Конституція та захист прав людини

ЗМІСТ

Вступ

Глава 1. Закріплення прав і свобод людини і громадянина в Конституції України

1.1 Поняття, критерії диференціації, види та принципи прав і свобод людини та громадянина

1.2 Конституційна класифікація прав і свобод людини та громадянина

1.2.1 Особисті права людини і громадянина

1.2.2 Політичні права і свободи

1.2.3 Економічні, соціальні та культурні права

Глава 2. Конституційно-правовий механізм забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина

2.1 Поняття та структура конституційно-правового механізму забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина

2.2 Гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина

Глава 3. Проблеми захисту прав і свобод людини в Україні на сучасному етапі її розвитку

3.1 Стан забезпечення та захисту прав і свобод людини в останні роки

3.2 Шляхи вдосконалення системи конституційного забезпечення та захисту прав людини в Україні

Висновки

Література і нормативні акти

Вступ

Проголосивши свою незалежність, Україна стала на шлях побудови власної правової держави і громадянського суспільства. Серед інших проблем, що й сьогодні вирішує народ України, є проблема здійснення прав людини та громадянина.

У цих умовах поглибились процеси становлення і функціонування сучасних механізмів забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Новий політико-правовий курс на побудову суспільства в інтересах людини був закріплений Конституцією України від 28 червня 1996 року. Він сприяв інтеграції України у світове співтовариство і підвищенню ролі міжнародно-правових норм у формуванні системи захисту прав громадян.

У Конституції України сьогодні значно розширений перелік прав і свобод, насамперед за рахунок включення в нього прав і свобод, закріплених у міжнародно-правових актах про права і свободи людини і громадянина. Всі вони в сукупності формують правовий статус громадян України. Фахівці стверджують, що від наявності дієвих механізмів забезпечення та захисту прав і свобод людини можна робити висновки про рівень демократизації суспільства, напрями побудови правової держави. Тому виявлення та подолання проблем у сфері захисту прав і свобод людини є актуальними питаннями для демократичних країн, до кола яких відноситься й Україна.

Мета цієї роботи полягає у розкритті механізмів захисту прав і свобод людини та громадянина, характеристиці проблем, які виникли в Україні у цій сфері на даному етапі її розвитку.

Основні завдання цієї роботи обумовлені метою і полягають у визначенні шляхів подолання проблем, пов'язаних із системою захисту прав і свобод громадян.

Серед сучасних українських вчених, що активно займаються вивченням механізмів захисту прав і свобод людини та громадянина, слід згадати С.В. Ісаковича, В.В. Копєйчикова, С.Л. Лисенкова, В.Ф. Погорілка, В.Ф. Сіренка, В.В. Головченка та ін. Їх праці та монографії, а також чинне конституційне законодавство України є об'єктом дослідження в даній роботі.

Методологічною основою в роботі є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об'єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ політико-правового характеру.

В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо визначення основних механізмів захисту прав і свобод людини та громадянина.

З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування, прогнозування тощо.

Структура курсової роботи визначена метою дослідження та включає в себе вступ, три глави, висновки та список використаних джерел.

Глава 1. Закріплення прав і свобод людини і громадянина в Конституції України

1.1 Поняття, критерії диференціації, види та принципи прав і свобод людини та громадянина

Конституція України приділяє особливу увагу питанню закріплення прав і свобод людини та громадянина. Це закономірно, адже права і свободи людини й громадянина в наш час стали загальновизнаною найвищою суспільною цінністю. Нині визнання та практичне здійснення прав і свобод людини і громадянина стало основним критерієм міри демократичності тієї чи іншої держави1¹ Конституція України - К., 1997. - Ст. 3..

Конституція України розрізняє поняття «права людини» і «права громадянина». У першому випадку йдеться про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням та розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) у цьому розумінні виступає переважно як фізична особа. До цього виду прав належать: право на життя (ст. 27); право на повагу до гідності людини (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29); право на недоторканність житла (ст. 30); право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32) тощо.

Щодо прав громадянина, то вони пов'язані зі сферою відносин людини з суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є. Прикладом прав громадянина, встановлених у Конституції України, є право громадян нашої держави на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на участь у проведенні мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

Права людини порівняно з правами громадянина мають домінантне значення. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина -- лише на тих осіб, які є громадянами певної країни.

Разом з тим, розмірковуючи про права людини і громадянина, слід враховувати, що їх поділ на права людини і права громадянина не має абсолютного значення, оскільки на підставі досягнення згоди між державами деякі громадянські права можуть поширюватися на громадян іншої держави -- суб'єктів укладених між державами договорів.

Отже, відповідно до Конституції України основне право громадян -- це їх можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, що встановлені державою і закріплені в Конституції та інших нормативно-правових актах.

Закріплення прав, свобод і обов'язків громадян на конституційному рівні є найголовнішим у нормативному регулюванні правового статусу особи будь-якої держави. Адже у випадку, коли правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина не відведено належної уваги в Основному законі, вони можуть перетворитися на декларації і не мати практичного використання. Водночас сучасна юридична теорія і практика визнає людину найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи повинні визначати зміст і спрямованість діяльності законодавчих, виконавчих, судових та інших державних органів.

