Аналіз інвестиційного законодавства в Україні

Вступ

Тема моєї курсової роботи „Аналіз інвестиційного законодавства України.” Дану тему я обрала, тому що вона є актуальною, оскільки наявність ефективного, стабільного інвестиційного законодавства є одним із найважливіших факторів, який сприяє інвестиційній діяльності, а також стимулює надходження іноземних інвестицій. Важливу роль у забезпеченні соціально-економічного розвитку країни грає інвестиційна діяльність, постійне вкладення коштів в економіку, у створення і модернізацію основних фондів усіх галузей господарства, їх технічне переозброєння, створення нової техніки і нових технологій.

Мета роботи: визначити сутність інвестиційного законодавства, проаналізувати складові інвестиційного права.

Об'єктом дослідження є інвестиційне законодавство України. Предмет дослідження - його структура, основні елементи, значення в інвестиційній діяльності.

У роботі порушуються основні завдання, вирішення яких дозволить досягти поставленої мети. Це такі завдання, як : визначити структуру інвестиційного законодавства; проаналізувати нормативні акти, які регулюють інвестиційну діяльність, отримати навички з оцінки рис, характерним законодавству, дослідити проект Інвестиційного кодексу.

Масштаби й ефективність інвестиційної діяльності багато у чому визначаються станом господарського законодавства у цілому і спеціального законодавства, що регламентує цей вид діяльності, тобто інвестиційним законодавством.



1. Історія розвитку інвестиційного законодавства

У Російській імперії не існувало спеціального законодавства проінвестиційну діяльність, але на початку XX століття було вжесформоване торгове, банківське, акціонерне та інші законодавства, що забезпечувало відповідні умови для діяльності вітчизняних і іноземних інвесторів.

У Радянському Союзі за часів НЕПу було відпрацьовано певний досвід використання іноземних інвестицій. У той час приділялось багато уваги концесіям та змішаним товариствам як формам залучення іноземного капіталу. Багато концесійних угод було підписано із компаніями Німеччини, Англії, США, Франції та деяких інших країн. Однак участь іноземного капіталу в народному господарстві була невеликою.

На відміну від дореволюційної Росії залучення іноземного капіталу після революції вимагало створення особливих умов та особливого правового регулювання. Це зумовлювалося тим, що іноземний капітал був чужим за своїм походженням та приватно-правовою природою для нової соціалістичної правової системи.

Правові засади концесійної політики були сформульовані в 1918 році в перших документах уряду Радянської республіки. Цими документами передбачалося, що:

концесіонер мав дотримуватися радянського законодавства;

концесіонер повинен був продавати частину виробленої ним продукції уряду РРФСР за ринковими цінами;

іноземний капітал міг залучатися для організації державних підприємств у Росії з наданням йому у вигляді компенсації права на оренду невикористаних природних багатств; з наданням йому гарантій виплати відсотків на затрачений капітал і з наданням певних пільг;

за радянським урядом мало залишатися право участі в доходах та викупі підприємств по закінченню певного строку [7,c.46].

Ці принципи пізніше увійшли до декрету РНК РРФСР від 23.11.1920 р. «Загальні економічні та юридичні умови концесій», у преамбулі якого зазначалося, що РНК поставила практичну проблему залучення технічних сил та матеріальних засобів промислово розвинених держав як з метою відновлення в Росії однієї з основних баз сировини для всього світового господарства, так і для розвитку виробничих сил узагалі, що були підірвані світовою війною. Концесійні договори мали укладатися з відомими, такими, що заслуговують на повагу, іноземними промисловими товариствами та організаціями. У Декреті було визначено умови надання концесій, також гарантії від націоналізації, конфіскації, реквізиції та односторонньої зміни будь-якими розпорядженнями чи декретами уряду умов концесійного договору, які надавалися іноземним інвесторам.

У цей період була проведена певна робота зі створення органів державного регулювання інвестиційної діяльності. Так, у 1922 році були створені Концесійний комітет при Держплані РРФСР та Комісія по змішаних товариствах при Раді праці та оборони. У 1923 році їх було об'єднано в Головний концесійний комітет при Раді Народних Комісарів СРСР. Концесійні комісії було також створено при раднаркомах союзних республік, а також при ряді наркоматів. У 1925 році було розширено закордонний апарат, що займався встановленням концесійних зв'язків. Крім уже існуючих на той час концесійних комісій, у Берліні та Лондоні було створено такі ж комісії в Римі, Токіо, Парижі, Стокгольмі [5,c.17].

Політика залучання іноземного капіталу в той період передбачала поряд з концесіями створення змішаних товариств за участю іноземних компаній, насамперед торговельних, а також продаж іноземцям акцій підприємств при збереженні за державою контролю за цими підприємствами.

У той час було прийнято низку нормативних актів, які сприяли розвитку концесій та залученню іноземного капіталу в інших формах. У травні 1926 року РНК РРФСР прийняла постанову пре пільги, які надавалися в рамках концесій при споруджанні житла, фабричних споруд та інших промислових об'єктів, було затверджено Основні положення по залученню іноземного капіталу до народного господарства СРСР від 04.07.1928 р. Держпланом було розроблено орієнтовний план концесійних об'єктів. Ці документи визначали пріоритетні напрями іноземного інвестування, а також першочергове спрямування іноземних коштів на видобуток кольорових металів, у машинобудівну, паперову, деякі інші галузі промисловості та в мало освоєні райони держави. Таким чином, у державному управлінні щодо іноземних інвестицій зароджувалася практика визначення пріоритетних галузей економіки, до яких їх і доцільно було б залучати. Важливим у цих документах було те, що вони передбачали можливість надання концесіонерам митних, податкових та інших пільг.

