Федерація як форма державного устрою
Характерні риси держави, основні елементи її форми, сутність відповідного устрою. Особливості та принципи укладу федерації. Конфедерація, співдружність та імперія як похідні форми федеративного устрою. Ідея федералізму в розвитку української державності.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 10.08.2010 |
| Размер файла | 51,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Федерація як форма державного устрою
План
Вступ
1. Сутність державного устрою
2. Теоретичні аспекти федеративного устрою держави
2.1 Характеристика федерації як форми державного устрою
2.2 Принципи устрою федерації
3. Конфедерація, співдружність та імперія як похідні форми федеративного державного устрою
4. Ідея федералізму в розвитку української державності
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Своєрідність конкретної форми держави, державного правління та державного yстрою будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами й цілями, що ставить перед собою держава.
Будь-яка держава є єдина по суті, змісту й формі. Щоб вона активно функціонувала, щоб якісно й корисно діяв її механізм, потрібна чітко організована державна влада, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснювала б керівництво суспільством в інтересах домінуючої частини населення, а також управління загально - суспільними справами. На думку відомого юриста й філософа І.А. Ільїна, форма держави не "політична схема", байдужа до життя людей, а жива організація влади народу. "Потрібно, щоб народ розумів свій життєвий устрій, вмів організовуватися, щоб поважав закони цього устрою і вкладав свою волю в цю організованість".
Типологія держав тісно пов'язана з поняттям форми держави. Особливості кожного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу її організаційного устрою, методів здійснення державної влади.
Чіткого співвідношення між типом і формою держави немає. З одного боку, в межах держави того ж самого типу можуть зустрічатися різні форми організації і діяльності державної влади, а з іншого, держави різного типу можуть набувати однакової форми. Своєрідність конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається, насамперед , ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами і цілями, що ставить перед собою держава. Іншими словами, категорія форми держави безпосередньо залежить від його змісту і визначається ним.
Коли розкрита "сутність" держави - визначене її соціальне призначення, відмінність від додержавної організації суспільства, виділені головні ознаки і подані головні характеристики, виникає потреба розглянути, як влаштована держава, тобто в яких конкретних формах існує і функціонує ця особлива політична, структурна, територіальна організація суспільства.
Традиційно вітчизняна теорія держави і права завжди виділяла у формі держави три основних, взаємозалежних блоки: форму правління, форму національно-державного й адміністративно-територіального устрою, політичний режим.
І якщо форма правління відповідає на запитання про те, хто і як править, здійснює державну владу в державно-організованому суспільстві, як влаштовані, зорганізовані і діють у ньому державно-владні структури (органи держави), то форма національно-державного й адміністративно-територіального устрою розкриває способи об'єднання населення на визначеній території, зв'язок цього населення через різні територіальні і політичні утворення з державою в цілому. Політичний режим характеризує як, яким чином здійснюється державна влада в конкретному суспільстві, за допомогою яких прийомів і методів держава виконує своє соціальне призначення - забезпечує економічне життя, суспільний порядок, захист громадян, вирішує інші загальні соціальні, національні, класові задачі.
От чому форму держави можна визначити як такий склад (побудову) держави, у якому виявляються її основні характеристики і який забезпечує в комплексі, в системі - організацію державної влади, територіальну організацію населення.
1. Сутність державного устрою
Терміном "держава" ми позначаємо особливий тип соціальних явищ, що характеризуються наступними рисами: а) відношенням влади і підпорядкування; б) монопольним використанням насильства тими, хто володіє владою; в) наявністю юридичного порядку; г) відносною сталістю; д) інституціональним виміром. Таким чином, держава - це не утворення, що знаходиться над суспільством і незалежна від нього, а визначений тип юридично регульованого соціальної поведінки, що існує в конкретних просторово-тимчасових умовах. Держава - це не фізичне явище, що може виявлено за допомогою органів почуттів, а соціальний факт, що припускає юридично нормовану ієрархічну взаємодію його членів. Коли ми говоримо про державу, то маємо на увазі визначені відносини між людьми, юридично регульовані тими, хто уповноважений для цього.
Держава - це колективний феномен, що існує в конкретному просторово-тимчасовому контексті. Просторово - часовий характер держави обумовлюється тим фактом, що юридичний порядок діє на конкретній території в конкретний час. Юридичний порядок визначеної держави діє не вічно і не у всіх державах. Його застосовність звужена до даної території протягом даного періоду [1].
Ознаки держави, спочатку виражені в її передумовах, у ході історичного процесу розвиваються у форму держави.
Форма держави - це її устрій, що виражається в характері політичних взаємин між людьми, між людьми і державою, між державою і людьми в процесі управління ними (політичний режим), у способах організації вищих органів державної влади (форма правління) і в адміністративно-територіальному розподілі держави (форма територіального устрою).
Кожна держава має свою форму і зміст. Форма означає зовнішнє оформлення, вираження того чи іншого соціального явища, його змісту. Питання про форму держави є питанням, як організована державна влада, яка система державних органів існує, які існують форми правління, які взаємозв'язки між окремими органами державної влади, національно-територіальний устрій держави і методи управління державою і суспільством. Форма держави є спосіб її існування і функціонування. Держава є політичною формою економічного і соціального розвитку суспільства.
Форма держави характеризується трьома основними елементами:
формою державного правління,
формою державного устрою
формою політичного режиму.
Форму держави розглядають в широкому і вузькому значенні. Всі три елементи складають форму держави в широкому значенні цього поняття. В вузькому значенні під формою правління розуміють тільки форму державного правління.
Форма правління -- це організація верховної влади в державі, характер і принципи її взаємодії з іншими органами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами. Форми правління залежать від форм демократії, від наявності певної виборчої системи або її відсутності, від наявності виборних органів тощо. За формами правління всі держави поділяються на монархії і республіки, які мають різні види.
Державний устрій -- це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв'язок окремих складових частин держави між собою і їх спільними вищими державними органами. За державним устроєм всі держави поділяються на прості і складні. До простих відноситься унітарна держава, до складних -- федерація, конфедерація, імперія [2].
Політичний (державний) режим -- це сукупність або система методів, за допомогою яких здійснюється державна влада в суспільстві. Він характеризується станом демократичних прав і свобод людини, відношенням державної влади до правових основ діяльності її органів. За формою політичного (державного) режиму всі держави поділяються на демократичні і авторитарні.
