ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття та значення рішення про відмову у порушенні кримінальної справи

2. Підстави відмови у порушенні кримінальної справи

3. Процесуальний порядок відмови в порушенні кримінальної справи

4. Оскарження рішень про відмову в порушенні кримінальної справи

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Сучасні якісні зміни судочинства визначають необхідність не тільки удосконалювання законодавства, але і значне підвищення якості й ефективності кримінально-процесуальної діяльності. Це вимагає від кожного співробітника правоохоронних органів усебічного знання тих теоретичних питань, від яких безпосередньо залежить підвищення рівня судової та слідчої роботи. До зазначеного числа, у першу чергу, варто віднести питання, пов'язані зі стадіями кримінального процесу, центральне місце, у якому, на погляд значної кількості фахівців, займають інститути кримінально-процесуального права, пов'язані з порушенням кримінальної справи.

Вважається, що порушення кримінальної справи без достатніх на це підстав, також як і необґрунтована відмова в порушенні кримінальної справи, є грубим порушенням законності, що приносять велику шкоду суспільству, державі, правам і законним інтересам громадян.

Нерідко порушення і прийняття до свого виробництва кримінальної справи при відсутності на те підстав спричиняє й інші більш серйозні наслідки порушення законності - необґрунтована затримка, притягнення особи в якості обвинувачуваного, проведення обшуку, застосування інших мір державного примусу (привід, звільнення з посади і т.д.). Дані порушення законів приносять людям великі моральні та фізичні страждання.

Необґрунтоване порушення кримінальних справ негативно позначається на боротьбі зі злочинністю в цілому. Воно призводить до даремної витрати сил, засобів і часу органів попереднього розслідування, до відволікання їх від розкриття дійсно тяжких злочинів. Не можна не враховувати і ту обставину, що через необґрунтований початок попереднього розслідування громадяни без необхідності викликаються в міліцію, прокуратуру, відриваючись від суспільно-корисної праці.

Необґрунтована відмова в порушенні кримінальної справи, а також пряме приховування заяв (повідомлень) про злочини від реєстрації підривають принцип невідворотності відповідальності, створюють можливість невикритим злочинцям чинити нові, часом більш тяжкі і жорстокі злочини. Подібні порушення закону спотворюють справжню картину стану злочинності в тому чи іншому районі, місті, підривають авторитет правоохоронних органів.

Вказане підкреслює актуальність тих питань, які пов'язані з початковими стадіями кримінального провадження - порушенням кримінальної справи.

Мета цієї роботи - розглянути правові підстави та особливості прийняття рішення про відмову у порушенні кримінальної справи.

Основні завдання, які ставляться в цій роботі, полягають у наступному:

- розкрити поняття та значення рішення про відмову у порушенні кримінальної справи;

- здійснити правову характеристику підстав відмови у порушенні кримінальної справи;

- визначити процесуальний порядок відмови у порушенні кримінальної справи;

- охарактеризувати процедури оскарження рішення про відмову у порушенні кримінальної справи.

В якості об'єкта дослідження в цій роботі виступає чинне кримінально-процесуальне законодавство України, а також монографії фахівців у визначеній галузі права.

1. Поняття та значення рішення про відмову у порушенні кримінальної справи

Для того, щоб розкрити значення відмови в порушенні кримінальної справи необхідно розкрити зміст цієї процесуальної дії, яка безпосередньо пов'язана із початком кримінального провадження і може вплинути на подальшу долю конкретної особи.

Порушення кримінальної справи - це початкова й обов'язкова стадія кримінального процесу по кожній конкретній справі.

Порушення кримінальної справи, як стадія кримінального процесу виражається в тому, що повноважні органи держави і посадові особи при одержанні відомостей про вчинений злочин або злочин, що готується, встановлюють наявність необхідних умов для провадження по кримінальній справі і приймає рішення почати це провадження.

Таким чином, порушення кримінальної справи - самостійна стадія кримінального процесу, якій властиві всі ознаки, що характеризують стадію кримінального процесу (конкретні задачі, своєрідне вираження основних принципів кримінального процесу, специфічне коло кримінально-процесуальних дій і правовідносин та ін.).¹¹ Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. Навч посібн. - К., Юрінком Інтер, 2004., С. - 103

Незалежність стадії порушення кримінальної справи від інших етапів руху справи обумовлена характером дозволених питань. Зокрема тут не тільки приймаються повідомлення про вчинений злочин, але і перевіряються отримані відомості, а також приймається обґрунтоване рішення про порушення кримінальної справи або відмові в ній. При цьому здійснюється двоєдина задача. З одного боку, реагування на кожен факт вчинення злочину, з іншого боку - відмежування наступних етапів кримінального процесу, зокрема стадії попереднього розслідування, від розгляду фактів:

а) яких насправді не було;

б) які не є злочинними, тобто в яких немає хоча б одного з обов'язкових ознак об'єктивної сторони складу злочину, у тому числі малозначних (адміністративних, дисциплінарних і інших проступків).

На цьому етапі діють специфічні кримінально-процесуальні відносини, що відрізняються від існуючих у стадії попереднього розслідування. Самостійний характер стадії порушення кримінальної справи виявляється й у тому, що вона являє собою етап кримінально-процесуальної діяльності, причому жодна кримінальна справа не може виникнути поза ним.

Стадію порушення кримінальної справи складає комплекс кримінально-процесуальних дій і правовідносин, що не може бути зведений тільки до того, що пов'язано із самим актом порушення кримінальної справи. Якщо в результаті перевірки відомостей про вчинений злочин або злочин, що готується, компетентний орган держави (посадова особа) виносить рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, це не означає, що стадії порушення кримінальної справи не було. Вона була. Результатом її стала постанова про відмову в порушенні кримінальної справи.

