Права людини та громадянина. Система юридичних механізмів захисту прав та свобод людини

Міністерство освіти та науки України

Одеський Національний Університет ім. І.І. Мечникова

Курсова робота

З теорії держави та права на тему:

Права людини та громадянина. Система юридичних механізмів захисту прав та свобод людини

Виконала:

студентка групи 1зЮ

спеціальність: «правознавство»

Сінцерова Ю.В.

Перевірив:

доц. Іванов В.В.

Одеса 2006

План

Вступ

1. Права людини: поняття та сутність. Структура прав людини та громадянина

2. Судовий захист прав та свобод людини та громадянина1

3 Міжнародний захист прав людини

Заключення

Вступ

Історія ідеї прав людини бере свій початок ще з давнини. В античних державах та країнах Давнього Сходу обгрунтовувалась рівність людей однаковими природніми умовами їх походження з Космосу, «неба». І хоча в період рабовласництва та феодалізму переважала ідея про права «вільних» людей(Арістотель, Платон), її розвиток сприяв накопиченню інтелектуального матеріалу для подальшого( буржуазного) стрибка в цьому напрямку - визнання рівності всіх людей перед законом.

Активність в розвитку ідеї про права людини припадає на епоху Відродження та Просвіти. В XVII-XVIII ст. Ця ідея переходить в теорію природнього( природженого) права, яка дозволила оцінювати з позицій справедливості чинне в державі позитивне право, проводити його перетворювання у напрямку гуманізму та свободи. Наприклад, такі відомі особистості як Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є, Б. Спіноза затверджують права особистості( на життя, свободу, власність) як св'ященні імперативи та закладають основи сучасного розуміння прав людини. Кожний народ вніс свою лепту до розвитку прав людини, вирішуючи цю проблему в залежності від історичних обставин свого буття.

Ідея прав людини знаходить втілення у нормативно- правових актах держав Європи та світу. Американська Декларація незалежності 1776р. виразила фундаментальний принцип, на якому заснована демократична форма правління, Французська Декларація прав людини та громадянина 26 серпня 1798р. виклала природні, невідчужувані та св'ященні права людини. Ці документи стали свого роду моделлю для законодавчого закріплення особистих( громадянських) та політичних прав людини.

Цю ідею відстоювали, боролися за її реальне втілення в життя видатні мислителі України: П. Орлик, Т. Шевченко, М. Драгоманов, И. Франко, Леся Українка та багато інших. Т. Шевченко в своїх поемах оспівував свободу трудящої людини.

На мою думку, важливе значення для розвитку прав та свобод людини має реформа 1861р. про скасування кріпацького права. Адже в цей тривалий період відбувалося величезне пригнічення широких груп населення.

В середині ХХ ст. ідея розвитку прав людини освітлилась новими барвами завдяки підвищенню її на конституційний рівень.

В другій половині ХХ ст. під впливом міжнародних документів про права людини відбулось пом'якшення історичного протистояння природньо- правового та позитивістського( ототожнюючого право та закон) підходів до права, навіть їх наближення один до одного, що знайшло відображення в конституційній та судовій практиці іноземних держав.

Належність людині прав від народження передбачає захист та забезпечення їх державою, що потребує законодавчого формулювання. Отже, обмеження влади держави праваим людини не зменшує її ролі. Права людини, не закріплені в позитивному праві( законодавчих актах), ускладнюють здійснення державою функції охорони та захисту.

Поряд із змінами в организації держави й суспільства і завдяки їм відбуваються зміни у правовій системі України. З перших років незалежності було прийнято значну кількість принципово нових законодавчих актів України замість колишніх союзних законів і підзаконних актів та істотно оновлено чимало чинних законів. В системі права України почала формуватися його провідна галузь - конституційне право України.

Важливим етапом в українському державотворенні й законотвочості, у розвитку українського суспільства і держави стало прийняття 28 червня 1996р. нової Конституції України. Ця Конституція проголосила Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, визнала людину найвищою соціальною цінністю і утвердила реальне народовладдя. Вона підсумувала попередній розвиток суспільства й держави, створила об'єктивно необхідні правові основи їх функціонування і подальшого розвитку, зумовила незворотність цих процесів і нове ставлення до України інших держав та міжнародних огрганів й организацій.

Конституція України 1996р. створила основу нової системи права України, всіх її галузей і насамперед такої галузі, як конституційне право України. Прйняті на основі Конституції в розвиток її положень нові законодавчі акти сприяли становленню більшості основних інститутів конституційного права, насамперед - державного і суспільного ладу, прав та свобод людини і громадянина, форм безпосередньої демократії, державної влади й місцевого самоврядування та ін.

Оволодіння цією галуззю права передбачає насамперед всебічне пізнання і осмислення чинної Конституції України, яка є не лише актом найвищої юридичної сили, а й найвищою національною політичною і духовною цінністю, втіленням і засобом реалізації національної ідеї. Водночас вивчення конституційного права об'єктивно сприятиме опануванню інших галузей національного права і, природно, міжнародного права та їх всебічній і правильній реалізації.