Форма держави -- це спосіб або порядок організації та здійснення державної влади. Поняття "форма держави" включає до себе три взаємозв'язаних елементи: форму державного правління, форму державного устрою і форму державного (політичного) режиму.
Внутрішній розподіл держави, правове становище її частин, їх взаємовідносини один з одним і з центральними органами влади охоплюються поняттям «територіальний устрій держави». Територіальний устрій - історичний результат тієї передумови держави, що сформувалася в результаті заміщення кровноспоріднених зв'язків із сусідськими й еволюціонувала в принцип поділу людей не по їхньому походженню, а по проживанню на визначеній території. Природно, що по тому же принципі повинні були будуватися і державні органи, що керують людьми.
Розглядаючи форми територіального устрою, теорія держави і права зіштовхується з таким їхнім різноманіттям, що дозволяє по-різному оцінювати ці форми, і тому змушена удаватися до їх класифікації по об'єктивним ознаками.
Державний устрій -- це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв`язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральними) державними органами.
Для характеристики територіальної організації держави, організації державної влади з територіальним групуванням населення в юридичній літературі довгий час уживався, та й зараз використовується (особливо в роботах по теорії держави і права) термін «державний устрій». Він застосовується в неоднакових значеннях у повсякденній мові, політичній літературі, юридичних дослідженнях. У перших двох випадках йому надається, звичайно, дуже широке значення: мова йде про державний, а іноді і суспільний лад в цілому. У юридичній літературі мається на увазі лише устрій території держави, співвідношення держави як цілого з його складовими частинами. Це політико-територіальний розподіл (унітарна держава і федерація, національні й інші державні утворення - суб'єкти федерації: штати, султанати, землі, кантони й ін.), автономні утворення (автономні республіки, області й ін.) і адміністративно-територіальні одиниці (провінції, райони, округи і т.д.).
Що стосується конфедерацій, співтовариств, союзів, співдружностей держав, то, строго говорячи, вони до проблеми територіально-політичної організації держави не відносяться - це міждержавні, міжнародні об'єднання держав. Але питання стосуються державної проблематики, хоча вони вивчаються не в конституційному (державному), а в міжнародному праві.
У сучасній теорії державний устрій поділяється на унітарний (простий) і складний.
Отже форма державного устрою - це спосіб організації державної влади, який визначається характером взаємовідносин держави як цілого і її складових частин.
Форма державного устрою знаходить свій вияв в особливостях політико-територіальної організації держави та її адміністративно- територіального устрою.
Виділяють такі форми державного устрою
Унітарна держава
-- проста єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, що не мають суверенних прав
Федерація
-- складова союзна держава, частинами якої є державні утворення, що мають суверенні права
Основні ознаки унітарної держави (Болгарія, Польща, Франція, Велика Британія, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція, Іспанія, Нідерланди, Португалія, Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія, Китай та ін.):
1) єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);
2) єдина система вищих органів державної влади -- глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни;
3) єдине громадянство і єдина державна символіка;
4) єдина система законодавства і єдина судова система;
5) адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку політичну самостійність;
6) в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини унітарної держави мають різні назви: в Україні -- області, у Польщі -- воєводства, в Англії -- графства, в Італії -- провінції.
2. Теоретичні аспекти федеративного устрою держави
2.1 Характеристика федерації як форми державного устрою
Федерація - це держава, територія якої складається з території її членів - суб'єктів (штати - Австралія, Бразилія, Індія, Венесуела, Мексика, Нігерія, США; проавінції - Аргентина, Канада, Пакистан; землі - Австрія, ФРН; республіки - Росія, Югославія; кантони - Швейцарія тощо).
Всі суб'єкти федерації є державними утвореннями, тобто вони наділені установчою владою - можуть приймати власні конституції, які повинні відповідати основним федеративним законам. Пріорітет у сфері законотворчості, як і в інших сферах державної діяльності завжди залишається за федераціями.
Федеративна форма політико-територіального устрою менш поширена порівняно з унітарною формою.
Сьогодні у світі існують такі федеративні держави, як Росія, США, Канада, Австралія, Німеччина, Австрія, Бельгія, Союзна Республіка Югославія, Аргентина, Бразилія, Мексика, Індія та ін., тобто країни, які відіграють провідну роль в економіці світу. Вони розташовані на різних континентах, вирізняються площами своїх територій (від Австралії, яка займає весь континент, до невеликих - Австрії та Бельгії) та є унікальними за ступенем свого політичного й культурного розвитку, а також за національним складом населення. Загальна кількість їх населення наближається до півтора мільярди громадян. Спочатку федерація виникла у США (1787 р.). Політико-територіальний устрій окремих країн не є сталим. Про іде свідчить досвід деяких європейських держав. Так, протягом XX ст. Чехословаччина була унітарною державою (1918 - 1968 рр.), федеративною державою (1969 - 1992 рр.), а з січня 1993 р. Чехословацька Федерація взагалі припинила своє існування. На її тернів торії утворилися дві унітарні держави - Чеська Республіка і Словацька Республіка (Словаччина).
У 1946 р. була утворена Югославська Федерація, до складу якої входили шість республік і два автономних краї. Події КІІІЦЯ 80-Х -- початку 90-х років XX ст. призвели до розпаду федерації у тому вигляді, який був передбачений Конституцією 1974 р., і утворена нова Югославська Федерація - Союзна Республіка Югославія, суб' єктами якої стали лише дві республіки - Сербія та Чорногорія. Решта колишніх суб 'єктів Югославської Федерації тепер існує як самостійні національні держави.
У 1993 р. завершився довгий процес перетворення Бельгії з унітарної держави на федеративну [7].
Федерація - це союзна держава, що складається з окремих державних утворень (республік, штатів, земель, провінцій). До складу Російської Федерації входять різноманітні суб'єкти федерації: республіки; краї; області; автономна область; Москва, Санкт-Петербург - міста федерального підпорядкування - та автономні округи. Ці державні утворення мають назву «суб'єкти федерації». Правове становище республік, штатів, земель, провінцій регулюється конституцією федерації та власними конституціями суб' єктів федерації, що мають відповідати конституціям спілки (союзу). В Індії, наприклад, тільки один штат з 25 (Джамму іі Кашмір) має власну конституцію.
