Право приватної власності на землю в Україні
Законодавче регулювання права власності на землю, його виникнення, припинення, проблематика регулювання та основні об'єкти. Законодавчий режим використання землі, що знаходиться у приватній власності. Юридичні колізії та вирішення спорів в Україні.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | дипломная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 01.12.2010 |
| Размер файла | 85,6 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Магістерська робота
Право приватної власності на землю в Україні
Зміст
- Вступ
- Розділ І. Економічні і правові основи власності на землю в Україні
- 1.1 Законодавче регулювання права власності на землю
- 1.2 Об"єкти права приватної власності на землю
- 1.3 Суб"єкти права приватної власності на землю та їх правовий статус
- Розділ ІІ. Правовий режим використання землі, що знаходиться у приватній власності
- 2.1 Виникнення права приватної власності на землю
- 2.2 Володіння, користування та розпорядження землею суб"єктами приватного права
- 2.3 Припинення права приватної власності на землю
- Розділ ІІІ. Проблематика регулювання відносин власності на землю в Україні
- 3.1 Юридичні колізії в сфері регулювання приватної власності на землю
- 3.2 Вирішення земельних спорів, що виникають із права власності на землю
- Висновки
- Список використаних джерел
- право власність приватний земля
Вступ
Важливим елементом процесу перебудови, реформування та демократизації всіх сфер суспільства в Україні стало формування правової держави, яка покликана забезпечити виконання конституційного принципу верховенства та забезпечувати недоторканність і захист важливих соціальних та економічних цінностей, прав людини і громадянина. До найголовніших з таких цінностей віднесена і власність громадян, що дає забезпечити життєдіяльність людини.
Протягом останнього десятиліття українська держава приділяла максимальних зусиль для того щоб правова база регулювання відносин власності була приведена до відповідності з вимогами чинної ситуації в економіці та нормами міжнародного законодавства.
Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року та новий Цивільний кодекс України, який набрав чинності 01 січня 2004 року, значне місце відвели правовому регулюванню відносинам власності.
Крім зазначеного, в сучасному аграрному секторі виникли складні виробничі відносини, певна система земельних відносин власності у процесі виробництва сільськогосподарської продукції, її розподілу, обміну та використання. І важливе місце в в цьому зайняло правовое регулювання відносин власності а агропромисловому комплексі.
Необхідно зазначити, що протягом останніх років в основу ринкових перетворень в агропромисловому комплексі України була покладена програма роздержавлення і приватизації, а для сільськогосподарських підприємств - створення нових господарських структур на засадах приватної власності на майно і землю. Враховуючи те, що агарний сектор відіграє важливу роль в економіці нашої країни, актуальним є дослідження питань, які стосуються формування відносин власності.
Така актуальність посилилась ще й з прийняттям 25 жовтня 2001 р. Земельного кодексу України, який нарешті вирішив основні питання, що виникали з приводу визначення форм власності на землю.
За радикальністю основного змісту нового Земельного Кодексу, багатьма його загальними та спеціальними новелами можна стверджувати, що він охарактеризував новий етап у розвитку відносин власності саме на землю в України. Вперше на законодавчому рівні він чітко закріпив такі механізми правового регулювання, зокрема, і, насамперед, право власності на землі сільськогосподарського призначення. Тим самим була поставлена логічна юридична крапка над численними дискусіями з цього приводу.
Вказане посилює актуальність розвитку інституту права приватної власності на землю та обумовлює необхідність його дослідження в сучасних умовах розвитку українського суспільства.
Метою даної роботи є вивчення і визначення на основі теоритичного обгрунтування і практичного матеріалу особливостей відносин права приватної власності в України на сучасному етапі розвитку суспільства та нормотворчої практики.
Багатограність поставленоі мети визначає необхідність вирішення таких завдань:
1) проведення аналізу економічних та правових умов розвитку відносин права приватної власності в України;
2) відокремлення суб"єктів відносин права приватної власності та визначення їх правового статусу;
3) здійснення характеристики основних об"єктів відносин права приватної власності;
4) окреслення особливостей права приватної власності на землю;
5) визначення особливостей різноманітних способів набуття права на приватну власність;
6) аналіз судової практики вирішення спорів, які виникають із права власності на землю.
Предметом дослідження в цій роботі виступають основні принципи та інститути аграрного і цивільного права, які в сукупності створюють необхідну правову базу для проведення дослідження, а також економічні та юридичні аспекти відносин власності.
В якості об"єкта дослідження виступають численні монографії фахівців та науковців, які працюють в галузях земельного, цивільного, аграрного права, а також основні базові нормативно-правові акти, що регулюють відносин у вказаній сфері, серед яких: Земельний кодекс України (в роботі - ЗК), Цивільний кодекс України (ЦК), Господарський кодекс України (ГК), Закон України „Про власність" та ін.
Науково-теоретичною базою дослідження в цій роботі є наукові доробки відомих українських та російських вчених, а саме: Андрейцева В.І., Семчик В.І., Малишевої Н.Р., Погрібного О.О., Тітової Н.І, Каракаш І.І., Ковтуна М.Г., Кулинича П.М., Дзери О.В., Ярчука В.З. та ін.
