73

Дипломна робота

на тему:

“Поняття та види організаційно-правових форм підприємств”

Івано-Франківськ

2002 р.

ПЛАН РОБОТИ

Вступ

Розділ 1. Поняття, ознаки та основна мета діяльності підприємств

1.1.Поняття підприємства

1.2.Ознаки підприємства

Розділ 2. Організаційно-правові форми підприємств

2.1 Поняття організаційно-правової форми підприємств

2.2 Приватне підприємство

2.3 Колективне підприємство

2.4 Державне підприємство

2.5 Казенне підприємство

2.6 Спільне підприємство

2.7 Іноземне підприємство

2.8 Господарські товариства

2.9 Малі підприємства

2.10 Об'єднання підприємств

Розділ 3. Порядок створення підприємств

3.1 Правові засади створення підприємств

3.2 Загальні умови створення підприємств

Розділ 4. Припинення діяльності підприємств

4.1. Поняття “припинення” діяльності підприємств

4.2 Умови ліквідації та реорганізації підприємства

Висновки

Бібліографічні посилання та примітки

ВСТУП

Основні засади ринкової економіки передбачають повну господарську самостійність підприємств і організацій, що функціонують у народному господарстві, вступаючи при цьому в різноманітні виробничі, господарські та інші зв'язки. Всі ці суспільні відносини (як між підприємствами та організаціями - безпосередніми товаровиробниками, так і між ними і державними та іншими органами) потребують правового регулювання, внаслідок якого вони набувають характеру правовідносин.

Ринкова економіка породила різні організаційні форми підприємств: господарські товариства, виробничі кооперативи, приватні, казенні підприємства. виникла необхідність врегулювати правовий статус об'єднань підприємств (асоціацій, корпорацій, концернів, консорціумів тощо), встановити правовий режим вільних (спеціальних ) економічних зон та визначити правовий режим іноземного інвестування.

Інтеграція України до світової економічної системи стимулює розвиток міжнародних господарських зв'язків, зовнішньо - економічної діяльності суб'єктів підприємництва.

Змінилися принципи, на яких будуються відносини держави з суб'єктами господарської діяльності, запроваджується ефективне державне регулювання підприємництва у формі єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва тощо.

Перехід економіки України до розвинених ринкових відносин багато в чому залежить від правового забезпечення ринкових реформ, від створення належних умов функціонування суб'єктів господарської діяльності, від суворого додержання останніми вимог чинного законодавства.

Однією з умов функціонування ринкових відносин є правове забезпечення господарської діяльності, яке включає, зокрема, створення її законодавчої основи, тобто системи нормативних актів (головним чином у формі законів), що визначають правовий статус суб'єктів господарювання та регламентують різні аспекти господарської діяльності.

Становлення національного господарського законодавства в Україні пов'язане з труднощами, спричиненими насамперед економічними та соціально - політичними факторами. Суперечності нового законодавства зі старим не лише перешкоджають творенню правопорядку в господарських відносинах, а й іноді безпосередньо є причиною правопорушень та зловживань з боку суб'єктів підприємництва.

Радикальні економічні і політичні перетворення в Україні мають на меті побудувати нову модель господарської системи. Їх фундамент складають різноманітні форми власності відповідних суб'єктів, їх рівноправність і змагальність. Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи, що передбачає нову систему видів і форм власності, яка відображає плюралізм відносин власності провідне місце займає Конституція України. Так ст.42 Конституції України закріплює право кожного громадянина на свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності [1]. Також згідно Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання, соціальну спрямованість економіки. Всі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Метою дипломною роботи є аналіз різних видів організаційно - правових форм підприємств, які створені, діяли і продовжують діяти в Україні. Також у своїй роботі автор намагалась дослідити відмінності організаційно - правових форм підприємств, основні проблеми, які виникають в процесі діяльності організаційно - правових форм підприємств, а також проаналізувати законодавчу базу України, яка регулює господарські відносини між підприємствами вказаних форм.

При написанні дипломної роботи автор використала наукову літературу присвячену даній проблемі, а також нормативно-правові акти, що регламентують створення та припинення різних організаційно-правових форм підприємств Цивільний Кодекс, Закони України “Про підприємства в Україні”, “Про підприємництво“, “Про господарські товариства“, “Про власність“, Про режим іноземного інвестування, “Про зовнішньоекономічну діяльність”, Постанови Кабінету Міністрів України “Про перетворення державних підприємств у казенні“, “Про типовий статут казенного підприємства“, “Про деякі питання управління казенним підприємством”.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ТА ОСНОВНА МЕТА ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ

1.1 Поняття підприємства

Домінуюче місце серед суб'єктів господарського права належить такому суб'єктові, як підприємство. Це зумовлено особливими функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах та послугах. Тому законодавчий інститут підприємства або господарюючого суб'єкта є центральною частиною системи господарського права України, його правовою основою.

Усі основні ознаки та інші нормативні акти господарського законодавства приймаються виходячи з економічного та правового становища підприємства.

Поняття “підприємство” є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм та видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загально галузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торгівельні та інші підприємства.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб'єкт і суб'єкт права. За допомогою цих ознак, систематизованих ст.1 Закону України “Про підприємства в Україні”, уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності ї галузей народного господарства.