Обов'язковість відповідності конституцій суб'єктів федерації конституції союзу передбачена у законах Німеччини, Австрії та інших федеративних держав. Так, ст. 28 Основного Закону ФРН проголошує, що конституційний устрій земель має відповідати основним завданням республіканської, демократичної та соціальної правової держави згідно з вимогами сучасного Основного Закону. Суб'єктам федерації надається право в межах їх компетенції приймати закони, що не суперечать загальнофсдеративному законодавству.
В окремих федераціях (США, Бразилія, Мексика, Австралія та ін.) утворені своєрідні територіальні одиниці. Так, у США, Мексиці та інших федеративних державах існують федеральні округи, є острівки, рифи, континентальний пі ельф, внутрішні морські води, які не є суб' єктами федерації.
Конституції федеративних держав не надають суб'єктам федерації права виходу з федерації, тобто права сецесії.
Проте, як свідчить історія федералізму, інколи цього не досить, щоб стати перешкодою для виходу з федерації окремих суб'єктів за їх бажанням.
Так, Конституція Югославії 1974 р. і Конституційний закон про Чехословацьку Федерацію 1968 р. не надавали суб'єктам федерації права на вихід з неї. Проте колишні суб'єкти федерації, зокрема Хорватія, Словенія та інші суб'єкти, розірвали федеративну спілку, провівши референдум.
Чехословацька Федерація припинила своє існування на підставі прийнятих Федеральними зборами Чехословаччини низки конституційних законів [10].
Політичній історії відомі інші випадки виходу з федерації та створення незалежних держав. Це розпад СРСР та утворення суверенних незалежних держав, вихід Бангладеш із Пакистанської Федерації, а Сінгапуру - з Федерації Малайзії. Однак у деяких випадках спроба вийти зі складу федерації придушувалася збройними федеральними силами. Закінчилася поразкою у жовтні 1995 р. спроба з допомогою референдуму вийти зі складу иере-важно англомовної Канадської Федерації франкомовної провінції Квебек.
2.2 Принципи устрою федерації
1. Федерація побудована за територіальним принципом. Це США, Бразилія, Мексика, Австрія, Німеччина, Австралія та ін. Так, жоден із 50 штатів США не був утворений за національною ознакою, однак на півдні країни темношкіре населення складає більшість; у Мексиканських Сполучених Штатах існують три національні групи і 31 штат; в Аргентині утворено 22 штати, де є дві національні групи; у Німеччині є одна нація, а суб'єктів федерації після об'єднання з НДР - 16; в Австрії проживає одна нація, проте земель, які є суб'єктами федерації, - 9.
2. Федерація, побудована за національним принципом, Суб 'єктами федерації Союзної Республіки Югославія за Конституцією 1992 р. є дві республіки - Сербська Республіка та Республіка Чорногорія. Незважаючи иа дуже велику відмінність у кількості населення, суб'єкти федерації мають рівні права. Досить сказати, що коли президентом СРЮ буде обраний серб, то прем'єр-міністром буде чорногорець, і навпаки; республіки мають свої конституції і громадянство.
Рівноправними суб'єктами бельгійської федерації, починаючи з 1993 р., коли завершилася трансформація Бельгії від унітарної до федеративної держави, є община Фландрія, населення якої розмовляє нідерландською мовою, община Валонія, що застосовує французьку мову, та Брюсельський регіон, де вживають обидві мови. Суб'єкти цієї федерації рівноправні. Утворенням федерації були припинені сепаратистські тенденції серед фламандців, які складають близько 60% десятимільйониого населення Бельгії.
Індія - багатонаціональна держава, що об'єднує понад десять націй, велику кількість народностей та етнічних груп. Період з 1956 по 1960 рр. відзначено як добу реорганізації індійської федерації за національною основою. Значну частину багатонаціональних штатів було реорганізовано в однонаціональні. У 1989 р. функціонувало 25 штатів і кілька союзних територій. У цілому національний принцип побудови федерації в Індії виправдав себе.
3. Федерація, побудована за змішаним принципом: національ ним і територіальним. Згідно з Конституцією Російської Феде рації до складу держави входять утворені за національним прин ципом - 21 республіка, одна автономна область і 10 автономних округів, за територіальним принципом - 49 областей І два міста федерального значення.
Суб 'єкти федерації мають свої законодавчі, виконавчі та судові органи. Називаються вони по-різному. Так, законодавчий орган штатів в Індії є легіслатурою, у США - законодавчою чи генеральною асамблеєю, у Мексиці - законодавчим органом, у Німеччині та в Австрії - ландтагом землі тощо.
Законодавчі органи суб'єктів федерації обираються виборчим корпусом штату (землі). За своєю структурою вони або однопалатні {Німеччина, Австрія, більшість штатів Індії та один штат - Небраска - у США), або двопалатні.
Виконавчу владу уособлює губернатор, який обирається повнолітніми громадянами (США, Мексика та ін.) або призначається президентом (Індія). Іноді це робить уряд землі, який обирається ландтагом землі (Німеччина, Австрія).
Суб'єкти федерації мають, як правило, особисте громадянство. Характерною формальною ознакою федеративної держави є подвійне громадянство. Подвійне громадянство зафіксовано у конституціях США, Німеччини, Австрії.
Так, розділ І і поправка XIV до Конституції США передбачають, що особи, народжені або натуралізовані у США та підлеглі їх владі, є громадянами США і штатів, де вони проживають.
У конституціях латиноамериканських федерацій (Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела) закріплюється союзне громадянство та громадянство суб'єктів. Але відносини у галузі громадянства регулюються переважно законами федерації.
У Конституції Австрії (п. і ст. 6) записано, що для кожної землі існує своє громадянство. Головною передумовою громадянства землі є належність до однієї з ії общин. З набуттям громадянства землі набувається й громадянство федерації. Кожен громадянин федерації має у будь-якій із земель такі самі права й обов'язки, що й громадяни цієї землі.
Конституція ФРН відносить до компетенції федеральних органів встановлення громадянства федерації (п. 2 ст. 73), а ст. 74 п. 8 встановлення громадянства земель відносить до конкуруючого законодавства. Кожен німець має у кожній землі однакові громадянські права та обов'язки (п. 1 ст. 33). З набуттям федерального громадянства автоматично надається громадянство окремої землі. Конституція Індії встановлює тільки союзне громадянство.
