Право приватної власності на землю в Україні
Законодавче регулювання права власності на землю, його виникнення, припинення, проблематика регулювання та основні об'єкти. Законодавчий режим використання землі, що знаходиться у приватній власності. Юридичні колізії та вирішення спорів в Україні.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | дипломная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 01.12.2010 |
| Размер файла | 85,6 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею.
Особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі. Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов'язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу.
Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла загублену річ. Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування. Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або органові місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали. Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Сума грошей, одержана від продажу знайденої речі, підлягає поверненню особі, яка має право вимагати її повернення.
Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:
1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;
2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про свої право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.
Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади. Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення в друкованих засобах масової інформації. Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб.
Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців -- щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про свої право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні. У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.
Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього. У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна. У разі виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава.
Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном -- протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність).
Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно -- через п'ять років з часу спливу позовної давності.
Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.
Таким чином, необхідно відмітити значні зміни, які відбулися в законодавстві протягом останніх 5 років і стосуються підстав виникнення права приватної власності.
Що ж стосується виникнення права приватної власності на землю, то основними його способами на сьогоднішній час є:
придбання землі через укладення договору купівлі-продажу;
виділення частки землі при виході із сільськогосподарського кооперативу;
приватизація землі, що віднесена до категорії державної або комунальної власності і відведена для цього;
успадкування земельної ділянки.
Стаття 377 ЦК України виділяє ще один спосіб виникнення права на земельну ділянку при придбанні житлового будинку, будівлі або споруди, що розміщені на ній і вказує, що:
до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.
Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
2.2 Володіння, користування та розпорядження землею суб"єктами приватного права
В цивільноправовій науці право власності має два значення: в об'єктивному і суб'єктивному розумінні.
Право власності в об'єктивному розумінні -- це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність матеріальних благ конкретним суб'єктам (в тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ). Подібна сукупність норм в цілому утворює цивільноправовий інститут права власності.
Варто, однак, зауважити, що норми інституту права власності містяться як в цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційному, земельному, пенсійному, сімейному та ін). Тому такий правовий інститут є всі підстави вважати комплексним (багатогалузевим) інститутом права. Ним регулюються, як правило, лише ті відносини власності, які набувають форму товарно-грошових відносин. Інші ж майнові відносини щодо власності є предметом регулювання чи захисту інших галузей права (кримінального, адміністративного та ін.). Деякі автори певну частину таких норм схильні розглядати як складові частини загальноправового, комплексного інституту права власності. Така думка безперечно має право на існування, хоча й вимагає ще свого глибокого та всебічного обґрунтування.
До інституту права власності мають відноситися ті норми, які:
а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику;
б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності;
в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та розпорядженню матеріальними благами;
г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на приналежні суб'єкту матеріальні блага;
д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.
Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права власності. Безумовно переважна їх частина є цивільноправовими.
Право власності в суб'єктивному значенні -- це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.
Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна. Повноваження власника є динамічною категорією, залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації засвідчує, що лише у високорозвинених (економічно та інтелектуально) країнах, в яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей власника та створюються рівні правові можливості співіснування різних форм власності.
Суб'єктивне право власності носить абсолютний характер . Це означає, що власнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створювати перешкоди його здійсненню.
В юридичній літературі вважається, що суб'єктивне право власності існує в межах конкретного право-відношення власності. Не заперечуючи можливість такого підходу в оцінці факту прояву суб'єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-таки звертати увагу на певну умовність існування цього правовідношення, оскільки такого "конкретного" правовідношення в юридичному розумінні цього поняття може і не бути.
Суб'єктивне право власності -- це не абстракція. Воно характеризується своїм конкретним наповнювальним змістом. Загально прийнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном.
Перераховані правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і одержали серед юристів назву "тріади". В правовій науці, однак, немає єдності щодо авторства такої "тріади". Довгий час вона вважалася дітищем римського приватного права. Ця думка була піддана сумніву деякими вченими, зокрема Є.О.Сухановим, який відзначив, що в римському приватному праві були закріплені дві правомочності (володіння, користування) як самостійні речові права, а третя (розпорядження) стала середньовіковим "винаходом" коментаторів. Такі сумніви, однак, безпідставні, оскільки дослідниками доведено достатньо доказів про існування знаменитої тріади в римському приватному праві.