Конституція України закріпила права й свободи людини і громадянина системно. Тобто на рівні їх теоретичного моделювання і сприйняття вони поділяються на особисті, політичні, економічні, соціальні та культурні права й свободи. Щоправда, в літературі та в законодавчій практиці є й інші класифікації, наприклад, говорять про соціально-політичні, соціально-економічні та інші права Це дає змогу охопити зазначену систему як єдине ціле, єдиний правовий організм, усі складові якого мають бути узгодженими та взаємодіяти між собою. Основне завдання цієї взаємодії полягає в тому, щоб забезпечити комплексність конституційної регламентації статусу людини та громадянина, тобто пов'язати, по-перше, права і свободи людини та громадянина, по-друге, права і свободи людини та права і свободи громадянина, по-третє, права і свободи людини і громадянина та їхні обов'язки, і, по-четверте, права, свободи і обов'язки людини та громадянина з гарантіями їх реалізації. До того ж необхідно норми конституційного матеріального права повною мірою пов'язати з нормами процесуальними, тобто тими, що врегульовують процес практичного здійснення конкретних прав і свобод людини й громадянина.

Слід наголосити також на тому, що система конституційних прав і свобод людини й громадянина становить основу всіх інших прав і свобод, що закріплюються нормами галузевого законодавства.

1.2 Конституційна класифікація прав і свобод людини та громадянина

Конституція України закріплює основні права і свободи людини та громадянина, що становлять основу будь-яких інших прав і свобод. Існують різні класифікації прав людини і громадянина. Їх поділяють на основні та похідні. Основні права поділяють на: а) фізичні; б) політичні; в) економічні; г) соціальні; д) екологічні; е) культурні; є) особисті та ін.

Наприклад, П. М. Рабінович поділяє основні права людини і громадянина за сферою суспільних відносин та характером потреб на: а) фізичні; б) особистісні; в) культурні; г) економічні; д) політичні. Наприклад, в Конституції Української РСР від 20 квітня 1978 р. права і свободи громадян поділялись на: а) соціально-економічні; б) політичні; в) особисті1¹ Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. -- К.: Парламентське вид-во, 1999.

С. 98.

У розділі другому Конституції України від 28 червня 1996 р. закріплюються такі групи основних прав: фізичні, політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні, культурні, особисті права.

Фізичні права -- це можливості людей, що характеризують їх фізичне і біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб.

Політичні права -- це можливості людини і громадянина брати участь у громадському і державному житті, вносити пропозиції щодо поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб і об'єднань громадян, критикувати недоліки в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян.

Економічні права -- це такі можливості людини і громадянина, що характеризують їх участь у виробництві матеріальних і духовних благ.

Соціальні права -- це можливість людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя.

Екологічні права -- це можливість людини і громадянина мати безпечне екологічне середовище.

Сімейні права -- це можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах.

Культурні права -- це можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства.

Особисті права -- це можливості людини і громадянина щодо захисту своїх прав, свобод і законних інтересів.

1.2.1 Особисті права людини і громадянина

Конституція України закріпила права людини і громадянина системно, однак найважливішими серед них є, безперечно, фізичні (особисті) права та свободи, їх особливе значення пояснюється тим, що вони безпосередньо пов'язані з самою сутністю людини. Вони надзвичайно важливі, оскільки їх кількість і якість є основою, на якій ґрунтуються всі інші права людини. Водночас слід враховувати, що фізичні права поширюються абсолютною більшістю сучасних конституцій не тільки на громадян певної держави, а й на іноземців, осіб без громадянства, біженців тощо. До того ж серед них виділяється група невід'ємних прав і свобод. Невід'ємними вони називаються тому, що держава та інші соціальні суб'єкти за будь-яких обставин не можуть їх порушувати, а це забезпечить кожній особі можливість бути самостійним суб'єктом суспільного життя. При цьому держава не тільки не повинна втручатися у використання людиною цих прав і свобод, а й зобов'язана забезпечити їх реалізацію і захист. Більш того. Конституція визнає право кожного захищати свої права і свободи, права і свободи інших людей від посягань, у тому числі від посягань представників влади або посадових осіб.

Система фізичних прав людини і громадянина, за Конституцією України, складається з: невід'ємного права на життя (ст. 27), права на повагу до гідності людини (ст. 28), права на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), права на недоторканність житла (ст. 30), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), права на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, права вільно залишити територію України (ст. 33), права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), права на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

Право кожної людини на життя (ст. 27) є невід'ємним і загальновизнаним міжнародним співтовариством. Крім Конституції України, воно проголошене в ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де зазначено, що це право охороняється законом і ніхто не може бути свавільно позбавлений життя1¹ Права людини; Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко. - 2-е вид. - К., 1992. - С. 39-40..

Враховуючи те, що людина є найвищою соціальною цінністю, всебічна охорона її життя -- це один з основних обов'язків держави. Держава повинна вести активну соціальну політику, забезпечувати достатній рівень харчування, вживати ефективних заходів щодо боротьби із злочинністю, максимально сприяти розвитку медичної допомоги людині, яка її потребує, забезпечувати послідовне покращення умов життя людей, особливо неповнолітніх, інвалідів, осіб похилого віку тощо. Із цього права випливає також повноваження захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

У разі часткового чи повного порушення іншими суб'єктами природного права на життя, кожна людина має можливість вимагати поновлення порушеного права чи відшкодування збитків.

