Судова та правоохоронна діяльність

2

I. Правоохоронна, судова та правозахисна діяльність

1. Поняття правоохоронного органу та правоохоронної діяльності

Поняття правоохоронного органу. Серед багатьох державних органів правоохоронні органи мають певні юрисдикційні та організаційні відмінності. Під державним органом у даному разі розуміється державна установа (або державна юридична особа), яка діє в системі влади (державної, виконавчої або судової), виконує на основі закону державні функції (владні, організаційно-розпорядчі, контрольно-перевірочні тощо) у різних сферах внутрішньої та зовнішньої діяльності Української держави.

Тому в Законі України “Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів”(ст.2) подано перелік правоохоронних органів, до яких, зокрема, належать:

органи прокуратури;

органи внутрішніх справ;

органи служби безпеки;

митні органи;

органи охорони державного кордону;

органи й установи виконання покарань;

органи державної податкової служби;

органи державної контрольно-ревізійної служби;

органи рибної охорони;

органи державної лісової охорони;

інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.

Юрисдикцію правоохоронних органів становлять взаємопов'язані елементи, а саме: охорона та захист права, відновлення порушеного права, припинення або розгляд порушення права, виявлення або розслідування злочинів. За законом до правоохоронного органу належить такий державний орган, предмет діяльності якого законодавче фіксується як його завдання або функції саме охоронного призначення, хоч у назві це може й не відбиватись. Правоохоронні функції або завдання, як правило, залежать від участі того чи іншого органу в охороні (підтриманні) правопорядку. Правопорядок - об'єктивна необхідність розвитку держави і суспільства. Його забезпечення має відбуватися у межах законності. Підтримується правопорядок повсякденним додержанням, виконанням, використання та застосуванням норм права учасниками правових відносин. Участь у таких відносинах уповноваженого органу накладає на нього виключно важливу відповідальність. Для правоохоронного органу правопорядок вже сам по собі становить вищий рівень необхідності. Притягнення ним правопорушника до відповідальності, виходячи лише з міркувань доцільності, містить у собі небезпеку. Для правоохоронного органу неприпустимо обґрунтовувати порушення правопорядку технократичними інтересами. Наприклад, дії відповідальних посадових осіб під час прокладання транспортних магістралей без додержання норм екологічної безпеки в сучасних умовах може утворювати правопорушення, навіть склад злочину.

Підтримання правопорядку та припинення правопорушень покладається на компетентні державні органи (прокуратура, органи внутрішніх справ, податкова міліція), для яких діяльність з підтримання правопорядку, запобігання правопорушенням є обов'язковою і полягає у невідкладному й адекватному реагуванні на факти невиконання або неналежного виконання вимог правових норм з боку юридичних або фізичних осіб. Мотивація правопорушень, зокрема незнання правових норм тощо, може враховуватися у більш-менш суворому характері реагування, але вона не може визнаватися підставою для невжиття відповідних заходів щодо припинення правопорушень. У процесі діяльності з припинення правопорушень здійснюється, як правило, правомірний вплив (реагування на умови та причини правопорушень, роз'яснення процесуальних прав та обов'язків, інформування правопорушника та його мікросередовища про наслідки правопорушення тощо). При цьому неприпустимими е протиправні дії щодо правопорушників з боку працівників правоохоронних органів у вигляді погроз, залякувань, побоїв тощо. (Кучма Л. Життя вимагає рішучих кроків у протидії злочинності // Право України. - № 4. - 1999. - С. 6.)

Відновлення порушеного права - пріоритетне завдання у діях правоохоронних органів. Йдеться про систему правомірних дій, до яких примушується фізична або юридична особа, що спричинила своїми діями збитки або будь-які інші негативні наслідки, до їх відшкодування. Для цього передбачено процедури скасування незаконного рішення, прийнятого державним органом (або й правоохоронним органом), встановлено порядок відновлення порушених правовідносин, відшкодування моральної або матеріальної шкоди, закріплено компенсаційні виплати за неправомірні дії правоохоронних органів тощо.

Правоохоронні дії тісно пов'язані між собою. Вони утворюють цілісну правоохоронну сферу, охоплюючи відновлення неправомірно порушеного права органами виконання.

Діяльність правоохоронних органів є багатоплановою. Кожен із зазначених органів відповідає, у межах наділених повноважень, за власний внесок у стан та розвиток предмета його діяльності.

Отже, правоохоронний орган - це державний орган, основним (або головним) предметом діяльності якого є законодавча визначені функції або завдання з охорони права, відновлення порушеного права або організація виконання покарання, захист національної (державної) безпеки, підтримання правопорядку, забезпечення стану законності.

Поняття правоохоронної діяльності. Потреба у визначенні правоохоронної діяльності виникла внаслідок того, що у Конституції України проголошено: Україна є “соціальна, правова” держава, серед органів якої дедалі більше виникають паралельні, зовні ідентичні функції та завдання з контролю, захисту та охорони прав людини, інтересів громадянського суспільства та й самої держави (ст. 1). Вона взяла на себе обов'язок охороняти людину і суспільство від негативних проявів, соціальних відхилень. Людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку проголошено найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Отже, державні органи, що вирішують проблеми життєзабезпечення людини, мають дбати про її охорону та захист як найвищої соціальної цінності.

