Органи держави: поняття, види, принципи організації

План

І. Загальна характеристика органу держави

1)Поняття органу держави

2)Ознаки органу держави

3)Види органів держави

ІІ. Принципи організації та діяльності органів держави

1) Принцип розподілу влад

2) Критерії класифікації органів держави

ІІІ. Органи внутрішніх справ та служби безпеки України

1) Завдання і функції органів внутрішніх справ. Напрями правоохоронної діяльності органів внутрішніх справ

2) Міністерство внутрішніх справ України, його основні завдання, структура та повноваження

3) Структура, принципи діяльності, права та обов'язки міліції

4) Поняття Служби безпеки України, її завдання, принципи діяльності

5) Структура та повноваження СБУ

6) Участь МВС України в Інтерполі - міжнародній організації кримінальної поліції

Вступ

Важливим і невід'ємним елементом державного апарату є орган держави. У науковій літературі ця категорія розуміється неоднозначно. В одних випадках під ним розуміють складову механізму держави, що має власну структуру, чітко визначені повноваження з управління та взаємодії з іншими частинами державного механізму.

У інших -- державний орган визначається як «частина державного апарату -- група осіб чи одна особа, що має юридичне визначену державно-владну компетенцію». Одні автори вважають, що орган держави -- це «структурно відокремлений, внутрішньо організований колектив державних службовців, який наділений компетенцією для виконання певних владно-управлінських функцій і завдань держави», інші характеризують його як «структурно організований елемент державного механізму, наділений владними повноваженнями та необхідними матеріальними засадами для здійснення завдань».

Всі наведені визначення відображають особливості розуміння цієї категорії різними авторами і мають право на існування. Важливим є розуміння того, що саме державні органи формують структуру державного апарату. Саме від рівня їх розвитку, взаємодії, чіткості повноважень залежить рівень розвитку і ефективність державного апарату.

І. Загальна характеристика органу держави

1.1) Поняття органу держави

Органи держави є найважливішою частиною механізму держави. Наявність державних органів є найбільш відчутним і чітким проявом державної організації суспільства, державної влади

1. Питання, щодо сутності органу держави було і залишається дискусійним як у вітчизняній, так і у світовій юридичній науці. Погляди, що домінують у сучасній українській теорії держави і права були сформульовані ще за радянських часів, а тому значною мірою ґрунтуються на фактажі та юридичних конструкціях, які втратили свою актуальність із моменту здобуття Україною незалежності, та застосування теорії розподілу влади. Особливої актуальності питання теорії органів держави здобувають у контексті глибоких структурних змін державного механізму України, що намічені конституційною реформою. Нещодавно, у вітчизняній юридичній науці знову було поставлено запитання щодо необхідності розроблення теорією держави і права універсального визначення поняття орган держави та переосмислення теорій, розроблених за радянських часів

2. Як зазначає В. Шаповал, за радянських часів, знайшовши розвиток і оформлення в рамках загальної теорії держави і права, державного управління та радянського будівництва, проблематика державних органів булла сферою інтересів багатьох дослідників. Перебуваючи на позиціях “класового аналізу” держави і водночас запозичивши певні здобутки старої доктрини стосовно поняття і сутності державних органів, вони сформулювали низку теоретичних положень, зміст яких значною мірою залишається актуальним. Зокрема, було констатовано, що не кожний державний інститут (елемент державного механізму, або апарату) є державним органом, і визначено поняття “орган”. Характерним для радянської юридичної доктрини було неприйняття положень зарубіжних авторів. Оскільки сучасні українські та російські дослідження данного феномену переважно ґрунтуються на досягненнях радянської юридичної науки, то для різнобічного вивчення цього питання, доцільно розглянути популярні теорії закордонних авторів, що займалися вивченням даної проблематики. Основною метою цієї статті є дослідження найбільш поширених теорій іноземних дослідників, та синтез їх досягнень з висновками вітчизняних науковців. В іноземній державно-правовій літературі неодноразово робилися спроби визначити поняття органу держави. Можна виділити три підходи до розуміння сутності державного органу, що склалися в іноземній юридичній літературі: французький (Л. Дюгі, М. Оріу, Г.Ф. Шершеневич й ін.), німецький (Г.Єллінек, Н.М. Коркунов, Ф.Ф. Кокошкін, Гірке й ін.) і суб'єктивний (Г. Кельзен). Найвідомішими представниками французького підходу є Л. Дюгі (теорія солідаризму) та М. Оріу (теорії інституціоналізму). Значний внесок у розвиток цієї теорії також зробили Є. Ерліх і Р. Паунд. У рамках цієї теорії, держава розглядається як юридична особа, що має певні права. Носієм суверенітету є сама нація, що здійснює його через своїх представників. Держава здійснює свою вольову діяльність не безпосередньо, а через індивідів, або групи індивідів, які виступають від її імені. Ці індивіди, на думку представників даного напрямку і є державн органами, які здійснюють певні повноваження, мають певні права, однак не є їх носіями, тому що вони представляють лише державно-юридичну особу й діють за її мандатом. Прихильники французького напрямку проводять розмежування між представницькими органами й агентами, тобто виконавчими органами. Один із найбільш видних представників даного напрямку Леон Дюгі із цього приводу пише: “Агенти перебувають під владою контролем органів представництва; їм цілком далекий характер представництва, тобто вони зовсім не виражають волю націй”