Отже, у 1920-ті роки була створена певна організаційно-правова база для залучення іноземних інвестицій. Однак з політичних причин використання іноземного капіталу в СРСР не набуло подальшого розвитку, оскільки вже починаючи з 1928 року нові концесійні договори не укладалися, а ряд укладених договорів було розірвано. Це дострокове розірвання концесійних договорів привело до арбітражних та судових справ, які закінчилися не на користь іноземних інвесторів. У той час було сфабриковано низку справ про шкідників із числа іноземних спеціалістів, які працювали на концесійних та інших підприємствах. За результатами розгляду справи про антидержавну діяльність постановою уряду від 14.12.1937 р. було ліквідовано Головний концесійний комітет при РНК СРСР.

Можна вважати, що до 1986 року залучення іноземних інвестицій не здійснювалося. Якісно новий етап у їх залученні фактично розпочався з прийняттям рішення Політбюро ЦК КПРС від 19.08.1986 р. «Про можливість створення спільних підприємств». Це рішення було пов'язане зі спільними Постановами ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 19.08.1986 р. «Про заходи щодо вдосконалення управління зовнішньоекономічними зв'язками» та «Про заходи щодо вдосконалення управління економічним та науково-технічним співробітництвом із соціалістичними країнами». І саме ці постанови започаткували перехід до здійснення реформ у сфері зовнішньоекономічної діяльності в СРСР.

Першим нормативним актом про спільні підприємства був Указ Президії Верховної Ради СРСР від 13.01.1987 р. «Про питання, пов'язані із створенням на території СРСР і діяльністю спільних підприємств, міжнародних об'єднань та організацій за участю радянських та іноземних організацій, фірм та органів управління», у якому було визначено умови оподаткування спільних підприємств; умови користування спільними підприємствами землею, надрами та іншими природними ресурсами; а також порядок вирішення інвестиційних спорів.

Основні правила створення та діяльності спільних підприємств на території СРСР були встановлені постановами Ради Міністрів СРСР від 13.01.1987 р. «Про порядок створення на території СРСР та діяльності спільних підприємств, міжнародних об'єднань та організацій СРСР та інших країн - членів РЕВ» і «Про створення на території СРСР спільних підприємств за участю фірм капіталістичних країн і країн, що розвиваються». Цими постановами було встановлено штучний поділ спільних підприємств за ідеологічною ознакою і встановлення певних умов для їх діяльності шляхом видання двох різних нормативних актів. Так, згідно з другою постановою було обмежено частку іноземних інвесторів, яка не могла перевищувати 49 відсотків статутного фонду спільного підприємства. Але в подальшому постановою Ради міністрів СРСР від 02.12.1988 р. № 1405⁴це обмеження було зняте і розмір часток радянських та іноземних учасників у статутному фонді спільного підприємства мав визначатися за угодою сторін. У прийнятому Законі СРСР «Про власність» передбачено створення не тільки спільних підприємств, а й уперше в радянському законодавстві - створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам.

Указом Президента СРСР від 26.10.1990 р. «Про іноземні інвестиції в СРСР» визначено основні напрямки регулювання іноземного інвестування:

можливість створення як спільних підприємств, тік і підприємств із 100-відсотковою участю іноземного капіталу;

можливість портфельних інвестицій шляхом придбання акцій та інших цінних паперів радянських підприємств іноземними інвесторами;

можливість довгострокової оренди майна та землі іноземними інвесторами;

надання іноземним інвестиціям не менш сприятливого режиму, ніж інвестиціям вітчизняних юридичних та фізичних осіб;

можливість вільного реінвестування прибутку іноземних інвесторів, отриманого в радянських карбованцях, а також можливість його переказу за кордон;

з метою активізації інвестиційної діяльності за участю іноземних інвесторів передбачалася можливість створення зон спільного підприємництва [5,c.19-20].

Ці положення знайшли своє відображення в подальшому законодавстві. 1р грудня 1990 р. були прийняті Основи законодавства про інвестиційну діяльність в СРСР. Ними було визначено суб'єктів інвестиційної діяльності; встановлено основний правовий докумен^т, який мав регулювати взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, - договір (угода); передбачено гарантії прав інвесторів та захист інвестицій. Основи мали більш декларативний характер, і їх положення стосувалися інвестиційної діяльності як вітчизняних, так і іноземних інвесторів. Але в них уперше було визначено заборону безплатної націоналізації інвестицій, а також те, що до них не може бути застосовано заходів, за наслідками рівних націоналізації. Такі дії могли здійснюватися лише на підставі законодавчих актів із відшкодуванням інвестору повною мірою збитків, спричинених припиненням інвестиційної діяльності внаслідок таких дій.

5 липня 1991 р. було прийнято Основи законодавства про іноземні інвестиції в СРСР. Прийняття Основ відбувалося в період здійснення перерозподілу компетенцій між Союзом і союзними республіками. Частина норм Основ являла собою норми непрямої дії, тобто це були рекомендації республікам щодо врегулювання відносин у сфері іноземного інвестування. Основи складалися із преамбули, семи розділів, які поєднували 44 статті. Заслуговує на увагу постанова про введення в дію Основ, у якій було запропоновано Кабінету Міністрів СРСР за участю урядів союзних республік подати на затвердження Верховної Ради СРСР перелік пріоритетних галузей економіки, включаючи науку, освіту, охорону здоров'я та культуру, а також територій, на яких іноземним інвесторам доцільно надавати додаткові митні, податкові та інші пільги.

Останнім важливим правовим актом у сфері інвестиційної діяльності був Указ Президента СРСР від 17.08.1991 р. «Про забезпечення заставою зобов'язань, що виникають при здійсненні інвестицій в СРСР». Указом передбачалося, що зобов'язання, які виникають при здійсненні іноземних інвестицій в СРСР, можуть забезпечуватися заставою будь-якого майна (у тому числі майнових прав), за винятком майна, яке відповідно до законодавства СРСР та союзних республік не може відчужуватися. Для договору застави передбачалася письмова форма та нотаріальне засвідчення, а також він мав бути зареєстрованим [7,c.51].