Юридичне природне право на життя людини закріплюється міжнародним та внутрішньо національними нормативно-правовими актами. В Україні це право конституційне було вперше закріплене у Конституції України 1996 р. (ст. 27), де наголошується на тому, що кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто свавільно не може бути позбавлений життя.

Конституція України, крім умов і засобів захисту, закріплює можливість самозахисту людиною свого життя і здоров'я та життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я будь-якими не забороненими законом засобами від протиправних посягань.

На рівні ООН вироблені та забезпечуються механізми захисту права людини на життя. Серед нормативно-правових документів, що регулюють міжнародні правовідносини у цій сфері, слід назвати Загальну Декларацію прав людини та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. На європейському рівні це, в першу чергу. Європейська конвенція з прав людини, Прикінцевий акт наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. На рівні СНД це договори, що підписані Україною з незалежними державами, колишніми суб'єктами СРСР. До національного законодавства України, що закріплює механізми захисту права людини на життя, відносяться Конституція і закони України.

Отже, Україна активно діє на міжнародному, регіональному та національному рівні, створюючи умови, охороняючи та захищаючи право людини і громадянина на життя. Існує, щоправда, ряд проблем у плані активнішого впровадження міжнародно-правових норм у національне законодавство, але для цього потрібен час і економічний добробут.

Право людини на повагу до її гідності (ст. 28 Конституції України) є продовженням і певним відтворенням Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання1¹ Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко. - 2-е вид. - К., 1992. - С. 92-108.. Воно має абсолютний характер у тому розумінні, що принижувати гідність людини заборонено у будь-якому випадку (навіть щодо злочинців чи агресорів). До того ж це право діє ще до народження дитини, яка знаходиться в утробі матері, а також після смерті людини. Охорона гідності людини є обов'язком держави. Справи, що виникають з цього приводу, як правило, вирішуються судом, який, враховуючи їх характер, повинен зобов'язувати порушників спростувати відомості, що порушують гідність людини, компенсувати їй не лише втрачену вигоду, а й моральну шкоду.

До того ж ч. 3 зазначеної статті забороняє піддавання будь-якої людини медичним, науковим чи іншим дослідам без її вільної згоди, що відповідає ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, а відтак може здійснюватись тільки за згодою дієздатної, повнолітньої людини і ні в якому разі не являти собою катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Право на свободу та особисту недоторканність передбачене ст. 29 Конституції України. Воно неодноразово закріплювалось міжнародним співтовариством у різних міжнародно-правових документах, зокрема, у Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 3), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. (ст. 9), Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. (ст. 5). Це право встановлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть перейти лише у випадках, прямо передбачених законом (тримання особи під вартою, арешт тощо).

Конституція України значною мірою демократизувала сам процес вжиття заходів, що обмежують свободу людини, її особисту недоторканність. Це полягає у тому, що тільки суд своїм вмотивованим рішенням і лише на підставі чинного законодавства може дозволити арешт людини й тримання її під вартою.

До того ж з метою реалізації цього права держава гарантує кожній особі з моменту затримання право на захист власними силами, а для цього їй має бути повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено права, надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника, оскаржити в суді своє затримання, повідомити родичів.

Сутність права на недоторканність житла ст. 30 Конституції України полягає в тому, що ніхто не має права без підстав, передбачених у законі, увійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають. При цьому під житлом слід розуміти не тільки відповідну кімнату, квартиру, жилий будинок, а й усі допоміжні приміщення, якими особа користується у повсякденному житті.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції належить до загальновизнаних суб'єктивних прав особи. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом. Ці винятки обумовлені виключно гуманною метою -- запобігти злочину або з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи. При цьому треба враховувати, що ці винятки можливі лише тоді, коли іншим способом одержувати інформацію, необхідну для рослідування тієї або іншої кримінальної справи, захисту людини, суспільства і держави від злочинних посягань, неможливо.

Право на невтручання в особисте і сімейне життя також є одним із суб'єктивних прав людини, пов'язаних із гарантуванням її свободи. Винятки можуть передбачені лише Конституцією. Винятковий характер такого захисту зумовлений повагою до людини як найбільшої соціальної цінності, що панує у демократичних державах. Кожна людина унікальна, індивідуальна, є суб'єктом безлічі неформальних зв'язків, носієм приватних інтересів, які є її особистою справою. Виняток може мати місце тоді, коли поведінка особи суперечить закону і громадській моралі, прикладом чого може бути систематичне здійснення у сім'ї насильства над дитиною, її експлуатація.

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання за радянських часів було суттєво обмежено інститутом прописки, а також низкою перешкод, пов'язаних із виїздом за кордон і поверненням звідти. Безперечно, що воно поширюється лише на тих осіб, які перебувають на території України на законних підставах. Це право -- один із складників загального права людини на свободу. Тому його конституційне закріплення є важливою ознакою демократичної сутності держави.

