Види територій в міжнародному праві
Поняття і значення території у міжнародному праві, види територій. Правові підстави та протиправні зміни державної території, оренда території. Державна територія з міжнародно-правовим режимом. Поняття, види й порядок установлення державного кордону.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 14.07.2010 |
| Размер файла | 47,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Змiст
ВСТУП
РОЗДІЛ І Поняття і значення території у міжнародному праві, види територій
1.1 Державна територія
1.1.1 Правові підстави зміни державної території
1.1.2 Протиправні зміни державної території . Оренда території
1.1.3 Державна територія з міжнародно-правовим режимом
1.2 Поняття, види й порядок установлення державного кордону
РОЗДІЛ ІІ. Територія з міжнародним і змішаним регіоном
ВИСНОВКИ
Список використаних джерел та літератури
Вступ
В сучасному світі вченими запропоновано понад тисячу різноманітних визначень міжнародного права, але їм так і не вдалося дійти згоди навіть з найбільш принципових питань. Для прикладу можна навести дві крайні точки зору в розумінні міжнародного права.
Одна група вчених наполягає на тому, що міжнародне право -- це система юридичних норм, які створені визнаними і вповноваженими на те суб'єктами міжнародного права і регулюють відносини між ними. Інша вважає, що міжнародне право -- це сам процес прийняття і втілення в життя владних рішень. Він зводиться до одночасної реалізації трьох завдань: 1) застосування чинних норм міжнародного права; 2) ліквідацію небездоганних минулих правових рішень; 3) встановлення цілей у спільних інтересах суб'єктів і забезпечення їх засобами досягнення.
Для першої групи вчених більш важливою є статика міжнародного права, для другої -- динаміка. Розуміння міжнародного права першими більше відповідає природі того права, яке функціонувало від Вестфальського миру 1648 р. і до Другої світової війни. Для нього характерна невелика динаміка змін, безумовне сповідання державного суверенітету, визнання волі та інтересу держави як основного фактора міжнародного право творення. Після прийняття Статуту ООН міжнародне право розвивається надзвичайно динамічно, що служить підставою для обґрунтування другої позиції.
Сьогодні погляд на міжнародне право лише як на систему норм явно недостатній і застарілий. Воно не обмежується системою норм і не завершується створенням норми. Таке розуміння норми характерне для гіпертрофовано статичного погляду на право, коли держава формулює й застосовує норми права. Право в таких випадках більше є засобом утримання в покорі інших, ніж засобом регулювання відносини і визначення прав і обов'язків. І сучасна міжнародна спільнота відходить від такого розуміння права, про що свідчить численні наміри держав, виражені у їхніх Конституціях, про побудову правової, демократичної держави, розвитку громадянського суспільства тощо.
Актуальність теми полягає в тому, що територія є одним з необхідних ознак держави. Протягом всієї історії велися безперервні війни за територію. Захист території - одне з головних завдань держави. У сучасному міжнародному праві затвердилися такі найважливіші принципи, як незастосування чинності, територіальна цілісність, непорушність кордонів. Держава зобов'язана втримуватися від погрози силоміць або її застосування проти територіальної недоторканності будь-якої держави. Територія держави не може бути об'єктом придбання іншою державою в результаті погрози силоміць або її застосування.
Розвиток науки й техніки дали можливість широко використати простори й ресурси, що лежать за межами державних кордонів. Вони придбали велике значення для економіки, транспорту, зв'язку й безпеці, що обумовило розвиток міжнародно-правового регулювання у відповідних областях.
Метою дослідження - є показати види територій в міжнародному праві, та охарактеризувати їх принципи, поняття і значення у міжнародно-правовій системі.
Предметом дослідження є міжнародне публічне право, його особливості та значення у розвитку суспільства. Об'єктами вивчення є території, їх види, принципи, поняття та значення в розвитку міжнародно-правових відносин.
Методологічною основою цієї контрольної роботи є принципи історизму та об'єктивності. При написанні використані такі основні наукові методи - проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, контекстуального аналізу та інтерпретаційного синтезу.
Розділ І Поняття і значення території у міжнародному праві, види територій
У широкому змісті під територією в міжнародному праві розуміються різні простори земної кулі з його сухопутною й водною поверхнею, надрами й повітряними просторами, а також космічний простір і космічні тіла, що перебувають у ньому.
По основним видам правового режиму вся територія підрозділяється на 3 типи:
1) державна територія;
2) територія з міжнародним режимом;
3) територія зі змішаним режимом.
1.1 Державна територія
Державною територією є така територія, що перебуває під суверенітетом певної держави, тобто належить певній державі, що здійснює в її межах своє територіальне верховенство. Приналежність і верховенство є двома основними ознаками державної території. У її склад входять суша й води з надрами, що перебувають під ними, і лежаче над сушею й водами повітряний простір, межі якого визначаються державним кордоном.
Становлення поняття державної території відбувалося у праві одночасно зі становленням і розвитком держав і включає кілька стадій, на кожній із яких територія відігравала величезну роль у житті держави, становлячи її найважливішу ознаку.
На етапі появи держав їхні території складали колишні племінні та родові землі. У такому вигляді територія ніяк не могла служити єдності державної влади. Тому держава із самого моменту появи мала потребу в закріпленні правового статусу своєї території. Вона прагнула зафіксувати свої просторові володіння саме як верховний суверен, тому що в рабовласницькій державі суверенітет тотожний земельній власності, сконцентрованій у загальнодержавному масштабі. Розміри земельної власності правителя при цьому не мають значення. У феодальній державі її суверенітет ототожнювали із землевласником, а розміри території держави прямо залежали від його земельної власності. Держави, що поєднували декількох власників, були недовговічними. Ситуація змінюється в пізній феодальній абсолютистській державі, коли роль державної влади значно зростає та поряд із приватною власністю на землю виникає поняття державної території як простору, у межах якого держава існує, а монарх здійснює владу Колосов Ю.М., Кузнецов В.И. Международное публичное право: Учебник. М, 2003 - С. 105;.
