Поняття й ознаки правової норми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Введення

Соціальна норма - це історично зумовлене правило поведінки чи діяльності людей, що має загальний характер, встановлюється різноманітними суб`єктами, забезпечується різними засобами громадського чи державного впливу і спрямоване на регулювання і охорону різноманітних суспільних відносин і соціальних цінностей.

Нормативне регулювання - це сукупність соціальних норм.

Всі соціальні норми залежно від їх ролі і місця в системі соціального регулювання поділяються на правові(юридичні), моральні, політичні, естетичні, норми громадських організацій, релігійні норми, корпоративні норми, звичаї і традиції.

1.Моральні- такі правила поведінки, що встановлюються різними суб'єктами і виражаються в категоріях "добра і зла", "справедливості і несправедливості" і можуть регулювати майже всі суспільні відносини(християнська мораль).

2.Політичні- регулюють політичні відносини між різними суб'єктами і ними встановлюються(статут політичної партії).

3.Естетичні- регулюють ставлення людей до порядку оформлення і оцінки предметів матеріальної і духовної культури з позицій краси зручності якості.

4.Релігійні- регулюють відправлення релігійних культів, ставлення людей до Бога і навколишнього світу.

5.Корпоративні- встановлюються громадськими організаціями для своїх членів.

6.Звичаї- правила поведінки, що склалися історично в результаті їх багаторічного застосування на основі звичок (весілля, хрестини).

Норми права регулюють найважливіші економічні, політичні, моральні та інші соціальні відносини. В правових нормах виражається економічна політика держави чи суспільства; в них закріплюється політична система; вони регулюють діяльність політичних партій і інших громадських організацій. Вони закріплюють основні права людини(на життя, працю…).

Норми права офіційно встановлюються державною владою, виражені в законах і інших нормативних актах, є загальнообов'язковими і охороняються державою від порушень.

Співвідношення норми права і моралі

Соціальне регулювання здійснюється за допомогою соціальних норм - загальних правил поведінки людей, колективів, соціальних груп, що мають значення зразків і поширюються на невизначене коло випадків. Нормативне соціальне регулювання дозволяє установити в житті людей єдиний, загальний порядок. У систему соціальних норм входять норми права, мораль, звичаї, традиції, норми громадські організації, релігійні норми. Найбільш значимими є норми моралі і права.

У регулюванні суспільних відносинах право і мораль взаємодіють один з одним, роблячи взаємний вплив. Вони побудовані на єдиних основах, виражають загальнолюдські цінності й ідеали, покликані регулювати поводження людей. У той же час це різні нормативні регулятори, вони мають свої особливості.

Мораль (моральність), на відміну від права, -- це правила поведінки людей, що виражають сформовані в суспільстві представлення про справедливість, добро, достоїнство, честі, совісті. И. Кант писав, що право визначає необхідність дій, що відбуваються з чи повноважень із примуса, а мораль визначає необхідність дій, що відбуваються з внутрішнього обов'язку, що виникає з права інших людей, а не з примуса людини.

Які ж особливості права і моралі?

Моральні норми володіють великий що впливає .силоміць. Вони діють через свідомість людей, підтримуються суспільною думкою. Але моральні норми не всесильні. Вони відрізняються відомою невизначеністю, моральними поглядами людей у залежності від рівня їхньої культури, віку. Розходження в моральних представленнях часто приводять до конфліктних ситуацій, життєвим зіткненням. Норми моралі не забезпечуються якими-небудь особливими законами, державними органами.

Право також виражається в загальних правилах поведінки, нормах. У своїй основі правові норми мають моральний характер. Наприклад, як моралі, так і праву суперечать дії, що принижують достоїнство людської особистості, що зазіхають на його життя і волю. Однак правові норми виражені в законах, інших юридичних документах; вони мають офіційний характер і зв'язані часом із примусовим виконанням правил покоління. Виражаючи в нормативних документах, правові норми відрізняються строгою визначеністю по змісту, однозначністю.

На відміну від моралі, право характеризується тим, що юридичні норми підтримуються силою державного примусу і при необхідності до порушника можуть бути застосовані діючі, часом тверді міри. Сила моралі, виражена в суспільній думці, дуже значна, але вона спрацьовує не завжди, а головне -- немає особливого апарата, який би своєю діяльністю ефективно забезпечував проведення в життя необхідних мір.

Поняття й ознаки правової норми

соціальне юридичний звичай традиція норма право

Норма права -- це правило поведінки, установлене чи санкціоноване державою, елементарна частка права, що відноситься до нього як частина до цілого (чи як одиничне до загального). Було обґрунтовано, що норма права -- це і не форма, і не зміст усього права, а саме його частка. Вона володіє властивим їй змістом і формою й у системо утворюючих процесах з іншими нормами складає зміст права в цілому.

Нормі права як частини системи в тім чи іншому ступені властиві істотні ознаки, властивому праву, тому їй можна дати визначення, ідентичне за своїм значенням визначенню права в цілому.

Норма права -- це загальнообов'язкове, установлене чи санкціоноване й охоронюване державою правило поведінки, що виражає обумовлену матеріальними умовами життя суспільства волю й інтереси народу, що активно впливає на суспільні відносини з метою їх упорядкування.

Будь-яке державно-організоване суспільство не може обійтися без норм права. Але це одиничний феномен права, тому повне наукове визначення поняття припускає з'ясування властивій нормі права специфічних ознак (властивостей).

По-перше, норма права являє собою відволікання від ознак індивідуалізації і вказує лише на ті характерні риси поводження, що є істотними, тобто розглядають поводження як вид суспільних відносин. Ці ознаки, включені і текст норми, стають правилами поведінки, обов'язковими до реалізації.