В Росії "тріада" була запропонована М.М.Сперанським і вперше знайшла своє відображення в 1832 р. в с.420 т.Х ч.І Зводу законів Російської імперії. В цивільному законодавстві радянського періоду "тріада" правомочностей також була безпосередньо законодавчо закріплена. Знайшла вона своє відображення і в законодавстві незалежної України, зокрема, в Законі України "Про власність". Зазначені правомочності в тій чи іншій інтерпретації містяться в законодавстві більшості країн.
Перерахованими правомочностями не вичерпується зміст суб'єктивних прав власника. В юридичній літературі називаються й інші його повноваження, наприклад, право на власну господарську діяльність. А.М.Оноре виявив в англосаксонському праві одинадцять елементів правомочностей власника (зокрема, право володіння; право користування; право управління; право на доход; право на відчуження; право на безпеку). За підрахунками вчених використання зазначених автором елементів в різних співвідношеннях здатне дати до півтори тисячі варіантів прав власника.
Звичайно в законодавстві закріпити таку кількість прав власника практично неможливо, а відтак і недоцільно.
В новому Цивільному кодексі України достатньо застосувана випробувана часом тріадна формула правомочностей власника, якою охоплені будь-які конкретні прояви цих традиційних правомочностей.
Водночас необхідно визнати, що застосування законодавцем методу тріадних правомочностей власника не дає повного уявлення про реальний зміст суб'єктивного права власності. Тому в юридичній літературі з метою уникнення цього недоліку дослідники прагнули доповнювати "тріаду" вказівками про здійснення й правомочностей "своєю владою і в своєму інтересі" (А.В.Венедиктов), "на свій розсуд" та ін. Безумовно, такі доповнення до "тріади" вдало визначають абсолютний характер права власності, утверджують повне панування власника над належною йому річчю, хоча й не завершують характеристику сутності суб'єктивного права власності.
Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, володіння означає юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.
Користування -- це закріплена юридично можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.
Розпорядження -- це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його статуту призначення.
Окремі з перерахованих правомочностей можуть належати й іншим особам, які не є власниками даного майна (наприклад, особам, які одержали майно за договором оренди). Однак на відміну від цих осіб власник має монопольне право здійснювати правомочності, яке засноване безпосередньо на законі і існує незалежно від волі та влади інших осіб.
Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власника юридично забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом межах права щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності громадян. У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як правило, не визначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо їх приватної власності. Лише в окремих випадках законодавець встановлює безпосередні межі здійснення громадянами правомочностей права приватної власності щодо того чи іншого конкретного майна (наприклад, стосовно земельних ділянок, приватного підприємства, зброї, валютних цінностей). Тому, визначаючи обсяг правомочностей громадянина щодо належного йому майна, необхідно враховувати загальні принципи здійснення цивільних прав, соціально-економічну природу власності громадян і особливості окремих її об'єктів.
Правильне визначення обсягу правомочностей та умов їх здійснення має велике значення для утвердження правового статусу громадянина-власника і захисту його прав. Більше того, порушення особою відповідних правових норм може позбавити його такого захисту або навіть призвести до припинення права власності.
Власник, як зазначається в ст.4 Закону "Про власність", має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовувати таке майно для господарської та іншої не забороненої законом діяльності. При цьому власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права і охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб, адміністративно-територіальних утворень і держави. 1 лише у випадках і порядку, встановлених актами законодавства України, діяльність власника може бути обмежена або припинена. Недотримання власником встановлених законодавством України вимог може бути підставою для відмови у захисті права приватної власності, оскільки цивільні права охороняються законом лише за умови, що їхнє здійснення не суперечить призначенню цих прав у суспільстві.
У період переходу України до ринкових відносин в новому цивільному законодавстві набрала реального змісту формула: "дозволяється все, що не заборонено законом". Не заперечуючи можливість її застосування в інституті права власності, на наш погляд, необхідно обов'язково враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо не перераховуються усі неправомірні дії громадян-власників. Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загальних критеріїв визначення правомірності чи неправомірності дій власників є цілком виправданим і не суперечить закону. Це стосується однаковою мірою усіх трьох елементів правомочності власника, тобто володіння, користування і розпорядження. Причому обсяг правомочності (її обмеження) може встановлюватися як щодо сукупності усіх названих елементів, так і щодо кожного з них, що зумовлено неоднаковим їх значенням для власника і оточуючих осіб.
