Первісне суспільство на території України: зародження державності
Особливості додержавної форми суспільства, причини виникнення держави й права. Будова первісного об'єднання людей, розподіл у ньому соціальних ролей, характер різного роду табу. Роль додержавного суспільства в подальшому розвитку людства та цивілізації.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 28.10.2010 |
| Размер файла | 67,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Зміст
Вступ
1. Загальна характеристика організації первісної форми суспільства
1.1 Побут та культура додержавного суспільства
1.1.1 Формування свідомості первісних людей
1.1.2 Вплив духовного життя на суспільні відносини у первісному суспільстві
1.1.3 Заборони (табу) первісного суспільства як основа соціального регулювання
1.2 Особливості світосприйняття первісних людей
2. Соціальне регулювання в додержавному суспільстві
2.1 Періоди розвитку суспільних відносин в додержавному суспільстві
2.2 Соціальна влада в первісному суспільстві
3. Додержавне суспільство на території України: зародження державності
3.1 Племена, які існували на території сучасної української держави
3.2 Зародження князівської влади в українських племенах
3.2.1 Заснування перших слов'янських міст
3.2.2 Періодизація розвитку слов'янських племен
3.3 Зародження державності слов'янських племен
3.3.1 Вплив норманських племен на становлення і розвиток Київської Русі
4. Перехід первісного суспільства до державної форми існування: причини та умови виникнення держави
4.1 Загальні причини та умови розпаду первісного суспільства
4.1.1 Передумови виникнення держави
4.1.2 Причини виникнення держави
4.2 Особливості виникнення держави в різних регіонах світу
4.2.1 Виникнення держави в Східних регіонах світу
4.2.2 Європейський шлях формування держави
4.3 Зміни в у соціальному регулюванні та соціальній владі, що відбулися з переходом до державної форми організації суспільстві
4.3.1 Призначення держави
4.3.2 Теорії виникнення держави
5. Причини та умови виникнення права
5.1 Передумови виникнення права
5.2 Значення права у соціальному регулюванні суспільних відносин
5.2.1 Теорії виникнення права
5.2.2 Необхідність існування права у суспільстві
Висновки
Перелік використаних джерел
Вступ
Наукове вивчення виникнення та розвитку держави та права будь-якого історичного типу обов'язково потребує розгляду тієї історичної форми суспільства, що існувала до виникнення держави.
Суспільство - це продукт взаємодії людей, певна організація їх життя з внутрішніми протиріччями, сутність якої полягає в різноманітних (економічних, релігійних та інших) зв`язках і відносинах між людьми, їх об`єднаннями. В суспільстві діють соціальні законі. У взаємодії з суспільством людина вдосконалюється сама та вдосконалює свої соціальні сили.
Суспільство не може обійтись без соціальних, а потім і політичних інститутів, тобто стійких соціальних або політичних установ, які виконують необхідні для суспільства соціальні або політичні функції.
Історично першим видом суспільства було первісне (додержавне) суспільство. В розвитку первісного суспільства виділяються два періоди і засоби його існування і відновлення: економіки, що присвоює (мисливство, рибальство, збиральство), економіки, що виробляє (землеробство, скотарство, металообробка, керамічне виробництво).
Історично першим соціальним інститутом був рід, а політичним інститутом - держава.
Слід підкреслити, що питання про додержавне суспільство має велике значення не тільки для пізнання причин та умов виникнення держави та права, але і для вивчення витоків культурного та соціального розвитку людства.
За допомогою вивчення додержавного суспільства, його устрою та розвитку можна визначити характер та причини виникнення та розвитку держави, визначити її подальший розвиток, рівень її організованості й ефективності.
Саме тому дослідження теоретичних засад існування та діяльності додержавного суспільства становить практичну та теоретичну цінність для історичної науки.
В спеціальній літературі розгляд питання додержавного суспільства, зокрема комплексний аналіз структури такого суспільства, розподіл соціальних ролей, дослідження культурних та релігійних основ існування первісного суспільства, а також причини та умови переходу до державного устрою тощо проводився у працях небагатьох дослідників таких як Андрусяк Т.Г., Афанасьєв В.С., Венгеров А.Б., Герасимов А.П., Годованець В.Ф., Гойман В.І., Гранат Н.Л., Гусарєв С.Д., Денісов С.А., Дудоров Д.І., Колодій А.М., Комаров С.А., Копєйчиков В.В., Кравчук М.В., Лисенков С.Л., Малько А.В., Марочкін С.Ю., Олійник А.Ю., Пономаренко Є.В., Рабінович П.М., Рябов С.Г., Серегіна В.В., Скакун О.Ф., Слюсаренко О.Л., Сурілов О.В., Ячевський В.В. та інших, жоден з яких не дає детального аналізу поставленого запитання. Це викликало деякі складнощі при написанні даної курсової роботи.
Основна мета курсової роботи полягає у створенні науково-теоретичної моделі додержавного суспільства, а також визначення значимості цієї форми суспільства для подальшого розвитку людської цивілізації.
Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв'язання таких завдань:
1) узагальнити визначення поняття та особливостей додержавної форми суспільства;
2) проаналізувати причини перетворення первісного суспільства у державну організацію, тобто причини виникнення держави і права;
3) провести порівняльний аналіз додержавного суспільства та державної його організації;
4) визначити структуру первісного суспільства, розподіл в ньому соціальних ролей, характер різного роду табу;
5) проаналізувати роль додержавного суспільства в подальшому розвитку людства та цивілізації взагалі.
Об'єктом дослідження є додержавне суспільство, його організація та будова
Предмет курсової роботи складає структура первісного суспільства.
Методологічною основою є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об'єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ політико-правового характеру. В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо вивчення та аналізу такої форми розвитку людства як додержавне суспільство.
З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування, прогнозування тощо.
У процесі розроблення проблеми використовувалися порівняльно-ретроспективний, формально-логічний, системного підходу, системно-функціональний, структурно-функціональний, аналогії, порівняльно-правовий та інші методи дослідження.
Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, п'ять розділів (дванадцять підрозділів), висновки та список використаних джерел.
1. Загальна характеристика організації первісної форми суспільства
1.1 Побут та культура додержавного суспільства
1.1.1 Формування свідомості первісних людей
Характер та звичаї (як і природні умови, обставини життя) прадавньої людини у різних регіонах земної кулі виявляють таку одноманітність і постійність явищ, що мимоволі хочеться повторити висловлену якимсь дослідником думку: "Увесь світ є одна країна". Це ілюструють у першу чергу експонати етнографічних музеїв. У кожному з них -- незалежно від місця розташування -- ми бачимо сокири, молоти, долота, ножі, пилки, шкребки, шила, голки, списи і наконечники стріл. Різні лиш окремі деталі. Те саме спостерігаємо і щодо занять: теслярські вироби, рибальські сіті або вудочки, мисливські стріли або списи, способи добування вогню, приготування їжі на вогні, плетення корзин тощо повторюються у всіх колекціях, які ілюструють побут відсталих суспільств від Камчатки до Вогняної Землі.