У період з 1990 по 1992 роки практично всі колишні республіки Радянського Союзу прийняли власні закони, тобто сформували своє власне інвестиційне законодавство.



2. Інвестиційне законодавство як джерело інвестиційного права

Інвестиційне законодавство - це сукупність нормативних актів, що регулюють інвестиційні відносини - щодо безпосереднього здійснення інвестиційної діяльності і щодо керівництва такою діяльністю [1,c.19].

Інвестиційне законодавство, основою якого є закони а також численні підзаконні нормативні акти, є джерелом інвестиційного права.

Таким чином, згідно з канонами юридичної науки інвестиційне право як нова підгалузь господарського права відповідає усім умовам визнання його у цій якості :

• наявність самостійного предмету правового регулювання - відокремленої групи господарських відносин, що іменуються інвестиційними;

• усвідомлення суспільством і державою необхідності та значущості інвестиційних відносин у системі господарських відносин і прийняття законодавчого рішення про правове регулювання цих відносин;

• наявність методів правового регулювання, аналогічних методам регулювання господарських відносин взагалі .

Таким чином, інвестиційне право - це підгалузь господарського права, що регулює інвестиційні господарські відносини за участю інвесторів та інших учасників інвестиційної діяльності із застосуванням методів правового регулювання, притаманних господарському праву, та базується на інвестиційному законодавстві як підгалузі господарського законодавства.

2.1 Характеристика інвестиційного права

2.1.1 Зміст, метод, функції інвестиційного права

Зміст інвестиційного права визначається передусім тим об'єктом правового регулювання, на який воно спрямоване, і таким об'єктом, на думку окремих авторів, є інвестиційна діяльність і правовідносини, що виникають у процесі її здійснення.

Загальна теорія права предметом правового регулювання визначає однорідні суспільні відносини, що виникають у певних сферах суспільного життя. Предметом інвестиційного права вважаються суспільні відносини, що виникають між суб'єктами інвестиційної діяльності щодо реалізації інвестицій.

Предмет інвестиційного права має міжгалузевий характер і поєднує в собі як горизонтальні суспільні відносини, що регулюються диспозитивними методами, так і вертикальні суспільні відносний, які регулюються адміністративно-правовими методами. Відповідно метод інвестиційного права має комплексний характер і поєднує в собі елементи як диспозитивного, так і адміністративно-правового методів [7,c.28].

Своєрідність форм правового регулювання становить метод, який містить правові засоби і заходи формування поведінки суб'єктів інвестиційних правовідносин. Якщо предмет інвестиційно-правового регулювання відповідає на питання, які суспільні відносини регулюються інвестиційним правом, то метод інвестиційно-правового регулювання - яким чином відповідні суспільні відносини ним регулюються.

Під методом правового регулювання розуміється сукупність способів та прийомів регулювання відносин між суб'єктами, що здійснюються внаслідок особливих властивостей предмета правового впливу. При цьому вважається, що така сукупність притаманна кожній галузі відповідно до характеру суспільних відносин, які обслуговуються даною частиною правової надбудови.

Метод інвестиційного права - це сукупність прийомів і засобів впливу на суб'єктів інвестиційної діяльності (інвесторів та учасників інвестиційної діяльності), що характеризується юридичними фактами, з якими пов'язують виникнення інвестиційних правовідносин, правовим статусом їх суб'єктів та розподілом прав і обов'язків між ними, видами санкцій за порушення правових норм та порядком їх застосування.

Функції, разом із методом правового регулювання і принципами права, становлять правові категорії, які відображають елементи змісту інвестиційного права і характеризують його в цілому. Відповідно функції інвестиційного права разом із методом інвестиційно-правового регулювання відповідних суспільних відносин і галузевими принципами виражають соціальне призначення інвестиційного права, своєрідність форм інвестиційно-правового регулювання.

Інвестиційному праву властиві такі функції:

регулятивна - полягає в регулюванні нормами інвестиційного права інвестиційних правовідносин;

охоронна - забезпечує захист порушених прав суб'єктів інвестиційної діяльності;

попереджувально-виховна - тісно пов'язана з охоронною і забезпечується нормами, що передбачають відповідальність за порушення інвестиційного законодавства;

стимулююча - полягає у формуванні необхідної для держави і суспільства поведінки суб'єктів інвестиційної діяльності шляхом створення матеріальних і нематеріальних стимулів [5,c.14].

Отже, інвестиційне право - це система правових норм, які в результаті поєднання публічних і приватних інтересів регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення інвестиційної діяльності, у тому числі відносини з державного регулювання цієї діяльності з метою забезпечення інтересів держави, суспільства і особи.

Необхідність в інвестиційно-правових нормах виникає внаслідок того, що професійна інвестиційна діяльність торкається інтересів необмеженого кола осіб, які потребують додаткового захисту.

2.1.2 Види інвестиційних правовідносин

Норми інвестиційного права регулюють суспільні відносини за участю фізичних і юридичних осіб. При цьому суспільні відносини, будучи врегульовані нормами інвестиційного права, стають інвестиційними правовідносинами.

Під інвестиційними правовідносинами слід розуміти врегульовані нормами інвестиційного права суспільні відносини, що виникають унаслідок здійснення інвестиційної діяльності (реалізації інвестицій), а також унаслідок державного впливу на учасників цих відносин, які пов'язані взаємними правами та обов'язками. Ці правовідносини являють собою зв'язок між суб'єктами, змістом якого є суб'єктивні права та обов'язки [7,c.31].

Залежно від підстави виникнення виділяються регулятивні та охоронні правовідносини. Регулятивні інвестиційні правовідносини - це правовідносини, шляхом яких здійснюєтеся регулювання нормальних інвестиційних відносин, тобто регулювання правомірної діяльності суб'єктів інвестиційної діяльності. охоронні відносини визначаються як такі, що оформлюють види юридичної відповідальності, застосування інших правових санкцій, тобто правовідносини, пов'язані із застосуванням засобів державного примусу, таким чином, охоронні .відносини є правовою формою усунення наслідків правопорушення норм інвестиційного законодавства, поновлення нормального правового, економічного або особистого становища суб'єкта інвестиційних правовідносин.

