Боротьба з кримінальною злочинністю в Донбасі у 1920 рр.

Головним завданням новоутворених правоохоронних та надзвичайних органів на початковому етапі було встановлення та зміцнення радянської влади на місцях, подолання політичного і кримінального бандитизму. Невизначеність статусу правоохоронних органів призводила до того, що “командири військових частин та окремі партизани, різноманітні коменданти, начальники гарнізонів, повітові військкоми, комітети по боротьбі з дезертирством та комітети праці, численні уповноважені з аршинними мандатами та наганами за поясом командували міліцією, втручалися в її роботу, арештовували, а час від часу навіть і розстрілювали її працівників" [22]. За цих обставин діяльність правоохоронних органів не була повноцінною. Повноваження міліції та кримінального розшуку обмежувалися або взагалі скасовувалися різноманітними комісіями, або їх функції перебирали на себе Червона Армія, політтрійки, озброєні загони різноманітного призначення.

За таких умов робота міліції не могла мати систематичного характеру. Боротьба з кримінальною злочинністю та політичним бандитизмом на цьому етапі виконувалася кустарницькими заходами, здебільшого у формі збройних сутичок із бандитами. Наведення революційного порядку проводилося засобами, які важко назвати законними (тим більше, що відносно того часу взагалі недоречно використовувати цей термін). Відсутність чіткої системи органів правопорядку та нерозуміння мети, завдань та основних напрямків наведення порядку аж ніяк не сприяли стабілізації ситуації в державі. Все це зумовлювало певну специфіку заходів та застосованих методів боротьби зі злочинністю.

Говорячи про роботу правоохоронних органів Радянської держави на початковому етапі, не можна обминути питання, останнім часом гостро поставлене в історичній літературі та в публіцистиці, - це питання про каральні заходи надзвичайних та правоохоронних органів, спрямовані на приборкання непокірного українського селянства, питання про червоний терор при встановленні диктатури пролетаріату, про розправу з усіма неугодними радянській владі особами. Ці проблеми стають актуальними у дослідженні кримінальної злочинності тому, що ідеологічне забарвлення головних юридичних актів початку 1920-х рр. призводило до того, що було стерто межу між політичними та кримінальними злочинами, кожного злочинця розглядали як ворога радянської влади, кожному опозиціонеру вішали ярлика “злочинець", розраховуючи на однозначно негативне сприйняття в людській свідомості цього терміна.

Тож негативним супровідником селянського повстанського руху (який у документах здебільшого називався “політичним бандитизмом”) був бандитизм кримінальний. Ватажкам цих суто бандитських загонів було дуже зручно прикривати власні, суто грабіжницькі дії якоюсь ідеологією та популістськими гаслами. Відокремити політичний бандитизм від кримінального було майже неможливо, і тому правоохоронні та надзвичайні органи застосовували однакові методи боротьби з цими явищами. В той час коли політичні органи займалися проведенням політики розшарування українського села, виділенням незаможників в окрему політичну силу та стиканням інтересів різних верств сільського населення, правоохоронні органи повинні були взяти на себе роботу по вилученню в населення зброї, якої після першої світової та громадянської війни було досить. Налякане регулярними грабунками як з боку вояків білих формувань, червоноармійських частин, так і з боку різноманітних “батьок" - отаманів, населення неохоче віддавало зброю. У відповідь на це надзвичайні та правоохоронні органи вдавалися до репресивних заходів. Це - розстріл заручників, взятих із числа заможних селян по одному на десять дворів, мобілізація чоловічого населення до лав Червоної Армії або висилання їх за межі республіки. Також на території Донбасу діяло і горезвісне положення про 15-верстну “зону відповідальності” навколо залізничного полотна. Каральні заходи вважалися не необхідними, вимушеними, а обов'язковими, оскільки “видання наказу та невиконання його населенням, після чого не були прийняті репресивні заходи, принижує авторитет радянської влади" [23].

