План

• 1. Становлення багатопартійності і політичний плюралізм в Україні
• 2. Поняття політичної партії. Порядок створення та припинення політичної партії
• 3. Загальна характеристика діяльності політичних партій. Функції політичних партій
• 4. Політичні партії і вибори
• 5. Політичні партії і держава
• Висновки і пропозиції
• Список використаної літератури

1. Становлення багатопартійності і політичний плюралізм в Україні.

Важливим аспектом демократизації суспільного життя в Україні є розвиток багатопартійності. Процес виникнення політичних партій почався на рубежі 90-х років. Саме через громадські рухи і партії до активної державотворчої діяльності залучилися значні прошарки населення, які зробили істотний внесок у формування засад демократії.

Але становлення політичних партій і громадських рухів проходить в екстремальних умовах. Поглиблення економічної кризи, крах суспільних ідеалів спричинять стрімке зростання соціальної напруженості, девальвують в очах значної частини населення демократичні цінності.

Усунення з політичної арени КПРС, заперечення комуністичної ідеології ще недавно уявлялося багатьом остаточним прощанням з минулим, кроком у "світове співтовариство". Але монополія на владу змінилася владою монополій. Замість єдиної ідеології, що виконувала державницько-охоронні функції, з'явилось безліч нових теорій і доктрин, що претендують на універсальність.

Поряд з іншими факторами це на певному етапі призвело, як свідчать проведені дослідження, до певної деполітизації суспільства. Більшість населення відчуває байдужість до політики і політиків. Склалася досить парадоксальна ситуація, коли тільки зареєстрованих політичних партій в Україні нараховується 31, але жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Серед головних причин цього явища слід виділити:

1) наявність старої соціальної структури, яка все ще знаходиться у стані незавершеного розпаду, коли нові соціальні прошарки ще остаточно не викристалізувалися перш за все через недостатні економічні мотиви і стимули їх консолідації;

2) певну алергію до самого терміну "партія" як важкої спадщини багаторічного монопольного панування КПРС;

3) зневіру багатьох громадян взагалі у демократичних інститутах як наслідок стрімкого зниження рівня життя і зумовленого цим зубожіння більшості населення;

4) відсутність у нашому суспільстві сталих політичних традицій функціонування механізмів плюралістичної демократії;

5) доктринальний характер більшості існуючих політичних партій, які намагаються не стільки зрозуміти і врахувати особливості посттоталітарного суспільства, скільки нав'язати йому нову модель (доктрину) соціального розвитку. [4]

Тому справжня багатопартійність в Україні ще не сформувалась. До цього часу основою існування політичних партій і громадських рухів є здебільшого ідеологічні посилання та відмінності окремих осіб і груп у світогляді, а також потреба у груповому спілкуванні, прагнення виразити особисте невдоволення тощо.

Історія становлення української багатопартійності має свої особ-ливості та специфіку. А тому сучасну партійну систему в Україні доцільно розглядати за певними періодами її становлення.

Перший період української багатопартійності, опозиційно-переддержавний, хронологічно охоплює відрізок часу од утворення перших сучасних українських партій (осінь 1989 року) до юридичного виз-нання статусу самостійності України (1 грудня 1991 року). Натоді си-стема ідеологічного забезпечення всіх партій та їхнє ідейне кредо бу-ли значною мірою уніфіковані. Самоідентифікація партійних структур у політичному спектрі йшла за периферійними позиціями. Дала себе знати схожість різних політичних сил у підході до проблем державо-творення, соціально-економічного устрою суспільства, релігійних, культурологічних, екологічних тощо. Програми партій мали загально-декларативні гасла, апелювали до всього народу України, аби не зменшити зону ідеологічного впливу. Якраз цим пояснюється на-явність у документах різних партій та угруповань великої кількості за-гальнодемократичних догм.

Якщо спробувати класифікувати загальноукраїнські партії озна-ченого вище періоду, можна зробити такий висновок: з 11 партій усі, за винятком Комуністичної партії України, вистоювали ідеї парла-ментської демократії і приватної власності. Щодо державного статусу України, ті ж 10'партій (за винятком КПУ) прямували до суверенітету України -- або в системі співдружності, або із самостійницьким стату-сом. Демократична партія України, Ліберально-демократична партія України, Народна партія України, Об'єднана соціал-демократична партія. Партія демократичного виродження України, Партія Зелених України, Соціально-демократична партія України, Українська респу-бліканська, Селянсько-демократична та Християнсько-демократична партії були одностайними у боротьбі за суверенітет, демократію, ри-нок, плюралізм і проти комуністичної ідеології. Саме це, попри різні негативні тенденції, стало головною передумовою спільної діяльності, яка призвела до проголошення незалежної демократичної України. Нові партії були малочисельні, політично наївні, не залучені до ме-ханізмів державної політики. Між ними почалися розмежування, тер-тя, протиборство лідерів.

Од часу проголошення самостійної Української держави офор-млюється якісно нова ситуація в суспільстві. Відтак партійні структури, маючи тільки попередні програми без механізмів їх реалізації, стають неповноцінними суб'єктами політичної системи. У такому стані розпо-чали свою діяльність політичні партії України на наступному етапі української багатопартійності, який можемо умовно назвати "лояльнодержавним " Хронологічно цей період можна окреслити від грудня 1991 до початку 1993 року.

Після Всеукраїнського референдуму та виборів Президента вия-вилося, що цільові установки, на основі яких блокувалися провідні політичні сили, і власна політика Президента збіглися. Почався процес "оксамитового" одержавлення партій. Такий процес, з одного боку, спричинив розкол опозиції.