При побудові незалежної України дуже широка увага приділяється розвитку прав та обо'язків людини та громадянина.

Права, свободи та обов'язки людини та громадянина є ключовим моментом в розвитку нового демократичного суспільства. Прагнення України війти в європейський та світовий економічний простір сприяє прискоренню розвитку правового процесу, оскільки тільки по досягненні певних світових стандартів Україна може бути рівноправним членом світового суспільства.

1. Права людини: поняття та сутність. Структура прав людини і громадянина

У звичаєвому праві різних країн проблема правового статусу людини і громадянина вирішується не однаково. Можна виділити такі чотири усталених підходи, що визначають вирішення цієї проблеми.

Ліберальна концепція виходить з того, що кожна людина від моменту народження природою наділена невід'ємними правами.

Обмеження прав людини і громадяниниа можливе лише у зв'язку із забезпеченням охорони суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод громадян, запобіганням насильства та ін.

Колективістський підхід до вирішення проблеми прав людини надає пріорітет не особистості, а колективу ( суспільству, класам, об'єднанням). При такому підході головними є соціально-економічні права, розрізняються права громадян ( людини) і права трудящих, у конституціях приводиться широкий перелік обов'язків громадян [1].

Третій підхід до правового статусу особи пов'язаний з класичним мусульманським правом. Тут статус особи визначається за шаріатом. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатия собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки перед Аллахом, перед спільнотою правомірних мусульман.

Особливий підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Океанії та Латинської Америки. Людина тут розглядається як невід'ємна клітина племені, її права не можуть реалізовуватися окремо від племені.

Сьогодні необхідний пошук синтетичних підходів, оскільки права та обов'язки людини повинні відповідати міжнародним документам[2]. У цьому плані перспективною є інтеграція двох основних напрямів юридичної думки - природно-правового та позитивістського.

Природно-правові теорії розглядають людину як істоту, яка має певні невід'ємні від її буття права, що впливають або по розуму, або з божественної волі, або з природи людини.

Позитивістські теорії підходять до прав людини як до категорії, що встановлюється державою. Поєднання цих двох напрямів практично здійснюється шляхом прийняття конкретних конституційних положень, що інкорпорують перелік прав людини. Таким чином, права людини, залишаючись морально-політичним імперативом, набувають юридичної форми та стають одним із важливих інститутів конституційного права.

Особа не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав та свобод. Людину не можна позбавити її природних прав. Невід'ємні права людини - відправний пункт в обгрунтуванні свободи та рівноправності, непорушності власності, поділу влади та інших цінностей цивілізації.

«Людина, її життя та здоров'я, честь та гідність, недоторканість та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Затвердження і забеспечення прав і свобод людини є головним обов 'язком держави»[1].

Правове становище громадянина в повному обсязі - це сукупність прав, свобод і обов'язків, якими він наділяється як суб'єкт правовідносин. Кожна із галузей права закріплює деяку частину прав і свобод у певній сфері суспільних відносин: трудових, сімейних, фінансових тощо. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи; в цілому ж права і свободи людини не є вичерпними.

У Конституції України відображено положення Всесвітньої декларації прав людини, яка була затверджена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948р., а також Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права людини, Міжнародного пакту про громадянські й політичні права людини, які вступили в силу у 1996р. До цих документів треба додати і Європейську Конвенцію про захист прав та основних свобод людини і громадянина[2], ратифіковану 17 липня 1997р. Верховною Радою України.

Права та свободи людини і громадянина, оголошені у згаданих документах й закріплені в Конституції України, перебувають, таким чином, під міжнародно-правовим захистом.

Закріплення в національному праві прав і свобод, встановлених нормами міжнародного права, є одним з основних принципів конституційно- правового інституту прав і свобод людини.

Другий прнцип - це принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність їх їй від народження [3].

Третій - принцип рівноправності прав і свобод осіб.

Права й свободи людини та громадянина визнаються за всіма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання, ставлення до релігії тощо[4].

Четвертий - принцип єдності прав та обов'язків людини і громадянина[5] полягає у тому, що не повинно бути прав без обов'язків, як не повинно бути і обов'язків без прав. Лише в процесі реалізації обов'язків здійснюються і права, які їм відповідають. У свою чергу, здійснення прав породжує ті чи інші обов'язки.

Ст. 13 Конституції України проголошує, що кожний громадянин має право відповідно до закону користуватися об'єктами права власності народу, а ст. 66 передбачає, що кожний зобов'язаний не завдавати шкоди природі.

П'ятий - принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина полягає в тому, що, по-перше, конституційні права і свободи гарантуються державою й не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Поділ прав та обов'язків на права й обов'язки людини і права та обов'язки громадянина пов'язаний з тим, що для сучасного суспільного ладу характерним є дуалізм громадянського і політичного суспільства. Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член політичного суспільства вона рівноправна лише з тими, хто, як і вона, належить до даної держави.

Отже, під конституційно-правовим статусом особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов'язки людини й громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів.