Наприклад, у процесі купівлі-продажу істотним є не те, скільки разів “прицінювався” покупець, вибираючи ту чи іншу річ, який час він на це затратив. Усе це -- сфера життєвого звичаю. Для права важливо установити ознаки: коли можна визнати договір закупівлі-продажу укладеним, коли право власності на річ переходить від продавця до покупця. Чи інший приклад: у випадку здійснення убивства, коли закон особливо чуйний до обставин цього тяжкого злочину, закон відкидає всі сугубо індивідуальне, що не має відношення до характеристики даного діяння як такого.

Отже, норми права містять указівки на істотні ознаки поводження, властиві кожному з невизначеного числа конкретних індивідуальних відносин (вчинків), що держава має намір піддати правовому регулюванню.

По-друге, норма права є наказовим розпорядженням незалежно від того, який його характер: заборона, чи обзивання дозвіл. Розпорядження в будь-якому випадку знаходиться під охороною держави; тому що воно їм установлене, то передбачені і примусового заходу у випадках його порушення.

В-третіх, норма права являє собою визначений метод впливу на регульовані відносини. У приведених вище прикладах методи регулювання виникаючих відносин зовсім несхожі, як і самі відносини, тому що використовуються різні способи додання їм визначеності, упорядкованості. У цей метод включаються: обставини, при яких застосовується норма; коло учасників, регульованих цією нормою відносин; взаємні права й обов'язки; санкції за невиконання обов'язків.

В-четвертих, норма права -- загальнообов'язкове правило поведінки. Воно має значення не для окремого індивіда, а для усіх вхідних до складу даної категорії людей (суспільства в цілому) як можливих (чи реальних) учасників конкретного виду суспільних відносин.

Норма права зазвичай не вказує персоніфікованих виконавців розпорядження, що міститься в ній. Інакше кажучи, вона розрахована на невизначене коло уповноважених і зобов'язаних осіб. Це відбувається тому, що норма права як абстрактна модель поводження припускає її кількаразову дію, а отже, і “захопити ” у поле свого притягання вона може потенційно кожного члена суспільства.

В-п'ятих, абстрактність норми права зовсім не означає невизначеності її змісту. Саме навпаки, норма права тому і є такий, що містить цілком конкретне правило поведінки. Наприклад, ст. 16 ГК РФ визначає, що збитки, заподіяні чи громадянину юридичній особі в результаті незаконних дій (бездіяльності) державних органів, органів місцевого чи самоврядування посадових осіб цих органів, у тому числі видання не відповідному чи закону іншому правовому акту акта державного чи органу місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню Російською Федерацією, що відповідають суб'єктами чи федерації муніципальним утворенням. Тут типовий приклад норми права як формально визначеного правила, що означає повноту і точність указівки на ознаки правила поведінки. Кожен індивідуальний випадок заподіяння збитків чи громадянину юридичній особі підпадає під дію цієї норми, тобто вона регулює всі повторювані індивідуальні відносини даного виду. Завдяки тому, що вона постійно впливає на цей вид відносин, її вимоги реалізуються усіма як обов'язкові для кожного, хто причетний до відшкодування збитків без персональної вказівки, для кого саме.

Таким чином, норма права як загальне правило поведінки регулює повторюваний вид суспільних відносин, тому що не вичерпується однократною реалізацією, а охоплює всі можливі індивідуальні випадки. У силу цього норма права -- загальне і загальнообов'язкове правило поведінки.

В-шостих, зміст правової норми визначається об'єктивною природою того виду суспільних відносин, на упорядкування яких вона спрямована. Воно формується під впливом соціального досвіду регулювання, рівня загальної і правової культури, моральних і політичних установок, орієнтацій держави й інших факторів. У нашому прикладі пояснити правило, чому обов'язок відшкодування збитків лежить на державі в цілому, відповідних його суб'єктах, муніципальних утвореннях, тільки природою даного правоохоронного відношення не можна. Тому зміст норми в головному, основному визначається змістом регульованого відношення.

Норма права -- правова реальність навіть у тому випадку, якщо вона жодного разу не застосовувалася для регулювання фактичних відносин. Наприклад, у недавній історії конституційне право союзної республіки на вільний вихід зі складу СРСР. Визнання цього права було передумовою для визначення правового статусу союзної республіки і для державно-політичної практики. Тому можна зробити висновок, що праву відомі норми, що застосовуються безпосередньо й опосередковано -- через інші норми.

Таким чином, норма права -- це загальне правило, що вбирає в себе все багатство соціального досвіду суспільства і держави, різноманіття особливого, індивідуального, окремого.

Норма права є науковим, об'єктивно обґрунтованим розпорядженням -- моделлю суспільних відносин, що відбиває інтереси суспільства в розвитку даного відношення.

Загальний характер норми права не випливає з її власної природи. Загальне в праві в кінцевому рахунку є відображення того реального загального, котре об'єктивно існує в численних окремих матеріальних відносинах даного виду, що є виробничими відносинами.

У сучасних умовах удосконалювання норм права йде по двох основних напрямках: поліпшення змісту норм, зміцнення їхній “істинності”; упорядкування їхньої структури і системи в цілому.

Перший шлях характеризується тенденцією до усе більш точного відображення потреб громадського життя, без чого неможливо забезпечити зростання ефективності дії норм права як регуляторів суспільних відносин. Тому удосконалювання змісту стосується всього комплексу норм -- зобов'язуючих, уповноважуючи, забороняючи. Зростає значення рекомендаційних норм. У рамках кожного різновиду норм виробляються нові, більш ефективні методи впливу на суспільні відносини за допомогою всіх елементів правової норми.