3 (Тут і далі переклад наш -- М.В.). М. Оріу розрізняв два види інститутів (будь-яких організацій, створених звичаєм чи позитивним правом) -- корпоративні інститути (адміністративні органи, які мають свободу для здійснення своїх адміністративних функцій) і речі (адміністративні органи, які не мають відповідної свободи при здійсненні своїх адміністративних функцій). Корпоративний інститут визначався ним як об'єктивна соціальна організація, що здійснила сама у собі найвищу міру правового порядку, тобто організація, що має одночасно суверенітет влади, конституційний устрій цієї влади з певними статутами і юридичною автономією

4. Німецький теорія була започаткована Гірке, який розробив концепцію, універсальну для будь-яких колективностей, і Г. Єллінеком, який застосував методи Гірке саме до державних органів. Г. Єллінек у рамках класичного “трьохелементного вчення” одним з перших запропонував цілісну теорію державних органів. Вчений зазначав, що не існує „двох осіб -- особи держави і особи органу, які б були між собою у правових відносинах; держава і орган, навпаки, утворюють єдине ціле”

5. На його думку, держава може існувати лише опосередковано через існування своїх органів, поза якими вона є “юридичним ніщо”. Проте органи виражають не свою волю, а волю держави. Вони практично не є самодостатніми суб'єктами права. Орган представляє державу, але не як окрема особа у праві і тільки в межах своєї компетенції. Сааме компетенція, за Г. Єллінеком, є стрижневою і якісною характеристикою державного органу, який не має жодних суб'єктивних прав. Німецьке трьохелементне вчення про державу було сприйняте і розвинуте російськими й вітчизняними дореволюційними вченими. В його рамках була продовжена робота над вивченням державних органів. М.М. Коркунов писав: “Ті особи, за якими визнається право розпорядження в певному відношенні державної владою, називаються органами державної влади”

6. Ф.Ф. Кокошкін вважав, що держава не має природної волі у психологічному смислі цього слова, що її воля складається з індивідуальних воль окремих фізичних осіб шляхом їх взаємодії. Тому ті члени держави, які беруть участь у створенні її волі називаються органами держави. Він застерігав, що “органом держави можна назвати лише того, хто вчиняє певні юридичні акти, які вважаються проявом волі держави у праві, або, щонайменше, беруть участь у вчиненні таких актів”

7. Названі та інші автори виходили з своєрідної інтегральності понять держави і державного органу, з тотожності їх загального смислу. Як зазначає Р. Герцог, вершиною суб'єктивного підходу до вивчення держави і державних органів можна вважати “Чисте правознавство” Ганса Кельзена

8. Суб'єктивний підхід стоїть на засадах, що держава взагалі і державні органи зокрема існують не об'єктивно, а є фікціями; допоміжними логічними конструкціями юридичного мислення. Таким чином, досліджувані явища повністю залежать від суб'єкта пізнання. Ганс Кельзен, розглядаючи суть поняття “державний орган”, виходить із тотожності понять “держава” і “правопорядок”. Він зазначає, що для того, щоб бути державою, правопорядок мусить мати характер організації у вужчому і спеціальному розумінні слова -- себто він повинен запровадити органи, що, функціонуючи відповідно до ідеї розподілу праці, виробляли й застосовували б норми, які становили б правопорядок, а ще він повинен досягти певного рівня централізації

9. Г. Кельзен певною мірою продовжує започаткований Г. Єллінеком підхід щодо розуміння державного органу як певної людини, яка здійснює певні акти. Він вказує: “... лише коли уявити державу як діючу особу, як певну відмінну від людини реальність, як таку собі надлюдину, лише тоді може мати сенс запитання, чи йдеться про державний акт про державну функцію, спрямованого на існування факту, й може бути отримана відповідь на запитання, є чи не є якийсь конкретний акт чи якась конкретна функція державним актом чи державною функцією”. Кельзен продовжує: “Оскільки держава як діюча особа є не реальністю, а просто допоміжною конструкцією юридичного мислення, то запитання, чи яка-небудь функція є державною функцією, не може бути спрямованим на існування якого-небудь факту. Якщо його ставити й відповідати на нього в цьому сенсі, то буде воно хибно поставленим і хибною буде відповідь на нього. Правильна постановка запитання може бути лише в тому сенсі, чи і за яких обставин певна функція, що виконується конкретною людиною, може бути приписана державі”

10.Крім того, Г. Кельзен критикує концепцію представницького мандату, яка є одним із наріжних каменів французького підходу. Він вважає, що очевидною “є фікція тотожності воль тоді, коли воля представників, чи то репрезентантів, жодним чином не є зв'язана волею тих, кого представляють, чи то репрезентованих, як у випадку юридичного представлення недієздатного або репрезентації народу сучасним парламентом, члени якого є незалежними у виконанні своєї функції; чим тільки й хочуть сказати, що вони мають „вільний мандат”

11 . З цим твердженням не можна не погодитись, оскільки історії відомі випадки, коли воля абсолютних монархів і диктаторів була значно ближчою до волі народу, ніж воля представницьких органів відповідних країн. Французький, німецький і суб'єктивний напрямки являють собою різні підходи до рішення одного й того ж питання. Всі інші конструкції іноземних державознавців у цій області в більшому або меншому ступені поєднують висновки й положення названих напрямків або прямо примикають до одного з них. Першими з радянських юристів, до глибокого вивчення суті державного органу підійшли не теоретики права а цивілісти, які розглядали дану проблему у контексті питань про суб'єкт цивільного права і про право державної соціалістичної власності. У такому плані, дуже великий вклад у вивчення даної проблеми, зробили А.В. Венедиктов, С.Н. Братусь, О.А. Флейшиц. Саме А.В. Венедиктов одним із перших дав визначення поняття державного органу, як організованого державою коллективу людей і службовців на чолі з відповідальним керівником, на котрого держава поклала виконання певних державних завдань і якому вона надала для виконання цих завдань відповідну частину єдиного фонду державного майна