Треба зауважити, що право на вільний вибір місця проживання не виключає необхідності дотримання реєстраційних правил, що функціонують в Україні.

Конституція передбачає можливість окремих обмежень свободи пересування і вибору місця проживання для громадян України та іноземців в умовах воєнного або надзвичайного стану. Але ці обмеження мають бути тимчасовими і діяти тільки під час такого стану. Це можуть бути не лише воєнні обставини, а і такі, як спалах епідемії чи епізоотії в окремих місцевостях, загроза з боку стихійних природних явищ (повінь, землетрус) тощо1¹ Коментар до Конституції України. - К., - 1996. - С. 92..

Право на свободу думки і слова є одним із найістотніших проявів демократії. Свобода думки і слова, як одне із фундаментальних прав людини, закріплене у значній кількості міжнародних документів, зокрема таких, як Загальна декларація прав людини, Міжнародний договір про громадянські та політичні права (статті 18, 19), Європейська конвенція про захист прав та фундаментальних свобод людини ( ст. 10).

Слід зазначити, що свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлювання певних думок, їх оприлюднення, чого так боявся радянський режим, переслідуючи так званих інакомислячих.

Визнаючи право на свободу думки і слова, демократичні держави, в тому числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропогувати погляди, що суперечать національній безпеці, територіальній цілісності держави, провокують заворушення чи злочини тощо.

Право на свободу світогляду і віросповідання було визнане світовим демократичним співтовариством у результаті його тривалої, багатовікової боротьби з реакційними силами -- як світської, так і церковної влади. Відомо, що й нині, у тому числі й в Україні, подекуди точиться боротьба між різними конфесіямии за пріоритет. Що суперечить конституційним настановам про свободу віросповідання, відокремлення церкви від держави й невизнання державою жодної релігії як обов'язкової.

Необхідно підкреслити, що конституційне право на свободу світогляду і віросповідання не можна розуміти як абсолютне, таке, що не залежить від змісту і форми світогляду та віри, які пропагуються. Державні органи можуть обмежити це право в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення, оскільки відомо, що деякі релігійні секти сповідують думки і відправляють обряди, які суперечать загальновизнаним моральним нормам і принципам.

1.2.2 Політичні права і свободи

Особливість політичних прав і свобод полягає в тому, що їх носіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права й свободи мають самостійне значення й саме як такі вони закріплені у Конституції України та в різних міжнародних документах, починаючи з Міжнародного договору про громадянські та політичні права. Вже сама назва цього документа свідчить про те, що ці різновиди прав і свобод органічно пов'язані між собою, становлять єдине ціле, оскільки поділ прав на громадянські і політичні зумовлений не загальним характером та спрямуванням цих прав і свобод, а деякими особливостями їх змісту, що дозволяють із загальної групи політичних прав і свобод виокремити громадянські права.

Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони у певних випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур.

До політичних прав і свобод належать: право на об'єднання у політичні партії та політичні організації; право брати участь в управлінні державними справами; право на мирні збори та маніфестації; право на звернення.

Право на свободу об'єднання - конституційне право громадян України, суть якого в тому, що кожний громадянин України має право на свободу об'єднання для здійснення захисту своїх прав і свобод, а також задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних, релігійних та інших інтересів. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян. Належність чи неналежність до об'єднання громадян не є підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг.

Право на об'єднання дає змогу громадянинові брати активну участь у політичному житті суспільства. Політику, як відомо, роблять маси, саме вони впливають на прийняття тих чи інших політичних рішень, на визначення політичного курсу країни. Крім того зрозуміло, що ті чи інші питання люди можуть вирішувати більш ефективно об'єднавшись у спілки, товариства, партії тощо. Однією з особливостей громадянського суспільства є наявність у ньому широкої мережі різних громадських організацій, що відповідають різноманітним інтересам його членів.

Згідно з Законом України “Про об'єднання громадян” не допускається утворення і діяльність об'єднань громадян, що мають на меті зміну конституційного ладу і територіальної цілісності держави; підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганду війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму; розпалювання національної та релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини.

Конституція передбачає, що громадяни України мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути вибраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Право на зайняття державних посад - конституційне право, зміст якого полягає в гарантованій можливості кожного громадянина України, який має право голосу, користуватися рівним правом обіймати державні посади, а також посади в органах місцевого самоврядування.

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які здобули відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України. Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, визнані у встановленому порядку недієздатними; мають судимість; у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їхніми близькими родичами чи свояками; та в інших випадках передбачених законодавством України.

Право на мирні збори та маніфестації є важливим демократичним надбанням і дійовим заходом, завдяки якому громадяни можуть вільно обговорювати актуальні питання державного та суспільного розвитку, протестувати проти будь-яких обмежень демократії або тих чи інших негативних проявів у політиці, проти порушення їх прав тощо.

Конституція передбачає, що громадяни України мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщають органи виконавчої влади чи органи самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушення чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей1¹ ст. 21 Закону України “Про державну службу” від 16.12.93..

