МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Одеська національна юридична академія

Черкаський навчальний центр

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни: Судові та правоохоронні органи

Тема: Принцип презумпції невинуватості

Виконав

студент I-го курсу

група 101-ЮЗ

заочної форми навчання

В'юник А.В.

Черкаси 2009р

Зміст

ВСТУП

1. Поняття презумпції невинуватості

2. Принцип презумпції невинуватості

3. Принципи кримінального процесу

3.1 Закріплення принципу презумпції невинуватості в кримінальному судочинстві

3.2 Характеристика виключного провадження

4. Реалізація принципу презумпції невинуватості

ВИСНОВОК

Список використаної літератури

ВСТУП

Побудова правової держави в Україні висуває на перший план завдання щодо забезпечення прав і законних інтересів громадян, верховенство закону у всіх сферах державного та громадського життя. В усіх галузях чинного законодавства повинні одержати нормативне закріплення принципи, за допомогою яких забезпечуються права людини.

Безумовно, що існуючі у нашому праві фундаментальні джерела - недоторканність прав і свобод громадян, взаємна відповідальність держави й особистості, підпорядкування закону діяльності усіх державних органів і посадових осіб - набувають особливого значення в кримінальному судочинстві.

Важливою гарантією правосуддя, захисту прав і свобод обвинувачуваного та інших учасників судочинства виступає принцип презумпції невинуватості, який, образно кажучи, є генетичною основою процесуального права.

Презумпція невинуватості означає, що закон вважає обвинуваченого невинним поки ті, хто вважає обвинуваченого винним, не докажуть, що він дійсно винний і його винність буде встановлено вироком суду, що вступив у законну силу. Це об'єктивне правове положення визначає і спрямовує діяльність посадових осіб, що ведуть провадження по кримінальній справі, органів досудового слідства, прокуратури і суду, їх відношення до обвинуваченого. Який би не був стан зібраних по справі доказів, яка б не була думка, впевненість того чи іншого суб'єкта кримінально-процесуальної діяльності щодо винності обвинуваченого, у будь-якій кримінальній справі повинно бути забезпечено неухильне додержання і виконання вимог ст. 22 КПК про всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи.

1. Поняття презумпції невинуватості

Раніше в літературі існувала думка, що принцип презумпції невинуватості не властивий нашій системі права. С.А. Голунський зазначав: "Різні презумпції являють собою спроби створити абстрактну істину, відірвану від конкретних обставин даної справи... Вони мають елементи формалізму, підштовхують суд до того, що замість подолання перешкод, дослідження того чи іншого питання, йти по лінії найменшої протидії, схилитись до раніше прийнятого рішення."

Лише в 60-х рр., розвиваючи ідеї про необхідність додержання прав і законних інтересів учасників судового провадження, М.С. Строгович сформулював положення про те, що винним може бути визнано лише особу, вину якої достовірно доказано, в протилежному ж випадку особа вважається невинуватою. Крім того, автор уперше в науці кримінального процесу встановив межі практичного застосування принципу презумпції невинуватості.

Початок традиції визнання презумпції невинуватості одним із найважливіших прав людини заклала Декларація прав людини та громадянина, проголошена Національними зборами Франції 26 серпня 1789 р., стаття 9 якої проголошує: "Оскільки кожен є невинним, доки не буде встановлено інше, то в разі затримання особи надмірна суворість, не викликана необхідністю з метою забезпечення його затримання, повинна суворо каратися законом". Згодом цей принцип було законодавчо закріплено в Статуті кримінального судочинства Російської імперії 20 листопада 1864 р. у вигляді системи логічних норм.

Прогресивне положення Статуту відмінило правило, згідно з яким обвинувачений зобов'язаний був сам довести свою невинуватість. У тексті короткого відображення процесів чи судових тяжб 1715 р., що діяв до прийняття Статуту, прямо зазначалося: "Повинен відповідач невинність свою доказом, коли буде потрібно, виправдати, а власне визнання особи, в тому числі отримане внаслідок катувань, є "літучим свідченням всього світу".