Таким чином, стадія порушення кримінальної справи - це перша самостійна стадія кримінального процесу, що виражається у встановленні компетентним органом держави (органом дізнання, слідства, прокуратури, судом) умов, необхідних для порушення кримінальної справи, і в прийнятті рішення про порушення кримінальної справи, або, при відсутності таких умов, про відмову в цьому.

Фахівці підкреслюють, що рішення про відмову в порушенні кримінальної справи покладає на особу, що приймає таке рішення, не меншу відповідальність, ніж при порушенні кримінальної справи. Неправомірна відмова в порушенні кримінальної справи є порушенням законності, оскільки злочин залишається нерозкритим, а особа, яка його здійснила, не карається і отримує можливість вчинити нові злочини.¹¹ Кримінальний процес України: Підручник / За ред. Ю.М.Грошевого, І.Є.Марочкіна. -Донецьк, 2004., С. - 193

Аналіз практики свідчить, що безпідставні відмови в порушенні кримінальної справи є досить поширеним явищем.

Ніщо так не сприяє вчиненню нових злочинів, як усвідомлення відсутності покарання за кожний злочин, що нерідко породжується безпідставною відмовою в порушенні кримінальної справи.

Залишення осіб, які вчинили злочин, без покарання викликає негативну реакцію громадян, яким відомо про злочин, веде до складання думки про марне звернення до правоохоронних органів.

Відмовити в порушенні кримінальної справи -- це означає визнати, що судове провадження з приводу події, про яку повідомлено органам дізнання, слідчому, прокурору або суду, не буде розпочато.

Відмова в порушенні кримінальної справи часто є правовою основою для визнання того, що злочину не було, а в тих випадках, коли повідомлялось про вчинення злочину певною особою, -- правовою основою для визнання того, що ця особа вчинила злочин.

Відмова в порушенні кримінальної справи не означає, що в усіх випадках злочину не було, або певна особа не вчиняла злочин. У деяких випадках закон зобов'язує не порушувати кримінальну справу, хоча діяння було вчинено і відома особа, яка його вчинила (наприклад, щодо особи, яка не досягла 11-річного віку, внаслідок акту амністії тощо). Виходячи з цього, відмову в порушенні кримінальної справи розцінюють як процесуальний акт, що протистоїть виникненню кримінального процесу по визначеному факту або щодо конкретної особи.

При відмові у порушенні кримінальної справи діють ті самі строки, що й при її порушенні. Практика свідчить, що помилки при відмові в порушенні кримінальної справи найчастіше допускають при поспішному прийнятті рішення. Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи повинно прийматись у строки, встановлені законом для прийняття такого рішення.

Згідно із ст. 99 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) при відсутності підстав до порушення кримінальної справи орган дізнання, прокурор, слідчий або суддя своєю постановою відмовляють в порушенні кримінальної справи, про що повідомляють заінтересованих осіб, підприємства, установи й організації.

Якщо в результаті перевірки заяви чи повідомлення, що надійшли, не встановлено підстав для порушення кримінальної справи, однак матеріали перевірки містять дані про наявність у діянні особи адміністративного чи дисциплінарного проступку, чи іншого порушення громадського порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя мають право відмовити в порушенні кримінальної справи, надіслати заяву або повідомлення на розгляд громадської організації, служби в справах неповнолітніх, трудовому колективу або власнику підприємства, установи, організації, чи уповноваженого ним органу для вжиття відповідних заходів впливу або передати матеріали для застосування в установленому порядку заходів адміністративного стягнення.

Вичерпний перелік підстав та умов, за яких може бути відмовлено в порушенні кримінальної справи, дано в ст. 6 КПК. Відмова в порушенні кримінальної справи з інших підстав (наприклад, через те, що викрадене майно погано охоронялось, або що постраждалий не міг назвати осіб, які вчинили крадіжку) є незаконною.

2. Підстави відмови у порушенні кримінальної справи

Для того, щоб порушилася кримінальна справа, повинен бути законний привід і достатня підстава. При відсутності підстав до порушення кримінальної справи, при наявності обставин, що виключають провадження по справі, прокурор, слідчий, орган дізнання і суд відмовляють у порушенні кримінальної справи.

Перелік обставин зазначений у ст. 6 КПК України. Дана норма не вичерпує всіх підстав, що виключають провадження по кримінальній справі. Її перелік охоплює лише ті підстави, застосування яких:

а) можливо як при відмові в порушенні справи, так і при припиненні провадження по справі;

б) відноситься до компетенції всіх органів попереднього розслідування і суду;

в) не пов'язано з питанням про заміну покарання іншими мірами.

Відсутність події злочину (п. 1) признається підставою для відмови в порушенні справи у таких випадках:

- коли сама подія (наприклад убивство, крадіжка) не існувала (особу, що вважалася убитою, виявилася живою;

- крадіжка виявилася результатом рахункової помилки і т.д.);

- у випадку самогубства, нещасного випадку, аварії і т.д., - якщо дані про вчинений злочин, на які вказував заявник матеріалами перевірки не підтвердилися, а подія була результатом дій самого потерпілого або стихійних явищ.

Відсутність в діянні складу злочину (п. 2) може бути визнано підставою для відмови в порушенні справи, коли в первинних матеріалах була вказівка на конкретну особу, якщо:

- подія, із приводу якої велося провадження, мало місце, але ці дії носили правомірний характер (необхідна оборона, крайня необхідність і т.д.);

- подія явилася результатом дій даної особи, містила ознаки злочину, але немає одного з обов'язкових елементів складу злочину; склад злочину відсутній, зокрема, у випадках:

1) малозначності вчиненого і відсутності в зв'язку з цим суспільної небезпеки;

2) добровільної відмови від доведення злочину до кінця, якщо фактично вчинене діяння не містить іншого складу злочину;

3) вчинення суспільно небезпечного діяння в стані неосудності;

4) вчинення злочину особою, що не є суб'єктом злочину.