Володіння об'єктами права приватної власності (тобто фактичне панування над річчю чи фактичне утримання її в сфері власних потреб власника) кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім'ї. Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності.
Власник вправі передати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому права власності. Власник не завжди може бути зацікавлений мати майно у своєму фактичному володінні.
Користування майном також є для власника одним з найважливіших рушійних мотивів у набутті права власності, оскільки ця правомочність безпосередньо сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і господарських потреб. Користування, як і володіння, власник може здійснювати самостійно або спільно з іншими особами. Він вправі вимагати усунення перешкод по користуванню своїм майном, захищати іншим чином це право. Іноді користування власністю можливе лише при дотриманні громадянином тих чи інших спеціальних умов.
Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або відчуження його за угодами продажу, дарування, заповіту тощо.
Дякуючи праву розпорядження, громадяни мають можливість здійснювати підприємницьку та іншу господарську діяльність. Як правило, лише власник може визначати юридичну чи фактичну долю належної йому речі.
Наділяючи власника максимально можливими повноваженнями по володінню, користуванню і розпорядженню майном, законодавець водночас визначає певні загальні або спеціальні правила їх здійснення. Прикладом загальних правил, що встановлювалися законодавством соціалістичного періоду, була заборона громадянам одержувати від своєї власності "нетрудові доходи". Звичайно, сьогодні ця заборона не діє, оскільки громадянам надано право одержувати прибутки та інші плоди від своєї власності будь-яким чином, прямо не забороненим законом.
Зрозуміло, що використовуючи своє майно для систематичного одержання прибутків, громадянин зобов'язаний дотримуватися правил, встановлених для підприємництва чи іншої діяльності суб'єктів цивільних правовідносин. Водночас для нового законодавства ринкової орієнтації здебільшого характерне встановлення спеціального правового режиму здійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна, в тому числі й землі.
Необхідно зазначити, що у різних суб"єктів права приватної власності на землю різна мета та мотивації її використання.
Так, сьогодні здійснення виробничої діяльності в сільському господарстві неможливе без використання земель як основного засобу виробництва, що є істотною особливістю сільськогосподарського виробництва. Йдеться про використання насамперед не будь-яких земель, а земель сільськогосподарського призначення. Це стосується передусім виробничих сільськогосподарських кооперативів, оскільки обслуговуючі кооперативи, як правило, не працюють на землі. Без отримання згідно із законом земельної ділянки кооператив не зможе розпочати своєї виробничо-господарської діяльності.
Чинне законодавство України передбачає кілька можливих способів отримання сільськогосподарським кооперативом землі для ведення виробничо-господарської діяльності, а саме, через:
1) передачу йому земельної ділянки у власність місцевими радами відповідно до їхньої компетенції;
2) придбання кооперативом земельних ділянок у власність;
3) оренду земельних ділянок .
Земельні ділянки передають у власність сільськогосподарським кооперативам відповідні місцеві ради, на території яких вони (ділянки) розташовані. Для цього потрібне рішення загальних зборів кооперативу. У власність названі кооперативи одержують лише ті ділянки, які знаходилися в їхньому користуванні.
Земельна ділянка сільськогосподарського кооперативу може також бути сформована внаслідок об'єднання в один масив приватних земельних ділянок громадян, які створюють кооператив. Особи, які вступатимуть до членів кооперативу після його створення, можуть вносити свою земельну ділянку чи передавати право користування нею як обов'язковий пайовий внесок.
Правовий режим земельних ділянок, які громадяни -- засновники кооперативу передають до його пайового фонду, визначається в договорі між громадянином і кооперативом. У такому разі може бути встановлено спільну часткову чи сумісну власність. У разі виходу з кооперативу при частковій власності його член має право одержати "свою" земельну ділянку, за спільної сумісної власності при виході з кооперативу його член може претендувати на рівну з іншими частку.
Окремі умови визначення правового статусу земель встановлені і для фермерських господарств.
Так, відповідно до ст. 31 ЗК та ч. 1 ст. 12 Закону України "Про фермерське господарство" землі фермерського господарства можуть складатися із:
-- земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;
-- земельних ділянок, що належать громадянам -- членам фермерського господарства на праві приватної власності;
-- земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.
Права володіння та користування земельними ділянками, які перебувають у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.
