Поняття та види організаційно–правових форм підприємств

Разом з тим необхідно зазначити, що внесенням таких змін не можна повністю вирішити проблему двоаспектного розуміння терміна “державне підприємство”, оскільки подібну юридичну суперечність допущено і інших законодавчих актах. Так, у Законі України “Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” в одних випадках йдеться про приватизацію невеликих державних підприємств (статті 1,2 та ін.). Крім того, вирішення цієї проблеми ускладнюється можливою неоднозначністю тлумачення терміна “підприємство” взагалі. За законодавством радянського періоду, основним різновидом підприємств були державні підприємства, що займалися, як правило, виробничою діяльністю і мали закріплене на праві оперативного управління державне майно, не подільне на частки (унітарне підприємство). Однак у Законі України “Про підприємства в Україні” поняттям “підприємство” охоплено різноманітні види господарюючих суб'єктів зі статусом юридичної особи.

У статті 1 Закону України “Про підприємства в Україні “ підприємство визначено як “самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу)”. Особливим видом підприємства, заснованого на державній власності, є казенне підприємство, на характеристиці якого ми зупинимось у наступній главі.

2.5 Казенне підприємство

Майно, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому не на праві повного господарського відання, а на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє і користується зазначеним майном [17]. Відповідно до вище згадуваного Закону України “Про підприємства в Україні” управління казенним підприємством здійснюють органи, уповноважені управляти відповідним державним майном. Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством (крім казенного), належить йому на праві повного господарського відання. Здійснюючи право повного господарського відання, державне підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства.

Майно, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому на праві оперативного управління

Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє та користується зазначеним майном.

Казенне підприємство має право розпоряджатися закріпленим за ним на праві оперативного управління майном, що є у державній власності і належить до основних фондів підприємства, лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються у його статуті. Органами управління казенними підприємствами є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Казенне підприємство діє на підставі статуту, який затверджується органом, уповноваженим управляти державним майном, та розробляється на основі Типового статуту, затвердженого Кабінетом Міністрів України. Статут казенного підприємства, крім положень, передбачених статтею 9 Закону України “Про підприємства в Україні”, встановлює:

обов'язкову звітність казенного підприємства за формою, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;

відповідальність керівника казенного підприємства за результати господарської діяльності підприємства. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями коштами та іншим майном, що є в його розпорядженні, крім основних фондів. При недостатності у казенного підприємства таких коштів та майна відповідальність за його зобов'язаннями несе власник. Казенні підприємства мають право вступати до асоціацій, консорціумів, концернів та інших об'єднань підприємств лише за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Важливе значення для правового регулювання діяльності казенних підприємств мають постанови Кабінету Міністрів України “Про перетворення державних підприємств у казенні” від 30 червня 1998 року № 987[18], якою визначено перелік державних підприємств, які не підлягають приватизації що мають бути перетворені на казенні без зміни їх належності до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади. ; “Про деякі питання управління казенними підприємствами від 22 липня 1998 року № 1129 [19], якою зокрема, затверджено Положення про складання плану розвитку казенного підприємства та Положення про складання фінансового плану казенного підприємства. Фінансовий план казенного підприємства є балансом його доходів і витрат, складається на рік з поквартальною розбивкою та складається з трьох розділів : доходи та надходження, витрати і відрахування, витрати пов'язані із внесенням обов'язкових платежів до бюджету та державних цільових фондів. В цих розділах відображаються результати господарської діяльності підприємства, його взаємовідносин з бюджетом, банками, іншими суб'єктами господарської діяльності, а також трудовим колективом. Ступінь деталізації показників фінансового плану казенне підприємство визначає самостійно за погодженням з органом управління. До фінансового плану додаються розрахунки прибутку (доходу), амортизаційних відрахувань, платежів до бюджету, платежів до державних цільових фондів, приросту власних обігових коштів, потреби в кредитах та виплати відсотків за ці кредити, надходжень від випуску та розміщення цінних паперів і виплати за ними доходів, а також доходів від цінних паперів, які є в активах казенного підприємства. Керівник казенного підприємства подає проект фінансового плану органові управління казенним підприємством до 1 червня року, що передує плановому. Постанова Кабінету Міністрів України “Про типовий статут казенного підприємства” від 16 червня 1998 року № 914 визначає форму Типового статуту казенного підприємства [20]. Статут складається з восьми розділів. В першому розділі “Мета і предмет діяльності підприємства” вказується з якою метою створюється підприємство та що є предметом його діяльності. В другому розділі “Юридичний статус підприємства” вказується, що підприємство є юридичною особою з дня його державної реєстрації та здійснює свою діяльність відповідно до законодавства України. Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий, валютний та інші рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням. Підприємство може мати товарний знак, який реєструється відповідно до законодавства України. Підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями коштами та іншим майном, що є в його розпорядженні, крім основних фондів. Уразі недостатності таких коштів та майна у підприємства відповідальність за його зобов'язаннями несе власник. Підприємство має право укладати угоди, набувати майнові та особисті немайнові права, бути позивачем і відповідачем у суді та господарському суді, а також має право вступати до асоціацій, консорціумів, концернів та інших об'єднань підприємств лише за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

В третьому розділі Типового статуту казенного підприємства “ Майно підприємства” вказується, що майно підприємства становлять основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності вартість яких відображається у самостійному балансі підприємства, належить йому на праві оперативного управління, тобто володіє та користується зазначеним майном. Про те, розпоряджатись майном підприємство може лише з дозволу органу управління. Джерелами формування майна підприємства є : майно, передане йому органом управління; доходи, одержані від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення та дотації з бюджетів; інші джерела, не заборонені законодавством.

