7

Зміст

Вступ

1. Поняття, ознаки і види конституційних прав і свобод

2. Загальна характеристики особистих прав і свобод громадянина України

3. Зміст та правове закріплення політичних прав і свобод громадян України

4. Система економічних, соціальних та культурних прав і свобод громадян України

5. Гарантії реалізації конституційних прав і свобод громадян України

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

В правій теорії та практиці державотворення особисті права і свободи розглядаються як здатність людини у прийнятті рішень незалежно від держави.

Це базові права, які забезпечують людині фактичний стан повноправного члена суспільства. Декларація прав людини і громадянина (1789р.) зафіксувала положення, відповідно до якого «люди народжуються і залишаються вільними і рівними у правах, суспільні відмінності можуть грунтуватися лише на загальній користі». Метою кожного політичного обєднання є збереження природних і невідємних прав людини. Такими правами є свобода, власність, безпека і опір гнітові.

Особисті (або природні) права й свободи складають першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість посягання державних органів, громадських організацій, службових осіб на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя. Встановлюючи межі й правила зовнішнього втручання в особисте життя людини, держава дбає про порядок, і заснований на суворому додержанні законів, норм моралі, правил співжиття. Водночас держава не відмовляється від тих чи інших заходів примусу щодо осіб, які порушують закони, норми моралі і принципи демократичного суспільства.

Захист прав людини здійснюється різними галузями права. Так, Кримінальний кодекс України передбачає конкретні міри покарання за небезпечні злочини, зокрема, за вбивство, тілесні пошкодження, пограбування, хуліганство тощо; Кодекс законів про працю України містить норми про охорону праці і техніку безпеки; Цивільний кодекс регулює питання, пов'язані з відшкодуванням збитків, заподіяних особі тощо.

Зазначене сформувало вибір тематики даної роботи, в ході написання якої буде висвітлено зазначені в плані питання.

1. Поняття, ознаки та види конституційних прав і свобод.

Характер держави і суспільства завжди визначався і визначається правовим статусом (правовим становищем) особи, тобто людини і громадянина, в суспільстві й державі. Тому розділи, положення, статті Конституції, присвячені правовому статусу особи, правам і свободам людини і громадянина, є, як правило, обличчям кожної конституції. Хоча, звичайно, самого лише закріплення прав людини на рівні конституції не достатньо, оскільки вони, крім того, мають стати ще й фундаментом державної політики. Наприклад, у Конституції УРСР 1937 року було закріплено досить багато прав людини, проте це не могло врятувати людей від репресій тоталітарного режиму і пов'язаних із ними порушень основних прав і свобод.

Правовий статус особи - це відносини між особою і державою та суспільством, передбачені та гарантовані Конституцією та законами України.

Важливим конституційним принципом, що стосується правового статусу особи, є гуманізм, гарантованість її прав і свобод. Цей принцип втілений насамперед у таких конституційних положеннях: людина, її життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини - головний обов'язок держави; всі люди вільні й рівні в своїй гідності й правах; права і свободи людини невідчужувані та непорушні; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути ліквідовані; при прийнятті нових законів чи внесенні змін у чинні закони не допускається звуження змісту і обсягу наявних прав і свобод; громадяни мають рівні конституційні права і свободи і рівні перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками.

Конституційні права, свободи і обов'язки називають основними тому, що вони визначають найбільш важливі, істотні відносини і зв'язки між громадянином і державою.

Тому цілком закономірно, що одним з перших розділів Конституції України є розділ II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» (ст.ст. 21 - 68). Коло цих прав і свобод більше порівняно з попередньою Конституцією, а їх зміст у переважній більшості багатший. До того ж права і свободи визнаються не лише за громадянами України, а й за іншим особами, які проживають на її території (іноземцями), особами без громадянства.

Основи правового статусу особи, як і правове положення людини, громадянина загалом базуються на певних засадах визначених Конституцією України. Головними засадами правового становища людини, громадянина є ті керівні начала, покладені в основу взаємовідносин людей (громадян), як і відносин між окремими громадянами, з одного боку, і державою з іншого.

Власне з визначення таких засад починається другий розділ Конституції України, в якому висвітлено права, свободи та обов'язки людини і громадянина.

Насамперед в Основному Законі України акцентовано, що всі люди вільні і рівні у своїй гідності та правах. Цим стверджується, що людина народившись має певні права, тобто природні права. Властивою для держави категорією є громадянин, статус якого визначається позитивним правом. Однак, позитивні права громадян, у тому числі основні права й обов'язки, закріплені у конституції держави, виражають природно-правове-визнання прав людини є гарантією їхньої реалізації з боку держави. Інтересам людини, захистові її прав і свобод підпорядкована чітка організація державної влади та місцевого самоврядування. Держава відповідає перед громадянином за свою діяльність.