За скінченням строків давності (п.3). Якщо з моменту вчинення злочину (за винятком злочинів проти миру і безпеки людства та воєнних злочинів (ст. 6 Міжнародного воєнного трибуналу від 8 серпня 1945 р.) пройшло визначена кількість років і особа протягом цього терміну не вчинилася нового злочину, кримінальна справа не порушується.

Внаслідок акту амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з помилуванням (п. 4), що мМістить у своєму тексті межі його застосування. Якщо такий акт указує на припинення провадження справ визначеної категорії, правоохоронні органи не мають права порушувати кримінальні справи цієї категорії. У випадку незгоди особи кримінальна справа порушується в звичайному порядку.

Щодо особи, яка не досягла на момент вчинення суспільно-небезпечного діяння чотирнадцятирічного віку (п. 5). По загальному правилу суб'єктами злочину можуть бути особи, які досягли на момент вчинення злочину 16 років. У виняткових випадках за вчинення злочинів, вичерпний перелік яких міститься в ч. 2 ст. 22 Кримінального кодексу України, припускається притягнення до відповідальності з 14 років.

Примирення потерпілого з обвинувачуваним по справах, які порушуються не інакше як по скарзі потерпілого (п. 6) служить обставиною, що виключає провадження, крім випадків, передбачених ст. 27 КПК (заподіяння побоїв, легкого шкоди здоров'ю, образа і т.п.).

За відсутність скарги потерпілого, якщо справа може бути порушено не інакше як по його скарзі (п.7). Ця обставина відноситься до двох різноманітного по ступені суспільної небезпеки категоріям справ. У першу входять справи так названого приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК), коли суспільна небезпека діянь значною мірою визначається оцінкою потерпілого факту порушення його інтересів.

До другої категорії відносяться справи про зґвалтування без обтяжуючих обставин.

Такі справи порушуються тільки по скарзі потерпілих (справи так званого приватно-публічного обвинувачення), але закривати такі справи за примиренням потерпілої з обвинуваченим не можна (ч.2 ст. 27 КПК). Водночас законом передбачені випадки, коли прокурор у силу того, що потерпілий не в змозі захищати свої законні інтереси або справа має особливе громадське значення, порушує справу при відсутності скарги.

Смерть правопорушника (п. 8) виключає порушення кримінальної справи, тому що знеособлює подальше провадження, виводить із нього суб'єкта кримінальної відповідальності.

Необхідно зазначити, що іноді кримінальна справа порушується і після смерті правопорушника. Таке рішення приймається в разі потреби реабілітувати мертвого, відновити кримінальну справу у відношенні інших осіб (ст. 27 КПК) або по ново виявлених обставинах.

В порушенні кримінальної справи також відмовляється щодо особи, відносно якої є вирок по тому ж обвинуваченню, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави ( п. 9).

Наявність не відміненої постанови (п. 10) органа дізнання, слідчого, прокурора про припинення справи по тому ж обвинуваченню, крім випадків, коли необхідність порушення справи визнана судом, у провадженні якого знаходиться кримінальна справа (п. 11 ст.6 КПК). Вказана обставина перешкоджає порушенню даної кримінальної справи. Це буде й тоді, коли про відмову в порушенні кримінальної справи по тому ж факту є не скасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, крім випадків, коли необхідність порушення кримінальної справи визнано судом, у провадженні якого перебуває кримінальна справа (п.11).

Таким чином, прокурор, слідчий, органи дізнання і суддя відмовляють у порушенні кримінальної справи не тільки у разі відсутності підстав до її порушення, а й за наявності обставин, що виключають провадження по справі.

Це означає, що при відмові в порушенні кримінальної справи необхідно чітко відмежувати відсутність події злочину від відсутності в діянні складу злочину.

Якщо не встановлено подію злочину, то не виникає питання про ознаки злочину.

Відрізняти вказані обставини необхідно і в тих випадках, коли подія або факт мали місце, але вони не є результатом протиправних дій якої-небудь особи. Слід перевірити наявність причинного зв'язку між діями і наслідками; при відсутності причинного зв'язку -- відмова в порушенні кримінальної справи за відсутністю події злочину, а не за відсутністю складу злочину.

Відсутність у діянні складу злочину (п. 2 ст. 6 КПК) -- найбільш поширена підстава, що тягне відмову в порушенні кримінальної справи. Відмова в порушенні кримінальної справи на цій підставі повинна мати місце лише в тих випадках, якщо у відсутності в діянні складу злочину немає жодного сумніву.

Неможливо відмовити у порушенні кримінальної справи за п. 2 ст. 6 КПК через те, що невідомі всі ознаки, які дозволяють зробити висновок про наявність у певному діянні складу злочину.

Відмова в порушенні кримінальної справи повинна мати місце в тих випадках, якщо відомі всі ознаки певного діяння і в ньому немає складу злочину.

Цю підставу застосовують тоді, коли встановлено, що подія мала місце, була результатом вчиненого особою діяння (дії або бездіяльності), але сама по собі не є злочином, оскільки:

а) немає хоча б одного з елементів складу злочину (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона);

б) наявні обставини, що виключають суспільну небезпеку діяння.