Поняття правоохоронної діяльності у правовій та соціально-політичній літературі застосовується широко. Проте воно не знайшло обґрунтування, хоч законодавство про статус правоохоронних органів, функції, завдання та конкретні напрями їх діяльності, повноваження окремих органів та службових осіб є досить розвиненим. Нечітко визначено в навчальній літературі ознаки правоохоронної діяльності. Не розмежовуються поняття правоохоронної діяльності та спеціальної правоохоронної діяльності, судової діяльності та правозахисної діяльності.

За кількістю суб'єктів та вагою у державі правоохоронна діяльність посідає значне місце і постійно привертає увагу органів влади, політичних партій, засобів масової інформації, громадськості. Правоохоронна діяльність як багатоаспектна діяльність спрямовується політичними та управлінськими засобами на блокування соціальних відхилень, локалізацію соціальної напруги або правових конфліктів. Складна система правоохоронної діяльності реалізується у різних типах правозастосовних дій, а саме правовстановлюючих, правозабезпечувальних, правопримушувальних та правовідновлювальних.

Зазначені види правоохоронних дій уповноважені здійснювати суди, органи прокуратури, органи слідства і дізнання, юстиції. Правовстановлюючі та правопримушувальні дії можуть здійснювати органи служби безпеки, податкової міліції та митні органи.

Структурно до системи правоохоронної діяльності входять такі напрями:

а) діяльність державних органів із забезпечення правосуддя;

б) діяльність органів прокуратури;

в) діяльність з виявлення, запобігання та розслідування злочинів;

г) діяльність із захисту державної безпеки, державного кордону та охорони правопорядку.

Кожний напрям правоохоронної діяльності має істотні особливості. Цим пояснюється існування правозахисних та “силових” структур державних органів, певні організаційні зв'язки між ними, автономне, тобто незалежне один від одного, відомче регулювання діяльності.

В Україні за чинним законодавством можлива лише державна правоохоронна діяльність. Недержавна правоохоронна діяльність не передбачена, хоч участь громадян в охороні правопорядку та державного кордону є досить розвиненою та регламентованою. Для правоохоронної діяльності характерною є взаємодія між державними органами різних гілок влади - законодавчої, виконавчої та судової. Та незважаючи на множинність її суб'єктів, така діяльність має цілісний характер. Цілісне виконання правоохоронної функції в державі утворюється системними зусиллями уповноважених органів з виявлення або розслідування правопорушень, відновлення порушеного права, захисту правопорядку, нагляду за додержанням законності, активною і цілеспрямованою взаємодією у процесі цієї діяльності та координацією між уповноваженими органами.

Правоохоронна функція держави полягає у забезпеченні конституційного порядку, національної безпеки; вона зумовлює стан законності, актуалізує охорону конституційних прав людини і громадянина та відновлення порушених неправомірним чином цих прав.

Ознаки правоохоронної діяльності. Головна ознака правоохоронної діяльності полягає в її соціальній цінності охороняти права фізичної або юридичної особи певними юридичними процедурами. Позитивний вплив на соціальну поведінку людини (груп людей) за допомогою використання дозволів, приписів, заборон або реалізації юридичної відповідальності є своєрідним охоронним інструментом.

Діяльність уповноважених органів здатна позитивно впливати на людину, мотивувати її правомірний спосіб поведінки, застосовуючи до правопорушників правомірний примус. Тому протидія правоохоронній діяльності є небажаною, а в певних випадках, передбачених законом, неприпустимою. Особи, які перешкоджають правомірній правоохоронній діяльності, можуть бути притягнені до відповідальності.

Сутність правоохорони полягає в тому, що вона є способом діяльності уповноваженого органу, який позбавлений права діяти інакше ніж на основі закону або виходити за межі наданих повноважень. У процесі правоохоронної діяльності можуть бути використані лише офіційні (офіційна інформація) і правомірні (правомірним шляхом встановлені факти тощо) засоби впливу на юридичну або фізичну особу стосовно рухомого або нерухомого майна чи немайнових прав, які їм належать.

Інструментарій правоохоронної діяльності використовується при вирішенні різних питань державного життя. При цьому у діяльності державних органів та їх посадових осіб правоохоронні дії, які вони повинні виконувати, можуть бути не головним, а похідним (допоміжним) завданням. Наприклад, більшість дій і завдань, виконуваних посадовими особами, які мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення (органи санітарно-технічного контролю, пробірного нагляду, гірничого нагляду, нагляду за охороною праці тощо), є управлінськими або організаційними, а не правоохоронними. У той же час правоохоронні органи зобов'язані виконувати дії, що мають упорядкувальне, а не охоронне призначення. Так, на органи податкової служби, які виконують певні правоохоронні дії, за Законом України “Про державну податкову службу України” покладено завдання формувати та вести Державний реєстр фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів - та Єдиний банк даних про платників податків (юридичних осіб), а також роз'яснювати законодавство з питань оподаткування серед платників податків (ст. 2).