12 . Визначення, запропоновані Венедиктовим і Братусем стали основою “теорії колективу” юридичної особи. На думку Ю.А. Тихомирова, широке розповсюдження цієї теорії у 50-60-х роках ХХ ст. обумовлене тим, що в умовах панування державної форми власності, було доцільним визнати державною юридичною особою, що очолювалась призначеним державою керівником, колектив робітників і службовців

13.У противагу “теорії колективу”, запропонованої А. Венедиктовим і С. Братусем, Ц.А. Ямпольська звернула увагу на особливу роль керівників державних підприємств, фактично започаткувавши “теорію керівника”. Вона визначала орган держави, як частину механізму держави диктатури робітничого класу, яка діє на основі справді демократичних принципів, активно приймає участь під керівництвом Комуністичної партії в будівництві комунізму шляхом вирішення завдань, що стоять перед державою і виконання її функцій; наділена для цього владними повноваженнями, володіє відповідною компетенцією, має певну структуру й характеризується правовим характером зв'язків, що з'єднують особовий склад органу в єдине ціле

14. У подальшому, “теорія керівника” була підтримана такими радянськими авторами як П.Т. Василенков і А.В. Міцкевич. В.В. Копейчиков зайняв компромісну позицію і визначив державну організацію як створений державою і такий, що діє у встановлених державою формах, структурний підрозділ -- трудовий колектив, на чолі з відповідальним керівником, який володіючи необхідними державними повноваженнями, внутрішньою єдністю, покликаний забезпечити максимально ефективний результат у діяльності по здійсненню функцій держави

15. Більшість сучасних російських та українських авторів продовжує радянську традицію, визначаючи державні органи через сукупність характерних рис, що відрізняють органи від інших суспільних утворень. А.Б. Вєнгєров визначає орган держави як елемент, що складає частину державного апарату, наділений компетенцією необхідною для здійснення його функцій

16.Особливої уваги заслуговує позиція В.Є. Чіркіна, який визначає такі найбільш загальні риси органу держави: виконання публічних функцій, що включають регулятивні, координаційні та інші форми управлінської діяльності в певній сфері, галузі чи регіоні; визначення правового статусу даного органу вищестоящим державним органом; право приймати управлінські рішення у межах Конституції і закону; складна внутрішня структура, апарат органу часто складається з підрозділів (інших органів) і завжди з державних службовців відповідно до штатного розкладу даного органу; фінансування з державного бюджету; відповідальність і звітність перед органом державної влади, який створив цей орган. Сам же державний орган В.Є. Чіркін визначає як самостійну структурну одиницю державної влади, що наділена державно-владними повноваженнями, необхідними для часткової реалізації (у відповідності до профілю його роботи) функцій певної гілки державної влади

17. П.М. Рабінович визначає органи держави як ті організації держави, які вона наділила владними повноваженнями щодо інших учасників суспільного життя та необхідними матеріальними засобами для здійснення цих повноважень. Владні повноваження органу полягають у наданій державою можливості встановлювати формально-обов'язкові правила поведінки загального чи індивідуального характеру (юридичні приписи) та домагатись, забезпечувати їх виконання

18. З наведеного вище можна зробити висновок, що існують різні підходи до поняття державного органу. Вони мають як переваги так і недоліки. Так, перевага німецького підходу проявляється при аналізі одноосібних державних органів -- таких як президент. До таких органів із певними обумовленнями можна віднести і суддів у судах першої інстанції, що одноособово приймають рішення у справах та проголошують його від імені України. Очевидним недоліком цього підходу є те, що він розглядає державні органи у статиці, що не дає можливості побачити ті їх аспекти, які проявляються у процесі взаємодії як з іншими державними органами, так і з недержавними інститутами. Французький підхід дозволяє більш ефективно вивчати колегіальні органи, оскільки до поняття інституту дослідниками відноситься і система ролей, що виконуються членами того або іншого органу.

Очевидною його перевагою є те, що він включає в себе вивчення державних інститутів не тільки у статиці, але й у динаміці їх взаємодії. Цей підхід є більш багатогранний ніж німецький.

Радянські дослідники відмовились від спроби філософського осмислення суті категорії “державний орган”. Натомість вони пішли шляхом виокремлення цього поняття з числа інших суспільних інститутів. Перед тим як перейти до визначення поняття органу держави, слід зробити таке застереження. Поняття органу ввійшло до теорії держави через порівняння держави і суспільства з живим організмом, що проводилось багатьма авторами протягом історії (Платон, Т. Гобс, О. Конт, Г. Спенсер, Г. Кельзен), отже, поняття орган є, у першу чергу, біологічним. “Велика радянська енциклопедія” так визначає поняття “орган” у біологічному розумінні: “Частина тіла тваринного чи рослинного організму, що виконує одну, чи частіше декілька, специфічних для нього функцій”

19. Таким чином, біологічні організми складаються з органів. У цьому відношенні Г. Кельзен писав: “У природному організмі само собою розуміється, що будь-яка частина розглядається тільки як орган або складова відносно самостійного органу”

20. Отже, й органи біологічних організмів теж складаються з менших складових частин, ті у свою чергу з ще менших -- і так до рівня клітин. Але й клітини мають свої складові частини, які здійснюють унікальні функції. Аналогічну ситуацію можна спостерігати у державі.