Методологічною основою в роботі є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об'єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ правового характеру.
В основу методології проведеного дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо визначення форм власності та змісту правовідносин власності.
З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування, прогнозування, структурно-функціональний тощо.
Застосування діалектичного та історичного методів дозволило проаналізувати процес становлення та розвитку українського законодавства в сфері регулювання відносин власності.
Метод тлумачення правових норм, структурно-функціональний та формально-логічний застосовувалися при аналізі правових норм чинного законодавства та виробленні пропозицій щодо удосконалення правових норм в досліджуваній сфері.
Порівняльно-правовий метод використовувався при аналізі чинних і раніше діючих нормативно-правових актів щодо регулювання відносин власності, а також виявленні та дослідженні аналогічних досліджуваним норм в праві іноземних держав.
Структура роботи визначена метою дослідження та включає в себе вступ, три розділи, вісім підрозділів, висновки та список використаних джерел.
Розділ І. Економічні і правові основи власності на землю в Україні
1.1 Законодавче регулювання права власності на землю
Сучасна нормативна-правова база регулювання відносин власності в Україні формувалась протягом багатьох років під впливом колишньої соціалістичної системи управління.
Ідеологічною базою правового регулювання відносин приватної, або "особистої", власності громадян, в тому числі й на землю, слугувало марксистсько-ленінське вчення про власність в соціалістичному суспільстві.
Основоположники марксизму-ленінізму визначили основні ознаки особистої власності і її місце в економічній системі при соціалізмі, розглядаючи таку власність як індивідуальну форму привласнення результатів своєї праці з метою задоволення особистих потреб. При цьому вони визначали особисту власність як особисто придбану своєю працею, що утворює основу особистої свободи.
Таким чином, в марксистсько-ленінському вченні про особисту власність в соціалістичному суспільстві визначальними стали ідеї про її трудове походження і споживчий характер. Саме ці ознаки знаходили своє адекватне відображення в усіх законодавчих актах про право власності громадян радянського періоду. Як правило, громадянам заборонялося набувати у власність засоби виробництва, встановлювалися обмеження щодо використання особистої власності з метою одержання від неї доходів тощо.
Оскільки в дореволюційний період в державно-політичному плані Україна була залежною від Росії, то цілком зрозуміло, що вона не могла в цих умовах мати самостійної правової системи. В післяреволюційний період ця тенденція продовжувала зберігатися. Не стала правова система України повноцінною і в період перебування її як союзної республіки у складі Союзу РСР. Звичайно законодавство цього періоду мало деякі особливості. Однак вони стосувалися другорядних питань. Визначальні ж майнові відносини, в тому числі відносини власності, регулювалися переважно законодавством СРСР.
Формування правової системи України і СРСР здійснювалося під впливом соціально-політичної обстановки, рішень Комуністичної партії. Саме під таким кутом зору висвітлювалися питання держави і права Української РСР в юридичній літературі періоду соціалістичного будівництва.
Наприклад в науковій праці "История государства и права Украинской ССР" періодизація становлення держави і права в Україні була сформульована таким чином: 1) "Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції і створення Української радянської держави і права"; 2) "Державний устрій і право Радянської України в умовах іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни"; 3) "Радянська держава і право в період відновлення народного господарства"; 4) "Радянська держава і право в період соціалістичної індустріалізації країни і підготовки суцільної колективізації сільського господарства"; 5) "Держава і право в період наступу соціалізму по всьому фронту. Створення колгоспного ладу"; 6) "Держава і право в період завершення соціалістичної реконструкції народного господарства. Перемога соціалізму в СРСР"; 7) "Радянська держава і право в період зміцнення і розвитку соціалістичного суспільства"; 8) "Радянська держава і право в період Великої Вітчизняної війни"; 9) "Держава і право СРСР в післявоєнний період"; 10) "Держава і право УРСР в період боротьби за потужний підйом народного господарства, за завершення будівництва соціалізму"; 11) "Радянська держава і право в умовах розвинутого соціалістичного суспільства".
Застосовані в обох випадках методи щодо періодизації розвитку правової системи СРСР і України не можуть бути повною мірою використані при висвітленні проблем права власності громадян, оскільки законодавство про власність не завжди зазнавало істотних змін при переході від одного до іншого соціально-політичного етапу соціалістичного будівництва. Тому, на погляд багатьох українських фахівців, становлення інституту права власності взагалі та права власності громадян, зокрема, сьогодні необхідно розглядати з врахуванням законотворчих процесів, що здійснювалися в країні, та особливостей відповідної соціально-політичної обстановки в суспільстві. Звичайно, право власності громадян в соціалістичному суспільстві і в суспільстві з ринковою економікою є категорією несумісною. Першому притаманна особиста власність, другому -- приватна.
Особиста власність громадян розпочала своє існування після перемоги в Росії Жовтневої соціалістичної революції та скасування приватної власності (1917 р.) і була практично єдиною правовою формою індивідуального привласнення громадянами матеріальних благ близько 70 років. Водночас процес формування права особистої власності проходив досить неоднозначно. Загалом тут можна виділити кілька його етапів, кожний з яких має певні відносно самостійні підетапи.