Норма права - різновид соціальної норми, що закріплює правило (стандарт) правомірної поведінки, неприпустимість відхилення від якого гарантується державною владою. Їй притаманні всі загальні ознаки соціальних норм. Характеризуючи норми права, слід звернути увагу на те, що вони: - є правилами поведінки, які регулюють відносини між людьми та їх об'єднаннями. Призначення норм ( у тому числі правових) - упорядкування суспільних зв'язків, що є необхідною умовою колективного існування людей;

- встановлюють правила належної чи дозволеної поведінки. Іншими словами, норма вказує на те, як мають діяти суб'єкти в конкретній життєвій ситуації, а не на те, що вони роблять насправді. Наприклад норма права , враховуючи наявність випадків хабарництва, забороняє державним службовцям брати хабарі; -«озброєні» певними засобами, які забезпечують дотримання нормативних вимог. Оскільки існує можливість порушення кожної норми, то мають існувати певні засоби(переконання, осуд, примус, тощо), за допомогою яких суспільство гарантує втілення належних правил поведінки в реальне життя. Інакше практично неможливо досягти порядку, заради якого і встановлюються самі норми. Природно, що ці засоби застосовуються до особи лише тоді, коли вона відхиляється від вимог норм;

-є суспільно зумовленими правилами поведінки. Нормам права властива соціальна, економічна і культурна зумовленість. Завдяки цьому вони сприймаються свідомістю людей як справедливі, тобто природні, і можуть бути ефективним суспільним мають загальний характер, який проявляється в не персоніфікованості і невичерпності. Не персоніфікованість норми, тобто відсутність вказівки на конкретного адресата, дозволяє їй адресуватися не одній якійсь особі, а відразу багатьом, поіменно не переліченим. Невичерпність норми означає можливість її багаторазової реалізації. Інакше кажучи, норма встановлює правило для нескінченної кількості випадків певного виду і невідомої кількості осіб певної категорії. Проте норми права мають також специфічні ознаки, що відрізняють їх від інших соціальних норм. 1. Юридична норма - вихідний, головний елемент права. За великим рахунком, право - це набір норм права, об'єднаних в інститути та галузі права. Отже, слід погодитися з виразною характеристикою норм як первинних клітинок права, цеглинок, з яких побудована вся система права. 2. Юридична норма спрямована на правове регулювання конкретних суспільних відносин. Зазвичай вона визначає, що з погляду права може і що повинна робити особа за наявності певних умов, які наслідки чекають на неї при додержанні або порушенні правила. Отже, головне призначення норми права - зафіксувати суб'єктивні права і юридичні обов'язки учасників суспільних відносин, визначати їх зміст та обсяг. Відтак, на рівні конкретних суспільних відносин визначається справедлива міра свободи, що є важливим завданням права в цілому. 3. Норма права закріплює міру, зразок (еталон, стандарт) правомірної поведінки особи ( класичні норми права) або сприяє такому закріпленню (спеціалізовані норми права). Вона є правовим критеріям при оцінці поведінки ( діяльності) особи як дозволеної, необхідної або забороненої. 4. Обов'язковість норми права підтримується погрозою застосування державного примусу. Ця ознака поза всяким сумнівом, не свідчить про те, що обов'язковість норм права забезпечується державним примусом. Останній виконує насамперед роль гарантії, що є необхідною на випадок можливого порушення юридичної норми. В умовах правової держави основним має бути варіант добровільного виконання юридичних норм, який ґрунтується на внутрішньому переконанні особи у справедливості, корисності, доцільності і необхідності цих прав. Суб'єкт сприймає норми як авторитетні, легітимні вимоги. Проте обов'язковість цих норм підтримується також силою державного впливу, в тому числі застосування державного примусу. Він нібито стоїть позаду норм права, вступаючи в дію у разі їх порушення. Такий особливий засіб забезпечення відрізняє норми права від інших суспільних норм. 5. Норма права має особливі форми свого зовнішнього виразу. Як елемент права вона відображається в приписах форм (джерел) права - нормативно-правових актів, правових звичаїв, правових прецедентів тощо. Саме зовнішня форма може зробити доступним для суб'єктів права зразки (еталон) правомірної поведінки, що пропонуються нормами. З урахуванням традицій національної правової системи юридичні норми в Україні знаходять вираз головним чином в законодавчих, нормативних приписах.