Федеральний парламент, як правило, будується за двопалатною схемою. Верхні палати відбивають інтереси суб'єктів федерації - вони мають різні назви: Сенат (США, Мексика, Бразилія, Канада); Рада штатів (Індія), Федеральна Рада (Австрія), Рада федерації (Росія).
Нижні палати є органами загальносоюзного представництва, вони обираються за територіальними виборчими округами на менш тривалий строк повноважень, ніж верхні палати.
Верхні палати є представниками інтересів суб'єктів федерацій, вони обираються на довший термін, ніж нижні палати. Існують різні способи утворення верхніх палат. Перший спосіб полягає у тому, що вони обираються у фіксованому складі, незалежно від кількості населення суб' єктів федерації, площі їхніх територій та інших критеріїв. Так, усі 50 штатів СІІІА обирають до Сенату по два сенатори; кожен штат і федеральний округ Мексиканських Сполучених Штатів також обирає по два члени палати сенаторів, а кожен штат Бразилії - по три сенатори. Другий спосіб утворення верхніх палат передбачений, наприклад, конституціями Австрії та Індії. Кількість членів Федеральної ради Австрії та Ради штатів в Індії, які обираються відповідно землями та штатами, залежить від кількості населення суб'єктів федерації. Так, найчисленніша земля Австрії обирає до Федеральної ради 12 представників, а значно більший за кількістю населення Індійський штат - 34 члени до Ради штатів. Менш населені суб'єкти цих федерацій, відповідно, - 3 і 4 представники. Характерну рису утворення Ради штатів в Індії становить призначення 12 її членів президентом республіки. Третій спосіб притаманний Сенату Канади та Бундесрату Німеччини. Конституції цих держав установили різні норми представництва, які залежать від кількості населення провінцій у Канаді (4-24) та земель у Німеччині (3-6) [12].
Сенатори у Канаді призначаються генерал-губернатором, а члени бундесрату призначаються та відкликаються урядами земель; нарешті, останній спосіб - розмежування компетенції між союзом і суб'єктами федерації - має велике значення, оскільки від принципів розподілу такої компетенції залежать правове становище суб 'єктів федерації, їхні відносини поміж собою та з центром. Ці питання вирішуються неоднаково в різних федераціях і на різних ступенях їх розвитку. Усе залежить не тільки від відносин поміж класами й націями всередині країни, а й від причин, що диктуються міжнародним становищем.
Федерації розрізняються за ступенем централізації або децентралізації влади.
Конституції передбачають розмежування компетенції між центром і державними утвореннями. Компетенція - це сукупність закріплених у правових нормах повноважень у різних сферах діяльності, розподіл прав між федерацією в цілому та її суб'єктами. Такий розподіл забезпечується нормативними актами в різний спосіб. Часто компетенція має кілька видів: виключну компетенцію федерації (тобто таку, яка виконується тільки союзними органами); виключну компетенцію суб'єктів федерації; сумісну, або збіжну, компетенцію федерації та її членів; залишкову компетенцію (в Австрії тау Німеччині існує поняття «конкуруючої компетенції», остання являє собою різновид збіжної, або сумісної, компетенції).
Основні ознаки федерації (США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Індія, Малайзія, Австралія та ін. -- разом у світі існують 24 федеративні держави. На шляху до федерації, здійснюваної з 1988 р. у три етапи, перебуває Бельгія):
1) наявність єдиної території, яка у політико-адміністративному відношенні не є одне ціле, а складається із територій -- суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;
2) наявність загальної конституції федерації і конституцій "і суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації установчою владою;
3) наявність системи законодавства усієї федерації і системи законодавства її суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації в межах установленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які діють лише на території суб'єкта федерації і мають відповідати союзному законодавству;
4) наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації;
5) наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у ряді федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);
6) можливість суб'єктів федерації мати власну правову і судову системи (США);
7) наявність загальнофедеральної податкової і грошової системи;
8) суб'єкти федерації не мають суверенітету і не є суб'єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб'єктів.
У типовій федерації оборонна і зовнішня політика належить федеральному уряду, освіта -- регіонам, а право оподатковування поділене між обома. Тому і федерація, і її суб'єкти можуть мати право видавати закони з аналогічних питань.
Федерації багатоманітні. Класифікувати їх можна за різними ознаками:
* За способом створення:
договірні (виникають на основі угоди, договору, установчого пакту -- створюються, як правило, «знизу»);
конституційні (засновуються шляхом прийняття конституції -- створюються головним чином «зверху», приклад -- Індія);
договірно-конституційні (їх більшість -- США, ФРН, Швейцарія, Російська Федерація та ін.).
* За способом взаємовідносин федерації та суб'єктів:
на основі союзу (США, Танзанія, ОАЕ, СРСР -- у минулому);
на основі автономії (Бельгія, Австрія, Індія, Венесуела, Пакистан).
* За способом розподілу і здійснення владних повноважень:
централізовані (Індія, Пакистан, Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилія);
відносно централізовані (США, Австралія, ФРН).
* За принципом переваги або поєднання національного і територіального підходів:
територіальний підхід (США, Індія, Мексика);
національний підхід (у колишньому СРСР, нині його в чистому вигляді немає);
поєднання національно-територіального і територіального підходів (Росія).
У деяких країнах (США, Канаді, Латиноамериканській Федерації) існують два види компетенції: виключна компетенція союзу та залишкова компетенція суб'єктів федерації. До виключної компетенції США належить регулювання поміжштатної та зовнішньої торгівлі; карбування монет , встановлення стандарту міри та ваги; оголошення війни; призов до військової служби та утримання армії; створення та утримання Військово-Морського Флоту; здійснення зовнішніх відносин; укладення позик від імені США; видання законів для забезпечення цих повноважень (ст. 1 розд. 8 тощо). Решта питань, не згаданих у цьому переліку, згідно з поправкою X, стосуються виключної компетенції штатів (проведення виборів, встановлення органів місцевого самоврядування, охорона здоров'я І громадського порядку, прийняття та внесення змін до Конституції штату та його органів влади й управління, ратифікація поправок до Конституції США).
Конституція Індії закріплює такі види компетенції: виключну компетенцію союзу, виключну компетенцію штатів і сумісну компетенцію союзу і штатів [8].