Змістом класифікації основних прав та свобод особи є сприяння глибшому, всебічному розумінню, а отже, і вивченню прав і свобод громадян, з'ясуванню їх змістовної сутності. При чому йдеться не лише про другий розділ Конституції, а й про інші в яких також зафіксовано права, свободи людини, громадянина. Найбільш обґрунтованим критерієм класифікації конституційних прав і свобод є однорідність їх змісту, хоч в літературі приводяться класифікації за різними ознаками. Керуючись однорідністю змісту в системі конституційно-правового статусу особи, відокремлюють громадянські (особисті), політичні та економічні і освітньо-культурні права та свободи.

Особисті права та свободи (право на життя-ст. 27 Конституції України; право на повагу гідності людини-ст.28 Конституції україни; право на свободу та особисту недоторканість -ст. 28 Конституції України та ін.) за своїм змістом мають більш індивідуальний особистісний характер. Насамперед за їх посередництвом підкреслено найвищу соціальну цінність людини в державі.

Політичні права (виборчі права-ст.ст. 69-71 Конституці; право на свободу обєднання у політичні партії та громадянські організації-ст.ст. 36,37 Конституції, право на збори, мітинги, походи і демонстрації-ст. 39 Конституції україни та ін.) повязані з участю громадян у формуванні соціально-організованого суспільства, у здійсненні державної влади та місцевого самоврядування, тобто у реалізації публічної політики в Україні.

Економічні права (право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю-ст.41 Конституції України, право на підприємницьку діяльність-ст. 42 Конституції України, право на працю-ст.43 Конституції України, право на соціальний захист-ст.46 Конституції України та ін.) однорідні за змістом, оскільки всі вони мають соціально-економічний характер, як иі право на освіту (ст. 53 Конституції України), на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст.46 Конституції України) та інші, повязані з освітньо-культурними, духовними засадами суспільства, які й зумовлюють своєрідність відповідних прав та свобод особи.

2. Загальна характеристика особистих прав та свобод громадян України

Перша група громадянських прав і свобод людини і громадянина, а саме особисті права незначна, причому деякі з них містять юридичні гарантії від свавілля як з боку окремих осіб, так і держави водночас. До них належать: право людини на життя і повагу до її гідності; право на свободу і особисту недоторканність; право чинити опір насильству. Згідно з ідеями "правової держави" і "панування права", держава не тільки зобов'язана виконувати свої власні закони, а й не може допускати будь-яких актів свавілля відносно своїх громадян.

Ці ідеї втілені в конституційному праві, яке встановлює численні юридичні гарантії, що захищають особу від свавілля з боку держави та її органів. Передбачені гарантії реалізовуються у таких правах і свободах, як недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання у сімейне й особисте життя тощо.

Можна навести слідуючий перелік особистих прав і свобод людини і громадянина, закріплених у відповідних статтях діючої Конституції України:

1) рівність перед законом (Ст. 24);

2) право на життя (Ст. 27);

3) повага честі і гідності (Ст. 28);

4) вільний розвиток індивідуальності (Ст. 23);

5) гідне існування (Ст. 48);

6) недоторканість особистості (Ст. 29);

7) свобода та особиста недоторканість (Ст. 29);

8) недоторканість житла (Ст. 30);

9) невтручання в особисте життя (Ст. 32);

10) вільне пересування та вибір місця проживання (Ст. 33);

11) свобода світогляду (Ст. 11, Ст. 35);

12) правову допомогу(Ст. 59);

13) охорона законом особистого та подружнього життя (Ст. 32);

14) вільний вступ до шлюбу (Ст. 51);

15) тайна листування, телефонних розмов та телеграфних повідомлень (Ст. 31);

16) право на розвиток національної самобутності (Ст. 11);

17) право на судовий захист та оскарження (Ст. 29);

Серед наведеного переліку особистих прав треба приділити більшу увагу розгляду прав людини на життя і повагу до її гідності, права на свободу і особисту недоторканність, права на недоторканність житла, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, правам на невтручання у сімейне й особисте життя, тому що, серед особистих прав, вони розуміються як фундаментальні, природні права людини.

Право людини на життя і повагу до своєї гідності.