Прийняття відповідними органами норм права - це одне з виявлень реалізації функцій держави. Ефективна дія передумов правових норм досягається тільки у випадку коли поведінка суб'єктів різних правовідносин повністю злагоджується з вимогами, які знаходяться в нормативних актах, коли належним чином здійснюються права і виконуються обов'язки, не виконуються заборонені дії, тобто коли учасники правовідносин належним чином реалізують загальнообов'язкові передумови, які знаходяться в правових нормах. Реалізація норм права--це не посереднє втілення загальнообов'язкових правил поведінки в діяльності суб'єктів різноманітних правовідносин - державних органів, органів недержавних організацій, посадових осіб, окремих громадян. Реалізація правових норм -- результат завжди правомірної поведінки суб'єкта права. Неправомірна поведінка не є процесом реалізації права , а є порушенням його вимог, і воно в свою чергу потягне реалізацію уповноваженими органами відповідних правоохоронних норм, які були охарактеризовані вище. Реалізація - термін латинського походження і означає речовий. Поняття реалізація права розуміється різними науковцями неоднозначно. Деякі вчені реалізацію права визначають як процес здійснення правових приписів через поведінку суб'єктів (право реалізується у поведінці людини та забезпечується гарантіями з боку держави). Інші під реалізацією права розрізняють як зовнішній прояв правового регулювання, так і кінцевий результат правового регулювання. Реалізація права - складний процес, що включає: 1)механізми реалізації права; 2)форми реалізації права. Юридичний механізм реалізації права залежить від типу та особливостей правової системи тієї чи іншої держави. У романо-германській правовій системі процес реалізації відбувається на певних етапах. На першому етапі відбувається процес закріплення природних прав, даних людині від народження позитивним правом. Права людини є складовим елементом природного права. Для реалізації цих прав необхідне визнання їх державою. Тобто ,необхідно надати правам людини форми закону, що відбувається шляхом їх конституційного закріплення та деталізації у поточному законодавстві. На другому етапі закон через певні механізми набуває певної форми,яка закріплює суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів. Такими механізмами є конкретизація закону в підзаконних актах; пояснення норм права у актах офіційного тлумачення; наявність процесуальних норм, які регулюють порядок прийняття, застосування та виконання закону; наявність різноманітних актів застосування права. На третьому етапі відбувається власне реалізація права, безпосереднє втілення правової норми в діяльності суб'єктів права. У англосаксонській правовій системи механізм реалізації правових приписів більш простий. Природне право набуває форми позитивного права шляхом діяльності судових органів. Суд, розглядаючи конкретну юридичну справу,виносить рішення на основі прецеденту, встановлюючи тим самим права та обов'язки сторін. Отже механізм реалізації права - це діяльність суб'єкта права, зобов'язаної сторони, законотворчого органу, правозастосовного та наявні юридичні норми, які регулюють їх діяльність. Складовою частиною механізму реалізації права виступає механізм юридичної відповідальності. Створення правової норми не є самоціллю. Її призначенням є забезпечення регулювання суспільних відносин, що досягаються у процесі реалізації правових приписів. Реалізація - це втілення приписів правової норми у діяльності суб'єктів права. Різноманітність суспільних відносин та правових норм визначається різноманітністю форм їх реалізації. Залежно від характеру та змісту норми розрізняють три основних форми реалізації права: -- використання - це форма реалізації уповноважуючи норм, змістом якої є активна поведінка суб'єктів, що вчиняється за їх власним бажанням. (наприклад: реалізація права на освіту, договір дарування, заява про звільнення з роботи, права власності); -- виконання - це форма реалізації зобов'язуючих норм, змістом якої є вчинення дій, що вимагаються юридичними приписами, тобто виконання покладених обов'язків. (Наприклад: виконання батьками обов'язків по утриманню неповнолітніх, сплата податків, договірні зобов'язання); -- дотримання - це форма реалізації забороняючи норм, змістом якої є утримання суб'єкта від порушення заборон, які містяться у правових нормах. (Наприклад: не порушувати правила дорожнього руху) Принципи, на яких ґрунтується реалізація норм права: 1. Законність - неухильне дотримання державними органами та посадовими особами закону в процесі реалізації норм права. Цей принцип передбачає такі основні моменти: - прийняття рішення повинно здійснюватися правозастосовуючими органами чи посадовими особами у межах тих повноважень, які закріпленні для них у законі (підвідомчість, підсудність справ); - прийняття рішення відповідно до процедури, встановленої законом; - прийняття рішень з дотриманням певної форми (ухвала, вирок, рішення, указ, наказ, тощо); - правила юридичної кваліфікації та застосування саме тієї норми яка необхідна в даному випадку; - винесення рішень у суворій відповідності приписам диспозиції чи санкції правової норми. 2. Обґрунтованість - прийняття рішення передбачає ретельне вивчення матеріалів справи; логічний аналіз доказів, перевірка достовірності юридичних фактів. 3. Доцільність - у правозастосовному акті повинен знайти відображення найбільш оптимальний та ефективний варіант реалізації правових вимог. (Наприклад: вирок не може бути надто суворим чи м'яким, при його прийнятті повинно визначатись тяжкість заподіяного, ступінь вини, обставини, що пом'якшують чи погіршують становище обвинуваченого). 4. Принцип соціальної справедливості - діяльність державних органів чи посадових осіб повинна базуватись на врахуванні інтересів суспільства в цілому, а не врахування становища чи рангу окремої особи чи групи осіб. Реалізація норм права здійснюється в чотирьох основних формах:дотримання,використання, виконання, застосування. 1.Дотримання правових норм складається з підпорядкування суб'єктами правовідносин своєї поведінки вимогам норм права, узгодженості певних дій із загальнообов'язковими приписами, встановленими державою. Воно знаходить своє вираження в утриманні від здійснення вчинків, до яких негативно ставиться держава.

Тобто - це форма реалізації заборонених норм, при якій суб'єкти права узгоджують свою поведінку з нормами-заборонами. Іншими словами, учасник правовідносин не здійснює вчинків, заборонених законом. Наприклад, дотриманням заборонних норм статті 55 КЗоТ України буде утримання посадових осіб, підприємств від залучення до робіт в нічний час вагітних жінок, жінок, маючих дітей у віці до трьох років, неповнолітніх , інших категорій робітників, передбачених законодавством. Державні службовці дотримують норми права, коли не здійснюють вчинків, заборонених статтею 5 Закону «Про боротьбу з корупцією»(наприклад, не втручаються, використовуючи своє службове положення, в діяльність інших державних органів або посадових осіб з метою зупинення виконання ними своїх повноважень). Народні депутати України вважають дотримуючи ми дійсне законодавство,якщо вони частково, не використовують свій депутатський мандат в цілях, не пов'язаних з депутатською діяльністю( стаття 5 Закону України «Про статус народного депутата України»). 2.Використання норм права як форма їх реалізації складається із здійснення суб'єктами правовідносин наданих їм повноважень. На відміну від дотримання права, пов'язаного з утриманням від здійснення заборонених дій, використання приписів правових норм передбачає здійснення дозволених дій, а також дій винагороджуються державою. Тобто суб'єкти права реалізують свої юридичні можливості, здійснюючи надані права та свободи шляхом використання правових норм. В даному випадку реалізуються уповноважені норми. Так, державний службовець, звертаючись у відповідні державні органи за захистом своїх прав та інтересів, використовує норму статті 11 Закону « Про державну службу». Треба відмітити, що реалізація норм права в цій формі має важливі особливості: по-перше, особа сама вирішує, чи використовувати своє суб'єктивне право, або утриматися від цього.

