Права людини та громадянина. Система юридичних механізмів захисту прав та свобод людини

Не всякий правовий зв'язок особи з державою буде розглядатись як громадянство. Наприклад, характер відносин між іноземцем, який постійно проживає в Україні, та Українською державою визначається також як правовий зв'язок. Але він відмінний від того, що існує між громадянином України та Українською державою.

Законодавство України визначає громадянство як правовий інститут. Інститут громадянства пов'язаний з реалізацією державного суверенітету й з обов'язком держави забезпечувати права людини в Україні. Зокрема, у преамбулі Закону "Про громадянство України" зазначається, що "право на громадянство є невід'ємним правом людини". Це положення повністю відповідає Загальній Декларації прав людини від 10 грудня 1948 р.

Належність до громадянства України є найважливішою передумовою обов'язку держави захищати в повному обсязі права і свободи своїх громадян, які закріплені в Конституції та Законах України не тільки на території держави, а й за її межами.

Документами, які підтверджують громадянство України, є паспорт громадянина України, а для осіб віком до 16 років -- свідоцтво про народження. Підтвердження громадянства України провадиться в індивідуальному порядку.

Громадянство як правовий зв'язок людини з державою існує й за межами територіальної юрисдикції держави. Тому ст. 8 Закону передбачає, що "Українська держава здійснює захист і заступництво громадян України, які перебувають за її межами"[1]. Принцип захисту і піклування про громадян України відповідає ст. 25 Конституції України.

До органів, які беруть участь у вирішенні питань, пов'язаних з громадянством, належать: Президент України; Комісія з питань громадянства при Президентові України; Міністерство внутрішніх справ і підвідомчі йому органи; Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України за кордоном.

В системі органів, покликаних вирішувати питання щодо громадянства, найбільші повноваження має Президент України.

З питань громадянства Президент видає Укази. Всі інші державні органи, пов'язані з вирішенням питань громадянства, здійснюють лише підготовчу роботу.

Особливістю статусу іноземців і осіб без громадянства є те, що, з одного боку, їм забезпечують фактичні та юридичні передумови для реалізації прав і свобод, а з іншого -- встановлюються певні обмеження, що повністю відповідають нормам міжнародного права.

У судочинстві іноземці, як учасники процесу, користуються такими самими процесуальними правами, що й громадяни України.

3. Міжнародний захист прав людини

Права людини регулюються як внутришньожержавним, так і міжнародним правом. Ст. 55 Конституції України проголошує: після використання всіх національних засобів правового захисту прав та свобод кожному громадянину надано право звертатися у відповідні органи європейських та міжнародних организацій, членом або учасником яких є Україна.

Міжнародний захист - це сукупність інститутів, а також засобів та средств, які затверджуються та використовуються з метою заохочення та забезпечення прав людини незалежно від його походження. Особливо останнім часом міжнародний захист прав людини набуває великого значення.

Потреба міжнародного врегулювання прав людини після Другої Світової війни була зумовлена збагненням того, що:

- тоталітарний режим - загроза світу, а демократія забезпечує безпечну зовнішню політику;

- масові порушення прав людини державами(геноцид[1], апартеїд[2]) можуть бути присічені тільки випадку захисту прав людини державами мирової співпраці;

- загальновизнані уявлення про мінімальні стандарти прав людини в національному демократичному суспільстві, які відповідають даному етапу розвитку цивілізації, повинні отримати закріплення в міжнародно- правових актах.

Положення про права людини, відображені в статтях Уставу ООН( 1945), стали основою становлення нового інституту права - міжнародного захисту прав людини та основних свобод. 10.12.1948 р. Генеральна Асамблея ООН затвердила Загальну декларацію прав людини, яка проголосила центральний пункт концепції прав людини - визнання людської гідності кожної особи. З 1948р. 10 грудня відзначається в усьому світі як День прав людини.

Права людини набули цінності, яка належить всьій міжнародній спільноті, та отримали обгрунтування у міжнародному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи та держави[3]. з моменту визання цих прав кожна людина отримувала певний правовий статус у відповідності ізміжнародним гуманітарним та, разом із ним, національним правом. На визнання західними, а згодом і постсоціалістичними, державами соціальних прав як необхідного елемента правового статусу особи вирішальне значення мало закріплення цих прав на міжнародному рівні, передусім у Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права 1966 р. Крім того, Міжнародною організацією праці було прийнято більш як 100 конвенцій і рекомендацій відносносоціальних прав людини і громадянина[1].