У цей же період формувався тип партійної системи, який мав еле-менти мультипартійносгі (значна кількість партій) та крайньої поляризованості (представлені крайні полгтичні теології: ліва -- соціалістами і комуністами та права -- національно-радикальними організаціями, що формувалися в 1992--93 роках).

Наступний етап -- передвиборчий -- видатний перенесенням центру ваги на підготовку до виборчої кампанії. Це визначило го-ловні завдання партій: впливати на ухвалення Верховною Радою України оптимального виборчого закону та шукати прийнятні гасла виборчої програми.

Результатом цього стало ухвалення Закону про вибори на мажо-ритарній основі із застереженням прав політичних партій як суб'єктів виборчої системи (однак за більш складною процедурою висування кандидата у депутати, ніж від груп виборців).

За умов відсутності розгалуженої організаційної структури та до-статньої кількості підготовлених кандидатів у депутати політичні партії опинилися у досить скрутному становищі напередодні виборів, що проводилися за мажоритарною системою. За результатами виборів (із застереженням щодо значної кількості порушень виборчого зако-нодавства) можна зробити низку висновків:

-- виборці віддали перевагу кандидатові в депутати від політич-ної партії або політичної команди;

-- втім, регіональний характер впливу політичних партій, незбалансованість передвиборчих програм та дій кандидатів не дали змо-гу створити структуровану правлячу та опозиційну коаліції партій у Верховній Раді України.

Нині Україна заступила на етап "партійної трансформації", що його визначає об'єднавчий процес малочисельних політичних партій у таких ідеологічних та політико-економічних концепціях: комуніс-тичній та соціалістичній; соціал-демократичній; ліберальній; консер-вативній.

Остання в силу історичних причин репрезентована до певної міри націонал-демократичною, християнсько-демократичною та різнотиповими концепціями націоналізму (інтегрального націоналізму).

Функціонування й розвиток посткомуністичного суспільства в Україні характеризується ліквідацією монополії однієї партії на владу, виникненням і становленням багатопартійності, яка є важливою ознакою демократичної правової держави. Саме через політичні партії, суспільно-політичні рухи та різного роду громадські об'єднання до активної державотворчої діяльності залучаються широкі верстви населення, реалізуються й захищаються політичні й економічні інтереси різних суспільних верств. [6]

Політичні події, серед яких чільне місце займає здобуття Україною державної незалежності, розгортались надзвичайно швидко й щільно. Пов'язаний з ними високий рівень напруги в суспільстві не спадає й досі. Саме ця обставина зумовила, значною мірою, той факт, що в центрі уваги політологів знаходяться передусім питання сьогодення, а також завдання перспективного розвитку. Логіка життя відтіснила на периферію наукових інтересів учених ретроспективні проблеми, до числа яких слід віднести й проблему першопричин формування багатопартійної системи в Україні. Саме такий комплексний аналіз, на наш погляд, набуває все більшої актуальності у зв'язку з труднощами росту, які переживає сьогодні партійне будівництво в Україні. Ось чому без глибинного вивчення умов та особливостей розвитку феномена сучасної української багатопартійності неможливо збагнути його ідеологічні особливості, структурну специфіку й, нарешті, складно прогнозувати його подальший розвиток.

Перш ніж перейти до аналізу стану теорії політичних партій та партійних систем в Україні, зупинимося на кількох аспектах теоретичного характеру, які допоможуть повніше розібратися в суті досліджуваних проблем.

Насамперед слід зазначити, що серед вітчизняних дослідників сьогодні відсутня єдність щодо причин виникнення політичних партій в Україні. Частина дослідників схильна розглядати процес партійного будівництва в Україні за “лінійною” схемою, згідно з якою появі партій передувало створення політичних клубів, товариств, які згодом перетворювалися в більш численні й зорганізовані організації - рухи, фронти. На базі ж останніх пізніше формувалися власне політичні партії. Такий підхід до аналізу процесу виникнення багатопартійності в Україні зустрічаємо, зокрема, в роботах А. Білоуса, О. Гараня та інших. У його основу покладено аналогію до класичної схеми поетапного розвитку партій.

Іншу точку зору на генезу багатопартійності в Україні представляє М. Томенко. Згідно з поданою дослідником схемою, виникнення сучасних політичних партій в Україні безпосередньо не пов'язується з існуванням “протопартій” - клубів, гуртків, спілок та ін. Політичні партії трактуються ним як самодостатні утворення, які фактом своєї появи заперечили політичну практику поодиноких, погано зорганізованих, безперспективних політичних організацій. Початки “партійної ери” М. Томенко виводить з моменту організаційного утворення Народного Руху України (вересень 1989 р.), визначаючи тим самим характер даної організації як політичної партії.

Е. Вільсон та В. Якушик звертають увагу на те, що в Україні функції політичних партій протягом певного періоду виконували організації, які не визнавали себе політичними партіями. Це дає авторам підстави або заперечити існування політичних партій у їх класичному розумінні в Україні взагалі, або зараховувати до їх числа більшість існуючих політичних об'єднань.

Узагальнюючи досвід виникнення політичних партій в Україні, можна виділити наступні основні шляхи утворення структур партійного типу: а) шляхом організаційної трансформації неформальних суспільних організацій (наприклад, УГС - в УРП) або на базі певних суспільних рухів з подальшим їх окремим функціонуванням (ПЗУ, ПДВУ); б) за ініціативою групи осіб, які декларували створення партії та визначали її цілі (УНП, ДСУ, УСДП, ПРП); в) шляхом поділу чи об'єднання партійних структур (НДП, УКРП, СДПУ(о), УСДП).

Таким чином, становлення багатопартійності в Україні відбувається за традиційними схемами, окресленими західними політологами. Однак, у дані схеми вкладається певний специфічний зміст, зумовлений особливостями історичного й соціально-політичного розвитку України.