Підприємство - основна організаційна ланка народного господарства України. Підприємство - самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та інший рахунки в установах банку, печатку із своїм найменуванням, а промислове підприємство - товарний знак [2].

Підприємство є самостійним суб'єктом права . З одного боку закон визначає його компетенцію (права та обов'язки ) як господарюючого суб'єкта, з другого - зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб (ст.1 Закону України “Про підприємства в Україні”). Цим підприємство істотно відрізняється від об'єднань підприємств (господарських об'єднань ), до складу яких входять юридичні особи.

1.2 Ознаки підприємства

Основними ознаками підприємства є:

1) Організаційна ознака, яка кваліфікує підприємство як організаційну форму господарської (“бізнесової”) організації, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об'єднають свої виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку. Визначення “основна ланка”, з одного боку відмежовує підприємство від інших організаційних форм економічної діяльності (типу домашніх господарств, індивідуальних промислів без створення підприємств, так званих тіньових структур тощо ), а з іншого - від суб'єктів господарського права, які не належать до основної ланки: об'єднань підприємств, фінансових та посередницьких інститутів, органів управління економікою.

2) Закон також встановлює, що підприємство - це господарюючий суб'єкт. Суть визначення “господарюючий суб'єкт полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Закон України “Про підприємства в Україні” визначає, що на всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності є прибуток (доход).

Порядок використання прибутку (доходу) визначає власник (власники) підприємства або уповноважений ним орган згідно з статутом підприємства та чинним законодавством. Державний вплив на вибір напрямів та обсягів використання прибутку (доходу) здійснюється через встановлені нормативи, податки, податкові пільги, а також економічні санкції відповідно до законодавства України. У випадках, передбачених статутом підприємства, частина чистого прибутку може передаватися у власність членів або трудового колективу підприємства. Порядок розподілу і використання цієї частини прибутку здійснюється радою або зборами (конференцією) трудового колективу. У разі збиткової діяльності підприємств держава, якщо вона визнає продукцію цих підприємств суспільно необхідною, може надавати таким підприємствам дотацію, інші пільги.

3) Підприємство - це статутний господарюючий суб'єкт. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативно визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства, тому ст.9 Закону України “Про підприємства в Україні” спеціально визначає обов'язкові та альтернативні пункти, які включаються до статуту підприємства, а також визначає, що підприємство діє на основі статуту. Статут затверджується власником (власниками) майна, а для державних підприємств - власником майна за участю трудового колективу.

У статуті підприємства визначаються власник та найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу і його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення діяльності підприємства.

У найменуванні підприємства визначаються його назва (завод, фабрика, майстерня та інші) і вид (індивідуальне, сімейне, приватне, колективне, державне) та інше.

До статуту можуть включатися положення, пов'язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, що виникають на підставі членства; про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про знаки для товарів і послуг та інше

У статуті підприємства визначається орган, який має право представляти інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет та інше).

Підприємство здійснює будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства.

4) Підприємство має необхідне для господарюючого суб'єкта майно - основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності, повного господарського відання чи оперативного управління).

Майно підприємства становлять основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності, повного господарського відання або оперативного управління.

Обсяг прав та обов'язків підприємства в основному залежить від того, є воно власником майна чи ні, хоч вказаний Закон проголошує всі підприємства самостійними суб'єктами господарювання. Однак статус юридичної особи, який мають всі підприємства незалежно від форми власності, на базі якої вони функціонують, організаційно-правової форми господарювання тощо робить їх лише формально самостійними. Фактично такими є лише підприємства - власники майна, які повинні відповідати вимогам закону. До таких господарських організацій (у тому числі підприємств) належать корпоративні форми підприємницької діяльності - господарські товариства, виробничі кооперативи, а також колективні підприємства (хоч щодо правового режиму майнової бази останніх, наприклад, колективних сільськогосподарських підприємств, Законом передбачена певна специфіка).

Підприємства - не власники майна фактично залежать від вказівок власника, які можуть бути зафіксовані в законі (для державних, казенних підприємств), в статуті (який, до речі, затверджується власником майна або уповноваженим ним органом ) або в тій формі, яку передбачає статут, якщо це не суперечить вимогам закону. За таким підприємством майно може закріплюватись або на праві повного господарського відання (що за змістом подібне до права власності, але вужче від останнього, тому що власник, як правило, обмежує права підприємства щодо розпорядження майном з відповідною фіксацією цього у статуті ), або на праві оперативного управління, яке ще більше обмежує права підприємства щодо використання (насамперед розпорядження ) закріпленого за ним майна [3].

Відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом державного майна України. Одержані в результаті відчуження зазначеного майна кошти направляються виключно на інвестиції

Джерелами формування майна підприємства є:

грошові та матеріальні внески засновників;

доходи, одержані від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності;

доходи від цінних паперів;

кредити банків та інших кредиторів;

капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

надходження від роздержавлення і приватизації власності;

придбання майна іншого підприємства, організації;

безоплатні або благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств і громадян;

інші джерела, не заборонені законодавчими актами України.