До них належать: необхідна оборона та крайня необхідність.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної та достатньої в певній ситуації для негайного відвернення чи припинення посягань, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

При вирішенні питання про порушення кримінальної справи в таких випадках перш за все виникає необхідність відмежувати стан необхідної оборони від перевищення її меж. Перевищенням меж необхідної оборони визначається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Слід враховувати як блага, що захищаються від злочинного посягання, так і умови правомірного захисту. Найбільш складним питанням є встановлення наявності або відсутності умов правомірності захисту як дії, спрямованої проти злочинного посягання.¹¹ Кримінальний процес України: Підруч. для вищих навч. зак. України / За ред. Ю.М.Грошевого та В.М. Хотенця. -- Харків, 2003., С. - 166

Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, спричинене суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

Не є перевищенням необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Заподіяння шкоди особі, що вчиняє суспільне небезпечне посягання, може вважатися правомірним і суспільне корисним діянням за умови, що воно відповідає виробленим теорією кримінального права критеріям (умовам, ознакам) правомірності необхідної оборони, які умовно поділяють на дві групи:

1) умови, що характеризують суспільне небезпечне посягання;

2) умови, що характеризують захисні дії, тобто визначають межі захисних дій, щоб вони не перевищували меж необхідності, а шкода, заподіяна особі, яка здійснює посягання, не перевищувала ту, яка для цього необхідна.

До умов необхідної оборони, які характеризують суспільне небезпечне посягання, належать:

а) наявність суспільне небезпечного посягання;

б) його дійсність (реальність).

Іноді дійсність і реальність суспільне небезпечного посягання розглядають як самостійні умови правомірності необхідної оборони, або ж як самостійну умову правомірності виділяють об'єктивну суспільну небезпечність посягання.

Захист допускається лише проти посягання, яке об'єктивно є суспільне небезпечним, наявним, дійсним і реальним, але всі ці умови можна виділяти і як самостійні, а можна об'єднати в одну -- наявність суспільне небезпечного посягання.

Умовами правомірності необхідної оборони, що належать до захисту, тобто характеризують захисні дії, є:

а) можливість захищати лише цінності, а саме: права та інтереси особи, яка захищається, інших осіб, суспільні інтереси або інтереси держави;

б) шкоду може бути заподіяно лише особі, яка вчиняє посягання, а не будь-якій особі;

в) захист не повинен перевищувати необхідної оборони.

Крайня необхідність є обставиною, що виключає відповідальність за відсутності суспільної небезпечності діяння. Як і необхідна оборона, крайня необхідність спрямована на запобігання небезпеки.

Однак за крайньої необхідності небезпека, на відміну від необхідної оборони, може випливати не тільки від злочинного посягання, а й від стихійних сил тощо. Крім того, дії особи, що перебуває в стані крайньої необхідності, завжди спрямовані на заподіяння шкоди сторонній особі, а не тільки особі, від якої надходить погроза.

Повсякденне життя часто ставить людей в умови, коли необхідно відвернути шкоду інтересам, що охороняються законом, шляхом заподіяння шкоди якимось іншим інтересам, що також охороняються законом. Кримінально-правової оцінки потребують лише випадки заподіяння шкоди не власним, а іншим правам та інтересам, що охороняються законом, якщо метою заподіяння шкоди є відвернення іншої шкоди.

Закон допускає вимушене, необхідне за певних конкретних умов, заподіяння шкоди одним правоохоронюваним інтересам для відвернення шкоди іншим таким інтересам. Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в певній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. Таке заподіяння шкоди, оскільки воно дозволяється законом, виключає злочинність діяння і має оцінюватись як правомірне, а в більшості випадків буде і суспільне корисним. Проте заподіяння шкоди одним інтересам для відвернення шкоди іншим інтересам вважатиметься правомірним за додержання певних умов -- умов правомірної крайньої необхідності.¹¹ Кримінальний процес України: Підруч. для вищих навч. зак. України / За ред. Ю.М.Грошевого та В.М. Хотенця. -- Харків, 2003., С. - 173

Для інтересів, що охороняються законом, можуть становити небезпеку:

1) природні явища: повінь, землетрус, буря, заметіль, сильний снігопад, похолодання, інші стихійні лиха;

2) будь-які дії (бездіяльність) людей, в тому числі й попередні дії (бездіяльність) особи, яка перебуває в стані крайньої необхідності. При цьому не має значення наявність чи відсутність вини осіб, діями (бездіяльністю) яких створено загрозу заподіяння шкоди.

Такими діями можуть бути і дії, вчинені іншою особою також у стані крайньої необхідності. Наприклад, водій автобуса з метою відвернути наїзд на пішохода, котрий раптово з'явився на проїжджій частині, виїжджає на смугу зустрічного руху, створивши тим самим небезпеку зіткнення з автомобілем, що рухається назустріч, а водій зустрічного автомобіля, щоб уникнути зіткнення, виїжджає на хідник, де збиває пішохода і заподіює йому тілесні ушкодження. Стан крайньої необхідності може бути створений не тільки умисними неправомірними діями інших людей, а й необережними чи навіть невинними. Такий стан може бути створений і правомірною поведінкою іншої людини;

3) технічні чинники: поломка технічних пристроїв, їх вихід із ладу, порушення режиму роботи технічних, автоматизованих та інших систем, аварії (наприклад, пошкодження нафтогазопродуктолроводів, систем каналізації, електропостачання, зв'язку);

4) фізіологічний (біологічний) стан інших людей, наприклад, необхідність надання термінової медичної допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані внаслідок аварії, різкого загострення хвороби;

5) поведінка тварин, наприклад, напад розлюченого бугая, собаки, диких тварин, сказ тварин, втеча диких тварин із зоопарку чи цирку, хвороба тварин чи рослин (епідемії, епізоотії, епіфітототії тощо).

Умовами правомірності заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є:

1) наявність небезпеки заподіяння шкоди інтересам, які охороняються законом;

2) неможливість усунення наявної небезпеки без заподіяння шкоди іншим інтересам, що охороняються правом;

3) заподіяна шкода не повинна перевищувати шкоду відвернену, тобто не повинні бути перевищені межі крайньої необхідності.