На початку 1920-х рр. правоохоронні та надзвичайні органи використовували і такий метод боротьби зі злочинністю, як “введення в злочинницькі організації агентів для висвітлення та встановлення діяльності як окремих осіб, так і усієї організації". Однак результати використання цього методу виявилися іншими, ніж на те розраховували. Молоді, часто непрофесійні, але активні працівники замість того, щоб обмежитись розвідувальною роботою, “від ролі пасивного спостерігача переходили до активних дій, займалися створенням організації, спайкою осіб і навіть підштовхуванням пасивного антирадянського елемента та обивателя до активної антирадянської роботи”. Про розповсюдженість цього явища свідчить те, що на початку 1921 р. начальник НК та Особливого відділу України В.М. Манцев та начальник Особливого відділу Цупнадкому Ю.Г. Євдокімов видали цілком секретний наказ, покликаний припинити саме цю, “надто активну" діяльність. Зокрема в наказі вказувалося, що “метод провокації для нас, революціонерів, і неприйнятний, і недопустимий. Погоня за викриттям організацій, роздування справ або створення організації, хоча б з метою викриття змови, - є злочинним. Оскільки така діяльність призводить до виродження наших революційних органів надзвичайної боротьби в старі жандармські розшукові органи”, і далі: “… завдання надзвичайної комісії, особливих відділів полягає в боротьбі з ворогами революції, рішучій розправі з ними, а не в створенні ворогів революції там, де їх немає" [24].

Досить специфічною була і форма покарання, винайдена у 1921 р. революційними трибуналами. Це - “розстріл умовно”. Кара, явно розрахована на психологічний ефект, що повинна була вразити людину, налякати її, примусити робити те, що вимагала від неї нова влада. Цю кару могли замінити ув'язненням на будь-який термін (від 1 року до 20), або взагалі відпустити до горезвісного “наступного разу” [25].

Всі ці наслідки “червоного терору” та звичок часів громадянської війни викликали в суспільстві негативне ставлення до правоохоронних і особливо надзвичайних органів. Підривали авторитет правозахисних структур чвари, які спалахували під час чисток, а також пияцтво, яке було поширеною хворобою відповідальних працівників Донбасу.

Отже, правоохоронні органи в тих умовах становили лише незначну частку каральної системи, яка тільки-но переживала процес становлення й утвердження у суспільстві. Саме цим перехідним станом можна пояснити переважання в роботі правоохоронних органів військових заходів над усіма іншими, що можна трактувати як однобічність у роботі. І дійсно, правоохоронні органи на початковому етапі своєї діяльності не мали досвіду роботи, відсутньою була систематична фіксація злочинів, не були розроблені єдині форми звітів, не проводилась реєстрація злочинців тощо. Але якщо поглянути на це з іншого боку, то в умовах, коли міліція не мала чіткої законодавчої бази і керувалася у своїй діяльності лише революційною правосвідомістю, спостерігалося розмаїття видів людських дій, що були визнані злочином, які важко було систематизувати. Зафіксовані випадки правопорушень майже неможливо було об'єднати за видами у зведення не тільки у межах республіки, а й навіть на повітовому рівні - не співпадали визначення, суттєво відрізнялися застосовані заходи.

Поступово, у процесі розбудови власної структури, накопичення досвіду, правоохоронні органи починають суттєво змінювати свою діяльність. Однак на ці зміни впливали також і зовнішні фактори - політичні, економічні та соціальні. Нова економічна політика внесла значні корективи в суспільство 1920-х рр., ускладнила суспільні відносини. Це вимагало кардинальних змін у системі “суспільство-держава". Населення країни неоднозначно сприймало перетворення, ускладнюючи завдання влади щодо збереження власної легітимності. За тих умов радянському урядові, націленому на збереження “надбань революції" та власних позицій, довелося лавірувати між селянством (що у своїй більшості сприйняло перетворення позитивно), новими підприємцями (яких влаштовувала нова ситуація, але які неоднозначно сприймалися у суспільстві та отримали в народі напівнегативну назву "непмани") та пролетаріатом, який негативно сприймав нову політику (розцінюючи її як поступку капіталу та повернення до минулих часів). За цими суспільними настроями пильно стежило ДПУ, яке кожні 10-15 днів складало секретні огляди політико-економічного стану по кожній губернії, у тому числі й Донецькій [26].