Сьогодні Україна переживає процес міжсистемної трансформації від тоталітарного суспільства (з притаманною йому однопартійністю) до демократичного (заснованого на засадах партійного плюралізму). Цей процес не лише за історичним часом, але й за вихідними параметрами принципово відрізняється від аналогічних процесів, через які пройшли країни Заходу. Це дозволяє розглядати творення системи багатопартійності в Україні як феномен, з притаманними лише йому специфічними умовами й особливостями.

Значні розбіжності існують у поглядах політологів і щодо періодизації процесу виникнення й розбудови партійної системи в Україні. Практично кожен з авторів, хто займається дослідженням феномена багатопартійності в Україні, представляє свій погляд на етапи її формування. Проте, якщо не брати до уваги певні хронологічні розбіжності, їх можна звести у дві основні групи.

До першої з цих груп належить віднести спроби періодизації, запропоновані прихильниками так званого “лінійного” підходу. Як правило, усі вони обов'язково визначають етапи допартійний, початкової багатопартійності й посткомуністичний. Наголос у цих дослідженнях робиться перш за все на початкових етапах формування системи багатопартійності в Україні, залишаючи неструктурованим її розвиток після проголошення незалежності. [2]

Другий варіант підходу полягає в тому, що історія сучасного українського партбудівництва поділяється на два основних етапи, вододілом між якими служить акт визнання національно-державного суверенітету України.

У період з квітня 1985 року й по 1 грудня 1991 року політичні партії, що виникли на хвилі перебудови, творили елементи, яким не знайшлося місця в радянській політичній системі і які носили альтернативний або антисистемний характер щодо неї. Проголошення незалежності України передбачало створення політичної системи незалежної демократичної держави, що й відкрило для цих партій шлях до їх органічного включення в політичну систему Української держави, а відтак - і перспективу розбудови системи політичної багатопартійності в Україні шляхом створення нових партійних об'єднань.

Тому дана періодизація є базовою, хоча й вона потребує подальшої деталізації. Це передбачає, по-перше, якісно інший рівень системного аналізу в координатах системи багатопартійності і, по-друге, зумовлює необхідність усвідомлення всього комплексу детермінант, які визначали розвиток процесу становлення багатопартійності в Україні.

Оригінальністю відзначається запропонована О. Толпиго періодизація становлення багатопартійності в Україні на основі ідеологічних критеріїв.

Однак у даному випадку ми більше схиляємося до точки зору тих дослідників, які вважають, що на перехідному етапі ідеологічні характеристики політичних об'єднань є ще не усталеними, досить динамічними, а тому навряд чи можуть слугувати як базові при класифікації політичних об'єднань.

Найповнішими (і, на жаль, поки що єдиними) науковими виданнями, які присвячені виключно аналізу проблем багатопартійності в Україні, є монографія А. Білоуса “Політичні об'єднання України”, яка побачила світ у 1993 році, навчальний посібник львівських авторів В. Пічі та Б. Стеблича “Політичні партії у політичній системі суспільства”, праця Т. Базовкіна та В. Кременя “Партії та громадські об'єднання України” та колективна праця “Політичні партії України” під редакцією професора В. Якушика. Ці праці, по суті започатковують в Україні науковий підхід до проблем багатопартійності, закладають методологічні основи її аналізу. Разом з тим у вітчизняній політологічній літературі знаходимо спроби висвітлення окремих проблем теорії політичних партій і формування багатопартійності в Україні.

Огляд зарубіжної теорії політичних партій міститься в статті В. Ковальчука “Теоретико-методологічні засади вивчення політичних партій”. Спроба інтерпретації методологічних підходів до аналізу політичних партій відомого американського політолога А. Лійпхарта робиться в статті Ю. Шведи. Загальнотеоретичним проблемам багатопартійності присвячені праці Д. Видріна, В. Литвина, С. Рябова. Це, на жаль, єдині у вітчизняній політичній думці праці, присвячені теоретичним проблемам багатопартійності. Прикро, однак доводиться констатувати, що інтерес до проблем теорії політичних партій (як до загальнотеоретичних проблем загалом) у вітчизняній політичній науці є досить скромним і вивчення такого суспільного феномена, як політичні партії, відбувається з домінуванням швидше емпіричного, ніж теоретичного підходів. Очевидно, такі тематичні дослідження ще чекають своїх авторів. Але цілком зрозуміло, що недостатня розробленість методологічних проблем багатопартійності гальмує інтенсивність вивчення даного суспільного феномена. У цьому аспекті цікавими є зауваження А. Колодій та Ю. Шведи, які звертають увагу на специфічність процесу формування багатопартійності в Україні, а тому й необхідності зваженого підходу щодо застосування “класичної” європейської методології. Бездумне перенесення західної методології на зовсім інший ґрунт, як зазначає Дж. Сарторі, може обернутися для дослідників “ефектом бумерангу”.

Досить поширеним методом дослідження української багатопартійності є компаративістський метод. А. Білоус піддає порівняльному аналізу сам феномен української багатопартійності, В. Базів намагається застосувати порівняльний аналіз до політичних партій тоталітарного й демократичного типів. В. Кремень та Є. Базовім застосовують цей метод при оцінці програмних документів діючих в Україні політичних партій. Відповідну систему критеріїв для порівняльного аналізу програмних документів політичних партій пропонує у своїй статті О. Оксак. К. Ващенко порівнює регіональні особливості багатопартійності в Україні.

В умовах подальшого загострення соціально- економічної і політичної кризи, провідною тенденцією стає створення різними політичними партіями коаліцій і блоків для вирішення загальних завдань.

2. Поняття політичної партії. Порядок створення та припинення політичної партії.