Підприємство, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям та установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу. Підприємству надається право, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, продавати, передавати безоплатно, обмінювати, здавати в оренду громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності, за винятком тих, які відповідно до законодавчих актів України не можуть бути в їх власності. Безоплатна передача і надання підприємствами матеріальних цінностей громадянам здійснюються з дозволу власника або уповноваженого ним органу, крім випадків, передбачених законодавством України. Підприємство, як цілісний майновий комплекс може бути предметом іпотеки. При цьому встановлено, що якщо інше не передбачено законом або договором, іпотека підприємства поширюється на все майно, відображене в балансі підприємства [4]. Підприємство як майно включає в себе не просто розрізнені речі, а одну складну сукупність речей, тобто приміщення, земельні ділянки, майнові права, боргові зобов'язання, крім виключних (невідчужуваних ) особистих немайнових прав юридичної особи. У новоприйнятому, але ще неопублікованому в офіційних джерелах Цивільному кодексі підприємство визнається нерухомістю [5].

Як господарюючий суб'єкт з правами юридичної особи підприємство починає діяти від дня його державної реєстрації. Державна реєстрація підприємства є обов'язковою юридичною дією при їх створенні. Вона встановлена ст.6 Закону України “ Про підприємства в Україні “ та ст.8 Закону України “ Про підприємництво “ від 07 лютого 1991р.[6]. Ці статті визначають державні органи, на які покладено реєстрацію підприємств (органи державної реєстрації), а також загальні умови і порядок реєстрації. Детальніше вони визначаються Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 740.

Реєстрація підприємств є процесуально - правовою дією, внаслідок якої підприємства включаються до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій. Днем включення визначено день реєстрації підприємства. зазначена дія має за мету надати підприємству формально - юридичних ознак суб'єкта права, згідно з якими воно починає функціонувати у господарсько-правовому обігу як загальновідома для третіх осіб і органів держави юридична особа. Детальніше ми зупинимось на порядку реєстрації підприємств в третьому розділі.

Розглянувши загальні ознаки підприємств можна перейти до їх основних організаційно - правових форм, про що і піде мова в другому розділі, який присвячений поняттю та видам організаційно - правових форм підприємств та проблемам їх діяльності.

РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ ПІДПРИЄМСТВ

Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як організаційно-правові форми, види і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками

Організаційно-правова форма - це передбачена або санкціонована правом організаційна структура, в якій діє суб'єкт господарського права. Це або одна з форм підприємства, або установа (наприклад міністерство), або організація (наприклад об'єднання громадян, яке є учасником господарських відносин). За загальним правилом, порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційно - правових форм суб'єктів господарського права визначається законодавством України (підприємства, об'єднання підприємств, міністерства тощо). Крім того підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства. Це може бути одна з передбачених законодавством форм, або навіть запозичена з-за кордону. У цьому разі підприємець повинен керуватись Законом України “Про підприємництво” та своїм статутом.

Організаційно-правова форма передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України і Законом України “Про власність”, та способів розмежування у підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення цього полягає в урахуванні в законодавстві, тобто в Законі України ”Про підприємства в Україні” і спеціальних законах, особливостей правового становища підприємств окремих видів.

Загалом організаційно-правова форма і вид визначають суб'єкта, який має право присвоювати результати діяльності підприємства. З точки зору організаційної форми ст.2 Закону України “Про підприємства в Україні” виділяє такі види підприємств:

Приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи;

колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства;

господарське товариство;

підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян;

комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади;

державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.

Слід мати на увазі, що відповідно до чинного на момент створення підприємства законодавства в Україні були створені і діють до цього часу й інші види підприємств: індивідуальні, сімейні, спільні ( в тому числі з іноземними інвестиціями) підприємства.

Приватне підприємство - це організаційно - правова форма підприємства, заснованого на власності фізичної особи

Визначення приватне, крім форм власності, виражає головну особливість правового становища підприємств цієї організаційної форми. Згідно із законодавством України власник у даному разі водночас є і підприємцем, тобто власність і управління майном у даному разі не розмежовується.[7] Приватна власність в Україні, як і в інших державах - республіках колишнього СРСР, має незначну питому вагу в економічному житті. І хоч у процесі приватизації вона зростатиме, проте, враховуючи економічні та історичні умови розвитку України, ця форма власності навряд чи матиме найближчим часом вирішальне значення і зможе стати основою господарювання. Діючим законодавством приватне підприємство безпосередньо як об'єкт права власності не передбачений. Однак, аналізуючи положення Закону України “Про власність”, зокрема ст.13, випливає, що заборони на право мати в приватній власності підприємство не встановлено. Тобто, якщо виходити з принципу “дозволено все, що прямо не заборонено законом “ можна прийти до висновку, що приватне підприємство може бути об'єктом права приватної власності.