Таким чином, позитивний вплив на фізичні або юридичні особи є іманентною ознакою правоохорони, способом взаємодії між владою та людиною, що проголошується Конституцією та законами України.

Другою ознакою правоохоронної діяльності є процедурна (процесуальна) ознака. Вона вказує на те, що способи здійснення правоохоронної діяльності складаються із спеціально встановлених юридичних процедур. Порушення посадовими особами правоохоронних органів встановлених процедур визнається істотним порушенням процесуального законодавства і, як правило, тягне за собою визнання дії правоохоронного органу неправомірною. На важливість додержання процедури правоохоронних дій вказує також і те, що під час масових репресій 30-х років порушення законності відбувалося саме у вигляді спрощення процедур та появи надзвичайних правоохоронних органів.

Усі процедури правоохоронного призначення є формально визначеними. Так, процедури звернення громадян до державних установ з питань захисту власного права, з питань притягнення до кримінальної відповідальності в порядку приватного обвинувачення, з вирішення трудових спорів, доставляння порушника для складання протоколу про адміністративне правопорушення тощо докладно описано у відповідних законах, настановах, інструкціях. Характерною ознакою правоохоронних процедур є те, що вони мають протокольну форму. Це означає, що будь-яка процесуальна дія (допит, обшук, затримання підозрілого, пред'явлення обвинувачення тощо) має протоколюватися, при цьому вимоги до складання протоколу є однаковими для всіх учасників кримінального, цивільного судочинства або з провадження адміністративних правопорушень.

Це стосується вимог і до складання процесуальних актів іншими суб'єктами правоохорони, а саме прокурора, слідчого, органу дізнання тощо.

Отже, процедурна (процесуальна) ознака правоохоронної діяльності вказує на формальну визначеність такої діяльності та неприпустимість її порушення.

Третьою істотною ознакою правоохоронної діяльності визнається статусна (професійна) ознака особи, яка е уповноваженим (державою суб'єктом такої діяльності. Здійснювати заходи з охорони права, відновлення порушеного права, виявлення та розслідування злочинів, підтримання правопорядку має лише компетентна, процесуальне уповноважена державою посадова особа, яка позбавлена права обіймати будь-яку іншу посаду або займатися іншою діяльністю (крім наукової та творчої діяльності) й делегувати свої повноваження іншій особі.

У повноваженнях такої посадової особи треба розрізняти їх характер, обсяг та межу. Характер повноважень у кожного суб'єкта правоохоронної діяльності адекватний предметові його професійних завдань; він передбачає перелік прав та обов'язків посадової особи щодо виконуваної правоохоронної діяльності. За характером виконуваних повноважень необхідно розмежовувати прокурорські, слідчі, оперативні, дізнавательські, нотаріальні, виконавчі та контрольно-перевірочні правоохоронні дії. Право здійснювати такі дії не може передаватися (делегуватися) іншій посадовій особі. Нотаріус, наприклад, не має права здійснювати прокурорські чи слідчі дії. Згідно з компетенцією посадові особи видають відповідні акти (накази, постанови, приписи, протести, протоколи). Сутність статусної ознаки полягає в тому, що рішення, які приймає уповноважена особа, підлягають переглядові за особливими, визначеними в законі обставинами. У правоохоронній діяльності досить поширеним є правило преюдиційності, за яким встановлені уповноваженою особою юридичні факти або правовідносини аргіогі є істинними, а тому рішення з цього приводу не підлягають переглядові. Ці юридичні факти можуть бути переглянуті лише при додержанні певних процедурних правил (слідчі документи - лише за вмотивованим поданням прокурора або обґрунтованим оскарженням адвоката тощо).

Обсяг повноважень залежить від посади, яку обіймає особа, її державного (професійного) рангу або спеціального звання. Повноваження керівника органу (служби) завжди ширші, ніж у підлеглої особи, обсяги виконуваної роботи і повноважень не завжди є пропорційними.

Призначення правоохоронної діяльності склалося історично, воно функціонально визначено межами компетенції правоохоронних органів та посадових осіб. Залежно від цього розрізняють види компетенції (загальну, територіальну та відомчу). Відповідно до меж своєї компетенції посадові особи видають відповідні акти.

Кадри правоохоронних органів формуються, як правило, з юристів або осіб, які мають спеціальну підготовку. На замовлення правоохоронних органів щорічно до них влаштовується на роботу значна кількість громадян з вищою юридичною освітою. Підвищення ефективності правоохоронної діяльності багато в чому залежить від становлення системи виховної і соціально-психологічної роботи з особовим складом правоохоронних органів.

Таким чином, правоохоронна діяльність - це державна правомірна діяльність, що полягає у впливі на поведінку людини або групи людей з боку уповноваженої державою посадової особи шляхом охорони права, відновлення порушеного права, припинення або розгляду порушення права, його виявлення або розслідування з обов'язковим додержанням встановлених у законі процедур для цієї діяльності.