Право на життя доцільно розглядати у декількох аспектах. Насамперед, право на життя - природне право, оскільки воно існувало для людини в її природному стані, ще до виникнення держави й позитивних законів за своєю суттю є її властивістю як живої істоти. По-друге, воно є природженим правом, що виникає від моменту народження людини та виявляється в його невід'ємності й невідчужуваності від неї. По-третє, право на життя є загальним та універсальним, оскільки всі люди володіють цим правом без будь-якої дискримінації. По-четверте, воно вічне, незмінне і таке, що всюди має однакову силу, таке, що реалізується безпосередньо, тобто без будь-якого правозастосовного акту. По-п'яте, це право здійснюється об'єктивно-незалежно від волі людей.

Право на життя виникає у людини від моменту її народження. Сьогодні не існує загальноприйнятого правового визначення поняття «людина», але можна відокремити найважливіші ознаки, притаманні лише людині: це жива істота, самостійно існуючий організм, який становить єдність фізичного та духовного, природного й соціального, успадкованого й надбаного за життя. Правові ж норми про право на життя сформульовано так, щоб уникнути згадки про момент виникнення цього права.

Право людини на життя є особистим правом і належить до першого покоління прав людини. Сучасні норми міжнародного права про право на життя визнаються звичаєвими нормами. Також ці норми є імперативними, відхиленнями від яких не допускаються. Проте це право не є абсолютним, бо чинне міжнародне право ще допускає винятки, зокрема смертну кару.

Право на життя - фундаментальне природне право людини, закріплене нормами багатьох міжнародно-правових документів про права людини як на універсальному, так і на регіональному рівнях. У ст.. 3 Загальної декларації прав людини передбачено, що «кожна людина має право на життя, на свободу і особисту недоторканність». У Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950р. у ст..2 зазначено, що право на життя захищене законом і жодна людина не може бути умисно позбавлена цього права. Положення міжнародно-правових актів повною мірою відображені у Конституції України. Зокрема, у преамбулі йдеться про те, що держава дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, а у ст..3 зафіксовано, що «людина, її життя і здоров'я, честь та гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». У ст. 27 Конституції закріплено, що кожна людина має невід'ємне право на життя і ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Термін «свавільно» вживається теж неоднозначно: необмежена влада; відсутність законності, справедливості; схильність діяти на власний розсуд, незважаючи на волю й думку інших; свавілля тощо.

У ч. 1 ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966р. термін «свавільно» характеризує загальне правило, згідно з яким «право на життя є невід'ємним правом кожної людини. Як виняток в державах, які не скасували смертної кари, Міжнародний пакт допускає, що «смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону».

Конституційне право на життя розвивається у таких положеннях Конституції, як заборона катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, покарання чи поводження; заборона медичних, наукових та інших дослідів на людині без її згоди.

Конституційне право на життя охоплює і право на належні, безпечні й здорові умови праці (ст.43), право на охорону здоров'я (ст.49), на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст..50). кожний має право на вільний розвиток особистості, на свободу і безпеку, яких ніхто не може бути позбавлений інакше, ніж за наявності визначених законом умов і відповідно до законної процедури.

Держава, орієнтуючись на ієрархію цінностей, визначених Конституцією, має приділяти належну увагу забезпеченню безпеки кожної людини, створенню необхідних умов, що унеможливлюють злочини проти життя, здоров'я, волі та гідності особи.

Конституційне право на життя нерозривно пов'язане з низкою проблемних питань, що об'єктивно виникають на сучасному етапі революційного розвитку цілої низки галузевих наук. Проблемним залишається питання штучного переривання вагітності та штучного запліднення, правового режиму здійснення дослідів у галузі ембріології, правового статусу ембріону, правомірного клонування людини, а також застосування евтаназії до смертельно хворих.

Національне законодавство України робить лише перші кроки у напрямі правового регулювання відносин, що виникають з приводу прав на життя. Зовсім нещодавно прийнято Закон «Про заборону репродуктивного клонування людини». Цим Законом було введено заборону репродуктивного клонування людини в Україні на підставі принципів поваги до людини, визнання цінності особистості, необхідності захисту прав і свобод людини та враховуючи недостатню дослідженність біологічних та соціальних наслідків клонування людини.

Свобода пересування.

Відповідно до ст..33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлені законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-якій час повернутися в України.

Отож, у Конституції закріплені права, передбачені Загальною декларацією прав людини (ст..13), Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (ст..12), Конвенцією про захист прав і основних свобод людини з Протоколом №4 до неї та іншими міжнародно-правовими актами.

Оскільки право на свободу пересування є суттєвим елементом свободи людини і громадянина, умовою її професійного і духовного розвитку, в Україні проводиться відповідна політика, яка має забезпечити цей розвиток. Законодавче врегулювання таких питань сприяє формуванню контролю за міграційними процесами.