За характером поведінки зобов'язаної сторони розрізняються активні й пасивні інвестиційні правовідносини. Якщо на зобов'язану сторону в правовідносинах покладено обов'язок активної поведінки, то суб'єктивне право вичерпується лише двома повноваженнями : правом вимоги і правом захисту порушеного суб'єктивного права (у випадку невиконання обов'язку). При цьому суб'єктивне право покликане забезпечити виконання обов'язку, тобто досягнення активної діяльності зобов'язаної сторони. До активних правовідносин належать зобов'язальні відносини. У них боржник зобов'язаний вчинити на користь уповноваженої особи певну дію). У пасивних правовідносинах змістом суб'єктивного обов'язку є пасивна поведінка: зобов'язана сторона повинна утримуватись від порушення суб'єктивного права уповноваженої сторони. Уповноважена сторона в пасивних правовідносинах має суб'єктивне право з такими повноваженнями: право вимоги, право на захист порушеного суб'єктивного права і право на власні активні дії, тобто активну поведінку. У цих відносинах суб'єктивне право набуває головного і самостійного значення.

У сфері економіки виникають і функціонують різноманітні відносини, пов'язані з інвестиційною діяльністю. Так, зокрема, держава здійснює функції загального управління інвестиційною діяльністю, і з цією метою створені відповідні органи державної виконавчої влади. Таким чином, виникають і здійснюються управлінські правовідносини у сфері інвестиційної діяльності. Ці відносини регулюються нормами адміністративного права, тобто вони є адміністративними правовідносинами. А оскільки суб'єкти інвестиційної діяльності вступають у відносини добровільно, на власний розсуд, як рівні суб'єкти на підставі договору (угоди), то між ними виникають договірні правовідносини.

Оскільки інвестиційні правовідносини неоднорідні, то залежно від стадії інвестиційного циклу можна виділити такі їх види:

правовідносини на передінвестиційній стадії;

правовідносини на стадії інвестицій - вкладення коштів;

правовідносини на експлуатаційній стадії.

Залежно від сфери інвестиційної діяльності розрізняються інвестиційні правовідносини у сферах:

капітального будівництва;

промисловості, сільського господарства, транспорту та інших галузей народного господарства;

іноземного інвестування;

приватизації;

корпоративного підприємництва;

лізингу та ін.

Носіями прав та обов'язків є наділені компетенцією суб'єкти інвестиційних правовідносин. Суб'єктами інвестиційних правовідносин виступають інвестори, реципієнти, інші учасники інвестиційної діяльності і держава. Відносини між інвесторами та іншими учасниками інвестиційної діяльності є базовими і називаються горизонтальними. На них базуються правовідносини між інвесторами та іншими учасниками, з одного боку, і державою, з іншого боку, тобто вертикальні правовідносини. Визначення інвесторів і учасників наведено в ст. 5 Закону України «Про інвестиційну діяльність».

Інвесторами можуть виступати громадяни, недержавні підприємства, господарські асоціації, союзи і товариства, громадські і релігійні організації та інші юридичні особи, які створені на колективній власності; органи державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, державні підприємства і установи; іноземні громадяни, юридичні особи та іноземні держави.

Учасниками інвестиційної діяльності можуть виступати юридичні особи, яким належить об'єкт інвестування і які не є інвесторами (співінвесторами). Здатність особи виступати суб'єктами інвестиційних правовідносин слід розглядати як інвестиційну правосуб'єктність. У ряді випадків така правосуб'єктність має спеціальний характер, оскільки до суб'єкта висуваються особливі вимоги, наприклад, у вигляді тендерних (конкурсних) умов.

Наступними елементами інвестиційних правовідносин є об'єкт, який визначено ст. 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність», та зміст - інвестиційна діяльність (ст. 2 Закону), однією із форм якої є інноваційна діяльність (ст. З Закону). Інвестиційна діяльність не завжди має підприємницький характер, а тому слід розрізняти і соціальну інвестиційну діяльність, яка не має за мету отримання прибутку (доходу).

З юридичними фактами пов'язують виникнення, зміну, призупинення та припинення інвестиційних правовідносин. Підставою їх виникнення є, як правило, інвестиційний договір, хоча можливі й інші підстави їх виникнення, наприклад, односторонній акт надання гуманітарної або спонсорської допомоги. Підставами зміни, призупинення або припинення інвестиційних правовідносин (інвестиційного договору) можуть бути спільне або одностороннє волевиявлення сторін (сторони) або третіх осіб (наприклад, призупинення дій договору за ініціативою контролюючих державних органів через порушення екологічного законодавства) .

2.1.3 Інвестиційно-правові норми

Системою інвестиційного права є структура, що складається з норм інвестиційного права, розміщених у певній послідовності.

Інвестиційно-правова норма - це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки суб'єктів інвестиційної діяльності, що встановлюється (санкціонується) та забезпечується державою для регулювання відповідних суспільних відносин [7,c.35].

З метою правильного тлумачення інвестиційного законодавства важливим є правильне визначення виду відповідної норми. А для цього слід провести класифікацію інвестиційно-правових норм.

Класифікація інвестиційно-правових норм здійснюється за різними ознаками. За функціональним призначенням в механізмі правового регулювання виділяються вихідні правові норми і норми - правила поведінки.

До вихідних (первинних) норм можна віднести інвестиційно-правові норми, які мають найбільш загальний характер і відрізняються більш високою формою абстрагування, за допомогою яких визначаються мета, завдання, принципи, межі, напрями правового регулювання, а також закріплюються правові категорії та поняття.