Сучасне, найбільш розповсюджене розуміння державної території виникло на основі вчення про народний суверенітет. Обґрунтовуючи право народу створювати державу на тій території, на якій він проживає, ідеологи епохи Просвітництва розглядали, у свою чергу, державу як джерело публічної влади на цій території. Саме держава в межах своєї території здійснює верховенство, яке називають територіальним і яке є невід'ємною частиною державного суверенітету. Це не виключає існування приватної власності на землю. Але ніякі приватноправові угоди щодо землі не можуть змінити публічно-правового статусу території -- вона залишається у складі держави. Сучасне міжнародно-правове розуміння державної території ґрунтоване на таких основних принципах міжнародного права, як: недоторканність і цілісність державної території, невтручання у внутрішні справи держави, самовизначення, заборона агресивних воєн і відмова від анексій, мирне вирішення міжнародних спорів, непорушність кордонів, а також право народів розпоряджатися своїми природними ресурсами. З урахуванням цих принципів і норм державну територію можна визначити як частину простору земної кулі й атмосфери, що є надбанням народу, який проживає на цій території та знаходиться під суверенітетом створеної ним держави Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М. В. Буроменського - К.: Юрінком Інтер, 2006. - С. 95;.
1.1.1 Правові підстави зміни державної території
Правові підстави зміни державної території -- це встановлені в міжнародному праві способи надбання чи втрати державою своєї території. Перелік таких основ історично не був постійним. Визнаючи право війни, держави одночасно визнавали право застосовувати силу для зміни державної території. Анексія як територіальне надбання переможця у війні була найважливішим стимулом для агресії. Колоніальні захоплення були юридично виправданими завдяки закріпленню в міжнародному праві відкриття «цивілізованими народами» нових земель як terra nullius. Міжнародному праву були відомі також спроби держав поширити суверенітет на міжнародні простори, такі як світовий океан, і силою зброї відстоювати ці домагання Там само. - С. 97;.
Сучасний перелік правових основ зміни державної території базується на забороні використання з цією метою сили чи погрози силою. Це означає, що територіальні зміни не повинні піддавати загрозі чи порушувати міжнародний мир і безпеку. Виключеннями є національно-визвольні війни, ведення яких міжнародним правом поки не заборонене й у результаті яких можуть відбуватися територіальні зміни. Чинне міжнародне право визнає такі загальні правові підстави зміни державної території: самовизначення, цесія, ефективна окупація, давнина володіння. Специфічною правовою підставою тимчасової зміни державної території є оренда. Не можуть бути визнані правомірними такі способи зміни державної території, як анексія, військова окупація.
Держава може придбати територію відповідно до діючого міжнародного права як іншої держави, так і внаслідок ефективної окупації нічийних і ненаселених територій. Утрата державою частини своєї території можлива тільки на користь іншої держави та тільки на підставах, передбачених у міжнародному праві. Придбання чи втрата державної території завжди пов'язана з повним або частковим придбанням чи втратою суверенітету щодо цієї території.
Самовизначення ґрунтується на принципі рівноправності та самовизначення народів, закріпленому в п. 2 ст. 1 Статуту ООН, а також у ст. 1 обох Міжнародних пактів про права людини 1966 р. Але будь-які спроби територіальних змін, ґрунтовані на принципі самовизначення, викликають серйозні труднощі та нерідко закінчуються збройним конфліктом. Можна навести незначну кількість прикладів, коли право на самовизначення було реалізовано без застосування сили чи погрози силою.
Основна проблема при зміні державної території на підставі самовизначення пов'язана з юридичною невизначеністю суб'єкта цього права та з колізією принципів самовизначення та територіальної цілісності держави. Ця колізія вирішена лише щодо колоніальних і залежних народів -- вони мають право боротися за свободу та незалежність, вільно визначати свій політичний статус, без утручання ззовні, і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток. Державотворення, вільне приєднання до іншої незалежної державі чи об'єднання з нею, установлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення Декларация о принципах международного права, касающихся дружественных отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом ООН от 24 октября 1970 г. // Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. - С. 4-12;. Саме таке розуміння принципу самовизначення призвело до розпаду колоніальних імперій наприкінці 50-х -- початку 60-х років ХХ ст. і до утворення більш ніж сотні нових держав.
З розпадом колоніальної системи питання про реалізацію права на самовизначення не було вичерпано. Як відомо, не всі народи створили власні держави. Не торкаючись питання про доцільність продовження процесів самовизначення, слід зазначити, що в дійсності боротьба за самовизначення багатьма народами не закінчена Буроменский М. В. Политические режимы государств в международном праве. Влияние международного права на политические режимы государств. - Харьков: Ксилон, 1997;. Об'єктом цієї боротьби зазвичай є надбання суверенітету щодо частини території держави. Саме тут і виникають труднощі з відображенням у міжнародному праві процесів, що реально відбуваються у світі, -- у питанні про самовизначення існуючі держави прагнуть використовувати міжнародне право, щоб зафіксувати status quo. Так, у Декларації принципів міжнародного права сказано, що кожна держава має утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове чи повне порушення національної єдності чи територіальної цілісності держави. Тому стає зрозумілою позиція іноземних держав на етапі розпаду СРСР: право виходу союзних республік зі складу Союзу визнавалося тільки за згодою самого СРСР. Такий підхід, звісно, суперечить природно-правовій основі права на самовизначення як права народу самостійно розпоряджатися своєю долею.
У випадку самовизначення з метою державотворення народу, що самовизначається, має належати територія, на якій він проживає й у межах якої виявляється його економічна, соціальна та культурна самобутність, що характеризує цей народ як суб'єкт самовизначення. При самовизначенні не повинно виникати питання про відплатність придбання цієї території в держави, що здійснює на ній територіальне верховенство. Право на самовизначення не може обумовлюватися згодою інших суб'єктів федерації, а також наявністю в території, на якій відбувається самовизначення, зовнішніх кордонів з іншими державами.
Цесія -- це передача території однією державою іншій на підставі публічно-правового міжнародного договору. Приватноправовий договір цесії не спричиняє зміни публічного титулу державної території. Цесія може бути відплатною та безвідплатною. Відплатна цесія може мати форму купівлі-продажу території чи обміну територіями. У разі відплатної цесії презюмується рівноцінність компенсації. Безвідплатна цесія здійснюється у формі дарування. Цесія може бути повною та неповною. Повна цесія означає повний і остаточний перехід території під суверенітет іншої держави. Неповна цесія (оренда) не пов'язана з безповоротною втратою державою переданої території.