Чинне законодавство не обмежує кількості земель, що їх може придбати фермерське господарство та його члени у власність та брати в користування на умовах оренди. Однак слід зауважити, що відповідно до частин 13 та 15 Перехідних положень ЗК було запроваджено мораторії на: відчуження земельних ділянок (крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні для суспільних потреб) для ведення фермерського господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва на термін до 1 січня 2005 р.; набуття права власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею понад 100 га -- до 1 січня 2010 р.
Відповідно до ст. 92 ЗК в постійне користування для ведення фермерського господарства земельні ділянки передаватися не можуть. Фермерські господарства, які мають в постійному користуванні земельні ділянки, повинні були до 1 січня 2005 р. переоформити в установленому порядку право власності або право на їх оренду. Якщо право на постійне користування земельними ділянками, наданими для ведення фермерського господарства переоформлюють на довгострокову оренду (не більше 50 років -- ст. 93 ЗК), термін оренди визначається самим господарством відповідно до чинного законодавства. При цьому, згідно з ч. 6 Перехідних положень ЗК, розмір орендної плати за земельні ділянки не повинен перевищувати розміру земельного податку.
Члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради, або в такому самому розмірі із земельних ділянок, раніше наданих їм у користування. Земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю).
Члени фермерських господарств, які до 1 січня 2002 р. (до моменту набрання чинності ЗК) отримали в постійне користування або в оренду земельні ділянки для ведення фермерського господарства, мають переважне право на придбання (викуп) цих земельних ділянок розміром до 100 га сільськогосподарських угідь, у тому числі до 50 га ріллі, у власність з розстрочкою платежу до 20 років.
З метою забезпечення цілісності фермерського господарства встановлено: якщо фермерське господарство успадковується двома або більше спадкоємцями, то земельна ділянка поділу не підлягає, якщо внаслідок її поділу утвориться хоча б одна земельна ділянка, менша мінімального розміру, встановленого для даного регіону.
Фермерське господарство та його члени мають право: продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на землі; право власності на посіви й насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; на відшкодування збитків; споруджувати житлові будинки, господарські будівлі та споруди; реалізовувати вироблену сільськогосподарську продукцію на вітчизняних ринках і поставляти на експорт; інші права. Обов'язками фермерського господарства та його членів є: забезпечення використання земельних ділянок за їх цільовим призначенням; додержання вимог законодавства про охорону довкілля; сплата податків та зборів; непорушення прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; недопущення зниження родючості грунтів та зберігання інших корисних властивостей землі; надання відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування інформації про стан і використання земель та інших природних ресурсів; дотримання санітарних, екологічних та інших вимог щодо якості продукції; дотримання правил добросусідства та встановлених обмежень у використанні земель і земельних сервітутів; збереження геодезичних знаків, протиерозійних споруд, мереж зрошувальних і осушувальних систем.
Що стосується правового режиму земель особистого селянського господарства, то йому відповідно до чинного законодавства належать земельні ділянки не більше 2 га, передані фізичним особам у власність або оренду чи придбані на підставі цивільно-правових угод. Розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшено у разі виділення в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами такого господарства. Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть бути власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю членів господарства.
Правовий режим земель особистого селянського господарства не можна ототожнювати з правовим режимом земель для сінокосіння й випасання худоби, для садівництва та городництва. Землі для сінокосіння й випасання худоби знаходяться тільки в державній або комунальній власності і використовуються виключно як сіножаті та пасовища. їх можуть орендувати громадяни або користуватися ними як громадськими сіножатями та пасовищами. Земельні ділянки для городництва також є об'єктами виключно державної або комунальної власності й надаються в користування громадян на умовах оренди. Господарська діяльність на цих землях обмежується можливістю зведення лише тимчасових споруд для зберігання інвентарю та захисту від непогоди. Цільове призначення земельних ділянок для садівництва полягає в закладанні багаторічних плодових насаджень, вирощуванні сільськогосподарських культур, а також зведенні відповідних будинків, господарських споруд тощо. Порівнюючи зміст правового режиму земель для сінокосіння й випасання худоби, для садівництва та городництва зі змістом правового режиму земель особистого селянського господарства можна зробити висновки:
1) правовий режим земель особистих селянських господарств є більш універсальним. Такі земельні ділянки можуть використовуватися для будь-якої сільськогосподарської діяльності, в тому числі для сінокосіння й випасання худоби, садівництва та городництва;
2) члени особистих селянських господарств мають більший обсяг повноважень щодо здійснення господарської діяльності на землях таких господарств, ніж власники (користувачі) земель для сінокосіння й випасання худоби, а також для садівництва та городництва.