У системі цінностей демократичного суспільства на першому місці стоїть людина. В сучасних умовах у зв'язку із здійсненням кардинальних демократичних перетворень, утвердженням соціальної, правової держави проблема особи набуває надзвичайно важливого значення.

В основі конституційного статусу особи лежать її фактичний соціальний статус, який визначається всією сукупністю економічних, політичних, духовних, моральних та інших умов життя суспільства. Соціальна природа суспільного ладу, його мета, завдання, принципи, ідеали -- головні фактори, які визначають справжню цінність, місце і роль людини в ньому.

Конституція закріплює історично зумовлене місце індивіда в суспільстві, фіксує досягнутий рівень розвитку, справляючи при цьому, безумовно, зворотній вплив на соціальний поступ. Конституція визначає межі, міру юридичної свободи особи, необхідний комплекс прав і обов'язків, гарантій їх здійснення, засоби, захисту, громадянство, а також принципи взаємовідносин з державою і суспільством [1].

Конституційний статус громадянина - поняття, яке відображає тільки те, що властиве усім і кожному члену суспільства, і "залишає" за своїми рамками все приватне, індивідуальне, яке стосується конкретних осіб або

груп осіб. Тому в конституційний статус громадянина входять лише

[1]Ледях И. А. Соціальна держава та права людини//Соціальна держава та захист прав людини. М., 1994, С. 210

загальні для всіх суб'єктивні права й обов'язки.

Конституційний статус громадянина -- єдиний, неподільний і однаковий для всіх.

До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони складають його зміст і структуру): громадянство; загальна правоздатність; принципи правового статусу; конституційні права, свободи й обов'язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.

Головним елементом правового статусу є основні права й обов'язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи і відповідальності. Вони створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задовілення її інтересів та потреб. Усі інші елементи правового статусу громадян мають "допоміжний" характер.

Права, свободи й обов'язки людини і громадянина є основоположною частиною чинної Конституції України. Вирішення проблем прав людини в ній характеризується принципово новими для України підходами.

Конституційні права і свободи -- це встановлені Українською державою, закріплені в її Конституції та інших законах певні можливості, які дозволяють кожному громадянину обирати вид своєї поведінки, користуватися економічними і соціально-політичними свободами та соціальними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах.

Одна з найважливіших рис державно-правового інституту прав і свободи полягає у тому, що громадяни є вільними і рівними у своїй гідності й правах, є рівними перед законом у користуванні конституційними правами і свободами, отже, усі соціальні верстви і групи населення в своїх правах за будь-яких обставин є рівними, і користування привілеями, що не встановлені законом та суперечать принципам соціальної справедливості, неприпустиме.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод[1].

Конституційні права й свободи громадян, як особливий інститут, мають властивості і риси, які виділяють їх із загальної системи прав й зумовлюють їх вирішальну роль у визначенні соціального та правового становища особи в суспільстві й державі. Вони відрізняються від інших прав як за змістом, так і за формою закріплення. Ці права й свободи стають конституційними лише після того, як будуть закріплені в конституції.

Вони є основними тому, що за їх допомогою регулюються найбільш життєво важливі відносини і зв'язки громадянина з державою, які безпосередньо впливають на формування його правового статусу.

У новій Конституції України права й свободи громадян закріплюються в спеціальному розділі, який іменується "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". Виділення в Конституції певного кола прав громадян в спеціальний розділ пояснюється не їх відмінністю від інших конституційних прав і свобод, а вимогами систематизації норм Конституції. Права й свободи є основними не тільки фактично, а й юридично, оскільки вони закріплені в Конституції.

Соціальне призначення основних прав і свобод громадян визначається тим, що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму й справедливості, і служать всебічному розвиткові особи, надають громадянам широкі можливості для активної участі в управлінні справами суспільства і держави, функціонуванню всього державного і політико-правового механізму. Характеризуючи соціальне призначення прав і свобод, їх соціальну цінність, зазначимо, що вони сприяють підвищенню рівня загальної і правової культури особи, вдосконаленню демократичного способу життя.

Права й свободи, закріплені Конституцією України, в цілому відповідають положенням Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальні, культурні права, а також відповідним принципам Заключного акту Наради по безпеці і співробітництву в Європі[1].

Вирішення конкретних питань про права й свободи людини належить до внутрішньої компетенції держави.

Зміст і межі конституційних прав та свобод визначаються Конституцією України не однаково. В деяких випадках зміст розкривається шляхом прямої фіксації у відповідній нормі певних повноважень громадян. Так, ст. 43 Конституції, проголошуючи право громадян на працю, встановлює такі конкретні повноваження: право на вільний вибір праці, на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання примусової праці, а також праця жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.

В інших випадках конституційні права і свободи розкриваються через гарантії, встановлені Конституцією щодо цього конкретного права або свободи. Наприклад, у ст. 45 Конституції визначені гарантії права на відпочинок. Зокрема, вказано, що це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Галузеві права й обов'язки доповнюють систему конституційних прав, свобод і обов'язків громадян, розкривають зміст цих прав та обов'язків.