Відповідно до Конституції України прийнято Закон «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Цим нормативно-правовим актом врегульовано відносини, пов'язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантується Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними актами, а також визначає порядок реалізації свободи пересування та вільного вибору місця проживання і встановлює випадки їхнього обмеження.

Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов'язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання (ст..6 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).

Вільний вибір місця проживання обмежується в адміністративно-територіальних одиницях, які знаходяться: у прикордонній смузі; на територіях військових об'єктів; у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; на території, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей введені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності; на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан.

Вільний вибір місця проживання обмежується щодо: осіб, які не досягли 16-річного віку; осіб, до яких згідно із процесуальним законодавством застосовано запобіжні заходи, пов'язані з обмеженням або позбавленням волі; осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; осіб, які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом; осіб, які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню; іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних для перебування на території України.

Право громадян на судовий захист, справедливий, неупереджений суд та правову допомогу.

Органи судової влади реалізують важливу частину державних повноважень - забезпечення правосуддя та дотримання законності, захист конституційних прав і свобод громадян. Громадянин України дедалі частіше використовують своє конституційне право на судовий захист, передбачене ст..55 Конституції України і оскаржують у суді рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом ч. 2 ст. 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного.

Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності.

Також не може бути будь-яких винятків щодо здійснення громадянами України конституційного права безпосередньо звертатися до суду зі скаргами на рішення, дії чи бездіяльність дільничних, окружних та Центральної виборчої комісій, їх посадових і службових осіб.

Право на особисту недоторканність, повагу до гідності людини та свободу від катувань.

Конституційне право на свободу є одним з найбільших соціальних благ, яке не тільки створює умови, необхідні для всебічного задоволення потреб особи, а й забезпечує демократичний розвиток суспільства. Право на свободу є не що інше, як сама свобода, тобто можливість здійснювати будь-які правомірні дії. У цьому праві закладено обмеження для свободи інших людей, особливо посадових

осіб, які мають можливість застосовувати примус до людей. У нерозривному зв'язку з ним знаходиться особиста недоторканність людини, яка поширюється на її життя, здоров'я, честь, гідність. Ніхто не вправі силою або погрозами примушувати людину до будь-яких дій, піддавати її катуванню, обшуку чи завдавати шкоди здоров'ю. Людина вправі сама розпоряджатися власною долею, обирати свій життєвий шлях (укладати шлюб, брати участь у голосуванні, найматися на роботу тощо). Гарантії свободи і безпеки особи виступають у формі кримінально-правової заборони будь-яких зворотних дій громадян і посадових осіб. Обмеження цієї свободи допускаються тільки на основі закону та в законних формах, усі заходи примусу мають бути під судовим контролем.

Нововведенням Конституції України є встановлення такої важливої гарантії свободи і недоторканності, як судовий порядок арешту, утримання під вартою. Значення даної гарантії полягає в тому, що вона закріплює недопустимість арештів громадян в принципі, встановлює винятковий порядок арештів (тобто як виняток із загального принципу) і, визначаючи особливу юридичну процедуру арештів, передбачає контроль за їх законністю з боку судових органів.

Ефективність гарантії цього права, передбаченого ст. 29 Конституції України, забезпечується тим, що держава гарантує кожній особі з моменту затримання право захищати себе та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів затриманого чи заарештованого.

Кримінально-правовими гарантіями права недоторканності людини є юридичні норми, які встановлюють кримінальну відповідальність за злочини проти життя, здоров'я, свободи особи, явно незаконний арешт або затримання, притягнення явно невинного до кримінальної відповідальності тощо.

Адміністративно-правовими гарантіями права недоторканності людини є юридична регламентація підстав, термінів і форм адміністративних затримань та арештів, дисциплінарна відповідальність службових осіб, винних у порушенні недоторканності людини.

Існують і цивільно-правові гарантії права недоторканності людини. Основа цих гарантій закріплена у ст. 56 Конституції України, яка передбачає право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Право на правову допомогу.

З метою забезпечення реалізації закріплених прав і свобод людини й громадянина Конституція України встановлює відповідні правової гарантії. Зокрема, в ч. 1 ст. 59 Конституції закріплено право кожного на правову допомогу. Право на правову допомогу - це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги.

Закріпивши право будь-якої фізичної особи на правову допомогу, конституційний припис «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» (ч. 1 ст. 59) за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин, а не лише кримінальних. Право на захист, зокрема, може бути реалізовано фізичною особою у цивільному, арбітражному, адміністративному і кримінальному судочинстві.