1917-1937 рр. -- період зародження особистої власності при збереженні обмеженої дрібної приватної власності (переважно в час дії так званої політики НЕПУ) за створення мінімальних правових засад регулювання відносин особистої власності і її конституційного оформлення. В політичному аспекті в межах цього періоду створюються засади Радянської держави та завершується боротьба за соціалізм.
1936-1961 рр. -- період утвердження особистої власності як єдиної форми привласнення громадянами матеріальних благ, пошуку шляхів правового регулювання відносин власності та створення передумов для розробки нового цивільного законодавства. В цей час партійно-державний апарат спрямовує зусилля суспільства на завершення будівництва соціалізму.
1961 -- кінець 80-х років -- період створення і дії повноцінного інституту права власності на базі Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік та цивільних кодексів союзних республік. Функціонування такого правового інституту відбувається в умовах "розвинутого соціалізму" та. "перебудови" (за сучасними оцінками -- в умовах кризи соціалізму). Заради справедливості необхідно зазначити, що вже в кінці 80-х років закладалися юридичні та економічні передумови народження права приватної власності громадян.
Неоднозначно розвивалися також процеси по формуванню приватної власності та її правового оформлення. Незважаючи на те, що підвалини для цього закладалися в умовах "перебудівного" періоду, відтік її реального виникнення, українські фахівці ведуть з 1990 р.
Безперечним є те, що сьогодні у кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо питань права приватної власності важливе місце з самого початку зайняв Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 року.
Радикальні економічні й політичні перетворення в суверенній і незалежній Україні мали на меті побудувати нову модель господарської системи. Її фундамент склали різноманітні форми власності відповідних суб'єктів, їх рівноправність і змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму став ринок, який перетворився в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв ефективній діяльності учасників суспільного виробництва.
Серед основоположних нормативних актів, які почали складати основу нової господарської системи, вирішальне значення набули цивільно-правові закони, що передбачили нову систему видів і форм власності.
На даний час, до основних нормативних документів, що регулюють відносин права приватної власності, необхідно віднести такі найважливіші, як:
1) Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року, який в ст. 78 зазначив, що земля в Україні може перебувати у приватній власності. В Розділі ІІІ цей нормативний акт визначив основні умови та порядок набуття права власності, в тому числі й приватної;
2) Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року, який набув чинності з 01 січня 2004 року. Книга ІІІ "Право власності та інші речові права" врегулювала питання набуття, припинення, реалізації права приватної власності. Крім зазначеного, Цивільний кодекс також акцентував увагу на особливостях набуття права приватної власності в процесі спадкування.
Вказані вище нормативні акти сьогодні складають законодавчу базу для формування відносин права приватної власності в Україні.
1.2 Об"єкти права приватної власності на землю
Основним об'єктом права власності у земельних правовідносинах є земля.
Як відомо, в період існування СРСР діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра, води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки у користування. В декларації про державний суверенітет України такі об'єкти були проголошені власністю її народу.
Згодом, відповідно в Земельному кодексі України від 18 грудня 1990 р. (в первісній редакції) і в Законі України "Про власність" сформувався новий правовий інститут, який встановлював умови і порядок надання землі громадянам у довічне успадковуване володіння, який, однак, не набув необхідної правової завершеності у зв'язку з введенням Законом від 30 січня 1992 р. поряд з державною колективної і приватної форми власності на землю. Тому в Земельний кодекс України 18 березня 1992 р. були внесені істотні зміни і доповнення, які формально засвідчили повноцінність інституту права приватної власності в Україні.
На сьогднішній час земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що обумовлено особливостями такого об'єкта права власності та його значенням в суспільстві. Насамперед ці особливості полягають в тому, що об'єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об'єктів права власності, щодо яких власник вправі здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земельна ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій.
Враховуючи загальнонародні інтереси, обмеженість розмірів земельних ресурсів кордонами території України, законодавець передбачив певні розміри земельних ділянок, що можуть перебувати у приватній власності громадян.
Наприклад, для ведення селянського (фермерського) господарства могли передаватися у приватну власність земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель. Відповідно до земельного та приватизаційного законодавства громадянам України було надано право одержати безоплатно у власність такі розміри земельних ділянок: до 0,6 га -- для ведення особистого підсобного господарства в межах населених пунктів; до 0,25 га в сільських населених пунктах, до 0,15 га в селищах міського типу (членам колективних сільгосппідприємств -- до 0,25 га, а в містах -- до 0,1 га) -- для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; до 0,12 га -- для ведення садівництва; до 0,1 га -- для індивідуального дачного будівництва; до 0,01 га -- для будівництва індивідуальних гаражів.
В окремих випадках громадяни могли мати у власності земельні ділянки понад площу, що передавалась їм безплатно. Так, вони могли придбати у місцевих Рад народних депутатів земельні ділянки у власність для ведення селянського (фермерського) господарства понад 50 га за відповідну плату. У даному разі законодавець не встановлював певних обмежувальних розмірів земельних ділянок. Не були встановлені вони і щодо тих ділянок, які набувались громадянами за угодами у інших власників.