Такі збіги характерні і для духовних процесів.
Легенди і міфи, які дійшли до нас, звичаї і забобони, які збереглися, прислів'я, приказки і загадки, інші види фольклору, наскельний живопис, відкритий у XX ст., а також спосіб життя окремих племен, не займаних цивілізацією й досі. І все це таке схоже, що є підстави розглядати найзагальніші тенденції та явища духовного життя первісних людей.
Первіснообщинний лад (період від появи перших людей -- пітекантропів до виникнення класового суспільства) має своєю головною структурною віссю кровнородинні відносини (племена, роди). І світ, який оточує людину -- небо, земля, сонце, дерева, води, тварини, -- в її уявленні (за О.В. Лосевим) -- теж одна велика община, зв'язана родинними відносинами. Світ -- наче родина, подвір'я. Тому провідна ідея первісної свідомості така: дійсність -- живий організм, а людина -- частка його. Світ у цілому і все, що його населяє, відповідно одухотворене, живе за тими самими законами і звичаями, що й рід людський. '
І хоча синкретизм свідомості (не виділення прекрасного і потворного, істинного і фальшивого, добра і зла), властивий членові первісної людської зграї, з розквітом родового ладу і психофізичного розвитку самої людини буде подоланий, мислення ще довго залишатиметься конкретним, спиратиметься тільки на набутий родом досвід. У записках М.М. Міклухо-Маклая є розповідь про те, як тубільці, котрі зустріли його, побачили в ньому прибульця з Місяця (хоч він їх запевняв, що є жителем Землі), бо нездатні були вийти із своїх світоглядних координат Мид М. Культура и мир детства. -- М., 1989..
Одухотворення природи, анімізм (від лат. апіта -- душа, дух) означав віру в існування душ і духів, які панують над предметами та явищами світу. На думку людини епохи дикості, вода у ріках, що тече спокійно чи проривається через гірську ущелину, спадає влітку чи загрожує повенями навесні, управляється не законами природи, а волею Духа. При цьому водяні або лісові духи первісної міфології були духами, здатними впливати не тільки на життя водойм та дібров, а й приязно чи вороже ставитися до людини. Тим-то людина і намагалась улестити їх жертвою. У перуанців, приміром, зберігся звичай, прийшовши на берег ріки, випити ковток води, зачерпнутий рукою, і просити річкового бога послати щасливу переправу або щедрий вилов. На півдні Африки тубільці приносять у жертву духові ріки під час посухи свійських тварин. У минулому столітті остяки, які населяли береги Обі, коли не ловилася риба, кидали у річкові хвилі оленя з прив'язаним на шиї каменем Тейлор 9. В. Первобьітная культура. -- М., 1989.. Ці забобони залишились і в новітні часи: коли якийсь німецький землевласник насмілився збудувати млин і тим самим збезчестити "священні води", на довгі роки "наставали погані часи", аж поки селяни не спалювали дощенту кляту споруду.
1.1.2 Вплив духовного життя на суспільні відносини у первісному суспільстві
Повір'я та обряди найнижчої варварської культури зберігали свій вплив і в античні часи: на Олімпі в чертогах Зевса збиралися всі водяні божества, крім Океану; навіть німфи, які живуть у гаях біля витоків річок і на зелених луках, дістали місце серед олімпійців. І хоча з розвитком християнства в Європі було накладено заборону на обожнення джерел та офірування їм, усталене вшанування залишилось, і під прикриттям християнства (а часом з підстановкою імені якогось святого) поклоніння воді збереглося до наших днів. Є, наприклад, повір'я: якщо не виплеснути з відра з водою, набраною у криниці, кілька крапель на землю, позбуваючись якогось духа, що міг плавати на поверхні води, то він може оселитися в домі або ввійде у тіло того, хто вип'є з відра.
На довгі століття вже цивілізованого світу зберігся звичай жертвопринесення при закладанні будинків. У Шотландії пікти, яким місцева легенда приписує споруди доісторичної давнини, зрошували закладання своїх будівель людською кров'ю, щоб умилостивити духів землі, які руйнували вночі те, що будувалося протягом дня.
Думка, ніби церква, стіна або міст потребують людської крові або замурованої жертви для міцності фундаменту, була дуже поширена в європейських легендах і втілювалась у практику. Така тюрінзька легенда про замок Лібенштейн, при споруджені якого купили за великі гроші у матері дитину і замурували. Італійська легенда розповідає про міст через Арту, який час від часу руйнувався, доки не заклали в нього дружину будівника. Слов'янські князі, закладаючи дитинець, за старим поганським звичаєм відряджали людей, аби вони схопили першого-ліпшого хлопчика, якого зустрінуть, і замурували.
Згодом людські жертви почали заміняти іншими. У сучасній Греції очевидним реліктом таких поглядів є повір'я: перший, хто пройде повз нову споруду після того, як покладено камінь, помре протягом того ж року. Мулярі замість людської жертви забивають на першому камені ягня або чорного півня. Про те саме розповідає і німецька легенда. Злому духові, який перешкоджав будівництву моста, пообіцяли душу, але обдурили, пустивши першим по мосту півня. Сучасне німецьке народне повір'я говорить, що перед тим, як увійти в новий дім, треба пустити туди кішку або собаку.
Умилостивлення жертвою духів землі і води лежить в основі повір'я про те, що не можна рятувати потопаючих -- бо вони заподіють страшної шкоди рятівникові (про це сказано у В. Скотта в "Піраті"). Такі самі забобони є і у шотландців, і у дунайських човнярів, і в англійських матросів, і навіть за межами європейського континенту. Так, індійці не рятують потопаючих у Гангу Тейяр де Шарден П. Феномен человека. -- М., 1987..
Не можна не згадати і духів дерев та дібров, нерозривно зв'язаних з первісною анімістичною теорією природи. У дереві часом бачать свідому істоту і тому вклоняються йому. Коли, скажімо, місіонер, який прибув на острів Борнео, зрубав дерево, то перша смерть, що скоїлася після того, приписується цьому злочину. В основі вірувань деяких малайських племен на острові Суматра лежить думка, що часом старі дерева -- це помешкання або, вірніше, матеріальна оболонка лісових духів. У Південній Азії приносять дереву пироги і рис, улещуючи дерево, з якого хочуть будувати човен. Багато залишків культу рослинного світу збереглось у Північній Європі. У Росії лісовика вважали покровителем птахів і звірів. Це він начебто переганяв полівок і вивірок з одного лісу в інший, коли люди спостерігали їх міграції. Селяни зв'язували з лісовим духом удачу в полюванні і, щоб уласкавити його, залишали йому в жертву першу забиту дичину або шматочок хліба на пеньку. Якщо хтось занедужав, повернувшись з лісу, то був певен, що це діяння лісовика. Тоді він відносив до лісу скоринку хліба і дрібку солі в чистій ганчірці і, полишивши там усе це, з молитвою повертався додому здоровим.