Держава складається з ієрархічної структури політичних та адміністративних інститутів (президент, кабінет міністрів, міністерства та відомства, місцеві державні адміністрації тощо); ті мають свої власні спеціалізовані структурні елементи, які, у свою чергу, складаються з людей. У цьому контексті закономірним є запитання: якому рівню цієї ієрархії відповідає поняття державного органу? З точки зору Г. Кельзена -- рівню громадян, які приймають державні акти, що визнаються іншими як державні. З точки зору представників французького напрямку --особи чи колективи людей, об'єднаних певною ідеєю, почуттям солідарності. На думку автора, для вирішення цього питання доцільно екстраполювати біологічне розуміння органу на державну матерію.

Тоді державним органом можна визнати колектив людей и людину, які здійснюють одну чи більше специфічних державних функцій. При визначенні загального поняття “державний орган” (орган держави) доцільно сумістити переваги всіх перелічених підходів. З точки зору теорії держави і права, державний орган не є лише системою правових норм, оскільки сам по собі статусний нормативний акт не регулює суспільні відносини, він є лише документом. Регулювання відносин завжди здійснюють люди, які у своїй діяльності такими нормами керуються.

У той же час, окрема особа чи колектив теж не можуть бути визнані органом держави, оскільки державною визнається тільки та діяльність людей, що відповідає певній нормативно визначеній процедурі. Наявність норм обумовлює ролі, які відіграють державні службовці всередині інституту державного органу та за його межами. Тільки за наявності всіх необхідних матеріальних та нормативних передумов інститут органу держави може здійснювати завдання, задля яких його створено.

Теорію Г. Кельзена можна використати як лакмусовий папірець, певного роду запобіжник. Механізм його дії наступний: якщо суспільство не визнає державною діяльність певного коллективу чи особи, то вони не можуть бути визнані органом держави.

Таким чином, державний орган можна визначити як направлені на виконання специфічних державних функцій, врегульовані відповідними правовими нормами діяльність та взаємовідносини людини чи об'єднаної спільною ідеєю групи людей, акти яких, сприймаються членами суспільства як державні.

1.2) Ознаки органу держави

Особливе призначення органу держави зумовлює наявність ряду ознак, які відрізняють орган держави від державних підприємств, установ і організацій, з одного боку, та від недержавних структур -- з іншого. Основними серед цих ознак є наступні:

Органи держави:

-- це відносно самостійні, структурно відокремлені елементи апарату держави;

Про цей факт свідчить, принцип «поділу влади», закріплення певної самостійності кожного органу влади при здійсненні своїх повноважень, недопустимість втручання в прерогативи один одного і їх злиття, але взаємний контроль дій один одного.

-- формуються народом чи державою для здійснення повноважень від її імені;

Так згідно ст. 76 КУ «Конституційний склад Верховної Ради України-чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування…»,та ст. 103 «Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права…», ми бачимо як органи держави формуються народом. Чи згідно ст. 13 ЗУ «Про Службу Безпеки України», де говориться що «…Голова Служби безпеки України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України.Голова Служби безпеки України має заступників, які за його поданням призначаються Президентом України…», та ст.15 «…Порядок призначення інших посадових осіб Служби безпеки України визначається Головою Служби безпеки України…» ми бучимо як формується орган держави за допомогою держави.

-- наділені нормативно закріпленими повноваженнями;

На приклад ст. 106 КУ «Про повноваження президента»

-- мають визначену структуру та межі діяльності у територіальних і предметних межах;

Прикладом цієї озники розглянемо ЗУ «Про Службу Безпеки України», де в ст. 24 вказані межі діяльності СБУ, та ст. 9, де вказано структуру такого органу держави як СБУ.

-- характеризуються певними особливостями підпорядкування у процесі взаємодії з іншими державними структурами;

В ст. 107 КУ говориться що: «Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України…», це є суттєвим прикладом підпорядкування органу держави як РНБ, іншому органу держави як ПУ.

-- мають повноваження владного характеру;

-- використовують символи держави у офіційному порядку;

-- відповідно до компетенції приймають юридично обов'язкові нормативні та індивідуальні акти;

Так Президент України, приймає присягу-«іннагуряція».Також присягу складають такі держ працівники як: судді, працівники МВД, адвокати і т.п.

-- спираються у процесі реалізації повноважень на організаційну, матеріальну та примусову силу держави;

Так ВРУ «розпоряджаеться» бюджетом,таким же чином держ.службовці наділенні спец.статусом ікий дозволяє їм виконувати функції які наділенні їм державою (ст.85 КУ,)

-- забезпечують діяльність шляхом застосування засобів виховання, роз'яснення, переконання, заохочення та примусу;

Так згідно ст.11 закону України «Про Міліцію» співробітники МВД, мають право застосовувати «силу» для застереження протиправної поведінки :«виявляти і вести облік осіб, які підлягають профілактичному впливу на підставі та в порядку, встановлених законодавством, виносити їм офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки;»

-- характеризуються особливим порядком утворення, видами діяльності, характером та обсягом повноважень, формами і методами виконання функцій.

Узагальнюючи наведені ознаки, ми можемо визначити орган держави як колективну чи індивідуальну структурну ланку апарату держави, що має нормативне закріплені владні повноваження, приймає загальнообов'язкові рішення, забезпечуючи їх виконання, у тому числі і примусовими засобами.