У цих умовах на правоохоронні органи було покладено досить складне завдання - зовні декларувалося надання економічної та суспільної свободи, але при цьому робилося все, щоб зберегти основи революційних завоювань. Місцеві правоохоронні органи отримали спеціальні партійні вказівки про те, як саме слід сприймати неп. Також ці ідеї були ще раз підкреслені у виступі Д.З. Мануїльського на першій Всеукраїнській нараді працівників міліції 18 березня 1922 р., надрукованому в газеті "Комуніст": "У зв'язку з переходом до непу міліції випадає особливо важка та відповідальна задача. При новій економічній політиці міліція повинна твердо обороняти інтереси пролетаріату, спроби ущемити інтереси якого можуть бути здійснені з боку буржуазії, що народжується… Сьогодні ми взяли курс, який може бути неправильно розцінений нашими ворогами. Ми пішли на економічні поступки. Крізь стіни цієї зали я від імені уряду роблю заяву: більше жодної поступки не буде. Політична диктатура пролетаріату власних позицій не віддасть ані на крок". Товариш Іванов, що був делегований на цю нараду від ВУЦВК, в своїй промові був ще відвертішим: “Міліція повинна підготуватися та дати по черепу тим, хто всередині буде робити спроби створити ускладнення в нашій мирній ситуації” [27]. Все це і зумовлювало зміни у формах і методах боротьби правоохоронних та надзвичайних органів з переходом до нової економічної політики.

Введення непу зумовило посилення уваги до роботи правоохоронних органів. Тепер вони ставали посередниками між політичною владою та населенням, контролювали та коригували всі ті зміни, які відбувалися у зв'язку з перетвореннями. Для зміцнення лав міліції в умовах непу була здійснена воєнізація (або мілітаризація) міліції, яка врешті - решт призвела до значного розростання апаратів правоохоронних органів [28]. Вирішення проблеми захисту населення від кримінальних елементів шляхом збільшення кількісного складу правоохоронних органів ставало обтяжливим для населення. Необхідно було прискорити процес переходу від кількісних показників до якісних. Так чи інакше, воєнізація відіграла в цьому свою роль. Завдяки їй міліціонерам були “прищеплені" навички військової дисципліни, уставних взаємовідносин. Також міліціонери пройшли відповідну стройову підготовку, яка хоч і не зробила їх професіоналами міліцейської служби, але навчила володіти зброєю.

Припинення воєнних дій, мирне життя держави вимагали відмови від подолання злочинності чисто воєнними заходами. Частково вирішення цієї проблеми повинна була взяти й взяла на себе радянська влада. Нею були здійснені загальнопрофілактичні заходи (які покликані були блокувати загальні причини та умови злочинності) - це заміна продрозкладки продподатком, легалізація приватної торгівлі, закріплення землі за селянами на 9 років, амністія бандитам, що здалися добровільно, та інші. Всі ці заходи були передусім спрямовані на вирішення найбільшої проблеми початку 1920-х рр. - ліквідацію політичного бандитизму (тобто на заспокоєння українського села). Загальнопрофілактичні заходи супроводжувалися заходами спеціальними (що повинні були блокувати дію додаткових причин та умов злочинності). Це призвело до згортання повстанського руху, розпорошення значних за кількістю повстанських загонів, сприяло поверненню більшості українських селян до сільськогосподарської праці. Але одним із негативних наслідків українського повстанства став кримінальний бандитизм. Рештки банд розпорошувалися на невеличкі загони (від 2 до максимум 5 осіб, переважно ті, кого не так цікавили політичні гасла, як щось більш матеріальне). Оскільки банди були невеликими за кількістю і складалися з досвідчених партизанів, які добре орієнтувалися на місцевості та мали досвід ведення партизанської війни, вони ставали для тогочасної міліції майже невловимими. До того ж відчутною проблемою став і міський кримінальний бандитизм, з'явився і ряд нових злочинів, пов'язаних з непом. Практика військових заходів в цих умовах уже не спрацьовувала.