2. Поняття спеціальної правоохоронної діяльності та спеціального правоохоронного органу (служби)

Деякі правоохоронні органи мають спеціальний предмет діяльності, що відображається у їх назві (служба), відомчому статусі, особливостях регламентації їх діяльності. У структурі Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, Прикордонних військ України, Управління державної охорони, органів державної податкової служби, органів та установ Державного департаменту України з питань виконання покарань є спеціалізовані підрозділи з виконання оперативно-розшукових дій.

Особливість предмета спеціальної правоохоронної діяльності полягає у пріоритетному виконанні правоохорони саме із захисту конституційного порядку, національної безпеки, виявлення, розслідування та припинення злочинів, виконання покарань.

Предмет цієї діяльності є комплексним, багатоаспектним. Він ґрунтовно вивчається такими спеціальними юридичними дисциплінами, як оперативно-розшукова діяльність, кримінальне право, кримінально-виконавче право.

Поняття спецдіяльності, як і спецслужби, склалося історично, його широко використовують у юридичній літературі, пресі, провозастосовній практиці. Спецдіяльність (або діяльність спецслужб) є інструментом керівництва держави у вирішенні питань політичної, економічної, інформаційної, фінансової безпеки, підвищенні зовнішнього іміджу держави, провадженні ефективної внутрішньої політики. У цьому процесі спецслужби уповноважені використовувати відповідно до закону гласні й негласні пошукові, розвідувальні та контрозвідувальні заходи із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів. Їм надано право здійснювати оперативно-розшукову діяльність.

Отже, спеціальною правоохоронною діяльністю є діяльність спеціальних служб (оперативних підрозділів) в інтересах безпеки суспільства і держави, забезпечення кримінальною судочинства з підстав та у межах, визначених національним законодавством.

У Законі України "Про оперативно-розшукову діяльність" (ст. 5) до підрозділів, які мають право здійснювати оперативно-розшукову діяльність, віднесено:

* органи внутрішніх справ - кримінальна та спеціальна міліція, спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю, оперативно-розшукові підрозділи Державної автомобільної інспекції;

* органи служби безпеки - розвідка, контррозвідка, військова контррозвідка, підрозділи захисту національної державності, боротьби з корупцією та організованою злочинною діяльністю, оперативно-технічний підрозділ, підрозділ з оперативного документування;

* прикордонні війська - підрозділ з оперативно-розшукової роботи;

* управління державної охорони - підрозділ оперативного забезпечення охорони;

* органи державної податкової служби - оперативний підрозділ податкової міліції;

* органи й установи Державного департаменту України з питань виконання покарань - оперативний підрозділ.

Цей перелік уповноважених органів є вичерпним. У законодавстві визначено, що вказана діяльність іншими підрозділами зазначених органів не допускається. Під час проведення оперативних акцій працівники інших підрозділів можуть залучатися лише для виконання окремих доручень. Оперативна діяльність з виявлення злочинів іншими міністерствами, відомствами, громадськими, приватними організаціями та особами не допускається.

Не може здійснюватися виявлення злочинів у порядку приватної практики детективних або охоронних фірм. Така практика визнається неправомірною. У Конституції України зазначається, що не допускається зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32).

Обов'язки оперативних підрозділів є невід'ємним елементом їхньої компетенції, яка випливає із завдань оперативно-розшукової діяльності. В порядку виконання функції правоохорони вони:

- виконують письмові доручення слідчого, вказівки прокурора, ухвали суду, запити міжнародних правоохоронних організацій;

- взаємодіють між собою та іншими правоохоронними органами;

- повинні забезпечувати безпеку співробітників та осіб, що допомагають в оперативно-розшуковій роботі, а після порушення кримінальної справи забезпечують особисту безпеку учасників процесу, інших осіб, які беруть участь у справі, та членів їх сімей.

Ці обов'язки втілюються у настановах, оперативних завданнях, кількісних та якісних показниках діяльності органів з виявлення злочинів.

3. Поняття судової та правозахисної діяльності

Поняття судової діяльності. Судова діяльність є різновидом юридичної діяльності, якій притаманні ознаки як правоохорони, так і правозахисту. Суд, як уже зазначалося, може виконувати і суто правоохоронні дії, а саме правовстановлюючі, правозабезпечувальні, правопримушувальні та правовідновлювальні. Проте, на відміну від правоохоронної діяльності, судова діяльність має більш широкий предмет, а отже й інші принципи здійснення, більш широке державне завдання. Головним завданням у системі судової діяльності є правосуддя, що об'єднує конституційну юрисдикцію, судочинство (як кримінальне, так і цивільне) судів загальної та спеціальної юрисдикції.

Судам належить центральне місце у системі правового захисту конституційних та інших правових цінностей. Діяльність судів охоплює захист та охорону права, відновлення порушеного права, припинення порушення права.

Правосуддя є квінтесенцією функції держави із захисту та охорони права, відновлення порушеного права, підтримання правопорядку та законності.