Використання норм права- це прояв волі на те кожного учасника правовідносин. Якщо знову звернутися до статті 11 Закону« Про державну службу», то звертає на себе увагу та обставина, що згідно з приписами, державний службовець може використати своє право на звертання у вищі органи( до вищих посадових осіб), так і не використати це право. По-друге, суб'єктами використання норм права є як і громадяни так і державні органи, органи недержавних організацій, окремі підприємства, установи і організації в особі службовців, уповноважених реалізовувати їх функції. 3.Виконання правових норм знаходить свій прояв у здійсненні суб'єктами права покладених на них юридичних обов'язків. Тобто це - форма реалізації зобов'язуючих норм шляхом, з одного боку, утримання від здійснення дій протиправного характеру, з іншого - активної поведінки. Наприклад обов'язок по охороні і раціональному використанню природних ресурсів, є у тому , що суб'єкти природокористування, по-перше, не повинні забруднювати природні об'єкти шкідливими відходами виробництва і , по - друге вони повинні здійснювати заходи по оздоровленню навколишньої природної місцевості. Особливе місце серед форм реалізації правових норм займає застосування права,для якого характерні ознаки, які вказують на його значну відмінність від дотримання, використання , виконання норм права. Ця обставина зумовлює необхідність окремого розгляду.

Правозастосування як особлива форма реалізація права

Правозастосування - це державно - владна , організуюча діяльності державних органів, органів державних і недержавних підприємств, установ і організацій, а також уповноважених посадових осіб за прийняттям індивідуально - визначених рішень з певних справ, які виникають і розглядаються в процесі здійснення ними своїх функцій. Однією із найважливіших форм реалізації права є застосування права. У юридичній літературі існує декілька визначень даного поняття, а саме: 1) це - особлива форма реалізації права, яка здійснюється державними та громадськими організаціями в межах їх компетенції у формі владно - організуючої діяльності з конкретизації норми права; 2) це - владна діяльність органів держави чи інших органів, повноваження яких делегує держава, які видають індивідуальні акти на основі норм права; 3) це - форма реалізації права, яка включає юридично - організаційну діяльність держави з втілення правових норм стосовно конкретних суб'єктів. Для правозастосування характерні деякі риси. 1) Правозастосування - це діяльність державно - владна, тому що здійснюється від імені держави і є одним з видів державної діяльності. Саме держава наділяє правом на застосування відповідних загальнообов'язкових приписів свої органи, їх посадові особи, а також органи та посадові особи недержавних організацій незалежно від форм власності і видів діяльності для здійснення ними своїх функцій.

Наприклад Конституція України до повноважень Верховної Ради відносить видання актів застосування права з питань призначення на посади і звільнення з посад Голови і членів Рахункової палати, Голови Національного Банку України з рекомендації Президента України, половини складу Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення, третьої частини складу Конституційного Суду України ( ст.85). Президент України згідно зі статтею 106 Конституції України суди виникають в певному законному порядку, присвоюються вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші спеціальні звання і класові чини, нагороджує державними нагородами і т.д. Законодавство про місцеві державні адміністрації наділяє їх голів повноваженнями з видань індивідуальних приписів правового характеру з питань визначення структури і штатів відповідних адміністрацій, застосування мір заохочення і дисциплінарних зисків у відношенні підлеглих їм державних службовців. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» закріпляє правозастосовні функції голів сільських, місцевих рад, пов'язані з організацією роботи відповідної ради і його виконавчого органу( ст.42). Закони «Про об'єднання громадян», « Про господарські общини»,«Про підприємства в Україні», «Про колективні сільськогосподарські підприємства» визначають права відповідних органів управління і посадових осіб з видання актів застосування права з організаційно-установчих, виробничих , фінансово - господарських, соціальних та інших питань уставної діяльності недержавних підприємств, установ і організацій.

Державно - владний характер застосування права знаходить своє вираження також у тому, що правозастосовні акти, якщо вони відповідають всім вимогам законодавства, мають обов'язковий характер і обов'язкове виконання всіма, кому вони адресовані, а також іншими особами, які приймають участь у виконанні цих приписів. Наприклад, наказ керівника про звільнення з роботи підлеглого працівника є обов'язковим для тих служб організації, які повинні виконати з підлеглим остаточний розрахунок, видати трудову книжку і т.д. Вирок суду по кримінальній справі - підстава для звільнення осудженого з позбавленням волі з роботи і для виконання вироку відповідними органами, які відповідають за виконання кримінальних покарань. 2. Діяльність по застосуванню норм права - це діяльність, яка здійснюється в певному порядку встановленого законом, колом органів (посадових осіб) і лише з питань, віднесених законодавством до їх компетенції. Видання актів застосування права яким - не будь уповноваженим органом( посадовою особою), або з питань, які виходять за межі їх компетенції, а також з порушенням встановленого порядку, видання таких актів визнання цих актів, які протирічать вимогам діючого законодавства зі всіма передбаченими правом негативними наслідками.

Також, вони можуть бути визнані недійсними або ж відмінені, стати предметом відповідного реагування на таке порушення законності з боку вищих органів, суду, прокуратури. Винні у виданні протиправних актів залучаються до юридичної відповідальності. 3. Застосування норм права має завжди індивідуально - конкретний характер, тобто має відношення до конкретної особи - як фізичним( наказ про призначення на посаду), так і юридичним( розпорядження райдержадміністрації про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності), або ж здійснюється приймально до яких - не будь певних обставин(рішення суду про встановлення фактів, які мають юридичне значення). 4. З прийняттям актів застосування права не опосередковано пов'язано виникнення, зміни, або припинення відповідних правовідносин.