Треба зазначити, що міжнародно-правові акти (Конвенція про захист прав людини та основних свобод, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, «Основні принципи, що стосуються ролі юристів» (8 Конгрес ООН з питань попередження злочинності и поводження з правопорушниками 27 серпня-7 вересня 1990р.) передбачають право кожного обвинуваченого захищати себе особисто або вільно обраного ним на власний розсуд захисника з-поміж юристів, які можуть надати ефективний правовий захист. Ці положення міжнародно-правових актів відтворені у положеннях ч. 1 ст. 59 Конституції України, які закріплюють право кожної фізичної особи на правову допомогу і право вільного вибору захисника з метою захисту від обвинувачення.

У своєму Рішенні Конституційний Суд України у справі про право вільного вибору захисника визнав, що положення ч. 2 ст. 59 Конституції України про те, що для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура, не можна тлумачити як право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного вибирати захисником лише адвоката, тобто особу, яка має право на заняття адвокатською діяльністю. У такий спосіб держава бере на себе обов'язок забезпечити реальну можливість надання особам кваліфікованого захисту від обвинувачення, якщо цього вимагають інтереси правосуддя. Допуск приватного практикуючого юриста, який займається наданням правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи як захисника, ніяк не порушує право підозрюваного,обвинуваченого чи підсудного на захист (абзац 8 і 9 п. 5 мотивувальної частини Рішення КСУ №13-рп\2000 від 16.11.2000р.).

3. Зміст та правове закріплення політичних прав та свобод громадян України.

До політичних прав і свобод громадян України, закріплених Конституцією України, відносяться:

1) громадянство (Статті 4, 25,26);

2) свобода друку (розповсюдження інформації) (Ст.34);

3) свобода слова, думки, поглядів та переконань (Ст. 34);

4) право об'єднання в політичні партії, громадські організації та профспілки (Ст.36);

5) право брати участь в управлінні державними справами (Ст. 38);

6) свобода мітінгів, зборів, походів і демонстрацій (Ст.39);

7) вносити до державних та громадських організацій пропозиції та запити (Ст. 40);

8)право на погашення збитків, спричинених незаконними діями посадових осіб (Статті 32, 62);

9) право на оскарження дій посадових осіб, установ, організацій і т.п. (Ст.55)

Конституційні виборчі права громадян та право брати участь в управлінні державними справами.

Чинна форма правління в Україні зумовлює необхідність формування органів публічної влади шляхом проведення виборів. В Україні обирають президента України, народних депутатів України, депутатів верховної ради АР Крим, міських та селищних, сільських голів, депутатів обласних, районних, міських (районних у містах), се селищних та сільських рад. Відповідно до ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати та бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступом до державної служби, а також до служби органів місцевого самоврядування. Водночас ст.. 71 основного закону України визначає, що вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Отже, за змістом статей 38, 70, 71, 76, 141 конституції України сутністю виборчого право є право громадян України вільно обирати та бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Це право є загальним, рівним і прямим. Основоположні принципи загального, рівного і прямого виборчого права, вільне і таємне волевиявлення громадян України на виборах народних депутатів України становлять конституційну основу правового регулювання виборчого процесу.

Положення частини 1 ст. 38 конституції України згідно з яким громадянину України надано право вільно бути обраним до будь якого органу державної влади, зокрема Верховної Ради України, до органу місцевого самоврядування - сільської, селищної, міської, районної, обласної рад, а також бути обраним сільським, селищним, міським головою. Відповідно до рішення Конституційного Суду України громадяни мають право реалізувати набутий представницький мандат лише в одному з цих органів, чи на посаді сільського, селищного, міського голів.

У процесі реалізації громадянами України виборчого права виникає питання можливе його обмеження. Конституція України не містить терміна «ценз», проти встановлю є відповідні кваліфікаційні вимоги до претендентів на певні державні посади. Це стосується кандидатів у народні депутати України, претендентів на посаду професійного судді, судді Конституційного Суду України. Конституція України передбачає наявність певних кваліфікаційних вимог до кандидата на пост Президента України. Нерідко кваліфікаційні вимоги до окремих категорій державних службовців.

На думку Конституційного Суду України кваліфікаційні вимоги зумовлені родом і характером діяльності зазначених посадових осіб, а тому не можуть розглядатися, як обмеження громадян у користуванні рівним правом доступу до державної служби.

Так само вирішено питання щодо кваліфікаційних вимог, включаючи вікові до Уповноваженого Верховної Ради України справ людини. З огляду на особливу важливість його діяльності, змістом якої є здійснення парламентського контролю за дотриманням конституційних прав та свобод людини і громадянина, Верховна Рада України уповноважена встановлювати кваліфікаційні вимоги до особи, яка претендує на цю посаду. До таких кваліфікаційних вимог належать зокрема, життєвий досвід та соціальна зрілість, які набуваються лише з досягненням певного віку.