Демократичні перетворення в суспільстві і державі неможливі без ефективної судової діяльності. Саме вона є невід'ємним атрибутом правової держави. Через правосуддя та конституційну юрисдикцію громадяни мають можливість відстоювати свої права, при чому в судах загальної та спеціальної юрисдикції - безпосередньо, а в порядку конституційного судочинства - як безпосередньо, так і за допомогою обраних ними народних депутатів. Так, Конституційний Суд повинен гарантувати верховенство Конституції як основного закону держави. З приводу цього ним приймаються рішення та надаються висновки щодо конституційності законів, інших нормативно-правових актів, здійснюється офіційне тлумачення конституційних норм. У сфері господарських відносин господарським судом захищаються права та законні інтереси учасників цих відносин, вдосконалюються законність та правове регулювання господарської діяльності. Місцеві суди як суди загального судочинства розглядають справи з усіх правовідносин (крім вищезазначених), що потребує високого професійного рівня, вміння об'єктивно й неупереджено вирішувати долю обвинуваченого або спору між позивачем і відповідачем.

Специфіка судової діяльності полягає в тому, що судовому владарюванню притаманні такі ознаки державної влади, як юрисдикційність, публічність і субординаційність.

Юрисдикційність судової діяльності полягає у сукупності правомочностей суб'єктів цієї діяльності з розгляду та вирішення спірних питань з захисту права, відновлення порушеного права, припинення порушення права, а також у тому, щоб оцінювати їх наявність або відсутність, оцінювати дії, факти, події, соціальні та індивідуальні ознаки юридичних і фізичних осіб, можливість застосовувати заходи правового впливу, у тому числі санкції. Суди надають і правову допомогу згідно з міжнародними договорами. Відповідно до Конституції України (ст. 124) правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Публічність судової діяльності суть відкритості, політичної або партійної незаангажованості судів та суддів. Суд виступає і як державна установа, яка самостійно організує розгляд судових справ, ініціює виконання судових рішень, організує своє діловодство, а також аналізує судову статистику та узагальнює судову практику. Судді розглядають звернення громадян, пов'язані із професійною судовою діяльністю. У зв'язку з цим судам надано матеріально-технічну базу, що забезпечує автономність і публічність роботи кожного судді, тобто необхідну кількість залів засідань, конвоювання підсудних, відповідну кількість секретарів судового засідання. Суди мають створити умови для численних відвідувачів тощо.

Субординаційність судової діяльності полягає в тому, що суди утворюють єдину систему із трьох судових інстанцій - судів першої інстанції, судів касаційної та апеляційної інстанцій. Організація судової діяльності реалізується і в різних діях, які безпосередньо не пов'язані з відправленням правосуддя. Це такі організаційні дії суду, які прямо стосуються процесуальної діяльності (виклик свідків, експертів, повідомлення інших учасників судового розгляду, вручення копій процесуальних документів, надіслання справ до касаційної інстанції, звернення до виконання вироку, рішення, ухвали чи іншого рішення тощо), і такі дії, що здійснюються у позапроцесуальній формі (стосунки з іншими судами, органами державної виконавчої влади та юстиції, іншими правоохоронними органами, планування роботи суду, організація обліку та ведення систематизації та кодифікації законодавства, складання довідок та аналіз роботи тощо). Судові процедури є чітко визначеними, тому дії суду і судді можна досить легко перевірити. Так, процедура постановлення вироку у кримінальній справі має відповідати вимогам таємниці наради суддів, законності й обґрунтованості вироку, а також правилам його оголошення. Правовий зміст вироку визначається колом питань, які знайшли в ньому своє відображення. Але в обов'язковому порядку у вироку відображатимуться питання меж обвинувачення, винності обвинувачених, застосування покарання. Одночасно в ньому вирішується доля цивільного позову, конфіскації майна, судових витрат, реалізації майна, добутого злочинним шляхом. Структура і форма вироку є єдиними у всіх вироках, що оголошуються судами усіх ланок, у тому числі і Верховним Судом України. Такою ж чіткою та прозорою є процедура постановлення рішення з цивільних справ.

Таким чином, судова діяльність полягає у розгляді та вирішенні спірних питань із захисту права, відновлення порушеного права, припинення порушення права, застосуванні заходів правового впливу, у тому числі санкцій, шляхом розгляду судових справ, аналізу судової статистики та узагальнення судової практики, а також у наданні правової допомоги відповідно до міжнародних договорів.

Поняття правозахисної діяльності. Потреба в утворенні інститутів з правозахисної діяльності пояснюється цілою низкою взаємопов'язаних факторів. По-перше, тим, що гарантування охорони прав громадян стало одним із завдань правової системи та державного життя, що знайшло відображення у Конституції. Діяльність державних органів та окремих службових осіб свідчить про те, що, виконуючи свої професійні функції та завдання, вони часто-густо порушують конституційні права та правомірні інтереси фізичних та юридичних осіб, У динамічному державному житті зросла ймовірність порушень права без формальних порушень закону. Тому захист прав громадян потрібен, незважаючи на наявність системи контролю за законністю з боку органів прокуратури, контрольні повноваження інших уповноважених органів.

По-друге, міжнародні політико-правові інститути приділяють дедалі більше уваги правам людини. Для Української держави додержання міжнародних стандартів з прав людини стало одним із пріоритетів внутрішньої політики держави, що свідчить про її динаміку та цілеспрямованість.