Отже, душа є у всього сущого, думали люди. А дух може існувати і сам по собі, поза якоюсь іншою сутністю: річчю, звіром, людиною, вітром, грозою, травою. Дух має необмежену сферу дії, він може тимчасово вселятися в якесь тіло або річ. Народження, смерть, сон і сновидіння, хворобу, непритомність, а також чхання і позіхання первісні люди пояснювали існуванням у людині духу, здатного час від часу залишати тіло. Цікаво, що чхання у всіх народів породило своєрідний звичай реагування.
З вірою в духів зв'язані поширені у всіх народів обряди вшанування небіжчиків. Анімізм проявляється у культі предків, у первісних обрядах похорону. За віруваннями первісних людей," душа, або дух, який залишав тіло після смерті, волів на власний розсуд зоставатися біля могили, мандрувати по землі, ширяти в повітрі чи відлітати у справжню оселю духів -- загробний світ. Людям замало переконання, що смерть повертає душу до вільного і діяльного існування, вони жадають допомогти природі і вбивають людей, щоб визволити їхні душі для служіння духам. Так виник один з найпоширеніших і найжорстокіших анімістичних обрядів -- поховальні людські жертвопринесення на користь померлого: коли вмирав можновладець і душа його, згідно з первісною філософією, відлітала, душі його слуг, рабів, дружини мали йти за душею свого пана, щоб продовжити служіння йому у потойбічному житті. Такі міркування і змушували приносити в жертву близьких до померлого людей. Цей обряд утверджується в основному не в період дикості, а добу варварства.
Видатний дослідник первісної культури Е. Тейлор вважав, що "пити за здоров'я" сягає до звичаїв правити узливання на урочистостях на честь богів і померлих.
Так само серйозно дикун ставився до душ тварин. Він приносив тваринам дарунки і вибачався перед ними, коли мав їх забивати або полювати на них. Північноамериканський індіанець, наприклад, розмовляв з конем, як з розумною істотою. Дехто з них не чіпав гримучої змії, побоюючись помсти її духа. Коли забивали ведмедя, то перед ним вибачалися і навіть розкурювали з ним люльку миру.
Примітивні суспільства, як бачимо, не робили принципової різниці між людиною і твариною. Тому ж бо первісній людині була притаманна віра у переселення душ і впевненість у тому, що душа тварини могла жити колись у людській істоті, а отже, тварина, можливо, -- предок або давній улюблений друг. А гренландці, наприклад, думали, що душу хворої людини чаклун може замінити свіжою, здоровою душею зайця, оленя або дитини.
На нижчих ступенях культури ідея кровно-родинних зв'язків дістає відображення у тотемізмі -- ототожненні роду з твариною, від якої рід походить. Соціальне життя здебільшого визначалося тотемістичними уявленнями. Плем'я поділялося на клани, члени яких були зв'язані між собою ім'ям якоїсь тварини, рослини або предмета, але найчастіше тварини (всі з "роду жаби" -- родичі). Вони не тільки називають себе цим ім'ям, а й ведуть від даної тварини свій містичний родовід. Ці тотемні клани були екзогамними, тобто шлюби між членами одного клану були заборонені. Людина не їла м'яса своєї тотемної тварини і не носила її шкури, а якщо змушена була вбити лева, наприклад, для самозахисту, то завжди просила в нього вибачення і правила обряд очищення після такого святотатства.
1.1.3 Заборони (табу) первісного суспільства як основа соціального регулювання
З належністю до певного роду були зв'язані і деякі табу -- заборони, які не підлягали ні сумніву, ні осмисленню. Вони регулювали зовнішні ознаки члена роду (амулет, забарвлення), забороняли певну їжу тощо. П. Лафарг, який тривалий час вивчав первісне суспільство, зв'язував біблійну заборону Адамові їсти плоди з дерева добра і зла з табу на якусь їжу ("... і став одним з нас" може означати, що, вживши певну їжу, людина стає представником іншого клану). Чому Адам і Єва "почервоніли", побачивши свою наготу? Мабуть, це теж зв'язано з належністю родові певного вбрання.
Якщо світ одухотворений і все в ньому живе, то, природно, впливати на нього можна чаклуванням, чародійством, волхвуванням. Так виникає магія. Це віра у способи, з допомогою яких можна на відстані впливати на людину, діючи на її речі. Деякі первісні народи живуть у смертельному страху перед цим підступним мистецтвом. Вони старанно стежать, щоб їхні нігті, волосся, недоїдки не потрапили у руки ворога. Чаклуни негрів можуть ворожити по брудній одежі або шапці відсутньої людини. В Австралії лікар-тубілець прив'язує поворозку до хворого і "відсмоктує" недугу.
Чаклунських мистецтв, що ґрунтуються на простому аналогічному або символічному зв'язку, було у стародавнього людства безліч. В основі магічних прийомів лежало уявлення про те, що певні дії викликають подібні до них наслідки, а саме: поливання водою з глечика -- дощ, удар списом по зображенню тварини -- добре полювання, а ворога -- його загибель. Із записок американського службовця XVII ст., який спілкувався з північноамериканськими індіанцями, відомий факт: символічне умертвіння ворога призвело до того, що "ворог", який дізнався про це, і справді невдовзі вмер природною смертю. Такою сильною була віра в магічні сили. Це гомеопатична магія ("за подібністю"). Є й господарська магія (заклинання, танці, ритуали), лікувальна тощо Чмихов М. О. Давня культура: Навч. посіб. -- К., 1994..
Пояснення подій тут -- з позицій первісної людини -- логічне: якщо на когось упало дерево, то його хтось "наслав". Дикун відтворює стан дитячого розуму. Дикий тубілець Бразилії ладен укусити камінь, об який спіткнувся, чи стрілу, яка його поранила. У законах одного з племен Південної Африки передбачена помста навіть тигру, якщо він убиває когось із свого роду: треба забити і з'їсти цього самого або іншого тигра. Якщо людина падала з дерева, то родичі рубали дерево на тріски. А втім, навіть у класичну давнину траплялись ордалії такого ґатунку: в Афінах, наприклад, камінь чи шматок дерева піддавали осуду через те, що вони заподіяли комусь смерть, і врочисто викидали за межі міста. Дух такого судочинства проявляється у давньому англійському законі, за яким не тільки тварина, яка вбила людину, а й колесо, що переїхало через неї, або дерево, яке вбило її при падінні, "віддаються Богові", тобто конфіскуються і продаються на користь бідних.