Купівля-продаж території. Міжнародне право спеціально не регулює правила здійснення купівлі-продажу державної території. Але, з огляду на те, що правовою формою здійснення угоди є публічно-правовий договір, він має бути укладений з дотриманням права міжнародних договорів. Усі інші умови здійснення купівлі-продажу зазвичай відносять на розсуд сторін. Мотиви купівлі-продажу державної території, як правило, не мають міжнародно-правового значення. Протягом тривалого часу купівля-продаж державної території вважалася звичайним явищем. У сучасній міжнародно-правовій практиці вона зустрічається вкрай рідко Одним з останніх прикладів є продаж Фінляндією Радянському Союзу 176 кв. км., своєї території у 1948 р;.
Обмін територіями. Міжнародне право не встановлювало і не встановлює правових основ для обміну державними територіями та спеціально не регулює правила його здійснення. Але, зважаючи на те, що, як і в разі з купівлею-продажем державної території, правовою формою здійснення такого акта є публічно-правовий договір, він має бути укладений із дотриманням права міжнародних договорів. При обміні територіями неприпустиме порушення принципу рівності та самовизначення. Усі інші умови здійснення обміну державними територіями зазвичай відносять на розсуд сторін.
На практиці обмін територіями є одним із прийнятних способів вирішення прикордонних територіальних спорів. Іноді обмін викликаний прагненням усунути роздробленість території та переслідує економічні цілі У 1890 р. Велика Британія уступила Німеччині острів Гельголанд в обмін на німецькі колонії в Африці (Занзібар);. У практиці тоталітарних держав обмін територіями може мати ідеологічне підґрунтя Обмін територіями між СРСР і Польщею в 1954 р. мав на меті досягнення етнічної гомогенності у прикордонних областях і супроводжувався переселенням етнічних поляків з України до Польщі, а етнічних українців - з Польщі до України;. Обмін територіями зберігає значення й у сучасних міжнародних відносинах.
Окупація -- спосіб придбання території, яка нікому не належить (terra nullius). Окупація була надзвичайно поширена в епоху великих географічних відкриттів. При цьому населення таких територій, у тому числі народи, що мали державність, вважалися нецивілізованими, і їхні права на територію в розрахунок не брали. Спочатку окупація проводилася за допомогою встановлення прапору держави, яка вважала себе першовідкривачем території, і заяви про її приєднання. Згодом на окупованих територіях держави почали створювати колоніальні адміністрації. У сучасному світі окупація втратила значення як підстава для придбання території, тому що на Землі не залишилося нічийних територій. Гіпотетично окупація можлива в разі, наприклад, виникнення у відкритому морі нових островів у результаті геологічних процесів.
Ефективна окупація можлива в тих випадках, коли держава не має договірного чи судового підтвердження володіння частиною своєї території. Тому питання про ефективну окупацію може розглядатися не тільки щодо terra nullius, а й щодо спірних територій. У разі придбання територій внаслідок ефективної окупації кожна зі сторін, що претендують на територію, доводить, що вона здійснює свій суверенітет на цій території більш ефективно. Тому обґрунтування державою свого права на територію має бути пов'язане не стільки з публічним проголошенням наміру володіти цією територією, скільки з постійним, безупинним і досить тривалим проявом її влади на цій території В арбітражному висновку 1928 р. щодо спору між США та Нідерландами про острів Пальмас були взяті до уваги «акти мирного здійснення нідерландського суверенітету» з 1700 по 1906 роки (Island of Palmas
Case, 2. R.I.A.A. 829 (1928). Справа була вирішена на користь Нідерландів. Відносно суперечки між Данією і Норвегією про Східну Гренландію в 1933 р.: Постійна палата міжнародного правосуддя взяла до
уваги акти суверенної влади Данії з 1721 по 1931 роки (Eastern Greenland Case. P.C.I.J. Rep. Ser. A/B. № 53 (1933) P. 22--147). Справа була вирішена на користь Данії;. У сучасній міжнародно-правовій практиці спори, пов'язані з ефективною окупацією, досить рідкі.
Давнина володіння у практиці й теорії міжнародного права не є загальновизнаною підставою для зміни державної території Броунли Я. Международное право: В 2 кн. - Кн. 1. - М.: Прогресс, 1977. - С. 249-250;. Претензії, пов'язані з давниною володіння, зазвичай ґрунтовані на тривалому та мирному публічно-правовому контролі над територією, що можна розцінювати як здійснення суверенітету de facto при відсутності зустрічних домагань із боку інших держав. Загальновизнано, що, якщо дії, що породили давнину володіння, протиправні, права на територію не виникають.
Поняття давнини володіння дуже близьке до ефективної окупації. Але при давнині володіння не може виникати спору щодо юридичної приналежності території, як це відбувається при обґрунтуванні ефективної окупації. Територія, на якій певна держава здійснює суверенітет та претендує на її придбання за давниною володіння, юридично належить іншій державі. Сучасна практика майже не має справи з апеляцією до давнини володіння, що не виключає можливості використання цієї підстави для вирішення територіального спору.
1.1.2 Протиправні зміни державної території . Оренда території
Не є правовими підставами для зміни державної території анексія, військова окупація. Будь-які територіальні зміни, що виникли на підставі або внаслідок анексії чи військової окупації, мають бути визнані юридично недійсними.
Анексія -- насильницьке приєднання території однієї держави до території іншої. Протягом майже всієї історії людства вона була основним видом придбання територій і вважалася правом переможця. У більшості випадків анексії були наслідком завоювань. Оскільки анексії не вважалися протиправними, то зазвичай вони одержували юридичне закріплення в мирних договорах й у внутрішньому законодавстві. Заборона анексій пов'язана з відмовою від воєн як засобу вирішення міжнародних спорів у Паризькому договорі 1928 р. і закріпленням у міжнародному праві, насамперед у Статуті ООН, гарантій цілісності державної території. Проте спроби анексій у сучасному світі не зникли, хоча й зустрічаються нечасто. Прикладом може служити спроба анексії території Кувейту в результаті агресії Іраку в 1990 р Действующее международное право.Т. 1.- М. 1996. - С. 189;.