Для повної характеристики статуту казенного підприємства доцільно розглянути права, якими наділено казенне підприємство.

Четвертий розділ “Права та обов'язки підприємства ” визначає, що підприємство має право самостійно визначати стратегію та основні напрями свого розвитку відповідно до державних програм та замовлень, плану розвитку підприємства; організовувати свою діяльність щодо забезпечення виконання державного контракту та укладених договорів; реалізовувати продукцію (виконувати роботи, надавати послуги), вироблену (виконані, надані) поза межами державного контракту, за цінами (тарифами), що встановлюються ним самостійно або на договірній основі, а у випадках, передбачених законодавством України, - за фіксованими (регульованими) державними цінами (тарифами).

За погодженням з органом управління казенне підприємство має право:

1) самостійно здійснювати господарську діяльність за наявності не завантажених для виконання державного контракту виробничих потужностей;

2) одержувати кредити під виконання державного контракту;

3) випускати цінні папери та реалізовувати їх юридичним особам і громадянам України та інших держав відповідно до законодавства;

4) створювати філіали, представництва, відділення та інші відособлені підрозділи з правом відкриття поточних і розрахункових рахунків і затверджувати положення про них.

Звичайно окрім прав казенне підприємство несе низку обов'язків, серед яких варто назвати :

1)забезпечення виробництва та поставку продукції відповідно до державного контракту і укладених договорів;

2) забезпечення своєчасної сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджету та до державних цільових фондів згідно з законодавством України;

3)забезпечення цільове використання закріпленого за ним майна та виділених державних коштів;

4)здійснювати будівництво, реконструкцію, модернізацію, капітальний ремонт основних фондів, а також забезпечувати своєчасне освоєння нових виробничих потужностей;

5) створення належних умов для високопродуктивної праці, забезпечення додержання законодавства про працю, соціальне страхування, правил та норм охорони праці, техніки безпеки;

6)здійснення заходів з удосконалення організації роботи підприємства;

7) здійснення заходів з удосконалення організації заробітної плати працівників з метою посилення їх матеріальної заінтересованості як у результатах особистої праці, так і у загальних підсумках роботи підприємства,

8)забезпечення економного і раціонального використання фонду споживання і своєчасні розрахунки з працівниками підприємства;

9) виконання норм і вимог щодо охорони довкілля, раціонального використання і відтворення природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

П'ятий розділ присвячений інституту управління підприємством, який наділений наступними повноваженнями :

- призначає на посаду та звільняє з посади керівника підприємства за погодженням з Кабінетом Міністрів України;

- затверджує статут підприємства та зміни до нього, здійснює контроль за додержанням статуту та приймає рішення у зв'язку з його порушенням;

- здійснює контроль за ефективністю використання майна, що є у державній власності і закріплене за підприємством;

- здійснює планування і фінансовий контроль за господарською діяльністю підприємства;

- затверджує фінансовий план та план розвитку підприємства і обов'язково укладає з підприємством державні контракти на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) для державних потреб;

- затверджує умови та фонд оплати праці казенного підприємства з урахуванням умов, передбачених галузевою угодою.

Орган управління не має права втручатися в оперативну діяльність керівника підприємства.

Поточне (оперативне) управління підприємством здійснює його керівник. У разі призначення керівника підприємства на посаду між ним та органом управління укладається контракт.

Певними повноваженнями наділений також керівник підприємства. зокрема він самостійно вирішує питання діяльності підприємства за винятком віднесених законодавством та статутом до компетенції органу управління.

Керівник підприємства:

- несе відповідальність за формування і виконання фінансового плану і плану розвитку підприємства, результати господарської діяльності підприємства, виконання показників ефективності діяльності підприємства, використання державного майна і прибутку згідно з контрактом;

- самостійно визначає структуру управління і встановлює штати з урахуванням умов і фонду оплати праці підприємства, за погодженням з органом управління призначає та звільняє своїх заступників і головного бухгалтера ;

- діє без довіреності від імені підприємства, представляє його на всіх підприємствах, в установах та організаціях ;

- користується правом розпорядження майном та коштами підприємства відповідно до законодавства;

- укладає договори, видає довіреності, відкриває в установах банків розрахункові та інші рахунки;

- у межах своєї компетенції видає накази та інші акти, дає вказівки, обов'язкові для всіх підрозділів та працівників підприємства;

- вирішує інші питання, віднесені законодавством, органом управління, статутом підприємства та контрактом до компетенції керівника.