По-третє, правозахисні інститути незалежні від державних органів; для них характерні відкритість, вільний доступ для тих, хто потребує захисту своїх прав і свобод. Механізми захисту прав і свобод громадян виникають у процесі взаємодії органів влади і громадянського суспільства на певній стадії їхнього розвитку і виступають державним гарантом від відомчого або неправомірного втручання і впливу. Правозахисна діяльність має деякі спільні ознаки із правоохоронною діяльністю. Так, адвокати можуть здійснювати правовстановлюючі або правозабезпечувальні дії. Досить широкими є повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Проте предмет правозахисної діяльності значно вужчий, ніж у правоохоронної діяльності. Він стосується лише правової допомоги юридичним особам, громадянам України, іноземцям і особам без громадянства та захисту фізичних осіб від обвинувачення.

Правозахисна діяльність складається з кількох складових. Вони, зокрема, полягають у роз'ясненні громадянам їх прав та обов'язків. У Конституції України закріплюється важливе "право знати право" (ст. 57) та право на юридичну допомогу (ст. 59). Державним органом, який має сприяти розвиткові юридичних послуг з метою реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб, надання їм платних послуг правового та технічного характеру, є Міністерство юстиції України та його органи на місцях. До органів юстиції належать органи з виконавчого провадження, органи реєстрації актів громадянського стану, органи державної реєстрації нормативно-правових актів та громадських об'єднань, а також нотаріат.

Діяльність адвокатури, яка не є державною інституцією, є професійною діяльністю для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших органах влади (ст. 59 Конституції). В Конституції України Правозахисна діяльність закріплюється за адвокатурою. Аналізові діяльності правозахисних органів присвячений останній IV розділ посібника.

Отже, Правозахисна діяльність полягає у правовій допомозі юридичним особам, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства у спірних питання з охорони права, захисті фізичних осіб від обвинувачення та у державному гарантуванні охорони прав громадян правозахисними органами.

II. Предмет дисципліни “Суд, правоохоронні та правозахисні органи України” та її місце серед інших юридичних дисциплін

Предмет навчальної дисципліни адекватно визначається органічною їй юридичною проблематикою, навчальним матеріалом. Зміст предмета даної навчальної дисципліни складається із знань про діяльність уповноважених державних органів, а також про діяльність недержавних структур, які співпрацюють у системі правозахисту та правоохорони.

Зазначена дисципліна є різнобічною. Але основна увага, безперечно, приділяється суду та органам, які посідають центральне місце у системі правозахисту та правоохорони, мають найбільшу вагу у механізмі держави. Значну увагу приділено також питанню статусу посадових осіб, їх відповідальності та соціального захисту.

Таким чином, предмет навчальної дисципліни “Суд, правоохоронні та правозахисні органи України” було б правильним визначити як систему знань про підвалини, напрями і завдання державних органів та служб з діяльності у сфері правоохорони та правозахисту, взаємодію між ними та з державними органами різних гілок влади.

Учбові плани навчальних закладів юридичної освіти включають академічні курси, які допомагають студентам набути початкових знань про роботу судів, прокуратури, органів юстиції, адвокатури, нотаріату, про систему розкриття та розслідування злочинів, а також про заклади та організації, які виконують правоохоронні дії. Раніше, в 70-80-х роках, ця комплексна дисципліна не викладалася. Правоохоронна діяльність вивчалася в межах академічних курсів “Правосуддя”, “Організація суду і правосуддя в СРСР” та в курсах інших дисциплін - цивільного та кримінального процесів, адміністративному праві.

Систему дисципліни утворюють органічно пов'язані між собою вчення (системні знання) про забезпечення законності в діяльності суду, правоохоронних та правозахисних органів, а також проблеми щодо змісту повноважень та компетенції правоохоронних органів, їх підпорядкованості та державного керівництва. У межах курсу будуть розглянуті загальнотеоретичні питання про зміст та призначення судової, правозахисної та правоохоронної діяльності, а також конкретні питання про уповноважені державні органи та організації, про їх структуру та підпорядкованість, взаємодію та статус службових осіб цих органів.

Особливо важливе місце при цьому посідає судова система, тому в межах курсу викладанню питань, що пов'язані із правосуддям, здійсненням судочинства в судах різних ланок, відведено значну частину навчального матеріалу.

Отже, предмет дисципліни е комплексним, оскільки комплексною, багатовекторною та багаторівневою е правоохоронна діяльність державних і недержавних органів та організацій у сфері правоохорони.

Місце дисципліни “Суд, правоохоронні та правозахисні органи” серед інших юридичних дисциплін. Ця дисципліна є ввідним курсом, що дає можливість ознайомитися з правоохоронною діяльністю в Україні та пізнати її органічні зв'язки з іншими академічними курсами. Вона межує з такими правовими дисциплінами, як конституційне право, теорія держави і права, кримінологія, адміністративне право, кримінальне право, кримінально-процесуальне право, нагляд та деякими іншими.