1.2 Особливості світосприйняття первісних людей
Незмінний елемент дикунського побуту -- чаклунство, хоча віра у чаклунство душила громадську думку і в XIII -- XVII ст. н.е. Видатний діяч Реформації Мартін Лютер говорив про відьом, які нібито цупили курей та олію у селян: "Я анітрохи не жалів би їх, а спалив би всіх разом". Австралійці вивчають сліди комахи біля могили, щоб знати, в якому напрямі шукати чаклуна, від чаклунства якого людина померла. Зулус жує шматок дерева, щоб цією символічною дією зм'якшити серце людини, у якої має придбати биків, або серце жінки, з якою він хоче взяти шлюб. Житель Східної Африки зав'язує у вузлик могильний прах, кров і кістки, щоб цим звести в могилу ворога. В Австралії та Південній Америці ще в минулому столітті жили примітивні племена, які так вірили у чаклунство, що вважали: люди ніколи б не вмирали, якби їх не зачаровували і не вбивали насильно. У Східній Африці, як писав мандрівник капітан Бертон, він через кожні кілька миль натрапляв на купи попелу -- це внаслідок віри у чорну магію спалювали чаклунів. Ці давні вірування, як ми знаємо, "оживали" в культурах: спалювання і випробування чаклунів і відьом у середні віки.
На тій самій закономірності, що зв'язує різні речі простим аналогічним або символічним зв'язком, ґрунтуються мистецтво ворожіння і віщування на підставі зустрічей з тваринами, тлумачення снів, гаруспікапія (ворожіння на нутрощах тварин), ворожіння на кістках, хіромантія (ворожіння на долоні), яка переплітається з ворожінням на зірках.
Кожний нерозважливий намір або дія може образити дерево, ріку, гору. і тому життя давніх людей було сповненим всіляких табу, адже порушення їх могло викликати незліченні біди. Символічні дії багатьох магічних обрядів несуть у собі немовби пафос покути. Вину людського роду перед світом природи треба нейтралізувати, і цьому служить катарсис -- моральне очищення після магічного обряду.
Тема катастрофи може вважатися загальною темою міфології. Катастрофа -- розплата за зухвальство та егоїзм, за нехтування пієтетом щодо великої повноти буття, за намагання втручатися в об'єктивні процеси.
Мудрість міфів і закладена в них філософія виховання полягає, таким чином, у системі правил, які охороняють світовий порядок від людської сваволі. Це аж ніяк не означає зневаги інтелекту, обмеження прав людини на творчість, на завзяття. Міфи містять серйозну думку, актуальну і в наші дні, -- про необхідність звільнення від помилок розуму, який спонукав неухильно просуватися вперед задля користі, не беручи до уваги автономної сили речей і явищ, їх власного шляху Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. - К., 1996,.
Зауважимо, що міфи -- анітрохи не напучення, і зовсім безглуздо шукати в них прямих повчань. Багато сюжетів жорстокі, брудні, еротично гидотні. Витівки богів далеко не похвальні.
Справді, міфам притаманні риси, негідні богів, вважав Платон. Тим часом Гегель назвав міфологію "педагогікою людського роду". Отже, вони містять щось більш важливе і глибоке, ніж взірці для наслідування. Що ж саме? І чому люди прощали богам і героям їх егоїзм, неприборканість бажань, постійне порушення морального порядку? І чому ці міфологічні істоти, які уособлюють найвище для людини, в той же час самі стоять поза судом і справедливістю і не повинні дотримуватися людських норм життя?
У міфах усіх народів найбільш піднесені уявлення про богів межують з найгрубішими, непристойними і смішними. Ця амбівалентність властива будь-якій міфології. Навіть у Біблії сила-силенна непристойностей, які, одначе, не принижують її піднесеного характеру. Звичайно, це почасти пояснюється тим, що сама відмінність між високим і низьким ще не склалася тоді такою, якою вона є у нашому розумінні.
Дослідники, проте, знаходять й інші пояснення. Звичайно, це стосується вже міфології пізньої -- грецької. А втім, навіть у пізніші часи ставлення до достовірності міфологічних персонажів більш ніж серйозне. У тій самій Греції по всій країні прокотився крик обурення проти астрономів, цих богохульних матеріалістів, які заперечували не тільки божественність, а саму особистість Сонця і вважали його велетенською палаючою кулею. І все-таки надприродні істоти могутні і величні, хоча трепет і жах, який вони навіюють, насичені стихією комізму. Ці постаті ексцентричні, непослідовні, парадоксальні. У більш зрілих релігіях таке змішання гідного й негідного значно згладжене, а їх обурливе поєднання перенесене у підпільний, диявольський світ. Але багато що і залишилося.
Грецькі боги -- великі пустуни. Вони зчиняють безладдя у світі, бешкетують, жирують, сплутують свої і людські плани. Стосунки на Олімпі -- як у великій общині. Зевс гримає на Гермеса, жартівника, хитруна, навіть злодія, але винахідника багатьох корисних речей -- засобів добування вогню, першого музичного інструмента. Бог веселощів, панічного страху і священного безумства -- Діоніс часто порушує взагалі будь-які рамки допустимого. А втім, вважають дослідники, Діоніс стоїть уже на півдорозі від першої трагікомедії до більш сучасної. Недарма з часів Ніцше він -- улюблений бог розворушених душ нашої доби.
Багато стихійного гумору і в історіях героїв -- Геракла, наприклад. Йому властиві не лише благородні діяння, а й безцільне молодецтво та норовливий прояв сили, що переходить у жорстокість (до речі, так само, як і в шумеро-вавилонського Гільгамеша). Культ Геракла мав на увазі навіть вживання брутальної лайки.
Нероздільність піднесеного і смішного у міфах, їх трагічне блазенство допомагає зрозуміти походження трагедії з народного фарсу і роль сатирів, які супроводили своїм комічним хором виклад подій, зовсім не комічних.
Боги і герої міфів -- благодійники людського роду -- чинять іноді діяння лихі, тиранічні й ганебні з точки зору людей. Але люди ними милуються.