Формула про соціальну правову державу вперше була законодавчо закріплена в коституції Веймарської республіки( нині - ФРН), а згодом в Основному Законі ФРН 1949р. Її смисл полягає в тому, що держава, яка базується на конституції і праві, повинна нести відповідальність за забезпечення в країні соціальної захищеності.

В сучасних коституціях країн світу соціальні орієнтації держави відображаються по- різному. Франція, Іспанія, Туреччина притримуються формулювань у дусі положень конституції ФРН. Данія, Греція, Італія, Нідерланди формулюють цілі соціальні держави дещо інакше.

Комплекс міжнародних документів( Загальна декларація прав людини

1948р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, прийняті ООН в 1966р., Факультативний протокол до останнього) складають Міжнародний білль прав людини( або Хартію прав людини). Міжнародні пакти про права людини поклали на держави обов'язок забезпечити поступове здійснення в них прав всіма необхідними засобами, враховуючи законодавчі.

Сучасне міжнародне законодавство про права людини містить:

1. Міжнародний білль про права людини, який проголошує невід'ємні права та основні свободи людини;

2. Угоди, які спрямовані на запобігання та покарання злочинів, які ведуть до грубих масових порушень прав людини( Конвенція про незастосування строка давнини до воєнних злочинів проти людства від 26.10.1968 р., Конвенція про запобігання злочинів геноциду та покарань за нього від 09.12.1948 р.);

3. Конвенції, які спрямовані на захист груп населення, які потребують особливої турботи з боку держави( Конвенція про права дитини 1989 р., Конвенція про охорону материнства 1952 р., Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 р. та ін.);

Трохи детальніше можна спинитися на правах дитини. Наприклад, право на громадянство.

Згідно із загальноприйнятими принципами міжнародного права, кожна дитина має право на громадянство. Це положення міститься у принципі 3 Декларації прав дитини 1959 р.[2] і в п. З ст. 24 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р.[3]. Отже, згідно з нормами міжнародного права, дитина ні за яких умов не може бути особою без громадянства.

Громадянство за народженням набувається на основі двох принципів: "права крові" або "права грунту". Нині законодавство України, як і більшості країн світу, передбачає змішану систему, при якій переважне значення "права крові" поєднується з "правом грунту".

Вибір або переважання того чи іншого принципу обумовлено, головним чином, політикою держави в демографічній галузі. І якщо держава зацікавлена у швидкому зростанні свого населення, вона може використовувати ці два права повністю.

"Право крові" в чистому вигляді практично діє лише в скандинавських державах, де "право грунту" застосовується тільки до дітей, батьки яких невідомі, "право грунту" переважає або має рівне значення з "правом крові" здебільшого в країнах англо-американської системи права, а також в деяких латиноамериканських країнах, таких, як Аргентина, Куба[1].

В області набуття громадянства за народженням не існує однакової практики держав. І тому, в силу колізії законодавства різних держав, саме у цій галузі найчастіше трапляються випадки, що призводять до подвійного громадянства.

"Право крові" -- дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження; "право грунту" -- дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилась, незалежно від громадянства

батьків.

4. Конвенції, які мають за мету захист індивіда від зловживань з боку державних органів та посадових осіб. А також документи, які передбачають можливість окремих осіб добиватися розглянення їх скарг( петицій) на власний уряд в міжнародних органах ( Конвенція проти спроб та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів звернення та покарання від 10.12.1977 р., Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни та Додаткові протоколи до них 1977 р., Факультативний протокол та ін.).

Кожна країна світу, яка взяла на себе зобов'язаності виконувати міжнародні конвенції, в тому числі по правам людини, повинна керуватися

принципами та нормами цих узгоджень у власному законодавстві. Держави, які взяли на себе зобов'язання виконувати міжнародні документи про права людини, зобов'язані створити умови для здійснення та захисту прав кожної людини. Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають норми, в загальній формі гарантуючі незмінність основних прав людини.

Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвенцій ООН в області прав людини. Однак у зв'язку з теперишніми соціально- економічними умовами вона не може забеспечити виконання низки

міжнародних норм.

Можна віділити два засоби міжнародного захисту прав людини.

1. Універсальний захист.