Для створення та державної реєстрації приватного підприємства необхідний статут, в якому містяться дані про вид підприємства, його назва та місцезнаходження, перелік видів діяльності, майно тощо. Так, наприклад, статут приватної фірми “Алекс - Продінвест” складається з 9 розділів. Зокрема в першому розділі вказується, приватна фірма “Алекс - Продінвест” створена з метою задоволення потреб підприємств, установ, організацій та населення у товарах та послугах з високим споживчими якостями та технічним рівнем. Вказано, що засновником Фірми є громадянин України, його прізвище, паспортні дані, а також місцезнаходження Фірми. В другому розділі перераховані всі види діяльності Фірми. Третій розділ закріплює юридичний статус Фірми, зокрема говориться, що Фірма є юридичною особою з усіма її ознаками. Тому Фірма має право: - продавати та передавати іншим організаціям, підприємствам, громадянам, будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби та інше майно, а також обмінювати, здавати в оренду, надавати його безоплатно в тимчасове користування або позику.

- купувати, продавати і обмінювати товари, сировину, матеріали та інвентар ;

- укладати будь -які угоди, крім заборонених законодавством

- вступати в товариства, об'єднання ;

- створювати дочірні підприємства, структурні підрозділи, філії, представництва ;

- організовувати та утворювати автогосподарства ;

- реалізовувати товари, роботи, послуги за цінами і тарифами, що встановлюються самостійно, або на договірних засадах, а у випадках передбачених законодавством - за регульованими цінами;

- надавати безпроцентні позики працівникам та Засновнику Фірми;

- здійснювати інші дії, що не суперечать даному Статуту і не заборонені законодавством.

Також в статуті передбачений правовий режим майна названої Фірми. Майно Фірми становлять основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі. Майно Фірми належить їй на праві власності. Фірма відповідає за своїми зобов'язаннями належним їй майном. Засновник не відповідає за зобов'язаннями Фірми, а Фірма не відповідає за зобов'язаннями Засновника. Управління справами Фірми здійснює директор, який наймається за контрактом. Функції директора Засновник може здійснювати сам особисто. Перелічені права директора, а також виключна компетенція засновника. Засновник не вправі втручатись в поточну господарську діяльність підприємства. в розділі шостому статуту визначені правові засади господарської, економічної та соціальної діяльності Фірми. Зокрема, п.6.2. передбачає, що Фірма самостійно визначає фонд оплати праці. Мінімальний розмір оплати праці найманих працівників не може бути меншим прожиткового мінімуму, який встановлюється законодавчими актами України[8]. На мій погляд цей пункт захищає працівників Фірми вже тим, що мінімальний розмір оплати праці не може бути меншим саме прожиткового мінімуму, а не мінімальної заробітної плати. Адже відомо, що в нашій державі, на жаль, прожитковий мінімум набагато більший від мінімальної заробітної плати. В останньому дев'ятому розділі статуту приватної фірми “Алекс - Продінвест” передбачено, що ліквідацію та реорганізацію Фірми проводять за рішенням Засновника, а у випадках, передбачених законодавством - суду або господарського суду. При реорганізації та ліквідації Фірми працівникам, що звільнятимуться, гарантується додержання їх прав та інтересів відповідно до чинного законодавства України. ліквідація Фірми здійснюється у визначеному чинним законодавством порядку ліквідаційною комісією, яка утворюється засновником, а у випадках банкрутства - судом або господарським судом. При ліквідації фірми вона зобов'язана провести повний розрахунок з бюджетом. Майно, що залишилося після задоволень претензій кредиторів, використовується за вказівкою Засновника. У разі реорганізації Фірми її майно, права та обов'язки переходять до правонаступників [9].

Наступною організаційно - правовою формою підприємств є колективне підприємство, на якому ми детальніше зупинимось нижче.

Колективне підприємство (точніше його можна було б назвати “підприємство колективної власності”) - це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності трудового колективу підприємства

Визначення колективне означає, що підприємство належить колективу співвласників (засновників, учасників), які діють як один суб'єкт права колективної власності. Правосуб'єктність власника (у даному разі колективу або групи власників, організованих у колективне підприємство з правами юридичної особи) реалізується через юридичну особу - підприємство, яке володіє, користується і розпоряджається майном відповідно до свого статуту ( статті 6,20, 21 Закону України “Про власність”) [10]. Це вид недержавної юридичної особи. Право колективної власності у колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його органи управління - вищий орган управління (загальні збори або конференція) і правління. Отже, колективне підприємство, поки воно діє, - це об'єкт права власності відповідної юридичної особи. Його засновники та учасники є власниками часток (паїв, вкладів) у майні підприємства.

Як викладено у статті “Трансформування відносин власності” сам по собі колектив, який би він не був - трудовий чи якийсь інший неспроможний виступати суб'єктом правовідносин власності. Він як суб'єкт є аморфним, без єдиної волі та єдиного інтересу, без стану присвоєння, що тільки й може характеризувати право власності. Участь в управлінні господарським товариством, колективним підприємством, кооперативом тощо - це ще не присвоєння, це - виконання управлінських функцій щодо певної організаційно-правової форми, для якої тільки при одержанні статусу юридичної особи стає можливим набуття права власності. Лише юридична особа може здійснювати правомочності володіння, користування та розпорядження майном, отже, тільки юридична особа і є суб'єктом права власності [11].