Система інвестиційного права побудована таким чином, що найбільш загальні вихідні положення і приписи, які є первинними (початковими) у здійсненні правового регулювання інвестиційної діяльності, містяться в Законі України «Про інвестиційну діяльність». Вихідні норми, передбачені цим Законом, визначають поняття інвестицій та інвестиційної діяльності, мету інвестиційної діяльності, суб'єктів, взаємовідносини інвесторів і державних органів, а також гарантії та захист прав інвесторів. Крім цього Закону, вихідні норми містяться і в спеціальних інвестиційних законах, визначаючи поняття, завдання, цілі та засоби регулювання в окремих сферах інвестиційної діяльності.

Значна кількість норм інвестиційного права є нормами, які визначають правила поведінки суб'єктів інвестиційної діяльності: права і обов'язки суб'єктів, умови і міру їх реалізації, види санкцій, які застосовуються до правопорушників, тощо. І саме в таких випадках вихідні правові норми знаходять свій подальший розвиток, деталізацію та конкретизацію. Норми, які визначають правила поведінки за функціональною спрямованістю, поділяються на регулятивні та охоронні. Регулятивні норми безпосередньо спрямовані на врегулювання інвестиційних відносин шляхом надання учасникам цих відносин прав і покладанням на них обов'язків. Охоронні норми вступають у дію в разі невиконання учасниками вимог регулятивних норм і спрямовані на реалізацію санкцій. Охоронні норми містяться в спеціальних законах, які регулюють інвестиційну діяльність.

За ступенем загальності інвестиційно-правові норми поділяються на загальні (притаманні загальній частині інвестиційного права і застосовуються до всіх або більшості його інститутів) і спеціальні (які стосуються переважно окремих інститутів галузі). Наприклад, у Законі України «Про інвестиційну діяльність» загальними є норми, які розкривають зміст понять, визначають умови здійснення інвестиційної діяльності, гарантії прав суб'єктів інвестиційної діяльності, захист інвестицій тощо. Загальні норми повинні застосовуватися до окремих інститутів інвестиційного права в разі відсутності посилань на них у спеціальних нормативних актах, що регламентують той чи інший правовий інститут. Але деякі загальні норми мають узагальнений, абстрактний характер, неповноту, що знижує їх практичне значення і є їх суттєвим недоліком. Прикладом є ст. 18, 19 Закону України «Про інвестиційну діяльність». На відміну від загальних норм спеціальні норми - це приписи, які стосуються окремих інститутів інвестиційного права і регулюють не всі, а окремі види інвестиційних відносин. Це норми, які містяться в Законах України «Про режим іноземних інвестицій», «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» тощо.

Серед норм інвестиційного права також виділяються матеріальні та процесуальні норми. Реалізація права на інвестиційну діяльність здійснюється в процедурно-правовому порядку. Законодавство передбачає способи і процедуру, порядок реалізації суб'єктами інвестиційних відносин своїх прав, послідовність і зміст дій уповноваженої особи, виконання яких спрямоване на досягнення мети найбільш повного здійснення права. Процесуальні норми мають організаційно-процедурний характер, визначаючи порядок, форми та методи реалізації матеріальних норм. Деякі процесуальні норми містяться в законодавчих актах.

За методом правового регулювання виділяють імперативні, диспозитивні та заохочувальні норми. Імперативні норми -- це обов'язкові норми, які не дозволяють відхилень, диспозитивні - надають суб'єктам інвестиційних відносин можливість у встановлених законодавством межах урегульовувати відносини на власний розсуд. Диспозитивність визначається як заснована на законі юридична свобода (можливість, автономність) суб'єкта здійснювати свою правоздатність, суб'єктивні права і обов'язки на власний розсуд. Імперативні норми містять правила, які не можуть бути змінені за угодою учасників правовідносин, а диспозитивні норми інвестиційного права дозволяють учасникам встановлювати інші правила.

За формою вираженого припису (характеру регулятивного впливу) інвестиційно-правові норми класифікуються на уповноважуючі, зобов'язальні і заборонні. Такий поділ стосується тільки норм, які регулюють відносини або наданням прав, або покладанням обов'язків, або забороною певної поведінки та визначенням відповідальності за порушення.

Більшість інвестиційно-правових норм має уповноважуючий характер і надає суб'єктам право на здійснення передбачених ними дій. Ці норми містять дозвіл суб'єктам і оперують словами «мають право» (ст. 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність»). Чимало норм мають зобов'язальний характер, закріплюючи обов'язок здійснення певних позитивних дій, вимогу до учасників інвестиційних відносин діяти саме таким чином (ст. 8 Закону України «Про інвестиційну діяльність»). Інвестиційне законодавство містить також заборонні норми, які встановлюють вимогу утримуватися від певної поведінки, здійснення певних дій. Хоч заборонні та зобов'язальні норми подібні, однак заборонні, на відміну від зобов'язальних, передбачають не активні позитивні дії, а пасивну поведінку. їх роль полягає в усуненні небажаних для держави і суспільства явищ, а саме: за допомогою припису не здійснювати певних дій.

За сферою дії інвестиційні норми поділяються на норми загальної дії, норми обмеженої дії і локальні норми.

Норми загальної дії - це приписи, якими не передбачено якихось спеціальних умов або обмежень їх дії [7,c.38].

Норми обмеженої дії - це норми, які обмежуються в реалізації різними факторами:! об'єктивними, суб'єктивними, територіальними, ситуаційними, часу. Серед цих норм окремо виділяються норми, адресовані спеціальним суб'єктам.

Локальні норми, як і норми обмеженої дії, мають обмежену сферу дії, однак на підміну від останніх діють у межах однієї організацій або її структурного підрозділу і пов'язані з метою та специфікою юридичної особи.

