Міністерство праці та соціальної політики

Чернігівський юридичний коледж

• Курсова робота
• на тему: «Зародження ідей конституціоналізму в Україні»
• Студента III курсу Куріенко В.А.
• Науковий керівник:
• Марущак Н.В.
• Чернігів 2000

Зміст

• Вступ
• 1. Козацька доба і її державно-конституційні традиції
• 2. Політико-правові ідеї в Україні у XIX -- на початку XX ст.
• 3. Конституційний устрій української держави 1917 - 1920 рр
• 4. Директорія Української Народної Республіки
• 5. Західно-Українська Народна Республіка
• 6. Конституційний процес в Україні за радянських часів
• Висновки
• Використана література

Вступ

А все це дає нам змогу зрозуміти який складний процес розвитку пройшли конституційні ідеї з початку розвитку нашої держави і до сучасних часів. Розвиток ідей конституціоналізму розпочався дуже давно ще в козацьку добу, а потім продовжувався разом з розвитком суспільних відносин.

Основною метою моєї роботи є намагання розглянути розвиток конституційних ідей з плином історії, а також взаємопов'язані елементи розвитку цих ідей, історично обумовлені ситуації які викликали спробу створення нормативних актів, які б регулювали суспільні відносини.

А оскільки таких нормативних актів за всю історію розвитку держави України було багато, то зупинимось конкретніше на самих важливих і цікавих з них. Адже саме Конституція Пилипа Орлика визнана першою європейською конституцією і вона є важливим документом, що має надзвичайну історичну цінність.

Взагалі при формуванні конституційних ідей основну роль відіграбть важливі суспільні відносини, відносини між державою і особою.

Коротка редакція «Руської Правди» із 43 артикулами є найстарішою, її можна поділити на дві частини: перша, Ярославова, містить 17 артикулів, що створені ще в першій половині XI ст., друга -- решту артикулів, складених за Ярославових синів. У першій частині матеріал розміщений систематично, причому тут подано найстарішу норму ще з доісторичного періоду про порядок здійснення права кривавої помсти.

У другій частині об'єднані пізніші норми звичаєвого карного права й процесу, княжі устави Ярослава та його синів. Широка редакція також має дві частини: перша -- з початку XII, друга -- з кінця XII ст. Найстаріший її список датується 70-ми рр. XII ст.Середня редакція (із XIV ст.) є скороченням широкої і тому не має самостійного значення. Вона була призначена для вжитку в церковних судах.

Крім звичаєвого права, у «Руській Правді» зібрані й «княжі устави». Але вони теж за змістом та формою ближчі до звичаєвого права, ніж до писаного закону. Власне законотворча діяльність органів державної влади була незначною і дуже обмеженою перевагою звичаєвого права. Серед таких документів можемо назвати княжі договори. Вони мають здебільшого форму писаного закону і вважаються найдавнішими. Договори, що дійшли до нас, можна поділити на міжнародні, договори князів між собою і договори князів з народом. Державний устрій України-Русі мав усі передумови для дальшого створення представницьких структур. Тогочасне віче теж правомірно розглядати як орган прямого народоправства, який функціонував у вигляді зборів громадян міста, землі (князівства) і який розглядав та виносив ухвали у справах, що стосувалися цілого князівства чи землі. Такі вічеві зібрання були нерегулярними і не мали чіткого статусу.

Однак слід відзначити, що в ряді випадків на вічах обиралися князі та укладалися договори з ними (так званий ряд), які й були зародком української конституції. У цьому плані Київська держава розвивалася в контексті становлення державних форм правління європейських держав. Але із занепадом держави (кінець XIV - XV ст.) традиції демократизму та парламентаризму не дістали дальшого розвитку.

До нас дійшли різноманітні за змістом та значенням пам'ятки законотворчої діяльності державних органів влади за Литовсько-Руської доби. Найбільш суттєвим законом, який був систематизований як юридичний акт в єдиний документ і за яким жила держава, стала третя редакція Литовського статуту. Його ухвалено на сеймі 1588 р., надруковано роком пізніше, після чого він набув чинності в Литовсько-Руській державі, а також на українських землях, що відійшли до Польщі.

Одним з основних джерел статуту була Руська Правда. На початку XVII ст. цей статут був перекладений польською мовою (до нього додано цитати з польських збірок звичаєвого права) і надрукований у Вільно 1614 р. Виданням Литовського статуту завершено процес уніфікації правних систем руських земель та литовського права. Замість різноманітних місцевих прав уперше було створене загальне «посполите право», єдине для всієї Литовське-Руської держави.

Соціальний зміст Литовського Статуту відображав інтереси привілейованого шляхетського стану. За своїми правничими якостями статут перевищував багато тодішніх західноєвропейських кодексів і тому справляв істотний вплив на законодавства сусідніх держав. Він мав чинність як офіційна збірка законів і в Козацькій державі. Проте актами державно-конституційного характеру можна вважати лише договори доби становлення Гетьманської держави. Богдан Хмельницький мав широку програму становлення української державності.

З перших років свого гетьманування він порушує проблеми врегулювання стосунків із сусідніми державами, а також контролю на Чорному морі. Хмельницький підписав договір з Османською Портою, складовою частиною якого була українсько-турецька морська конвенція (липень 1648 р.).

Одним з найважливіших питань зовнішньої політика Козацької держави залишалися взаємини з Польським Королівством. За Зборівською угодою 1649 р. козаки здійснювали управління на території трьох воєводств -- Київського, Брацлавського, Чернігівського. Королівські польські війська не мали права вільного проходу на дану територію. Реєстр Війська Запорозького, визначено в 40 тисяч козаків. Державні посади могла обіймати лише православна шляхта, а київський митрополит мав увійти до складу сенату. Це сприяло закладенню фундаменту української автономії. Слід відзначити, що текст статей прийнятий в інтересах поваги і авторитету короля й Речі Посполитої та укладений у формі королівського маніфесту-акту королівської ласки. Важливим моментом є те, що виконання Декларації поставлено під контроль кримського хана, і це повинно було стати гарантією непорушення зобов'язань обох сторін.