1.2.3 Економічні, соціальні та культурні права

Конституція України закріплює системи економічних, соціальних і культурних прав. Немає потреби наголошувати значення цих прав, їх практичної реалізації. Адже саме вони повинні гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої в своїх життєвих потребах особистості. В свою чергу, саме ці якості суспільного життя характеризують державу як соціальну, тобто таку, що забезпечує достатньо високий рівень життя громадян. Оскільки справжня демократія повинна мати достатню матеріальну базу, яка є соціально-економічною гарантією її існування та розвитку, маємо всі підстави твердити, що здійснення в державі економічних, соціальних та культурних прав і свобод є одним із важливих чинників для того, щоб визнавати таку державу справді демократичною.

Система економічних, соціальних та культурних прав згідно з Конституцією України охоплює: право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право на підприємницьку діяльність; право на працю; право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів; право на відпочинок; право на соціальний захист; право на житло; право на достатній життєвий рівень; право на охорону здоров'я; право на безпечне для життя і здоров'я довкілля; право зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сім'ї; право на освіту; право на свободу творчої діяльності.

Право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності є не що інше, як закріплення в Конституції України принципу приватної власності, яка є економічною основою громадянського суспільства, розвитку ринкових відносин.

Конституція в статті 13 закріплює положення про те, що “власність зобов'язує” і що “усі суб'єкти права власності рівні перед законом”. Право приватної власності регулюється і захищається різними галузями українського права. Її статус характеризується непорушністю, ґрунтується на силі закону. До того ж відповідні зміни у становищі власника можуть бути здійснені виключно за рішенням суду.

Право на підприємницьку діяльність пов'язане з приватною власністю яка становить матеріальну основу підприємництва. Під підприємництвом розуміється діяльність, що здійснюється її суб'єктами на власний ризик і спрямована на одержання ними прибутку. Держава зобов'язана сприяти розвитку підприємництва, охороняти права підприємців, не втручатися в оперативно-господарську діяльність організацій, що займаються підприємництвом. Держава може заборонити чи обмежити підприємницьку діяльність у деяких сферах виробництва та торгівлі, наприклад, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів тощо.

Право на працю зумовлено свободою трудової діяльності людини, вільним вибором нею місця та характеру праці. Людина може займатися будь-яким видом трудової діяльності, а може й не брати в ній участі, оскільки Конституція забороняє використання примусової праці. Природно, що за таких умов людина має право залишити роботу в тій чи іншій організації, перейти до іншої організації, займатися індивідуальною трудовою діяльністю, підприємництвом та іншою діяльністю, що не заборонена законом. Конституція і чинне законодавство захищає громадян від незаконного звільнення, несвоєчасного одержання винагороди за працю.

Невиконання вимог щодо організації роботи передбачених законом, надає тим, хто працює право на страйк. Воно передбачене не тільки українською Конституцією та іншим законодавством, а й Міжнародним договором. При цьому повинні дотримуватися вимоги закону тієї країни, де провадиться страйк.

Право на відпочинок також належить до основних прав людини. Положення спрямовані на гарантування кожній людині, яка працює, цього права, закріплені в Загальній декларації прав людини і в Міжнародному договорі про економічні, соціальні та культурні права. В принципі, право на відпочинок має кожна людина, бо це є її фізіологічною потребою. Законодавче ж регулювання цього права поширюється на людину, яка працює за трудовим договором. Саме вона може вимагати від роботодавця дотримання вимог закону щодо тривалості робочого дня, відпочинку у вихідні та святкові дні.

Право на соціальний захист передбачає широке коло питань, які держава, різні громадські організації повинні вирішувати, щоб гарантувати людині цивілізований рівень повсякденного життя. Особливо це стосується тих, хто з огляду на похилий вік, хворобу не може забезпечити собі належні умови життя. Конституція закріплює право громадян на соціальний захист та встановлює види соціального забезпечення.

Громадянам України гарантується право на матеріальне забезпечення при тимчасовій втраті працездатності, на допомогу по вагітності й пологах, при народжені дитини та по догляду за дитиною, допомогу на поховання.

Соціальний захист непрацездатних громадян також здійснюється шляхом створення спеціальних державних закладів по догляду за непрацездатними (будинки-інтернати для одиноких громадян, територіальні центри соціального обслуговування, пенсіонерів та інвалідів тощо).

Соціальні права громадян України забезпечуються системою загальнообов'язкового державного соціального страхування. Джерелом коштів соціального страхування є головним чином асигнування із державного бюджету, страхові внески громадян, підприємств, установ, організацій1¹ Коментар до Конституції України. - К., - 1996. - С. 120..

Конституція України зазначає, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що передбачає достатнє харчування, одяг, житло.

Основним елементом, що визначає життєвий рівень громадян, є одержувана ними заробітна плата - винагорода, яку власник або уповноважений орган виплачує працівнику за виконану роботу.

З метою гарантування певного розміру плати працівникам за виконану ними роботу держава у законодавчому порядку встановлює мінімальну заробітну плату. Вона є соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств всіх форм власності і господарювання.