Шостий розділ статуту визначає повноваження трудового колективу казенного підприємства, які реалізуються загальними зборами (конференцією) та через їх виборні органи.

Господарська та соціальна діяльність казенного підприємства визначається в сьомому розділі статуту.

Основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності підприємства є прибуток або інший показник ефективності його діяльності, визначений органом управління. Порядок використання чистого прибутку підприємства визначається органом управління шляхом встановлення обов'язкових нормативів розподілу такого прибутку. Джерелом формування фінансових ресурсів підприємства є чистий прибуток, кошти, виділені в установленому порядку з державного бюджету і державних позабюджетних фондів, амортизаційні відрахування, кредити та інші надходження.

Останній восьмий розділ статуту містить порядок ліквідації та реорганізації казенного підприємства, що також передбачено Законом України “Про підприємства в Україні “ Державне підприємство, яке відповідно до законодавства України не підлягає приватизації, за рішенням Кабінету Міністрів України може бути перетворене в казенне підприємство. Рішення про перетворення державного підприємства в казенне приймається за однієї з таких умов:

1) підприємство провадить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснюватись тільки державним підприємством;

2) головним споживачем продукції підприємства (більш як 50 відсотків) є держава;

3) підприємство є суб'єктом природних монополій.

Ліквідація і реорганізація казенного підприємства здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України відповідно до законодавства України.

Під час відомої всім перебудови та переходу до ринкової економіки стали створюватись спільні підприємства, деякі з яких ще й діють до цього часу. Їм варто приділити особливу увагу, що буде зроблено в наступній главі.

Спільне підприємство - це організаційно-правова форма підприємства, заснованого за законами України на базі об'єднання майна різних форм власності (так звана змішана форма власності). Спільні підприємства, як правило, мають форму господарських товариств, тобто є суб'єктами права колективної власності [21]. Господарськими товариствами Законом України “Про господарські товариства” визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Товариства є юридичними особами

Товариства можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України. Засновниками спільних підприємств можуть бути юридичні особи і громадяни України, інших держав. Залежно від цього є два види спільних підприємств:

а) звичайні (національні) спільні підприємства;

б) спільні підприємства з іноземними інвестиціями.

Створення та реєстрація спільного підприємства вимагають детального аналізу законодавчої бази України, чіткої уяви про головні етапи і зміст діяльності зі створення спільного підприємства. Зокрема, спільне підприємство передбачає наявність власності у спільному володінні, що управляється партнерами зі спільного підприємства. Кожен з партнерів робить свій внесок у створення підприємства, має право на отримання частки прибутку, адекватної внескові, а також на управління підприємством. Всі ризики пов'язані з діяльністю спільного підприємства, розподіляються партнерами відповідно до розміру внеску. Це означає, що партнери мають знаходити єдині, переважно компромісні рішення.

Визначення сфери діяльності майбутнього спільного підприємства передбачає глибоке вивчення можливостей підприємства, потреби в товарах, послугах на світових ринках, знання динаміки цін на сировину і матеріали, що будуть використані в процесі виробництва. З огляду на сьогоднішню економічну ситуацію в Україні найдоцільнішим видається створення лізингових спільних підприємств, які спеціалізуються на орендних операціях, або створення багатогалузевих підприємств на кшталт концернів (сировина, напівфабрикати, кінцева продукція).

Спільне підприємство з іноземними інвестиціями - це підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за наявності, становить не менше 10 відсотків.

Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс. Правове становище і діяльність таких підприємств крім Закону України “Про підприємства в Україні”, регулюється законами України “Про режим іноземного інвестування від 19 березня 1996 року та “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 року. Так, відповідно до ст.1 Закону України “Про зовнішньо економічну діяльність” спільні підприємства - це підприємства, які базуються на спільному капіталі суб'єктів господарської діяльності України та суб'єктів господарської діяльності інших республік Союзу РСР або іноземних суб'єктів господарської діяльності, на спільному управлінні та на спільному розподілі результатів та ризиків.

Найбільший інтерес іноземних партнерів викликають, насамперед, підприємства галузей, що мають експортний потенціал, та підприємства, продукц1я яких має перспективи збуту на українському ринку. До таких галузей передусім належать: сільське господарство . переробна та харчова промисловість, виробництво меблів, виробництво будівельних матеріалів. Слід зауважити, що створення СП в агропромисловому комплексі найбільш вигідне у сфері інфраструктурного забезпечення сільськогосподарських підприємств (дистриб'юторські фірми, що постачають сільгосптехніку, насіння, хімікати) або у сфері перероблення та дистрибуції продукції. У виробництві меблів варто орієнтуватися на використання місцевих ресурсів, на європейські ринки збуту, збільшення попиту на внутрішньому ринку. Перспективним є створення СП у виробництві будівельних матеріалів, орієнтованих на задоволення потреб у нетрадиційних видах продукції.