До виключної компетенції союзу Конституція Індії відносить 97 питань, у тому числі всі питання щодо організації і здійснення оборони країни; зовнішньої політики (відносини з іноземнимдержавами; дипломатичне, консульське и торгове представництва; участь у міжнародних конференціях; укладення угод з іноземними державами; питання війни та миру; громадянство, натуралізація та іноземні піддані. До них належать також питання щодо залізничних, морських і повітряних шляхів сполучення, засобів зв'язку; грошового обігу; монетарної системи, іноземної валюти, банківської справи, фондових і товарних бірж; розвитку основних галузей промисловості; розвитку й керівництва культурними установами національного значення тощо).
До виключної компетенції штатів належать: забезпечення громадського порядку і поліцейська служба; здійснення правосуддя; місцеве самоврядування; охорона здоров'я, освіта (за винятком питань, віднесених до компетенції союзу); засоби зв'язку, атакож велике коло питань, пов'язаних із сільським господарством. Проте за умов надзвичайного стану союзний парламент має право приймати рішення з будь-яких питань.
До сумісної компетенції союзу і штатів віднесено: кримінальне право і кримінальний процес; законодавство про шлюб, сім'ю та опіку; значну частину цивільного права і цивільного процесу; законодавство про профспілки, промислові й трудові конфлікти; контроль за цінами.
Питання, що не передбачені жодним із видів компетенції, належать до повноважень штатів.
3. Конфедерація, співдружність та імперія як похідіні форми федеративного державного устрою
Конфедерація - це тимчасовий юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення їх спільних інтересів.
За конфедеративного устрою держави - члени конфедерації - зберігають свої суверенні права, як у внутрішніх, так і у зовнішніх справах.
На відміну від федеративного устрою конфедерацію можна охарактеризувати наступними рисами:
на відміну від федерації у конфедерації відсутні свої загальні законодавчі, виконавчі та судові органи;
конфедеративний устрій не має єдиної армії, єдиної системи податків, єдиного державного бюджету;
зберігається громадянство тих держав, які знаходяться в тимчасовому союзі;
держави можуть домовитися про єдину грошову систему, про єдині митні правила, про міждержавну кредитну політику на час існування союзу.
Як правило конфедеративні держави не довговічні, або вони розпадаються, або перетворюються у федерацію: Німецький союз (1815-1867), Швейцарський союз (1815-1848) і США, коли в 1781 році була законодавчо затверджена конфедерація.
Конфедерація - форма державного устрою, за якого держави, які утворюють конфедерацію, повністю зберігають свою незалежність, мають власні органи державної влади і управління, вони утворюють спеціальні спільні органи для координації дій в певних цілях (військові, зовнішньополітичні).
Союзу держав, як форми, які зберігають свій суверенітет у повній мірі, на сьогоднішній день ніде не існує. На різних етапах історії утворювалися конфедерації, проте, після короткочасного існування вони розпадались, або набували федеративної форми державного устрою. По суті, поєднуючи в собі риси як міжнародно-правової так і державної організації, вона, під впливом тих чи інших причин, втрачає рівновагу, необхідну для її збереження. Вирішальне значення, при цьому, мають етнічні та економічні фактори. Характерно, що до федеративної форми устрою перейшли тільки конфедерації з мононаціональним складом (США, Германія)(6), а конфедерації з багатонаціональним складом (Австро-Угорщина, Норвегія і Швеція, Сингалі та ряд інших) розпались. Велике значення при цьому й за економічними факторами. Фактично, тільки вони можуть збити хвилю центр обіжних тенденцій та інтегрувати конфедерацію в єдине ціле. Найбільш відомі дві конфедерації - північноамериканська та швейцарська. В даний час Європа поволі наближається до конфедерації (але тільки в економічному плані).
США: З моменту набуття незалежності американські штати утворили де-факто конфедеративну державу, в якій практично вся влада збереглася за окремими штатами. Конфедеративну форму устрою зберегли і першої загальнонаціональної конституції - статті Конфедерації. Статті Конфедерації передбачали орган представницької влади - Конгрес конфедерації(6) (мається на увазі приналежність до єдиної американської нації, а не етнічне походження; наявність єдиної, прийнятої в суспільному житті, мови) у якому кожний зі штатів мав один голос [15].
Конгресу делегувалися наступні повноваження: право оголошувати війну, укладати договори і вступати в союзи, формувати армію, чеканити монету, робити позики і т.д. Найбільш важливі повноваження здійснювалися за згодою 9 з 13 штатів. Від кожного штату до складу Конгресу конфедерацій обиралися від 2 до 7 делегатів (які і складали 1 голос). Статті конфедерації не передбачали встановлення виконавчої і судової влади. Не належали до конфедерації і право стягнення податків (внески на її нужди, визначалися на основі вартісної оцінки і ступеня меліоративної оснащеності земель штатів). Набір в армію здійснювався окремими штатами по квотах, „співвідносним до числа білого населення". Ущербність конфедеративної форми устрою проявилася вже в роки війни за незалежність - Конгрес не зміг утримувати армію на свої кошти, через відмову штатів виплачувати внески. Глибока економічна криза, розвал фінансової системи і соціальні потрясіння - таким було тло, на якому розроблялася конституція США 1787р., що заснувала федеральну форму державного устрою.
Швейцарія: Подібна була доля і швейцарської конфедерації. Утворена на основі союзного договору, по якому кантони Швейцарії зберігали свою незалежність, а також усі права, не делеговані союзу. Кантони мали свою монету, громадянство, укладали торгові договори з іноземними державами, визначали форми внутрішнього управління. Жителі одного кантону не мали права селитися в іншому кантоні, якщо між владою кантонів не було угод з цього приводу. Союзній владі були надані, переважно політичні та військові питання. Парламент Швейцарії - Сейм, будувався не як орган представництва, а як збори уповноважених від кантональних урядів. Делегати Сейму підкорялися тільки наданим їм інструкціям та приймали лише попередні рішення. Уряд союзу - Виконавча рада була позбавлена владних повноважень і самостійної фінансової бази. Всі ці питання зважувалися кантонами. З 1829р. в умовах економічної кризи, яка дедалі поглиблювалася, у Швейцарії почався рух за формування нового союзу влади. Підсумком стала заснування союзної держави, яка надалі стала фактично федеративною [17].