Особисте селянське господарство може набувати права власності на земельні ділянки на підставі: цивільно-правових угод; безоплатної передачі із земель державної або комунальної власності; приватизації земельних ділянок, які раніше були надані його членам у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належних членам господарства земельних часток (паїв).
Членам особистого селянського господарства земельні частки (паї) виділяються в натурі (на місцевості) єдиним масивом у спільну часткову та спільну сумісну власність (подружжя). Відповідно до ст. 12 Закону України від 5 червня 2003 р. "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" право спільної часткової власності чи спільної сумісної власності на земельні ділянки, виділені в натурі (на місцевості) єдиним масивом, посвідчується одним державним актом на право власності на земельну ділянку. Власнику однієї чи кількох земельних часток (паю) в межах земель, що перебувають у користуванні одного сільськогосподарського підприємства, видається один такий державний акт. Оформлення державних актів на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв) здійснює землевпорядна організація, яка виконала землевпорядні роботи щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості). У разі виходу з особистого селянського господарства кожен його член має право на виділення належної йому земельної ділянки в натурі (на місцевості).
Особисте селянське господарство має право: продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на ній; бути власником посівів і насаджень сільськогосподарських та інших культур, виробленої сільськогосподарської продукції; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; відшкодовувати збитки у випадках, передбачених законом; споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі й споруди.
Таким чином, всі зазначені вище суб"єкти господарювання реалізовують право приватної власності на землю шляхом укладення відповідних угод та прийняття участі у цивільному та господарському обігу.
2.3 Припинення права приватної власності на землю
Підстави припинення права приватної власності на землю можуть бути загальними і спеціальними.
Так, стаття 378 ЦК зазначає, що право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.
Стаття 346 ЦК передбачає загальні підстави припинення права власності.
Вона вказує, що право власності припиняється у разі:
1) відчуження власником свого майна;
2) відмови власника від права власності;
3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;
4) знищення майна;
5) викупу пам'яток історії та культури;
6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;
7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;
8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;
9) реквізиції;
10) конфіскації;
11) припинення юридичної особи чи смерті власника.
В першу чергу, кожна особа може відмовитися від права власності на землю, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на землю, права на яку підлягають державній реєстрації, право власності на неї припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.
Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.
Якщо майно не відчужене власником у встановлені законом строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна.
Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.
Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому частиною першою цієї статті.
Чинне законодавство України передбачає викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, що здійснюється за згодою власника або за рішенням суду в порядку, встановленому законом.
Рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю приймається у межах своєї компетенції органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування. Орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, зобов'язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про це не пізніше ніж за рік до викупу земельної ділянки. Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), строки та інші умови викупу визначаються за домовленістю з власником ділянки, а в разі спору -- судом. До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі.
За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, може надати йому іншу земельну ділянку, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.
Право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, може бути припинене за рішенням суду шляхом їх викупу і з обов'язковим попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі.
Вимога про викуп зазначеного майна підлягає задоволенню, якщо позивач доведе, що використання земельної ділянки, викупленої у зв'язку з суспільною необхідністю, є неможливим без припинення права власності на це майно.
Суд може постановити рішення про знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх, за бажанням власника, на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо.
У разі знесення або перенесення цих об'єктів на іншу земельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування збитків, у тому числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки, та упущеної вигоди.
Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту.
Знесення житлового будинку не допускається до забезпечення особи, яка проживала у ньому як власник, та членів її сім'ї, а також особи, яка проживала в ньому як наймач, та членів її сім'ї помешканням у розмірі та в порядку, встановлених законом.
Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв'язку з суспільною необхідністю, є власником житлового будинку, інших будівель, споруд чи насаджень, що розміщені на ній, вимога про припинення права власності на ці об'єкти розглядається разом з вимогою про викуп земельної ділянки.
Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв'язку з суспільною необхідністю, не є власником житлового будинку, інших будівель, споруд та насаджень, що розміщені на ній, власник цих об'єктів залучається до участі у справі.
До набрання законної сили рішенням суду про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю власник має право розпорядитися житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що розміщені на цій земельній ділянці, на власний розсуд.
Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури робить власнику пам'ятки відповідне попередження.
Якщо власник землі - пам'ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп.