Міжнародно-правова заборона анексій викликала чимало питань про правомірність територіальних придбань після Паризького договору 1928 р. й особливо після прийняття Статуту ООН. Чинному міжнародному праву відомі випадки визнання й осуду окремими державами своїх анексій, що, однак, не мало наслідком повернення анексованих територій. В іншому випадку відмова як від визнання анексії, так і від повернення території може стати перешкодою для укладення мирного договору.
Військова окупація -- це тимчасове захоплення збройними силами однієї держави території іншої. На відміну від анексії військова окупація не спричиняє зміни приналежності (титулу) території. Військова окупація зазвичай має місце в ході міжнародного збройного конфлікту. Оскільки стан військової окупації пов'язаний із фактичним здійсненням влади на окупованій території, міжнародне право встановлює зобов'язання для держави, що окупує IV Гаазька конвенція про закони й звичаї сухопутної війни 1907 р.;ІV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1929 р.; Додатковий протокол 1 1977 р. до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р.;.Військова окупація, незалежно від її тривалості, не створює правових основ для зміни державної території.
Оренда території
Оренда території -- один зі способів, що найчастіше зустрічаються в чинному міжнародному праві, тимчасової передачі території однією державою іншій на підставі міжнародного публічно-правового договору оренди. Оренда державної території в будь-якому її вигляді є хоча і специфічною, але все ж таки зміною державної території, тому що держава-орендодавець на час утрачає частково свій суверенітет щодо такої території, а держава-орендар тимчасово його здобуває.
У міжнародному праві розрізняють два види оренди. При першому виді оренди суверенітет щодо орендованої території тимчасово переходить від орендодавця до орендаря. У минулому оренда з повним переходом суверенітету до орендаря була надзвичайно розповсюдженою. Будучи, звісно, результатом нерівноправних міжнародних договорів, такий вид оренди служив засобом забезпечення довгострокової (до 99 років) присутності великих держав у різних регіонах світу. У сучасному світі звернення до цього виду оренди майже не практикується, хоча ініціативи укладення таких договорів зустрічаються.
Другий вид оренди пов'язаний із наданням орендованої території особливого правового статусу, при якому орендодавець втрачає деякі суверенні права щодо орендованої території. Умови такої оренди в кожному випадку різні, а термін більш короткий, ніж при переході суверенітету. Цей вид оренди найчастіше зустрічається в сучасних міжнародно-правових відносинах Часткова втрата суверенних прав України передбачена згідно з договорами з Російською Федерацією від 28 травня 1997 р. (Соглашение между Российской Федерацией и Украиной о параметрах раздела Черноморского флота от 28.05.1997 г. // Бюллетень международных договоров. - 1999. - № 10. - С. 34-74; Соглашение между Российской Федерацией и Украиной о статусе и условиях пребывания Черноморского флота Российской Федерации от 28.05.1997 г. // Там само. - С. 74-80; Соглашение между Правительством Российской Федерации и Правительством Украины о взаиморасчетах, связанных с разделом Черноморского флота и пребыванием Черноморского флота Российской Федерации на территории Украины от 28.05.1997 г. // Там само. - С. 80-83);.
1.1.3 Державна територія з міжнародно-правовим режимом
Користування деякими територіями держави може бути врегульоване не тільки внутрішньодержавними правовими актами, а й нормами міжнародного права. Це може бути викликано проходженням через територію держави важливих міжнародних шляхів (рік, каналів та ін.), передачею державі будь-якої території на визначених умовах (Шпіцберген), прийняттям державами на себе міжнародних зобов'язань (без'ядерні зони) та ін.
Наявність міжнародно-правового регулювання державною територією іноді не враховується у внутрішньому праві. Тим часом навряд чи можна назвати хоча б одну державу світу, в якої не було б територій з елементами міжнародно-правового регулювання. Такими територіями держави зазвичай є: територіальне море, внутрішні води, повітряні коридори, міжнародні та прикордонні ріки й озера, міжнародні протоки, міжнародні канали. У міжнародній практиці зустрічаються й інші випадки міжнародно-правового регулювання користування державною територією. Такими є, наприклад, кондомініуми, без'ядерні зони, архіпелаг Шпіцберген.
Поширення міжнародно-правового регулювання на державну територію чи окремі її частини закріплюється у спеціальних міжнародних договорах. Так, щодо територіального моря в Конвенції з морського права 1982 р. сказано: «Суверенітет над територіальним морем здійснюється з дотриманням чинної конвенції й інших норм міжнародного права».
Міжнародно-правовий режим рік і озер
Якщо ріка протікає по території двох чи більше держав, для її використання може бути встановлений міжнародно-правовий режим. Спочатку це стосувалося свободи річкового судноплавства. Міжнародно-правове закріплення такої свободи відомо з часів договорів Римської імперії. На межі XVII-XVIII століть, з укладенням Рейсвикського (1697) й Утрехтського (1713) договорів, принцип свободи річкового судноплавства починає затверджуватися у відносинах між європейськими державами, а в найбільш повному вигляді він знайшов закріплення в Заключному акті Віденського конгресу 1815 р. Заключительный акт Венского конгресса от 9 июня 1815 г., ст. СVІІІ-СХVІІ // Коровин Е. А. Международные договоры и акты нового времени. - М.1990 - С. 15.. В Америці прогрес у цій області протікав значно повільніше та відбувався з другої половини ХІХ ст., в Африці й Азії -- з початку ХХ ст.
З другої половини ХІХ ст. ріки, а в деяких випадках і озера, опиняються в центрі уваги держав не тільки як судноплавні шляхи. Необхідність міжнародного співробітництва виникає із приводу більш широкої гідротехнічної експлуатації рік, використання їх як питних джерел і для промислового рибальства. Лише у процесі міжнародного співробітництва може бути вирішена проблема транскордонного забруднення рік.
Відповідно до сучасного міжнародного права до рік і озер, що мають міжнародно-правовий режим, відносять: міжнародні ріки, прикордонні ріки та прикордонні озера.
Міжнародні -- це ріки, що протікають по території двох і більше держав і є судноплавними (Дунай, Рейн, Конго, система рік Амазонки, Ла-Плати й ін.). На міжнародних ріках на підставі договірних чи звичайних норм міжнародного права встановлюється, як правило, свобода судноплавства для торгових суден прибережних держав. Однак серед міжнародних рік зустрічаються відкриті ріки, на яких відповідно до угоди прибережних держав установлена свобода судноплавства для всіх держав світу (Дунай, Рейн, Шельда, Мозель, Конго, Амазонка й ін.) Плавання по міжнародних ріках військових судів неприбережних держав заборонено.