Водночас слід пам'ятати, що іноземний партнер цікавиться, наскільки компонентним є управл1нський персонал підприємства, що має ввійти до складу СП, мірою зацікавленості менеджерів в іноземних інвестиціях, у способах ефективного їх використання. Звідси підвищений інтерес до таких розділів бізнес-плану створюваного СП, як план маркетингових досліджень, конкурентоспроможності продукції на внутрішньому та міжнародному ринках. Зрештою, інвестуються перспективні виробництва, здатні еволюціонувати від малого або середнього підприємства до масштабів великої підприємницької структури, що має дистриб'юторські мережі на ринках збуту.

Не менш важливою стає готовність працювати за західними стандартами : впроваджувати системи бухгалтерського обліку, інформаційні системи управління, аудиторської експертизи, притаманні західним фірмам. Ясна річ, це означає необхідність перебудови організаційної структури виробництва та управління, форм і методів винесення рішень, оволодіння сучасним менеджментом [22].

На підготовчому етапі важливо дати аналітичну оцінку меті створення СП, виявити майбутні переваги й ризики. Метою створення СП може виступати залучення зарубіжної технології та управлінського досвіду, заміна нераціонального імпорту продукції, залучення додаткових матеріальних та фінансових ресурсів, розвиток експортних можливостей засновника. Не менш важливим є вибір іноземного партнера: доцільно отримати вагомі дані його ділової надійності компетентності, конкурентоспроможності та ф1нансового стану.

Етап відшукування найвигіднішого варіанту передбачає попередню обробку всіх умов реал1зації комерційного проекту з наступним аналізом альтернативних варіантів. На цій основі стає можливим попередній розрахунок потреб у фінансовому й технологічному внесках зарубіжного партнера, що відображає узгодження і взаємного доповнення сторін. Після цього доцільно розробити проекти засновницьких документів - засновницького договору та статуту спільного підприємства.

За проведення попередніх переговорів допускається паралельне ведення переговорів із різними партнерами, що відображає світову практику. Коло питань, що виносяться на переговори, може бути різним: предмет діяльності, цілі й завдання майбутнього спільного підприємства, форма власності, організаційна структура управління, основні принципи співробітництва партнерів. Але вже на цьому етапі дуже важливо дотримуватись норм ділових документів, оперативно вирішувати конкретні питання, тобто необхідна максимальна готовність до діяльності.

Початок зовнішньоекономічної діяльності характеризується підвищеним ступенем ризику. Крім упевненості в партнері, у його ділових якостях, необхідно визначити фінансову готовність для початку спільної діяльності. Своєю чергою, це може викликати необхідність власної поглибленої підготовки: налаштованість використовувати розрахунковий валютний рахунок, наявність резервного фонду, уточнення термінів платежів тощо. Фінансування попередньої розробки проектів СП відбувається на власний ризик ініціатора створення підприємства, а витрати на розроблення проектної документації, організацію проведення переговорів навіть після офіційного створення спільного підприємства не компенсуються.

Після розроблення проектів засновницького договору і статуту СП відбувається їх затвердження в такому порядку:

оформлення юридичного статусу СП та його реєстрація як юридичної особи. Попередніми умовами державної реєстрації можуть бути підготовані висновки експертизи в частині дотримання підприємством санітарно-гігієнічних та екологічних вимог.

Державна реєстрація означає, що СП набуло статусу юридичної особи, але аж ніяк не те, що всі організаційні та фінансові питання на цьому завершено. Практика свідчить, що й після юридичного оформлення триває організаційна побудова підприємства, створюються необхідні умови для повноцінного функціонування СП як самостійного суб'єкта господарювання. До таких питань може бути віднесене остаточне формування органів управління підприємства, встановлення процедури роботи і взаємодії структурних підрозділів, розроблення й затвердження необхідних внутрішніх організаційних регламентів тощо.

Під час оформлення юридичного статусу партнери зі спільного бізнесу домовляються про порядок і термін складання й розгляду засновницьких документів. Слід зазначити, що підписання учасниками засновницького договору - це акт затвердження спільного рішення про створення СП. Після його підписання всі попередні переговори й домовленості, що не знайшли відображення в засновницькому договорі, вважаються такими, що втратили силу. Затвердження засновниками СП його статусу може відбуватись або одночасно, або після підписання засновницького договору;

формування статутного фонду як основи майна С П відбувається внесенням вкладів учасників спільного підприємництва і може поповнюватися за рахунок прибутку від господарської діяльності підприємства, а в разі необхідності - за рахунок додаткових вкладів.

Формуючи статутний фонд СП можуть вкладати :

всі види майна - будівлі, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності ;

грошові кошти у валютах країн місцезнаходження та у вільно конвертованій валюті ;

всі види майнових прав на користування землею та іншими природними ресурсами, речовими об'єктами;

права на використання винаходів, “ноу-хау”, інших об'єктів інтелектуальної власності ;

інші права, що не належать до майнових але мають товарну форму тощо.

Терміни, величина, порядок внесення та оцінки вкладів кожного учасника до статутного фонду фіксуються в засновницьких документах СП.