Загострення відносин і воєнні дії з Польщею через порозуміння останньої з Кримом, вичікувальна політика Туреччини змусили Хмельницького шукати опори в інших держав -- Молдавії, Швеції, і врешті вибір упав на Московщину. Історія українсько-російського договору веде початок з Переяслава. Головні принципи документу закладені під час розмов гетьмана й старшини з московським посольством Бутурліна.

Основні умови були деталізовані під час нарад Хмельницького із старшиною в Корсуні й Чигирині та дістали остаточну редакцію в 23 статтях за підписом гетьмана. Згодом у Москві за наказом царя Олексія Михайловича і за участю думного дяка Алмаза Іванова сформовано 11 статей і передано послам Богдановичеві й Тетері. Крім того, підготовлені жаловані грамоти Б. Хмельницькому й Війську Запорозькому.

Обидва документи були написані в Москві «белоруським письмом» і 27 березня 1654 р. вручені козацьким послам. Порівнюючи ці документи за їх змістом, можна зауважити, що пропозиції Хмельницького 17 лютого 1654 р., викладені в 23 статтях, цілком вичерпуються II статтями в редакції 27 березня та жалованими грамотами цього ж дня. Таким чином, усі разом вони склали повний текст договору 1654 р. Документ («березневі статті» та жаловані грамоти 27 березня 1654 р.) забезпечував Війську Запорозькому такі права: самостійність у діяльності адміністрації та судочинстві, стосунках з іноземними державами (із застереженням щодо Польщі і Туреччини), збиранні податків для українського скарбу, утриманні 60-тисячного війська.

Як засвідчила історія, даний договір не заважав Україні проводити незалежну політику й надалі, особливо в останні роки гетьманування Хмельницького. Аналізуючи історичні перипетії даного періоду, можна зробити висновок про номінальну васальну залежність від Москви, яку встановлював договір 1654 р. і яка ніколи не існувала.

Після смерті Богдана Хмельницького Іван Виговський продовжив державницьку політику щодо відновлення Великого князівства Руського. Початок такої діяльності покладено Корсунським трактатом із Швецією, а згодом закріплено в Гадяцьких угодах.

Одним з теоретиків даного договору був Юрко Немирич. Він обгрунтував ідею союзу трьох держав: Королівства Польського, Великого князівства Литовського та Війська Запорозького. Однак попередньо узгоджені пункти були змінені королівською радою і ратифіковані у скороченому вигляді. Перший варіант Гадяцьких статей 6(16) вересня 1658 р. надзвичайно важливий з огляду розуміння устрою держави та міждержавних стосунків. Головним положенням угоди є те, що «вся Річ Посполита народу Польського, в. кн. Литовського і Руського і належних для них провінцій відновлюється непорушне, як були перед війною, в границях своїх і про свободах згідно з законами -- в радах, судах і вільній елекції панів своїх -- королів польських, литовських і руських. Гетьман як великий князь Русі був володарем України. Крім того, він, митрополит та православні єпископи мають засідати у спільному сенаті. Слід назвати і метод нобілітації, право створення в Києві академії, гімназій, колегій, шкіл та друкарень без обмеження, право утримувати 60-тисячне військо та мати економічну автономію зі своєю монетою.

Дана програма не була реалізована, головно через «революцію черні», стимульовану Москвою. Однак самостійницька ідея не полишала українських державних діячів. Особливо це стосується Петра Дорошенка, Івана Мазепи, Пилипа Орлика.

«Пакти й Конституції», написані гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом та його співробітниками Г. Герциком, А. Войнаровським, що були прийняті 5 квітня 1710 р. у Бендерах, і є першою європейською "конституцією в сучасному її розумінні. «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» складені як договір між гетьманом та Військом Запорозьким (народ України), що було характерно для західної традиції, і відрізнялися від ідей східного патримоніалізму.

Конституція складається з преамбули та 16 параграфів, де сформульовані головні принципи побудови держави. У преамбулі схематично викладено історію Війська Запорозького -- всього малоросійського народу. Тут Пилип Орлик витворив історико-політичний міф про те, що першим прийняв християнство каган «хозарів-козаків», а не князь Володимир Святославич. У такий спосіб документ заклав історичний пріоритет Української Держави, першість у ній віддавалася козакам. Саме козаки, на думку Пилипа Орлика, були попередниками Володимира Великого в процесі прилучення українських земель до європейської цивілізації. Дана схема (хозари-козаки -- оборонці народу на території України) стала. підґрунтям ідеї окремішності руського-малоросійського-українського народу та його природного права на власну державу. Ця ідея в більш розширеному, але завуальованому вигляді подана в «Історії Русів» (1818 - 1822 рр.).

У першому параграфі розглянуто питання віри, заявлено про православ'я як панівну релігію в державі, а також про відновлення автокефалії. Другий параграф важливий тим, що чітко означив кордони держави, визначені Зборівською угодою 1649 р. Гетьман зобов'язаний оберігати територіальну цілісність країни.

Принциповий характер має шостий параграф, де закладені принципи управління та діяльності органів державної влади. Конституція певною мірою грунтувалася на ідеі розподілу законодавчої, виконавчої та судової влад. Законодавча влада належить Раді, членами якої е полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від всіх полків» та «посли від Низового Війська Запорозького для слухання і обговорення справ, щоб взяти активну участь». Рада повинна збиратися тричі на рік -- на Різдво Христове, Свято Великодня та Покрови, а також за рішенням гетьмана. Всі важливі державні справи гетьман має попередньо узгоджувати, “на власний розсуд нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, не здійснюватися». Суд також мав діяти незалежно, оскільки гетьман «не повинен карати сам... Із власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення -- і умисне, й випадкове -- має підлягати (розгляду) Генерального Суду, який і повинен винести рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкоритися, як переможений законом».