Цю традицію було продовжено в міжнародно-правових документах, присвячених правам людини та громадянина. У ст.11 Загальної декларації прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., проголошується: "Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, доки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту" [7, ст. 11]. У статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1966 р. та ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р., проголошується: "Кожен обвинувачений у кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки винність його не буде доведена згідно законом" [6, ст. 14]. У цих самих документах як найважливіші права людини проголошені свобода від самообвинувачення та свавільного арешту, а також від жорстокого, нелюдського ставлення. Зокрема, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права людини зазначено, що кожен має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому кримінального обвинувачення не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним ; нікого не може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою; кожному, хто позбавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вартою, має право на розгляд його справи в суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним [6, ст. 9]; нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню [6, ст. 7]. У статті 15 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських, або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 січня 1987 р. № 3484-11, зазначається: "Кожна держава забезпечує невикористання будь-якої заяви, що, як встанов-лено, була зроблена під час катування, як доказу в ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено". Аналіз чинного законодавства свідчить, що у наш час під терміном "презумпція невинуватості" розуміють правило, згідно з яким особу не може бути визнано винною у вчиненні злочину, а також притягнуто до кримінальної відповідальності, інакше як за рішенням суду і відповідно до закону (ч. 2 ст. 15 КПК України). У Конституції України, прийнятій на п'ятій сесії Вер-ховної Ради України, принципу презумпції невинуватості було відведено важливе місце; досить чітко висвітлено його зміст у ст. 62: "Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаран-ню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одер-жаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням" [1, ст. 62]. Сформульовані в цій статті положення ґрунтуються на принципі презумпції невинуватості людини, відображеному в ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де зазначається, що кожен обвинувачений в кримінальному злочині має право вважатися невинуватим, поки винуватість його не буде доведено згідно із законом. Презумпція невинуватості в кримінальному судочинстві має значення як правова гарантія встановлення істини у справі, що має бути конкретизовано в новому КПК України. За змістом частин 1-3 ст. 62 Конституції України дія презумпції невинуватості пов'язується не лише з визнанням особи винною вироком, що набрав законної сили. Вона поширюється й на осіб, чия причетність до вчинення злочину з'ясовується під час судового провадження, зокрема на підозрюваних.

Згідно з ч. З цієї статті обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Цим конкретизується положення про презумпцію невинуватості й водночас встановлюється гарантія її дії до набрання вироком законної сили. Поло-ження ч. 1 зазначеної статті покладає на органи досудового слідства, прокурора і суд обов'язок вважати кожного, хто підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, неви-нуватим до остаточного встановлення конкретної вини обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Презумпція невинуватості в правильному її розумінні та застосуванні виключає односторонній обвинувальний підхід при розслідуванні та вирішенні кримінальних справ, вона не допускає швидких, необдуманих безпідставних рішень про притягнення громадян як підозрюваних і об-винувачених. Вона допомагає тому, щоб кримінальні по-карання застосовувалися тільки до тих, хто порушує за-кон, шкодить суспільству і правопорядку.

2. Принцип презумпції невинуватості

Згідно ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувачу вальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також припущеннях. Усі сумніви стосовно доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну й моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням [1, ст. 62].

Зміст цього принципу полягає в тому, що особа вважається винною не тоді, коли щодо неї висунене обвинувачення, а лише, коли її винність доведена в установленому законом порядку вироком суду. Закон забороняє домагатися свідчень обвинуваченого або інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насилля, погроз та інших незаконних засобів.

Згідно з презумпцією невинуватості закон, суспільство, держава вважається обвинуваченого (підсудного) невинним, доки особи, які висувають обвинувачення (особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор), не доведуть, що обвинувачений (підсудний) дійсно винний, і з цими висновками не погодиться суд у своєму вироку. Твердження слідчого та прокурора про винність обвинуваченого (підсудного) - це їх думка, висновок, правильність якого ще потрібно довести в суді. І лише обвинувачу вальний вирок суду, винесений у встановленому законом порядку, означає позитивне вирішення питання про винність, тобто визнання обвинуваченого (підсудного) винним у вчиненні злочину.

Відповідно до принципу презумпції невинуватості на обвинуваченого (а також на його захисника) не може бути покладено обов'язок доводити свою невинність, наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність. Цей обов'язок покладається на органи, що висунули обвинувачення (на особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора), але це не виключає права обвинуваченого доводити свою повну невинність або меншу вину. Усі обставини, що наводяться ним у свій захист, повинні бути ретельно дослідженні слідчими органами, прокурором і судом.

