Боротьба з кримінальною злочинністю в Донбасі у 1920 рр.

Проблема результативності боротьби зі злочинністю стає особливо актуальною в умовах сьогодення, коли спостерігається повсюдне, постійне та значне зростання злочинності як у нашій державі, так і за кордоном [67]. Оцінка ефективності роботи правоохоронних органів у 1920-ті роки (протягом яких кількісні показники злочинності Донбасу невпинно збільшувалися, незважаючи навіть на територіальні втрати та відчутне зменшення населення), допоможе сьогодні знайти загрозливі "точки", на які слід звернути увагу в першу чергу, розробляючи стратегію та тактику боротьби з цим суспільним явищем.

У цьому відношенні в першу чергу слід приділити увагу ефективності роботи міліції та кримінального розшуку, на плечі яких було покладено основний тягар боротьби зі злочинністю. Хоча при цьому слід враховувати, що справи по злочинах, розслідуваних ними, становили приблизно половину від усіх тих, що надійшли до суду (48,7%). Так, наприклад, протягом 1922 р. в народні суди губернії надійшла 23361 кримінальна справа. За цей самий період часу міліцією Донецької губернії було розкрито 4397 злочинів та карним розшуком - 6976 [68].

Оцінимо спочатку загальний рівень результативності діяльності міліції та карного розшуку у 1920-ті роки, використовуючи для цього щорічний процентний показник розкриття злочинів. В наступних таблицях не наведені дані до 1921 року, оскільки в інформаційних повідомленнях у більшості випадків не подавалися дані щодо розкриття злочинів, а також за 1928-1929 рр., оскільки з цього часу намітилася тенденція подавати у звітах тільки дані про кількість зареєстрованих злочинів, що унеможливлює встановлення процента їх розкриття.

На підставі цих цифр, здавалося б, можна говорити про зростання протягом 1920-х років професійної кваліфікації працівників правоохоронних органів. Процент розкриття злочинів поступово збільшувався (за винятком 1922 р., коли зниження можна пояснити голодом і початком чисток, та у 1925 р., що було пов'язане з переходом на трьохступінчасту систему управління, скасуванням губернських установ, реорганізаційною роботою та, знову ж, чистками).

Однак, якщо взяти до уваги кількість розкритих злочинів тільки з таких видів, як крадіжки, грабунки та вбивства, і відокремити від них справи з приводу фактів винокуріння, то побачимо дещо відмінну картину.

Так, ми спостерігаємо, що найвищим був процент розкриття злочинів по важких для розслідування видах у 1921 р., коли в міліції Донбасу ще були представники дореволюційних правоохоронних органів, які мали досвід роботи. Найменшого показника цифри досягли у 1923 р. - на піку "чисток" правоохоронних органів, коли позбулися усіх дореволюційних спеціалістів, а міліцію і карний розшук укомплектували переважно "пролетарським елементом". Після складного для правоохоронних органів 1923 р. рівень розкриття злочинів дещо підвищився та стабілізувався - в середньому 55-57% розкритих злочинів від загального числа зареєстрованих. До того ж, розглянувши процент розкритих випадків винокуріння, ми можемо зрозуміти, завдяки чому формувалися непогані дані щорічного розкриття злочинів. Оскільки на самогонниць сигнали надходили нечасто (причинами могли бути заздрощі, конкуренція або намагання повернути людину на правильний шлях), то міліція розкривала ці злочини завдяки обшукам та облавам, добиваючись при цьому показників розкриття, що перевищували 100% -ну позначку (а в 1923 р. низький рівень роботи намагалися виправити, піднявши показники розкриття випадків самогоноваріння навіть до 850%, що є абсурдним по суті). Саме тому загальний рівень розслідування злочинів у 1923 р. виглядає досить непогано, хоча за логікою має бути одним з найнижчих. Відсутність даних про рівень розкриття випадків винокуріння та незаконного продажу спиртних напоїв після 1925 р. пояснюється тим, що з переходом на триступінчасту систему управління боротьба із самогоноварінням була покладена цілком на адміністративні відділи виконкомів, які боролися з ним тільки за допомогою обшуків і не вказували в документах кількість поданих заяв.