На кінець 1920 р. міліція України отримала детальні інструкції про проведення облав. Ця форма боротьби з кримінальною злочинністю, що була складовою активних дій міліції, в тих умовах здавалася найбільш реальною для здійснення, оскільки не вимагала значної професійної підготовки від тих, хто її провадив. Облави провадились на базарах, вокзалах, у кварталах міста, в садах та місцях розваг. І оскільки ця інструкція була розрахована на погано підготовлену в професійному відношенні міліцейську масу, то і пояснення відрізнялися надмірно деталізованим характером [29]. Поряд з облавами провадились схожі за методикою обходи, обшуки, перевірки документів, які використовувалися і як окремо взяті методи боротьби з кримінальною злочинністю, і як складова частина облав.

У результаті цих дій у правоохоронних органах поступово накопичувався статистичний матеріал, який вимагав систематизації та аналізу для виявлення загальних тенденцій розвитку кримінального світу з метою розробки плану проведення подальшої роботи. Це сприяло становленню системи інформації. Наприкінці 1920 р. - початку 1921 р. було нарешті розроблено єдину для всієї Україні форму зведення з чітко визначеними видами злочинів. Також у цій формі передбачалось отримання інформації ще й у таких питаннях, як скільки загинуло під час проведення операцій бандитів, працівників правоохоронних органів або “публіки” (що давало можливість виявити рівень професіоналізму в роботі). Цікавились також і кількістю рецидивістів серед заарештованих - питання, на яке можна було б відповісти тільки за умов регулярного обліку заарештованих.

Завдання обліку затриманих було покладене на реєстраційні бюро, перша спроба організувати які була здійснена ще у 1921 р. Але цьому зашкодила недостатня кількість спеціалістів (при цьому малися на увазі не спеціалісти-регістратори, а взагалі люди, які були хоча б елементарно освіченими) [30]. До того ж бракувало фотографів, дактилоскопістів, не було спеціального обладнання, хімреактивів тощо [31]. І тому в 1921 р. налагодити справу реєстрації злочинців на належному рівні було неможливо. Повітові правоохоронні органи обмежувалися записом заарештованих у спеціальні алфавітні книги, з яких можна було почерпнути мінімальну інформацію - ім'я та прізвище, а також іноді вік та причину арешту. І, до речі, сама назва “Алфавітна книга" не завжди відповідала змісту - прізвища часто подавалися не за абеткою, а за часом, і тому виявити рецидивістів або знайти тих, кого розшукують, у межах усієї Радянської держави було майже неможливо [32]. Це був чудовий вихід для злочинців-професіоналів - щоб бути впевненим у власній небезпеці, треба було лише перейти на територію іншого повіту або губернії чи просто назвати якесь фіктивне прізвище [33].

З 1923 р. метод реєстрації злочинців удосконалився. Було офіційно введено реєстрацію на картках з обов'язковим дактилоскопуванням та фотографуванням. При реєстрації вказувалася стать заарештованого (окремо підраховували підлітків), соціальна належність, рівень освіти, національність, вік, а також відстежувалися рецидивісти [34]. Не обходилось без проблем - і надалі бракувало спеціалістів. Фотографи часто працювали в міліції за сумісництвом і в умовах непу вимагали реальної оплати праці [35]. Але реєстраційна робота у 1923 р. не була марною. Вже в 1924 р. вона почала приносити результати. Правоохоронні органи з гордістю почали констатувати наявність випадків ототожнення злочинців, які намагалися сховатися під чужим прізвищем, або розшуку злодіїв по відбитках пальців. Однак у середині 1920-х рр. дактилоскопія, як метод розкриття злочинів не була вирішальною. Так, у Луганській окрузі в 1925 р. було зареєстровано тільки 2 випадки ототожнення злочинців [36]. Декілька аналогічних випадків спостерігалися і в Артемівській окрузі [37]. До того ж більшості ув'язнених вдавалося обминути реєстрацію завдяки тому, що в середині 1920-х рр. за браком спеціалістів в'язнів у будинках примусової праці не реєстрували. Їх відправляли в карний розшук по закінченні терміну ув'язнення за довідками про звільнення (зрозуміло, що не всі з них виявлялися такими свідомими, щоб зареєструватися). По різних округах це дало різні результати, залежно від рівня роботи. Так, в Артемівській окрузі наприкінці 1925 р. від реєстрації ухилялося до 75% звільнених з БУПРів, стільки ж у Сталінській, в Луганській - 25-30% [38]. Але вже з 1926 р. кількісні показники застосування цього методу засвідчують постійне зростання результативності. Так, на території усієї України у 1926/1927 бюджетному році було ототожнено 2440 злочинців, у 1927/1928 - 2824 і в 1928/1929 р. - ототожнених вже було 3623 [39].