Презумпція невинуватості має декілька правил:

1) обов'язковість доказування вини обвинуваченого покладається на обвинувачів (на особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора);

2) будь-який не усунений сумнів у винуватості тлумачаться на користь обвинуваченого;

3) недоведена вина в юридичному розумінні дорівнює доведеній невинуватості.

З позиції вимоги презумпції невинуватості обвинувачу вальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, що в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена повністю. Усі сумніви, не усунені судом, тлумачаться на користь підсудного.

Принцип презумпції невинуватості тісно пов'язаний з принципом забезпечення обвинувачу вальному права на захист. Обвинуваченого наділено широкими правами для захисту від висунутого обвинувачення, органи ж держави - слідчий, прокурор, суд - зобов'язуваний забезпечити ці права саме тому, що до постановлення вироку обвинувачений вважається невинним.

3. Принципи кримінального процесу

Крім процесуальної форми і заходів кримінально-процесуального примусу процесуальними гарантіями є принципи кримінального процесу.

Суттєві доповнення і зміни до нормативного змісту багатьох принципів кримінального процесу внесли закони України від 21 червня 2001 р. та від 12 липня 2001 р.; значно посилені демократичні основи судочинства Законом України від 7 лютого 2002 р. "Про судоустрій України".

Принципи кримінального процесу -- це закріплені у законі визначальні фундаментальні положення щодо закономірностей і найбільш суттєвих властивостей кримінального процесу, які обумовлюють їх значення як засобу для захисту прав та свобод людини і громадянина, а також для врегулювання діяльності органів та посадових осіб, що ведуть процес.

Значення принципів як норм вищого ступеня нормативності полягає, по-перше, в тому, що кожне рішення правозастосувальника, яке приймається з порушенням їх вимог, підлягає скасуванню, а одержана інформація не має доказового значення; по-друге, принципи сприяють правильному тлумаченню звичайних правових норм; по-третє, будучи своєрідними ціннісними орієнтирами, принципи використовуються у разі правозастосування за аналогією, вносять впорядкованість при субсидіарному застосуванні права (цивільний позов у кримінальному процесі) Проаналізуємо окремі принципи кримінального процесу.

Принцип поваги до гідності особи, невтручання в особисте і сімейне життя. У відповідності з Конституцією України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. З метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, допускається закритий судовий розгляд. Обшук особи, а також її освідування, коли воно пов'язане з необхідністю оголювати освідувану особу, може проводити тільки слідчий тієї ж статі, що й обшукуваний чи освідуваний, у присутності понятих цієї ж статі. При освідуванні не допускаються дії, які принижують гідність освідуваної особи або небезпечні для її здоров'я. Відтворення обстановки та обставин події допускаються лише за умови, що виконувані при цьому дії не принижують гідності осіб, які беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров'я (ч. 2 ст. 194 КПК). Під час обшуку або виїмки слідчий має вжити заходи для того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні [2, ст.185].

Принцип права на свободу та особисту недоторканність означає, що ніхто не може бути засуджений до позбавлення волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий особистому обшуку, освідуванню, судовій експертизі, примусовому приводу інакше, як на підставі і в порядку, передбачених законом. Прокурор повинен негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі або утримується під вартою понад строк, передбачений законом чи судовим вироком [2, ст.14]. Конституція України передбачає, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72 годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права й надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Слід мати на увазі, що протягом 5 років після набуття чинності новою Конституцією України (прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р.) зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину.

Принцип недоторканності житла полягає в тому, що ніхто не має права без законної підстави увійти в житло проти волі осіб, які проживають у ньому. Обшук, виїмка, огляд приміщень у громадян можуть проводитися лише на підставах і в порядку, передбачених законом. Конституція України проголошує, що кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду та обшуку.

Протягом 5 років після набуття чинності новою Конституцією України зберігається існуючий порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи (п. 13 "Перехідних положень" Конституції).

Конституція України проголошує, що кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо [1, ст. 31].

Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфних та інших повідомлень громадян, що передаються засобами зв'язку, карається виправними роботами на строк до 1 року або штрафом у розмірі від 25 до 35 неоподаткованих мінімумів доходів громадян [3, ст. 131].