Однією з найважливіших умов правомірності крайньої необхідності є вимога закону, щоб заподіяна шкода за розміром не перевищувала шкоду відвернену. Заподіяння у стані крайньої необхідності шкоди, рівної шкоді відверненій, також визнається правомірним і не розглядається як перевищення меж крайньої необхідності. Це положення є однією із принципових відмінностей законодавчого регулювання інституту крайньої необхідності КК України 2001 р. порівняно із КК 1960 р.

Ознаками перевищення меж крайньої необхідності є:

1) наявність стану крайньої необхідності, тобто наявність безпосередньої небезпеки заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам;

2) неможливість усунення наявної небезпеки діянням, не пов'язаним із заподіянням шкоди іншим правоохоронювавним інтересам;

3) заподіяна шкода є більш значною, ніж відвернена;

4) шкоду в стані крайньої необхідності заподіяно умисно.

Необережне заподіяння більш значної шкоди, ніж шкода відвернена, з позиції законодавця не є злочином, навіть якщо заподіяна шкода істотно перевищує шкоду відвернену, проте може тягти цивільно-правову відповідальність.

За заподіяння умисної шкоди правоохоронюваним інтересам при перевищенні меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних підставах. При цьому вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності є обставиною, яка пом'якшує покарання згідно з п. 8 ч. 1 ст. 66 КК України.

Винятком із принципу невідворотності кримінальної відповідальності за умисне заподіяння шкоди при перевищенні меж крайньої необхідності є положення, сформульоване у ч. 3 ст. 39 КК України: особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

Непритягнення до кримінальної відповідальності за умисне заподіяння шкоди при перевищенні меж крайньої необхідності можливе за наявності таких умов:

1) мав місце стан крайньої необхідності;

2) особа перевищила межі крайньої необхідності, тобто умисно заподіла шкоду, що за розміром перевищує шкоду відвернену;

3) в особи виник стан сильного душевного хвилювання, зумовлений наявною небезпекою, яка загрожувала заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам;

4) особа не могла в обстановці, що склалася, зумовленій наявністю стану сильного душевного хвилювання, об'єктивно оцінити відповідність можливої шкоди, якою загрожувала наявна небезпека, шкоді, яку вона заподіяла для відвернення небезпеки.

Слід зазначити, що правильне вирішення питання про наявність обставин, що свідчать про необхідну оборону або крайню необхідність в стадії порушення кримінальної справи, часто ускладнюється через такі обставини і недостатність первинних матеріалів, їх, як правило, з вичерпною достовірністю можна встановити в ході досудового слідства.

Добровільну відмову закон не визнає обставиною, яка виключає кримінальну відповідальність, але особа, що добровільно відмовилась від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності тільки в тих випадках, коли фактично вчинене діяння містить склад іншого злочину (ст. 17 КК України).

Наприклад, особа, яка, готуючись вчинити вбивство, придбала пістолет, а потім відмовилась від вбивства, нестиме відповідальність за незаконне зберігання зброї і підлягає звільненню від кримінальної відповідальності за готування до вбивства.

При розгляді матеріалів, що містять відомості про добровільну відмову від злочину, для прийняття рішення про непорушення кримінальної справи необхідно встановити:

а) сам факт відмови від вчинення злочину;

б) його добровільність;

в) відсутність у діях, вчинених до добровільної відмови, ознак іншого злочину. Наявність таких умов вказує, що в діях особи немає складу злочину.

Амністія -- акт вищого органу державної влади, що звільняє від кримінальної відповідальності, а також від покарання повністю або частково осіб, які вчинили злочин до видання акту амністії. Тому в тих випадках, коли відсторонюється покарання за ці злочини, у порушенні кримінальної справи повинно бути відмовлено на цій підставі. Зрозуміло, що таке рішення приймається тільки в разі, якщо обставини злочинного діяння наявні та правильність їх кваліфікації не викликає жодних сумнівів.

У разі, якщо особа вчинила кілька злочинів, перевіряється, чи всі вони підлягають амністії, а також чи всі вони були вчинені до видання акта амністії. Остання обставина важлива для однорідних злочинів, якщо відомо про вчинення ряду злочинів однією особою. В таких випадках при відмові в порушенні кримінальної справи повинна бути абсолютна впевненість у тому, що після амністії злочинну діяльність було закінчено.

Амністія може поширюватись на всіх осіб, які вчинили визначені в законі види злочинів, а також на деякі категорії громадян залежно від віку, наявності дітей тощо.

Помилування здійснюється відповідно до Указу Президента України, який звільняє від відбування покарання окремих засуджених осіб або пом'якшує їм покарання, та на основі п. 27 ст. 106 Конституції України і кримінально-процесуального законодавства.

Згідно з п. 4 ст. 6 КПК не може бути порушено кримінальну справу й у разі помилування особи. Акт помилування видається щодо засуджених осіб, які відбули або відбувають покарання, але закон не виключає помилування за вчинення злочину і до порушення кримінальної справи.

Кримінальна справа не підлягає порушенню за відсутністю скарги потерпілого, якщо справа може бути порушена не інакше як за скаргою, крім випадків, передбачених КПК, коли прокурору надано право порушити кримінальну справу і за відсутності такої скарги.

У виняткових випадках, якщо справа про будь-який злочин, вказаний в ч. 1 ст. 27 КПК, має особливе суспільне значення, а також в окремих випадках, коли потерпілий по такій справі або по справі про злочин, вказаний у ч. 2 ст. 27 КПК, в силу свого безпорадного стану, залежності від обвинуваченого або інших причин не в змозі захистити свої права, прокурор порушує справу і за відсутності скарги потерпілого. Справа, що порушена прокурором, направляється для провадження дізнання або досудового слідства. Така справа у разі примирення потерпілого зі звинуваченим закриттю не підлягає.

Смерть особи, що вчинила злочин, робить безпредметним кримінальне судочинство. Кримінальну справу не може бути порушено щодо померлого, за винятком випадків, коли провадження по справі потрібно для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявленими обставинами.