2.2 Система інвестиційного законодавства

Інвестиційна діяльність як вид господарської діяльності має свою нормативну основу -- інвестиційне законодавство, яке з'явилося після прийняття 24.08.1991 р. Акту проголошення незалежності України. В інвестиційному законодавстві домінує принцип рівності в регламентації прав вітчизняних та іноземних інвесторів, і відповідно до цього принципу має формуватися система нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері інвестування [5,c.21].

За завданням та обсягом правового регулювання у сфері інвестиційної діяльності серед цієї системи актів можна виділити дві основні групи:

1) комплексні законодавчі і підзаконні акти, які мають універсальний характер і встановлюють основні принципи та загальні положення правового регулювання діяльності на території України вітчизняних та іноземних інвесторів;

2) предметні або рамкові законодавчі та підзаконні акти, які спеціально орієнтовані на регламентацію правового режиму інвестиційної діяльності чи її конкретних організаційних та правових форм, легалізованих в Україні.

Норми права, що регулюють суспільні відносини у сфері інвестування, знаходять своє формальне закріплення у відповідних нормативних актах. Сукупність цих норм, закріплених у нормативних актах відповідних державних органів, покликана регулювати сукупність складних суспільних відносин, що виникають у процесі інвестування. Але існує думка про те, що інвестиційне законодавство включає також і видані відповідними державними органами нормативні акти.

Інвестиційні законодавство як форма реалізації інвестиційного права містить широке коло нормативних актів, які регулюють інвестиційну діяльність. Основу нормативно-правових актів, що регулюють цей вид діяльності, складають, безумовно, закони. Разом з тим особливістю правового регулювання інвестиційної діяльності є те, що відносини регламентуються широкою системою підзаконних нормативних актів [1,c.20].

Термін «законодавство» досить широко використовується в правовій системі переважно на позначення сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певних галузей права. Цей термін охоплює закони України; діючі міжнародні договори, згоду щ обов'язковість яких надано Верховною Радою України; постанови Верховної Ради України; укази Президента; декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень і відповідно до Конституції України і законів України.

Оскільки інвестиційне законодавство є підсистемою (підгалуззю) господарського законодавства, то йому притаманні риси, характерні як для законодавства взагалі, так і для господарського законодавства зокрема:

розгалуженість і велика кількість нормативних актів. Є об'єктивні і суб'єктивні причини цієї розгалуженості. До об'єктивних належать складність відносин у сфері інвестиційної діяльності, динамізм інвестиційної діяльності та її правового регулювання, до суб'єктивних - недостатня увага до оптимізації інвестиційного законодавства з боку держави та численні експерименти у сфері інвестиційної діяльності, кожен з яких має своє правове забезпечення;

наявність у системі інвестиційного законодавства значної кількості нормативних актів обмеженої сфери дії - відомчих (зокрема виданих функціональним відомством - Державним комітетом у справах містобудування, архітектури та житлової політики України) і локальних (установчих та внутрішніх документів суб'єктів інвестиційної діяльності, укладених між ними інвестиційних договорів, в т.ч. договорів підряду на виконання проектно-вишукувальних, будівельних і пов'язаних з ними робіт, договорів на постачання будівельних матеріалів і устаткування, договорів лізингу тощо);

відсутність Інвестиційного кодексу. Але цю прогалину заповнює Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.1991 р. Аналіз існуючої правової бази і практики застосування інвестиційного законодавства свідчить про необхідність його подальшого вдосконалення шляхом систематизації і розробки на цій основі Інвестиційного кодексу України. У процесі систематизації інвестиційного законодавства мають формуватися такі юридичні моделі цієї діяльності, реалізація яких відповідала б загальним цілям ефективного правового регулювання економічних відносин. Моделювання відповідних юридичних форм, включаючи і запропонований кодекс, спрямований на комплексне регулювання інвестиційних відносин, має передбачати і застосування адекватних юридичних засобів, що сприяли б поліпшенню інвестиційного клімату в Україні;

наявність нормативних актів СРСР, які застосовуються відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР». Наприклад, Правила про договори підряду на капітальне будівництво (затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 29.12.1987 р. № 1550);

наявність дореформених нормативних актів, що значною частиною суперечать основним засадам правового регулювання в умовах запровадження ринкових відносин в економіку України [7,c.53].

Система інвестиційного законодавства - це розміщення масиву інвестиційно-правових норм з урахуванням зв'язків і залежностей між ними.

Як підгалузь господарського законодавства інвестиційне законодавство базується на ньому. До господарського законодавства входять нормативні акти загальної сфери дії, що регулюють господарську діяльність, у тому числі пов'язану з інвестуванням і функціонуванням її суб'єктів незалежно від видів і сфер цієї діяльності. У сфері інвестиційної діяльності діють:

-положення Конституції України щодо забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України (ст.13);права власності (у т.ч. інтелектуальної) (ст.41); права на підприємницьку діяльність (ст. 42); основних засад законодавчого регулювання у сфері економіки (ст. 5, 7-9, 91) тощо;

-положення кодексів: Цивільного кодексу України; Господарського кодексу України, зокрема щодо правового регулювання інноваційної діяльності (глава34), іноземних інвестицій (глава38), спеціальних (вільних) економічних зон (глава39), концесії (глава 40) тощо; Господарського процесуального кодексу щодо вирішення господарських спорів; Кодексу законів про адміністративні правопорушення України щодоадміністративної відповідальності; Земельного кодексу України щодо використання земельних ділянок під забудову (ст.62,68, 69) та ін.;

положення Законів України «Про інвестиційну діяльність», «Про інноваційну діяльність», «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», «Про концесії», «Про угоди про розподіл продукції», «Про наукову і науково-технічну діяльність» та ін.;

положення підзаконних нормативно-правових актів, які регулюють окремі питання здійснення інвестиційної діяльності.

Спеціальне інвестиційне законодавство - це система нормативно-правових актів, які власне (спеціально) регулюють інвестиційну діяльність та відносини, що складаються між її суб'єктами.

Інвестиційне законодавство складається із Загальної й Особливої частин.