Указами Президента України від 15.11.1994 р. "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" та від 12.08.1995 р. "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам" було передбачене виникнення права власності на землю на підставі паювання земель сільськогосподарських колективних підприємств, сільськогосподарських колективів, сільськогосподарських акціонерних товариств та інших сільськогосподарських підприємств, трудові колективи яких виявили бажання одержати землю у власність.
Відповідно до цих Указів після прийняття рішення місцевими Радами народних депутатів про передачу у колективну власність землі органи землеустрою здійснюють її поділ на земельні частки (паї) без виділення їх в натурі (на місцевості). При цьому кожному члену таких підприємств видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі. При цьому кожному члену сільгосппідприємства надано право безперешкодного виходу з нього і безкоштовного одержання у приватну власність своєї земельної частки (паю) в натурі, що засвідчується державним актом на право приватної власності на землю.
Як вважають фахівці, в наведених вище Указах була закладена певна внутрішня неузгодженість, оскільки ними передбачається передача землі у колективну власність і водночас за кожним членом сільгосппідприємства визнається право приватної власності на земельну частку (пай). Власне ця неузгодженість була породжена певною мірою змістом Земельного кодексу України (в старій редакції 1992 року), згідно з якою суб'єктами права колективної власності були сільгосппідприємства, а співвласниками -- їх члени.
Конституція України 1996 року, зважаючи на виключно важливе значення землі у всіх сферах економіки країни, проголосила її основним національним багатством і запровадила при цьому імперативний принцип особливої охорони зазначеного найважливішого компонента біосфери.
Земельним кодексом України земля визначається основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля як складова частина біосфери включає ґрунти та інші природні елементи ландшафту, що органічно пов'язані між собою і забезпечують належне існування флори і фауни та життєдіяльність людини.
З метою охорони земель України як основного національного багатства Верховною Радою України Законом від 21 вересня 2000 року була затверджена "Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки". Вона була розроблена в контексті вимог для подальшого опрацювання, вдосконалення та розвитку екологічного законодавства України, а також відповідно до рекомендацій Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995 р.) щодо питання формування Всеєвропейської екологічної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи з природним або частково зміненим станом ландшафту.
Таким чином, самостійним об'єктом земельних відносин виступають землі в межах території України. До таких об'єктів належать категорії земель України, які мають особливий правовий режим. Серед земель України закон розрізняє дев'ять категорій земель, в основу поділу яких покладено основне цільове призначення.
Згідно ст. 18 ЗК до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії.
Категорії земель України мають особливий правовий режим.
Україна за межами її території може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відповідної країни.
Належність земель до земель України визначається знаходженням їх в межах території держави. Наявність території -- це обов'язкова ознака держави. Оскільки територією держави є і острови, а також землі, зайняті водними об'єктами, то і вони також включаються до складу земель України.
В межах території України можуть знаходитися землі, які перебувають у державній, приватній та комунальній власності. Закріплення в законі багатосуб'єктності права власності на землю виключає можливість віднесення земель України до єдиного державного земельного фонду.
Єдиною є територія України, яка згідно Закону України "Про планування і забудову територій" представляє собою частину земної поверхні у визначених межах (кордонах) з властивими їй географічним положенням, природними та створеними діяльністю людей умовами та ресурсами, а також з повітряним простором та розташованими під нею надрами.
Землі в межах території України характеризуються різним цільовим призначенням. Основне цільове призначення земель -- головний і єдиний критерій диференціації земель на окремі категорії, які мають особливий правовий режим. Особливості правового режиму земель кожної категорії визначаються специфікою їх цільового призначення.
Крім земель, розташованих в межах території України, до її земель можуть відноситись земельні ділянки, які розташовані за межами території України, належать їй на праві державної власності і мають відповідний правовий режим, який визначається законодавством іноземної держави.
Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісового фонду; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
У порівнянні з раніше чинним земельним законодавством у складі земель України сталися суттєві зміни. Так, замість земель населених пунктів, які раніше визнавалися законом як самостійна категорія земель, а фактично згідно Конституції України є одиницею в системі адміністративно-територіального устрою держави, запроваджено нову категорію земель-землі житлової та громадської забудови.
Землі оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення визнано Земельним кодексом самостійними специфічними категоріями земель.
Землі запасу як самостійну категорію земель анульовано. Але згідно частини 2 статті 19 ЗК до складу кожної категорії земель можуть входити землі запасу. Це стосується тільки тих земельних ділянок, які не надані у власність аби користування громадян чи юридичних осіб. Так, згідно ст. 30 Земельного кодексу земельні ділянки державної і комунальної власності, які перебували у користуванні сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, що ліквідуються, включаються до земель запасу або ж передаються у власність чи користування відповідно до Земельного кодексу. В цьому випадку йдеться про можливість включення відповідних земельних ділянок до земель запасу у складі земель сільськогосподарського призначення.
Крім віднесення земель до певної категорії, яке пов'язане із здійсненням правомочності по розпорядженню землею (фактично закріпленню основного цільового призначення), законодавству відоме переведення земель із однієї категорії до іншої. Таке переведення земель здійснюється в результаті зміни їх цільового призначення. Наприклад, освоєння земель для сільськогосподарських і лісогосподарських потреб у відповідності зі ст. 209 ЗК фактично означає переведення земель із інших категорій у категорію земель сільськогосподарського призначення або лісового фонду.
Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою.
Що ж стосується зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян, то це питання вирішується дещо інакше. Хоча встановлення і зміна цільового призначення земель -- це прерогатива їх власника, закон встановлює відповідні обмеження прав власників з цього приводу. Йдеться про те, що вказана зміна цільового призначення можлива лише за ініціативою власників відповідних земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Необхідно зазначити, що характеристика земельної ділянки як об'єкта права приватної власності (тобто об'єкта земельних відносин) закріплена ст. 79 Земельного кодексу. Згідно названої норми земельна ділянка -- це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.
Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
В статті 79 ЗК вперше в земельному законодавстві України визначено поняття земельної ділянки як об'єкта права власності.
Об'єкти права власності на землю -- це природні елементи, з приводу чого складаються і існують відповідні правовідносини, тобто, окремі, індивідуально визначені, земельні ділянки. Зазначена вище стаття встановлює кваліфікуючі ознаки земельної ділянки як об'єкта права власності. Насамперед, це межі земельної ділянки, які повинні існувати в натурі, на місцевості, а також визначене місце її розташування та встановлений законодавством режим використання.
Сьогодні земельні ділянки, як об'єкти права приватної власності громадян України, мають також визначені законодавством граничні розміри і розрізняються за метою використання.
Наприклад, для ведення фермерського господарства земельна ділянка надається в розмірі земельної частки (паю); для ведення особистого селянського господарства -- не більше 2,0 гектара; для ведення садівництва -- не більше 0,12 гектара; для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах -- не більше 0,25 гектара, в селищах -- не більше 0,15 гектара, в містах -- не більше 0,10 гектара; для індивідуального дачного будівництва -- не більше 0,10 гектара; для будівництва індивідуальних гаражів -- не більше 0,01 гектара.
Необхідно зазначити, що об'єктом права приватної власності іноземних громадян та осіб без громадянства є земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.
В земельному законодавстві немає обмежень з кількості земельних ділянок, що можуть знаходитися у власності однієї особи. Проте це не тягне об'єднання декількох земельних ділянок в єдиний об'єкт права власності, навіть при збігу їх цільового призначення та мети використання. Кожна з зазначених земельних ділянок, незважаючи на належність одній особі, являє собою самостійний об'єкт права власності.
Потрібно сказати і про земельну частку (пай), яка є специфічним об'єктом земельних відносин. Її виникнення пов'язане з паюванням земель недержавних сільськогосподарських підприємств у процесі здійснення земельної реформи. Право на земельну частку (пай) мають члени недержавних сільськогосподарських підприємств, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в цьому підприємстві і залишаються членами підприємства відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Право на земельну частку (пай) посвідчується відповідними земельними сертифікатами, які є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.
Таким чином, можна відмітити, що основними об"єктами права приватної власності на землю сьогодні є земельні ділянки різного призначення та земельні паї.
1.3 Суб'єкти права приватної власності на землю та їх правовий статус
Суб'єктами земельних правовідносин визнаються фізичні й юридичні особи, наділені правами та обов'язками у сфері користування, володіння та розпорядження земельними ресурсами.
Необхідно зазначити, що земельна й аграрна реформи докорінно змінили не тільки статус суб'єктів права приватної власності, які раніше функціонували, але й сприяли виникненню нових суб'єктів цих земельних правовідносин -- фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських товариств, приватних (приватно-орендних) підприємств та ін.
Таким чином, безпосередніми суб'єктами земельних правовідносин стали не лише юридичні особи, а й громадяни, які вели особисті селянські господарства.
Усі суб'єкти земельних правовідносин із статусом юридичної особи мають відокремлене майно, яке знаходиться на самостійному балансі, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом, відповідають за своїми зобов'язаннями своїм майном, можуть від свого імені набувати та здійснювати майнові та особисті немайнові права, мати обов'язки, бути позивачами та відповідачами в суді.
Засновники недержавних сільськогосподарських підприємств мають відповідні права та обов'язки щодо майна таких підприємств.
Суб'єкти земельних правовідносин мають загальну цивільну правосуб'єктність. Тобто вони можуть мати цивільні права та нести цивільні обов'язки з метою здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом.
Новий Земельний кодекс України розрізняє всіх суб'єктів права власності на землю залежно від форми власності, у якій знаходиться земельна ділянка.
За статтею 80 Земельного кодексу України суб'єктами права власності на землю визначаються:
а) громадяни та юридичні особи -- на землі приватної власності;
б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, -- на землі комунальної власності;
в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, -- на землі державної власності.
Таким чином право власності на землю характеризується множинністю суб'єктів відповідно до форм власності -- державної, комунальної і приватної.
Характерною ознакою суб'єкта земельних відносин є належна йому право- і дієздатність. У зв'язку з відсутністю відповідних приписів в Земельному кодексі правовий статус суб'єктів права власності на землю доцільно визначати за аналогією з нормами цивільного права щодо загальної право- дієздатності з урахуванням вимог земельного законодавства.