Реалізуючи конституційне виборче право громадяни наділяються активним та пасивним виборчим правом. Їхня наявність фіксується в абзаці 2 під п. 3.1 п. 3 мотивувальної частини висновку Конституційного Суду України № 1- в/2000 від 27.06.2000 року. Там зазначено, що «аналіз сучасної Конституційної практики демократичних держав свідчить проте, що встановлення кількісного складу парламенту та його палат є питання політичної доцільності, яка тією чи іншою мірою визначається національними традиціями, численність населення країни, особливостями конкретно історичної ситуації, структурою парламенту та іншими обставинами. На зміст та обсяг прав та свобод людини та громадянина, в тому числі виборчого права, кількісний склад парламенту (його палат) безпосередньо не впливає. Адже суб'єкти як активного, так і пасивного виборчого права - громадяни України - із зменшенням кількісного складу парламенту не позбавляються рівної можливості брати участь у виборах до нього.» (Справа про внесення змін до ст. ст. 76, 80, 90,106 Конституції України.)

Право на інформацію. Свобода слова, думки, вільного вираження поглядів.

Відповідно до Резолюції 59 Генеральної Асамблеї ООН «Свобода інформації є основним правом людини і критеріям усіх інших свобод»

Право на вільне вираження своїх поглядів охоплює право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб -- на свій вибір. Це право на свободу інформації гарантується ч. 2 ст. 34 Конституції України і може здійснюватися різними способами: шляхом міжособистісного спілкування, через засоби масової інформації, за допомогою матеріальних носіїв інформації, учбових закладів, на зборах і мітингах, сходах громадян, через різноманітні клуби, лекторії та інші засоби за своїм вибором. Усі ці засоби вважаються законними, якщо при їх використанні виконуються встановлені законодавством правила, які існують, наприклад, для засобів масової інформації, для проведення мітингів, демонстрацій, походів, пікетування тощо.

Здійснення права на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку задля запобігання заворушень чи злочинів, для охорони здоров'я населення, захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Конкретні гарантії забезпечення права на інформацію встановлюються в Законі України від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію".

Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію. Це означає створення умов для вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадянські, політичні, економічні та інші права, свободи й інтереси юридичних осіб. Кожному громадянинові забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.

Право на інформацію забезпечується: обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого самоврядування інформувати громадян про свою діяльність та прийняті рішення; створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації, вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів (обмеження цього доступу зумовлюється лише специфікою цінностей та особливими умовами їх зберігання, які визначаються законодавством); створенням механізму здійснення права на інформацію; контролем з боку держави за додержанням законодавства про інформацію; встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

 Право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації.

Розвинута система громадських об'єднань -- невід'ємний елемент громадянського суспільства. З їх допомогою люди можуть спільно вирішувати загальні проблеми, задовільняти та захищати свої потреби й інтереси. Громадські об'єднання не залежать від держави, вони здатні впливати на державні інститути і водночас захищати суспільство від необгрунтованого втручання держави в громадське життя. Конституційне право на свободу об'єднання є юридичною основою створення й діяльності політичних партій, професійних спілок та інших громадських організацій.

Названі конституційні положення конкретизуються в Законі України від 16 червня 1992 р. "Про об'єднання громадян", який регламентує зміст права об'єднання, його основні державні гарантії, порядок їх створення, діяльності, реорганізації та ліквідації.

Об'єднання громадян -- це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднання громадян незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) визнаються політичною партією або громадською організацією. Зокрема, політичною партією є об'єднання громадян -- прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які головною метою мають участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого самоврядування і представництво в їх складі. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Вони здійснюють нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю і правил по охороні праці, доглядають за житлово-побутовим обслуговуванням працівників, утримують культурно-освітні заклади, будинки відпочинку, профілакторії, санаторії, туристичні та спортивні установи.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність або неналежність до політичних партій чи громадських організацій. Конституція гарантує добровільність вступу в об'єднання і перебування в ньому, виключає будь-який примус. Членство у будь-якій партії або профспілці не може бути умовою заняття посади в державній організації чи взагалі служити підставою для обмеження прав та свобод людини.

Усі об'єднання громадян рівні перед законом. Обмеження щодо діяльності політичних партій та громадських організацій і членства в них встановлюються тільки Конституцією і законами України.

Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильництва, на розпалювання міжетнічної ворожнечі, посягання на права й свободи людини, здоров'я населення, забороняються.

Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах й організаціях.

Заборона діяльності об'єднання громадян здійснюється лише в судовому порядку.