У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження. Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави. Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору -- судом. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності земля може бути примусово відчужена у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування її вартості (реквізиція). В умовах воєнного або надзвичайного стану земля може бути примусово відчужена у власника з наступним повним відшкодуванням її вартості. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду. У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо. У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.
До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом.
Розділ ІІІ. Проблематика регулювання відносин власності на землю в Україні
3.1 Юридичні колізії в сфері регулювання приватної власності на землю
Необхідно зазначити, що з прийняттям нових редакцій Земельного та Цивільного кодексів в Україні набагато покращилась ситуація з правовим регулювання відносин власності. Вказані нормативні акти дали можливість усунути значну кількість юридичних колізій, які виникали раніше в сфері виникнення та реалізації права приватної власності на землю. Більш менш вирішене питання і з процесами розпаювання землі.
В той же час, залишилась сфера відносин, яка потребує подальшого врегулювання та вдосконалення. Вона пов"язана із процедурою набуття права власності в порядку успадкування. Сьогодні в ній відбувається найбільше юридичних колізій.
Значна кількість дискусій виникає під час оформлення спадщини на земельні ділянки, що пов'язане з відсутністю прямого правового регулювання спадкування даного виду майна в Цивільному кодексі України.
За термінологією чинного Цивільного кодексу України, спадкуванням є перехід прав та обов'язків від фізичної особи (і тільки), яка померла або оголошена померлою, до інших осіб (фізичних, юридичних, держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад тощо). Об'єктами спадкування є цивільні права й обов'язки, що можуть переходити в спадщину чи то за заповітом, чи то за законом. Серед інших майнових прав успадковуються також об'єкти нерухомості, зокрема земельні ділянки, що використовуються для виробництва, особистого селянського господарства, садівництва, присадибні земельні ділянки, ділянки для дачного та гаражного будівництва, будівництва та обслуговування житлового будинку й господарських будівель.
Законодавство дає право спадкодавцеві розпоряджатися своїм спадковим майном вільно за виключенням, обумовленим статтею 1241 ЦУ (обов'язкова доля). Заповідач з урахуванням зазначеного повністю розпоряджається своїм майном на власний розсуд, при цьому визначає коло спадкоємців, встановлює за бажанням сервітути (задоволення потреб інших осіб, окрім власника) тощо. Часом відкриття спадщини є дата смерті фізичної особи або день, з якого така особа оголошена померлою, а місцем відкриття спадщини -- останнє місце проживання спадкодавця, а в разі, якщо воно невідоме -- місце розташування нерухомого майна або основної його частини.
Першою особливістю спадкування земельної ділянки є те, що чинне законодавство обумовлює обов'язком збереження її цільового призначення. Цільове ж призначення земельної ділянки визначається в державному акті на право власності на землю. Важливим є питання щодо кола осіб, які мають право передавати земельні ділянки в спадок, тобто потенційні спадкодавці. Отже, потенційні спадкодавці -- власники земельних ділянок, як правило, вирішують питання щодо розпорядження майном переважно через призначення спадкоємців шляхом складання заповіту та розподілу спадкового майна на свій розсуд.
Згідно норм чинного законодавства, укладення заповіту неможливе без його посвідчення відповідною особою, наділеною означеними повноваженнями. Особами, яким надано право посвідчувати заповіт, є нотаріуси. Іншими особами, яких закон наділяє таким правом, є, наприклад, головний лікар, заступник головного лікаря з медичної частини або черговий лікар лікарні, госпіталю, де така особа лікується. Обов'язковою умовою посвідчення цими особами заповітів є посвідчення при свідках.
Слід зазначити, що положення нового Цивільного кодексу також застосовуються й до спадщини, яка відкрилась, але ніким із спадкоємців не була прийнята до 1 січня 2004 року. Це означає, що право на спадкування за законом спадщини, яка відкрилася і не була успадкована до набрання чинності Цивільним кодексом України, мають також особи, які належать до третьої, четвертої та п'ятої черг спадкоємців. За положеннями попереднього Кодексу, такі особи мали право на спадщину лише за умови складення спадкодавцем заповіту на їх користь.