Прикордонні -- ріки, що розділяють території двох і більше держав (Амур, Буг, Тиса й ін.). Правовий режим прикордонних рік установлюється зазвичай або договором про кордон, або внутрішнім законодавством прибережних держав, що мають спільний кордон. На таких ріках нерідко застосовуються обмеження свободи судноплавства.
Прикордонними називають озера, через які проходить державний кордон двох чи декількох держав. Такі озера можуть бути безстічними, тобто не з'єднаними з океаном (Каспійське море) і з'єднаними з океаном (Великі Озера Північної Америки). На підставі спеціальних договорів на прикордонних озерах зазвичай установлюється свобода торгового судноплавства прибережних держав До розпаду СРСР міжнародно-правовий режим Каспійського моря визначався на підставі низки договорів. Найважливішим з них був Договір між РРФСР і Персією 1921 р. (див.: Там само. -- С. 301--309.) Після розпаду СРСР між прикаспійськими державами виникли серйозні труднощі у визначенні міжнародно-правового режиму Каспію. Одні держави пропонують секторальний розподіл озера, інші - розподіл за аналогією з міжнародним морським правом. Питання залишається до кінця не врегульованим..
Після розпаду СРСР із проблемою закріплення міжнародно-правового режиму міжнародних і прикордонних рік зіткнулася Україна. Дотепер міжнародним правом урегульований режим лише однієї міжнародної ріки, що протікає по території України, -- Дунаю. Міжнародно-правовий режим більшості інших рік (таких як Дніпро, Прип'ять, Ос-кол, Воронеж, Псел і ін.) поки не визначений.
Режим судноплавства по Дунаю
Україна є учасницею одного міжнародного договору про режим міжнародної ріки -- Конвенції про режим судноплавства по Дунаю 1948 р. Конвенция о режиме судоходства по Дунаю от 18 августа 1948 г. //Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. - С. 450-459.
. Дія Конвенції поширюється на всю «судноплавну частину Дунаю, від Ульма до Чорного моря, через Сулінське гирло з виходом до моря через Сулін-ський канал» (ст. 2). Навігація на цьому відрізку Дунаю має бути свободною та відкритою «відповідно до інтересів і суверенних прав придунайських країн, а також з метою зміцнення економічних і культурних зв'язків придунайсь-ких країн між собою і з іншими країнами» (Преамбула). Військові судна придунайських держав за межами своїх країн можуть знаходитися «за домовленістю між заінтересованими придунайськими державами». Плавання по Дунаю військових кораблів усіх не придунайських держав заборонено. Конвенція встановлює обов'язки дер-жав-учасниць із забезпечення судноплавства на своїх ділянках ріки, установлює режим судноплавства, визначає порядок покриття витрат із забезпечення судноплавства. На підставі Конвенції про режим судноплавства по Дунаю 1948 р. створена Дунайська комісія у складі представників придунайських країн і встановлена її компетенція. Штаб-квартира Комісії знаходиться в м. Будапешті. Конвенція передбачає створення спеціальних річкових адміністрацій Конвенція, СРСР, 18.08.1948 Конвенція про режим судноплавства на Дунаї //zakon.nau.ua/doc/?uid=1014.3153.0;.
Архіпелаг Шпіцберген
Тривалий час архіпелаг Шпіцберген не входив до складу території жодної держави. Статус «нічийної території» островів Шпіцбергена було закріплено ще в 1872 р. угодою між Росією, Норвегією та Швецією. На Паризькій конференції 1920 р. між Норвегією, Швецією, Англією, США, Францією, Італією, Данією, Нідерландами та Японією було укладено Договір про Шпіцберген, за яким суверенітет щодо архіпелагу було закріплено за Норвегією, а учасникам договору було надано право на гірничий промисел, рибну ловлю, полювання на морського звіра на островах архіпелагу та архіпелажних водах Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. -- С. 442--444;. Радянський Союз приєднався до договору 7 травня 1935 р. Питання про правонаступництво України щодо цього договору має вирішуватися згідно з міжнародним правом за принципом континуїтету Действующее международное право.Т. 1.- М. 1996. - С. 202-204;.
1.2 Поняття, види й порядок установлення державного кордону
Державний кордон - це юридично обґрунтована умовна лінія й минаюча по цій лінії умовна вертикальна площина, що визначає межі державної території.
Юридичне оформлення кордону є одночасно й закріпленням права на розташовану на ньому територію. Кордони визначають сферу територіальної юрисдикції.
Міжнародне право зобов'язує втримуватися від будь-яких зазіхань на кордони інших держав, від будь-яких вимог або дій, спрямованих на захоплення частини або всієї території будь-якої держави. Кордони можуть змінюватися відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за згодою.
Прийнято розрізняти сухопутні, водні й повітряні кордони, а також кордони надр Соглашение о сотрудничестве государств -- участников Содружества по обеспечению стабильного положения на их внешних границах 1992 г. // Действующее международное право / Сост. ЮМ. Колосов и Э.С. Криечикова. Т. 1. С. 191--195;.
Сухопутні кордони, як правило, проводяться з урахуванням особливого рельєфу місцевості (гори, ріки й інші характерні ознаки) - орографічні кордони. Нерідко доводиться проводити кордони між умовними пунктами без природних орієнтирів по прямої лінії (геометричні кордони). Відомі також так називані географічні (астрономічні) кордони, що збігаються з меридіанами й паралелями географічної сітки. Такими є кордони арктичного сектора Росії. Широко застосовувалися такі кордони при розмежуванні колоніальних володінь в Африці. Будучи проведеними без обліку місцевих умов, вони розділяли племена, різали природні й господарські комплекси.
Водні кордони підрозділяються на річкові, озерні, морські. На ріках кордони встановлюються за згодою між прибережними державами: на судноплавних ріках - по тальвегу (лінії найбільших глибин) або посередині головного фарватеру, на несудохідних ріках -посередині ріки. На озерах й інших водоймах кордони встановлюються по прямої лінії, що з'єднують виходи сухопутного кордону до берегів озера. Минаючий по ріці, озеру або іншій водоймі кордон не переміщається при зміні обрису берегів або рівня води й при відхиленні русла ріки.