Однак вести боротьбу з кримінальною злочинністю, спираючись лише на дані реєстраційних бюро, було неможливо, оскільки період непу у цьому відношенні мав свою специфіку. Майже всі управління міліції та карного розшуку констатували відчутні зміни в кримінальному світі. Якщо до революції злочинці чітко дотримувалися обраної кваліфікації, то після неї ці традиції були розірвані, частина професіоналів залишила зголоднілу та спустошену державу, в якій не було кого грабувати, решта часто зраджувала власну кваліфікацію, змінюючи профіль. Але якщо частина професіоналів-рецидивістів так чи інакше проходила через столи реєстрації, то зафіксувати всіх тих, хто йшов на злочин “виключно з метою добути гроші, щоб вижити”, було неможливо [40]. Тому з 1922 р. радянська правоохоронна система повернулася ще до одного надбання царської поліції - системи інформаторів. У 1922 р. інформатори не мали офіційного статусу і діяли переважно в районах. Це було пов'язано із скороченнями в правоохоронній системі, внаслідок яких у районах майже не залишилось представників карного розшуку. Отримати будь-яку інформацію про те, що ж саме відбувається на місцях, можна було тільки через спеціально завербованих осіб [41]. Спочатку система інформаторів не відігравала відчутної ролі, але поступово вона набувала значення, особливо з 1924 р., коли наказом Головного управління міліції було введено планове вербування інформаторів. Вони поділялися на територіальних, що повідомляли про всі негативні явища в межах певної території, та спеціальних, які інформували тільки з конкретного виду правопорушень.

Офіційне затвердження цього методу роботи призвело до надто швидкого зростання кількості інформаторів, при цьому якість інформмережі значно погіршилася. Якщо розглянемо кількість виключених за непрацездатність із лав інформаторів на території Луганської округи, то побачимо, що в 1924 р. вони складали майже половину завербованих, а в 1925 р. - близько двох третин. Кількісне зростання інформмережі в 1925 р. не дало якісних результатів. Завербовані інформатори у своїй масі виявлялися нездатними працювати у контакті з правоохоронними органами. Це пояснювалося тим, що на місцях агенти карного розшуку (а саме вони і повинні були вербувати позаштатних працівників) ще не мали досвіду роботи, невміло підходили до цієї досить складної справи. Також нагадувала про себе й одна з найсерйозніших проблем 1920-х рр. - брак засобів пересування. Інформатор, якщо і мав якесь повідомлення, не міг вчасно попередити працівників міліції. З іншого боку, й самі інформатори з прохолодою ставились до виконання своїх обов'язків, оскільки, як уже було зазначено вище, більшість з них були вчорашніми в'язнями, яких примушували видавати колег по ремеслу, а також вони добре розуміли, що буде з ними у разі викриття [42]. Але вже з 1925 р. робота інформаторів досить високо оцінювалася керівниками правоохоронних органів. Так, карний розшук Артемівської округи наприкінці 1925 р. засвідчував, що 50% усіх злочинів було розкрито завдяки агентурним розробкам та системі інформаторів і лише 20% - завдяки оперативним діям [43]. У 1926 р., коли роботу з інформаторами було вже чітко налагоджено, позаду був організаційний період, на місцях отримали детальні інструкції щодо добору кадрів інформаторів, якість роботи досягла ще більших показників. Так, у Луганській окрузі наприкінці 1927 р.70% злочинів розкривалися завдяки роботі інформаторів, 29% - у результаті активних операцій і лише 1% - завдяки застосуванню наукових методів (у даному випадку маються на увазі дактилоскопія, науково-слідча експертиза тощо) [44].