Цей засіб захисту здійснюється в рамках ООН на підставі Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права та Міжнародного Пакту про соціальні, економічні та культурні права. Міжнародна спільнота розглядає доповіді держав; повідомлення одної держави про можливе порушення зобов'язань іншою державою; повідомлення приватних осіб.

2. Регіональний захист.

Цей захист здійснюють наступні правові системи захисту:

- Міжамериканська правова система захисту: вона діє на підставі Американської декларації прав та обов'язків людини 1948р., а також Міжамериканської конвенції по правам людини 1969р.;

- Африканська правова система: сюди належить такий документ, як Африканська хартія пра людини 1981р.;

- Євразійська правова система: діє в рамках СНД - Уставу СНД 1993р., Декларації про міжнародні зобов'язання в області прав людини та основних свобод, а також конвенції про права та свободи 1995р.;

- Європейська правова система: Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950р., скасування смертної кари(2002р.). Особливе значення має питання про смертну кару. Відповідно до ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права в країнах, що не скасували смертної кари, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини, згідно з законом, який діяв під час вчинення злочину. Смертні вироки не виносяться за злочини, вчинені особами, молодшими 18-ти років, і не виконуються щодо вагітних жінок.

Ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права розглядає катування та інші жорстокі види поводження і покарання, що принижують гідність особи, як грубі порушення прав людини.

Взагалі, право людини на життя і повагу до її гідності проголошується всіма міжнародно-правовими актами про права людини і майже всіма конституціями країн світу як невід'ємне право людини, що охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ст. 27 Конституції України).

Организаційна структура європейської системи захитсу прав людини:

1. Європейська комісія по правам людини( складається з 43 осіб, які вибираються строком на 3 роки);

2. Європейський суд по правам людини - єдиний юрисдикційний орган, який працює на постійній основі - всього 39 суд'їв( в його складі діє Велика палата - 17 суд'їв, яка займається питаннями внутришньосудебної апеляції);

3. Комітет міністрів Ради Європи - функції обмежуються тільки надзором за виконанням остаточних постанов Європейського суду.

Всі вони є суб'єктами формування європейського права як органічного «сплаву» англо-американського та континентального типу правових систем. Їх уставна форма( європейська Конвенція про захист прав та основних свобод людини, Устави Комісії та Суду, Процедурні правила роботи Комісії та Суду) має прецедентний зміст.

Європейська система захисту прав людини містсить дві можливості( два права):

- можливість( право) особистості подавати індивідуальні петиції;

- право держав - учасників Європейськой системи захисту прав людини

ініцюювати виробництво по справам про порушення прав будь-яких осіб, враховуючи іноземців.

Перш ніж подавати петицію, необхідно попередьно вичерпати всі внутрішні засоби захисту, які відповідають загальновизнаним нормам міжнародного права, а також дотримання строків давнини - з дня винесення остаточного рішення національними владами повинно пройти не більш ніж 6 місяців.

Петиція повинна бути припустимою, тобто:

- не може бути анонімною;

- не може повторювати петицію, яка раніше вже розглядалася судом або яка є предметом іншої процедури міжнародного розбирательства;

- не повинна мати протиріччя про вміст положень Конвенції ябо Протоколу до неї;

- повинна бути досить обгрунтованою та правомірною.

Можна виділити такі стадії розбирательства справи в Європейському суді:

І. Розгляд питання про припустимість або неприпустимість індивідуальних петицій та скарг, наданих в усталеному порядку державами - учасниками Європейської системи захисту прав людини. Ця стадія має форму рішення.

ІІ. Розгляд справи за сутністю, враховуючи процедуру дружнього врегулювання. Ця стадія має також форму рішення.

ІІІ. Дозволення справи, результатом якої є юридичне оформлення Палатою суду. Ця стадія має форму постанови.

Право сторін на апеляцію здійснюється шляхом її подавання в Велику палату суду протягом трьох місяців з дня винесення постанови звичайною Палатою суду.

Постанова Палати суду є остаточною, якщо, по- перше, сторони заявили, що не будуть звертатися із проханням про напрямок справи до Великої Палати; по- друге, якщо через три місяці після винесення постанови звичайною Палатою відсутнє прохання про напрямок справи у Велику палату; та по- третє, якщо комітет Великої Палати відхилив таке прохання.