Інакше визначає поняття колективного підприємства Закон України “Про власність”, згідно з яким видів колективних підприємств стільки ж, скільки суб'єктів права колективної власності названо в ст.20 Закону України “Про власність: колективні підприємства (наприклад, підприємство, приватизоване трудовим колективом державного підприємства і не перетворене на інший вид; колективне сільськогосподарське підприємство); акціонерне або інше статутне господарське товариство (ст.25,26 Закону України “Про власність”) виробничий кооператив (ст.24 Закону); підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян (наприклад профспілкове - ст.28 Закону); підприємство релігійної організації (ст.29 Закону); підприємство, створене господарським об'єднанням (ст.27 Закону).

Специфічним видом колективного підприємства є також орендне підприємство (ст.22 Закону України “Про власність”).

Наступною і самою вагомою на сьогодні організаційно - правовою формою підприємств є державне підприємство, адже державна власність на сьогодні залишається самою важливою і основною формою власності в Україні. Про це і піде мова в наступній главі.

Державне підприємство - являє собою організаційно - правову форму підприємства, заснованого на державній власності. Визначення державне вказує, що дане підприємство має особливості правового становища порівняно з недержавними підприємствами. Ці особливості обумовлені способом відмежування функцій власника від функцій управління майном у державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності. Підприємству як суб'єктові права це майно належить на праві повного господарського відання. Це право вужче ніж право власності. Обсяг його залежить від цільового призначення відповідного майна. Відповідно до ст.37 Закону України “Про власність” майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України.

Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.

Але тут постає питання як бути з такими підприємствами, хто тут є власником ? З огляду на закон, власником у державному підприємстві як організаційно - правовій формі ринкових відносин є держава, саме ж підприємство діє щодо закріпленого за ним майна на засадах повного господарського відання. Хоча в Законі “Про власність” вказується, що, здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається закріпленим за ним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства, проте Законом “ Про підприємства в Україні” встановлено ряд обмежень щодо правомочності розпорядження вказаним майном і це зрозуміло: адже підприємство лише “відає” майном, а не є його власником. Чи доцільно це? Жодна правова система передових західноєвропейських чи американських країн не знає такого поняття як “право повного господарського відання чи “права оперативного управління”. Ці поняття виробилися в юридичній науці і дістали втілення в законодавстві в той час, коли необхідно було пристосовувати адміністративну командно-розподільчу систему господарювання в економіці Радянського Союзу як єдиного народногосподарського комплексу до куцої подоби ринкових відносин. Тоді вони годилися, оскільки були притаманні не юридичній - власнику, а квазіюридичній особі, за спиною якої існував інший, могутній власник - держава, яка через цілу систему органів управління народним господарством все збирала до купи і все ж і розподіляла. Про ринкові відносини, самостійність підприємств не було й мови.

Тепер економіка змінилася і процес змін швидко триває. Та держава, де плекалося “повне господарське відання” і “оперативне управління”, канула в Лету. Отже, потрібно відповідно змінити і статус державних підприємств - юридичних осіб, яким передано державне майно, і зробити їх справжніми власниками, як цього й вимагає становище юридичної особи в цивільному обігу, оскільки однією з суттєвих ознак юридичної особи є наявність відокремленого майна. Новий Цивільний Кодекс України знаходить вирішення цього питання в тому, що юридичні особи - державні підприємства відносяться ним до юридичних осіб публічного права (в той час як господарські товариства належать до юридичних осіб приватного права і як такі є власниками закріпленого за ними майна, а також діють в ринковому обігу як власники. Держава до правомочностей володіння, користування і розпорядження майном, переданим державним підприємствам - юридичним особам, не має відношення. З нею стосунки державних підприємств будуються на інших засадах - на засадах управління, тобто на публічно-правових засадах, а щодо належності майна, то вона має бути чітко визначеною - майно належить підприємствам. Які ж функції держави щодо управління підприємством? Вони можуть бути різними - залежно від того, публічний чи напівпублічний характер має підприємство. Це й призначення й звільнення керівника підприємства, реорганізація чи ліквідація підприємства, кредитування, надання чи позбавлення тих або інших пільг залежно від успіху виконання підприємством цілей, для яких воно було створено, тощо. На мою думку все це повинно стати предметом нового закону, а не Закону “Про власність” і не Цивільного кодексу, де йдеться про володіння користування і розпорядження власністю, а ці функції має здійснювати лише державне підприємство - юридична особа так, як і юридична особа приватного права. [12].

У разі прийняття державним органом, уповноваженим управляти державним майном, рішення про реорганізацію або ліквідацію державного підприємства, трудовий колектив має право вимагати передачі підприємства в оренду або перетворення його в інше підприємство, засноване на колективній власності.

Якщо порушено провадження у справі про банкрутство державного підприємства, його трудовий колектив має право вимагати передачі підприємства йому в оренду або перетворення його в інше підприємство, засноване на колективній власності, за умови прийняття на себе боргів підприємства-боржника і згоди кредиторів.

Державні підприємства як суб'єкти однієї форми власності (організаційної форми) поділяються на види : а)державні підприємства засновані на державній власності; б)державні підприємства, засновані на республіканській ( Автономної республіки Крим) власності; в) казенні підприємства. Усі ці підприємства - державні юридичні особи.