Конституція Пилипа Орлика діяла на Правобережній Україні до 1714 р. Текст був складений латинською і руською мовами. «Пакти й Конституції законів та воль-ностей Війська Запорозького» написані під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму і закладали головні принципи республіканської форми правління.

2. Політико-правові ідеї в Україні у XIX -- на початку XX ст.

Майбутня доля України була головним предметом шукань та діяльності і в народницьку добу. Постають перші політичні організації з українською програмою. Під впливом західних ідей поширюється масонство. Найбільша масонська ложа XIX ст. була заснованая Полтаві й називалася «Любов до істини» (1818 р.); членом її був Іван Котляревський. Один з учасників цієї ложі Лукашевич намагався створити «Малоросійське товариство» з метою відірвати Україну від Росії, але не знайшов прихильників. Київська ложа «Об'єднаних слов'ян», до якої належали польська та російська інтелігенція, не цікавилася суспільними питаннями, це ж характеризувало і провінційні ложі.

В Україні існував ряд декабристських організацій. Так, «Південне товариство» (1821 - 1825 рр.) мало свої філії у військових частинах Василькова, Тульчина, Кам'янця, але в «Руській Правді» Павла Пестеля не міститься розв'язання національної проблеми в Російській імперії. Теоретик «Південного товариства» в головному документі безапеляційно записав: «Финляндія, Естляндія, Лифляндія, Курляндія, Белоруссія, Малороссія, Новороссія, Бессарабія, Крим, Грузія, весь Кавказ, земли Киргизов, все народы Сибирскіе і разныя другия племена, внутри государства обитающія, никогда не пользовались й никогда пользоваться не могут самостоятельною независимостью й всегда принадлежали или к самой России или какому-нибудь сильному государству. Да й на будущіе Бремена, по слабости своей, никогда не могут составлять особых государств; а посему й подлежать все они праву благоудобства, долженствуя притом навеки отречься от права отдельной народности».

Як бачимо, російські республіканці ще на початку XIX ст. своїми поглядами підтверджували тезу, що російська демократія закінчується національним питанням. Близько до цієї організації було «Товариство об'єднаних слов'ян» (1823 - 1825 рр.) з центром у Новгороді Волинському. Хоча в національному питанні воно обстоювало ідею федерації слов'янських демократичних республік, проте в даному міждержавному об'єднанні не знайшлося місця для України.

На відміну від цих організацій декабристське «Північне товариство» (1821 - 1825 рр.) обстоювало федеративний принцип побудови Росії як конституційної монархії. За Конституцією Микити Муравйова Росія ділилася на ІЗ держав, серед яких одні з найбільших: Українська із столицею у Харкові (3,5 млн чоловік). Чорноморська із столицею у Києві (3.465 млн). Дві українські держави мали право вирішувати всі проблеми свого внутрішнього життя та управління, за винятком чеканки монет, міжнародних відносин та воєнних дій. Однак декабристський рух, що закінчився грудневим повстанням 1825 р. у Петербурзі, не мав сильного впливу на українське громадянство.

Важливу роль у розвитку української суспільно-політичної думки в цей період відіграло Кирило-Мефодіївське товариство (1846 - 1847 рр.). Виходячи з ідей панславізму, воно розробило модель суспільства, що базується на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства.

Основні документи кирило-мефодіївців («Книга буття українського народу», «Закон Божий», «Статут Кирило-Мефодіївського товариства»), відозви («Брати українці» і «Братья великороссияне й поляки») виходили з ідеї про необхідність створення слов'янського союзу. Народами-братами названі: росіяни, українці, поляки, чехи, словаки, ілліро-серби і болгари. Усі ці акти популярно-декларативні і не можуть зараховуватися до конституційних. Однак один із членів Киряло-Мефодіївського товариства Георгій Андрузький під впливом Миколи Гулака розробив «Начерки Конституції Республіки».

Перших два проекти Конституції написані в 1846 - 1847 рр. Погляди автора еволюціонували від обмеження до заміни монархічної форми влади. Останній варіант вилучений у Андрузького під час обшуку вже на засланні в Петрозаводську (березень 1850 р.). За структурою та за змістом «Начерки...» перегукуються з народницькими концепціями. Особлива увага приділена питанням самоврядування. Документ визначає особливості функціонування общини як основи суспільного життя, описує механізм діяльності округу, області, штату. Держава мала об'єднати 7 автономних штатів із своїми президентами. Серед штатів названі: 1) Україна з Чорномор'ям, Галичиною та Кримом; 2) Польща з Познанню, Литвою і Жмуддю; 3) Бесарабія з Молдавією і Валахією; 4) Остзея; 5) Сербія; 6) Болгарія; 7) Дон. Цікаво, що у слов'янській конфедерації не знаходимо Росії, що було не характерно для української суспільно-політичної думки даного періоду. Спробуємо проаналізувати цей факт. Слід взяти до уваги те, що Георгій Андрузький у 1847 р. був 20-річним студентом юридичного факультету Київського університету і намагався максимально реалізувати себе. В протоколі допиту знаходимо такі слова Андрузького: «При ній існувала мета малоросійська: встановлення Гетьманщини, якщо можна окремо (бажання таємне), якщо ні -- в Слов'янщині».

На засланні Георгій Андрузький продовжував працювати: писав публіцистичні статті, вірші. Під час одного з обшуків у нього виявлено кілька зошитів, серед яких є такий запис: «Щоб створити Україну, необхідно зруйнувати Росію, а вона зміцнювалася віками...» Можемо припустити, що ідея Андрузького щодо Слов'янських Сполучених Штатів без Росії була сформульована ним свідомо.