Низьким рівнем роботи відзначалися у 1921 р. такі повіти Донецької губернії, як Шахтинський (тут злочини розкривалися на 37,6%), Старобільський (на 44,1%) та Дебальцевський (45%). А якщо розглянути процент розкриття по цих повітах тільки таких видів, як крадіжки, пограбування та вбивства, то цей рівень ледь сягав позначки 30%. Трохи більше 50% розкритих злочинів давали працівники правоохоронних органів Бахмутського, Гришинського, Слов'янського та Маріупольського повітів, 70% розкриття злочинів досягали Таганрозьке та Юзівське відділення карного розшуку, і найкращим був рівень роботи в Луганському повіті - 99,1% [72] розкритих правопорушень.

У 1922 р. робота міліції та карного розшуку в повітах Донецької губернії удосконалилася, майже всі повітові відділення працювали приблизно на однаковому рівні - від 60 до 70% розкритих злочинів, крім Дебальцівського повіту, де показники знизилися ще більше - до 41,8%, вірогідно, у зв'язку з початком ліквідації повіту та обслуговуючих його структур. Найбільшим процент розкриття і надалі залишався в Луганському повіті - 86,8%. Загальне зниження процента розкриття злочинів по губернії можна пояснити голодом, який торкався працівників правоохоронних органів так само, як і усього населення Донецької губернії.

Важливим кроком уперед протягом 1921-1922 рр. було виявлення міліцією залежності рівня злочинності від пори року, місяця, сезону. У міліцейських зведеннях після 1921 р. почали з'являтися пояснення причин низького відсотка розкритих злочинів приходом весни або осені. І хоча вони не вдавалися до глибокого аналізу цього явища, їх зауваження були цілком слушними. Злочинність виявилася дійсно “сезонним" явищем, але з деякою специфікою в окремих повітах.

У процесі роботи з документами звертало на себе увагу те, що не всі відділення міліції та карного розшуку Донецької губернії пояснювали зниження рівня роботи зміною сезону і не всі вказували однакові “пікові" місяці. Цим зацікавилися також і в Головному управлінні міліції, і тому в 1922 р. дані було подано не тільки по видах злочинів та по повітах, а ще й окремо розбито по місяцях. Завдяки цьому було виявлено проблемні періоди в роботі правоохоронних органів - в Донецькій губернії спостерігалося підвищення показників кримінальної злочинності у березні, червні та вересні. Однак якщо ми підемо далі та розглянемо, як змінювалися показники злочинності в окремих повітах Донецької губернії протягом року, то побачимо певну різницю між територіями, що спеціалізувалися на сільськогосподарському та промисловому виробництві. Склавши графіки, розподілити повіти по видах неважко, навіть не знаючи, де який. У повітах, що спеціалізувалися на сільськогосподарському виробництві, різке підвищення злочинності було пов'язане з польовими роботами - це березень (напередодні посівних робіт), червень (закінчення посівної) та вересень (зібрано врожай). Саме таку динаміку розвитку злочинності протягом року ми спостерігаємо на території Бахмутського, Маріупольського, Слов'янського, Старобільського та Таганрозького повітів Донецької губернії. В промислових повітах, які відрізнялися більшою кількістю мешканців міст, підвищення показників злочинності спостерігалося у січні-лютому (голодних зимових місяцях), а також у серпні (традиційному місяці відпусток). Ця динаміка залишається майже незмінною, якщо розглянути кількість правопорушень протягом року по окремих видах злочинів. Це ми і спостерігаємо в Дебальцівському та Юзівському повітах. Та якщо розглянемо дані по Луганському і Шахтинському повітах, то з упевненістю можемо засвідчити змішаний характер цих територій, оскільки в графіках злочинності тут присутні елементи як сільськогосподарських районів, так і промислових. Саме ці, “пікові", місяці і погіршували загальні показники розкриття злочинів, оскільки міліція була неспроможна встигнути за значним збільшенням протиправних дій. Однак поступово, з підвищенням професійності працівників, цей стрибкоподібний характер злочинності поступово згладжується: правоохоронні органи знали, коли їм очікувати “сплесків”, і були до цього готові. Більш-менш сезонними видами злочинів у 1926-1927 рр. залишалися тільки крадіжки коней та пограбування. В динаміці розвитку решти злочинів різких перепадів не було.