Земельною дієздатністю є здатність громадянина своїми діями набувати права та створювати для себе обов'язки, тобто здійснювати дії, які направлені на самостійне, або спільне з іншими особами, отримання земельної ділянки, зокрема, звертатись до відповідного органу про надання у власність земельної ділянки, отримання земельного паю, придбання земельної ділянки на підставі цивільно-правової угоди та ін.
Земельна дієздатність належить окремій фізичній особі -- громадянину України, іноземній особі або особі без громадянства з моменту досягнення 18-річного віку. Але у випадку, коли законодавством допускається шлюб до досягнення 18-річного віку, то земельна дієздатність фізичної особи настає в повному обсязі з часу шлюбу.
Юридичні особи набувають земельної право- і дієздатності з моменту державної реєстрації в органах виконавчої влади.
До основних суб'єктів права приватної власності, які були створені протягом останніх років, необхідно віднести сільськогосподарські кооперативи.
Відповідно до чинного законодавства України кооперативи є суб'єктами права приватної власності, що дає можливість розвиватися різним формам господарювання, основою яких є власність колективу співвласників на засоби виробництва, вироблену продукцію, одержані прибутки тощо.
Особливість приватної власності полягає в тому, що вона належить кожному кооперативу як окремому власнику. Суб'єктом права власності є не кожен член кооперативу зокрема, а кооператив в цілому як юридична особа. Сьогодні, коли в основному завершено паювання майна колективних агроформувань, приватна власність значною мірою набула характеру спільної сумісної чи спільної часткової.
Необхідно заначити, що у найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, є його сутністю.
Першооснову приватної власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у такому значенні є її економічним розумінням.
Між тим економічні відносини власності, які існують в цілому помимо волі і свідомості людей, можуть бути об'єктом правового регулювання, одержуючи відповідне оформлення в нормах права. У такому разі проявляється юридичний зміст власності. Закріплення відносин власності правовими засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп.
Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобів виробництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами. Відносини власності одержують також, що не менш важливо, необхідну регламентацію і примусовий захист. У такому разі врегульовані правовими нормами економічні відносини власності набувають ознак якісно нових відносин -- відносин права власності.
Безперечно, що відносини права власності є похідними відносно економічних відносин власності, які є складовою частиною виробничих відносин.
Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною.
Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану приналежності матеріальних благ індивідам, віддзеркалюючи статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва.
Розділ ІІ. Правовий режим використання землі, що знаходиться у приватній власності
2.1 Виникнення права приватної власності на землю
Загальні підстави набуття та припинення права власності передбачені Цивільним кодексом України.
Стаття 328 ЦК зазначає, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
На сьогоднішній час основними підставами набуття права приватної власності визнаються:
1) виникнення право власності на новостворене майно;
2) набуття права власності на перероблену річ;
3) привласнення загальнодоступних дарів природи;
4) набуття права власності на безхазяйну річ;
5) набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився;
6) знахідка;
7) бездоглядна домашня тварина;
8) скарб;
9) приватизація державного майна та майна, що є в комунальній власності;
10) набуття права приватної власності на майно внаслідок успадкування.
Для виникнення у громадян права приватної власності на те чи інше майно необхідні певні юридичні факти, які в правовому значенні виступають в якості юридичної підстави виникнення права власності. Подібні юридичні підстави необхідні для виникнення права власності також у інших її суб'єктів, але повного їх співпадання може не бути.
В юридичній літературі здійснюється поділ підстав виникнення права власності на універсальні (загальні) і спеціальні.
В період соціалістичного будівництва спеціальні способи (підстави) набуття права власності мали певну перевагу над універсальними, оскільки для суспільної власності (особливо державної) встановлювалися численні переваги.
Що ж до особистої власності громадян, то тут діяв заборонний (обмежувальний) принцип її існування, а відповідно -- обмежувалось коло підстав виникнення права власності у громадян.
За новим законодавством про власність набувають більшого значення універсальні підстави виникнення права власності, зокрема у зв'язку з наданням громадянам, нарівні з іншими суб'єктами цивільних правовідносин, права на підприємницьку та іншу господарську діяльність. Водночас з'явилися і деякі нові спеціальні підстави набуття громадянами права приватної власності, наприклад в порядку приватизації державного майна за майновими сертифікатами. Так чи інакше, в умовах переходу до ринкової економіки і впровадження приватної власності відбулись істотні зміни в співвідношенні спеціальних і універсальних підстав виникнення права власності різних форм, причому на користь останніх.
Продовжує зберігати свою актуальність і в сучасних умовах відомий ще з часів розквіту римського права поділ підстав (способів) виникнення права власності на первісні і похідні.
Розмежування первісних і похідних підстав виникнення права власності, в тому числі і приватної власності громадян, здійснюється за традиційними давно відомими критеріями, які вже нами розглядались в попередніх розділах даної праці. Введення приватної власності в Україні істотних змін у визначення цих критеріїв не внесло, а лише розширило коло первісних і похідних підстав виникнення у громадян права власності, наприклад внаслідок надання громадянам права займатися будь-якими видами підприємницької діяльності (крім забороненої законом).