Так із практики діяльності юридичного центру однієї із громадських організацій вказувалось, що "до Полтавського центру юридичної допомоги звернувся мешканець села Ковалі Хорольського району Полтавської області Іван Чорненький, який успадкував від батька земельну частку (пай) розміром 5,49 га, і яку без його згоди було незаконно передано в оренду за рішенням сільської ради. Батько заявника Іван Якович Чорненький отримав земельну частку (пай) на території сусідньої Грушинської сільської ради, яку в квітні 2003 року передав в оренду ВСК ім. Шевченка. Орендна плата за договором складала 988 гривень. Проте 2 листопада 2003 року Іван Чорненький помер. Його син у встановлений строк подав заяву про прийняття спадщини, а сертифікат на право на земельну частку (пай) оформив на своє ім'я 20 грудня 2004 року. Незважаючи на це, Грушинська сільська рада прийняла рішення визнати земельну частку (пай) Чорненького-старшого не успадкованою та передати її в оренду ПОП "Єдність" до виявлення спадкоємців. У результаті цілий рік земля використовувалась ПОП "Єдність", а орендна плата за її використання надійшла до Грушинської сільської ради" ними.
У чинному Цивільному кодексі України немає норми, яка передбачала б автоматичний перехід спадкового майна до держави навіть за відсутності спадкоємців. Натомість введено поняття відумерлої спадщини і передбачено, що "в разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини" (стаття 1 277 Цивільного кодексу України). Отже в розглядуваному випадку дії Грушинської сільської ради йшли врозріз із вимогами чинного законодавства.
Що характерно -- сільська рада передавала в оренду не виділену в натурі земельну ділянку, а земельну частку (пай). Тим не менше, суд визнав за спадкоємцем право на одержання орендної плати за весь період, коли пай перебував в оренді. Подібні справи й раніше вирішувались позитивно на користь спадкоємців, причому нерідко й у досудовому порядку.
Вважаю, що рішення суду є важливим досягненням у боротьбі за право спадкоємців на одержання орендної плати за успадковану землю, оскільки, на жаль, практика віднесення земельних часток (паїв) і навіть земельних ділянок, право власності на які посвідчене державними актами, до так званих невитребуваних або неуспадкованих дуже поширена в багатьох регіонах. Сприяє таким незаконним рішенням зокрема діяльність контрольно-ревізійного управління, яке фактично змушує сільських голів укладати договори на ділянки або земельні частки (паї) в разі смерті їхніх власників, не рахуючись із тим, що до визнання спадщини відумерлою сільські ради не мають права розпоряджатися цим майном.
Крім зазначеного, чинний закон покладає на спадкоємця, який прийняв у спадщину нерухоме майно, обов'язок звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Разом із тим, якщо в складі спадщини є нерухоме майно, то спадкоємець, який отримав свідоцтво про право на спадщину, повинен зареєструвати право на це майно у відповідних органах, що здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна. Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця лише з моменту державної реєстрації.
Таким чином, державний акт на землю, що переходить в порядку успадкування, потрібно переоформити на ім'я спадкоємця. Підставою для цього є стаття 125 Земельного кодексу України, яка встановлює нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку, отриманням документа, що посвідчує це право, та його державною реєстрацією. Тобто спадкоємцю необхідно виготовити державний акт, який би посвідчував право на земельну ділянку, та зареєструвати його.
Земельне законодавство, яке діяло до середини 2003 року передбачало, що спадкоємець, оформивши на своє ім'я в землевпорядній організації державний акт, звертався в органи, наділені повноваженнями щодо видачі й реєстрації державних актів, тобто до сільських, селищних, міських та районних рад, реєстрував його й ставав повноцінним власником. Зі зміною законодавства змінився й порядок отримання нового державного акта та його реєстрації. Чинний Земельний кодекс України розглядає реєстрацію прав на землю як складову частину державного земельного кадастру й закріплює повноваження щодо його ведення за органами державної влади з питань земельних ресурсів.
До того ж, 17 лютого 2003 року Президент України підписав Указ "Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру", і Держкомзем України, відповідно до статті 202 Земельного кодексу України та на виконання зазначеного Указу Президента, видав наказ від 2 липня 2003 року № 174 "Про затвердження Тимчасового порядку ведення державного реєстру земель". Зазначений наказ органи державної реєстрації використовують і зараз, після введення в дію Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно і їх обмежень". Крім цього, було прийнято ще ряд законодавчих актів, які регламентують порядок переоформлення державних актів. Зокрема статтею 20 Закону України "Про землеустрій" передбачено, що в разі відчуження земельних ділянок в обов'язковому порядку проводиться землеустрій.