Д. Дідро, великий проповідник доброчесності, писав про дивне співчуття, що нас пробирає, коли ми стежимо за відчайдушною сміливістю злочинця, який порушує закони людського співжиття. Чи не в тому криється відповідь, що людина, яка живе в царстві необхідності, котре з усіх боків обмежує її правилами, заборонами і нормами, мимоволі захоплюється тими, хто здатен жити вільно, розкуто, сміливо? І хоча людина прагне у повсякденному житті спокою і благополуччя, їй потрібен політ, їй потрібна поезія, яка підносить її над рутиною буття. На світанку історії цей конфлікт фантастичних поривань і прози розуму відчувався гостріше.
Справді, міфи не вчать моралі, як пізніші релігії. Тому Платон вважав за необхідне їх редагувати, аби з їх допомогою формувати душі дітей Так само, як тіла з допомогою гімнастики. У міфах уперше виступає поетика зла, відома всій світовій літературі. Бешкетування міфологічних героїв, в якому багато фатального, жахливого, злого, все-таки принадливе, бо такі постаті несуть у собі образ великої людської пристрасті, і саме фантастичний, непересічний колорит їхніх діянь, що виходив за межі людського, необхідний, щоб стало зрозумілим: така свобода і самостійність доступні тільки одному, особливому -- богові або героєві.
Демонізм фантастичних істот, котрий утворює головну таємницю будь-якої міфології, є відображенням стихійного життя природи, незалежної від людських вимірів, -- її не стосуються наші правила моралі. Боги можуть бути схожими на людину, але головне в них те, що несхоже і недоступне смертним, інакше вони не боги. Нестримна примха бога, його свобода, недоступна людям, з одного боку, підносила стародавню людину, роблячи її причетною до вільнішого світу, а з іншого -- вчила людей цінити свою, земну гідність, що ґрунтувалася на суворій необхідності праці, боротьби, подолання труднощів і перепон.
Звідси єдність жаху і принадливості у "демонічному", що підноситься над звичайним світом людини. Звідси пристрасті богів і героїв, пристрасті Едіпа, пристрасті Геракла, пристрасті Прометея, пристрасті Діоніса.
Міф спростовує панування людини над природою під загрозою відплати, але обіцяє їй успіх, якщо вона довіриться самостійному життю об'єктивного світу. По суті це передчуття того відкриття, яке прийшло через багато століть і яке Гете висловив так: "Коркове дерево існує не для того, щоб затикати пляшки". Ніщо у світі не можна розглядати як простий засіб досягнення утилітарної мети, якщо ми не хочемо зазнати на собі іронію світу, його зворотну дію Мид М. Культура и мир детства. -- М., 1989..
Моральний вплив міфології не у напучуванні чи муштруванні -- як у релігійній, міщанській або казенній моралі, а у вихованні розуміння відносності панування розуму в світі, в якому живе людина.
Таким чином, підбиваючи підсумки першого розділу курсової роботи, необхідно підкреслити, що формування свідомості та світосприйняття первісних людей відбувалось під впливом міфів, легенд, віри в богів. Між особистісні стосунки у додержавному суспільстві ґрунтувалися на всілякого роду табу, які були засновані на почутті страху, поваги до богів, героїв. Саме керування такими людськими почуттями дозволяло примусити первісну людину підкоритися волі старійшин, вождів племені.
2. Соціальне регулювання в додержавному суспільстві
2.1 Періоди розвитку суспільних відносин в додержавному суспільстві
Отже, відомо, що у далекій давнині держави не було. Умовно цей період можна назвати додержавним суспільством, яке поетапно було:
-- праобщиною (первісне людське стадо);
-- родовою общиною;
-- селянською общиною.
Община -- універсальна форма організації аграрних та інших ранніх суспільств, через яку пройшли (або проходять) усі народи світу. В період існування праобщини закінчився біологічний розвиток людини, виникли штучні житла і знаряддя праці з метою самозбереження і життєзабезпечення. Люди об'єднувалися в колективи, збудовані на кровнородинних зв'язках, із владою ватажка. Це стало початком соціальної організованості, яка розвинулася в період родової общини завдяки колективізму у виробництві і споживанні. Оскільки знаряддя праці були примітивними, а продуктивність праці -- низькою, родова община користувалася усім спільно -- мала спільну власність, рівномірний розподіл засобів до життя (дільба порівну) Історія держави і права зарубіжних країн. _ К., 1994, Философия права / Под ред Д.А. Керимова, В.С. Нерсесянца, издательство „Мысль” 1990 г., с.171.
Відомо, що держави виникають на певному щаблі розвитку суспільства. Їхнє виникнення пов'язане з трьома великими суспільними поділами праці:
1) виділенням скотарства як відокремленої сфери суспільної діяльності (засобом обміну стала худоба, яка набула функції грошей);
2) відокремленням ремесла від землеробства (винахід ткацького верстата, оволодіння навичками обробки металів);
3) появою групи людей (купців), зайнятих лише обміном (зосередження багатства в їх руках завдяки посередницькій місії).
У результаті суспільного поділу праці змінилося господарське життя родової общини (залучення військовополонених як робочої сили з метою здобуття додаткового продукту). Жіночий рід змінюється чоловічим (патріархат), ступень споріднення ведеться за батьківською, а не за материнською лінією. На зміну груповому шлюбу приходить парний шлюб. Інтереси патріархальних сімей вже не повністю збігаються з інтересами роду. З появою сім'ї почалося розкладання родової общини. Виникла селянська община Макарчик В.С. Історія держави і права зарубіжних країн. - К., 2000.
Наявність надлишкового продукту дозволила зосередити деяким сім'ям, їх главам, старійшинам, воєначальникам знаряддя праці, запаси товарів, стати власниками відокремлених ділянок землі і рабської сили, захопленої в результаті війн. Розвивалася соціальна неоднорідність суспільства. Майнова нерівність (спочатку -- міжродова, а згодом внутрішньородова) стала причиною розшарування суспільства і появи груп людей, які «спеціалізувалися» на виконанні загальносоціальних справ (адміністратори, контролери, скарбники та ін.).
Іншою стає організація влади. Замість зборів членів роду все частіше проводилися лише збори чоловіків. Поступово усвідомлювалася важливість гарного управління, керівництва. Відбувся поділ функцій влади на світську (управління), військову (військове керівництво), релігійну. Рада старійшин стає органом повсякденного управління. З'являється племінна бюрократія (управлінська, військова, релігійна), яка здійснює управління суспільством вже не лише в його загальних інтересах, але й у власних, групових, класових інтересах.
Знадобилася якісно нова організація, спроможна зберігати і забезпечувати життя суспільства як цілого організму. Виникла необхідність у публічній владі, відокремленій від суспільства, з особливими загонами людей, які займаються лише управлінням і мають можливість здійснювати організований примус. Такою організацією стала держава.