Загальна частина містить норми, що стосуються однаковою мірою всіх суб'єктів інвестиційного права, видів і стадій інвестиційної діяльності, а також галузей народного господарства, у яких здійснюється інвестування та встановлюються інвестиційні договірні відносини. Основним загальним інвестиційним законом є Закон України «Про інвестиційну діяльність» , який визначає правові, організаційні та економічні основи інвестиційної діяльності в Україні:

- дає визначення понять «інвестиції» (ст. 1), «інвестиційна діяльність» (ст. 2);

визначає види та форми інвестицій та інвестиційної діяльності (ст. 13);

визначає об'єкти інвестування (ст. 4);

дає визначення понять «суб'єкт інвестиційної діяльності», «інвестор», «учасник інвестиційної діяльності» (ст. 5), а також визначає їх права (ст. 7) та обов'язки (ст. 8);

визначає договір як правову форму взаємовідносин між суб'єктами інвестиційної діяльності (ст. 9);

визначає правові форми державного регулювання інвестиційною діяльністю (ст. 12);

закріплює основні засади експертизи інвестиційних проектів (ст. 15);

закріплює державні гарантії прав суб'єктів інвестиційної діяльності (ст. 18) та захист інвестицій (ст. 19);

визначає умови припинення інвестиційної діяльності (ст. 21) та основні засади відповідальності її суб'єктів (ст. 20), а також інші питання здійснення інвестиційної діяльності.

Особлива частина інвестиційного законодавства містить нормативні акти, які регулюють особливості здійснення інвестиційної діяльності та функціонування її суб'єктів в окремих галузях економіки (промисловості, сільському господарстві, транспорті тощо), сферах інвестиційної діяльності (проектуванні, будівництві, приватизації державного майна, кредитуванні, інноваційній діяльності тощо), за участю окремих суб'єктів (іноземне інвестування) чи на окремих територіях (спеціальних економічних зонах).

Розділи інвестиційного законодавства :

-правовий режим іноземного інвестування. Основним нормативним актом цього розділу є Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19.04.1996 р., який визначає особливості правового режиму іноземного інвестування. Його суттєвою рисою є те, що для іноземних інвесторів встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством та міжнародними договорами. Законом передбачено критерії надання пільг для інвестиційних проектів із залученням іноземних інвестицій лише стосовно пріоритетних напрямків, у яких вони мають здійснюватися. Але таківажливі критерії, як обсяг іноземних інвестицій, їх види, на жаль, до уваги не бралися. Законом визначено момент набуття підприємством статусу підприємства з іноземними інвестиціями. Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється лише після фактичного їх внесення. Законом більш чітко визначаються порядок та умови звільнення від обкладення митом майна, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємств з іноземними інвестиціями;

- правове регулювання інвестування в процесі приватизації державного майна. До цього розділу належать Закони України «Про приватизацію державного майна» від 19.02.1997 р., «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 15.05.1996 р., «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» від 10.07.1996 р., а також Указ Президента України «Про державну програму приватизації» від 12.02.1999 р.. Ці нормативні акти визначають принципи та порядок інвестування в процесі приватизації державного майна;

- корпоративна форма інвестування. Основними нормативно-правовими актами цього розділу є Закони України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 р., «Про цінні папери тафондову біржу» від 18.05.1991 р., «Про державне регулювання ринку цінних паперів» від 30.05.1996 р., «Про оренду державного та комунального майна» від 14.03.1995 р., «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21.11.1995р.,«Про сільськогосподарську кооперацію» від 17.07.1997 р., та ін.;

- правове регулювання інноваційної діяльності. Правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності визначені Законом України «Про інноваційну діяльність». Поняття інноваційної діяльності дається у Законі України „Про інвестиційну діяльність” (ст.3), а пільги щодо оподаткування інноваційної діяльності визначено Законом України „Про оподаткування прибутку підприємств” (ч.14 ст.7). Деякі питання інноваційної діяльності врегульовані підзаконними нормативними актами ;

правове регулювання лізингу. Основним нормативним актом, що регулює ці відносини, є Закон України «Про лізинг» від 16.12.1997 р.;

правове регулювання капітального будівництва. До цього розділу належать нормативні акти, які регулюють особливості правового становища проектних і будівельних підприємств та органів управління будівельним комплексом. Це Господарський кодекс України та Закони України «Про управління майном, що перебуває у загальнодержавній власності, в будівництві та промисловості будівельних матеріалів» від 19.02.1993 р., «Про основи містобудування» від 16.11.1992 р.³, який визначає правові, економічні, соціальні та організаційні засади містобудівної діяльності в Україні та спрямований на формування повноцінного життєвого середовища, а також низка підзаконних нормативно-правових актів;

особливості інвестиційної діяльності в окремих галузях народного господарства;

особливості здійснення інвестиційної діяльності в спеціальних (вільних) економічних зонах. Основним законом цього розділу є Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон». Цей Закон визначає порядок створення і ліквідації та механізм функціонування спеціальних (вільних) економічних зон на території України, загальні правові та економічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин суб'єктів економічної діяльності цих зон з державними та іншими органами [7,c.55].

Слід зазначити, що в цілому в Україні створено правові засади здійснення інвестиційної діяльності, але деякі законодавчі акти потребують змін та доповнень.

Чисельність нормативних актів, що видаються для регулювання інвестиційних відносин, велика кількість органів, уповноважених видавати такі акти, створюють масив несистематизованих та невпорядкованих актів. Цей масив не має у своїй основі системоутворюючого акту (деякою мірою цю прогалину заповнює Закон України «Про інвестиційну діяльність»), який потрібний для того, щоб:

Ш зробити інвестиційне законодавство зручним для практичного застосування;

Ш створити стійку і взаємопов'язану ієрархію актів, у якій, виходячи з основної регламентації, можна було б отримати точні дані щодо вирішення питання в підзаконному нормуванні;

Ш в ієрархії нормативного регулювання витримати вимоги послідовної відповідності актів нижчого рівня актам вищого рівня;

Ш за рахунок створення Загальної частини інвестиційного законодавства забезпечити не тільки єдність правового регулювання, а й зекономити нормотворчий матеріал, у якому принципові положення не потребували б повторення в кожному підрозділі Особливої частини інвестиційного законодавства.