1.3) Види органів держави

Систему органів державної влади, за Конституцією України, складають:

1. Орган законодавчої влади.

В Україні запроваджено однопалатний Парламент, що в цілому, на сучасному етапі, відповідає конституційній формі державного устрою України як унітарної держави. Конституційний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів, котрі обираються на пропорційній основі, шляхом таємного голосування терміном на пўять років, на основі загального, рівного і прямого виборчого права.

Керує Верховною Радою України Голова Верховної Ради України. Основними галузевими органами Верховної ради є її комітети, які здійснюють законопроектну роботу. Комітет, визначений головним розробником з певного законопроекту чи проекту іншого акту Верховної Ради, узагальнює та систематизує пропозиції, поправки та висновки інших комітетів та готує їх на розгляд Верховної Ради. До основних повноважень і завдань Верховної Ради України належить внесення змін до Конституції України, призначення всеукраїнського референдуму з визначеного кола питань, прийняття законів, затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, призначення виборів Президента України, усунення Президента України з посади в порядку імпічменту, призначення Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, Голови Служби безпеки України, Голови Національного банку України за поданням Президента України; призначення за поданням Прем'єр-міністра інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету, Голови Фонду державного майна, Голови та інших членів Рахункової палати, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини; оголошення за поданням Президента України стану війни і укладання миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України, затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля тощо.

Верховна Рада за пропозицією не менш третини народних депутатів від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від її конституційного складу.

Визначаючи місце парламенту в системі розподілу державної влади та важелів стримування діяльності інших гілок влади, доречно було б звернути увагу на функції парламенту. Конституція України, визначивши Верховну Раду як єдиний орган законодавчої влади встановила певній перелік основних напрямів діяльності парламенту:

Парламентський контроль - здійснюється у межах, визначених Конституцією (п. 33 ст. 85). Сутність державного контролю як функції управління полягає у проведенні аналізу об'єктивної і достовірної інформації щодо ситуації у тій чи іншій сфері суспільного і державного життя, у перевірці стану виконання управлінських рішень, покладених на відповідних суб'єктів завдань та установлених нормативних приписів, у нагляді за дотриманням норм і встановлених стандартів.

Установча функція - виражається в участі парламенту у формуванні органів виконавчої влади, формуванні органів судової влади, створенні парламентських структур, участі у формуванні інших органів державної влади, вирішенні питань територіального устрою і забезпеченні формування органів місцевого самоврядування, призначенні виборів президента України.

Законодавча функція - найважливіша функція парламенту. Парламент в межах своєї компетенції приймає закони з питань, що потребують законодавчого врегулювання. В межах цієї функції формується правова система України.

Представницька функція - покликана виражати волю народу. Народ є основою державної влади. Реалізація цієї функції виражається в призначенні всеукраїнського референдуму і проведенні періодичних виборів, які спрямовані на виявлення інтересів певних соціальних груп. На основі вільного волевиявлення здійснюється мирна зміна влади і перехід владних повноважень до інших представників народу.

За допомогою даних функцій Верховна Рада використовує певні важелі в системі взаємовідносин з іншими гілками влади та запобігає узурпації державної влади, виконуючи провідну роль в державному механізмі

2. Глава держави.

Главою держави є Президент України. За Конституцією, він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102).

3. Органи виконавчої влади.

Якщо зіставити розвиток "влади" у сучасному світі, то виявиться, що найбільшим динамізмом відрізняється виконавча влада, тому що вона більш сприйнятлива і чуттєва до ходу подій, зв'язана з ними тисячами ниточок, видимих і невидимих. Вона відповідає своєму призначенню саме тоді, коли не тільки уловлює і відбиває зміни, що відбуваються як у суспільстві в цілому, так і в окремих його сферах, а й передбачає такі зміни, створює передумови для їхнього приходу і видозмінюється разом з ними, пристосовується до нових часів.

Першим ученим, що поряд із законодавчою владою виділив і дав їй короткий історичний і юридичний опис, був англійський філософ Дж.Локк. Але саме на Монтеск'є лежить заслуга обґрунтування і висвітлення виконавчої влади на такому історичному і періодичному тлі, яке побачив увесь культурний світ. Зовні дана гілка влади представлена системою органів державного і муніципального управління або, як кажуть, системою органів виконавчої влади. До них відносяться президент або монарх (у президентських республіках або абсолютних монархіях), уряд, міністерства і відомства, органи муніципального керування, державні установи і підприємства. Органи виконавчої влади мають складну, ієрархічно розташовану систему інстанцій. Така побудова є логічним наслідком територіального розподілу країни і неможливістю з центра керувати всіма територіями й об'єктами. Функціонування декількох рівнів органів виконавчої влади створює бюрократичну піраміду, але дає можливість ефективно здійснювати держуправління й організовувати контроль вищих органів за нижчими.

Органи виконавчої влади здійснюють керівництво адміністративно-політичної, соціально-культурної і певною мірою виробничо-трудової діяльності у всіх її різноманітних проявах. Хоча загальне керівництво органом вимагає єдності в його діяльності, кожен орган у зв'язку зі здійсненням різних задач управління поділяється на відповідні структурні підрозділи - відділи, департаменти, сектори. Такий структурний поділ представляє сукупність державних посад, обійманих держслужбовцями.