Слід зважити на те, що родова організація поступово еволюціонувала в державу, проходячи певні перехідні стадії, однією з яких була "військова демократія" (органи самоврядування ще зберігаються, але вже нові додержавні структури в особі воєначальника і його дружини набирають сили).
2.2 Соціальна влада в первісному суспільстві
Разом з людським суспільством виникає соціальна влада. Вона надає суспільству цілісність, організованість, порядок. Під впливом влади суспільні відносини стають цілеспрямованими, управляються, контролюються, а спільне життя людей стає організованим. Влада поділяється на два види - неполітична і політична (державна). Влада означає, з одного боку, передачу (нав`язування) володарюючим своєї волі підвладним, а з іншого - підкорення підвладних цій вол Теория государства и права. Ч. 1: Теория государства / Под ред. А. Б. Венгерова. М., 1995Федоров К.Г. і. Влада, особлива державна, має предметно - матеріальні джерела сили - органи насильства, примусу, озброєні організації людей.
Суспільний порядок виникає внаслідок врегулювання суспільних відносин. Існує два види соціального регулювання - індивідуальне і нормативне. Індивідуальне - це впорядкування поведінки людей за допомогою одноразових персональних рішень (з боку керівників, батьків). Єдиного порядку тут немає. Нормативне - впорядкування поведінки за допомогою загальних правил, тобто моделей поведінки, які поширюються на всі випадки даного роду і яким повинні підкорятися всі, хто буде в сфері дії таких правил Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В. М. Корельского и В. Д. Перевалова -- М.: Издательская группа НОРМА--ИНФРА * М, 1998. -- 570 с..
Перехід від індивідуальних до нормативних методів регулювання суспільних відносин був якісним стрибком в соціальному регулюванні.
Як вже зазначалося, історично першою формою організації додержавного суспільства була родова община. Існувала колективна праця, загальне виробництво і зрівнянна розподілу. Джерелом і носієм влади був рід. Суб`єкт і об`єкт влади співпадали, тому влада була невіддільна від суспільства і неполітична. Єдиним засобом реалізації влади було суспільне самоврядування. Вищим органом суспільної влади були збори всіх дорослих членів суспільства. Рішення зборів, як і вказівки вождя, були обов`язкові для всіх.
Відносини первісного суспільства регулювались звичаями, правилами поведінки, які історично виникли і увійшли в звичку в наслідок виховання і багаторазового повторення одних і тих же дій і вчинків. Особливе місце в забезпеченні звичаїв займали табу (заборони) Теория права и государства / Под ред. Г. Н. Макова. М., 1995.
В додержавному суспільстві звичаї, як правило, виконувались в силу авторитету і звички, але коли потрібен був примус, суспільство було колективним носієм сили - зобов`язувало порушників, проганяло їх і навіть застосовувало відносно них смертну кару.
Головну роль у родовій общині спочатку відігравала жінка (матріархат), вона піклувалася про дітей і господарювала. Споріднення дотримувалося за материнською лінією. Роди об'єднувалися у племена в результаті шлюбних зв'язків, заборонених усередині роду.
Спільність інтересів, виробництва і споживання членів роду обумовили таку організацію соціальної влади, як первісне суспільне самоврядування.
Ознаки первісного суспільного самоврядування:
1) існувало лише у рамках роду, виражало його волю і ґрунтувалося на кровних зв'язках;
2) суб'єкт і об'єкт управління збігалися;
3) органами самоврядування виступали родові збори, тобто збори усіх членів роду (чоловіків і жінок), та старійшини, що обиралися ними;
4) суспільні справи вирішувалися волевиявленням дорослих членів роду на зборах;
5) влада старійшин, які перебували на чолі роду, а також воєначальників (обиралися тільки на період воєнних дій) ґрунтувалася на авторитеті, досвіді, повазі. Плем'я управлялося радою старійшин, яка обирала вождя;
6) посада старійшини не давала ніяких привілеїв. Він працював нарівні з усіма і одержував свою частку, як усі;
7) відмінностей між правами і обов'язками у членів роду не було Основы права: Учебн. пособие для средних специальных учебных заведений. -- 2-е изд., перераб. и доп./ Под ред. В.В. Лазарева. -- М: Юристъ, 2001. -- 448 с..
Отже, суспільна влада збігалася безпосередньо з родовою общиною, не була відокремлена від неї. Єдність, взаємодопомога, співробітництво усіх членів роду, відсутність протилежних інтересів дозволяли родовим зборам без конфліктів вирішувати усі питання.
3. Додержавне суспільство на території України: зародження державності
3.1 Племена, які існували на території сучасної української держави
Однією з найважливіших ознак державності є територія. Земля, на якій проживає український народ, починаючи з палеоліту і до наших часів, ніколи не була незаселеною. Один з найвидатніших археологів України -- П. Курінний -- говорить, що тут "покоління людей виростали одне по одному. Культурна тяглість на українських землях не переривалася ніде, ніколи". Сучасний стан археології дає право стверджувати, що український народ є автохтоном своєї батьківщини і жив на цій території, починаючи за неоліту. Правда, наука ще не може з певністю відповісти на питання, від якого неолітичного племені походять українці. Дані археологічних та історичних досліджень говорять про те, що першими достовірними предками українців є анти. Питання про походження антів неясне. В. Щербаківський вважав, що іменем "анти" називали ряд українських племен, а М. Грушевський у всіх своїх дослідженнях прямо називає антів українцями. Жили вони якраз там, де пізніше бачимо українські племена.
До нас дійшло багато відомостей про громадську та політичну організацію антів. Прокопій Кесарійський писав, що слов'янами та антами не править хтось один, здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Запам'ятаємо цю інформацію, тому що, можливо, в цей час формується одна з найважливіших рис українців -- демократичність вдачі, яка пізніше виразилась у народоправстві Всеобщая история государства и права / за ред. К.И. Батиря. - М. 1998,.
В часи небезпеки анти обирали вождя, авторитет якого визнавав весь народ. Таким вождем був Бож, який у 380 р. створив союз для боротьби з остготським царством Віні-тара. Анти в цій боротьбі потерпіли поразку. Історія донесла до нас імена інших антських вождів -- Межамира, Ардагаста, Мусокія. З певністю можна стверджувати, що об'єднання антів носили державний характер. Так, Йордан, писав, що анти мають спадкову царську владу. Факт об'єднання антів важливий як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне об'єднання з організованим військом та участю населення у політичному житті. Держава антів проіснувала від кінця IV до початку VII ст. і впала під натиском аварів.
Друга досить велика держава виникла на Волині, Аль-Масуд називає її Валінана. Цю державу очолює цар Мад-жак, якому покоряються багато племен. В. Ключевський говорив, що великий воєнний союз в Карпатах у VI ст. можна поставити на початку історії східного слов'янства.