Досвід історії північноамериканської, швейцарської та ін. конфедерацій дозволили виділити наступні ознаки, характерні для цієї форми державного устрою:
Договірна форма утворення конфедерації. Велика частина конфедерацій базувалася на основі відповідних договорів;
Воля виходу з конфедерації(сецесії). У відмінності від федерації, де спроба сецесії розглядався як заколот, вихід же зі складу конфедерації означає розірвання договірного зв'язку із союзом;
У конфедерації відсутній суверенітет, суверенітет належить державам, що входять у неї. Тобто, жодні рішення союзної влади не мають сили на території держави, яка входить до складу конфедерації, без їхньої згоди;
Предмети ведення конфедерації обмежені переліком невеликого й у цілому незначного кола питань. Це - питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, загальної системи комунікацій, вирішення суперечок між суб'єктами конфедерацій.
В конфедерації утворяться не всі державні органи, а тільки ті, котрі необхідні для виконання задач, виділеним по договірних актах.
В представницьких органах конфедерації делегати представляють не територіальні частини чи населення однієї держави, а суверенітет держави.
Постійно діючі державні органи конфедерації не володіють владними повноваженнями. Акти конфедеративної влади не містять норм прямої дії й адресовані до органів влади суб'єктів конфедерації.
Суб'єктам конфедерації належить право нуліфікації, тобто відмова у визнанні, або відмова у застосуванні фактів союзної влади.
Бюджет конфедерації формується за рахунок добровільних внесків суб'єктів конфедерації. Правом безпосереднього оподаткування конфедерація не володіє.
Суб'єкти конфедерації мають право встановлювати митні та інші обмеження, що перешкоджають пересуванню осіб, товарів, послуг і капіталів.
Як правило в конфедераціях відсутня єдина система грошового обігу.
Військові формування комплектуються суб'єктами конфедерації, причому нерідко зберігалося їхнє подвійне підпорядкування державним органам конфедерації і її суб'єктів.
У конфедерації немає союзного громадянства.
У висновку варто також підкреслити, що в конфедераціях відсутні єдина економічна, політична і правова системи.
Конфедеративна форма державного устрою може бути основою для утворення суверенних унітарних федеративних держав.
Заслуговує на увагу особлива форма об'єднання держав, іменована співдружністю (СНД, Британська Співдружність націй, Європейська Співдружність у Західній Європі). Це є дуже рідкісне, ще аморфніше за конфедерацію, але, однак, організаційно оформлене об'єднання держав, які виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету і незалежності. В основу співдружності, як і при конфедерації, покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди, інші юридичні акти. Цілі, висунуті при створенні співдружності, можуть бути найрізноманітні -- економічні, культурні та ін.
Співдружність може мати перехідний характер: розвитися в конфедерацію і навіть у федерацію за наявності необхідних передумов, або, навпаки, призвести до дезінтеграції, роз'єднання.
СНД (Співдружність незалежних держав, утворена в 1991 p.) -- це об'єднання незалежних держав, що мають на меті зберегти історичну спільність народів і сформовані між ними зв'язки шляхом координації політики, рівноправного і взаємовигідного співробітництва. СНД заснована трьома державами -- Бєларуссю, Росією, Україною. Згодом до них приєдналися дев'ять країн -- Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан.
СНД здійснює діяльність через спільні координуючі органи: Раду глав держав. Раду глав урядів, Раду міністрів закордонних справ. Координаційно-консультативний комітет. Головне командування об'єднаних збройних сил, Раду командувачів прикордонними військами, Економічний суд. Комісію з прав людини, а також через інститути. Серед інститутів Співдружності значне місце посідає Міжпарламентська Асамблея, яка складається з парламентських делегацій -- учасників Угоди про Міжпарламентську Асамблею (підписана 27 березня 1992 p.). Рішення Міжпарламентської Асамблеї мають форму актів: заяв, звернень, рекомендацій, пропозицій. До її компетенції входить розробка рекомендаційних законодавчих актів (модельних) із питань, що знаходяться у сфері спільних інтересів держав Співдружності.
Відносини між державами в Співдружності будуються на основі норм і принципів міжнародного права, оскільки вона не є держава і не є державне утворення. Правову основу СНД складають низка угод і інших документів (Угода про створення Співдружності Незалежних Держав і Протокол до неї, Алма-атинська декларація від 21 грудня 1991 p., Угода з військових питань, Статут СНД від 22 січня 1993 p. та ін.). Разом із членством у СНД передбачена така форма, як асоційоване членство. Встановлено право виходу з СНД [20].
Імперія - складна держава, створена насильницьким шляхом. Ступінь залежності складових частин імперії буває різною. У минулому вхідні в імперію утворення при нерозвиненості транспортних засобів і засобів зв'язки мало стикалися з імперською владою. У Новий час, особливо в ХХ столітті, становище, зрозуміло, істотно міняється.
Деякі державознавці прийшли до висновку, що в складових частин імперії ніколи не було єдиного державно - правового статусу.
Імперія -- це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державному примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприклад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Російська імперія.
Коло імперій досить широкий. Вони існували в усі історичні епохи. Імперіями минулого і Римська держава останнього періоду свого існування, і Великобританія, і Росія.
Фузія (злиття держав) і інкорпорація (зовні оформлюване як злиття приєднання однієї держави до іншого) - останні види уній, розглянутих державознавством.
Фузією було, наприклад, возз'єднання ФРН і ГДР, інкорпорацією, як думають багато хто, - приєднання Естонії, Латвії і Литви до СРСР у 1940 році.
4. Ідея федералізму в розвитку української державності
Федералізм, державно-правова думка і система, також рух, спрямований на утворення союзних держав -- федерацій, які є формою інтеграції близьких географічно, споріднених історично й культурно та зв'язаних іншими інтересами країн в одне ціле при збереженні самоуправління й державного статусу складових частин. Деякі унітарні, зокрема багатонаціональні держави намагаються через федерацію уникнути фрагментації і зберегти єдність, при чому творяться самоуправні складові державні одиниці за національними ознаками.
Сучасні федерації датуються з часу утворення США (1787); найстаршою з існуючих федерацій є Швейцарія, яка виникла за середньовіччя з окремих держав-кантонів, через конфедеральний союз до сучасної федеральної держави. Держави-члени федерації об'єднуються на рівних правах, а прерогативи і влада спільної держави та її членами визначені та гарантовані конституцією. Функцією федерації є децентралізація політ. системи й деконцентрація влади. Федерація становить вищу форму автономії (автономізму) і є наслідком прагненнядо самоуправління. Самодержавні структури та імперські концепції заперечують федерацію, а демократичні системи, зокрема республіканські та ліберально-конституційні доктрини, сприяютьїй.