У партійних указівках щодо роботи правоохоронних органів протягом 1920-х років поступово формувався образ ворога, який використовує будь-які посади у радянських установах для того, щоб перешкодити нормальному розвиткові Радянської держави. Наслідки цієї ідеї міліція та розшук Донбасу відчули на собі вже під час чисток 1921-1925 рр. Але, оскільки чистки мали тимчасовий характер, треба було знайти якусь постійну форму контролю за тими, хто у свою чергу контролював суспільство. І тому з кінця 1926 р. починає формуватися система “внутрішнього інформування", яка повинна була “висвітлювати життя та роботу міліцейських одиниць" [45]. Для цієї справи вербували переважно працівників міліції і лише іноді - сторонніх громадян. Було введено навіть спеціальну посаду уповноваженого по внутрішньому інформуванню [46].

Також у 1920-ті роки застосовувався такий метод боротьби з кримінальними елементами, як адміністративне вислання за межі повіту, губернії або навіть республіки. Цей метод боротьби з неугодними елементами почали застосовувати надзвичайні, а згодом і правоохоронні органи в процесі подолання політичного бандитизму. Прикладом цього може бути рішення, винесене на нараді представників Гришинського повітового ревкому, продовольчого комітету, відділу управління виконкому, політбюро та військкомату на початку 1921 р. - “викачування зброї та заспокоєння українського села забезпечували взяттям заручників (по одному від десяти куркульських дворів), а в разі опору - вилученням із волостей, визнаних “махновськими", усього чоловічого населення віком від 19 до 45 років, яких передавали у розпорядження губернії “для відправлення у віддалені провінції Росії" [47].

Згодом, з приборканням політичного бандитизму, адміністративне вислання стали застосовувати до грабіжників, злодіїв, “гастролерів”, конокрадів, бродячого елемента. Злочинців встановленої кваліфікації висилали до концтаборів. Але проти бродяг прямих заходів боротьби не існувало - міліція провадила регулярні перевірки місць їх скупчення, затримувала їх до встановлення особи та відпускала. Бродяги спеціалізувалися переважно на дрібних квартирних або базарних крадіжках, які майже не піддавалися розкриттю. Результатом перевірок з боку правоохоронних органів було лише те, що бродяги просто переходили в інші міста, які щойно аналогічним шляхом звільнилися від “власних приблуд”.

Після налагодження реєстраційної справи вислання за межі Донбасу почало провадитись більш цілеспрямовано. Карний розшук уже мав на руках документи, на підставі яких можна було ставити питання про вислання елементів, що загрожують спокійному життю суспільства. Необхідність цієї роботи в Донбасі було підтверджено наказом Головного управління міліції та розшуку від 29 грудня 1924 р. [48]. Але, позбавляючись завдяки цим заходам від власних злочинців, Донбас отримував нових, з території усього Радянського Союзу. Так, на обліку адміністративного відділу Старобільського окрвиконкому на початку 1926 р. було 40 кримінальних злочинців, яких вислали з Північного Кавказу, Азербайджану, Ростова-на-Дону, Москви тощо. Причому незрозумілою є доцільність цього вислання, адже “завдяки відсутності в окрузі промисловості або інших джерел, де можна було б застосувати працю висланців, останні не тільки не виправляються, а, навпаки, при відсутності засобів до існування йдуть на повторне скоєння злочину" [49].