Окрім відсотка розкриття злочинів, ще одним не зовсім стандартним показником рівня роботи правоохоронних органів початку 1920-х рр. є дані про кількість загиблих під час операцій міліціонерів, бандитів та сторонніх людей. Так, з травня по листопад 1921 р. в Донецькій губернії загинуло 19 міліціонерів, вбито 35 бандитів і 10 абсолютно непричетних до цього людей (у зведеннях їх подавали як вбитих з “публіки” - тобто це перехожі на вулиці, відвідувачі ресторанів, покупці на базарах та у магазинах тощо) [73]. У цьому відношенні 1922 р. виявився не кращим. Протягом січня-липня 87 міліціонерів загинуло, 1-го злочинця вбито, і при цьому з “публіки” було застрелено 40 осіб [74]. Після 1922 р. форма зведення дещо змінилася, і тому ми не знаємо, як змінювалися ці цифри надалі. Але на початку 1920-х років роботу міліції та розшуку навряд-чи можна назвати професійною, а їх дії - обережними.

Показові дані про рівень роботи працівників правоохоронних органів у 1920-ті роки дає нам аналіз структури кримінальної злочинності протягом зазначеного часу. Так, боротьбу з простими крадіжками у 1921-1922 рр. можна назвати майже безуспішною. Але після 1923 р. почало спостерігатися відчутне зменшення частки цього злочину в загальній структурі злочинності, що можна пояснити завершенням активних структурних та кадрових змін у правоохоронних органах, підвищенням професійного рівня працівників та припиненням на території губернії голоду (який дав значне збільшення кількості випадків викрадення худоби).

Також після 1923 р. в загальній структурі злочинності збільшилася частка посадових злочинів, що було пов'язане із згортанням роботи спеціалізованих комісій, що боролися саме з цими протиправними діями, та покладенням усього тягаря боротьби з нечистими на руку службовими особами на міліцію і карний розшук. Цей вид злочинів належав до складних для розкриття, оскільки в цьому випадку працівники правоохоронних органів мали справу не з напівосвіченим злодієм або грабіжником, а з людиною з високим на той час освітнім рівнем.

Цікаві дані про роботу міліції та розшуку дає нам статистика підпалів. На початку 1920-х рр. цей вид злочинів вважався зникаючим. Частка підпалів у загальній структурі злочинності була настільки незначною у 1921 р., що у 1922 їх навіть не винесено в окрему колонку. З 1924 р. вони знову з'являються в міліцейських зведеннях, хоча їх частка в структурі злочинності і надалі залишалася незначною - 1%, але з 1926 р. під них була підведена ідеологічна основа. Виконуючи вказівки зверху, міліція почала пояснювати збільшення кількості підпалів загостренням класової боротьби на селі, намагаючись довести, що підпалюють в основному майно селян-активістів та представників радянської влади. Однак дані судів свідчили про те, що жертвами підпалів та замахів на селі були передусім заможні селяни, тоді як звинуваченими - тільки незаможні [75]. І оскільки саме вони (а не заможні селяни, як очікувалося) складали основну частину звинувачених, то було зроблено висновок про те, що куркулі використовують у терористичних актах кримінальних злочинців [76]. Тобто, з 1926 р. на роботі міліції почав позначатись ідеологічний тиск - від неї вимагали подавати “необхідні” дані замість реальних.

З 1925 р. в загальній структурі злочинності Донецької губернії значне місце посіло хуліганство, поширення якого правоохоронні органи тісно пов'язували з введенням державного продажу спиртних напоїв. Збільшення його показників у наступному 1926 р. було викликано явно штучно. Внаслідок спеціально проголошеної кампанії по боротьбі з хуліганством міліції та карному розшуку вирішити цю проблему допомагають наради по боротьбі з бандитизмом та ДПУ (така посилена увага знову ж була пов'язана з “проблемами в українському селі", оскільки було визнано, що хуліганство особливо розвинуто саме в сільській місцевості). Активний похід проти хуліганства спільними силами призвів до штучного розширення меж тлумачення сутності цього виду злочинів (і, відповідно, і до збільшення кількісних показників). Також ДПУ привнесло у боротьбу з хуліганством власні методи - звинувачених рекомендувалося висилати за межі України, заключати у концентраційні табори і, в разі якщо доказів для суду недостатньо, просто виселяти їх, “оскільки їх перебування загрожує суспільству" [77].

З 1925 р. ми також спостерігаємо поступове зменшення кількості викрадення коней, що було пов'язане з підвищенням кваліфікації працівників правоохоронних органів, проведенням спеціальних кампаній, висланням конокрадів за межі губернії та України, а також і з тим, що ціна на коней з 1925 р. поступово знижувалася [78].