Заключення

Роблячи висновок з проведеного дослідження треба сказати про співвідношення міжнародно-правового і національного регулювання прав і свобод людини та забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні.

Проблема співвідношення міжнародно-правового та внутрішньодержавного регулювання виникає при зіткненні двох галузей права -- конституційного й міжнародного. У процесі розв'язання цієї проблеми досліджується співвідношення міжнародних стандартів прав і свобод людини з нормами національного права, адже останні забезпечують дії міжнародних стандартів прав людини в конституційному праві.

Гносеологічною основою співвідношення норм міжнародного та конституційного права з цього питання є теорія, згідно з якою міжнародні стандарти переважають над нормами національного законодавства і мають бути інтегровані у внутрішньодержавних правових системах. Саме тому у ст. 9 Конституції України зазначається, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, тобто є частиною внутрішньодержавного права.

Подібне становище характерне для посттоталітарних держав, які для утвердження їх демократичного курсу приймають певні зобов'язання. І хоча в міжнародно-правовій доктрині домінує тенденція визнання примату міжнародного права над національним, однак конституційна практика деяких держав не сприймає з різних причин цю ідею і поряд з декларацією юридичної формули "міжнародне право -- частина права країни", як і раніше, виходить з примату конституції відносно міжнародно-правових зобов'язань, в тому числі у сфері міжнародних гуманітарних стандартів. Водночас у системі співвідношення законів, зокрема конституції та міжнародних договорів, діє, як правило, принцип «Lex pastarioris derogot leji priori» (закон наступний акумулює закон попередній). Його ніхто не заперечує, у зв'язку з чим конституція, встановлюючи основи політико-правової системи держави, кореспондує з міжнародним правом, яке базується на пошані до конституції.

Вже зазначалося, що, згідно з Конституцією України, на території України діють ратифіковані міжнародні договори. Але щоб вони справді діяли, недостатньо лише назвати їх частиною внутрішньодержавного права. Загальновизнані норми міжнародного права за своїм характером не є такими, що діють самі по собі, вони сприймаються правовою системою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях їх виконання -- видання відповідного законодавчого акта, а не зсилання на міжнародні норми права.

Як же діють та реалізуються міжнародні стандарти у національному праві?

Дія права, як відомо, полягає у впливові на свідомість та волю людей, зрештою -- в упорядкуванні суспільних відносин шляхом визначення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників правовідносин. Реалізація права полягає у втіленні правових норм у практичну діяльність суб'єктів права (індивідуальних і колективних), в результаті чого складається низка заборон, юридичних обов'язків та юридичних прав. Реалізація норми права -- це завершальний етап правового регулювання. Норми права реалізуються в межах, в яких діють суб'єкти права. Тому слід розрізняти механізми дії та механізми реалізації міжнародних і внутрішньодержавних нормативно-правових актів, а також взаємопроникнення процесів дії та реалізації цих актів.

Правова національна система, припускає безпосередню дію належним чином ратифікованих норм міжнародних договорів поряд з національним законодавством, але пріоритет останнього полягає у тому, що саме воно забезпечує засоби реалізації, охорони та захисту прав людини.

Таким є сутність співвідношення норм національного права і міжнародних стандартів про права людини.

Таким є і співвідношення норм Конституції України, які стосуються прав і свобод людини, з міжнародними документами про права людини.

Аналіз статей другого розділу Конституції свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст Міжнародної хартії прав людини, насамперед Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, а також Загальної декларації прав людини. У тексті Конституції можна знайти прямі запозичення з міжнародних документів: "Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню" (ч. 2 ст. 28 Конституції). Це, по суті, текст ст. 5 Загальної декларації.

Зазначені змістовні і навіть текстуальні збіги другого розділу Конституції України і головних міжнародних документів про права людини є позитивним явищем, що засвідчує спрямованість нашої держави на сприйняття та реалізацію міжнародних стандартів у відповідній сфері. До того ж Україна є стороною практично всіх міжнародних договорів про права людини загального характеру. А це ставить вимоги щодо національного права, зокрема до змісту Основного Закону.

Проте в деяких випадках положення Конституції України істотно відмінні від близьких за формулюваннями положень міжнародних документів. Іноді таку відмінність не можна трактувати на користь Основного Закону. Наприклад, у його ст. 58 записано: "Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотньої дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи". Виникає питання: чи стосується це конституційне положення сфери цивільно-правового регулювання? Характерно, що у міжнародних документах у відповідних випадках йдеться про кримінальний закон (наприклад, ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права людини й основні свободи). На мою думку, тут має сказати слово Конституційний Суд України, до повноважень якого, зокрема, віднесене офіційне тлумачення Основного Закону.