Політична партія -- це найбільш активна та організована частина населення, якогось класу, класів, соціальної верст-ви, верств, яка виражає їхні інтереси.

Політичні партії іноді виражають не лише класові, а й інші інтереси, приміром, національні. Партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії -- здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої про-грамні цілі -- економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляю-чи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Статус та особливості діяльності політичних партій регла-ментовано Конституцією України та Законом України "Про об'єднання громадян". Для визначення особливостей функ-ціонування партій у суспільстві та їх впливу на формування органів державної влади і місцевого самоврядування перед-бачено ухвалити Закон "Про політичні партії".

Згідно зі ст. 36 Конституції України, громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та гро-мадські організації для здійснення і захисту своїх прав і сво-бод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, вста-новлених законом в інтересах національної безпеки та гро-мадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. [4]

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вира-женню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно Конституцією і законами Укра-їни.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про об'єднання гро-мадян", політичною партією називається об'єднання грома-дян - прихильників певної загальнонаціональної програми громадського розвитку, для яких головною ціллю є участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоуправління і представництво в їх складі.

Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України. Для реєстрації політичної партії до Міністерства юстиції України разом з заявою подаються:

1) статут і програма політичної партії;

2) протокол установчого з'їзду (конференції, зборів) політичної партії із зазначенням дати і місця його проведення, кількості учасників, які проголосували за створення політичної партії;

3) підписи громадян України, зібрані відповідно до вимог цього Закону на підтримку рішення про створення політичної партії та засвідчені особами, які збирали підписи;

4) відомості про склад керівних органів політичної партії;

5) платіжний документ, що посвідчує внесення реєстраційного збору;

6) назва та адреса банківської установи, в якій політична партія відкриватиме рахунки.

Міністерство юстиції України здійснює реєстрацію політичної партії після перевірки поданих матеріалів. Після реєстрації політична партія набуває статусу юридичної особи. Розмір реєстраційного збору встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Політична партія протягом шести місяців з дня реєстрації забезпечує утворення та реєстрацію в порядку, встановленому цим Законом, своїх обласних, міських, районних організацій у більшості областей України, містах Києві, Севастополі та в Автономній Республіці Крим. Реєстрація обласних, міських і районних організацій або інших структурних утворень, передбачених статутом партії, здійснюється відповідними органами юстиції Міністерства юстиції України, якщо інший порядок не передбачений законом, лише після реєстрації політичної партії Міністерством юстиції України. Після реєстрації обласних, міських та районних організацій політичних партій вони можуть набувати статусу юридичної особи, якщо це передбачено статутом партії.

Первинні осередки політичної партії, яким статутом політичної партії не надається право юридичної особи, легалізують свою діяльність шляхом письмового повідомлення про утворення до відповідного органу юстиції Міністерства юстиції України в 10-денний строк з часу їх утворення. Про своє утворення первинні осередки політичної партії повинні у вказаний строк повідомити також відповідні місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Відповідний орган юстиції Міністерства юстиції України, прийнявши документи про легалізацію, протягом трьох годин видає довідку про легалізацію первинних осередків політичної партії.

Органи, що здійснюють реєстрацію політичних партій та їх обласних, міських, районних організацій або інших структурних утворень, передбачених статутом партії, ведуть відповідні реєстри. Форму реєстрів затверджує Міністерство юстиції України.

Міністерство юстиції України, його відповідні органи після реєстрації видають політичній партії, обласній, міській, районній організації партії або іншим структурним утворенням, передбаченим статутом партії, реєстраційне свідоцтво встановленого Кабінетом Міністрів України зразка.

Політична партія щорічно інформує Міністерство юстиції України про обласні, міські, районні організації партії або інші структурні утворення, передбачені статутом партії. Політична партія також інформує Міністерство юстиції України про зміни назви, програми, статуту, керівних органів партії, їх адреси та місцезнаходження у тижневий строк після прийняття рішень з цих питань.

Міністерство юстиції України оприлюднює щорічно список зареєстрованих політичних партій, їх юридичні адреси.

Протягом 30 днів з моменту надходження документів, зазначених у пунктах 1-6 цієї статті, Міністерство юстиції України приймає рішення про реєстрацію або відмову у реєстрації політичної партії. Цей строк може бути продовжений Міністерством юстиції України у разі потреби, але не більше ніж на 15 днів.

У реєстрації політичної партії може бути відмовлено, якщо документи, подані для реєстрації політичної партії, не відповідають Конституції, цьому та іншим законам України.

Реєструючі органи, зазначені у частині п'ятій цієї статті, приймають рішення про реєстрацію обласних, міських, районних організацій або інших структурних утворень політичної партії, передбачених статутом партії, протягом 10 днів з дня надходження письмової заяви від них, завіреної керівним органом політичної партії.

До заяви додаються:

· копія статуту політичної партії;

· протокол установчих зборів або конференції, на яких було утворено обласну, міську, районну організацію або інше структурне утворення політичної партії.

У разі відмови в реєстрації Міністерство юстиції України та його органи юстиції повинні надати заявникові своє письмове вмотивоване рішення. Рішення Міністерства юстиції України чи його органу юстиції щодо реєстрації або неприйняття будь-якого рішення з цього питання може бути оскаржене до суду. Відмова у реєстрації не є перешкодою у повторному зверненні про реєстрацію.

Відповідно до статті 23 Закону України «Про політичні партії в Україні» політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва в порядку, встановленому цим та іншими законами України.

Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з'їздом (конференцією) політичної партії відповідно до статуту політичної партії. Одночасно з прийняттям такого рішення з'їзд (конференція) політичної партії приймає рішення про використання майна та коштів політичної партії на статутні чи благодійні цілі.