Вартість майна, що вноситься до статутного фонду, визначається за цінами міжнародних ринків, а в разі відсутності інформації - за домовленістю учасників [23].

На завершальному етапі відбувається складання протоколу про наміри сторін і техніко-економічне обґрунтування СП, де конкретизуються обов'язки сторін і попередні домовленості. У процесі підготовки техніко-економічного обґрунтування головна увага приділяється оцінці економічної ефективності створення спільного підприємства в цілому та ефективності участі в СП кожної із сторін. Техніко-економічне обґрунтування містить розрахунки валютного фонду СП, його виробничої програми, собівартості продукції, економічної вигоди для самого спільного підприємства.

Реєстрація СП має ту особливість, що дане підприємство виступає не тільки звичайним суб'єктом підприємницької діяльності, а й учасником проведення валютних операцій та зовнішньоекономічної діяльності. В Україні діяли і продовжують діяти такі вид організаційно - правових форм як іноземне підприємство, які докладніше висвітлені у наступній главі.

Іноземне підприємство - це організаційно-правова форма підприємства з місцем знаходження в Україні, створеного як суб'єкт права згідно із законодавством іноземної держави, майно якого повністю перебуває у власності іноземних громадян, юридичних осіб або держави [24].

Вказане визначення “іноземне” (іноземна власність) означає, що підприємство підпорядковується різним юрисдикціям. Порядок створення і внутрішньої діяльності іноземного підприємства регулюється законодавством країни, який воно належить. Законодавство України не регулює цих відносин. Разом з тим умови реєстрації та діяльності іноземного підприємства в Україні регулюються українським законодавством, тобто на іноземні підприємства загалом поширюється національний правовий режим господарської діяльності.

1990 рік знаменував собою початок реформування відносин власності в Україні . В цьому ж році 6 березня було прийнято Закон “ Про власність в СРСР “, в якому знайшли своє логічне відображення рішення багатьох проблем права власності. Ст.4 визнавала іноземних фізичних та юридичних осіб суб'єктами права власності. Нею допускалось (п.2,3) утворення змішаних форм власності спільно з іноземними фізичними та юридичними особами, а також інших форм власності непередбачених цим законом. Цілий розділ закону було присвячено власності іноземних громадян та юридичних осіб (ст.ст.27-30). Закон містив досить прогресивні для свого часу положення, які регулювали майнові відносини з іноземним елементом. В 1991 р. було прийнято Закон УРСР “Про власність”, який став логічним продовженням регулювання розвитку ринкових відносин в Україні. Його статті досить детально, порівняно із попереднім законом, регулюють майнові відносини із іноземними фізичними та юридичними особами. В 1994 р. було прийнято Закон України “ Про правовий статус іноземців” окремі положення якого регулюють майнові відносини з іноземним елементом. В подальшому було прийнято багато інших законодавчих актів, які встановлювали обсяг прав і обов'язків для іноземних юридичних та фізичних осіб щодо їх власності, які знаходяться на території України, можливість набуття певних об'єктів власності в Україні і вирішували ряд інших питань. Також були підписані відповідні міжнародні договори. Новий етап розвитку права власності настав з прийняттям Конституції України 1996 р. Нею, як вищим законодавчим актом, встановлюється національний режим відносин права власності (ст.41) для іноземних фізичних та юридичних осіб [25].

Протягом останнього десятиріччя в Україні суттєво розширилася нормативна база щодо регулювання права власності, і, зокрема, права власності іноземних осіб. Для останніх поступово створюється більш сприятливий клімат в сфері цивільного права. Завдяки проведеному реформуванню законодавства відбувається значний приплив іноземних інвестицій в Україну.

В 1998 -1999 рр. найбільш інвестиційно-привабливими в Україні були такі галузі економіки як хімічна промисловість, машинобудування, харчова промисловість, транспорт і зв'язок, металургія. В 2000 р. ними стали харчова промисловість - 20,1 % загального обсягу, внутрішня торгівля - 18,8 %, машинобудування та металообробка - 9% [26].

Із здобуттям незалежності наша держава почала швидко розбудовуватися. У зв'язку із цим, відбулися позитивні зрушення у всіх сферах життя країни. Проте, все ще існуюча недосконалість політичної системи України тягне за собою ряд проблем, особливо це торкається сфери цивільного законодавства. Непослідовність прийняття рішень і їх невизначеність створює досить нестабільний правовий і економічний клімат в країні. А це означає, що іноземні інвестори не можуть планувати в Україні свою довгострокову діяльність. Зараз наша країна потребує законів, які б гарантували приватну власність і вільний ввіз і вивіз капіталу, стабільність у законодавстві. Все це дає підставу говорити, що не дивлячись на певний прогрес в даній галузі, правові засади режиму власності як національних так і іноземних осіб, потребують детального розгляду і реформування [27].

Перехід до ринкової економіки обумовив появу нових організаційно-правових форм, покликаних забезпечити поєднання майнових та інших інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері підприємницької діяльності. Саме для цього створюються численні господарські товариства, про які і піде мова у наступній главі.