Наприклад, рішення суду про припинення шлюбу, є підставою для зміни відносин пов'язаних з власністю( поділ спільно нажитого майна) і виникнення відносин по змісту одного з членів процесу, який є недієздатним ,або при наявності неповнолітніх дітей. 5. Застосування правових норм здійснюється в певних процесуальних формах, закріплених в законодавстві. Так, застосуванню норм карного права передбачається реалізація багато численних норм карно-процесуального права, починаючи з винесення постанови про порушення кримінальної справи ,закінчуючи вироком суду, які є актами застосування кримінально - процесуального права. 6.видання кожного конкретного акту застосування норм права здійснюється в певному,встановленому законодавством порядку, тобто проходить ряд послідовних стадій, на характеристиці яких треба зупинитися детальніше, тому що це має не тільки теоретичне значення, але й практичне з точки зору необхідності дотримання відповідних правил, зокрема, державними службовцями при реалізації ними правових приписів. Застосування норм права має певні особливості: - це діяльність, яка здійснюється відповідними державними органами чи за їх делегуванням громадськими структурами( Наприклад: органами законодавчої влади,прокуратури,суду, виконавчої влади , громадськими організаціями.); - їй притаманний державно-владний характер( акти, що видаються у процесі правозастосування є юридичними, невиконання їх тягне застосування державного примусу); - вона завжди має активний характер, спрямована на виникнення, зміну, припинення правовідносин; - здійснюється в особливих процесуальних формах; - завершується прийняттям правозастосовних актів, де фіксується індивідуально конкретні приписи.

За допомогою правозастосовної діяльності здійснюється два завдання: організація виконання приписів правових норм; забезпечення реакції з боку державних органів за порушення приписів норм права. Для характеристики правозастосовної діяльності використовується поняття юридична справа. Отже трьом основним способам правового регулювання( дозволи, заборони, зобов'язання) відповідають три різновиди правових норм( уповноважуючи, забороняючи,зобов'язуючі) і три форми реалізації права( дотримання, виконання і використання). Особливістю вказаних форм реалізації є необхідність здійснення учасниками правовідносин приписів правової норми, тобто реалізація їх суб'єктивних прав та виконання юридичних обов'язків. Однак у деяких випадках у процесі реалізації правових норм виникає необхідність у спеціальному суб'єкті право реалізації.

Цим суб'єктом є владний орган держави, без діяльності якого повна реалізація правового припису є неможливою. Необхідність владного органу як суб'єкта право реалізації виникає у випадках, коли: - правовий припис починає діяти з урахуванням певних обставин, що вимагають спеціального встановлення чи контролю( видача паспорта, призначення пенсії); - є спір про право чи обов'язок( розподіл спільного майна між подружжям); - не виконуються обов'язки чи є перешкоди у здійсненні права, що встановлює необхідність вдаватись до примусових заходів(стягнення штрафу як засіб застосування адміністративного покарання); - виникає необхідність офіційно закріпити певні дії чи перевірити їх законність( нотаріальне посвідчення); - для виникнення правовідносин потрібне офіційне підтвердження наявності чи відсутності конкретних фактів( встановлення батьківства). Всі вказані випадки передбачають необхідність особливої форми реалізації права - правозастосування. Процес правозастосування визначається як діяльність, що реалізується у певній послідовності дій, які отримали назву стадії правозастосування.

Процес застосування норм права починається як по ініціативі самого суб'єкта правозастосування( наказ про звільнення робітника з ініціативи власника чи уповноваженого ним органу згідно із законодавством про працю) , так і згідно з умовами, передбаченими в законі,- по ініціативі інших осіб( призив громадянина України на дійсну військову службу згідно з Указом Президента України), а також по заявам зацікавлених осіб( рішення суду по заяві позивача). Процес застосування правових норм представляє собою систему послідовних і узгоджених між собою дій, які об'єднуються в певні стадії реалізації норм права. Ці стадії охоплюють: 1) всебічний аналіз ситуації, яка потребує вирішення і фактичних обставин тої чи іншої конкретної справи; 2) пошук і аналіз відповідного законодавства і вибір норм, які підлягають застосуванню в конкретному випадку; 3) прийняття рішення по справі і його зовнішнє оформлення; 4) здійснення фактичного введення обраних для реалізації норм в дію. 1. Аналіз ситуації, яка потребує свого вирішення, і фактичних обставин певного індивідуально - конкретної справи - це початкова, а тому визначальна стадія розгляданого процесу. Призначення і важливість її в тому, що насамперед треба встановити всі фактичні обставини, які стали причиною виникнення( зміни, припинення) суспільних відносин, регульованих нормами права. Наприклад, перед застосуванням статті 15 Закону «Про державну службу» і прийняттям громадянина на державну службу ,треба встановити чи відповідає він вимогам, які пред'явлені державним службовцям, и чи не має він обмежень, заважають виникненню державно - службових відносин між ним державним органом. Суд перед тим, як винести вирок по кримінальній справі, зобов'язаний детально і об'єктивно вияснити всі обставини, характеризуючи як саме злочин( час, місце, мотив, мета здійсненого суспільного небезпечного діяння), так і особа злочинця( вік, сімейне і майнове положення пом'якшуючі обставини , зізнання и т.д.).

Аналогічно повинні діяти органи адміністративної юрисдикції - адміністративні комісії , виконкоми сільських рад, інші органи(посадові органи), здійснюючі повноваження для розгляду справ про адміністративні правопорушення і накладання адміністративних зисків( глава 22 КоАП України - «Розгляд справ про адміністративні правопорушення»). Тобто мета цієї першої і визначальної стадії - встановлення об'єктивної істини по справі шляхом збору, перевірки і оцінки фактів на предмет з'ясування їх достовірності відносно даного конкретного випадку. При цьому треба знати, що способи, за допомогою яких збирається відповідна інформація, повинні бути, по - перше дозволеними законом,і,по - друге, не виходити за межі етичних норм, тому що згідно із статтею 32 Конституції України не допускається збір,зберігання, використання і розповсюдження конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, встановлених законом, і тільки в інтересах національної безпеки, економічного благополуччя і прав людини.

Фактичні обставини справи визначаються як життєві факти та явища дійсності, що утворюють фактичну основу застосування права встановлення фактичних обставин здійснюється у процесі діяльності правозастосовного органу шляхом використання доказів. Докази визначаються як певні встановлені дані про фактичні обставини справи, що потребують спеціальної форми закріплення( як правило, це протокол) із документів, які фіксують свідчення про фактичні обставини справи, та документів, що складаються право застосовними органами, утворюється юридична справа як сукупність певним чином оформлених та розміщених документів. Встановлення фактичних обставин здійснюється шляхом процесу доказування, що визначається як логічно послідовна діяльність з зібрання, дослідження та оцінки певних документів.