При реалізації конституційних прав, свобод та обов'язків громадян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов'язків усіма суб'єктами права в сфері правотворчості і правореалізації.

Конституційні права, свободи і обов'язки мають певні юридичні особливості.

1. Вони виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з Конституції. При цьому саме Конституція визначає як їх зміст, так і обсяг.

2. Вони виражають насамперед і безпосередньо відносини та зв'язки громадянина й держави; інші ж норми права регулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадських організацій, або громадян між собою.

3. Конституційні права, свободи й обов'язки не припиняються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Громадянин не може відмовитися не тільки від своїх конституційних обов'язків, а й від своїх конституційних прав і свобод.

4. Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'язків для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні права і юридичні обов'язки різних громадян у конкретних правовідносинах неоднакові і за своїм змістом, і за своїм обсягом.

5. Реальність конституційних прав, свобод і обов'язків забезпечується не стільки індивідуальними зусиллями (не забороненими законом засобами) окремого громадянина, скільки державним і суспільним ладом. Конституційні права, свободи, обов'язки охороняються відповідними нормами всіх галузей права. Наприклад, закріплене в Основному Законі України право на працю охороняється нормами трудового, сільськогосподарського, адміністративного, кримінального та інших галузей права.

Таким чином, права, свободи й обов'язки людини й громадянина, закріплені в Конституції України, їх широта, реальність, гарантованість виражають не тільки фактичний та юридичний статус особи в суспільство, а й суть діючої в країні демократії, соціальні можливості, закладені в самому суспільному ладі. Вони - показники зрілості суспільства, його досягнень, своєрідна "візитна картка".

Права людини -- це соціальне явище, яке породжується суспільством.

Під правами людини розуміють певні її можливості, виокремлену її свободу; деякі основні її потреби чи інтереси; її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству; певний вид (форма існування, спосіб прояву) матеріалів[1].

Найбільш виразно права людини виявляються в її суб'єктивних правах.

Суб'єктивне право -- це забезпечена законом міра можливої поведінки особи (громадянина або організації), спрямована на досягнення цілей, пов'язаних із задоволенням її інтересів. Передумовою суб'єктивного права є правоздатність, тобто загальна (абстрактна) здатність мати права. Суб'єктивне право -- необхідний елемент конкретного правовідношення, тому воно виникає на основі юридичного факту. Суб'єктивне право включає як можливість самостійно здійснювати чи не здійснювати певні дії (поведінку), так і можливість вимагати цього від іншої особи (інших осіб), оскільки така поведінка зумовлює реалізацію суб'єктивного права. Так, власник землі вправі володіти, користуватися й розпоряджатися нею у рамках закону самостійно, без допомоги інших осіб, не вимагаючи від них здійснення будь-яких дій. Таке суб'єктивне право зветься абсолютним, воно захищається законом від дій будь-кого, хто своєю поведінкою перешкоджає його здійсненню.

За депутатським запитом депутат має право вимагати від посадових осіб або певного державного органу здійснення певних дій. Таке суб'єктивне право є відносним, оскільки вимоги про здійснення дій (або утримання від них) стосуються певної особи або певних осіб.

Конституційне право людини і громадянина -- це певні можливості суб'єкта конституційно-правових відносин, тобто юридичні можливості задоволення особистих потреб та інтересів відповідно до рівня розвитку громадянського суспільства й держави.

Свобода людини і громадянина як конституційно-правова категорія -- це спроможність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети; це можливість власного, незалежного вибору того чи іншого рішення.

Конституційний обов'язок громадянина і людини -- це міра обов'язкової поведінки, якої кожний повинен дотримуватись для забезпечення нормального функціонування інших суб'єктів громадянського суспільства. Конституція України робить акцент на правах та свободах, але фіксує й конституційні обов'язки.

Система прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і громадянина України.

Формою реалізації основних прав можуть бути конкретні правовідносини.

Уся система прав і обов'язків, їх співвідношення зумовлені об'єктивними потребами та інтересами суспільства, з одного боку, й інтересами громадянина і людини -- з іншого.

Конституційні норми різних країн щодо прав і свобод людини і громадянина можна поділити на:

1) громадянські і політичні права й свободи, проголошені буржуазними революціями;

2) соціально-економічні права, які грунтуються на соціалістичному вченні;

3) колективні, або солідарні, права, проголошені, головним чином, країнами третього світу.

У Конституції України виділяють три основні групи прав і свобод та одну групу обов'язків:

1. Громадянські права і свободи людини

2. Політичні права і свободи громадян України

3. Економічні, соціальні та культурні права й свободи людини і громадянина

4. Конституційні обов'язки людини і громадянина

Норми, які складають систему прав, свобод і обов'язків людини та громадянина в Україні, виступають виді принципів системи прав, свобод і обов'язків людини й громадянина; прав, свобод, обов'язків громадян; матеріальних гарантій реалізації прав і свобод; конституційних рекомендацій по встановленню законодавчого регулювання у сфері громадянських прав, свобод та обов'язків; конституційної директиви відносно політики держави у сфері прав і свобод людини й громадянина.