У 1925-1926 рр. цю відпрацьовану вже практику виселення було поширено на колишніх поміщиків та заможних селян [50]. Необхідність застосування цих заходів щодо заможного селянства пояснювалася напруженням класової боротьби в українському селі.

Також з 1924 р. правоохоронні органи Донбасу почали використовувати в процесі розкриття злочинів пошукових собак. Але собак - “фахівців" було небагато (у середньому від 2 до 5 на округу) [51], до того ж у населення виникав специфічний інтерес до роботи цих “міліціонерів" - їх викликали надто часто, особливо в сільські місцевості, іноді через два-три тижні після скоєння злочину [52]. Взагалі цю роботу в Донбасі не було поставлено на належний рівень. Міліція вказувала на незадовільну роботу собак, яких спеціально готували в центральному розпліднику при адміністративному управлінні НКВС УСРР. Випадків розкриття злочинів за допомогою собак майже не спостерігалося [53].

Ще одним методом боротьби з кримінальною злочинністю в 1920-ті рр. було створення музеїв, в яких накопичувалися досить специфічні експонати - знаряддя злочинів, фотографії злочинців, фальшиві гроші. Створювалися альбоми по класифікації злочинів та злочинців, розроблялися словники злочинницької “фені" (жаргону) [54]. Центральний музей був розташований при адміністративному управлінні НКВС УСРР, аналогічні було створено майже в усіх округах [55]. Це наочно демонструвало молодим працівникам те, з чим вони повинні боротися, сприяло підвищенню їх професійного рівня.

Протягом 1920-х років практикувалося і проведення спеціалізованих кампаній, часто всеукраїнського масштабу. Це було викликане тим, що міліція та карний розшук були нездатні вести боротьбу з кримінальною злочинністю по всіх напрямках і тому концентрували сили на будь-якому, пріоритетному на даний момент виді. На початку 1920-х рр. це був політичний бандитизм, потім провадилися періодичні кампанії, спрямовані на вилучення виробників та продавців самогону, кампанії проти хуліганства, хабарництва тощо. На допомогу міліції були покликані суди - вони повинні були розглядати пріоритетні справи позачергово, організовувати показові процеси. Преса сповіщала населення про результати цієї боротьби [56].

Взагалі контакт правоохоронних органів з пресою та їх спільна робота є важливим питанням і потребує окремого дослідження. Поряд із робкорами та сількорами були і міліцейські кореспонденти, які поєднували правоохоронну роботу з публіцистикою, а іноді навіть і з поезією. Вони намагалися зі своєї точки зору висвітлити власні проблеми, специфіку міліцейського життя та роботи. Мали своє значення у правоохоронному відношенні замітки, статті робкорів та сількорів, які бралися до уваги судовими органами, розслідувалися, ретельно перевірялися, і врешті-решт по них призначали покарання. Так, якщо розглянемо статистичні дані про рух справ по газетних замітках у Сталінській окрузі в 1925 р., то побачимо, що більш активно працювали у цьому напрямку робкори, по статтях яких підтвердилася тільки половина фактів правопорушень, майже 6% заведених справ було передано до суду і 31,4% вирішено в адміністративному порядку [57]. Значну роль відігравала преса і під час проведення спеціалізованих кампаній, спрямованих проти будь-якого виду злочинів, або в процесі “чисток" радянських установ.

Свою специфіку роботи мала промислова міліція. Охорону підприємств вона здійснювала виставленням вартових, патрулюванням та обходами. В 1926-1927 р. промміліція почала використовувати науково-технічні засоби боротьби зі злочинністю. Так, в Артемівській окрузі використовувалася секретна тривала сигналізація, яку за закордонними зразками почало виготовляти українське відділення заготгоспу міліції. На кінець 1920-х рр. починають використовувати підслухачів (перший було встановлено “з практичною метою при Харківській міській міліції”) [58].