Значна частина юридичних фактів може служити юридичною підставою як виникнення права власності, так і його припинення. Наприклад, укладення договору купівлі-продажу тягне за собою припинення права власності у продавця і одночасне виникнення його у покупця. Але в практиці так буває не завжди. Так, створення громадянином власними зусиллями і з власних матеріалів скульптури, картини, іншої речі призводить лише до виникнення права власності. Тому дещо необережними можуть бути беззастережні висловлювання про те, що "в нормальному товарообігу виникнення права власності на конкретне майно у однієї особи одночасно означає припинення права власності у іншої особи".
Більш виваженою є позиція Н.С.Кузнєцової, яка вважає, що не завжди певний юридичний факт виступає одночасно підставою припинення і виникнення права власності і це має місце головним чином тоді, коли припинення права власності не пов'язане з правонаступництвом. Свій висновок автор підтвердила прикладами, серед яких називаються випадки споживання власником належних йому продуктів харчування, знищення або викидання власником непотрібної йому речі, загибелі речі не по волі власника, вилучення майна відповідно до акту органів державного управління (наприклад, у разі вилучення худоби при епізоотіях).
Наведені приклади, дійсно, засвідчують існування випадків, коли підставою (способом) виникнення і припинення в особи права приватної власності служать різні юридичні факти.
Перерахування подібних прикладів можна було б продовжити. Більше того, можуть бути випадки переходу права власності в порядку правонаступництва, в яких також підставою виникнення права власності є один юридичний факт, а підставою припинення у попереднього власника -- інший. Саме така ситуація спостерігається при спадкуванні за заповітом, оскільки право власності у спадкодавця припиняється у зв'язку з його смертю, а право власності у спадкоємця виникає на підставі заповіту (таке неспівпадіння юридичних фактів не виключається і при спадкуванні за законом).
Віддаючи належне проблемі класифікації підстав виникнення права приватної власності, все-таки необхідно визнати пріоритетність питання розкриття змісту самих підстав, їх впливу на формування приватної власності громадян. Не можна не враховувати і того, що, як правило, право власності набувається за правомірними юридичними підставами.
Законодавство про приватну власність не містило ні вичерпного, ні орієнтовного переліку підстав виникнення у громадян права власності, обмеживши коло можливих її об'єктів та межі їх використання. По-іншому вирішена ця проблема в Законі України "Про власність", в якому проблема підстав виникнення у громадян права власності знайшла конкретне вирішення.
В ст.12 "Підстави виникнення права приватної власності" Закону України "Про власність" записано:
1. Праця громадян є основою створення і примноження їх власності.
2. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.
В Законі "Про власність в СРСР" також містилася подібна норма, але з певними редакційними і структурними особливостями. Сформульована вона в пп.1, 5 ст.6 "Загальні положення про власність громадян" Закону. Власність громадян, зазначається в ньому, створюється і примножується за рахунок їхніх трудових доходів від участі в суспільному виробництві, від ведення власного господарства і доходів від коштів, вкладених у кредитні установи, акції та інші цінні папери, набуття майна у спадщину і на інших підставах, які допускаються законом (п.1). Право успадкування майна громадян визнається і охороняється законом (п.5).
На перший погляд здається, що істотної різниці у формулюванні підстав виникнення у громадян права власності не існує. Але насправді це не так. Так, в п.1 ст.12 Закону України "Про власність" зафіксоване положення про те, що праця є основою створення і примноження їх власності, яке відсутнє в Законі "Про власність в СРСР". Однак таке положення має лише соціально-економічне значення і не несе якогось юридичного навантаження, що дає підстави для висновку про сумнівність його практичної значимості, а відтак і про необов'язковість введення цього положення у викладеній редакції в новому Цивільному кодексі України. Не можна навіть припустити, що законодавець мав на увазі не визнавати право власності за громадянами, які набули майно не в результаті праці, адже вже в наступному пункті (п.2) Закону України "Про власність" громадянам дозволяється набувати майно без безпосереднього прикладення праці (отримання доходів від акцій та інших цінних паперів, в порядку спадкування тощо). Повернення ж до використання понять "трудовий доход" і "нетрудовий доход" не може мати перспектив, оскільки, як засвідчила багаторічна практика їх застосування, вони призводять до багатьох ускладнень, до порушень майнових прав громадян. П. 1 ст.12 Закону України "Про власність" фактично не потрібний і тому, що в наступному другому пункті цієї статті отримання громадянами доходів від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці тощо визнається підставою виникнення на них права власності. Правові і редакційні переваги має зміст п.2 ст.12 Закону України "Про власність" над змістом п.1 і 11.2 Закону "Про власність в СРСР", які зводяться до наступного:
1. В законі України "Про власність" іде мова про набуття громадянами "права власності", а в Законі "Про власність в СРСР" -- про створення і примноження "власності" громадян. Тобто в останньому випадку визначаються економічні засади формування власності громадян, а не юридичні.
2. Положення українського Закону значно прогресивніші, оскільки він надає громадянам право набувати власність "на доходи від підприємницької діяльності", а Закон "Про власність в СРСР" надав таке право "на трудові доходи від ведення власного господарства", що зрозуміло, не одне і те ж.