Сукупність конституційних прав, свобод й обов'язків, які визначають статус громадянина України в суспільстві й державі, утворюють певну систему. Усі вони виражають ті корінні відносини, які склалися між Українською державою та її громадянами. Тому кожне право, кожний обов'язок необхідно розглядати не тільки окремо, а й у системі всіх основних прав, свобод і обов'язків.

Система конституційних прав, свобод та обов'язків громадян має специфічні внутрішньосистемні зв'язки між елементами, які її складають. Найтиповіші з них такі.

1. Здійснення одних конституційних прав, свобод і обов'язків служить підставою для реалізації інших. Так, здійснення громадянином свого права на працю є підставою для реалізації права на відпочинок і права на матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби, повної чи часткової втрати працездатності, інвалідності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від нього причин.

2. Реалізація одних прав і обов'язків може бути підставою для припинення інших обов'язків та здійснення інших прав. Так, тимчасова або постійна втрата працездатності є підставою для використання конституційного права на матеріальне забезпечення, звільняє від виконання обов'язків, передбачених трудовим договором.

3. Порушення будь-яких прав і невиконання громадянами обов'язків безпосередньо впливає на реалізацію основних прав. Порушення, наприклад, права на працю, незаконне звільнення громадянина з роботи може призвести до порушення його права на відпочинок та права на матеріальне забезпечення.

Беручи до уваги окремі сфери діяльності держави і громадян та керуючись відомими міжнародними пактами й чинною Конституцією України, можна виділити такі групи основних прав та свобод громадян України:

1) громадянські права й свободи;

2) політичні права і свободи;

3) економічні права й свободи;

4) соціальні права і свободи;

5) культурні права та свободи.

Розглянемо докладніше кожну з основних груп прав, свобод і обов'язків, які виділені в Конституції України.

Громадянські права і свободи людини. Природні права й свободи складають першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість посягання державних органів, громадських організацій, службових осіб на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя.

Серед досить численних громадянських прав і свобод умовно можна виділити дві основні групи:

1. Права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку інших осіб

2. Права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку держави.

Перша група громадянських прав і свобод незначна. До неї належать: право людини на життя і повагу до її гідності; право на свободу і особисту недоторканність; право чинити опір насильству.

Конституційне право встановлює численні юридичні гарантії, що захищають особу від свавілля з боку держави та її органів. Передбачені гарантії реалізовуються у таких правах і свободах, як недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання у сімейне й особисте життя тощо.

Гарантіями права на життя є системи охорони здоров'я і, зокрема, попередження дитячої смертності, охорони від нещасних випадків на виробництві, профілактики дорожньо-транспортних пригод, пожарної безпеки та ін.

Ст. 28 Конституції України закріплює право кожного на повагу до його гідності. Ця якість людини рівнозначна праву на повагу та обов'язку поважати інших.

Чимало правових норм, які забезпечують гідність людини, закріплені у кримінальному, кримінально-процесуальному, цивільному законодавстві.

Так, ст. 22 Кримінально-процесуального кодексу України категорично забороняє домагатися визнання від звинуваченого своєї вини шляхом насильства і погроз. Ст. 99 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за доведення до самогубства особи шляхом жорстокого з нею поводження або систематичного приниження її людської гідності.

Політичні права і свободи громадян України. До цієї групи прав та свобод громадян України належать свобода пересування, вибору місця проживання, право вільного залишення теріторії України, на свободу об'єднання у політичні та громадські організації, брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраним, право на демонстрації, інформацію тощо.

Право на свободу пересування, вибір місця проживання, вільне залишення території України належить кожному, хто на законних підставах перебуває в Україні.

Ст. 33 Конституції України, у якій закріплене це право, повністю відповідає вимогам Загальної декларації прав людини (ст. 13), Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (ст. 12).

Важливе значення має закріплення в Конституції права вільно виїжджати за межі України та безперешкодно повертатися. Порядок реалізації цього права встановлюється Законом України від 21 січня 1994 р. "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України".

Згідно із Законом, громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у праві виїзду за кордон у випадках, якщо він знаходиться в "особливих" відносинах із державними органами (у нього неврегульовано аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання; проти нього порушено кримінальну справу; засуджений за вчинення злочину; підлягає призову на строкову військову службу та ін.).

Даний перелік є вичерпним, і кожна підстава припиняє свою дію по закінченню визначеного часу (відбуття покарання, виконання зобов'язань, закінчення строку військової служби тощо).

Істотним у праві на виїзд з України є те, що громадянин України не може бути позбавлений права у будь-який час повернутися в Україну.