Морські кордони збігаються із зовнішніми кордонами територіальних вод. Відповідно до міжнародного права Україна встановлює 12-мильну ширину цих вод (відповідно до Конвенції ООН по морському праву 1982 р.).
Повітряними кордонами державної території є бічні й висотні межі її повітряного простору. Ніякі особливі угоди по повітряних кордонах не укладається Міжнародне публічне право. / Під ред. К.А. Бекяшева. - М.: ТОВ «ТК Велби», 2003. - С. 248;.
Кордони встановлюються договірним шляхом у два етапи:
1) делімітація - установлення лінії державного кордону, здійснюване по великомасштабних картах з докладним зображенням на них рельєфу, населених пунктів й інших фізико-географічних об'єктів. Договори про делімітації містять зобов'язання про демаркації кордонів.
2) демаркація - тобто визначення кордонів на місцевості, установлення прикордонних знаків і складання відповідних документів (на водній або річковій ділянці стовпи встановлюються на обох берегах прикордонної ріки; при демаркації морських кордонів застосовуються буї, моноліти).
Режим державного кордону включає наступні питання:
1. Зміст державного кордону, тобто порядок схоронності й підтримки в належному стані прикордонних знаків, устаткування, проведення їхніх контрольних оглядів, перевірок.
2. Перетинання державного кордону особами й транспортними засобами й переміщення через нього товарів, вантажів і тварин. Здійснюється тільки в пунктах переходу (перетинання), установлених за домовленістю, а також через коридори польоту.
3. Ведення на державному кордоні господарської, промислової й іншої діяльності (полювання, рибальство, лісове й сільське господарство). Установлюються смуги уздовж державного кордону шириною до 20 метрів, у межах яких забороняється господарська діяльність або окремі види діяльності.
Закон «Про державний кордон України» від 04 листопада 1991 р. з наступними змінами й доповненнями, виходить із необхідності договірного закріплення границь: він містить положення про встановлення кордону, про прикордонний режим, повноваження органів держави в сфері охорони кордонів України.
Для забезпечення порядку в прикордонних районах держави можуть створювати в них спеціальний режим, називаний прикордонним.
Серйозні проблеми, пов'язані із кордонами виникли після розпаду СРСР, тому що в нових держав немає матеріальних можливостей облаштувати границю. Це спонукало звернутися до спільної охорони. В 1995 р. Рада глав держав СНД прийняла концепцію охорони зовнішніх границь Прикордонними військами держав-учасників СНД. Документ закріпив розподіл границь на внутрішні й зовнішні. Внутрішніми є кордони між державами СНД, на які поширюється режим прозорості. Зовнішні - це кордони країн СНД із суміжними державами, що не входять у СНД.
Для рішення питань, пов'язаних з підтримкою прикордонного режиму, для своєчасного врегулювання прикордонних інцидентів на певні ділянки кордонів Уряд України призначає прикордонних представників (комісарів, уповноважених).
Охорона державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах покладається на Державну прикордонну службу України, а в повітряному та підводному просторі в межах територіального моря - на Збройні Сили України. Державна прикордонна служба України і Збройні Сили України під час виконання завдань з охорони державного кордону України керуються цим Законом, законами України "Про Державну прикордонну службу України", "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", іншими нормативно-правовими актами та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України Закон України «Про державний кордон України» № 1777 - XII від 04.11.1991;.
У відповідності зі статтею 20 Закону України «Про державний кордон України» порушниками державного кордону України є:
1) особи, які перетнули або намагаються перетнути державний кордон України будь-яким способом поза пунктами пропуску через державний кордон України або в пунктах пропуску через державний кордон України, але з порушенням правил його перетинання;
2) особи, які проникли або намагаються проникнути на українські або іноземні транспортні засоби закордонного проходження з метою незаконного виїзду з території України;
3) іноземні невійськові судна і військові кораблі, що зайшли в територіальне море або внутрішні води України з порушенням встановлених правил заходу в ці води. Іноземні підводні човни й інші підводні транспортні засоби є порушниками державного кордону України й у тих випадках, коли вони перетинають державний кордон України в підводному положенні або знаходяться в цьому положенні під час плавання і перебування у водах України;
4) повітряні судна й інші літальні апарати, що
перетнули державний кордон України без відповідного дозволу компетентних органів України або вчинили інші порушення правил перельоту через державний кордон України. Порушенням державного кордону України є також перетинання його будь-якими іншими технічними або іншими засобами без відповідного на це дозволу або з порушенням встановленого порядку. Закон України «Про державний кордон України» № 1777 - XII від 04.11.1991;
Правовий режим Арктики й Антарктики
Арктика -- частина земної кулі, обмежена Північним полярним колом, що включає у себе околиці материків Євразія і Північна Америка, а також Північний Льодовитий океан. Арктика національно привласнена, її територія поділена між США, Канадою, Данією, Норвегією і Росією на полярні сектори. Система північних полярних секторів установилася з ініціативи Канади і СРСР, що володіють найбільшими приполярними узбережжями, їхньою верхньою точкою є Північний полюс, а точками основи -- виходи національного кордону до морського узбережжя Північного Льодовитого океану. Водночас США не розділяють позицію Канади і СРСР у відношенні Арктики і продовжують виступати проти секторальної системи і в даний час. Такої ж позиції дотримується Норвегія. Обидві держави думають, що за межами територіальних вод в Арктиці повинні діяти свободи відкритого моря. Данія, будучи сувереном Гренландії, схиляється до точки зору США і Норвегії. Постановою Президії ЦВК СРСР від 15 квітня 1926 року проголошуються територією Союзу РСР (у даний час -- Росії) усі як відкриті, так і здатні бути відкритими надалі землі й острови, розташовані в Північному Льодовитому океані, до Півночі від узбережжя Союзу РСР (Росії) до Північного полюса в межах між меридіанами 32°04"35" східної довготи і 168°49"30" західної довготи, крім земель і острова архіпелагу Шпіцберген, що належить Норвегії за Міжнародним договором від 9 лютого 1920 року. Канада в 1921 році офіційно нотифікувала Данію про те, що всі землі й острів до Півночі від канадської континентальної частини підпадають під суверенітет Канади. Королівський указ від 1926 року в додаток до Акта про північно-західні території Канади встановив правило, відповідно до якого іноземні громадяни, які бажають відвідати сухопутні райони, що прилягають до узбережжя Канади в Арктиці, повинні спочатку отримати на це дозвіл канадської влади. Стосовно морських просторів Арктики діють норми міжнародного морського права (Конвенція ООН з морського права 1982 року). Відповідно до Конвенції прибережні держави мають право приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил із запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення морського середовища із суден у покритих льодами районах у межах виняткової економічної війни. У районі Арктики встановлене вільне судноплавство, крім того, можливі стоянки військових підводних кораблів, що мають ядерну зброю. Північний морський путь, що проходить уздовж арктичного узбережжя Росії, є головною національною комунікацією в Росії. Приполярні держави встановлюють дозвільний порядок ведення господарської діяльності в районі Договор об Антарктике 1959 г. II Ведомости СССР. 1961. № 31; Полярного кола, правила охорони навколишнього середовища і т.п. Договір про Шпіцберген 1920 року встановлює статус цього, розташованого в Арктиці архіпелагу. Відповідно до договору Шпіцберген (Свальбард) є демілітаризованою і нейтралізованою територією, що знаходиться під суверенітетом Норвегії. Договором також передбачається вільний доступ на острови і води архіпелагу громадян усіх держав-учасниць договору для проведення господарської, наукової або іншої діяльності Дмітрієв А. І., Муравйов В. І. Міжнародне публічне право. - К., 2000. - С. 310;.