Одною з основних ознак, що характеризують дану владу, є використання органами і посадовими особами державно-владних повноважень. Це можна називати адміністративною владою у вузькому змісті. Владні повноваження, отримані для виконання законів, визначають два роди виконавчої діяльності - зв'язаної і вільної. Закон може точно встановити, що повинні робити виконавчі органи, обмежуючи їх повноваження і передбачивши деталі їхньої поведінки. Але Закон не може визначити і передбачити всіх мінливих обставин життя, з якими приходиться мати справу держуправлінню.

В цьому випадку закон може визначити загальні принципи діяльності, надавши органам виконавчої влади "свободу дій у виконанні подробиць" і дозволивши на цій підставі видавати цим органам адміністративні акти, як нормативні, так і індивідуальні.

Важливою ознакою виконавчої влади є її широкі можливості використовувати для рішення задач, що постають перед нею, адміністративний примус. Інститут адміністративного примусу - необхідний атрибут даної влади, відомий усім європейським державам. Його застосування виражається у вигляді адміністративного арешту, короткострокової затримки громадянина, застосування правоохоронцями холодної і вогнепальної зброї, використання військ внутрішнього призначення для наведення суспільного порядку в надзвичайних ситуаціях і т.д.

Адміністративний примус - не безконтрольне насильство, а заснована на Законі й обумовлена їм діяльність органів виконавчої влади, яка спрямована на охорону суспільного порядку, безпеки громадян, дотримання їхніх прав і інтересів.

Законодавча влада реалізується у формі видання законів і контролю за органами виконавчої влади. Але в неї немає важелів, за допомогою яких можна керувати групами людей, використовувати фінансові і матеріальні засоби, силові структури. В аналогічному положенні знаходиться і судова влада. Судові органи виносять вироки по кримінальних справах, розв'язують цивільні суперечки, скасовують неправомірні рішення посадових осіб. Однак їх управлінські, матеріальні і фінансові можливості вкрай обмежені. Такими можливостями володіє виконавча влада, що спирається на людські, фінансові й інформаційні ресурси, використовує механізм службових просувань і заохочень. Крім того, в руках органів виконавчої влади знаходяться силові структури: армія, МВС, спецслужби.

Цей аспект додає даній владі особливу небезпечну міць, що нерідко породжує в її носіїв почуття безкарності. Тому норми адміністративного права встановлюють межі в яких функціонує виконавча влада. Таким чином, виконавча влада не тільки виконує Закони, а й сама підзвітна їм. Вона виявляє універсальність дії у часі і просторі, її органи діють постійно і на будь-якій території, де проживають відносно компактні маси людей.

Аналіз ознак виконавчої влади і характеристика основних її елементів допомагають сформувати визначення цієї категорії. Отже, під виконавчою владою варто розуміти систему органів державної влади, що здійснюють у процесі виконання Законів практичне керування суспільством і використовують для цього, в передбачених Законом випадках, адміністративний примус, тобто включає три основних елементи - органи, управління, примус. Названі елементи підкреслюють активну творчо-впливаючу роль виконавчої влади, що у значній мірі розкривається в її функціях:

Перша основна функція - функція охорони суспільного порядку і забезпечення національної і державної безпеки являє собою один із головних напрямків у діяльності органів даної гілки влади. Ослаблення цієї функції дає про себе швидко знати ростом адміністративних провин і злочинів, різким зниженням культури людського спілкування і негативно позначається на управлінні економікою, фінансами, культурою, соціальним забезпеченням. Ця функція здійснюється за допомогою спостереження, нагляду і контролю за поводженням громадян і діяльністю організацій. Іншою стороною розглянутої функції є національна безпека, тобто стан захищеності інтересів особистості, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх погроз. У неї включаються насамперед державна і оборонна безпека, а також економічна та ін. Ця сторона функцій забезпечується діяльністю Збройних сил, Служби безпеки, Службою зовнішньої розвідки, Внутрішніми військами та іншими структурами.

Друга важлива функція - регулятивно-керуюча, що представляє собою діяльність "публічних служб" по керівництву економікою, фінансами, культурою, охороною здоров'я, внутрішніми і зовнішніми справами держави. Дана діяльність уряду є управлінською по характеру, здійснюється безупинно, на основі виконання законів. Але державне управління, як діяльність органів виконавчої влади, виступає одночасно і як розпорядницька діяльність. Органи виконавчої влади, виступають не як пасивні виконавці закону, а як органи, що володіють владними повноваженнями, вони наділяються правом видавати розпорядження для органів нижчого підпорядкування - підзаконні нормативні або індивідуальні акти (постанови, розпорядження, інструкції).

Третьою функцією виступає забезпечення прав і свобод громадян. Юридична влада держави над її громадянами суверенна, але не безмежна. Держава як в інтересах громадян і суспільства, так і у власних інтересах йде по шляху самообмеження і встановлює область природних прав і свобод громадян. Причому держава, виділяючи сферу прав і свобод громадян, покладає на всі гілки влади обов'язок захищати й охороняти права і свободу громадян. Зі структур, які входять до виконавчої влади, у цьому відношенні істотна роль належить правоохоронним органам. На відміну від двох попередніх функцій, третя функція застосовується виконавчою владою виключно в індивідуальному порядку. Здійснюючи практичну діяльність по організації соціального життя суспільства, виконавча влада для ефективної реалізації основних функцій має потребу в повноваженнях, що давали б їй можливість власними діями здійснювати правове регулювання, правозастосовну і юридичну діяльність. Тому держава наділяє виконавчу владу повноваженнями, що утворюють другий рівень функцій цієї влади.