Українська політико-правова платформа дістала розвиток у працях Михайла Драгомановав останній чверті XIX ст. Від впливом декабристів та представників англійського лібералізму Драгоманов створив концепцію суспільства, що грунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинених особистостей. Шлях до цього ідеалу -- федералізм з максимальною децентралізацією та самоврядуванням громаді областей. Михайло Драгоманов розробив конституційний проект перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу. Адміністративний устрій тут нагадує федеративні республіки США, Швейцарії. Для впливу на законодавчу та виконавчу діяльність центральних органів влади створюється Союзна Дума, що репрезентує інтереси національних областей. Дума має право зупиняти рішення та дії центрального уряду, державних палат, які вступають у суперечність з інтересами областей. Однак Михайло Драгоманов реально оцінює можливості докорінних змін у тодішній Російській імперії і пропонує систему не місцевого самоврядування в чистому вигляді, ,а поєднання самоврядування і певної централізації, виборності та призначення. Автор конституційного проекту в Додатку II пояснює роль обласного намісника, який призначається головою держави. «Проте він,-- пише Драгоманов у «Пояснювальній записці до проекту...» -- не повинен бути ні «хозяїном області» щодо адміністрації взагалі, яким хотіли зробити колишнього губернатора, ні володарем над органами самоврядування, яким, по суті, залишається нинішній губернатор Росії». Слід зауважити, що поєднання функцій державної адміністрації та виборних органів самоврядування, характерне для сучасних президентських республік,-- одна з найефективніших форм державного управління. На думку Драгоманова, забезпечення громадянських прав та самоврядування створить певні передумови для політичного, економічного, культурного розвитку та звільнення українського народу.

Спадкоємцем політико-правових концепцій кирило-мефодіївців, Драгоманова став Михайло Грушевський. Звернемо особливу увагу на його конституційний проект. На початку XX ст. у Росії почалася дискусія щодо конституційних варіантів перетворення імперії. Відомі ліберали Петро Струве та Павло Мілюков розробили проект, що грунтується на громадянських правах та законності, повністю відкидає ідею децентралізації та федералізму. Найбільші поступки в національному питанні автори бачили у визнанні певної автономії за Фінляндією та Польщею. Взагалі прихильники децентралізації в середовищі російських лібералів зустрічалися рідко. Серед поодиноких представників професор Московського університету Степан Фортунатов (обстоював ідею американського федералізму), Максим Ковалевський (обгрунтував повну автономію національних територій, і зокрема України). За таких умов Михайло Грушевський активно включився в обговорення конституційного питання в Росії. В травні 1905 р. він виклав проект майбутнього конституційного ладу в Російській імперії у статті «Конституційне питання і українство в Росії», що була опублікована в «Літературно-науковому віснику», а згодом перекладена на російську мову для загального вжитку в Росії.

У першій частині статті аналізується тогочасне становище в Росії, місце українського руху в контексті загальноросійського. Друга частина спростовує погляди російських лібералів і містить новий конституційний проект. Незважаючи на відсутність у статті термінів «демократія» і «федералізм» (з огляду на цензуру), їх замінники («прогресивний», «репрезентативний», «раціональний») повністю передають суть концепції перетворень. Грушевський багато уваги приділив критиці принципу Струве щодо прямих виборів всеросійського парламенту як єдиної структури представницької влади. Натомість він розробив механізм національно-територіальної децентралізації Російської імперії. Для цього необхідно перенести прямі вибори в обласні (національні) сейми, депутати яких вже згодом формують парламент.

Не менш важливий пункт про права самоврядних областей. Кожною з них управляє обраний сейм. Більша національна територія має більші повноваження сейму. Отже, конституційний проект Михайла Грушевського 1905 р. грунтується на двох основних принципах: репрезентаційний уряд; національно-територіальна децентралізація. Однак ці конструктивні пропозиції Грушевського були практично нездійсненні за умов Російської імперії.

Незважаючи на схвальну оцінку статті «Конституційне питання і українство в Росії» діячами українського суспільно-політичного руху, певна частина радикалів критикувала цей проект. Так, у «Літературно-науковому віснику» з'явилася публікація за підписом «Прихильник ерупівців». Науковці схильні вважати, що це був Микола Міхновський. Автор статті «Не кидайте бісеру» вважав, що порятунок треба шукати не в «генералів та полковників українства», а в «самому народі, в його молодому поколінню, що разом із небагатою поки що чисельно, але міцною духом щирою академічною українською молодіжю стремить до світової будущини».

Націонал-радикальне крило українського руху запропонувало в цьому ж році свій варіант конституційного проекту. Основний закон «Самостійної України» Спілки народу українського було видруковано в першому номері часопису Української народної партії «Самостійна Україна» (вересень 1905 р.), В газеті зазначалося, що проект основного закону підготовлено групою членів УНП. Враховуючи те, що всі програмні документи партії готувалися за активної участі лідера УНП та редактора «Самостійної України» Міхновського, можемо припустити його причетність і до цього конституційного проекту.

Основний закон «Самостійної України» створений під значним впливом ідей Михайла Драгоманова. Однак авторів документу не вдовольнив принцип локального самоврядування в межах Російської децентралізованої демократичної держави. В Конституції Спілки народу українського взагалі не згадується Росія, а в основу покладено принцип повної самостійності України, яка обіймає 9 земель: Чорноморська Україна, Слобідська Україна, Степова Україна, Лівобережна Україна або Гетьманщина, Північна Україна, Полісся або Гайова Україна. Правобережна Україна, Підгірська Україна, Горова і Понадморська Україна. Пропонувалося створення президентської республіки, де законодавчу владу обіймає рада представників та сенат. Ідея двох палат («хат») парламенту враховує національно-економічні відмінності земель (сенат складається з депутатів, обраних від кожної землі, а рада представників -- з депутатів від рівних виборчих округів). Виконавчу владу обіймає президент Всеукраїнської спілки, що обирається всім народом через плебісцит на 6 років. Судова влада належить судам і суддям.