Конституційне право на свободу об'єднання є юридичною основою створення й діяльності політичних партій, професійних спілок та інших громадських організацій. Конституційні положення, які стосуються цього права конкретизуються в Законі України від 16 червня 1992 р. "Про об'єднання громадян", який регламентує зміст права об'єднання, його основні державні гарантії, порядок їх створення, діяльності, реорганізації та ліквідації.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність або неналежність до політичних партій чи громадських організацій. Конституція гарантує добровільність вступу в об'єднання і перебування в ньому.

Право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним закріплене у ст. 5 Конституції України положення про народовладдя, яке має узагальнений, декларативний характер.

Право обирати мають громадяни України, які на день проведення виборів досягай 18-ти років, за винятком осіб, яких визнано судом недієздатними.

Право на демонстрації призначене для забезпечення політичної свободи думок, переконань та висловлювань в Україні.

Ст. 39 Конституції України зобов'язує організаторів проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій завчасно сповіщати про це органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Відповідальність за порушення передбаченого порядку організації і проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій передбачається Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Економічні, соціальні і культурні (духовні) права й свободи людини та громадянина

Окрему важливу групу основних прав і свобод людини та громадянина України складають економічні права.

Економічні права -- це можливості людини брати участь у виробництві матеріальних та інших благ. Ці права належать кожному громадянинові. Вони визначають місце людини в економічному і соціальному житті.

Систему основних прав і обов'язків громадянина в галузі економічного життя складають:

1. Право на приватну власність;

2. Право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;

3. Право на користування природними та іншими об'єктами суспільної власності.

Розуміння соціальних прав у Конституції України пов'язане з концепцією соціальної держави.

Як відомо, ця концепція притаманна демократичним країнам світу. Основою її є принцип відповідальності держави за забезпечення своїм громадянам прожиткового мінімуму, який закріплюється в законодавстві.

Соціальні права як необхідний елемент правового статусу особи закріплені у Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права 1966 р.

В таких країнах, як Норвегія, Швеція і Швейцарія, використовується формула "держава благоденства"[1]. Тут немає текстуального закріплення в конституціях вказівок про соціальні цілі або соціальні програми держави.

Відповідно до чинної Конституції, систему соціальних прав складають: право на працю; право на страйк; право на соціальний захист; право на житло; право на достатній життєвий рівень; право на охорону здоров'я, медичну допомогу й медичне страхування.

Самостійною групою конституційних прав та свобод людини і громадянина в системі прав та свобод, передбачених Конституцією України, є культурні права й свободи. У найбільш загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою духовності, яку гарантує особі держава із врахуванням умов життя й діяльності громадян, суспільства і держави.

За своїм змістом культурні права і свободи -- це суб'єктивні права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфері. За чинною Конституцією України до культурних прав і свобод належать:

- право на освіту;

- свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості;

- право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Конституційні обов'язки людини і громадянина

Конституція України проголошує одним з обов'язків громадян України захист Вітчизни (ст. 65).

Захист Вітчизни виражається у забезпеченні оборони й безпеки держави.

Для оборони країни із застосуванням засобів збройної боротьби утворюються Збройні Сили та встановлюється військовий обов'язок громадян. Він адресований конкретним, визначеним законом категоріям громадян. Основною формою виконання військового обов'язку є проходження військової служби. Виконання цього обов'язку регулюється відповідно до Закону України від 25 березня 1992 р. "Про загальний військовий обов'язок і військову службу". На військову службу призиваються громадяни чоловічої статі у визначеному законом віці. За ухилення від призову на військову службу встановлена кримінальна відповідальність (ст. 72 та 73 Кримінального кодексу України).

Обов'язковими атрибутами держави є: Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Ці символи України встановлюються ст. 20 Конституції та законами України. Шанування цих державних символів є обов'язком громадян Украіни.

Також Конституція покладає на своїх громадян обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66).

Цей конституційний обов'язок конкретизований у низці законодавчих актів. Так, Закон України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища" зобов'язує громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливові на стан навколишнього природного середовища.

Закон України від 13 липня 1978 р. "Про охорону і використання пам'яток історії та культури". Цей закон встановлює, що особи, які завдали шкоди пам'яткам історії та культури або її охоронній зоні, зобов'язані відновити у попередньому стані пам'ятку або вказану зону, а при неможливості цього -- відшкодувати заподіяні збитки.

Одним із конституційних обов'язків громадян України є обов'язок кожного сплачувати податки й збори в порядку і розмірах, встановлених законом, а також щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом (ст. 67 Конституції).

Регулювання системи оподаткування в Україні визначається Законом України "Про систему оподаткування" (в редакції від 2 лютого 1994 р.).

Платниками податку є громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства.

Загальний обов'язок додержуватися Конституції та законів -- одна з передумов формування в Україні правової держави. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Закріплений у ст. 68 Конституції обов'язок неухильно додержуватися Конституції і законів України, не посягати на права й свободи, честь та гідність інших людей тісно пов'язаний з визначенням і поняттям юридичної відповідальності -- особливих, передбачених і врегульованих нормами права відносин між громадянами і державою, що виникають у разі і внаслідок правопорушення.