Досить важливе значення для кожної людини має конституційне право на житло. Основною формою реалізації цього права згідно з Конституцією є придбання громадянином житла на різних підставах (побудова, придбання у власність, оренда). Водночас громадянам, які потребують соціального захисту, державні та місцеві органи самоврядування надають житло безкоштовно або для доступну для них плату. Примусове позбавлення житла можливе лише на підставі закону за рішенням суду.

Право на охорону здоров'я органічно пов'язане з правом на безпечне для життя й здоров'я довкілля. Як перше, так і друге спрямовані на захист найбільш дорогоціннішого, що є в людини - її здоров'я та самого життя.

Право на охорону здоров'я є комплексним суб'єктивним правом, оскільки воно передбачає здійснення відповідних різнобічних заходів. Зрозуміло, що безпосереднє відношення до охорони здоров'я громадян має і стан навколишнього середовища. Адже нині, коли безліч чинників зумовлюють його подальше погіршення, особливого значення набуває збереження і покращення довкілля, що безпосередньо пов'язане з охороною здоров'я.

Здійснення конституційного права на охорону здоров'я передбачає заборону приховувати від населення факти, що становлять загрозу для здоров'я.

Право на свободу творчої діяльності є необхідною умовою розвитку культури суспільства у її широкому розумінні, яке охоплює різноманітні галузі цієї культури - від мистецтва і літератури, до творчої діяльності у сфері науки і техніки. Держава гарантує захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Глава 2. Конституційно-правовий механізм забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина

2.1 Поняття та структура конституційно-правового механізму забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина

Механізм реалізації конституційних прав, свобод і обов'язків людини та громадянина - це відносно відокремлена сукупність конституційних елементів, за допомогою яких в умовах додержання законності, з позиції гуманізму і соціальної справедливості кожною людиною і громадянином України здійснюються його конституційні можливості, знешкоджуються ті негативні умови, що можуть завдати шкоди практичному втіленню можливого у повсякденне життя.

До елементів механізму реалізації конституційних прав, свобод і обов'язків людини та громадянина, у ширшому розумінні, відносяться: конституційні норми, що закріплюють суб'єктивні права; самі конституційні права та свободи, їх зміст, структура та гарантії здійснення; юридичні обов'язки; юридична діяльність, що є сутністю реалізації конституційного права; законність і правосвідомість людини та громадянина, що забезпечують правильне розуміння ними своїх конституційних прав, свобод та обов'язків і кожного права окремо, шляхів їх реалізації; стадії реалізації кожного конкретного конституційного права.

Конституційні норми, що закріплюють права, свободи та обов'язки людини і громадянина, містяться в Конституції України. Ці норми мають вищу юридичну силу, можуть діяти безпосередньо чи деталізуватися в поточному законодавстві, ними встановлюються не тільки певні соціальні блага, а й гарантії їх здійснення.

Юридична діяльність суб'єктів права характеризується необхідністю створення певних умов та використання певних засобів для реалізації кожного конституційного права. Конституція закріплює загальні та спеціальні умови і засоби (гарантії) юридичної діяльності. Серед суб'єктів юридичної діяльності виділяють законодавчі, виконавчі, судові та контрольно-наглядові органи влади.

Законність і правосвідомість діяльності передбачає певний режим здійснення конституційних норм, їх знання та переконаність людини і громадянина в їх справедливості.

Стадії реалізації конкретного конституційного права є різними. Їх можна поділити на такі, що потребують активної діяльності зобов'язаного суб'єкта або створення умов людині для здійснення нею певної можливості.

Крім розуміння механізму реалізації суб'єктивних прав і обов'язків, у нашому випадку має значення механізм забезпечення реалізації зазначених прав і обов'язків. Такий механізм повинен включати в себе: гарантії їх здійснення; юридичні елементи механізму реалізації; процес практичного втілення можливості та необхідності у дійсність; умови і фактори такого процесу.

Гарантії здійснення суб'єктивних прав -- це умови та засоби, за допомогою яких забезпечується здійснення прав, свобод та обов'язків людини та громадянина. Вони можуть бути політичними, економічними, соціальними, юридичними тощо.

Юридичні елементи механізму включають в себе: правові норми та нормативно-правові акти; індивідуально-правові документи; юридичні факти; правові відносини; суб'єктивні права та юридичні обов'язки; форми і методи організації здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків1¹ Летнянчин Л. І. Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні: проблеми теорії і практики: Дис. ... канд. юрид. наук за спеціальністю 12.00.02 - конституційне право. -Харьків: НЮА України ім. Ярослава Мудрого, 2002. С. 59.

Правові норми містяться у нормативно-правових актах. Вони видаються компетентними суб'єктами правотворчої діяльності в Україні, визнають за людиною і громадянином різні правові можливості, що стосуються не лише їх поведінки, а й закріплюють взаємовідносини їх з іншими людьми, з колективами людей, державою і громадянським суспільством в цілому. Такі можливості називаються суб'єктивними правами людини та громадянина.

Отже, Конституція України закріплює систему елементів, що складають механізм забезпечення реалізації конституційних прав і свобод людини та громадянина. Серед таких елементів важливе місце належить гарантіям їх забезпечення.