Новий імпульс співробітництву арктичних держав і усього світового співтовариства з арктичних питань був даний у вересні 1996 року, коли 8 арктичними державами (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія, Швеція), на основі підписаної в Оттаві (Канада) декларації, була створена нова регіональна міжнародна організація -- Арктична Рада. Відповідно до статутних документів її цілями є: -- здійснення співробітництва, координації і взаємодії арктичних держав при активній участі корінних народів Півночі й інших жителів Арктики із загально арктичних питань;-- контроль і координація виконання екологічних програм; -- розробка, координація і контроль за виконанням програм стійкого розвитку; -- поширення інформації, заохочення інтересу й освітніх ініціатив із питань, пов'язаних з Арктикою. Неарктичні держави можуть брати участь у діяльності Арктичної Ради в якості спостерігачів. Україна, що має свої інтереси в Арктиці, як велика морська і наукова держава, повинна використовувати потенційні можливості цієї організації з метою створення нового правового режиму в цьому регіоні, який би враховував і її законні інтереси. Антарктика -- це материк Антарктида, розташований навколо Південного полюса Землі, що обмежений із півночі 60" південної широти і включає прилягаючі до нього шельфові льодовики, острови і прилягаючі моря. Антарктика була відкрита в ході експедиції російських судів під командою М.П. Лазарева і Ф.Ф. Беллінс-гаузена в 1818-1821 роках. Правовий режим цієї зони визначається Вашингтонським договором про Антарктику від 1 грудня 1959 року, що спочатку був підписаний дванадцятьма державами, включаючи СРСР. Договір про Антарктику носить безстроковий і відкритий характер. Він відкритий для приєднання до нього будь-якої держави-члена ООН або будь-якої іншої держави, що може бути запрошена приєднатися до Договору за згодою всіх договірних сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативних нарадах. За цим договором (стаття 1) Антарктида оголошена демілітаризованою і нейтралізованою територією. Там не можна проводити ядерні випробування і здійснювати викидання радіоактивних відходів (стаття 5). Проте договір не забороняє використання військового персоналу або устаткування для наукових досліджень або для будь-яких мирних цілей. Антарктида повинна використовуватися міжнародним співтовариством у мирних цілях. Встановлено свободу наукових досліджень і співробітництва. Спостерігачі та науковий персонал станцій в Антарктиці знаходиться під юрисдикцією держави, що направляє. Води Антарктики є відкритим морем. Відповідно до положень Договору 1959 року всі територіальні претензії держав в Антарктиці «заморожувалися». Але після підписання договору вони були заявлені. Причиною стало припущення, що надра континенту містять великі мінеральні багатства. На претензіях особливо наполягають Великобританія, Франдія, Аргентина, Австралія, Чилі, Норвегія і Нова Зеландія. Положення загострилося в зв'язку зі зростанням кількості учасників Договору: на 1 липня 1996 року в договорі вже брала участь 41 держава. Вихід був знайдений досить оригінальний: держави-учасниці Договору на спеціальній Консультативній нараді 4 жовтня 1991 року підписали в Мадриді (Іспанія) документ по врегулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики -- Протокол про охорону навколишнього середовища, що став практично складовою частиною Договору про Антарктику. Ним фактично заморожується (забороняється) ведення в Антарктиці усіх видів геологорозвідувальних робіт, включаючи експлуатаційні, терміном на 50 років, а сама Антарктида проголошена міжнародним заповідником. Україна, відповідно до положень Договору 1959 року, із 1996 року має на цьому материку свою науково-дослідну станцію «Академік Вернадський» (колишню «Фарадей»), розташовану на острові Галіндес (архіпелаг Арджентайн), що була подарована їй Великобританією Трофимов В.Н. Правовой статус Антарктики. М., 1990;.
Міжнародні ріки - це ріки, що протікають по території декількох держав або поділяючі їхні території (а також озера).
Прийнято розрізняти:
1) властиво міжнародні ріки - судноплавні ріки, що мають вихід у море;
2) трансграничні (багатонаціональні) - протекающие по територіях декількох держав і не мають виходу до моря, як правило, несудохідні або судноплавство по яких має місцеве значення;
3) прикордонні - такі ріки, по яких проходить кордон між прибережними державами.
До числа основних міжнародно-правових документів, що визначають статус і правовий режим міжнародних рік ставляться:
* Паризький мирний договір 1814 р. (проголошує волю судноплавства по Рейну);
* Женевська конвенція 1923 р. про гідроенергії водних потоків, що мають значення для декількох держав.
Універсальних конвенцій, що кодифікували б основні принципи й норми міжнародного «річкового» права немає. Єдиним документом загального характеру є Гельсінські правила використання вод міжнародних рік 1966 р., які носять рекомендаційний характер. Це питання в основному вирішується у двосторонніх і багатосторонніх угодах держав, що граничать.