Смерть особи не є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи і в таких випадках, коли достовірно не встановлено, ким вчинено злочин.

Недосягнення 11 - річного віку на час вчинення суспільне небезпечного діяння, при якому не настає кримінальна відповідальність, законом відокремлено в самостійну обставину, що перешкоджає порушенню кримінальної справи. Адже вік особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, не може бути ознакою, що характеризує суб'єкта як елемент складу злочину.

За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилось 16 років. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності за тяжкі злочини, перелік яких міститься в ст. 12 КК України.

Кримінальну справу не може бути порушено щодо особи, про яку є вирок за тим самим обвинуваченням, що набрав законної сили (п. 9 ст. 6 КПК), або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї самої підстави.

Порушення кримінальної справи за тим самим обвинуваченням можливо тільки при відміні такого вироку в порядку нагляду чи за нововиявленими обставинами лише впродовж встановлених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і не пізніше одного року з дня відкриття нових обставин .

Кримінальну справу також не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю, якщо про відмову в порушенні справи за тим самим фактом є не скасована постанова органа дізнання, слідчого чи прокурора.

Аналіз судової практики свідчить, що суди в деяких випадках своєчасно не виявляли фактів недодержання слідчими органами закону, який регламентує порядок порушення справи. Іноді внаслідок неуважного вивчення і судового розгляду кримінальних справ не виявляються обставини, що перешкоджають винесенню вироку (наприклад, наявність постанови про закриття справи за тим самим обвинуваченням або про відмову в порушенні кримінальної справи тощо).

Так, по одній із справ вироком суду Т. було визнано винним у тому, що він поряд із вчиненням інших злочинів незаконно носив холодну зброю, і засуджено за ч. 3 ст. 222 КК (за новим КК 2001 року -- ст. 263). Між тим у справі є не скасована постанова слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи за цим обвинуваченням. Згідно з п. 11 ст. 6 КПК в цьому разі кримінальна справа не може бути порушена, а порушена підлягає закриттю. У касаційному порядку вирок щодо Т. в частині засудження за ч. 2 ст. 222 (нині -- ст. 263) КК скасовано і справу закрито.¹¹ Півненко В. Досудове слідство: проблеми теорії і практики // Право України. - 2002. - №12. - С.77

3. Процесуальний порядок відмови в порушенні кримінальної справи

Відмовляти в порушенні кримінальної справи можуть одні й ті ж органи, що приймають рішення про початок кримінального провадження.

Необхідно зазначити, що при порушенні кримінальної справи вирішуються багато важливих питань, що торкаються прав та законних інтересів громадян. Тому у відповідності зі ст. 4, 97, 98 КПК України це право надане тільки суду, прокурору, слідчому й органу дізнання.

У кожному випадку виявлення ознак злочину ці органи зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочини і до їх покарання.¹¹ Ст. 4 Кримінально-процесуального кодексу України

Ніякі інші органи держави таким правом не володіють, а їхнє звернення про притягнення особи до кримінальної відповідальності може розглядатися тільки як привід до порушення кримінальної справи.

До числа осіб, зобов'язаних порушувати кримінальні справи, насамперед відноситься прокурор.

Прокурор має право порушити кримінальну справу на будь-який злочин, незалежно від підслідності справи. Це випливає з покладеної на прокурора функції нагляду за виконанням законів, виконуючи який, він, виходячи з характеру порушення закону посадовою особою, виносить мотивовану постанову про порушення кримінальної справи.

Прокурор, при наявності законного приводу і достатньої підстави, виносить постанову про порушення кримінальної справи і передає його з усіма матеріалами для розслідування слідчому або органу дізнання. А слідчий, що одержав цю постанову, справу не порушує тому що вона вже порушена прокурором, а виносить постанову про прийняття справи до свого провадження і приступає до попереднього слідства.

Слідчий порушує кримінальні справи в межах своєї компетенції, виходячи з правил про підслідність (ст.112 КПК).

Слідчий порушує кримінальну справу, якщо дані про злочин отримані безпосередньо ним. В даному випадку він виносить постанову про порушення кримінальної справи і приймає його до свого провадження для розслідування.

У даному випадку слідчий виносить одну постанову, але в ньому юридично містяться дві постанови, що відносяться до різноманітних стадій кримінального процесу:

1) постанова про порушення кримінальної справи, що відноситься до стадії порушення кримінальної справи,

2) постанова про прийняття справи до свого провадження, що складає початковий момент попереднього слідства (ст.113 КПК).

Про порушення кримінальної справи слідчий повинен повідомити прокурора.

Суддя порушує кримінальну справу одноособово своєю постановою, якщо відповідна заява або повідомлення про злочин подано безпосередньо в суд і в ньому вбачається підстава до порушення кримінальної справи.

Перелік органів і посадових осіб, уповноважених порушувати кримінальні справи, а також відмовляти у прийнятті такого рішення - є вичерпним.

Поряд із загальним порядком порушення кримінальних справ законодавством встановлений особливий порядок порушення справ у відношенні визначених категорій осіб. У першу чергу це стосується судів, присяжних і народних засідателів, слідчих, прокурорів. Це обумовлено необхідністю забезпечення незалежності судів, прокурорів і слідчих і належного виконання ними своїх обов'язків.

Заява або повідомлення про злочин повинні бути розглянуті не пізніше трьох діб з дня її надходження. Протягом цього строку прокурор, слідчий, орган дізнання чи суддя зобов'язані прийняти рішення про порушення або відмову в порушенні кримінальної справи чи про направлення заяви або повідомлення за належністю, тобто за підслідністю чи підсудністю (ч.2 ст. 97 КПК).