Принцип з'ясування істини -- це вимога закону, яка зобов'язує суд, прокурора, слідчого та особу, яка провадить дізнання, всебічно, повно і об'єктивно дослідити обставини справи з тим, щоб з'ясувати істотні, юридично значущі факти, дати їм правильну правову оцінку і тим самим забезпечити правильне вирішення справи. Цей принцип є конституційним, бо в Конституції України говориться про з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи і про забезпечення доведеності вини. Тільки з'ясувавши істину під час слідства і в суді, можна визнати людину винною у вчиненні злочину.

Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист передбачений в кількох статтях Конституції України. В ній говориться, що для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура, підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист, забезпечення обвинуваченому права на захист є однією з основних засад судочинства. Суть цього принципу полягає в тому, що закон:

а) наділяє згаданих учасників процесу такою сукупністю процесуальних прав, використання яких дає їм змогу особисто захищатися від підозри чи обвинувачення у вчиненні злочину, відстоювати свої законні інтереси (це можна назвати особистим захистом);

б) надає згаданим особам право скористатися допомогою захисника, а в окремих випадках визнає обов'язковим призначення захисника за рахунок держави (це можна назвати професійним захистом). Конституція України передбачає, що кожен має право на правову допомогу у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав;

в) покладає на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суддю і суд обов'язок до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного роз'яснити їм право мати захисника та інші права, а також надати їм можливість захищатися встановленими законом засобами від підозри чи обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав. (Це можна назвати посадовим, або офіційним, захистом.)¹¹⁰ Тертишник В. М. Проблеми розвитку процесуальної форми і гарантій пра-восуддя // Право України.-- 2001.-- № 1 ст 13-15⁰

Принцип презумпції невинуватості означає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Юридичний зміст цього принципу складають такі правила: 1) ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину або меншу винність, а також наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність особи; 2) обов'язок доказування винності обвинуваченого (маються на увазі також підозрюваний і підсудний) покладено на слідчого, прокурора, а в справах приватного обвинувачення -- на потерпілого або його представника; 3) заборонено перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого, домагатися його показань шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів; 4) обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом а також на припущеннях; 5) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь; 6) недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину в юридичному відношенні означає його невинність і тягне за собою закриття кримінальної справи на попередньому слідстві і постановлення виправдального вироку --в стадії судового розгляду; 7) факт притягнення особи до участі в справі як підозрюваної, обвинуваченої, підсудної, обрання щодо неї запобіжного заходу не повинні розцінюватися як доказ її винності, як покарання винного; 8) до остаточного вирішення кримінальної справи та офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину з нею не можна поводитись як з винною, а також публічно, в засобах масової інформації та будь-яких офіційних документах твердити, що дана особа є злочинцем.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням. [1, ст. 62]

Принцип свободи від самовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів міститься в Конституції України, яка проголошує, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Право відмовитись давати такі показання або пояснення повинно бути роз'яснено свідкові та особі, від якої відбираються пояснення, перед допитом свідка і відібранням пояснень від особи. Потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, підсудний мали таке право і до прийняття нової Конституції України.

Принцип здійснення правосуддя виключно судами передбачено ч. 1 ст. 124 Конституції України. В ній також зазначено, що делегування функцій судів, привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Не допускається також створення надзвичайних та особливих судів. [1, ст. 125]

Принцип участі народу в здійсненні правосуддя. Конституція України передбачає, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів присяжних і що правосуддя здійснюють професійні судді та у визначених законом випадках народні засідателі і присяжні.

Принцип незалежності і недоторканності суддів, їх підкорення лише закону закріплений в Конституції України, які містять і основні гарантії його реалізації. Незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Судді обираються на посаду Верховною Радою України безстроково, але перше призначення на посаду професійного судці строком на 5 років здійснюється Президентом України. На посаду суддя рекомендується кваліфікаційною комісією суддів, а подання про призначення судді на посаду або про звільнення з посади вноситься Вищою радою юстиції. Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку, на який його призначено; 2) досягне 65 років; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я; 4) порушення вимог щодо несумісності; 5) порушення присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. За неповагу до суду і судді винні особи притягуються до юридичної відповідальності [2, ст. 129].