У конституційному проекті є стаття про націоналізацію землі, проте на відміну від більшовицької соціалізації вона відрізняється принципом відчуження за викуп та розподілом землі за національною ознакою (чужинці не мали права приватної власності на землю).

Отже, на початку XX ст. в Україні конституційне окреслилися два напрямки політико-правової думки: народницько-федеративний та консервативно-державницький. Перший зв'язаний насамперед з Михайлом Грушев-ським і був вельми популярний в Україні; другий -- з Миколою Міхновським і проходив стадію становлення.

3. Конституційний устрій української держави 1917 - 1920 рр.

Становлення третьої Української держави було зумовлено попередніми етапами національного відроджений та політичними процесами. З часу створення Центральної Ради (17 березня 1917 р.) почався процес розбудови інститутів державності. Першим актом законодавчого характеру був 1 Універсал, який проголосив необхідність вироблення власних законів і самостійного порядкування на своїх землях. З цією метою створено Генеральний Секретаріат як уряд автономної України. Головою Секретаріату обрано В. Винниченка, Генеральним писарем -- П. Христюка, Генеральними секретарями: С. Єфремова (згодом О. Шульгіна), X. Барановського, С. Петлюру, С. Мартоса, В. Садовського.

Така діяльність викликала занепокоєння Тимчасового уряду. Для узгодження українсько-російських відносин до Києва II липня 1917 р. прибула делегація Тимчасового уряду на чолі з Олександром Керенським. Результатом дискусії стало прийняття II Універсалу Центральної Ради, де зазначалося, що Україна визнає Всеросійські Установчі збори, які мають схвалити автономію України. Правову основу порозуміння Центральної Ради і Тимчасового уряду оформлено у Статуті Вищого Управління України, який підготувала Мала Рада 29 липня 1917 р. Однак Тимчасовий уряд не затвердив даний Статут і видав «Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату» від 17 серпня 1917 р., яка значно обмежила права української автономії. Згідно з даним правовим актом Генеральний секретаріат проголошувався органом Тимчасового уряду і Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав; українська територія зменшувалася до 5 губерній. Але попри все це «Тимчасова Інструкція для Генерального Секретаріату» стала конституційним законом, що репрезентував діяльність вищих органів влади України.

Після жовтневого перевороту в Петрограді, що ліквідував центральний російський уряд, втратила свою чинність і «Інструкція» Тимчасового уряду. Перед керівництвом Центральної Ради постала проблема: або визнати петроградський уряд народних комісарів, або далі проводити організацію своєї держави. Українська демократія обрала другий шлях.

Фактичний відрив від Росії законодавчо зафіксував III Універсал, оголошений. 20 листопада 1917 р., що став першим актом конституційного характеру Української держави. «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою,-- записано в документі.-- До Установчих зборів України вся вдасть творити лад на землях наших, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству -- Генеральному Секретаріатові України». III Універсалом передбачалася широка програма політичних та соціально-економічних перетворень. Проголошені демократичні принципи -- свободи слова, друку, віросповідання, зборів, недоторканості особи. Відмінено смертну кару. Передбачалося скасування приватної власності на землю, яка ставала власністю всього народу і надавалася без викупу. Впроваджувався 8-годинний робочий день, право робітничого контролю в промисловості. Після проголошення III Універсалу виникла необхідність прискорити вироблення власної Конституції. Від імені комісії Центральної Ради по виробленню проекту автономного статусу України Михайло Грушевський сформулював основи документу для членів Ради та населення України, які були опубліковані в газеті «Народна воля» 20 листопада 1918 р.).

3а результатами дискусії, що розгорнулася навколо проекту майбутнього основного закону, планувалося доопрацювання його в комісії та подальше затвердження на Українських Установчих зборах. Михайло Грушевський назвав шість головних частин проекту Конституції:

1) загально-демократична, де встановлюються державний характер України, її територія та основні права громадян Української Республіки;

2) визначення відносин з федеративною Російською Республікою, до складу якої входить Україна;

3) компетенція вищої законодавчої влади обіймається Всенародними зборами (соймом) та їх президією;

4) визначення виконавчої влади -- Кабінету Міністрів;

5) визначення організації виконавчої влади -- Генерального Суду. Голова, обраний Всенародними Зборами, є головою Української Республіки, тобто заступає місце президента.

Подальший перебіг подій, зокрема загроза більшовицької окупації та необхідність незалежницького статусу на мирових переговорах у Бресті, зумовили прийняття IV Універсалу. Саме він 22 січня 1918 р. проголосив самостійність і незалежність України, став законодавчою основою нової держави. Прийняття Конституції було відкладено на кращі часи.

У IV Універсалі йшлося про самостійність України. Знову зазначалося, що проблему федеративного зв'язку з колишньою Російською державою остаточно вирішать Всеукраїнські Установчі Збори. Виконавчим органом названо в документі Раду Народних Міністрів, що замінила Генеральний Секретаріат, її головною метою стало укладення миру з центральними державами. IV Універсал визнав за необхідне якнайшвидше прийняття Конституції: «Ми поручаємо всім нашим громадянам перевести вибори як найбільш енергічно, підняти всі зусилля, щоб підрахунок голосів був закінчений як найскорше, щоб за пару тижнів зібралися наші Установчі Збори -- найвищий господарь і управитель нашої землі, й Конституцією нашої незалежної Української Народньої Республіки закріпили свободу, порядок і добробут на добро всього трудового народу її на тепер і на будучі часи».