3. Загальна характеристика діяльності політичних партій. Функції політичних партій.

Політична партія у політичній системі суспільства є важливим і необхідним елементом здобуття, впливу та здійснення політичної влади. Вона є тим інститутом політичної системи, що акумулює і виражає політичні інтереси тих чи інших суб'єктів політики, які спрямовані на здобуття або утримання державної влади, крізь призму їхніх ідеологічних засад.

Функції партій:

1. Представництво інтересів. Партії виступають важливими виразниками інтересів соціальних класів, прошарків і груп, трансформуючи велику кількість цих різноманітних і специфічних потреб і вимог у більш системні, зручні для оперування пакети пропозицій. Проте, у той час як групи тиску лише виражають певні інтереси, політичні партії відбирають, раціоналізують і впорядковують інтереси, як правило, різних груп, об'єднуючи їх в єдину систему. При цьому багато з цих вимог відкидаються залежно від їх відповідності партійній ідеології, що пояснюється двостороннім зв'язком політичної партії з її соціальною базою. Таким чином, політична партія є важливим фактором у визначенні, відборі, систематизації і вираженні суспільних інтересів у політиці.

2. Комунікативна функція. Багато західних авторів особливо наголошують на цій функції політичних партій, зазначаючи, що саме вони значною мірою забезпечують необхідний зв'язок між тими, хто здійснює політичне керівництво, та тими, на кого воно поширюється, тобто практично на всіх інших громадян. Партія, таким чином, виконує роль каналу вираження та формування ідей, цілей, завдань тощо, який спрямований як вгору -- до вершини владної піраміди у державі, так і вниз -- до найнижчих соціальних верств, та є визначальним для політичного управління у суспільстві. У конкурентних партійних системах висхідний канал комунікації (зв'язку) від керованих до керуючих є досить інтенсивним і сталим. Однак навіть у таких системах партія функціонує як засіб для вираження і поширення інформації, освіти, впливу на громадську думку. Саме це мав на увазі М.Дюверже, зазначаючи, що партійна система меншою мірою є відбитком громадської думки, ніж громадська думка -- проекцією партійної системи. В однопартійних системах, де існує тільки правляча партія, потік політичної комунікації спрямований переважно донизу.

3. Формування і підбір політичних еліт та соціалізація. Партії служать головним механізмом у комплектуванні та поповненні еліт, через який кандидати на політичні посади готуються і відбираються на всіх рівнях партійної піраміди та через який, зокрема, обирається національне (державне) політичне керівництво. Відбір кандидатів усередині партій часто є більш вирішальним етапом, ніж подальші всенародні чи регіональні вибори. Це є справедливим для усіх партійних ситем, у тому числі й для однопартійних. А в системах пропорційного представництва з партійними списками, що переважають у континентальній Європі, позиції кандидатів у виборчому списку практично визначають їхні шанси на виборах. Якою б не була виборча система, попередній відбір кандидатів на ті чи інші державні посади часто здійснюється вузьким “електоратом” партійних діячів. Крім того, за допомогою партій відбувається політична соціалізація їхніх членів і прихильників, виховання та ідентифікація їх у певному політико-ідеологічному руслі. Часто передача цих соціальних цінностей та політичних уподобань здійснюється з покоління у покоління. Приміром, у Великобританії та США значна частина виборчих округів протягом більш ніж століття зберігає свою прихильність до кандидатів однієї й тієї ж політичної партії.

4. Розробка політики та здійснення політичного курсу. У правлячій партії її лідери, що здійснюють політичне керівництво країною, вирішують подвійне завдання по встановленню, впорядкуванню та забезпеченню виконання спільних для всього суспільства цілей, національних інтересів даної держави. Політичні партії були головними рушійними силами у революційних перетвореннях сучасної доби. Так, грандіозні трансформації суспільств у СРСР та Китаї, котрі відбулися у цьому столітті, були проведені “передовими загонами пролетаріату” -- комуністичними партіями, що призвело до радикальних, корінних соціальних змін. А націоналістичні партії в більшості країн, що розвиваються, відіграли вирішальну роль у здобутті державної незалежності та подальшого згуртування нових націй у “традиційні” суспільства. Подібний процес можна також спостерігати з розпадом СРСР та Югославії у так званих нових незалежних державах. Коротко кажучи, політичні партії задають напрямок та беруть або прагнуть брати активну участь у здійсненні державної політики. [2]

5. Функції соціальної інтеграції. Політичні партії, несучи в собі певну систему ідейних цінностей по відношенню до здійснення політичної влади у суспільстві, виступають об'єктами емоційної прихильності (відданості) або протидії (ворожнечі). Справляючи, таким чином, значний вплив на громадську думку та поведінку громадян (виборців), партії відіграють роль своєрідного “лакмусового папірця” -- соціального індикатора і відповідно -- інтегруючого фактора для тих чи інших соціальних верств, спільнот і груп, які бачать у конкретній партії виразника своїх політичних потреб та інтересів, з якою вони пов'язують свої надії на вирішення певних суспільних завдань і розвиток країни, з якою, нарешті, вони ідентифікують себе у ставленні до різних проблем, що існують у суспільстві. Політичні партії є, як визначають соціологи, референтними групами для своїх прихильників. Досить часто виборець звично голосує за “свою” партію, не заглиблюючих у суть її програм або складу і якостей її кандидатів, просто тому, що психологічно він зорієнтований саме на цю конкретну партію, з якою він асоціює і свій політичний вибір. Партія стає “певним реальним явищем у пам'яті та емоціях електорату, незалежно від його думки і дій” (Г.Уоллес) 2). Це підтверджується багатьма науковими дослідженнями виборчої поведінки, хоча очевидним сьогодні є також і зниження рівня ідентифікації виборців з політичними партіями у багатьох демократіях світу.