Ці проблеми можуть бути вирішені тільки шляхом кодифікації інвестиційного законодавства. І саме тому заслуговує на підтримку думка про доцільність розробки та прийняття Інвестиційного кодексу України.



3. Проект інвестиційного кодексу України

Одним із найважливіших факторів, який сприяє інвестиційній діяльності, а також стимулює надходження іноземних інвестицій, є наявність ефективного, стабільного інвестиційного законодавства. Нині в Україні відбувається процес формування нормативно-правової бази, яка покликана регулювати інвестиційні процеси в економіці держави [7,c.42].

Надзвичайно висока актуальність проблеми підвищення ефективності законодавства про інвестиційну діяльність підтверджена Програмою Уряду України «Назустріч людям». У ній зафіксовано, що «основним завданням промислово-інвестиційної політики в умовах становлення ринкових засад економіки Уряд України вважає формування конкурентного на внутрішньому та зовнішньому ринках виробничого потенціалу». Важливим чинником реалізації цього завдання є досягнення не тільки системності та результативності при застосуванні господарсько-правових засобів державного регулювання інвестиційних відносин, а й певного якісного стану законодавства про інвестиційну діяльність як такого.

Державне регулювання економічних, зокрема інвестиційних, відносин може здійснюватися лише в правових формах, у межах законодавства України. У цьому сенсі важливим завданням дієвості такого законодавства є його забезпеченість саме господарсько-правовими засобами регулятивних заходів держави щодо впливу на інвестиційні відносини та відповідними процедурами застосування цих засобів. Однак проблема ефективності законодавства про інвестиційну діяльність є комплексною і не може бути обмежена тільки аспектами державного регулювання [6,c.81].

Надзвичайно важливими компонентами інвестиційного законодавства є чітке визначення засобами законодавчої техніки всіх елементів інвестиційних правовідносин, видів таких правовідносин, видів та форм інвестування, договорів, що мають визнаватися як інвестиційні, тощо. Зазначені об'єкти законодавчої врегульованості, передусім ступінь досконалості їх юридичного закріплення і регулювання, справляють значний вплив на кінцеву ефективність законодавства про інвестиційну діяльність. Слід визнати, що бурхливий розвиток законодавства у цій сфері протягом останніх років призвів до фактичного утворення, по-перше, достатньо об'ємного нормативно-правового масиву; по-друге, масиву, що містить у собі необхідні ознаки системності, у тому числі ієрархічність внутрішньої структурної побудови, а також наявність змістовних внутрішніх і зовнішніх взаємозв'язків тощо; по-третє, масиву, в якому вже фактично існує внутрішній поділ на «загальну» і «спеціальну» частини. Суспільна важливість інвестиційних відносин визначається тим, що вони є обов'язковою складовою будь-яких підприємницьких відносин, а в умовах ринкової економіки економічних відносин. У зв'язку з цим вимоги до якості законодавчого регулювання в цій сфері, його відповідності вимогам часу є дуже високими. Тому систематизація та власне кодифікація законодавства про інвестиційну діяльність, розроблення і прийняття Інвестиційного кодексу України в цих умовах є радикальним засобом підвищення якості правового регулювання відповідних суспільних відносин.

Чотири основні напрями вдосконалення господарського законодавства:

удосконалення господарського законодавства щодо його змісту;

удосконалення господарського законодавства щодо його правової форми;

удосконалення господарського законодавства щодо його системи;

удосконалення господарського законодавства в напрямі його гармонізації з найдосконалішими міжнародними стандартами регулювання відносин у сфері господарювання .

Слід погодитися, що кодифікація не тільки сприяє посиленню стабільності законодавства, створенню чіткої системи нормативних актів, що базується на науковому фундаменті та забезпечує оптимальну скоординованість між діючими нормами, а й дозволяє вирішити два взаємопов'язані завдання - вдосконалювати і зміст і форму законодавства.

Враховуючи визначені напрями вдосконалення господарського законодавства, можна стверджувати, що кодифікація господарського законодавства, зокрема законодавств про інвестиційну діяльність, дозволяє в процесі відповідних законотворчих робіт вирішувати всі ці чотири завдання.

Слід визнати, що проблеми правового регулювання інвестиційних відносин, підвищення його ефективності вже давно є предметом ґрунтовних наукових досліджень. Важливий внесок у дослідження цієї проблеми внесли О. Вінник, В. Коссак, О. Кібенко, Л. Таран, Ю. Атаманова, В. Полатай, Д. Федорчук, Г. Віноградова, Р. Шишка, В. Поєдинок та багато ін. Однак проблема кодифікації законодавства про інвестиційну діяльність безпосередньо комплексно і предметно в літературі не розглядалася.

Одним із найважливіших питань, що мають бути попередньо вирішені в процесі кодифікаційних робіт, є визначення місця Інвестиційного кодексу України в системі як законодавства про інвестиційну діяльність, так і законодавства України як такого. Якщо скористатися умовною вертикально-горизонтальною «системою координат», точніше системою внутрішньоструктурних зв'язків між актами законодавства, в центрі якої розмістити пропонований Інвестиційний кодекс, то слід зазначити таке:

Ш по вертикалі - над Інвестиційним кодексом мають бути розміщені Конституція України і Господарський кодекс України. Підпорядкованими Інвестиційному кодексу мають бути спеціальні закони України, що регулюють окремі види інвестиційної діяльності та умовно знаходяться в зоні активної економічної і законотворчої динаміки. До цих спеціальних законів приєднуються і відповідні підзаконні нормативно-правові акти;