2.2 Гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина

Гарантії основних прав і свобод можна охарактеризувати як систему норм-принципів, умов і засобів, що забезпечують у своїй сукупності здійснення конституційних прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина. Ефективність цієї системи залежить від різних чинників, основним серед яких є наявність цих елементів у системі функціонування державної влади. До них відносять: а) наявність Основного Закону, дію якого не може бути припинено довільно; б) визнання державної влади похідною від влади народу і Конституції; в) закріплення на конституційному рівні основних прав і свобод людини та громадянина та засобів і умов їх здійснення; г) наявність незалежної судової влади; д) можливість захисту своїх прав в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та у міжнародних правозахисних організаціях1¹ Гуренко М. М. Теоретико-правові проблеми гарантій прав і свобод людини та громадянина: Монографія. -- К.: НАВСУ, 2001. С. 97.

Система гарантій прав і свобод людини та громадянина включає в себе передумови політичного, економічного, соціального, ідеологічного, правового характеру, що необхідні для їх реалізації, включаючи механізм їх охорони і захисту.

Політичні гарантії -- це закріплені конституційними нормами та принципами політичні умови та засоби, що забезпечують здійснення основних прав і свобод людини та громадянина. До них відносять конституційні норми, що закріплюють обов'язки держави, її органів та інших суб'єктів політичної системи суспільства зі створення умов та використання засобів здійснення конституційних прав і свобод людини та громадянина. Наприклад, ст. 3 Конституції України закріплює головним обов'язком держави необхідність утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

Економічні гарантії -- це закріплені конституційними нормами та принципами економічні умови і засоби, що забезпечують здійснення прав і свобод людини та громадянина. Це умови людини та громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу України (статті 13-14), економічна багатоманітність, а також засоби забезпечення права приватної власності, підприємницької діяльності, можливостей заробляти собі на життя працею (ст. 43), участі на законних підставах у страйку (ст. 44) та умови здійснення відповідно до законодавства права працюючих на відпочинок (ст. 45).

Соціальні гарантії -- це закріплені конституційними нормами соціальні засоби й умови здійснення прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина. Серед таких умов і засобів Конституція України закріплює: а) загальнообов'язкове соціальне страхування, створення мережі закладів для догляду за непрацездатними (ст. 46); б) створення державою умов, за яких кожний громадянин може мати можливість побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду, одержати від держави чи органів місцевого самоврядування безоплатно чи за доступну для громадянина плату, позбавлення житла примусово на підставі закону і за рішенням суду (ст. 47); в) державне фінансування охорони здоров'я, безоплатне надання медичної допомоги, створення ефективних і доступних умов медичного обслуговування та розвитку лікувальних закладів усіх форм власності, розвиток фізичної культури і спорту, забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення (ст. 49).

Ідеологічні гарантії -- це закріплені конституційними нормами ідеологічні умови і засоби, що забезпечують здійснення прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина. Конституція України закріплює ідеологічне різноманіття, умови, за яких забороняється цензура, гарантується будь-яка ідеологія, що не заборонена законом і що не може визнаватися державою жодна ідеологія як обов'язкова (ст. 15).

Юридичні гарантії -- це закріплені конституційними нормами юридичні умови і засоби здійснення людиною прав, свобод та законних інтересів. Серед них Конституція України закріплює такі умови і засоби: гарантованість конституційних прав і свобод та неможливість їх скасування чи обмеження (ст. 22, 157); збереження громадянства за будь-яких обставин і можливості змінити громадянство (ст. 25); гарантування прав, свобод і обов'язків іноземців та осіб без громадянства, що перебувають на території України на законних підставах (ст. 26); гарантування судового захисту прав і свобод людини і громадянина (ст. 55); відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди (ст. 56); право кожного знати свої права і обов'язки (ст. 57); положення про дію законів та інших нормативно-правових актів дії в часі (ст. 58); право правової допомоги, включаючи діяльність адвокатури (ст. 59); гарантію, згідно з якою ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60) та ін.

Отже, гарантії здійснення прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина є важливим елементом механізму забезпечення їх реалізації. Крім нормативних гарантій, розрізняють і організаційні гарантії, тобто діяльності державних і недержавних організацій, що утверджують і забезпечують права та обов'язки, а саме створюють умови, охороняють, захищають від правопорушень та беруть участь у відтворенні порушеного права.

Глава 3. Проблеми захисту прав і свобод людини в Україні на сучасному етапі її розвитку

3.1 Стан забезпечення та захисту прав і свобод людини в останні роки

Про стан забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні можна робити висновки з щорічних доповідей Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачової. Протягом останнього часу в них підкреслюється про підвищення рівня забезпеченості гарантій громадян України в багатьох сферах суспільства: соціальній, економічній, політичній. Не дивлячись на це ще залишаються не вирішеними питання створення дієвих механізмів захисту прав людини.

Так, наприклад, виходячи з аналізу зазначеної доповіді у 2004 році Кабінетом Міністрів України розпорядженням від 20 листопада 2003 р. N 691-р були затверджені заходи щодо організаційного забезпечення подальшого вдосконалення законодавства з питань захисту прав і свобод людини та приведення його у відповідність з міжнародними стандартами.