Федеральні ознаки і тенденцію до союзної держави виявляла, за істориком М. Костомаровим, Київська Русь, що була союзом земель (князівств). Однако цей процес не вивершився достатньо через тататрське завоювання та перевагу на півночі іншого державного ладу: централізації влади й унітарної держави. Російський історик П. Данилевський вбачав у Київській Державі «самодержавно-словьянську федерацію». В. Ключевський визначав Київську Русь не як політичну федерацію, а як генеалогічну, побудовану на спорідненні правителів. Німецький історик Ґеорґ фон Равх називає її «Furstenfoederation». З українських істориків права Р. Лащенко і М. Чубатий погоджуються з Костомаровим, що київський союз князівств виявляв федеративні тенденції. У Московській Державі федеративного принципу не було, бо навіть коли Москва приєднувала здебільше силою інші князівства й неросійські державні формації та залишала їм тимчасово якийсь ступінь автономії (Гетьманщина, Велике Військо Донське, Грузія), це будувалося на васальній основі [8].
Статус українських земель у Польській чи Литовській державах так само не можна вважати федеративним з тієї причини, що «руський» їх компонент там ніколи не набрав рівнорядного статусу, а Річ Посполита не була надрядною державою. Могли бути зародки федерації у концепції І. Виговського і Гадяцькій угоді (1658), але це не вийшло поза початкову стадію планування.
Федералістична думка розвивається на Україні і в Росії щойно з 19 ст. Серед декабристів лише Товариство З'єднаних Слов'ян підносило ідею федерації для слов'янських народів, однак без надання федеральних прав Україні. Російські слов'янофіли в принципі відкидали федерацію, бо їхнім ідеалом була сильна влада російського «земсько-нарадного царя-самодержця» як запорука захисту усіх слов'ян проти неслов'янського світу.
На противагу до російських концепції українське слов'янофільство, репрезентоване Кирило-Методіївським Братством, висунуло на чоло своєї програми ідею федерації слов'янських народів, рівних і вільних, з республіканським і демократичним ладом. Братство передбачало для України центральне місце у словянофільскій федерації («Книги битія українського народу»). Серед кирило-методіївців найвиразнішим представником федералізму був М. Костомаров. На свій час ці ідеї не мали значного поширення, але згодом вони інспірували ін. політ. мислителів і діячів [8].
Деякі російські ліберальні і революційні кола середини 19 ст. так само бачили у федерації розв'язку багатьох проблем царської самодержавної Росії. Зокрема проголошував ідеї федералізму, включно з правом України на автономію у новій російській федерації чи навіть на відокремлення, О. Герцен (статті в журналі «Колокол»). Федералістами були проф. Казанського Університету А. Щапов, письменники і публіцисти М. Огарьов та М. Чернишевський; останній розглядав федерацію як союз рівних «державплемен», базований на самоуправлінні. Анархічний федералізм відстоював серед росіян М. Бакунін.
На передового теоретика федералізму на Україні й у Росії взагалі вибився М. Драгоманов, що органічно продовжував головну ідеї Кирило-Методіївського Братства. Він перегукувався з російськими лібералами-федералістами, але його концепція федерації була глибша і краще науково обґрунтована. У політичному федералізмі (на противагу до економічного федералізму П. Прудона) Драгоманов бачив найкращу розв'язку національного питання Росії й Австрії, як також найкращу форму демократії. В основу федерації Драгоманов ставив самоврядування громад і ширших областей (земель), які об'єднуються у «вільний союз-спілку» на основі сучасних принципів конституціоналізму і представницьких органів на різних щаблях, а централізм, навіть республіканський й парламентарний, на його думку, чужий справжньому федералізму. Ідеал політичної федерації Драгоманова реалізується у поєднанні децентралізації і відбюрократизування держави «знизу вгору» при повному визнанні самоуправних одиниць. Спільним державним органом федерації має бути двопалатна дума, що репрезентує все населення та національні держави. Практично на сучасному йому етапі Драгоманов сприяв земському рухові і міському самоуправлінню (автономія міст), що мало привести російське політичне життя до федерації.
В основу федералізму Драгоманова покладена «вільна громада» (звідси назва -- громадівство) і вільні договірні взаємини між громадами і землями. В одному зі своїх проектів, беручи до уваги економко-географічний критерій, він поділив Росію на 20 складових автономних земель, у тому числі 4 на українських землях (поліська, київ., одеська, харківська). Драгоманов суґерував для Галичини федералістичну концепцію, яка базувалася б на коронних краях Австрії.
У женевській «Громаді» з'ясовував свої федералістичні погляди, виходячи з драгоманівської «громади», яка представляє найповнішу демократію, також С. Подолинський. Україна, за Подолинським, мала становити федеративну республіку вільно об'єднаних громад, яка своєю чергою може увійти до світової федерації. Складові частини держави (громади) ухвалюють самі для себе у всіх справах обов'язкові норми, а спільна «рада громад» є радше арбітром у випадку конфліктів між ними. Не тільки законодавча і виконавча влада мали бути децентралізовані, а й судівництво. Спільними органами федерації мали бути федеральна поліція, військовий штаб, статистичне управління і деякі відомства спільного економічного планування й управління.