4. Політичні партії і вибори

У сучасному демократичному суспільстві головним засобом реалізації відповідальності держави перед громадянським суспільством є вибори. Основним різновидом політичної відповідальності є конституційно-правова (за формою, наприклад, уряду -- перед парламентом, парламенту -- перед президентом, президента -- перед парламентом), а в разі її настання передбачені й санкції. Приміром, відправлення парламентом уряду у відставку, розпуск парламенту президентом, усунення парламентом президента з поста в порядку імпічменту.

Водночас норми конституційного права закріплюють виборність вищих органів державної влади, якими є президент, парламент, уряд та вищі суди. У демократичних державах однопалатний парламент і нижня палата двопалатного парламенту формуються шляхом загальних і прямих виборів. Так само обирається президент у країнах із президентською та змішаною формами правління. У парламентарних республіках його обирає парламент або створена на його основі колегія. Уряд формується спільно парламентом і президентом за переважанням когось із них і безпосередньо громадянами не обирається. Склад вищих судів, зокрема Верховного та Конституційного, формується шляхом призначення. Як уже зазначалося, засобом реалізації відповідальності органів державної влади перед громадянами є лише прямі вибори.

Відповідальність президента перед громадянами на виборах реалізується в разі його повторного балотування на пост глави держави. Непідтримання на виборах кандидатури президента означає настання його політичної відповідальності.

Найбільше значення як засіб реалізації відповідальності держави перед громадянським суспільством мають парламентські вибори, головними суб'єктами відповідальності на яких виступають політичні партії. Вони, як найважливіша ланка, що з'єднує громадянське суспільство з державою, з одного боку, є інститутами громадянського суспільства, а з другого -- в разі представництва в парламенті та уряді -- суб'єктами державної влади.

На парламентських виборах кандидати в депутати, політичні партії та виборчі блоки, що висувають списки кандидатів у депутати, пропонують виборцям свої передвиборні програми й беруть на себе відповідальність за їх виконання. Проте законодавством демократичних держав не передбачається застосування юридичних санкцій за нереалізацію обіцяного. Відповідальність депутатів, партій, блоків за виконання передвиборних програм може настати лише на наступних парламентських виборах. І значною мірою це залежить від того, за якою виборчою системою -- мажоритарною чи пропорційною -- вони відбуваються.

За мажоритарної виборчої системи голосування проводять за окремих кандидатів, а обраними вважаються ті, кого підтримала більшість. Вона може бути абсолютною, відносною або кваліфікованою, залежно від чого розрізняють мажоритарні виборчі системи абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості. У разі використання на виборах до парламенту мажоритарної виборчої системи вибори зазвичай відбуваються за системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, у кожному з яких обирають одного депутата. Обраним вважається кандидат, що отримав у виборчому окрузі відносну більшість голосів виборців, тобто більше, ніж будь-хто з його суперників.

За пропорційної виборчої системи, або системи пропорційного представництва, виборці голосують за списки кандидатів у депутати від політичних партій, а парламентські мандати партії отримують пропорційно кількості поданих за списки голосів. Вибори проводять або в єдиному загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі, або в багатьох багатомандатних виборчих округах, у кожному з яких партії висувають окремий список кандидатів. За системи закритих списків виборець голосує за список кандидатів у цілому, а розподіл мандатів (в разі отримання партією представництва в парламенті) здійснюється відповідно до порядку, в якому прізвища кандидатів у списку розташовані. [2]

Для забезпечення політичної відповідальності, на перший погляд, найприйнятнішою є мажоритарна виборча система, коли виборці голосують за конкретного кандидата. В разі обрання це зобов'язує його працювати у виборчому окрузі, допомагати виборцям у розв'язанні проблем, щоб бути переобраним до парламенту на наступних виборах. Однак така поведінка депутата аж ніяк не обов'язкова. Він може й не працювати у виборчому окрузі, не виконувати свої передвиборні обіцянки, нехтувати інтересами й потребами виборців, а на наступних виборах узагалі не балотуватися або висунути свою кандидатуру в іншому виборчому окрузі, що нерідко й трапляється.

Окрім того, така персональна відповідальність депутата не означає відповідальності парламенту загалом. За мажоритарною виборчою системою до парламенту можуть потрапляти представники десятків політичних партій і безпартійні кандидати. Такий парламент не структурується на постійну діючу більшість, на яку міг би спиратися уряд, та опозиційну меншість. Прийняття ним рішень є непрогнозованим, бо здійснюється ситуативною більшістю голосів, депутати не підпорядковуються партійній (фракційній) дисципліні, вільно переходять із фракції до фракції, обстоюють у парламенті вузькогрупові та власні інтереси, а пленарні засідання нагадують перманентний мітинг, на якому виступають усі охочі. На наступних виборах такий парламент не несе відповідальності перед виборцями ні через окремих депутатів, ні через політичні партії, бо жодна з них не брала на себе відповідальності за діяльність парламенту й уряду.

Мажоритарна виборча система придатна, коли в країні є й впливові партії, які за результатами виборів отримують майже всі парламентські мандати. Тоді парламент відносно легко структурується на правлячу більшість та опозицію, забезпечує стабільність у роботі уряду. Найліпше вона зарекомендувала себе за двопартійної системи (наприклад, у Великій Британії, США) та системи з домінуючою партією (наприклад, у Японії).

До роздрібненості складу парламенту може призводити й пропорційна виборча система в разі відсутності чи низького виборчого бар'єра -- встановленої законом про вибори найменшої частки голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, яку потрібно набрати політичній партії, щоб одержати право брати участь у розподілі парламентських мандатів. Здебільшого така частка становить 4--5 відсотків голосів виборців, хоча може досягати 10 й більше.