Держава гарантує політичним партіям і громадським організаціям рівні умови для виконання ними своїх завдань, що служить фактичною і юридичною підставою для реалізації громадянами України свого права на об'єднання.

Право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації.

Це право призначене для забезпечення політичної свободи думок, переконань та висловлювань в Україні. Ст. 39 Конституції України зобов'язує організаторів проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій завчасно сповіщати про це органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування, що гарантує органам влади можливість втручання, коли ті чи інші заходи спрямовані до цілей, які суперечать законові. Здійснення щойно перерахованих політичних свобод забезпечується наданням громадянам та їх організаціям громадських приміщень, вулиць, майданів, можливості широко розповсюджувати відповідну інформацію, використовувати для цього пресу, телебачення і радіо.

Обмеження щодо реалізації даного права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку -- з метою запобігання заворушенням чи злочинам, задля охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Відповідальність за порушення передбаченого порядку організації і проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій передбачається Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Зміст ст. 39 Конституції відповідає положенням міжнародних договорів. Так, у ч. 1 ст. 20 Загальної декларації прав людини встановлено, що "кожна людина має право на свободу мирних зборів та асоціацій", а у ст. 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права "визначається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону і які необхідні в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, громадського порядку, охорони здоров'я й моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб" [4].

Право на звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб.

Закріплене у ст. 40 Конституції України право на звернення є важливим засобом здійснення й захисту інших прав та свобод, громадян, зміцнення зв'язків населення з державним апаратом, участі громадян в управлінні державними справами. Звернення громадян у державні органи і органи місцевого самоврядування сприяє посиленню контролю народу за їх діяльністю, боротьбі з тяганиною та бюрократизмом.

Праву громадян на особисте звернення, направлення індивідуальних чи колективних звернень відповідає обов'язок органів та посадових осіб, яким вони направлені, уважно, в установленому порядку та у встановлені строки розглянути їх і прийняти щодо них законні й обґрунтовані рішення.

Положення цієї статті Конституції конкретизовані в Законі України від 2 жовтня 1996 р. "Про звернення громадян". Закон виділяє три види звернень: пропозиції (зауваження), заяви (клопотання), скарги. Оскарженими можуть бути дії або бездіяльність в управлінській сфері, внаслідок яких: порушено права та законні інтереси чи свободи громадянина; створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або його незаконно притягнено до відповідальності. Звернення подаються до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб. У зверненні має бути викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви, скарги, вимоги, прохання. Звернення обов'язково має бути підписаним. Анонімні звернення не розглядаються. Забороняється відмова у прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови. Якщо звернення не входить до повноважень тих органів, куди воно направлене, воно у строк не більше п'яти днів пересилається за належністю відповідному органові чи посадовій особі. Забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються. Забороняється переслідувати громадян і членів їх сімей за подання звернення. Не допускається розголошення одержаних із звернень відомостей про особисте життя громадян без їх згоди чи відомостей, що становлять державну або іншу таємницю, яка охороняється законом. Звернення розглядаються і вирішуються у строк не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, невідкладно.

Згідно зі ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України,-- за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Iноземці та особи без громадянства мають право: займатися в Україні інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України; мати у власності будь-яке майно, успадковувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права; на відпочинок; на соціальний захист; на користування досягненнями культури; на свободу совісті; на недоторканність житла, особи, невтручання в особисте і сімейне життя, на таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, на повагу гідності; на звернення до суду.

Водночас, іноземці які постійно проживають в Україні, крім того, мають право на підставах і в порядку встановлених для громадян України, а само: працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю; користуватись медичною допомогою; одержати жиле приміщення; вступати на загальних з громадянами України підставах до легалізованих об'єднань громадян. З чого слідує, що іноземці які постійно проживають в Україні найблище найближені за своїм статусом до громадян України.

Правовий статус іноземців, у тому числі тих, які не проживають в Україні постійно, може мати істотну специфику, яка визначається іншими актами законодавтсва і полягає зокрема, в тому, що дієздатність та відповідальність іноземного громадянина визначається за законом країни, громадянином якої він є, а особи без громадянства - за законом країни, в якій вона має місце постійного проживання.

4. Система економічних, соціальних та культурних прав і свобод громадян України.

Окрему важливу групу основних прав і свобод людини та громадянина України складають соціально-економічні права.

Конституція України 1996 р. виходить з принципово нової ідеології в закріпленні цих прав порівняно з ідеологією колишніх радянських конституцій, в яких проголошувалась вирішальна роль держави у наданні людині економічних прав. Це особливо виявляється у питанні про власність.