Тобто необхідно звернутися до розробника документації із землеустрою -- юридичної чи фізичної особи, яка має відповідну ліцензію на проведення таких робіт, і замовити технічну документацію щодо складання документа, який посвідчує право на земельну ділянку. Це передбачено також "Інструкцією про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі". Зокрема пунктом 1.13 даної інструкції визначено, що при переоформленні правовстановлюючих документів на земельну ділянку складання державного акта здійснюється після відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та закріплення їх довгостроковими знаками. До того ж, на одну земельну ділянку біля будинку необхідно готувати два державні акти. І хоча знайти у законодавстві чітку відповідь неможливо, органи державної реєстрації виходять з того, що, відповідно до згаданої "Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів...", державний акт видається на земельну ділянку ними.
Разом із тим, розділ реєстраційної картки автоматизованої системи державного земельного кадастру дозволяє внести лише один вид цільового використання землі. Тобто якщо біля успадкованого будинку (в селі) знаходиться земельна ділянка площею, наприклад, 0,45 га, то це означає, що одна її частина -- не більше 0,25 га -- надана для будівництва та обслуговування житлового будинку, а решта (в даному випадку 0,2 га) -- для ведення особистого селянського господарства. І на таку земельну ділянку створюються дві реєстраційні картки.
Таким чином, відсутність державної реєстрації права власності на землю не дозволяє власнику розпоряджатися належним йому майном. Водночас спадкоємець, який отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно, може захищати свої права в суді та інших установах, і в разі виникнення спору зареєстровані речові права матимуть пріоритет над незареєстрованими.
Подобные документы
Право власності на землю як одне з основних майнових прав, його законодавча база, особливості, суб’єкти та їх взаємодія. Порядок набуття, зміни та припинення права власності на землю. Співвідношення державного та комунального права на землю в Україні.
реферат [16,9 K], добавлен 27.05.2009Сутність і зміст, загальна характеристика права власності, головні умови та обставини його виникнення. Нормативні основи регулювання та відображення в законодавстві держави. Принципи та правила захисту права приватної власності в Україні на сьогодні.
курсовая работа [61,8 K], добавлен 26.03.2015Економічний та юридичний аспект поняття власності та права власності. Підстави виникнення та припинення права власності та здійснення цих прав фізичними та юридичними особами. Захист права приватної власності - речово-правові та зобов’язально-правові.
курсовая работа [45,4 K], добавлен 02.05.2008Поняття права власності. Сутність власності: економічний і юридичний аспекти. Історичний процес виникнення права приватної власності. Правовідносини власності і їх елементи (суб’єкти, об’єкти, зміст). Зміст і здійснення права приватної власності.
дипломная работа [66,7 K], добавлен 22.09.2011Поняття власності як економічної категорії, зміст та особливості відповідного права, засоби та принципи його реалізації. Форми та види права власності в Україні: державної, комунальної, приватної, проблеми і шляхи їх вирішення, законодавче обґрунтування.
курсовая работа [51,3 K], добавлен 24.07.2014Юридична природа і класифікація обмежень права власності та їх місце в механізмі правового регулювання майнових відносин. Умови обтяження закладеного майна. Причини обмежень державою та самим власником прав приватної власності. Способи їх припинення.
курсовая работа [40,3 K], добавлен 03.10.2014Право власності в Україні. Поняття та форми власності. Об’єкти і суб’єкти права власності. Здійснення права власності. Засоби цивільно-правового захисту права власності. Речево-правовий захист прав власності. Зобов'язально-правовий захист права власності.
дипломная работа [77,2 K], добавлен 29.09.2005Предмет і принципи земельного права. Категорії земель України. Об’єкт і суб’єкт права власності на землю. Види правового користування земельними ділянками, права і обов’язки їх власників. Набуття права власності на землю громадянами України і іноземцями.
реферат [27,3 K], добавлен 04.11.2013Поняття права спільної власності. Правове регулювання права спільної часткової власності. Правове регулювання права спільної сумісної власності. Інститут права спільної власності. право спільної власності не передбачається Конституцією України.
курсовая работа [23,6 K], добавлен 26.06.2003Проблема правового регулювання охорони права інтелектуальної власності. Діюче українське законодавство про інтелектуальну власність, його основні недоліки. Об'єкти і суб'єкти права інтелектуальної власності. Правовий режим прав інтелектуальної власності.
лекция [33,5 K], добавлен 02.12.2013