Що вищий виборчий бар'єр, що менше партій отримують представництво в парламенті, то він дієздатніший. Водночас високий виборчий бар'єр обмежує повноту представництва в ньому соціальних інтересів. Тому, встановлюючи виборчий бар'єр, доводиться вибирати між ефективністю роботи парламенту й повнотою представництва соціальних інтересів. На практиці величина виборчого бар'єра є результатом компромісу між представленими в парламенті на момент прийняття виборчого закону політичними партіями, найвпливовіші з яких прагнуть до його збільшення, а найменш впливові -- до зменшення.

Способом фактичного зниження виборчого бар'єра та його подолання є утворення виборчих блоків політичних партій. Завдяки входженню до блоку з впливовою політичною партією дрібні партії, нездатні самостійно подолати виборчий бар'єр, можуть проводити своїх представників до парламенту. Невисокий виборчий бар'єр у поєднанні з виборчими блоками за участі дрібних партій, які в парламенті вільно виходять зі складу блоку й утворюють окремі фракції, можуть звести нанівець переваги пропорційного представництва й за негативними наслідками для роботи парламенту та уряду наблизити його до дрібнопартійного мажоритарного представництва.

Незалежна Україна випробувала на собі всі потенційні вади і мажоритарного, і пропорційного представництва. Перші за роки незалежності вибори до Верховної Ради відбулися в березні 1994 року за мажоритарною системою абсолютної більшості відповідно до Закону «Про вибори народних депутатів України» від 18 листопада 1993 року. Обраним вважався кандидат, який одержав більш як половину голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, але не менш як 25 відсотків від кількості виборців, унесених до списків виборців даного округу. Вибори визнавалися такими, що не відбулись, якщо в них узяли участь менш як 50 відсотків виборців.

Така система фактично унеможливлювала формування конституційного складу Верховної Ради України. Вибори часто не відбувалися через низький рівень участі виборців у голосуванні, а кандидати в депутати зазвичай не одержували в першому турі потрібної кількості голосів, тому проводився другий тур. До Верховної Ради потрапляли представники численних політичних партій і багато безпартійних кандидатів, що утруднювало її політичне структурування та функціонування.

За таких умов жодна з представлених у парламенті партій не відповідала перед виборцями за його діяльність. На наступних парламентських виборах, що відбулися 29 березня 1998 року вже за змішаною виборчою системою, запровадженою Законом «Про вибори народних депутатів України» від 24 вересня 1997 року, 225 народних депутатів обирали в одномандатних виборчих округах за мажоритарною системою відносної більшості, а 225 -- за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Виборчий бар'єр становив 4 відсотки. Закон не встановлював мінімальної частки виборців, участь яких у голосуванні була необхідною для того, щоб вибори відбулися.

За результатами виборів із включених до виборчого бюлетеня 30 партій і виборчих блоків партій чотиривідсотковий бар'єр подолали й отримали представництво у Верховній Раді сім партій і один виборчий блок у складі двох партій.

Наступні вибори до Верховної Ради відбулися 31 березня 2002 року, також за змішаною виборчою системою, але вже відповідно до нового Закону «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 року. Виборчий бар'єр, як і раніше, становив 4 відсотки. Із включених до виборчого бюлетеня 33 партій і виборчих блоків партій чотиривідсотковий бар'єр подолали вже тільки три партії та три виборчі блоки у складі 19 партій. Загальна кількість представлених у Верховній Раді партій завдяки виборчим блокам за участю дрібних партій збільшилася до 22. Водночас до парламенту не потрапили Партія зелених України, Прогресивна соціалістична партія України та Селянська партія України, які були представлені у складі Верховної Ради попереднього скликання. Це означає, що вони понесли політичну відповідальність перед виборцями за свою парламентську діяльність, що було неможливим за мажоритарної виборчої системи.

Парламентські вибори 26 березня 2006 року відбулися вже за суто пропорційною виборчою системою, запровадженою Законом «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 року. Він встановив, що вибори до Верховної Ради України здійснюються за пропорційною системою з обранням депутатів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій та виборчих блоків партій. Виборчий бар'єр становив 3 відсотки голосів виборців.

Із включених до виборчого бюлетеня 45 партій і виборчих блоків партій тривідсотковий бар'єр подолали та отримали представництво у Верховній Раді України тільки три партії і два блоки у складі 8 партій. Цього разу поза парламентом опинилися вже 13 партій із тих, що були представлені у складі Верховної Ради попереднього скликання. Політичну відповідальність перед виборцями понесли Соціал-демократична партія України (об'єднана), Українська народна партія, Партія «Реформи і порядок», Політична партія «Вперед, Україно!», Ліберальна партія України, Народно-демократична партія, Політична партія «Трудова Україна», які брали участь у виборах, але не потрапили до парламенту. [3]

Нарешті, за результатами позачергових парламентських виборів 30 вересня 2007 року, що також відбулися за пропорційною виборчою системою із включених до виборчого бюлетеня 20 партій і виборчих блоків партій до Верховної Ради потрапили дві партії і три блоки у складі 14 партій. Тоді політичну відповідальність перед виборцями понесла Соціалістична партія України, вперше за час свого існування не отримавши представництва в парламенті.

Завдяки пропорційній виборчій системі вибори стали засобом настання відповідальності влади перед народом, яка на виборах реалізується через політичні партії. Крім цього, така виборча система сприяє політичному структуруванню Верховної Ради, формуванню в ній постійно діючої більшості й на її основі -- Кабінету Міністрів, підпорядкуванню народних депутатів партійній (фракційній) дисципліні. Запроваджена в Україні парламентсько-президентська форма правління за наявності партій може функціонувати лише за системи пропорційного представництва.