Вибори до Установчих зборів, відкриття яких було призначено на 9 - 22 січня 1918 р., через воєнні події були відкладені й проведені вже в квітні й не по всій Україні. За цей час парламентська комісія Центральної Ради підготувала новий проект Конституції, який враховував реалії самостійницького статусу України. На засіданні Малої Ради 27 квітня 1918 р. від фракції соціалістів-революціонерів Аркадій Степаненко запропонував доручити комісії Центральної Ради, яка виробляла для Установчих зборів проект Конституції України, негайно внести його в найближче засідання на розгляд і затвердження Малої Ради. Голова Центральної Ради Михайло Грушевський до цього додав, що для розгляду проекту Конституції треба призначити надзвичайне засідання Ради 9 квітня.

За першим загальним читанням почалося читання та обговорення по пунктах, після чого Конституція була прийнята. Аналіз двох її варіантів свідчить, що автономістський варіант Михайла Грушевського залишився в структурі тексту.

Отже, на останньому засіданні Центральної Ради було заслухано й ухвалено проект Конституції, або «Статуту про державний устрій, права і вільності УНР». «Статут про державний устрій, права і вільности УНР» готувався на зразок демократичних конституцій Європи та США. Один з головних його принципів -- поділ влади. Законодавчу владу здійснюють Всенародні Збори, які обираються шляхом всенародного голосування. Збори розглядають і затверджують закони, міжнародні договори, оголошують війну, контролюють Раду Міністрів. Рада Міністрів обіймає виконавчу владу. Вищою інституцією суду є Генеральний суд, обраний Всенародними Зборами; він виконує касаційні функції для всіх судів, судить членів Всенародних Зборів і міністрів.

Основний Закон визнавав за громадянами всі конституційні свободи, а національним меншостям забезпечував право національно-персональної автономії. Для російської, єврейської та польської націй право на національно-персональну автономію гарантувалося прямою дією даного закону. Націям же білоруській, чеській, молдавській, німецькій, татарській, грецькій та болгарській можна скористатися цим правом, якщо подати до Генерального Суду заяву не менш як від 10 тисяч громадян. Найвищим законодавчим органом Національного Союзу є Національні установчі збори, що обираються на основі рівного, прямого і таємного голосування, враховуючи принцип пропорційного представництва. Найвищим виконавчим органом Союзу є Національна рада, яка обирається Національними Зборами. Однак усі постанови, що стосуються компетенції Національного Союзу, мають розглядатисяіі затверджуватися Всенародними Зборами УНР. Сама структура Конституції УНР 1918 р. відповідала тим конституційним стандартам, які нині визнані міжнародною юридичною спільнотою. Її перший розділ містив принципові загальні настанови: суверенітет держави; народний суверенітет як основне джерело державної влади; неподільність території України; розвиток місцевого самоврядування на рівні земель, волостей і громад; надання націям України права на впорядкування своїх культурних прав у національних межах.

Другий розділ Конституції також відповідав нинішнім конституційним стандартам. Він торкався питань, пов'язаних із правами громадян України. Виключалась можливість подвійного громадянства, урівнювались у правах та обов'язках чоловіки і жінки, усі громадяни. Конституція проголошувала принцип розподілу влади, за яким передбачалось створення Всенародних Зборів (законодавча влада), Ради Народних Міністрів (виконавча влада), Генерального Суду УНР, і встановлювала порядок їх організації та діяльності.

Варто докладніше зупинитися, зважаючи на ЇЇ унікальність, на сьомій главі Конституції УНР 1918 р. щодо організації національних союзів, які об'єднували б представників тієї або іншої національності. Органи кожного національного союзу розглядалися як державні. Найвищим представницьким органом були Національні Збори. Національні союзи, у межах своєї компетенції, мали право видавати закони, які поширювалися на кожного з їх членів. Усі суперечки щодо компетенції між національним союзом, з одного боку, і державними органами та органами місцевого самоврядування, з другого, повинні були вирішуватися адміністративними судами.

Згідно з Конституцією великоруська, єврейська та польська нації мали право на організацію своїх національних союзів. Що ж до білоруської, чеської, молдавської, німецької, татарської, грецької та болгарської націй, то їх представники повинні були подавати до Генерального Суду заяву про таке об'єднання, підписану не менш як 10 тис. громадян УНР відповідної національності.

Прийняття Консттуції УНР 1918 р. завершило черговий етап розвитку конституційного процесу в Україні, найважливішим здобутком якого був його демократичний вплив на розвиток державності. Проявом негативних чинників став фактичний заколот маєтних класів, фабрикантів, великих землевласників, вищого чиновництва за підтримки німецьких окупантів і за чиєю допомогою було ліквідовано Центральну Раду та утворено консервативний український уряд -- гетьманаті.

Для остаточного розв'язання проблеми національно-державного будівництва готувався проект нового поділу України. Михайло Грушевський як автор даної концепції запропонував поділ на ЗО земель, з яких три міста -- Київ, Харків та Одеса -- вилучаються в окремі округи з приміськими територіями. Отже, Конституція УНР та проект нового поділу держави закладали основи земельного устрою України.

З огляду на складність ситуації в Україні Конституція не мала шансів на встановлення стабільної, авторитетної виконавчої та незалежної судової влади. Незважаючи на декларативне проголошення незалежності суду та уряду, вони підпорядковувалися всесильному парламентові. Всенародні Збори мали право оголошувати вотум недовіри як уряду в цілому, так і окремим міністрам. Політична обстановка в Україні та наявність партійних фракцій у парламенті, безсумнівно, вели б до анархії та міжпартійної боротьби. Юридичним нонсенсом була відсутність в Основному законі посади голови держави (президента) і голови уряду (прем'єра). На останньому засіданні Малої Ради Президентом України було обрано Михайла Грушевського, про посаду та функції якого в Конституції нічого не зазначається.