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 року “Про управління майном, що знаходиться у загальнодержавній власності “ здійснення функцій щодо управління майном, що є у загальнодержавній власності, крім майнових комплексів підприємств, управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України згідно з законодавчими актами України, покладені на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади установ, організацій. Вони відповідно до покладених на них повноважень:

1) приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержавній власності ;

2) затверджують статути (положення) підприємств, контролюють їх дотримання та приймають рішення у зв'язку з порушенням статутів (положень);

3) укладають і розривають контракти з керівниками підприємств, тому що наймання керівника підприємства, що є у загальнодержавній власності, здійснюється шляхом укладання з ним контракту.

4) здійснюють контроль за ефективністю використання і збереженням закріпленого за підприємствами державного майна. Підприємствам, що є у загальнодержавній власності, заборонено передавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям і установам, а також громадянам.

5) Міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи державної виконавчої влади також дають згоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю;

6) готують разом з відповідними місцевими Радами народних депутатів висновки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розмежування державного майна між загальнодержавною, республіканською (Республіки Крим) і комунальною власністю;

7) беруть участь у підготовці та укладанні міжнародних договорів України з питань загальнодержавної власності. Про те, їм заборонено пряме втручання в господарську діяльність підприємств, що є у загальнодержавній власності.

Контроль за дотриманням міністерствами та іншими підвідомчими Кабінету Міністрів органами державної виконавчої влади, встановленого порядку управління загальнодержавним майном здійснює Міністерство Економіки України, яке у разі виявлення порушень вносить пропозиції на розгляд відповідних державних органів, а також розробляє загальні принципи (порядок), методичні матеріали, пов'язані з управлінням загальнодержавним майном.

Якою б важливою не була діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів державної виконавчої влади у сфері управління державної власності, однак у її функції не входить використання майна в процесі виробництва, створення нових матеріальних благ, їх реалізація тощо. Для цього уповноважені органи виконавчої влади утворюють державні підприємства, за якими законодавець закріплює майно на праві повного господарського відання.

З юридичної точки зору повне господарське відання і оперативне управління є правовими формами реалізації, як правило, права державної власності спеціально створеними суб'єктами різних організаційно - правових форм, які у встановленому порядку набувають статусу юридичних осіб.

Державні підприємства, наділені правом повного господарського відання, отримують певну сукупність прав та обов'язків, яка дає змогу їм здійснювати функції власники. При цьому власником майна державних підприємств залишиться держава. Тому людство активно вело пошук оптимальних правових форм, які б гармонійно забезпечували інтереси як власників, так і господарюючих суб'єктів не власників.

Щодо здійснення права державної власності, в багатьох зарубіжних країнах сформувалося три основні організаційно-правові форми державних підприємств:

- відомчі (казенні) підприємства,

- публічні корпорації

- державні компанії.

Казенні підприємства не мають статусу юридичної особи, фінансово-господарської самостійності і фінансуються з державного бюджету. Публічна корпорація має статус юридичної особи, формуються за рахунок первісного державного капіталу, а на далі діє на засадах господарської самостійності та фінансової самоокупності. Нарешті державна компанія має статус юридичної особи акціонерного типу, діє, як і публічна корпорація, на підставі індивідуального статусу (меморандуму), що його затверджує відповідний державний орган.

Юридична наука не запропонувала необхідних концепцій реального змісту правомочностей володіння, користування і розпорядження майном, закріпленого за державними підприємствами на праві оперативного управління. Державні органи управління використовували цей вакуум і вкладали своє розуміння правомочностей володіння, користування і розпорядження державним майном, закладаючи в затверджувані ним статути державних підприємств обмеження, які можливо прямо і не суперечили чинному на той час законодавству, але й не сприяли підвищенню ефективності їх діяльності. Щоб дати належну правову оцінку поняттю “ державне підприємство” необхідно звернутися до історичного аспекту вирішенню цього питання. Ці поняття знайшли своє певне законодавче втілення і тлумачення ще в дореволюційній Росії, особливого значення набув термін “торговое предприятия” (ст.1238 ч.1 т.10 Зводу законів цивільних; статті 820-824 Статуту торгового в редакції 1903 р.) [13].

При цьому в російській юридичній літературі того періоду вважалося, що “під іменем торговельного підприємства розуміється сукупність особистих і майнових засобів, поєднаних для досягнення відомої торговельно-господарської мети за певним планом“. Думається, що тут автор цілком свідомо вжив термін “торговельне підприємство” у значенні суб'єкта права, додавши при цьому, що кожне торговельне підприємство має “торговий заклад”, а підприємець, який створив торговельне підприємство, в економічному відношенні входить до його складу. З юридичної точки зору торговельне підприємство “об'єктивується, і підприємець як суб'єкт особливого майна що називається “торговельне підприємство”, виявляється поза ним. Отже, у даному разі юридична наука знайшла певні юридичні підстави для розмежування поняття “підприємство” як об'єкта і суб'єкта правовідносин. У радянський період поняття “підприємство” набуло ширшого застосування у нормотворчій практиці та юридичній науці. Так, відповідно до постанови Вищої Ради народного господарства РРФСР “Про націоналізацію підприємств” від 29 листопада 1920 р. (її чинність згодом була поширена і на територію України) націоналізації підлягали всі приватні підприємства з кількістю робітників більше 5 за наявності механічного двигуна або більше 10 за відсутності механічного двигуна [14].