Найважливішим елементом правового статусу особи в умовах соціальної ринкової економіки є приватна власність, яка включає право людини і громадянина володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю та мати доходи. Держава зобов'язана гарантувати захист приватної й інших форм власності.

Соціально-економічні права-- це можливості людини брати участь у виробництві матеріальних та інших благ. Ці права належать кожному громадянинові. Вони визначають місце людини в економічному і соціальному житті та складають основу правового статусу громадянина як трудівника.

За змістом Конституції, можна навести наступний перелік соціально-економічних прав та свобод:

1) право на користування природними та іншими об'єктами суспільної власності (Статті 13, 41)

2) право приватної власності (Ст. 41);

2) право на підприємницьку діяльність (Ст. 42);

3) право на труд, на вибір професії та сфери діяльності (43);

4) право на відповідні умови праці (43);

5) право на справедливу оплату праці (43);

6) право на захист прав споживачів (42);

7) право на страйки с приводу економічних та соціальних питань (44);

Розуміння соціальних прав у Конституції України пов'язане з концепцією соціальної держави.

Як відомо, ця концепція притаманна демократичним країнам світу. Основою її є принцип відповідальності держави за забезпечення своїм громадянам прожиткового мінімуму, який закріплюється в законодавстві.

На визнання західними, а згодом і постсоціалістичними, державами соціальних прав як необхідного елемента правового статусу особи вирішальне значення мало закріплення цих прав на міжнародному рівні, передусім у Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права 1966 р. Крім того. Міжнародною організацією праці було прийнято більш як 100 конвенцій і рекомендацій відносно соціальних прав людини й громадянина.

Згідно з Конституцією України, основні соціальні права становлять собою певні можливості людини користуватися соціальними благами у сфері матеріального виробництва, трудової діяльності, освіти, здоров'я, відпочинку, які передбачені у відповідних статтях Основного Закону. Соціальні права і свободи є одним з найбільш численних видів прав, які проголошені й закріплені Конституцією. Цей вид прав був пріоритетним і в попередній Конституції України, але тепер ці права значно розширені й наповнені новим змістом.

Відповідно до чинної Конституції, систему соціальних прав складають:

1) право на відпочинок (Ст. 45).

2) право на соціальний захист (Ст. 46)

3) право на житло (Ст. 47);

4) право на охорону здоров'я (Ст. 49);

5) право на безпеку довкілля (Ст. 50)

Систему основних прав і обов'язків громадянина в галузі економічного життя складають:

Право на приватну власність (ст. 41). Ч. 1 ст. 41 Конституції України надає кожній людині право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном та результатами своєї інтелектуальної праці. Конституція України не визначає об'єктів приватної власності.

Об'єктами права приватної власності виступають: майно (речі), природні ресурси, які можуть бути в цивільному обігу, а також результати інтелектуальної, творчої діяльності, в тому числі твори науки, літератури і мистецтва, винаходи, інші результати інтелектуальної творчої праці.

В цьому відображено той факт, що приватна власність в сучасних умовах має не тільки економічну функцію. Вона служить також засобом всебічного і вільного розвитку особи, створюючи можливості задовольняти не лише економічні, а й культурні, духовні, естетичні потреби і запити особи. Гарантування приватної власності -- це один із важливих факторів соціальної стабільності, засіб підвищення добробуту населення.

Непорушність приватної власності і право на успадкування гарантується законом та захищається судом. Закон визначає способи набуття приватної власності та межі користування нею задля забезпечення виконання нею її функцій і доступності для всіх. Ніхто не може бути протиправне позбавлений своєї власності.

Примусове відчуження об'єктів приватної власності може бути здійснене тільки на підставах і в порядку, передбачених у законі, за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості. Здійснення громадянами права власності не повинно порушувати прав інших осіб. Кожний має право охороняти свою власність усіма законними засобами.

Право на підприємницьку діяльність (ст. 42). У статті зазначається: "Кожний має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом". Це право означає, що кожний сам вільний вибирати, орієнтуючись на свої бажання і можливості, чим займатися: стати підприємцем, менеджером на акціонерному підприємстві або розпочати індивідуальну трудову діяльність. Людина може визначитися, що вигідно для неї особисто, і заздалегідь вирішити, коли і що треба робити, що від кого і в якому обсязі й на яких умовах вимагати для реалізації своїх економічних прав та інтересів. Проте приватна ініціатива не може суперечити суспільній користі та моралі, завдавати шкоди особистій безпеці, правам людини та її гідності, порушувати норми економічної безпеки.

Відповідно до ст. 42 Конституції України підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Вільне підприємництво і вільність договорів гарантуються. Не допускається монопольна підприємницька діяльність і недобросовісна конкуренція.

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.