Таким чином, ми простежили, як саме впливала робота правоохоронних органів на загальну структуру кримінальної злочинності. Працівники міліції та карного розшуку поступово, у процесі роботи набували необхідного досвіду, компенсуючи практичною діяльністю брак спеціальної освіти. Зростання їх професійного рівня засвідчують і дані про середньорічний процент розкриття таких видів злочинів, як крадіжки, пограбування та вбивства. Це також дає нам право стверджувати, що протягом 1920-х років професійність працівників правоохоронних органів поступово зростала. Але підвищення якісного рівня роботи не призводило до зменшення рівня злочинності. Так, якщо порівняємо дані за 1922 р. з показниками у 1925/1926 (“піковим роком”), враховуючи демографічні зміни, то побачимо, у скільки разів протягом зазначеного часу збільшився рівень злочинності.

Таким чином, на території, обраній для порівняння, навіть при зменшенні кількісного складу населення протягом 1922-1925 рр. відбулося збільшення загальних показників злочинності більш ніж у 6 разів, незважаючи на поступове покращання роботи правоохоронних органів після 1923 р. Саме тому високий рівень злочинності ми маємо пояснювати не поганою роботою працівників правоохоронних органів, а загальним зростанням кількості правопорушень у 1920-ті роки.

Розглянемо тепер, як виконувала свої обов'язки судова система Донбасу протягом зазначеного часу. Нагадаємо, що до березня 1923 р. в Донецькій губернії діяли трибунали та народні суди, специфіка роботи яких дещо відрізнялася. Різниця між ними полягала, по-перше, в тім, звідки вони отримували справи для розгляду. Так, наприклад, у Донецький губтрибунал протягом 1921 р. надійшло 4289 справ, по яких було звинувачено 6480 осіб. Справи були заведені на підставі повідомлень установ та посадових осіб - 44,6%, надійшли від працівників трибуналів повітового рівню - особливих народних слідчих - 29,7%, від органів НК - 14,4%, від нарсудів - 4,4%, від міліції - 3,9% та від народних слідчих - 2,6%. Як бачимо, міліція та карний розшук більше співпрацювали з народними судами - передані ними справи тут становили половину від загальної кількості, тоді як у трибуналах - тільки близько 4%.

У результаті підрахунків, зроблених на базі цієї таблиці, можна стверджувати, що обвинувальні вироки були винесені лише по 2,4% справ. А засуджено лише 3,5% від загальної кількості звинувачених. Решта або виправдані, або справи їх припинено з таких причин: смерть звинуваченого, амністія, відсутність складу злочину, недоведеність обвинувачення, а також - відсутність винного [81]. Цей стан справ суттєво відрізнявся від попереднього 1920 року, коли засуджені складали 65,7% від загальної кількості заарештованих [82]. Тобто в перший рік уведення нової економічної політики діяльність ревтрибуналів набула показного, демонстративного характеру. Справи заарештованих у багатьох випадках були незавершені, недорозслідувані і тому їх припиняли в розпорядчих засіданнях, не доводячи навіть до судових. Але сам факт приводу до ревтрибуналу, а також і те, що заарештованого не виправдано, а лише припинено його справу, - все це повинно було вразити людину, примусити її виконувати все те, що від неї вимагали в умовах диктатури пролетаріату та революційної законності. До того ж приблизно в цей час з'явилося і таке покарання, як “розстріл умовно”, теж явно розраховане на психологічний ефект. Той же стиль роботи ревтрибуналів зберігався й у 1922 р., в якому засуджено було 23,3% від загальної кількості заарештованих, 4,6% виправдано та справи у 72,1% випадків припинено [83].

Діяльність нарсудів проходила в дещо іншому режимі. У 1922 р. в народні суди Донецької губернії потрапили 23361 кримінальні справи, з яких 70,3% (16429) справ були розглянуті в судових засіданнях і 29,7% (6932) справ залишилися нерозглянутими. У продовольчих сесіях кількість закінчених справ була ще вищою - 85,2% [84]. Після судової реформи, в результаті якої на базі ревтрибуналів і нарсудів було створено Донецький губернський суд, робота удосконалювалася. З усіх звинувачених у вчиненні карних злочинів у 1923 р.82,5% були засуджені і 17,5% виправдані [85].