Назва "слов'яни" виникає майже одночасно з назвою "анти". Останній раз термін "анти" зустрічається в 602 р., а в Х ст. зникає ім'я слов'ян. Його заміняють назви окремих племен. До українських племен належали: поляни, сіверяни, деревляни, дуліби (бужани та волиняни), уличі, тиверці та хорвати. Серед цих племен провідного значення набувають поляни. Інтенсивний розвиток торгівлі приводить до подальшого розвитку елементів державності, початок якої М. Грушевський датує VIII, а може й VII століттям. У всякому разі, процес формування української державності не був зупинений падінням антської держави в VII ст.
3.2 Зародження князівської влади в українських племенах
3.2.1 Заснування перших слов'янських міст
"Повість временних літ" підкреслює, що всі східнослов'янські племена мали своє княжіння. Довгий час ми не бачимо спроб заснувати тут єдину державу, яка об'єднала б різні племена. Формування елементів державності відбувається в рамках окремих князівств. Дуже цікаво малює заснування Києва трьома братами -- Києм, Щеком та Хоривом -- "Повість временних літ". Пам'ять про них залишилася в назвах самого міста Києва та гір -- Щекавиці та Хоревиці. Цю легенду записав ще у VII ст. вірменський письменник Зеноб Глак. Він розповідає про заснування Києва в землі полунян (полян). Зберіг літопис згадку і про те, що "Кий княжаше в роде своєм", їздив до Царграда і "якоже сказають... велику честь приял от царя".
Археологічні дослідження підтвердили існування в Києві трьох окремих міст, які були об'єднані лише за княжої доби. Серед усього багатоголосого слов'янського народу "Повість временних літ" виділяє плем'я полян, піднесено розповідає про їхні звичаї та вдачу, стверджує, що саме вони на чолі з Києм почали зводити на березі Дніпра сучасний Нестору злотоглавий град. Розповідає також про почесний прийом полянського князя у Царграді, похід Кия на Дунай, де він заснував "градок мал" -- Києвець (подібну версію про похід першого полянського князя подає також Ніконівський літопис).
До нашого часу не збереглось документів, які б вказали точну дату походу першого полянського князя та перетворення Києва в політичний центр слов'янських племен. Проте історик Нестор правильно підійшов до розв'язання цієї проблеми: розмістив оповідь про діяльність Кия перед такими історичними подіями у Східній Європі, як похід волзьких булгар на Дунай, поява білих угрів у Європі, слов'яно-аварські війни. Мова тут про події другої половини VI ст.
Активність князя Кия академік Б. А. Рибаков відніс до часів правління візантійського імператора Юстиніана (527 --565 рр.), з яким, цілком ймовірно, Кий мав дипломатичні відносини. Отже, Нестор переконливо визначає хронологічні межі діяльності легендарного полянського князя Кия і перетворення міста в політичний і культурний центр східного слов'янства Шевченко О.О. Історія держави і права України. - К., 1996,.
Літописи свідчать, що поляни не були єдиним племенем. Більш-менш міцна держава виникла тільки у полян на території, яка в силу різних причин, сприятливих для сільського господарства, вже не раз ставала важливим осередком суспільного життя і торгівлі. На час формування держави українські племена стояли на більш високому рівні розвитку, ніж великоруські та білоруські. В цьому немає нічого дивного або образливого для інших народів.
3.2.2 Періодизація розвитку слов'янських племен
Об'єктивні умови розвитку і перш за все місцевість проживання привели до того, що українські племена раніше перейшли до землеробства і торгівлі. За доби, яка передувала появі Київської держави, -- у VII -- VIII ст. -- Придніпров'я переживало економічне піднесення у зв'язку з розквітом торгівлі з Іраном, Візантією, арабськими державами. У VII ст. місцеві майстри на Придніпров'ї виробляють високохудожні речі -- посуд, зброю, прикраси, в яких переплітаються як місцеві традиції, так і чужоземні впливи. Формування держави тут йшло в ногу з формуванням своєї культури.
Отже, напрошується висновок, що рухи створили ряд державних об'єднань ще до виникнення Київського князівства. Це були політичні утворення -- варварські, дофеодальні. На початку IX ст. економічний розвиток українських земель посилюється. В цей час виникають передумови для об'єднання існуючих у VIII ст. державних утворень в єдину поляно-руську державу -- Київську Русь.
Як відомо, радянська офіційна наука відмовляла українському народу в існуванні його державності взагалі, не кажучи вже про Київську Русь. Добре сказав з цього приводу М. Грушевський: "До тих пір, коли не буде доведено, що в Києві і його околицях в IX -- XII ст. проживали великоруські племена, котрі перенесли потім форми політичного, суспільного та культурного життя на береги Кля-зьми і Москви, нам доведеться з простої логічної послідовності вважати ці форми набутком української народності, оскільки ці українські племена IX -- XII ст. були її безпосередніми предками". У VIII ст. візантійські і арабські джерела для позначення населення, яке проживало на українських землях, починають використовувати назву "русь".
Походження цієї назви являє одну із загадок історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною. Стародавні іноземні джерела не ототожнюють слов'ян і русів. Так, у "Книзі видів землі", написаній Абу-Зайда Ахмедом в середині Х ст., читаємо: "Руси є народ, сусідний з болгарами, між цими останніми і слов'янами", "землі слов'ян і їх сусідів, як-то русів". Абу-Ісхак аль-Істахрі в "Книзі кліматів" писав: "Руси є народ по сусідству з Булгаром, між цим останнім і Славонією". Майже всі історичні джерела говорять про історичну спільність русів з слов'янами. Абуль-Касим Убайдалах у "Книзі шляхів і царств", написаній в IX ст., підкреслює, що руси "суть плем'я із слов'ян".
Русам в силу могутності вдалося підкорити інші слов'янські племена та обкласти їх даниною. Показовим, для розуміння різниці між русами та іншими слов'янами, є оповідь візантійського імператора Костянтина Багрянородного. Він повідомляє, що руси кожну осінь і зиму збирають данину з слов'янських племен. Коли в 907 році князь Олег закінчив свій переможний похід на Візантію, то він звелів підняти на руських кораблях паруса з дорогоцінних тканин, а на слов'янських -- прості (кропив'яні). Це говорило про особливе становище русів серед слов'ян.