Аналіз Основного закону України доби Центральної Ради в остаточному варіанті дає підстави стверджувати, що з точки зору права він був недостатньо професійний. Автори (Аркадій Степаненко і його колеги по комісії) не відзначалися високою теоретичною підготовкою в питаннях державного будівнцтва, що було результатом умов, за яких розвивалося дореволюційне українство.

4. Директорія Української Народної Республіки

Міжпартійні та міжособистісні суперечності призвели до розколу Директорії, і 15 листопада 1920р. влада перейшла виключно до С. Петлюри За таких умов постала Всеукраїнська Національна Рада в Кам'янець-Подільському (11 січня 1920 р.). Вона поставила за мету усунути Директорію, яка сама фактично перестала існувати, скликати Державний Сойм (передпарламент) і оголосити тимчасову конституцію Української Народної Республіки. Після тривалих переговорів з урядом Головний отаман військ УНР Симон Петлюра пообіцяв виробити і прийняти конституцію. Відповідно до постанови Ради Міністрів від 9 травня 1920 р. у Кам'ярець-Подільському розпочала роботу спільна комісія, яку очолив міністр внутрішніх справ Михайло Білінський. Результатом пленарних засідань стало прийняття з додатками проекту, підготовленого заступником Всеукраїнської Національної Ради Степаном Бараном. Проте після обрання в Києві нового уряду Вячеслава Прокоповича робота ця припинилася.

За таких умов президія Всеукраїнської Національної Ради 1 червня 1920 р. сама вручила уряду у Вінниці свій проект Основного закону з вимогою якнайшвидшого вироблення Конституції Української держави. Комісія одразу після створення змушена була евакуюватися до Тарнова, новий міністр внутрішніх справ О. Саліковський ігнорував ідею вироблення конституції, і урядова комісія розробляла проект закону про верховне управління та про Державну Народну Раду. Після нового ультиматуму Всеукраїнської Національної Ради 30 серпня 1920 р. Рада Міністрів окремою ухвалою утворила нову Правительственну Комісію з 16 членів по розробці повної конституції Української держави. Склад комісії був такий:

1) Голова комісії Ніковський Андрій - міністр закордонних справ (соціаліст-федераліст);

2) Заступник голови Білінський Михайло - колишній міністр внутрішніх справ, член Всеукраїнської Національної Ради (соціаліст-самостійник).

Члени комісії:

3) Референт комісії Баран Степан -- доктор права, заступник голови Всеукраїнської Національної Ради, колишній державний секретар земельних справ УНР (галицька українська трудова партія);

4) Безпалько Йосип -- колишній міністр праці (соціал-демократ);

5) Ейхельман Отто -- професор міжнародного права Київського університету, товариш міністра закордонних справ;

6) Завадський Віктор -- старший юрисконсульт міністра юстиції (соціаліст-федераліст);

7) Золотницький Ілля -- товариш міністра юстиції (народний республіканець);

8) Кобза Іван -- міський голова Кам'янця на Поділлі (хлібороб-демократ);

9) Ковалевський Олександр -- директор канцелярії міністра земельних справ (народний республіканець);

10) Корчинський Михайло -- присяжний адвокат, голова Всеукраїнської Національної Ради, колишній державний секретар (соціаліст-федераліст);

11) Красний Пінхас--міністр єврейських справ (жидівська фолькспартай);

12) Липа Іван -- доктор, колишній міністр ісповідань (соціаліст-самостійник);

ІЗ) Литвицький Микола -- товариш міністра внутрішніх справ;

14) Мішко Степан -- доктор права, магістр Кам'янецького Державного університету (соціал-демократ);

15) Пилипчук Пилип--товариш міністра шляхів (народний республіканець);

16) Хижняк Федір -- директор департаменту міністерства земельних справ (народний республіканець).

Комісія розпочала роботу з розгляду трьох проектів Конституції: Центральної Ради, Всеукраїнської Національної Ради, Отто Ейхельмана. Після дискусії комісія взяла за основу проект конституції Всеукраїнської Національної Ради. М. Литвицький у передмові до Основ Конституції Отто Ейхельмана зазначав, що на дискусію було запрошено лише трьох прихильників проекту конституції професора Ейхельмана і після того, як він зачитав проект в оригіналі, комісія відхилила основні принципи документу: суверенітет народу і федеративно-державний устрій.

Комісія значно розширила і переробила проект Всеукраїнської Національної Ради. Так з'явився новий проект Правительственної комісії, який подано Раді Міністрів для розгляду, ухвалення й оголошення. Згідно з цим законом Українська держава оголошується «самостійною та незалежною державою з демократично-республіканським, на основах парламентаризму, устроєм». Законодавча влада належить Державній .Раді, до скликання її -- Державному Сойму, виконавча влада -- Голові держави і Раді Міністрів, судова -- незалежним судам. У конституцію закладено етнографічний принцип визначення українських земель: «Територію Української держави становлять: Київщина, Поділля, Херсонщина, Таврія, Катеринославщина, Полтавщина, Чернігівщина, Харківщина та Слобожанщина, а рівно всі інші землі, що їх в більшості заселяє український нарід».

Окремий розділ присвячено православній церкві, де проголошено автокефалію з Патріархом у Києві. Порівняно з проектом конституції Всеукраїнської Національної Ради Правительственний варіант стриманіше поставився до прав автономії для окремих регіонів, а також включено цілий ряд нових статей. Обидва проекти закінчуються переходовими і кінцевими постановами, де зазначається, що до виборів головою держави є Симон Петлюра.

Однак згаданий документ залишився проектом і не був затверджений урядом УНР. Натомість 12 листопада 1920 р. С. Петлюра затвердив «Закон про тимчасове верховне правління, та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» і «Закон про Державну Народну Раду». Перший із них за характером не є основним конституційним законом, а лише тимчасовим, що звів прийняті раніше постанови та оформив фактичний стан речей.