2.8 Господарські товариства

Законом України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р. господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку [28]. Такі товариства є юридичними особами.

Товариства можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України.

Господарські товариства можуть набувати майнових та особистих немайнових прав, вступати в зобов'язання, виступати в суді, арбітражному суді та третейському суді від свого імені.

Придбання господарським товариством часток (акцій), активів інших господарських товариств має здійснюватися з дотриманням вимог антимонопольного законодавства.

Товариства мають своє найменування. Найменування товариства повинно містити зазначення виду товариства, для повних та командитних товариств - прізвища (найменування) учасників товариства, а також інші необхідні відомості.

Найменування товариства міститься в установчих документах товариства.

Найменування товариства не може вказувати на належність товариства до відповідних міністерств, відомств і громадських організацій. Місцезнаходження (розташування) товариства повинно бути на Україні.

Господарські товариства можна поділити на дві групи : об'єднання капіталів та об'єднання осіб. До першої групи відносяться такі товариства, які при їх створенні передбачають об'єднання майна засновників та учасників і необов'язково - особистої участі (тобто підприємницької діяльності). До другої групи належать товариства, в яких їх засновники беруть участь не тільки майновими внесками, але й безпосередньою особистою участю. Засновниками та учасниками товариства можуть бути підприємства, установи, організації, а також громадяни, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Підприємства, установи та організації, які стали учасниками товариства, не ліквідуються як юридичні особи. Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками господарських товариств нарівні з громадянами та юридичними особами України, крім випадків, встановлених законодавчими актами України.

Господарські статутні товариства кваліфіковано законом як організаційно - правову форму підприємства, заснованого на колективній власності. Ця форма має істотні особливості щодо створення, діяльності та юридичного статусу. Тому товариства діють на основі Закону України “Про господарські товариства”, який визначає поняття, види, правила створення і діяльності товариств, а також права та обов'язки їх засновників та учасників. Статутні товариства є різновидом підприємств, тому вони діють також на підставі законодавства про підприємства [29].

Історично товариства є традиційною формою підприємництва. Світовий бізнес відпрацював кілька видів товариств, які різняться способами формування та функціонування статутного капіталу, межами відповідальності учасників за зобов'язаннями товариства. Згідно з першим критерієм Закону України “Про господарські товариства” розрізняє акціонерні та неакціонерні (інші) товариства (класичний поділ: товариства капіталів - акціонерні товариства, особові - інші). Відповідно до другого критерію (межі відповідальності) розрізняють товариства:

а) з обмеженою відповідальністю;

б) з додатковою відповідальністю;

в) повні;

г) командитні.

Три перші види товариств (акціонерне, з обмеженою відповідальністю та з додатковою відповідальністю) створюються і діють на підставі установчого договору і статуту. Це статутні господарюючі суб'єкти - підприємства колективної власності. Повне і командитне товариства діють на підставі установчих договорів.

З наведеної класифікації випливає, що категорія господарюючих суб'єктів типу товариств включає в себе загальні ознаки для всіх видів товариств і особливі ознаки окремих їхніх видів, які відповідним чином закріплені в Законі України “Про господарські товариства”.

Акціонерне товариство це так зване товариство капіталів. Особливості його правового статусу виражає визначення акціонерне. Ці особливості обумовлені акціонерною власністю, акціонерним способом формування і функціонування статутного фонду товариства. Акціонерним вважається товариство, яке має статутний фонд, поділений на певне число акцій рівних номінальній вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства лише у межах належних їм акцій. У випадках передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплачених сум. З визначення випливають особливості акціонерного товариства, які обумовлюють специфіку його юридичного статусу.

По-перше, статутний фонд акціонерного товариства має акціонерну природу, формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та/або юридичним особам.

По-друге, акціонерне товариство має публічний статус емітента цінних паперів (акцій, облігацій). Інші товариства не мають статусу емітента акцій. Акціонерне товариство є юридичною особою, яка від свого імені випускає акції і зобов'язується своєчасно виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску. Шляхом випуску і продажу акцій акціонерні товариства і формують свої статутні фонди, і збільшують їх, якщо це необхідно. Акції відкритих акціонерних товариств допускаються до вільного продажу на умовах визначених Законом України “ Про цінні папери та фондову біржу“, іншими актами про фондовий ринок. По-третє, фізичні та юридичні особи, які придбали акції акціонерних товариств, фіксуються у реєстрі власників іменних цінних паперів і набувають статусу акціонерів. Права та обов'язки акціонерів визначені статтями 10 і 11 Закону України “Про господарські товариства”, статтями 4, 5, 8 і 9 Закону України “Про цінні папери та фондову біржу”. По-четверте, особливою ознакою акціонерного товариства є обмеження відповідальності акціонерів. Акціонери відповідають (точніше - несуть ризик відповідальності) за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. За ознакою відповідальності акціонерів акціонерне товариство належить до товариств з обмеженою відповідальністю.