У міжнародному праві відображено підхід до визначення прав, котрі випливають зі шлюбного стану і сімейних відносин: відповідну статтю містить Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (ст. 23).

У Конституції України можна знайти положення, відсутні в міжнародних документах про права людини. Це зумовлено насамперед тим, що вони мають різне регламентне призначення. З іншого боку, міжнародні документи про права людини загального характеру (а саме вони складають Міжнародну хартію прав людини) визначають саме загальні стандарти у відповідній сфері. Тому їхні положення сформульовані, звичайно, у загальній формі, без юридичної конкретики. І хоча у такий само спосіб характеризуються норми конституцій, рівень узагальненості у міжнародних норм об'єктивно вищий. До того ж у нашому Основному Законі акцентовано на прямій дії його норм, що також позначається на формальних ознаках останніх.

У деяких випадках відсутність в міжнародних документах про права людини в міжнародних документах про права людини положень, які були б аналогами тим, що наявні в Конституції України, пояснюється, на мою думку, дією фактора часу.

Порівнюючи другий розділ Конституції України і головні міжнародні документи про права людини, не можна не звернути увагу на той факт, що вони різні за юридичним інструментарієм, використаним при їх укладанні. Зокрема, йдеться про так звану юридичну техніку.

Завершуючи аналіз питань співвіднесеності Конституції України і міжнародних документів про права людини, треба наголосити, що усі вони визначають юридичні гарантії прав і свобод. Здебільшого поза їх текстами залишилися декларації гарантій, які були "родовою відзнакою" так званих соціалістичних конституцій. Частину сприйнятих юридичних гарантій сформульовано як права.

Підсумовуючи викладене, наголошую, що питання, пов'язані з проблематикою прав людини, в нашому Основному Законі мають найактуальніше значення. Їх вирішення допоможе забезпечити відповідну практику, наповнити її демократичним змістом. Перспективи розвитку такої політики в нашому суспільстві і в нашій державі багато в чому будуть визначати реальність нормозастосування, реальність самої Конституції.

Список літератури

1. Конституція України від 28.06.96р.

2. Конституция Республики Куба. - М., 1977

3. Гараджаєв О. Я. Конституційні права і свободи людини і громадянина в країнах Співдружності Незалежних Держав і міжнародно-правові стандарти (на матеріалах України, Росії, Азербайджану). Автореф. дис. канд. юрид. наук. - Одеса, 1998. -287с.

4. Карташкин В.А. Міжнародне право та захист прав людини в умовах переходу до ринку. - М., 1995. - 361с.

5. Конституційне право України: Підручник за ред. В. Ф. Погорілко.- К.: Наукова думка, 2002. - 731с.

6. Ледях И. А. Соціальна держава та права людини//Соціальна держава та захист прав людини. М., 1994 - 256с.

7. Мотьвилавка Е. Я. Теория регулятивного и охранительного права. - Воронеж, 1990. - 365с.

8. Робінович П. М. Основи загальної теорії права і держави. -- К., 1995. -- 225с.

9. Скакун О.Ф. Теорія держави та права: Підручник.- Харків: Консум; Ун-т внутр. Справ, 2000. - 704с.

10. Современное международное право: Сб. докл. -- М., 1964 - 458 с.

11. Сравнительное конституционное право/Под ред. А. И. Кевира, В. Е. Чиркина, Ю. А. Юдина. - М.: Изд-во «Манускрипт», 1966. - 403с.

12. Закон України "Про громадянство України" в редакції від 16 квітня 1997р.

13. Закон України "Про ратифікацію Конвенції прав і свобод людини 1960 року" // Голос України. - 1997. - 24 лип.

14. Конституційне законодавство України( законодавчі акти, коментар, офіційне тлумачення):Збірник нормативних актів/ С. В. Лінецький, М. І. Мельник, А. М. Ришелюк.- К.: Атіка, 2000.- 896с.

15. Міжнародні пакти про права людини та радянське законодавство. - М., 1976.- 853с.

16. Міжнародне право в документах. - М., 1982 - 375с.ф