Провідною тенденцією світового політичного розвитку є перехід до пропорційної виборчої системи. Конституції зазвичай визначають тільки загальні принципи виборів до парламенту й не закріплюють певний тип виборчої системи. Він та порядок проведення виборів встановлюються виборчим законодавством. Однак у деяких новітніх і особливо найновіших конституціях закріплено саме принцип пропорційного представництва (Австрія, Бельгія, Естонія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Латвія, Нідерланди, Польща, Чехія, Швейцарія, Швеція).

Вадою описаної пропорційної виборчої системи є те, що вона не надає виборцеві можливості голосувати за окремих кандидатів, конкретних осіб із партійного списку кандидатів. Він голосує за список загалом, а парламентські мандати розподіляються між кандидатами відповідно до порядку розташування їхніх прізвищ у списку. У разі подолання партією виборчого бар'єра мандати отримують передусім її лідери, бо саме їхні прізвища у списку перші. Вважається, що відсутність можливості голосувати за конкретних кандидатів не сприяє відповідальності депутатів перед виборцями.

Щоб надати виборцеві можливість голосувати за окремих кандидатів із партійного списку, в деяких країнах практикується преференційне голосування: у списку виборчого бюлетеня виборець у певний спосіб (наприклад, порядковими цифрами 1, 2, 3…) позначає прізвища кандидатів, яким віддає перевагу. Така система, що надає виборцеві змогу голосувати не тільки за політичну партію, а й за конкретних кандидатів, дістала назву системи відкритих списків, і обраними виявляються необов'язково ті кандидати, прізвища яких на початку списку, а ті, що отримали найбільшу кількість перших переваг.

Преференційне голосування можливе, якщо у виборчому списку прізвищ кандидатів небагато (наприклад, до десяти) й виборець може розподілити між ними свої переваги. Для цього вибори мають відбуватися не в єдиному загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі, де партії висувають списки із сотень кандидатів, а в багатьох багатомандатних виборчих округах. Що, однак, ускладнює голосування (вже хоча б тому, що не всі виборці здатні визначити власні переваги стосовно кандидатів, яких вони можуть і не знати), підрахунок голосів, а особливо -- розподіл депутатських мандатів, бо значна їх частина припадає на залишки голосів за кожним партійним списком понад виборчу квоту.

Але недоліком преференційного голосування є те, що вибори в багатьох багатомандатних виборчих округах за пропорційною виборчою системою, як і за мажоритарною, можуть призвести до такої самої партійної роздрібненості парламенту. Оскільки в різних округах долатимуть виборчий бар'єр і кандидати від різних партій, то до парламенту (в Україні) потраплять представники десятків партій і він не зможе нормально працювати.

«Закріплення кожного народного депутата за територіями» та «система звітності парламентаріїв перед виборцями» можливі й за пропорційної виборчої системи, а от «реальний механізм відкликання» означає запровадження імперативного мандата, якого немає в жодній демократичній державі.

5. Політичні партії і держава

Взаємовідносини та взаємодія між державою та громадянським суспільством визначаються наявністю чітко врегульованих правом каналів цієї взаємодії. Такими є політичні партії та громадські організації.

Тоталітарна держава стоїть над громадянським суспільством. Правова ж держава знаходиться всередині нього, як скажімо, менша куля у більшій. Тоталітарна держава диктує громадянському суспільству свої «правила гри», що призводить до ігнорування прав особи. Правова держава існує в умовах паритету з громадянським суспільством і служить йому. Це суспільство забезпечує свій вплив на державу як прямо (через референдум, вибори), так і через політичні партії, які виступають артеріями взаємодії держави і суспільства. Особа одержує можливість для самореалізації як елемент громадянського суспільства. [7]

У держави, за А. Смітом, є три важливих обов'язки:

· оберігати суспільство від насильства та вторгнення ззовні,

· захищати кожного члена суспільства від несправедливості та пригноблення з боку інших (тобто, обов'язок запровадити суворий і невідкладний суд);

· створювати й утримувати певні громадські інститути, існування яких не повинно відповідати інтересам лише якихось окремих осіб чи невеликої групи людей. Тобто, кожна держава зобов'язана вживати належних заходів, спрямованих на збереження та зміцнення вільного суспільства.

Отже, утворення та діяльність політичних партій один із обов'язків держави, виконання якого забезпечує існування та розвиток її самої. До засобів, за допомогою яких держава здійснює свій розвиток, у першу чергу, належить правотворча діяльність. Йдеться про створення рівних правових умов для функціонування всіх суб'єктів політичного процесу.

Сучасні політичні партії породження новітньої історії, хоча поняття «партія» використовувалося ще в античних

Взаємодія держави й партій, інших об'єднань громадян характеризується наявністю прямої й зворотного зв'язка між ними.

Зокрема, політичні партії, інші об'єднання громадян

· через інститут виборів формують депутатський корпус представницьких органів державної влади;

· вносять у Парламент ініціативні законопроекти через народних депутатів- іноді Конституція держави надає керівної (центральним) органам деяких недержавних об'єднань громадян право законодавчої ініціативи;

· можуть по ряду питань бути суб'єктами правотворчества (наприклад, коли трудовий колектив укладає договір із власником підприємства);

· можуть по ряду питань бути суб'єктами правозастосування (наприклад, до числа осіб, які мають право в певних випадках становити протокол про адміністративне правопорушення, зокрема, ставиться цілий ряд представників громадських організацій);

· можуть по ряду питань бути суб'єктами контрольної діяльності держави (наприклад, члени інспекції робочого контролю профспілок; суспільні інспектори охорони природи й ін.).