Функції даного ряду мають допоміжний інструментальний характер і спрямовані на обслуговування кожної з основних функцій. Інакше кажучи, функції виконавчої влади другого рівня - нормотворчість, правозастосування, юрисдикція - використовуються як організаційно-технічні засоби реалізації основних функцій.

Нормотворча функція - припускає видання органами виконавчої влади нормативних актів управління. Якщо Закони приймаються законодавчими органами (зборами), то підзаконні нормативні акти приймаються органами виконавчої влади. Останнім часом існує тенденція делегування законодавчої діяльності зборами виконавчій владі (Франція, Бєларусь). Органи виконавчої влади продовжують діяльність, розпочату законодавцем, в межах своєї компетенції. Якщо норми закону не регулюють безпосередньо управлінських і поліцейських відносин, то цю функцію виконують відповідні органи виконавчої влади. Інша допоміжна функція, що має велике практичне значення - оперативно-виконавча.

Вона виражається в тому, що органи виконавчої влади забезпечують реалізацію правових норм, що знаходяться як у законах, так і в підзаконних актах, продовжуючи нормативне регулювання у випадках, коли необхідна їхня конкретизація. Центральною ланкою правозастосовної діяльності є управлінське рішення - владний індивідуальний акт, усний або письмовий, адресований визначеній особі і розв'язуючий конкретні проблеми.

Юридична функція - діяльність органів по застосуванню адміністративних, дисциплінарних, матеріальних і фінансових санкцій до громадян і працівників апарата держуправління, що скоїли правопорушення. Система таких юридичних впливів забезпечує швидке, просте, своєчасне й ефективне покарання за порушення суспільного порядку, службової дисципліни. Ця функція забезпечує ефективну охорону суспільного порядку, більш якісну і дисципліновану роботу апарата держуправління, оперативний і надійний захист прав і свобод людини.

За допомогою викладених функцій виконавча влада здійснює свою частину покладених на неї зобов'язань щодо управління державою. Але згідно ст. 113 Конституції України: “Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України”. Це положення унеможливлює узурпацію влади збоку Кабінету Міністрів, а також являється одним з елементів системи “стримувань і противаг”

4. Органів судової влади

Використання категорії "судова влада", яка є частиною доктрини поділу влади у правовій державі, встановлюється згідно ст. 6 Конституції України. Це приводить до реального поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, а щодо останньої - визнається самостійність і незалежність, неможливість для інших державних органів і посадових осіб виконувати функції й повноваження, які є компетенцією органів правосуддя. Ще один надзвичайно важливий аспект вбачається в тому, що основу судової влади в Україні складають судові органи, які розрізняються за компетенцією та юрисдикцією, але всі вони мають одне й теж саме призначення - захист прав і свобод громадян, конституційного ладу, національної безпеки, територіальної цілісності, дотримання законності й справедливості в суспільстві.

Конституція гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб та інших суб'єктів права. Держава наділяє тільки суди правом у встановленому законом порядку визнавати особу винною у вчиненні злочину, призначати адміністративне чи кримінальне покарання. На даному етапі розвитку, проблеми судової влади значною мірою врегульовані в розділі VIII Конституції України і Законом України “Про судоустрій України”. Їх викладення починається зі ст. 124, де передбачено, що "правосуддя в Україні здійснюється виключно судами", будь-яке "делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються".

До того ж Конституція України суворо заборонила створення і функціонування надзвичайних та особливих судів. Це є актуальним, оскільки, з огляду на наше минуле, практика створення таких судових інстанцій ототожнюється більшістю населення з карально-репресивними органами, що є недопустимим за побудови правової держави в Україні.

Згідно з Конституцією України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. А це означає, що судовому захисту підлягають усі права, свободи та обов'язки громадян. А також те, що всі суспільні відносини, які врегульовані нормами права, в разі виникнення спору між ними, можуть бути предметом судового розгляду. На жаль, у Конституції не передбачено всієї системи судів; вона має відповідно до п. 12 розділу XV визначатися законом, що його належить прийняти протягом щонайбільше п'яти років.

Але в Конституції вказано, що судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Конституційний Суд України входить до судової влади як її самостійний суб'єкт, є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. До того ж в Україні можуть бути створені й інші спеціалізовані суди, наприклад, адміністративні суди, метою діяльності яких є розгляд спорів між громадянином та органами державного управління.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, який має повноваження переглянути будь-яке судове рішення судів нижчих ланок. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. В Україні відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Це практично означає, що рішення місцевих судів можна оскаржити в апеляційні суди, до яких здебільшого відносять суди областей, міст Києва і Севастополя, Автономної Республіки Крим, військових регіонів і Військово-Морських Сил та інших прирівняних до них судів.

Саме ці суди згідно з процесуальним законодавством мають перевіряти законність та обґрунтованість рішень районних (міських) і прирівняних до них судів в апеляційному і касаційному порядку. Конституцією і законами України гарантується незалежність і недоторканність суддів. Незалежність суддів означає, що вони підкоряються тільки законам і що будь-який вплив на суддів заборонений. Недоторканність суддів поширюється на листування, засоби зв'язку, документи, службові та приватні приміщення. Конституція України встановлює, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і суддів.

Згідно зі ст. 127 Конституції встановлюється: "Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої". Судочинство в Україні провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Основними його засадами є: законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості, підтримання державного обвинувачення в суді прокурором, забезпечення обвинуваченому права на захист, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом, обов'язковість рішень суду. Конституція також установлює, що за неповагу до суду і судді винні особи притягуються до юридичної відповідальності.