Нагадаємо, що протягом 1920-х років судам був підконтрольний слідчий апарат. Про рівень його роботи ми можемо довідатись, якщо розглянемо склад “населення” Будинків примусової праці (БУПРів). Так, протягом зазначеного часу серед в'язнів БУПРів Донбасу засуджені складали 50-60% та 40-50% становили підслідні (тобто ті, провину яких ще не було доведено) [86]. У 1923 р. спостерігалися випадки, коли арештанти, справи яких розглядали народні слідчі, сиділи в БУПРі по 10-12 місяців і протягом цього часу їм не було винесено конкретного звинувачення [87]. Розглянемо, наприклад, дані про в'язнів Юзівського БУПРу (1923 р).

Отже, найбільша кількість підслідних значилася за народними та старшими слідчими (разом ці в'язні становили 75% від загальної кількості, при цьому 23% їх утримувалися під арештом більше 6 місяців). Такий стан справ пояснювався надзвичайною перевантаженістю судів. Так, на один народний суд в Україні у 1925 р. припадало в середньому на місяць близько 95 справ [89]. Серед причин зазначених вище проблем можна вказати також і недостатню кількість слідчих, їх низький професійний рівень, технічну й матеріальну незабезпеченість працівників судових та слідчих органів, плинність кадрів, відсутність необхідного законодавчого та інструкторського матеріалу, яким місця повинні були забезпечуватися за рахунок місцевих коштів.

Цими ж причинами можна пояснити і те, що в кримінально-касаційних відділеннях кількість скасованих вироків народних судів була досить високою. Так, у 1923 р. в касаційному відділенні Донецького губернського суду було затверджено трохи більше половини справ, розглянутих у касаційному порядку - 55,3%, решту - 44,7% вироків було скасовано [90]. З часом цю проблему так і не було вирішено. Так, у Сталінському окружному суді протягом 1925 р. тільки 43,8% вироків нарсудів було затверджено і 56,2% скасовано [91].

Таким чином, оцінюючи загальні показники результативності роботи правоохоронних органів Донбасу протягом 1920-х років, ми можемо констатувати, що працівники міліції та карного розшуку поступово, в процесі роботи набували досвіду, підвищували власну кваліфікацію. Зменшувалася кількість справ, які поверталися з судів у міліцію для повторного проведення розслідування або для доопрацювання. Це пояснювалося передусім завершенням організаційного етапу діяльності міліції та карного розшуку, налагодженням справи підготовки спеціалістів, становленням системи реєстрації злочинців тощо. Однак і надалі приблизно половина працівників не мала спеціальної освіти (і мала низький загальний освітній рівень) і була змушена набувати досвіду в процесі роботи в складних умовах невпинного та значного зростання рівня кримінальної злочинності протягом років нової економічної політики. Оцінюючи сьогодні рівень роботи правоохоронних органів, не слід забувати й те, що робота ця в тих умовах була подвигом.

Значно гіршим у порівнянні з міліцією та карним розшуком був стан справ у судових установах та у підконтрольних їм народних слідчих. Протягом 1920-х років проблему кадрів нарслідчих так і не було вирішено. Виною цьому була передусім матеріальна незабезпеченість працівників, а також недостатня їх кількість, що заважало вчасному розслідуванню справи та призводило до накопичення значної кількості підслідних ув'язнених в місцях позбавлення волі. В умовах швидкого зростання рівня кримінальної злочинності (нагадаємо, що протягом 1922-1925 рр. вона зросла більш ніж у 6 разів), народні слідчі просто фізично не встигали розслідувати отримані справи, а суди - розглянути їх у судових засіданнях. Заважали роботі судових установ також і перманентні кампанії боротьби з окремими видами злочинів, які змушували працівників облишити розпочаті справи та переключити всю увагу на визнаний пріоритетним в урядових документах злочин, розгляд справи по якому в суді прискорювалося.

Таким чином, ми маємо констатувати, що процес боротьби зі злочинністю в Донбасі у 1920-ті роки мав свою специфіку. Характерним для цього перехідного часу було відставання права від політики, політизація змісту окремих злочинів, що породжувало у решті-решт як сприйнятні для суспільної свідомості, так і подекуди шокуючі форми та методи боротьби з цим соціальним явищем.

Однак поступово, з подоланням наслідків революційних часів, з усталенням системи правоохоронних органів та судових установ, боротьба з кримінальним світом набула систематичного характеру. На зміну "кустарницьким" і воєнним заходам поступово приходили превентивні дії, що спиралися на агентурні розробки, створену протягом зазначеного періоду інформаційну базу, систематичний облік злочинців тощо.

Посилання