Юридичний статус акціонерного товариства характеризується і деякими іншими рисами. Так, товариство має засновницькі права щодо створення господарських об'єднань (участі в існуючих об'єднаннях). Акціонерне товариство має право створювати дочірні підприємства, наділяти їх майном, яке належить товариству, призначати керівника та реалізовувати інші права власника дочірнього підприємства.

Чинним законодавством України передбачено, що акціонерне товариство має фірмову марку та товарний знак. Ці реквізити затверджуються правлінням товариства і реєструються в Торгово-промисловій палаті України [30].

За способом функціонування акцій закон розрізняє відкриті та закриті акціонерні товариства. Акції відкритих товариств можуть розповсюджуватись як шляхом відкритої підписки, так і шляхом купівлі - продажу на біржі (статті 6-8 Закону України “ Про цінні папери та фондову біржу”, ст.30 Закону України “ Про господарські товариства”). В закритому акціонерному товаристві акції розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватись шляхом підписки або купівлі - продажу на біржі.

Засновники закритих акціонерних товариств до дня скликання установчих зборів повинні внести не менш як 50 відсотків номінальної вартості акцій.

Одним з найпоширеніших видів господарських товариств в економічній сфері України є товариства з обмеженою відповідальністю.

Відповідно до ст.50 Закону України “ Про господарські товариства” товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.

Називаючи цей вид товариства “товариством з обмеженою відповідальністю“, законодавець не має на увазі обмеження відповідальності товариства як суб'єкта господарського права (юридичної особи) якимись певними розмірами майна або грошових коштів (наприклад, лише розміром статутного фонду). Насправді йдеться про обмеження відповідальності учасників товариства, які несуть її ризик у межах своїх вкладів до статутного фонду. Установчими документами товариства з обмеженою відповідальністю може бути передбачено, що учасники які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної частини вкладу. У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого має становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства.

Однією з особливостей змісту установчих документів товариства з обмеженою відповідальністю є те, що вони, крім відомостей, загальних для всіх видів господарських товариств, повинні містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести не менше 30 відсотків зазначеного в установчих документах вкладу, що підтверджується документами, виданими банківською установою.

Учасник зобов'язаний повністю внести свій вклад не пізніше одного року після реєстрації товариства.

Учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою решти учасників відступити свою частку (її частину) одному чи кільком учасникам цього товариства, а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам. Учасники товариства користуються переважним правом придбання частки учасника, який її відступив, пропорційно їхнім часткам у статутному фонді товариства або в іншому, погодженому між ними розмірі.

У разі передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав і обов'язків, що належали учаснику, який відступив її повністю або частково. Частку учасника товариства (після повного внесення ним вкладу) може придбати саме товариство, яке протягом одного року зобов'язане передати її іншим учасникам або третім особам.

Будь-який з учасників має право вийти з товариства зі сплатою його вартості частини майна товариства, пропорційно його частці у статутному фонді. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково в натуральній формі.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників, що складаються з учасників або призначених ними представників. Збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше як два рази на рік, якщо інше не передбачене установчими документами. Такі збори вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники ( представники учасників ), які володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів, а з питань, що потребують одностайності - всі учасники.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюються виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства.

Дирекція (директор) вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком тих, що входять до виключної компетенції зборів учасників, її повноваження при цьому визначено ст. 62 Закону України “Про господарські товариства” та установчими документами товариства.

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю здійснює ревізійна комісія, що утворюється зборами учасників товариства з їх числа у кількості не менше трьох осіб. Її діяльність регламентовано ст.63 Закону України “ Про господарські товариства”.

Правовий статус, аналогічний статусу товариства з обмеженою відповідальністю, має товариство з додатковою відповідальністю. Особливість його (і головна відмінність від товариства з обмеженою відповідальністю) полягає в тому, що учасники товариства з додатковою відповідальністю відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум - додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника.

Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

Повним товариством згідно зі ст. 66 Закону України “ Про господарські товариства” визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Повне товариство створюється і діє на підставі установчого договору (статуту цей вид товариства не має). Крім загальних вимог щодо змісту установчих документів господарських товариств, установчий договір про повне товариство повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму участі у справах товариства. Такі вимоги випливають із особливого характеру товариства, зокрема з ведення його справ, яке здійснюється за загальною згодою всіх учасників.

Ведення справ товариства може здійснюватись або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов'язані надавати решті учасників на їхню вимогу повну інформацію про дії, виконувані від імені та в інтересах товариства.

Учасник повного товариства має право передати свою частку або її частину іншим учасникам товариства або третім особам тільки за згодою всіх учасників. З передачею частки (її частини) третій особі до останньої переходять всі права та обов'язки, що належали учаснику, який вибув.

Оскільки всі учасники повного товариства займаються спільною підприємницькою діяльністю, вони не мають права від свого імені та в своїх інтересах здійснювати угоди, однорідні з цілями діяльності товариства, а також брати участь у будь - яких товариствах (крім акціонерних), які мають однорідну з повним товариством мету діяльності. У разі порушення цієї вимоги учасник товариства зобов'язаний компенсувати збитки, заподіяні товариству.