Згідно з Конституцією України в державі діє Вища рада юстиції. До відання Вищої ради юстиції належать: внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх із посад, винесення рішення відносно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності, здійснення дисциплінарного провадження стосовно до суддів Верховного Суду України та суддів вищих спеціалізованих судів і розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів. Конституція України вносить низку суттєвих змін і доповнень до практики здійснення правосуддя. Саме тому в розділі XV "Перехідні положення" зафіксовано, що Верховний Суд України і Вищий господарський суд України здійснюють свої повноваження відповідно до чинного законодавства України до сформування системи судів загальної юрисдикції в Україні згідно з Конституцією України, але не довше ніж п'ять років.

До того ж Конституція України встановлює, що судді всіх судів в Україні, обрані чи призначені до дня набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження згідно з чинним законодавством до закінчення строку їх обрання чи призначення. А судді, повноваження яких закінчилися в день набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження протягом одного року.

В загальній системі розподілу державної влади Судова система виступає в ролі арбітра, стримуючи діяльність Верховної Ради України за допомогою Конституційного Суду України і незаконну та протиправну діяльність виконавчої влади за допомогою судів загальної юрисдикції.

До органів судової влади належать також Вища рада юстиції.

5. Інші органи держави.

Поряд з цими органами державної влади є органи, які передбачені Конституцією, але безпосередньо не віднесені до органів певного виду державної влади. Це, зокрема, Центральна виборча комісія, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення тощо.

ІІ. Принципи організації та діяльності органів держави

Принцип розподілу державної влади це перший із чинників формування і функціонування демократичного суспільства. Відмінність світових держав з демократичним режимом від країн де втілений авторитарний або тоталітарний режим саме в принципі розподілу влади. Зазначений принцип являється лакмусовим папірцем, який проявляє рівень демократії в країні. Уособлене функціонування гілок державної влади виявляє налагодженість правової бази, відсутність узурпації з боку інших гілок влади, здатність самостійно врегульовувати питання в межах своєї компетенції, запобігаючи негативному впливу з боку інших владних структур, можливість здійснення контролюючих функцій в межах визначених законом щодо діяльності конкуруючих гілок державної влади.

2.1) принцип розподілу влад

Ідея розподілу влад у найбільш чіткому та послідовному викладі була сформульована французьким просвітителем XVIII ст. Ш. Монтеск'є. Його вчення посіло помітне місце в політико-правовій теорії й істотно вплинуло на розвиток державних інститутів у новий період історії.

Але саме Пилипу Орлику належить авторство першої в Європі державної Конституції. У 1710 р. Пилипа Орлика (1710--1742), що при Мазепі був генеральним писарем, обирають гетьманом у вигнанні. Намагаючись завоювати собі підтримку, Орлик складає проект так званої Бандерської конституції. Нею він зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії у випадку, якщо він здобуде владу на Україні. Ця конституція, в якій гармонійно поєднано інтереси гетьманату, старшини як провідної верстви України, та Запоріжжя, як її військової сили, була в той же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом.

Ш. Монтеск'є розрізняв три влади - законодавчу, виконавчу та судову - і стверджував, що в умовах політичної свободи неприпустиме поєднання цих влад і здійснення їх одним державним органом. Таке поєднання, на його думку, могло призвести, і звичайно призводило, до сваволі. Тому Ш. Монтеск'є вважав за необхідне, щоб зазначені три влади здійснювалися різними органами. Водночас він визнавав всі розподілені влади рівнозначущими.

Розвиваючи своє вчення про розподіл влад, Ш. Монтеск'є висунув положення про необхідність їх взаємної зрівноваженості. Він мав на увазі таку взаємодію влад, за якої останні стримують одна одну і в результаті узгоджено прямують до спільної мети. При цьому Ш. Монтеск'є вказував на неможливість практичного розмежування їх настільки, щоб це абсолютно виключало втручання однієї влади в діяльність іншої. Нарешті, він підкреслював, що сам по собі розподіл влад не є самоціллю, а повинен забезпечити свободу індивіду. Характерно, що Ш. Монтеск'є визначав розподіл влад не як простий поділ функцій між різними державними органами, а як розподілення політичних сил, інтереси яких тією чи іншою мірою мали бути враховані

Згідно ст.6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, але деякі науковці виділяють ще дві окремі гілки влади, а саме: інститут президента України та інститут Прокуратури. Законодавцем закладено в Основний Закон такі першочергові конституційно-правові інститути як: основи конституційного ладу України, основи правового статусу людини і громадянина, виборче право, інститут референдуму, конституційний контроль, інститут парламентаризму, інститут президента, територіальний устрій, громадянство, місцевого самоврядування та інші. Конституція України визначає основні принципи організації та реалізації життєдіяльності України, а прийняті Верховною Радою України конституційні Закони, які є безпосередньою похідною Конституції, більш детально розкривають принципи формування та діяльності конституційно-правових інститутів.

Так, Верховною Радою України були прийняті: Постанова від 16 березня 2006 р. «Про Регламент Верховної Ради України», яка повністю врегульовує всі виключні повноваження, що відносяться до відання Верховної Ради України порядок її організації та діяльності; Закон України «Про судоустрій України» від 07.02. 2002 р., що визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні та Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.91 р., який врегульовує діяльність прокуратури щодо здійснення прокурорського нагляду за дотриманнями Законів України, цілий перелік законі, які здійснюють регулятивну функцію щодо визначення прав людини і громадянина, організацію державного устрою, місцевого самоврядування і здійснення безпосередньої та представницької демократії.