Якщо питання про порушення кримінальної справи не може бути вирішено на підставі даних, що є в заяві чи повідомленні, провадиться перевірка цих документів у строк 10 днів. Така перевірка здійснюється, в основному, здійснюється шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб або витребування необхідних документів (ч. 4 ст. 97 КПК). В окремих випадках виникає потреба звернутись до відповідних організацій чи установ з вимогою провести ревізію (ч. 1 ст. 66 КПК) чи відомчу перевірку. Органи дізнання можуть здійснювати перевірку оперативним шляхом.

Саме тому, при вирішенні питання про відмову в порушенні кримінальної справи в розпорядженні особи, що приймає таке рішення, нерідко є матеріали попередньої перевірки. В деяких випадках із самої заяви зрозуміло, що порушувати кримінальну справу немає необхідності.

Матеріали попередньої перевірки потрібні, наприклад, при відмові в порушенні кримінальної справи у зв'язку з обставинами, що виключають провадження в кримінальній справі.

Для обґрунтування прийнятого рішення в таких випадках необхідні:

- акт (протокол) адміністративних органів, складений на місці злочину;

- письмове пояснення винного;

- довідка про заподіяні збитки;

- письмові заяви та пояснення громадян;

- характеристика правопорушника тощо.

Документальне фіксування вчиненого важливе не тільки для обґрунтування прийнятого рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, а й для можливого оскарження прийнятого рішення заінтересованими особами.

У всіх випадках, коли по заяві, що надійшла, або повідомленню приймається рішення не порушувати кримінальну справу, виноситься постанова про відмову в порушенні кримінальної справи. Така постанова повинна бути мотивованою.

Як і постанова про порушення кримінальної справи, постанова про відмову в її порушенні складається з трьох частин: вступної, описової та резолютивної.

У вступній частині постанови вказується найменування документу, час і місце складання, ким він складений, матеріали, що були приводом для вирішення питання про порушення кримінальної справи.

Описова частина постанови у відмові в порушенні кримінальної справи повинна відповідати вимозі закону -- бути мотивованою.

Наприклад, при відмові в порушенні кримінальної справи за п. 1 ст. 6 КПК доцільно навести обставини, що містились у заяві або повідомленні про злочин, а також обставини, які встановила особа, що прийняла рішення про відмову.

При відмові в порушенні кримінальної справи за п. 2 ст. б КПК наводяться обставини діяння, про яке повідомлялось в заяві. Як правило, це повинно бути розгорнуте викладення діяння, з тим, щоб можна було з достовірністю простежити відсутність у ньому складу злочину.

Щодо вчиненого діяння при відмові в порушенні кримінальної справи за наявності обставин, зазначених в пунктах 4--11 ст. 6 КПК, то у всіх цих випадках воно викладається в описовій частині постанови з урахуванням того, щоб було ясно, коли, ким і який злочин було вчинено.

Якщо при відмові в порушенні кримінальної справи за пунктами 1--2 ст. 6 КПК в основній частині можуть бути відомості про конкретну особу, якій приписується діяння, то в цих випадках вказівки на конкретну особу обов'язкові, оскільки обставини, що виключають провадження в кримінальній справі (пункти 4--11 ст. 6 КПК), пов'язані тією чи іншою мірою з особою.

У разі відмови в порушенні кримінальної справи у зв'язку з дійовим каяттям, примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим та із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, в описовій частині постанови при викладенні матеріалу необхідно зазначити, що злочин не становить суспільної небезпеки і є малозначним.

Отже, в описовій частині постанови при викладенні обставин діяння завжди повинні підкреслюватись ті з них, що є істотними в даному випадку для відмови в порушенні кримінальної справи. Цим значною мірою полегшується мотивування описової частини постанови.

Відмова в порушенні кримінальної справи може бути мотивована тільки тими обставинами, що вказані в законі.

У постанові не повинні наводитись ті обставини, що за законом не заперечують порушення кримінальної справи.

Окремі працівники органів дізнання, слідчі додержуються довільного мотивування відмови в порушенні кримінальної справи.

Наприклад, у районний відділ внутрішніх справ надійшла заява від начальника цеху №17 заводу «Вулкан» про неодноразове викрадання речей в роздягальні робітників. Замість вжиття заходів з розкриття злочинів працівники міліції винесли постанову про відмову в порушенні кримінальної справи з таким мотивуванням: «Через побутові приміщення цеху за добу проходить 800 робітників, тому встановити, хто здійснив крадіжку, неможливо».

У деяких випадках виносяться постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, мотивовані тим, що потерпілий «забрав заяву і претензій до міліції не має» або «халатно ставився до зберігання своєї власності» тощо. Відмова в порушенні кримінальної справи за такими надуманими мотивами є порушенням законності.

Резолютивна частина повинна бути логічним висновком вступної та описової частин постанови. В ній формулюється висновок: «в порушенні кримінальної справи відмовити», який доповнюється посиланням на відповідну обставину, що виключає порушення кримінальної справи, наприклад «за відсутністю події злочину».¹¹ Півненко В. Досудове слідство: проблеми теорії і практики // Право України. - 2002. - №12. - С.76

Про відмову в порушенні кримінальної справи повідомляється особа, установа, підприємство або громадська організація, від яких надійшли заява або повідомлення про вчинений злочин, також їм роз'яснюється право на оскарження постанови. Не у всіх випадках ця вимога закону виконується. Це пов'язано з тим, що постанови про відмову в порушенні кримінальної справи рідко оскаржуються.

Вивчення практики свідчить також, що деякі працівники міліції та слідчі не тільки не роз'яснюють право на оскарження відмови в порушенні кримінальної справи, а й включають в постанову про відмову такі формулювання, що створюють ілюзію у потерпілих про те, що робота за заявою або повідомленням про злочин триває.