Як зразок розглядається Конвенція про режим судноплавства по Дунаю 1948 р. Згідно ст. 1, навігація по Дунаю оголошена вільної й відкритої для громадян, торговельних судів і товарів. Плавання військових кораблів всіх непридунайських країн заборонено. Плавання військових, поліцейських, митних судів придунайських країн може відбуватися лише в межах границь своєї країни, а на інших ділянках - лише за згодою відповідних прибережних держав.
Якщо в минулому режим міжнародних рік стосувався тільки судноплавства, то сьогодні зростаючого значення набуває регулювання використання рік у господарських цілях: для одержання електроенергії, для забезпечення потреб промисловості й сільського господарства. Тут діє принцип - будь-які способи використання не повинні наносити збитку законним інтересам інших прибережних держав, а також прибережні держави повинні вживати заходів для збереження ріки. Клименко Б.М. Международные реки. М., 1969;
РОЗДІЛ ІІ Територія з міжнародним і змішаним регіоном
Води відкритого моря протягом тисячоліть розглядалися найбільш прогресивними мислителями і юристами як простори, котрими мають право користуватися всі, не завдаючи при цьому шкоди один одному.
На основі подібного погляду в різноманітні періоди історії води відкритого моря розглядалися окремими юристами як простори, що підпадають під поняття загальної спадщини людства. Проте це положення не тільки обґрунтовувалось, але й заперечувалось, і сучасне міжнародне морське право чітких положень у цьому питанні поки що не мас. Разом з тим у водах відкритого моря протягом ось уже 400 років діє принцип свободи відкритого моря, зміст котрого поступово розширюється.
У наш час принцип свободи відкритого моря сформульований і закріплений у Конвенції ООН з морського права 1982 р. Відповідно до ст. 86 цієї Конвенції, під водами відкритого моря маються на увазі всі частини моря, що не входять до внутрішніх морських вод, територіального моря, архіпелажних вод і виняткових морських економічних зон.
Із цього виходить, що "води відкритого моря" - це води, розташовані за межами дії національної юрисдикції і, отже, на них поширюється дія міжнародного режиму. Зміст цього режиму визначений у ст. 87 Конвенції 1982 p., де сформульовані такі свободи відкритого моря:
- свобода судноплавства;
- свобода рибальства;
- свобода польотів над відкритим морем;
- свобода прокладення кабелів і трубопроводів;
- свобода наукових досліджень;
- свобода створення штучних островів та інших споруджень. Разом із тим, слід зазначити, що цей перелік свобод відкритого
моря не є вичерпним і загальний принцип свободи відкритого моря припускає можливість і інших правомірних дій, що не йдуть урозріз із вимогами міжнародного морського права Барсегов Ю. Г. Территория в международном праве. М., 1988. - С.149;.
Особливо це стосується положень щодо екологічної охорони морського середовища. Тому всі дії, здатні спричинити морському середовищу якусь екологічну шкоду, неприпустимі у водах відкритого моря. З огляду на величезне значення і необхідність охорони морського середовища від забруднення, можна припустити, що комплекс дій, відзначений у ст. 87 Конвенції 1982 p., має певний недолік, оскільки в ньому не передбачена необхідність екологічного захисту морського середовища.
Подобные документы
Розуміння міжнародним правом території переважно в просторовому аспекті. Територіальне верховенство держави, її зв'язок з державним суверенітетом. Історичні способи придбання територій. Умови змінення території держави, міжнародно-правові сервітути.
контрольная работа [29,3 K], добавлен 17.02.2013Поняття юридичної особи в міжнародному приватному праві. Види об'єднань господарських товариств в країнах континентальної Європи і Великобританії. Підстави допуску іноземної особи до здійснення підприємницької діяльності на території іншої країни.
курсовая работа [33,9 K], добавлен 01.04.2011Поняття міжнародно-правової відповідальності. Підстави міжнародно-правової відповідальності держав. Міжнародно-правові зобов’язання, що виникають у зв’язку з заподіянням шкоди внаслідок учинення дії, що не становить міжнародного протиправного діяння.
реферат [24,7 K], добавлен 19.08.2010Поняття нейтралітету у міжнародному праві та його форми. Нейтралітет як вид статусу держави в міжнародно-правових відносинах, а також стратегія зовнішньополітичної діяльності України. Вибір кращої моделі забезпечення національної безпеки України.
дипломная работа [84,2 K], добавлен 22.12.2012Підстави виникнення, зміни та припинення сімейних правовідносин, їх поняття та види. Особливий вид юридичних фактів у сімейному праві. Види суб’єктів сімейних правовідносин та особливості їх правового статусу. Поняття об’єктів сімейних правовідносин.
дипломная работа [76,2 K], добавлен 05.10.2012Поняття та підстави представництва в цивільному праві України. Види представництва в цивільному праві України. Оформлення та умови дії довіреності, як підстави представництва у цивільному праві України.
курсовая работа [27,2 K], добавлен 17.10.2005Поняття "іноземець", "особа без громадянства". Особливості правового статусу різних категорій іноземців, їх відповідальність на території України. Імунітети від юрисдикції України. Визнання правоздатності і дієздатності особи у міжнародному праві країни.
контрольная работа [19,7 K], добавлен 03.03.2012Загальнотеоретичні аспекти поняття покарання, його властивості, ознаки, види, загальні засади призначення, складові і значення в сучасному кримінальному праві. Поняття, сутність, значення, ознаки, класифікація та особливості системи покарань в Україні.
курсовая работа [52,2 K], добавлен 19.01.2010Міжнародно-правові питання громадянства. Правове регулювання порядку надання громадянства у різних державах. Коротка характеристика Закону України "Про громадянство". Підстави і порядок припинення громадянства. Режим іноземців і право притулку.
контрольная работа [33,1 K], добавлен 05.02.2011Поняття та особливості шлюбу у міжнародному приватному праві. Джерела колізійного регулювання сімейних відносин за участю іноземного елементу. Основні колізійні проблеми шлюбно-сімейних відносин: питання укладення та шлюбу, визнання його недійсним.
курсовая работа [42,4 K], добавлен 23.12.2014