За гетьманату особливого значення набула '' Грамота до всього українського народу" від 29 квітня 1918 р., яка відновлювала старі порядки, скасовувала усі акти, прийняті Центральною Радою, у тому числі й Конституцію, визначала право приватної власності як фундамент культури і цивілізації, проголошувала повну свободу торгу і широкий простір для приватного підприємництва та ініціативи. Того ж дня було прийнято установчий правовий акт під назвою "Закони про тимчасовий державний устрій України", яким врегульовувалися питання "про гетьманську владу", "про віру", встановлювалися "права і обов'язки українських козаків і громадян". У спеціальному розділі наголошувалось на Особливому правовому статусі цього акта. Йшлося також про “Раду Міністрів і проміністрів", "про фінансову Раду", "про Генеральний Суд". Тобто вказаний документ мав ознаки конституційного акта, бо порушував найпринциповіші питання організації Української гетьманської держави.

За цим Законом уся повнота державної влади зосереджувалася в руках гетьмана: він затверджував закони, які розроблялися у міністерствах і потрапляли до нього через Раду Міністрів; був наділений верховною владою щодо уп-рввиіиня державою; призначав голову і членів Ради Міністрів; був "Верховним Воєводою Української Армії і Флоту"; мав право помилування засуджених. Силу конституційного закону мав й ухвалений Радою Міністрів та затверджений П. Скоропадським "Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами ясновельможного пана Гетьмана всієї України". За обумовлених обставин верховне управління державою переходимо до трьох ЇЇ верховних правителів, одного з яких заздалегідь визначав сам гетьман, Другого обирав Державний Сенат, а третього -- Рада Міністрів.

Внутрішню соціальну природу гетьманату і наведених вище його документів дуже влучно й іронічно охарактеризував В. Винниченко. Він писав про цю добу, як "про понуру німецько-генеральську оперетку", а директиви цієї "оперетки" називав "німецько-поміщицько-офіцерськими літературними творами”. Однак, якими б не були акти гетьманату, вони увійшли в історію проявом одного з періодів конституційного процесу в Україні. Щоправда, не можна обминути увагою той факт, що гетьманський маніфест до народу був написаний російською мовою, а вже згодом перекладений українською.

Боротьба національно-патріотичних сил в Україні проти запровадженого в ній правління, а також революція у Німеччині у листопаді 1918 р. зумовили падіння гетьманату. 15 листопада було розповсюджено відозву до населення, якою офіційно скасовувався гетьманат та встановлювався інститут Директорії у складі п'яти членів на чолі з В. Винниченком. Фактично, за обставин, що склалися, провідна роль у Директорії належала С. Петлюрі, який, згодом, став її головою.

Про масштаби роботи над проектом Конституції УНР свідчить велика кількість підготовчих матеріалів до його глав та окремих положень.

Серед них насамперед необхідно виокремити передмову до проекту, підготовлену професором міжнародного права Київського університету О. Ейхельманом.

Слід сказати і про визначну приватну працю професора Отто Ейхельмана «Проект Конституції основ державних законів УНР», що опублікована в Тарнові (1921 р.). Наслідуючи Драгоманова, Ейхельман обстоював федеральну форму державного устрою, але на перше місце ставив компетенцію федеральної влади, потім федеральних земель і самоврядних одиниць (у М. Драгоманова навпаки). Конституція грунтується на принципі народного суверенітету, що реалізується шляхом референдуму народу, тобто безпосереднього народного голосування для вирішення конституційних питань та проблем державного управління.

Основний державний закон значно ширший і докладніший порівняно з європейськими та американськими конституційними хартіями, є найбільш конкретизованим документом конституційного характеру в українській політико-правовій думці.

5. Західно-Українська Народна Республіка

Державне відродження на західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, відбувалося під значним впливом подій на Наддніпрянщині. Українська парламентарна репрезентація скликала 18 жовтня 1918 р. у Львові збори всіх українських послів австрійської Державної Ради і членів Палати Панів, українських членів галицького і буковинського сеймів. Збори вирішили конституювати Українську Національну Раду (УНРаду) як політичне представництво українського народу в Австро-Угорщині. Рада, спираючись на право самовизначення народів, проголосила Українську державу на території Галичини, Північної Буковини чи Закарпаття.

9 листопада 1918 р. Українська Національна Рада поголосила Західну Україну суверенною Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР), уряд якої очолив Кость Левицький.

Було схвалено Тимчасовий Основний закон ЗУНР, доповнений законами від ІЗ.ХІ., 16.ХІ., 01.ХІІ. 1918 р. та 04.01. 1919 р., де були накреслені головні принципи державного ладу. Внутрішня суверенність ЗУНР «далежала згідно з законом ІЗ.ХІ. 1918 р. народові, який мав її виконувати через представництво, обране рівним, безпосереднім, таємним та пропорційним голосуванням. До обрання на цих засадах парламенту дані функції обіймає УНРада. Законом від 04.01.1919 р. утворено окремий виділ УНРади, до якого входили 9 членів. На чолі стояв, як дев'ятий член, Президент УНРади Євген Петрушевич. Верховна влада належала УНРаді, а виділ на чолі з Президентом репрезентував ЗУНР назовні і здійснював важливі функції суверенності (затвердження й оголошення законів, відкликання членів Державного Секретаріату тощо).

Судова влада будувалася на принципі незалежності (закон від 21.Х1.1918 р.) і передбачала створення Найвищого Суду.

Парламентарна система законом від 14.04. 1919 р. забезпечувалася виборами до сойму кожної національної курії відповідно до перепису населення пропорційно кількості мандатів. У межах кожної курії, поділеної на виборчі округи, національні виборчі партії розподіляли між собою мандати на основі пропорційної системи. Сойм мав складатися з 226 послів. Перші вибори були призначені на червень 1919 р., але не відбулися з огляду на воєнні дії.