У статтях 13-19 розділу “Суб'єкти права (особи)” ЦК УРСР 1922 р. поряд з юридичними особами у формі об'єднання осіб, установ, організацій, товариств було виділено державні підприємства та їх об'єднання, переведені на госпрозрахунок і які не фінансувалися у кошторисному порядку, виступали в обороті як самостійні, не пов'язані з казною юридичні особи. У даному разі державні підприємства характеризуються у юридичному аспекті як суб'єкти цивільних правовідносин.

Економічною основою діяльності державних підприємств як юридичних осіб слугував так званий господарський (комерційний) розрахунок. Правові засади діяльності державних підприємств були закладені в Основних положеннях про заходи щодо відновлення великої державної промисловості та піднесення розвитку виробництва, затверджених постановою Ради праці та оборони (РПО) від 12 серпня 1921 р. Основні положення закріпили принцип “казенного” управління державними підприємствами, за яким, зокрема, вони не мали права самостійно розпоряджатися виготовленою продукцією, фінансами [15].

У статті 19 розділи суб'єкти права (особи) ЦК УРСР 1922 р., прийнятому в період переходу до нової економічної політики, наводилося визначення державних юридичних осіб. У ній зазначалося, що “державні підприємства та їх об'єднання, переведені на господарський розрахунок і які не фінансуються в кошторисному порядку, виступають в обігу як самостійні і не пов'язані з казною юридичні особи.” Водночас у ст.22 розділу “Об'єкти права (майна)” містилася норма про державні підприємства, згідно з якою промислові, транспортні та інші підприємства в цілому розглядались як державне майно, яке вилучене з приватного обігу, не підлягає відчуженню, не передається у заставу і на яке не звертається стягнення. Таким чином, у ЦК УРСР 1922 р. державне підприємство визнавалося в одних випадках суб'єктом права, а в інших - об'єктом права (сукупністю майна або в сучасному розумінні цього терміна - цілісним майновим комплексом). У зв'язку із переходом країни до нової економічної політики підприємствам поступово надавались більш широкі права у господарюванні. Відповідно ВЦВК і Рада Народних Комісарів прийняли Декрет про державні промислові підприємства, які діють на засадах комерційного розрахунку (трести). В ст.1 Декрету зазначалося, що державними трестами є державні промислові підприємства, яким держава надає самостійність у виробничій діяльності відповідно до затверджуваного для них статуту і які діють на засадах комерційного розрахунку з метою одержання прибутку; в ст.3 проводилося розмежування між підприємствами (трестами) і закладами (фабриками, заводами), що входили до складу тресту. Заклад являв собою виробничо-технічну одиницю без статусу юридичної особи, обсяг повноважень якої встановлювало правління тресту. За такої ситуації заводи, фабрики, як правило, не виступали безпосередньо учасниками товарно-грошового обігу, оскільки юридично і фактично він здійснювався через трестівське посередництво. Однак і трести не мали у своїй виробничо-фінансовій діяльності необхідного ступеня самостійності, оскільки така діяльність та розподіл прибутків детально планувалися й регламентувалися актами ВРНГ.

У період, відомий в історії як період “реконструкції соціалістичного господарства”, відбулися істотні зміни у правосуб'єктності державних підприємств. Положенням ЦВК і РНК СРСР від 29 червня 1927 р. “Про державні промислові трести” була розширена правосуб'єктність трестів у сфері розподілу прибутків, фінансових розрахунків. Низька ефективність державної економіки спонукала до пошуку ефективніших механізмів господарювання. Відповідно 5 грудня 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про реорганізацію управління промисловістю”, якою передбачалося визнання головною господарською ланкою у промисловості підприємств і переведенні їх на госпрозрахунок. Характерною рисою правосуб'єктності підприємств стало надання їм фінансово - виробничої самостійності, але за суворого додержання планової дисципліни та у межах доведених підприємству лімітів. Звичайно за таких умов госпрозрахунок підприємств був істотно обмежений і суворо контрольований, оскільки їх керівники могли розпоряджатись лише тими засобами та коштами, які визначалися плановим завданням.

Наступним етапом у розвитку правосуб'єктності підприємств стало прийняття Декрету від 30 січня 1930 р. щодо проведення кредитної реформи, за яким від ефективної діяльності підприємства залежав розмір відрахувань до державного бюджету. В цей час цивільна правоздатність підприємств цілком залежала від планових завдань та впливу партійно -державних органів. Однак розвиток діяльності державних підприємств стримувався тим, що високоефективним підприємствам встановлювався значно вищий розмір відрахувань, ніж малорентабельним та нерентабельним підприємствам.