Погляди Драгоманова і Подолинського поділяла політично активніша частина діячів на Придніпрянщині в кін. 19 ст., зокрема коли з поч. 20 ст. почали виникати політичної партії. Тільки Революційно Українська Партія (на початку) та Українсько Народна Партія були самостійницькими. Інші (соціально-демократична, радикально-демократична, Товариство Українських Поступовців) висували ще програму автономії й евентуальну федерацію. Переважно, такою була програма й інших неросійських фракцій у Державній Думі; також на першій стадії революції 1917 З'їзд народів Росії, що зібрався у вересні 1917 під проводом М. Грушевського, поставив вимогу перебудови держави за федеративним принципом. З російський партій лише соціалістичні революціонери були готові прийняти для республіканської Росії федерацію. Меншовики і більшовики були централістами, такими ж були й октябристи, а кадети погоджувалися на обмежену автономію для неросійських народів. Соціальні партії неросійських народів, включно з єврейським «Бундом», виступали за федерацію. Більшовістський переворот прискорив серед них еволюцію від автономії до самостійности. Це ілюструють універсали УЦР. Хоч 3 Універсал ще декляративно відстоював федерацію, але фактично вже не було з ким федеруватися. Бувши послідовно вірними «самовизначенню» й демократичним ідеям «народоволевиявлення», творці 4 Універсалу залишили можливість установчим зборам вирішувати питання про можливий федеративний зв'язок, УНР з іншими частинами Росії. З поч. 1918 практично всі українські партії стояли за самостійність України. Російські партії на Україні ще теоретично наполягали на федерації, хоч переконаних федералістів у російській антибільшовистьскій русі було мало. Коли шанси Української Державності у альянтській дипломатії були майже жадні, гетьман П. Скоропадський, під впливом свого російського оточення, оголосив 14.11.1918 федерацію України з Росією, однак і ті росіяни, які співдіяли з ним, радше вважали її тактичним маневром для відновлення російської централізованої держави. Після революційних подій 1917 -- 20 й короткотривалого існування української держави вже не було поважнішої української групи, що підтримувала б федерацію. Помітний виняток становив галицький політик В. Панейко, який 1922 представив план конфедерації з Росією як альтернативу до польського панування над західноукраїнськими землями [8].
Об'єднання УНР і ЗУНР не відбувалося на платформі федерації, скоріше зарисовувалося після 21.1.1919 злиття двох держав при тимчасовому залишенні двох окремих політичних і військових структур. Внутрішньо український федералізму для майбутньої України пропонували два правники в окремих проектах конституції УНР -- С. Дністрянський та О. Ейхельман.
На шляху федеративного перетворення була в 1938 -- 39 pp. Чехо-Словацька Республіка, у складі якої мала бути Карпато-Українська Держава.
Російські марксисти, йдучи слідом за К. Марксом і Ф. Енґельсом, відкидали федералізм (Г. Плеханов, В. Ленін), бо він підважував їх центральну ідею -- концентрацію влади в руках робочих класів, на ділі ж -- партії, та засади марксівського соціалізму взагалі. Ленін і більшовики були також проти федеральної структури РСДРП (конфлікт з українською «Спілкою» і єврейським «Бундом»). В антифедералістичному наставленні більшовики зустріли російську революцію й готували свій переворот, хоч критикували Тимчасовий уряд за антинацистську політику супроти окраїнних народів. Коли ці останні вже були на шляху до усамостійнення, 3 Всеросійський з'їзд Рад ухвалив 25.1.1918 постанову, за якою «Радянська Російська Республіка засновується на засадах вільного союзу вільних націй, як федерація радянських національних республік». В 1920 Комінтерн підтвердив федерацію як перехідну форму радянської державності до цілковитої єдності. Утворена 1917 Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка уважалася скоріше федерацію автономних «народів», а не «держав». Ще до того, створивши в грудні 1917 для України радянський уряд у Харкові, більшовики проголосили, що Україна перебуває у федеративному зв'язку з Росією. Після вимушеного зірвання цього зв'язку (Берестейський мир між центральними державами і Росією) та оголошення Радянської України «самостійною», як також у відповідь на намагання більшовиків у центрі розбити єдність України творенням окремих радянських республік (Донецько-криворізької, Таврії, Криму й Одеської), українські націонал-комуністи і прихильні їм ліві есдеки та есери планували в лютому-квітні 1918 оформити УНР як «самостійну федеративну радянську республіку» [8].
Подобные документы
Сутність поняття "форма держави". Форми державного правління. Форми державного устрою. Особливості форми української державності. Основні етапи розвитку української державності. Концепція української державності у вітчизняній політичній думці.
курсовая работа [33,1 K], добавлен 10.04.2007Сутність держави та її призначення. Поняття і види форм державного устрою в зарубіжних країнах. Унітарна держава. Федерація як одна з форм державного устрою. Принципи устрою федерації. Конфедерація. Співдружність як одна з форм державного устрою.
контрольная работа [31,7 K], добавлен 22.01.2008Розподіл державної влади і суверенітету між складовими частинами країни. Визначення поняття форми і видів устрою зарубіжних країн: унітарної і автономної держави та державних об'єднаннь. Характерні риси та суб'єкти конфедерацій та квазіконфедерацій.
реферат [29,5 K], добавлен 17.10.2010Форми державного устрою. Основні ознаки унітарної держави. Юридичні ознаки союзної федерації та федерації, заснованої на автономії. Особливості конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя у складі України.
курсовая работа [51,4 K], добавлен 19.02.2011Поняття форми держави, її структура. Форма правління: монархія, республіка, їхні види, тенденції розвитку. Державний устрій: унітаризм, федерація, конфедерація. культурний рівень народу, його історичні традиції, характер релігійного світобачення.
контрольная работа [50,4 K], добавлен 05.12.2003Поняття і структура форми держави - складного суспільного явища, що містить у собі три взаємозалежних елементи: форму правління, форму державного устрою і форму державного режиму. Унітарна, федеративна держава і конфедерація, як форми політичних режимів.
курсовая работа [46,2 K], добавлен 14.01.2011Поняття і структура форми держави. Види форм державного правління. Форма державного правління. Класифікація форм державного устрою. Види форм державного (політичного) режиму. Демократичний, тоталітарний режим.
контрольная работа [22,5 K], добавлен 21.09.2007Сутність, основні ознаки та функції держави. Основні концепції її походження. Вищі органи сучасної держави. Поділ державної влади у демократичних суспільствах функціонування. Порядок формування парламентів. Форми державного правління та державного устрою.
реферат [55,8 K], добавлен 31.03.2009Поняття, ознаки, основні теорії походження та історичні типи держави. Форми державного правління, устрою та режиму. Поняття та класифікація основних прав, свобод і обов’язків людини. Види правових систем сучасності. Принципи юридичної відповідальності.
шпаргалка [59,3 K], добавлен 11.04.2014Дослідження форми держави на прикладі України, її складових частин: форм правління, державних устрою та режиму. Президентсько-парламентська форма. Унітарна держава, демократія як політичний режим. Тенденції розвитку соціально-правової держави в Україні.
курсовая работа [39,9 K], добавлен 27.09.2011