Наприклад, оперативний працівник ВВС, відмовивши в порушенні кримінальної справи за фактом злому замка кафе в кінотеатрі «Промінь», вказав у постанові про те, що «розшук злочинця триватиме». За такого формулювання у потерпілого або організації не виникає питання про оскарження такої постанови, оскільки вважається, що робота з розшуку проводиться. В дійсності такі матеріали часто списуються в архів як вирішені по суті заяви чи повідомлення про вчинений злочин.

4. Оскарження рішень про відмову в порушенні кримінальної справи

Як уже було зазначено, за відсутності законних приводів і підстав, а також за наявності обставин, що виключають порушення кримінальної справи чи дають право не порушувати її, орган дізнання, слідчий, прокурор чи суддя виносять постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, про що повідомляють заінтересованих осіб, підприємства, установи та організації.

Таку постанову органу дізнання і слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи може бути оскаржено відповідному прокуророві, а якщо постанову винесено прокурором -- прокуророві вищого рівня. Скарга подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником протягом семи днів із дня одержання копії постанови.

Дії слідчого можуть бути оскаржені прокуророві як безпосередньо, так і через слідчого.

Скарги можуть бути як письмові, так і усні. Усні скарги прокурор або слідчий заносить до протоколу.

Слідчий зобов'язаний протягом доби направити прокуророві скаргу, що надійшла до нього, разом зі своїми поясненнями.

Подання скарги не зупиняє виконання дії, що оскаржується, якщо це не визнає за потрібне слідчий або прокурор.

Закон не обмежує коло осіб, які можуть оскаржити дії слідчого. Скарги на дії слідчого надсилаються прокуророві адміністрацією місця попереднього ув'язнення не пізніше трьох діб із часу їх подання (ч. З ст. 13 Закону про попереднє ув'язнення).

Пояснення слідчого щодо скарги на його дії повинно містити мотивовані відповіді на доводи скаржника.

Слідчий або прокурор можуть зупинити виконання оскарженої дії, якщо визнають скаргу або прохання скаржника обґрунтованими. У разі безпідставної відмови в порушенні справи органом дізнання або слідчим, прокурор своєю постановою скасовує ці постанови і сам порушує справу.

Скаргу і копію повідомлення про результати розв'язання її приєднують до справи. Відмова у задоволенні скарги повинна бути мотивована.

Визнавши скаргу обґрунтованою, прокурор:

- скасовує процесуальний акт слідчого;

- вживає заходів до усунення наслідків незаконних дій слідчого;

- встановлює порушені права і законні інтереси скаржника;

- залежно від результатів перевірки скарги вирішує питання про покарання винних у незаконних діях.

У рішенні прокурора про відмову в задоволенні скарги мають бути зазначені обставини, що спростовують її.

До справи можуть бути приєднані також матеріали перевірки скарги прокурором.

У разі відмови прокурора скасувати постанову про відмову в порушенні кримінальної справи скарга на цю постанову подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником до суду, в порядку, передбаченому статтею 236-1 КПК.

Скарга на постанову районного, міського та прирівняного до них органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи у випадках, передбачених ч. 2 ст. 99-1 КПК, подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником до районного (міського) суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, протягом семи днів з дня отримання повідомлення прокурора про відмову в скасуванні постанови.

Скарга заінтересованої особи на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи може бути подана до суду лише після того, як ця постанова була оскаржена до прокурора в порядку і в строк, передбачений ч. 1 ст. 99-1 КПК, а прокурор відмовив у її скасуванні.

При провадженні дізнання заінтересовані особи мають право оскаржити рішення не тільки про відмову в порушенні кримінальної справи, а й інші дії та постанови.

У разі надходження прокурору скарги на незаконні дії і постанови органів дізнання, прокурор зобов'язаний розглянути її протягом десяти днів і рішення по скарзі повідомити скаржникові.

Дії і постанови органів дізнання можуть бути оскаржені до суду. Скарги на дії і постанови органів дізнання розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті (ст. 110 КПК).

Як свідчить практика, останніми роками скарг на дії органів дізнання, слідчого, прокурора і судів надходить все більше, оскільки правоохоронні органи іноді не виконують у встановленому порядку свої обов'язки з охорони законних прав та інтересів громадян.

І все ж таки, одна із провідних і важливих ролей під час оскарження рішень про відмову у порушенні кримінальної справи, належить саме органам прокуратури. Тому така діяльність потребує окремого розгляду.

Прокурор здійснює нагляд за виконанням законів у стадії порушення кримінальної справи у відповідності зі ст. 29 Закону України “Про прокуратуру”.

Прокурор приймає всі міри, щоб у кожному випадку виявлення ознак злочину була негайно порушена кримінальна справа і щоб при відсутності приводів і підстав кримінальні справи не порушувалися.

Прокурор стежить за тим, щоб перевірка заяв і повідомлень про злочини проводилася в строки й у порядку, визначеному кримінально-процесуальним законом, щоб не проводилося розслідування до порушення кримінальної справи і не порушувалися права і свободи особи на цій стадії кримінального процесу.

Свої обов'язки прокурор виконує, перевіряючи документи і матеріали, що вказують на ознаки злочину, при здійсненні нагляду.

Законність порушення кримінальної справи перевіряється також при здійсненні нагляду за виконанням законів у діяльності органів дізнання і попереднього слідства.

Перевіряючи матеріали, по яких було відмовлено в порушенні кримінальної справи, прокурор з'ясовує:

- чи повно досліджені обставини, зазначені в повідомленні;

- чи дотримані вимоги закону про передачу в необхідних випадках матеріалів на вирішення справи в адміністративному або дисциплінарному порядку;

- чи сповіщений заявник про прийняте рішення і чи роз'яснено йому порядок оскарження;

- чи відповідають мотиви рішення нормам матеріального і процесуального законів і фактичним даним.