Згодом у Конституції СРСР 1936 р., Конституції УРСР 1937 р. заводи, шахти, рудники, залізничний, водний і повітряний транспорт, банки, засоби зв'язку, організовані державою великі сільськогосподарські підприємства, а також комунальні підприємства були оголошені державною власністю (ст.6), а громадські підприємства в колгоспах і кооперативних організаціях були визнані соціалістичною власністю колгоспів і кооперативних організацій (ст.7). Тобто державні та інші підприємства визнавалися лише об'єктом права.

У подальшому поняття “державне підприємство“, “соціалістичне державне підприємство” широко застосовувалися у численних законодавчих та підзаконних актах радянського періоду, зокрема в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. (ст.11), ЦК УРСР 1963 р. (ст.24), цивільних кодексах інших союзних республік. Відповідно до цивільного законодавства радянського періоду державні підприємства та інші державні організації, що перебували на госпрозрахунку, мали закріплені за ними основні й оборотні засоби та самостійний баланс, визнавалися юридичними особами. Важливо зазначити, що в ЦК УРСР 1963 р. державне підприємство розглядалося, по-перше, лише як суб'єкт права, а по-друге - як одна з багатьох державних організацій.

Однак найбільш повно правосуб'єктність державних підприємств та їх діяльність була врегульована спеціальними нормативними актами, зокрема Положенням про соціалістичне державне виробниче підприємство, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 4 жовтня 1965 р., згідно з яким таке підприємство, “використовуючи закріплене в його оперативному управлінні або користуванні державне майно, здійснює силами свого колективу під керівництвом вищестоящого органу виробничо-господарську діяльність відповідно до народногосподарського плану, на основі господарського розрахунку, виконує обов'язки і користується правами, пов'язаними з цією діяльністю, має самостійний баланс і є юридичною особою”. Таке нормативне визначення дало підстави науковцям встановити такі істотні ознаки державного підприємства :

- наявність організованого державного колективу працівників ;

- здійснення виробничо-господарської діяльності на базі державної власності;

- закріплення державного майна на праві оперативного управління чи користування ;

- функціонування відповідно до плану під керівництвом вищестоящого органу ;

- ведення діяльності на основі госпрозрахунку;

- наявність самостійного балансу ;

- наявність ознак самостійного суб'єкта права.

У зв'язку із загальновідомими перебудовними процесами, що почалися в СРСР з 1985 р., виникла потреба у реформуванні соціалістичної економіки, внесенні коректив у правовий статус державних підприємств тощо. Тому Верховна Рада СРСР 30 червня 1987 р. прийняла Закон “Про державне підприємство (об'єднання)”, який дещо розширив права державних підприємств та ввів повний госпрозрахунок і самофінансування, розширив права трудових колективів, підвищив їх відповідальність за результати виробничої діяльності підприємства, передбачив перехід від планування усієї номенклатури продукції, робіт і послуг до державного замовлення продукції загальнодержавного значення, закріпив принцип виборності керівників підприємства різних рівнів.

З точки зору цивільно-правового статусу державне підприємство згідно Закону “Про державне підприємство (об'єднання )” визнавалося лише суб'єктом права, що відповідало Основам цивільного законодавства 1961 р. та існуючій у той період загально цивілістичній концепції про юридичну особу як суб'єкт цивільно-правових відносин. Таке розуміння державного підприємства як одного з видів юридичних осіб зберігалося до початку 90-х рр., тобто до моменту переходу України до побудови правового механізму регулювання економіки методами ринкової орієнтації [16].

У згадуваному Законі України “Про власність “ виявилася тенденція до двоаспектного розуміння категорії “державне підприємство”. Так, у п.1 ст.37 цього закону зазначалося, що державне майно, закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків передбачених законодавством України. Цілком очевидно, що в даному разі законодавець мав на увазі закріпити державне майно за державним підприємством як за юридичною особою, яка виступає суб'єктом, а не об'єктом правовідносин. Між тим у пунктах 2 і 3 ст.37 закону спостерігається інший підхід, оскільки в ній є норма про право трудового колективу вимагати передачі йому підприємства в оренду або перетворення його на інше підприємство, засноване на колективній власності у разі прийняття державним органом, уповноваженим управляти державним майном, рішення про реорганізацію або ліквідацію державного підприємства або у разі порушення провадження у справі про банкрутство державного підприємства.

Аналіз положень, викладених у ст.37 Закону України “Про власність”, дає змогу виявити в них внутрішню суперечність. Безперечно, в п.1 ст.37 державне майно закріплюється за державним підприємством на праві повного господарського відання як за юридичною особою (суб'єктом права ). Однак у пунктах 2 і 3 ст.37 в одному випадку термін “державне підприємство” вживається у значенні об'єкта права (коли йдеться про право передачі підприємства в оренду), в іншому - у значенні суб'єкта права (в частині тексту норми про право трудового колективу вимагати перетворення державного підприємства на інше підприємство, засноване на колективній власності). Допущену в даному разі юридичну помилку можна досить легко усунути доповнивши зазначені норми терміном “майно державного підприємства”. Тобто трудовому колективу у вищезазначених випадках має бути надано право вимагати передачі в оренду майна державного підприємства, а не самого державного підприємства, як це має місце в чинному Законі України “Про власність”.