Так, у курсі конституційною права висвітлюються питання місця та значення правоохоронних органів у загальнодержавному механізмі, конституційні засади їх діяльності, характеризується специфіка застосування норм Конституції як акта прямої дії. Важливе значення при цьому мають конституційні норми, що визначають права, свободи та обов'язки людини і громадянина (розділ II Конституції), основні конституційні засади діяльності прокуратури (розділ VII), правосуддя (розділ VIII).

Теорія держави і права є методологічною серед правових дисциплін; для цієї теорії характерний найвищий рівень теоретичних узагальнень, її поняття мають глобальний зміст і значення. Для навчальної дисципліни про суд, правоохоронні та правозахисні органи дуже актуальне вчення про функції держави і права, про норми права та їх реалізацію, правову та протиправну поведінку, а також вчення про правове регулювання та про юридичний процес. Сказане не означає, що інші розділи (вчення) теорії держави і права не мають значення для згаданої дисципліни. Важливо підкреслити ідеологічне значення теорії держави і права, її вплив на відродження української ідеї, ідейне збагачення процесу становлення громадянського суспільства та формування правової держави.

Кримінологія вивчає закономірності, стан, динаміку та географію злочинності, її причини та умови, а також особу злочинця. Кримінологія дає поштовх правоохоронним органам для вивчення антисоціальних явищ, до пошуку запобігання злочинності, при чому як на рівні суспільства, так і на рівні середніх та малих соціальних груп, а також на індивідуальному рівні. Зв'язок між кримінологією і навчальною дисципліною про суд, правоохоронні та правозахисні органи має методологічне значення, оскільки саме кримінологія є джерелом знань про негативні соціальні тенденції, зародження або посилення конфліктних, небажаних відносин. Кримінологія орієнтує правоохоронну діяльність та правоохоронні органи в напрямах посилення боротьби зі злочинністю, активізації правовиховної роботи серед осіб, які перебувають під впливом правоохоронної діяльності.

Адміністративне право пов'язано з виконавчою владою. Його норми створюють правову основу виконання правоохоронної функції у формі державного управління, оскільки будь-яка державна діяльність, у тому числі й аналізована, потребує впорядкування та організації. За допомогою адміністративно-правового регулювання встановлюються організаційні та правові засади функціонування правоохоронних органів, зокрема органів юстиції та внутрішніх справ, формується регламентація таких взаємовідносин між громадянами, за якими кожній людині має бути гарантовано захист її прав і свобод у разі їх порушення.

Кримінальне право виконує охоронну функцію всіх правовідносин у випадку суспільне небезпечного посягання на них. Воно вивчає норми кримінального закону, а також практику застосування цих норм правоохоронними органами та судом, тобто їх дію. У результаті дії кримінально-правової норми правоохоронний орган або суд стає носієм відносин у правоохоронній сфері, в якій, з одного боку, постає держава в особі правоохоронного органу або суду, а з іншого - суб'єкт злочину, тобто особа яка його вчинила. Отже, для правоохоронної діяльності кримінальне право має виключно важливе значення. По-перше, як система правових охоронних норм, що є предметом спрямування правоохоронної діяльності та, по-друге, як вчення про застосування кримінально-правових норм, які за змістом є в переважній більшості охоронними. Дисципліна “Суд, правоохоронні та правозахисні органи України” тісно пов'язана з навчальною дисципліною “Кримінальний процес”, яка вивчає процесуальні аспекти діяльності правоохоронних органів як провадження справ про злочини. У процесі провадження у кожній конкретній справі суб'єкт правоохоронної діяльності виступає як процесуальна особа (із відповідним складом прав та обов'язків), інтереси якої відображені в кримінальній справі (потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, слідчий, суддя, прокурор, захисник, свідок тощо) або вони (інтереси) можуть локалізуватися участю в конкретній дії у справі (експерт, перекладач, фахівець тощо). Кримінальний процес дає уявлення про послідовність проведення правоохоронним органом, його посадовою особою процесуальних дій у конкретній справі в напрямах обвинувачення або виправдання та вирішення інших питань по суті розслідуваної кримінальної справи.

У курсі дисципліни “Цивільно-процесуальне право” викладається порядок судочинства в цивільних справах. Ця категорія справ характеризується майновими та деякими немайновими спорами, що відображає широкий спектр правовідносин між громадянами. Отже, ця дисципліна описує розгляд процедур з охорони майнових та немайнових прав громадян та розгляд спорів в арбітражних судах. У закладах освіти Міністерства внутрішніх справ України та Служби безпеки України викладаються дисципліни, які відповідають спеціалізації співробітників цих відомств у напрямі адміністративної діяльності, оперативно-розшукової діяльності, пенітенціарної справи.

Законодавство про діяльність суду, правоохоронних та правозахисник органів

III. Загальна характеристика правового регулювання діяльності суду, правоохоронних та правозахисник органів

Діяльність суду, правоохоронних та правозахисних органів - важлива складова функції держави із захисту державної безпеки, Конституції та прав людини. Захист конституційних цінностей у широкому розумінні цього поняття може здійснюватися як охоронними, так і регулятивними правовими нормами.