Однією із складових процесу боротьби зі злочинністю є покарання. Типовою помилкою кризових етапів розвитку людського суспільства є думка про те, що злочинність можна приборкати, зробивши покарання більш жорстоким. Але досвід 1920-х років ще раз підтверджує те, що першочергове значення в процесі подолання злочинності має не покарання, а заходи економічного, політичного та організаційного характеру. На початку 1920-х рр. радянська влада вже почала відчувати наслідки політики “червоного терору” та “пролетарської правосвідомості”. Концтабори, БУПРи були переповнені, при цьому більшість ув'язнених складали підслідчі - “в БУПРі сидять по 10-12 місяців особи, закріплені за Донецьким губернським судом. За цей термін їм не було винесено конкретного звинувачення". Люди впадали у розпач. Спостерігалися випадки проголошення смертельного голодування для того, щоб примусити слідчі та судові органи прискорити розслідування справи [59].

З початком голоду в Україні голодувати почали не тільки “шукачі правди", а всі ув'язнені. Так, у квітні 1922 р. в усі губревтрибунали, військові та військово-транспортні трибунали, народні суди, оснарслідчим та народним слідчим було надіслано термінового та таємного обіжника за підписом Народного комісара юстиції України Рейхеля, Голови Верховного трибуналу Буздаліна та завідуючого відділом Верховного судового контролю при НКЮ Малицького. В цьому обіжнику засвідчувалося, що “стан місць позбавлення волі в Україні є катастрофічним… На Україні є більше 20 тис. ув'язнених. Народний комісаріат продовольства відправив їжі по голодній нормі на травень - на 6843 особи, червень - 8581, липень - 4960, тобто на 1/5 тієї кількості людей, яких треба нагодувати… Якщо в БУПРах України і надалі буде 20 тис. осіб, то ми зможемо давати кожному ув'язненому тільки по 32-26 золотників (136,5 - 111 грамів) хліба, і тільки хліба. Це повільна, але неминуча смерть”. Вихід бачився у розвантаженні місць позбавлення волі, а також у зміні ставлення до покарання - застосовувати ув'язнення треба було тільки в надзвичайних випадках. В усіх інших із підслідчих брати підписку про невиїзд, заставу, якісь інші майнові гарантії тощо [60].

В умовах боротьби за виживання в БУПРах не могло бути й мови про реальне перевиховування злочинницьких елементів. Процес розвантаження проходив мляво, при цьому однією з причин гальмування цього процесу було те, що “в місцях позбавлення волі були відсутні копії постанов судових органів про попереднє ув'язнення, головним чином тих, хто лічиться за ВУНК” [61].

У березні 1922 р. в Україні розпочали вирішувати питання про можливість використання трудотерапії, при цьому перевагу віддавали примусовій праці без позбавлення волі. Таким чином, нова держава знімала з себе обов'язки по утриманню засуджених, а також отримала джерело безкоштовної робочої сили. Незвичність такого заходу подолання злочинності викликала здивування в Центральному виправничо-трудовому відділі (ЦИТО) при НКЮ, де вважали, що “примусова праця без позбавлення волі не досягає своєї прямої мети…, така організація праці не може бути продуктивною та є в економічному відношенні втратною та нестійкою", а також “робота без позбавлення волі не відповідає принципу покарання - позбавлення волі як кари за здійснений злочин” [62]. Відповідь Малицького (заступника народного комісара юстиції та заступника голови Верховного трибуналу) на доповідь ЦИТО була чіткою й короткою - “питання про введення примусової праці без позбавлення волі передбачено як обіжником НКЮ, так і Кримінальним кодексом, і тому ваші міркування про недоцільність її введення є абсолютно зайвими" [63]. Таким чином, з 1922 р. практика використання праці звинувачених почала широко застосовуватися. Для організації праці ув'язнених при БУПРах відкривалися майстерні. Створювалися навіть виробничі БУПРи, які існували на підставі договору з заводоуправліннями і були цілком самоокупними, як наприклад, виробничий БУПР № 2 в Сталінській окрузі, керівництво якого вимагало, щоб злочинці, яких присилали з інших місць позбавлення волі, “строго перевірялися в питанні їх благонадійності - завдяки цим заходам можна досягти продуктивності праці засуджених до 100%” [64].