Законодавством (ст.71 Закону України “ Про господарські товариства”) встановлено особливий порядок виходу учасника з повного товариства. Якщо товариство було створено на невизначений строк, його учасник може у будь-який час вийти з товариства, попередивши про це не пізніше як за три місяці. Вихід з товариства, створеного на визначений строк, можливий лише з поважних причин та з попередженням не пізніше як за шість місяців. Учаснику, який вибув, сплачується вартість його частин прибутку, одержаної товариством у цьому році.

Як уже зазначалося учасники повного товариства несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Механізм такої відповідальності конкретизовано у ст.74 Закону України “Про господарські товариства”: якщо при ліквідації повного товариства виявиться нестача наявного майна для сплати всіх боргів, за товариство у недостатній частині несуть солідарну відповідальність його учасники усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства України може бути звернено стягнення. Важливим є те, що учасник товариства відповідає за борги останнього незалежно від того, чи виникли вони після або до його вступу до товариства.

Якщо борги товариства повністю сплатить один із учасників, він має право звернутись з регресною вимогою у відповідній частині до решти учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїй частці у майні товариства. Командитне товариство можна кваліфікувати як товариство змішаного типу, в якому разом з одним або більше учасників, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном (повні товариші), є один або більше учасників відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства ( вкладників або командитистів).

Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше повних товаришів, вони несуть солідарну відповідальність щодо боргів товариства.

Правовий статус командитного товариства визначається нормами статей 67 - 74 Закону України “Про господарські товариства” (тобто законодавством про повні товариства) з урахуванням особливостей, передбачених у спеціальних статтях (статті 78 - 83 ) Закону України “ Про господарські товариства”, безпосередньо присвячених командитним товариствам.

Установчий договір про командитне товариство, крім відомостей, які містить установчий договір про повне товариство, повинен включати розмір часток кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, форму їх участі у справах товариств.

В установчому договорі стосовно вкладників вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства, а також розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

Вкладник може вступити до командитного товариства шляхом внесення грошових або матеріальних вкладів, у зв'язку з чим вкладники командитного товариства мають право:

1) діяти від імені командитного товариства тільки у разі наявності доручення і згідно з ним;

2) вимагати першочергового повернення вкладу (ніж учасникам з повною відповідальністю) у разі ліквідації товариства;

3) вимагати подання їм річних звітів і балансів, а також забезпечення можливості перевірки правильності їх складення.

Вкладники командитного товариства повинні вносити вклади і додаткові внески у розмірі, способами і у порядку, передбаченими установчим договором.

Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в установчому договорі.

На момент реєстрації командитного товариства кожний з вкладників повинен внести не менше 25 відсотків свого внеску.

Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю.

У командитному товаристві, де є тільки один учасник з повною відповідальністю, управління справами здійснюється цим учасником самостійно.

Вкладники не вправі перешкоджати діям учасників з повною відповідальністю по управлінню справами командитного товариства.

Якщо вкладник командитного товариства укладає угоду від імені і в інтересах товариства без відповідних повноважень, то у разі схвалення його дій командитним товариством він разом з учасниками з повною відповідальністю відповідає за угодою перед кредиторами усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення.

Якщо схвалення не буде одержано, вкладник відповідає перед третьою особою самостійно усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення.

Вкладник командитного товариства відповідає за борги товариства, які виникли до його вступу у товариство, перед третіми особами в тому ж порядку, як і інші вкладники.

Командитне товариство припиняється також у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю.

При вибутті усіх вкладників учасники з повною відповідальністю вправі замість ліквідації товариства перетворити його в повне товариство. У цьому випадку, як і у разі ліквідації товариства, необхідно внести відповідні зміни до установчого договору і державного реєстру.

Наявні у командитного товариства грошові кошти, включаючи і виручку від продажу його майна при ліквідації, після розрахунків по оплаті праці найманих працівників товариства і виконання обов'язків перед банками, бюджетом, іншими кредиторами у першу чергу розподіляються між вкладниками для повернення їм їх вкладів, а потім між учасниками з повною відповідальністю у порядку і на умовах, передбачених цим Законом та установчим договором. У разі недостатності коштів товариства для повного повернення вкладникам їх вкладів наявні кошти розподіляються між вкладниками відповідно до їх долі у майні товариства.

Крім розглянутих форм і видів підприємств законодавець застосовує для їх більш повної класифікації поняття категорії . Категорія означає техніко - економічну ( не юридичну) класифікацію підприємств (незалежно від форм власності) відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників. За цим критерієм розрізняють малі,середні та великі підприємства. Саме малим підприємствам ми і приділимо увагу у наступній главі.

2.9 Малі підприємства

Ст.2 Закону України “Про підприємства в Україні “ визначає, що відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників (незалежно від форм власності) воно може бути віднесено до категорії малих підприємств.