Юридична відповідальність може бути (залежно від правопорушення) кримінальною, адміністративною, цивільною та дисциплінарною, що передбачається нормами відповідного законодавства.

2. Судовий захист прав та свобод людини і громадянина

Механізм реалізації і гарантії прав та свобод людини і громадянина. Головним гарантом прав і свобод людини і громадянина є Конституція України.

Усі колишні радянські конституції законодавчо закріпляли примат держави над особою, бо вважалося, що саме держава визначає обсяг прав і обов'язків людини. Особливо це виявилось у першій Конституції Української РСР 1919 р. Положення не змінилося і після 1948 р., коли ООН була прийнята Загальна декларація прав людини, хоча вона й мала тоді лише рекомендаційний характер, і після 1966 р., коли положення загальної Декларації були визнані міжнародними правовими нормами. Навіть Конституція УРСР 1978 р. не змінила практику вторинності прав та свобод особи, хоч і закріпила в Основному Законі розділ про них після першого розділу Конституції.

Нова Конституція України значно розширила обсяг прав і свобод людини й громадянина, практично включила в Основний Закон усі права і свободи, закладені у Декларації прав людини. При цьому було визнано примат прав та свобод людини над державою.

Структурно розділ про права, свободи й обов'язки людини і громадянина розміщено одразу після розділу І Конституції "Загальні засади".

Безумовно, розділ містить багато статей, яких не було у попередніх конституціях. Ці статті не є новими, створеними розробниками конституції. Всі вони запозичені з авторитетних джерел: французької Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р., Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 р., Декларації прав і свобод людини, яку було прийнято з'їздом народних депутатів СРСР 5 вересня 1991 р.

Це стосується й тієї норми, яка закріплює положення про те, що люди народжуються і залишаються вільними та рівними у правах (ст. 1 французької Декларації (далі -- Декларації), ст. 1 Декларації ООН, ст. 1 Союзної Декларації, ст. 21 Конституції України. А також принципів примату природних і невід'ємних прав людини (ст. 2 французької Декларації і ст. 22 Конституції України), дозволеності робити все, що не заборонено законом (ст. 5 Декларації і ст. 19 і 33 Конституції), недоторканності особи (ст. 7 Декларації і ст. 29 Конституції), презумпції невинуватості (ст. 9 Декларації і ст. 62 Конституції), свободи вираження думки й слова.

Проте, при всій важливості закріплення прав і свобод людини у повній відповідності міжнародним стандартам, найважливішим, безумовно, є визначення механізму реалізації прав і свобод людини, закріплення їх дійсних гарантій захисту.

Поняття "механізм" розкривається як система правових засобів. Метою цих засобів є захист прав людини, потреба в такому захисті виникає при вчиненні певного правового правопорушення чи об'єктивно-протиправного діяння. Подібні юридичні факти спричиняють виникнення права охоронного суб'єктивного права, яке в юридичній науці називається домаганням і яке реалізується в рамках правоохоронних відносин, що виникають або можуть виникнути із передбачених законом конфліктних ситуацій, які перешкоджають здійсненню регулятивних правовідносин[1].

Право на захист -- це матеріальне суб'єктивне право правоохоронного характеру, що виникло в момент порушення регулятивного суб'єктивного права на стороні потерпілого.

Треба виділити дві риси правоохоронних відносин.

1. Суб'єктом правоохоронного відношення, як правило, мусить бути державний орган, без якого такий примус неможливий.

2. Властивістю правоохоронних відносин є те, що на їх основі складаються відповідні процесуальні відносини, які опосередковують порядок, процедуру застосування державно-правових заходів юридичної відповідальності та захисту.

Гарантії основних прав і свобод людини й громадянина становлять собою систему норм, принципів, умов і вимог, які забезпечують у сукупності додержання прав та свобод і законних інтересів особи.

Система гарантій -- це умови, засоби й методи, які забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод особи.

Існує дві категорії гарантій:

1. Загальні гарантії, якими охоплюється вся сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин й перешкод щодо їх неповного або неналежного здійснення, на захист прав від порушень.

2. Спеціальні (юридичні) гарантії -- правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права й свободи громадян, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права.

Загальні гарантії прав і свобод можна класифікувати на економічні, політичні й організаційні.

Економічні гарантії конституційних прав і свобод громадян України це: спосіб виробництва; економічний лад суспільства; соціально-орієнтована ринкова економіка; економічна свобода громадян та їхніх об'єднань у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності.

Політичні гарантії: держава - головний організатор здійснення та захисту прав людини. Сюди належать всі, згадані в прешому питанні, політичні права та свободи громадян.

Організаційні гарантії - це систематична організаторська діяльність держави та всіх її органів.

Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства. Їх метою є реальне забезпечення правовими засобами максимального здійснення, охорони й захисту конституційних прав і свобод громадян. Зокрема, Основним Законом передбачається низка конкретних гарантій, які є переважно традиційними для Конституції і законів України. До них належать:

- право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів самоврядування, посадових і службових осіб[1];

- право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, що завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених органів і осіб;

- гарантується недопустимість зворотньої дії закону (ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визначалися законом як правопорушення)[2];

- право на правову допомогу. Кожний вільний у виборі захисника своїх прав і у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безкоштовно[3];

- принцип необов'язковості виконання явно злочинного розпорядження чи наказу[4];

- принцип презумпції невинуватості людини[5].

Основною юридичною гарантією прав і свобод людини виступає судовий захист. Судова влада здійснюється, звичайно, завдяки конституційному, цивільному, адміністративному та кримінальному судопровадженню. Об'єктом оскарження до суду можуть бути рішення, дії, або бездіяльність, завдяки яким порушені права і свободи громадян.

В Україні, згідно з Конституцією, судовий захист прав і свобод покладено на систему судів загальної юрисдикції та спеціалізовані суди (ст. 125 Конституції України), а також на Конституційний Суд України (ст. 42 Закону "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р., в якому зазначається те, що повинне містити конституційне звернення).

Значне місце у механізмі захисту прав і свобод людини належить контролю за додержанням законодавчими, виконавчими й судовими органами положень Конституції про права і свободи людини і громадянина. Такий контроль у світовій конституційній практиці здійснюється у двох формах: у формі звичайної процедури контролю за конституційністю нормативних актів й у вигляді спеціальних процедур, формально-юридичного забезпечення основних прав і свобод. Такими спеціальними засобами захисту конституційних прав громадян є: "конституційна скарга" (ФРН, Австрія), наказ "Хабеас корпус" (як в країнах загального права, так і в державах з іншими правовими системами), процедура "ампаро" (Іспанія, ряд країн Латинської Америки).

Перша форма контролю в Україні здійснюється у специфічному виді.

Згідно зі ст. 147 Конституції України, Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції і законів України.

Інститут судового захисту прав людини має суттєвий недолік. Скарги на порушення прав людини приймаються до судового розгляду лише після того, як вичерпані інші засоби правового захисту.

Згідно з Законом, парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції здійснює на постійній основі Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У своїй діяльності Уповноважений керується Конституцією України, законами України та чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Метою парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, який здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, є:

- захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

- додержання та повага до прав людини і громадянина з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій та їх посадових і службових осіб;

- запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння поновленню порушених прав;

- сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

- поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва у галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

- запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

- сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та осіб, які мають захищати права й свободи людини і громадянина. Це: Президент України, як гарант прав і свобод людини й громадянина (ст. 102 Конституції), Верховна Рада України, яка виключно законами визначає права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав та свобод (ч. 1 ст. 22 Конституції), Кабінет Міністрів України, який повинен вживати заходи щодо забезпечення прав і свобод людини й громадянина (ч. 2 ст. 116 Конституції), місцеві державні адміністрації на відповідній території, які повинні забезпечувати додержання прав і свобод громадян (ч. 2 ст. 199 Конституції), підсистема судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів (ст. 125 Конституції), Конституційний Суд України (ст. 147 Конституції України і ст. 42 Закону "Про Конституційний Суд України"); Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ч. 17 ст. 85 Конституції України), прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

Нововведенням Конституції України є встановлення такої важливої гарантії свободи і недоторканності, як судовий порядок арешту, утримання під вартою. Значення даної гарантії полягає в тому, що вона закріплює недопустимість арештів громадян в принципі, встановлює винятковий порядок арештів (тобто як виняток із загального принципу) і, визначаючи особливу юридичну процедуру арештів, передбачає контроль за їх законністю з боку судових органів.

Захист прав людини здійснюється різними галузями права. Так, Кримінальний кодекс України передбачає конкретні міри покарання за небезпечні злочини, зокрема, за вбивство, тілесні пошкодження, пограбування, хуліганство тощо; Кодекс законів про працю України містить норми про охорону праці і техніку безпеки; Цивільний кодекс регулює питання, пов'язані з відшкодуванням збитків, заподіяних особі тощо.

Громадянство. Структурним елементом правового статусу особи, який фіксує її права та обов'язки в країні, до якої ця особа належить, є громадянство. Воно розкриває головний зміст зв'язку людини і держави. Відповідно, у разі порушення прав або свобод людини, держава, громадянином якої є ця особа, виступає захисником цих прав або може притягти до певної відповідальності у відповідності до чинного законодавства.

В радянській літературі громадянство визначалось як особливий політико-правовий зв'язок особи з державою даної особи своїм громадянином і який реалізується в поширенні на таку особу суверенної влади держави незалежно від місця проживання.

Першими кроками на шляху становлення інституту громадянства України після проголошення незалежності нашої держави був Закон "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р., у ст. 9 якого закріплено, що "всі громадяни СРСР, які на момент проголошення незалежності України проживали на території України, є громадянами України", а також Закон України "Про громадянство України" від 8 жовтня 1991 р. Цими нормативними актами вперше було визначено поняття громадянства України, коло осіб, які стали громадянами незалежної Української держави, порядок набуття та припинення громадянства України.