3. В Законі України "Про власність" спадкування майна розглядається як підстава виникнення у громадянина права власності, а в Законі "Про власність в СРСР" лише зазначалося, що "право успадкування майна громадян визнається і охороняється законом" (п.5 ст.6).
За Законом "Про власність в СРСР" створення власності можливе за перерахованими та іншими підставами, які "допускаються законом", що суперечить проголошеному цим же Законом принципу: дозволено все, що не заборонено законом. Український законодавець намагався врахувати цю обставину, але здійснив це, як на погляд окремих фахівців, не найкращим чином, допустивши правову суперечливість в формулюванні заключної частини п.2 ст.12 Закону України "Про власність".
Для кращого розуміння допущеної правової суперечності викладають зазначений пункт у спрощеному вигляді, а саме: "Громадянин набуває права власності... на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом".
Загальновідомо, між тим, що спадкування в Україні здійснюється за законом і за заповітом. 3 наведеного тексту складається враження, що спадкування за законом -- це підстава виникнення права власності у спадкоємця за угодою, що було б юридичною помилкою. Але навіть тоді, коли спадкування здійснюється за заповітом, юридично не коректно робити висновок про виникнення у спадкоємця права власності на спадкове майно на підставі укладеної угоди. Заповіт є односторонньою угодою, в якій виражається воля лише однієї сторони -- спадкодавця, і юридичного відношення до її укладення спадкоємець не має. Зазначене положення, однак, може дати привід для протилежного висновку. Водночас воно правильне щодо двосторонніх і багатосторонніх угод.
Незрозуміло також, чому законодавець обмежив не перераховані в п.2 ст.12 Закону України "Про власність" підстави виникнення у громадянина права власності лише "іншими угодами, не забороненими законом". Насправді право власності у громадянина може виникнути також за підставами, які конкретно не перераховані в зазначеному пункті і не є угодами (наприклад, отримання винагороди за зданий скарб, призів за перемоги на спортивних змаганнях тощо).
В новому ЦК України більш чітко передбачені випадки за яких виникає право власності та момент його набуття. Зупинимось на деяких з них.
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК майно не може бути витребуване у нього. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.
Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). За заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником недобудованого нерухомого майна, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною.
Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість.
Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду. Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором.
Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.
Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.
Подобные документы
Право власності на землю як одне з основних майнових прав, його законодавча база, особливості, суб’єкти та їх взаємодія. Порядок набуття, зміни та припинення права власності на землю. Співвідношення державного та комунального права на землю в Україні.
реферат [16,9 K], добавлен 27.05.2009Сутність і зміст, загальна характеристика права власності, головні умови та обставини його виникнення. Нормативні основи регулювання та відображення в законодавстві держави. Принципи та правила захисту права приватної власності в Україні на сьогодні.
курсовая работа [61,8 K], добавлен 26.03.2015Економічний та юридичний аспект поняття власності та права власності. Підстави виникнення та припинення права власності та здійснення цих прав фізичними та юридичними особами. Захист права приватної власності - речово-правові та зобов’язально-правові.
курсовая работа [45,4 K], добавлен 02.05.2008Поняття права власності. Сутність власності: економічний і юридичний аспекти. Історичний процес виникнення права приватної власності. Правовідносини власності і їх елементи (суб’єкти, об’єкти, зміст). Зміст і здійснення права приватної власності.
дипломная работа [66,7 K], добавлен 22.09.2011Поняття власності як економічної категорії, зміст та особливості відповідного права, засоби та принципи його реалізації. Форми та види права власності в Україні: державної, комунальної, приватної, проблеми і шляхи їх вирішення, законодавче обґрунтування.
курсовая работа [51,3 K], добавлен 24.07.2014Юридична природа і класифікація обмежень права власності та їх місце в механізмі правового регулювання майнових відносин. Умови обтяження закладеного майна. Причини обмежень державою та самим власником прав приватної власності. Способи їх припинення.
курсовая работа [40,3 K], добавлен 03.10.2014Право власності в Україні. Поняття та форми власності. Об’єкти і суб’єкти права власності. Здійснення права власності. Засоби цивільно-правового захисту права власності. Речево-правовий захист прав власності. Зобов'язально-правовий захист права власності.
дипломная работа [77,2 K], добавлен 29.09.2005Предмет і принципи земельного права. Категорії земель України. Об’єкт і суб’єкт права власності на землю. Види правового користування земельними ділянками, права і обов’язки їх власників. Набуття права власності на землю громадянами України і іноземцями.
реферат [27,3 K], добавлен 04.11.2013Поняття права спільної власності. Правове регулювання права спільної часткової власності. Правове регулювання права спільної сумісної власності. Інститут права спільної власності. право спільної власності не передбачається Конституцією України.
курсовая работа [23,6 K], добавлен 26.06.2003Проблема правового регулювання охорони права інтелектуальної власності. Діюче українське законодавство про інтелектуальну власність, його основні недоліки. Об'єкти і суб'єкти права інтелектуальної власності. Правовий режим прав інтелектуальної власності.
лекция [33,5 K], добавлен 02.12.2013