Особливість доказування пов'язується із такими категоріями як презумпція та тягар доказування. Презумпція є припущення про наявність чи відсутність певних фактів. Вагоме значення у процесі доказування у кримінальних та адміністративних справах має презумпція невинуватості, тобто припущення про невинність будь - якої особи, навіть у тому випадку, коли про її винність свідчить багато фактів, особа визнається невинною до тих пір, доки її вина не буде доведена у передбаченому законом порядку та встановлена актом правозастосування. Тягар доказування - це обов'язок обґрунтування доказів, що покладається на певного суб'єкта. У цивільних справах цей обов'язок розподіляється порівну, тобто позивач доводить факт невиконання чи порушення зобов'язань.

У кримінальних справах тягар доказування належить звинувачувачеві, який має довести вину підозрюваного. При встановленні фактичних обставин справи суттєве значення належить преюдиції, тобто юридичному встановленню наявності чи відсутності, чи істинності певних фактів. Так, якщо суд вже встановив певні факти, перевірив їх та оцінив у певному порядку, то вони визнаються преюдиційними, тобто такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими, істинними і не потребують нової перевірки. 2. Пошук і аналіз відповідного законодавства і вибір його конкретних норм - друга стадія процесу правозастосування, яка займає в ньому, по суті, центральне місце. Від неї залежить в значній мірі правильність прийнятого по справі рішення.

Ця стадія є найбільш відповідальною і складною, що пояснюється багато численністю і різновидом нормативно - правових актів, які регулюють ті чи інші правовідносини, іноді - не доскональністю законодавства, дублюванням деяких положень в декількох нормах різних нормативних актів, а в окремих випадках - і відсутністю чіткої правової регламентації діяльності суб`єктів правовідносин. Вирішення задач, які стоять перед цією стадією їй, дозволяє дати вірну юридичну оцінку і відповідну кваліфікацію встановлених і досліджених на першій стадії життєвих ситуацій з точки зору відповідності їх тим чи іншим нормам права и наслідкам, які наступають на основі їх застосування.

На цій стадії потрібно вияснити, чи розповсюджується застосування обраної норми на конкретну обставину і чи підпадає така обставина під дію цієї норми. Важливе значення має встановлення аунтентичності ( тобто дійсності) правової норми. Це значить, що реалізації підлягають тільки ті норми, які опубліковані в офіційних виданнях органів державної влади. При цьому необхідно впевнитися в тому, що у відповідні норми не внесені зміни чи доповнення, що ці норми взагалі не відмінені і не втратили законну силу, а також встановити,чи діє дана форма на момент виникнення відносин, регульованих нею. Обов'язково треба врахувати загальне конституційне положення про дію нормативно - правових норм у часі. Крім того, у право застосувального органу(посадової особи) може виникнути проблема вирішення колізій законодавства( спів падіння або дублювання правових норм), прогалин у праві. В першому випадку застосовується норма, яка має вищу по відношенню до інших правових норм юридичну силу, а якщо це неможливо,- норму, яка, по думці,право застосовника, найбільш ефективно регулює відповідні відносини. У другому випадку використовується аналогія права чи аналогія закону. Важливе значення на цій стадії має і тлумачення норм права під яким розуміється, з одного боку, уяснення смислу і змісту певних правових норм, з іншої - їх роз'яснення.

При цьому уяснення представляє собою внутрішній мислячий, психологічний, а тому і суб'єктивний процес, здійснюваний самим право застосовником по пізнанню, встановленню дійсної сутності норм права. Роз'яснення ж має місце, коли смисл правової норми вже встановлений, і він інформується іншим суб'єктам права. Тобто це - викладення смислу і змісту нормативно - правових приписів з метою правильного і однорідного їх застосування іншими уповноваженими цим суб'єктами. Призначення тлумачення норм права, його важливість і значимість обумовлюються: необхідністю застосування загальнообов'язкових правил до конкретних життєвих ситуацій, які відрізняються надзвичайною різноманітністю; не повною відповідністю деяких правових норм вимогами регулювання суспільних відносин в сучасний період; особливостями формулювання норм права - їх лаконічністю, абстрактністю, а в деяких випадках - неясністю, нечіткістю викладу; і використанням спеціальних термінів, які потребують додаткових роз'яснень; побудування норм без повного перерахування обставин, на яких розповсюджується їх дія( включення в тексти нормативних актів виражень« та інші», «і таке подібне», «і інші», « якщо інше не встановлено в законі» і т.д.).

Встановити дійсні значення і смисл правових норм дозволяє в таких випадках тільки їх тлумачення, яке можна поділити на окремі види по певним критеріям. Насамперед, треба відмітити ,що, в залежності від суб'єктів, які здійснюють тлумачення, воно може бути офіційним і неофіційним. Офіційне тлумачення - це роз'яснення, сутності і змісту правових норм, вираженого в спеціальному правовому акті уповноваженого на таке роз'яснення державного органу, який має загальнообов'язкове для правозастосувачів значення. Офіційне тлумачення, вихідні від компетентного органу, важливо у справі забезпечення законності, взаємодіє вірному і одноманітному розумінню і використанню відповідних правових норм. Наприклад, офіційне тлумачення Конституції України дає тільки Конституційний Суд України.

Неофіційне тлумачення не має ознаку загальнообов'язковості, і не завжди має певне зовнішнє вираження. Мається на увазі тлумачення правових норм вченими - юристами - практиками в періодичному друці, адвокатами при наданні юридичної допомоги, а також тлумачення іншими способами і в інших формах при необхідності реалізації норм дійсного законодавства. Тлумачення норм права можна розділити на окремі види в залежності від здійснення і об'єму. При цьому під способом тлумачення розуміється сукупність певних мислячих прийомів, які використовуються для встановлення істинної сутності, призначення і смислового змісту норм права. Прийоми тлумачення тут - це, по суті, джерела відповідних знань, з яких можна взнати смисл тої чи іншої правової норми.