В них було передбачено розробити і подати в установленому порядку проекти законів України в тих сферах, де існують проблеми захисту прав громадян, а саме:

Про внесення змін до Законів України (зокрема до статей 15 і 24 Закону України “Про оплату праці”, Законів України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”) щодо забезпечення своєчасної виплати заробітної плати;

Про внесення змін до Закону України “Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування” щодо підвищення розмірів виплати за деякими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування;

Про реабілітацію інвалідів;

Про професійний розвиток персоналу на виробництві та у сфері послуг;

Про внесення змін до Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини” у частині, що стосується використання за кордоном органів померлих громадян України для потреб трансплантації;

Про імплементацію та виконання рішень Європейського суду з прав людини.

Було акцентовано увагу на опрацюванні питань щодо віднесення до переліку захищених статей видатків державного бюджету щорічних видатків на забезпечення продуктами харчування затриманих та заарештованих осіб, будівництво, реконструкцію і ремонт діючих ізоляторів тимчасового тримання, приймальників-розподільників для осіб, затриманих за бродяжництво, спеціальних приймальників для осіб, підданих адміністративному арешту; опрацюванні питань стосовно створення фонду соціального житла для громадян, які потребують відповідного захисту з боку держави.

Велика увага на сьогоднішньому етапі розвитку української держави акцентується на необхідності створення дієвих механізмів соціальних прав громадян, особливо найменш соціально захищених.

Так, у постанові Верховної Ради України від 11 грудня 2003 року “Про стан забезпечення в Україні встановлених чинним законодавством соціальних, економічних, правових і конституційних гарантій у сфері соціального захисту ветеранів праці” було відзначено, що Кабінету Міністрів України, місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування не вдалося повною мірою забезпечити державні соціальні, економічні, правові та конституційні гарантії у сфері соціального захисту ветеранів праці. Показники рівня соціальної захищеності цієї верстви населення не відповідали вимогам законодавства, встановленим стандартам рівня життя громадян. Зокрема, середній розмір виплачуваних пенсій залишався низьким і становив лише 52 відсотки прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб. Більшість пільг, передбачених Законом України “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні”, не реалізовувались.

Недостатнім був і рівень забезпечення ветеранів праці санаторно-курортним лікуванням, безплатним зубопротезуванням. Не до кінця вирішені питання щодо надання ветеранам праці пільг на проїзд в автомобільному транспорті, встановлення телефонів. Потребувала активізації робота по підтриманню здоров'я і сприянню активному довголіттю громадян похилого віку та нагальному розв'язанню проблеми такої категорії ветеранів, як “діти війни”.

Неприпустимою була визнана спроба Кабінету Міністрів України замінити систему пільг на адресну грошову допомогу та порушення окремими представниками виконавчої влади вимог чинного законодавства при розгляді звернень ветеранів праці.

Аналогічна ситуація склалась у 2004 році та частково у 2005 році, що дає підстави стверджувати про необхідність подальшого вдосконалення існуючої системи соціальних, політичних та економічних гарантій в українській державі.

3.2 Шляхи вдосконалення системи конституційного забезпечення та захисту прав людини в Україні

Україна як молода демократична, правова і незалежна держава й зараз перебуває на початковому етапі власного становлення. Досить тривалий час воно відбувається в умовах глибокої кризи, що охопила суспільство. Фахівці зазначають, що в сучасній Конституції України права і свободи людини та громадянина вперше закріплені не на основі революційних мрій чи класових постулатів, а на підґрунті природного права. По суті, здійснено перехід від неправа до права, до нового праворозуміння, заснованого на загальнолюдських цінностях.

Вважається, що на шляху до правової держави, як і в реалізації прав і свобод людини та громадянина, доведеться долати значні труднощі. Серед них -- тривалий і серйозний за наслідками спад виробництва, недосконале законодавство, що регулює всі сфери суспільного життя, зокрема, і проблеми захисту прав і свобод людини, ослаблення законності та зростання злочинності1¹ Волинка К. Забезпечення прав і свобод особи в Україні: теоретичні і практичні аспекти // Право України. 2003. №11. С. 21.

Для сучасної соціальної ситуації характерні такі явища, як: девальвація закону, недієздатність загальних правових принципів та норм, конкуренція джерел права або суперечність між різними нормативними актами, хаотичний стан, мозаїчність правової системи і правової регуляції, корпоративний характер різних правомочностей і правових статусів. Замість проголошених у Конституції загальних прав людини та громадянина і всупереч принципам загальної правової рівності в реальному житті домінує дух корпоративності, діє багато нормативно установлених владою особливих прав -- привілеїв, спеціальних правових режимів, різних правових винятків і пільг на користь окремих осіб, груп, професій, соціальних верств, територій тощо.

Суперечить реалізації та захисту прав людини і так званий правовий популізм, що імітує демократичні процедури, правову державу, правове регулювання існуючих суспільних відносин. Він тісно пов'язаний з правотворчою діяльністю через установлення в юридичних нормах декларативних стимулів (прав, свобод, заохочень) або ж обмежень (обов'язків, заборон, покарань). Але саме в цьому полягає нереальність обіцянок, саме тут розходяться буква закону з ділом.