Предметом регулятивних норм є такі правовідносини, реалізація яких не потребує примусу, а їх учасники виконують свої права та обов'язки без застосування санкцій. Норми регулятивного призначення містяться у переважній більшості нормативно-правових актів, зокрема з аграрного, конституційного, фінансового, цивільного права, а також у нормах інших галузей права, а саме: підприємницькому, трудовому, екологічному, господарському, житловому, шлюбно-сімейному тощо. Є правовідносини, юридичні події або факти, існування яких не потребує спеціальних охоронних процедур (наприклад, акти запису громадянського стану, паспортизація населення, реєстрація автомототранспорту, господарські відносини тощо). Охоронні процедури передбачені тільки у разі невірних виконань записів акта громадянського стану, порушень вимог паспортизації громадян, зловживань при реєстрації автомототранспортних засобів, порушень регуляцій у господарських відносинах тощо.

Специфіка норм охоронного права і законодавства полягає в тому, що вони спрямовані на забезпечення регулятивних норм. Але дія охоронних норм, як правило, не обмежена в часі та просторі існуванням конфліктів, що виникли внаслідок недодержання регулятивних норм. Так, регулятивні норми з володіння, використання, розпорядження власністю, що є галуззю цивільного права, постійно забезпечуються адміністративне- та кримінально-правовими нормами з охорони права власності. Збільшення кількості охоронних нормативно-правових актів стало підставою для висновку про існування охоронного права з відповідними принципами та методами забезпечення суспільних відносин Див.: Колодій А. Принципи права України. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - С. 72-79.

Предмет аналізованої дисципліни, як було зазначено, є комплексним. Важливі його складові належать до конституційного права і регламентуються конституційним законодавством, про що йтиметься далі. Деякі питання, зокрема і такі, що конкретизують конституційні положення, регулюються кодифікованими нормативними актами (Кримінальним кодексом України, Кримінально-процесуальним кодексом України, Кодексом України про адміністративні правопорушення, Цивільним кодексом України, Цивільним процесуальним кодексом України, Господарським процесуальним кодексом України), базовими законами, указами, постановами, рішеннями, міжнародно-правовими актами.

Для більш глибокого вивчення нормативної бази правоохоронної діяльності суду, правоохоронних і правозахисних органів потрібна відповідна її класифікація.

Класифікація нормативно-правових актів про діяльність суду, правоохоронних та правозахисних органів

Таку класифікацію можна здійснити за юридичним визначенням понять правоохоронної діяльності та правоохоронного органу. За їх змістом, зокрема ознаками правоохоронної діяльності та правоохоронного органу, можлива класифікація, що базується на чотиричленній систематизації правових норм та нормативно-правових актів, а саме:

а) норми - принципи (засади) діяльності суду, правоохоронних та правозахисних органів;

б) норми - комплекси з окремих напрямів діяльності;

в) норми - гарантії здійснення судової, правоохоронної та правозахисної діяльності;

г) норми - гарантії правового та соціального захисту суб'єктів судової, правоохоронної та правозахисної діяльності'.

Цей підхід до систематизації дає можливість виділити такі нормативно-правові акти:

А) Законодавство про конституційні (загальні) засади діяльності суду, правоохоронних та правозахисних органів.

Б) Законодавство з окремих напрямів діяльності суду, правоохоронних та правозахисних органів:

правосуддя;

прокурорська діяльність;

виявлення та розслідування злочинів;

охорона державної безпеки та правопорядку;

юридичний захист, адвокатська діяльність.

В) Законодавство, що закріплює державні гарантії здійснення судової, правоохоронної та правозахисної діяльності.

Г) Законодавство, за яким встановлюється правовий та соціальний захист працівників суду, правоохоронних та правозахисних органів.

Законодавчі акти про конституційні (загальні) засади діяльності суду, правоохоронних та правозахисник органів

Конституція України. Кримінальний кодекс України. Кодекс України про адміністративні правопорушення. Господарський процесуальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. Цивільний процесуальний кодекс України. Загальна декларація прав і свобод людини і громадянина. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права.

Існують й інші підходи щодо класифікації законодавства про правоохоронну діяльність.(Див., зокрема, Гуценко К. Ф., Ковалев М. А. Правоохрани-тельние органи: Учебник для юридических вузов й факультетов. - 3-є изд. - М.: Зерцало, 1977. - С. 27-40, Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність. - К.: Атіка, 2000.)

Законодавство з окремих напрямів діяльності судових, правоохоронних та правозахисник органів

а) правосуддя та його державне забезпечення: Конституція України,

Правоохоронні органи забезпечують державну безпеку і захист державного кордону (ст. 17), захист правового порядку (ст. 19). При цьому питання правоохорони мають вирішуватися виключно на законодавчому рівні (ст. 92). Крім того, в найвищому державному акті підкреслюється, що Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності (ст. 17); визначається, що ніхто не може зазнавати втручання в особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України; кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації (ст. 32), та формулюється зобов'язання держави відшкодувати за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальну та моральну шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56), тощо.