Такими джерелами є ,насамперед, інші, ідентичні або схожі по змісту, але більш визначені правові норми, наукові розробки вчених - юристів, нормативні визначення юридичних термінів, правила граматики і фразеології, історичний досвід і т.д. В спеціальній юридичній літературі загальновизнано існування і застосування таких способів тлумачення права: граматичний, спеціальний юридичний, логічний, системний, історичний. Суть граматичного способу є в осмисленні сутності і значення якої - не будь даної правової норми на основі аналізу мовних понять, знань граматики і словесного складу мови. Тобто - уяснення смислу окремих слів і словосполучень, з яких складається. При цьому може виникнути необхідність у використанні тлумачних, фразеологічних, енциклопедичних і інших словників, а в багатьох випадках - і спеціальних словників по окремим галузям знань( медичних, політичних, філософських, соціологічних та ін..) для встановлення справжньої сутності специфічних термінів,зустрічающихся в праві(«корпорація»- економічний і управлінський,«епізоотія» - ветеринарний. ).

Важливо також визначити зв'язок окремих слів і словосполучень, осмислити призначення того чи іншого знаку. Показовим у цьому відношенні є відомий приклад з реченням« покарати не можна помилувати», смисл якого корінним чином змінюється в залежності від того, де буде покладений знак оклику. Спеціальний юридичний спосіб базується на знаннях, придбаних юридичною наукою на основі узагальненні практики застосування норм права відносно певних обставин і конкретних життєвих ситуацій, а також на базі розробок вчених - юристів по розкриттю смислу і змісту різноманітних правових норм, включенню в законодавство нових термінів і понять. Засобом такого способу використовуються знання, отримані вченими при дослідженні проблем побудови норм права, вимог до їх правильного застосування. Наприклад , для реалізації юридичних санкцій необхідно вияснити сутність таких розроблених юридичною наукою понять, як «склад правопорушення», «об'єктивні ознаки складу правопорушення», «суб'єктивні ознаки складу правопорушення» та ін. Логічний спосіб тлумачення норм права дозволяє змінити зміст речень, з яких складаються правові норми, до його істинного смислу, оскільки іноді вони в точності не співпадають. Наприклад, згідно зі статтею 170 КК України« давання хабара - карається».

Для уяснення істинного значення і сутності цієї норми треба побудувати логічну конструкцію, по якій можна зробити висновок про те, що ця стаття встановлює кримінальну відповідальність за дачу незаконного винагородження посадовій особі за виконання або не виконання ним яких -не будь дій, здійснення яких входить в коло його службових обов'язків. Певна схожість з логічним має системний спосіб тлумачення правових норм, які представляють собою процес уяснення смислу правових норм на основі аналізу приписів інших правових норм, які знаходяться в тісному зв'язку з тлумачною нормою. Існування і використання системного способу визначається сутністю і особливостями правових норм взагалі, що виражається, насамперед, у їх постійній взаємодії. Саме через застосування такого способу визначається, також, місце і роль кожної конкретної правової норми в системі права в цілому, в системі галузі або під галузі права, правового інституту у відповідному нормативно правовому акті. Так , якщо будь яка особа отримала від іншої особи винагороду, то для вирішення питання про те, чи підлягає отриманий винагороду кримінальній відповідальності за отримання хабара згідно зі статтею 168 КК України , потрібно тлумачити цю статтю шляхом звертання також до других норм кримінального законодавства і встановити: чи була ця дія протиправна і суспільно небезпечна; чи займає ця особа певне службове положення і якщо так, то чи є він посадовою особою, ознаки якої визначені в статті 164 КК України; якщо ця особа посадова, то чи отримала вона винагороду за виконання чи не виконання в інтересах давшого винагороду дій з використанням наданої йому влади чи службового положення, для чого необхідно звернутися до відповідних нормативних актів, які закріпляють компетенцію цієї особи( наприклад до посадової інструкції).

Важливо також встановити, чи займає ця особа відповідальну або дуже відповідальну посаду, чи не мало місце вимога винагороди і на кінець, чи винагорода є крупною, приймаючи до уваги відповідні норми тієї ж статті 164 КК України. У випадку, якщо склад посадового злочину в діях цієї особи відсутній, то потрібно певним чином системно тлумачити норми Закону «Про державну службу» і Закону «Про боротьбу з корупцією». Якщо особа не є державним службовцем, то необхідно проаналізувати текст статті 191-2 КК України ( « Отримання незаконного винагородження робітником державного підприємства, установи або організації»), або статті 155-2 КК України( «Отримання винагороди від громадян за виконання робіт, пов'язаних з обслуговуванням населення») на предмет можливості застосування саме цих норм. Історичний спосіб тлумачення - уяснення змісту і вимог правових норм на основі конкретних історичних умов їх прийняття. Показовим в цьому відношенні є прийняття Конституції 1996 року, норми якої показують історію розвитку нашої держави і державності в Україні( норми, які відносяться до визначення символіки України і його сьогодення( закріплення і гарантування вперше найважливіших особистісних, значного числа соціально - економічних і політичних прав і свобод людини і громадянина. Історичний спосіб тлумачення застосовується також з метою вирішення питання про те, чи діє та чи інша норма, прийнята до проголошення державного суверенітету і незалежності України і прийняття Нової Конституції , так і така, яка не протирічить Основному Закону України і сучасним умовам розвитку держави і суспільства. Наприклад, використовуючи логічний, системний, спеціальний юридичний і історичний способи тлумачення, Пленум Верховного Суду України дав офіційне роз'яснення про неможливості застосування судами норм законодавства про працю, які протирічать Конституції України і сучасним історичним умовам існування держави, порушують соціально - економічні права громадян. Мова йде про, передбачену Кодексом законів про працю України можливості тимчасового( до одного місяця) переводу на іншу роботу робітників без їх згоди.