Українські та російські дослідники здавна намагалися розгадати етимологію слів "руси", "роси", "Русь". Зупинюся на найбільш цікавих гіпотезах. Один із сучасних дослідників Г. Василенко наводить численні факти, що були відомі ще в XIV ст., про те, що слова "роси", "руси", "рутени" чи "рутини" -- кельтського походження. Ще в першому столітті до нової ери, коли Юлій Цезар оволодів Галлією, він завоював кельтське плем'я, яке римляни назвали бастарни, а самі себе ці бастарни називали рутинами. Розгромлене плем'я рутинів розділилося на дві частини. Одна з них іде в Прикарпаття, зливається тут з слов'янами, передає їм свою назву.
Можливо, що перша назва Галичина пішла від цього народу, бо в пізніші часи в офіційних європейських документах вона іменувалась Рутенією. Інша частина рутенів пішла на Подунав'я, де разом з кочовими народами воювала з Візантією. Після розгрому кочівників рутини пішли на схід, у причорноморські степи і осіли між болгарськими та слов'янськими землями.
З того часу, з першого століття нової ери, зникає назва "рутини", а замість неї з'являються інші -- роксолани, росомани, роси, руси. В IV ст. з ними б'ються готи, воюють араби. Оскільки через причорноморські степи в IV -- VI ст. прокочувалися всі хвилі великого переселення народів, росиросомани піднімаються по Дніпру в більш безпечне місце і поселяються в басейні річки, якій дали назву Рось, а її притокам -- назви Росава, Росавиця. В цьому регіоні з давніх часів проживали поляни, і таким чином руси і поляни опинилися поряд. З часом, все населення, що проживало на Подніпров'ї, отримує назву "руси". Літописець через це й сказав "поляне, іже зовомая русь".
Таким чином, назва "Русь" витворилася в результаті процесу формування українського етносу на ґрунті етногенезу кількох великих і давніх народів, що жили в епоху скіфів, в епоху трипільської культури, в добу розселення слов'янських племен.
Приблизно з VI ст. термін "Русь" застосувався переважно до Київського князівства. Він деякою мірою був синонімом Київщини. У XI -- XIII ст. літописи відокремлювали Русь -- Київське князівство -- від інших князівств. "Поїхати на Русь" означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: "Йде архи єпископ Новгородський Нифонт в Русь" (в Київ). В році 1165 Новгородський літопис зазначає ще точніше: "Ходи игумен Юрьєвський... в Русь, в Києвград".
Таке було розуміння слова "Русь" і в Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис нотував: "Йде князь Святослав... с половцьі поганьїмьі, с черниговцьі из Руси на Суздаль ратью". Року 1155 пише Іпатіївський літопис: "Юрій Володимирович... йде из Суздалья в Русь й приде Києву". Ще більш переконливо цей же літопис говорить, що до столиці суздальської землі -- Володимира приходили купці "из Царгорода, й от иньїх стран, из Русской земли й аче латинан". Отже, Руська земля поставлена між Царградом і латинським заходом Чернилевский З.М. Всеобщая история государства и права. - 1996,.
Термін "Русь" не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська Русь об'єднала їх в єдиній державі. Значно пізніше, в другій половині XIV ст., даний термін як стосовно назви народності, так і державності було присвоєно Московською державою.
Дуже довгий час цей термін вживався в Західній Україні. В топоніміці Прикарпаття та Закарпаття є 24 назви, пов'язані з терміном "Русь". Населення Закарпатської України по цей час носить назву "русини".
3.3 Зародження державності слов'янських племен
Історичні джерела не дають відомостей про дальший по смерті Кия розвиток Київського князівства. Нові відомості про Українську державу з'являються в чужоземних джерелах в першій половині IX ст. На її існування в Бертинській хроніці 839 року вказує запис про київського князя. Але в повний голос молода українська держава заявила про себе на весь світ походом на Царград. "Повість временних літ" розповідає, як у 866 році князі Ос-кольд і Дір ходили на Царград, зруйнували околиці цього міста. Про цей похід говорять і візантійські джерела. В анонімній візантійській хроніці, яку опублікував Ф. Кюмон, подається точна дату нападу Русі -- 18 червня 860 року.
Подобные документы
Поняття громадянського суспільства. Історія розвитку громадянського суспільства. Аналіз проблем співвідношення соціальної правової держави і громадянського суспільства (в юридичному аспекті) насамперед в умовах сучасної України. Межі діяльності держави.
курсовая работа [84,9 K], добавлен 18.08.2011Висвітлення проблеми становлення та розвитку функцій держави, їх розподіл на основні та неосновні. Особливості внутрішніх функцій української держави як демократичного, соціального, правового суспільства. Місце і роль держави як головного суб'єкта влади.
реферат [41,4 K], добавлен 07.05.2011Відсутність в українців на протязі тривалого часу власної держави як основна проблема розвитку українського суспільства. Етапи творення державності України. Проблема розвитку малого та середнього бізнесу. Вироблення адекватної стратегії розвитку України.
реферат [25,8 K], добавлен 26.03.2010Політична система суспільства, рівні регулювання суспільних відносин та соціальна відповідальність. Поняття, походження та ознаки держави. Принципи, філософія та функції права. Співвідношення держави і суспільства, проблема громадянського суспільства.
реферат [23,8 K], добавлен 01.05.2009Проблеми виникнення держави. Складність сучасних соціальних процесів. Проблематика перехідного періоду. Особливості становлення державності в трансформаційний період розвитку посттоталітарних країн. Становлення України як незалежної, самостійної держави.
реферат [33,2 K], добавлен 02.05.2011Історія виникнення та розвитку правової держави. Сутність поняття та ознаки громадянського суспільства. Розвиток громадського суспільства в Україні. Поняття, ознаки та основні принципи правової держави. Шляхи формування правової держави в Україні.
курсовая работа [120,0 K], добавлен 25.02.2011Аналіз цивілізаційних аспектів взаємовпливу соціальної держави та інформаційного суспільства. Осмислення європейської тенденції синтезу інноваційних підходів з державними традиціями добробуту. Напрямки розвитку України в умовах теоретичної рефлексії.
реферат [25,6 K], добавлен 20.09.2010Особливості формування громадянського суспільства в Україні. Сутність та ознаки громадянського суспільства і правової держави. Взаємовідносини правової держави і громадянського суспільства на сучасному етапі, основні напрямки подальшого формування.
курсовая работа [40,7 K], добавлен 13.11.2010Період панування скіфів на території України, вплив їх культури на Східну Європу, Західну та Центральну Азію. Cтворення скіфської держави, формування класового суспільства та виникнення рабовласництва. Суспільний лад, джерела та галузі скіфського права.
курсовая работа [361,9 K], добавлен 26.05.2016Суспільство України за часи радянської влади та незалежності. Формування правового поля та інститута громадянського суспільства в незалежній країні. Інститути громадянського суспільства і громадські організації та перспективи їх подальшого розвитку.
реферат [17,2 K], добавлен 28.01.2009