Принцип змагальності судового розгляду полягає в тому, що в судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: сторона обвинувачення і сторона захисту. Кожна з них обстоює тими засобами, які дозволяє кримінально-процесуальний закон, свою правову позицію, права та законні інтереси, допомагаючи таким чином суду повно, всебічно та об'єктивно дослідити всі обставини справи з метою з'ясування істини і прийняття правильного рішення. Юридичними передумовами реального існування і дії принципу змагальності є: 1) розмежування в суді трьох основних кримінально-процесуальних функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи; 2) виконання кожної з них уповноваженими на те законом відповідними органами та особами, незалежними один від одного: функції обвинувачення -- прокурором (яку зазначалося, підтримання державного обвинувачення в суді прокурором є однією з основних конституційних засад судочинства), потерпілим, громадським обвинувачем і певною мірою -- цивільним позивачем; функції захисту -- підсудним, захисником, громадським захисником і певною мірою -- цивільним відповідачем; функції вирішення справи -- судом; 3) процесуальна рівноправність всіх учасників судового розгляду. При цьому суд не є пасивним. Він за допомогою сторін активно досліджує всі обставини справи, залучає нові докази [2,ст. 296], бо завдання суду -- не просто розв'язати спір між сторонами обвинувачення і захисту, а з'ясувати істину, правильно й справедливо вирішити справу. Тому закон передбачає, що коли навіть такого спору між сторонами немає, бо підсудний зізнався у вчиненні злочину або прокурор відмовився від обвинувачення, суд продовжує розгляд справи і вирішує її на загальних підставах. [2,ст. 264]

Принцип гласності судового розгляду означає, що кожний громадянин, який досяг 16 років, має право бути присутнім у залі судового засідання, в якому розглядається кримінальна справа судом першої чи другої інстанції, і що хід судового розгляду та його результати можуть висвітлюватися в засобах масової інформації або іншим способом доводитися до населення. Це -- так звана зовнішня гласність. Та коли справа слухається навіть у закритому судовому засіданні, даний принцип не виключається, оскільки діє так звана внутрішня гласність у вигляді присутності в судовому засіданні прокурора, потерпілого, підсудного, захисника та інших учасників судового розгляду, а також свідків, експерта, спеціаліста, перекладача. Крім того, вироки судів у всіх випадках проголошуються публічно. Їх зміст може бути доведений до відома населення і засобами масової інформації. Однак у вироках у справах, які слухаються в закритих судових засіданнях, не повинно бути відомостей, які стали підставою для проведення закритого судового розгляду.

Відкритий розгляд справ має не тільки позитивні, а й негативні наслідки. Тому КПК передбачає винятки з принципу гласності, якщо його цілі суперечать державним і суспільним інтересам, інтересам особи, які є важливішими, ніж сам принцип.

Особи віком до 16 років допускаються до залу суду тільки в тих випадках, коли вони є підсудними, потерпілими або свідками. [2 ст. 271] Закон передбачає це обмеження для того, щоб захистити підлітків від можливого несприятливого впливу на них судового процесу, оскільки вони через недостатню соціальну зрілість можуть неправильно сприйняти обставини справи й те, що відбувається в суді.

Обов'язок суду розглянути справу в закритому судовому засіданні закон передбачає тільки в тому випадку, коли відкритий розгляд справи суперечить інтересам державної таємниці. В інших випадках питання про необхідність розгляду всієї справи або її частини в закритому порядку вирішується судом за своєю ініціативою або за клопотанням учасників судового розгляду.

Закритий судовий розгляд допускається у справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку, в справах про статеві злочини та в інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також членів їхніх сімей чи близьких родичів.

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.

Конституція України передбачає, що відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. У проекті нового КПК України передбачається, що в апеляційному порядку може бути оскаржено вирок або інше рішення суду першої інстанції, які не набрали законної сили (крім рішень суду присяжних), з мотивів доведеності чи недоведеності вини підсудного у вчиненні злочину, неправильного застосування кримінального закону або порушення кримінально-процесуального закону Апеляційний суд може провести своє судове слідство або обмежитися тими матеріалами, які є в справі. В касаційному порядку судові рішення можуть бути оскаржені тільки з мотивів неправильного застосування кримінального закону або порушення кримінально-процесуального закону. Суд касаційної інстанції не може провадити судового слідства.

Обов'язковість рішень суду як одна з основних засад судочинства підкреслює авторитет судової влади і сприяє утвердженню режиму законності й зміцненню правопорядку державі. Конституція України передбачає, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Цій нормі відповідає стаття 403 КПК, яка встановлює, що вирок, ухвала і постанова суду, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, посадових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.

Узагальнюючи вищесказане можна зазначити, що всі принципи тісно пов'язані між собою, постійно взаємодіють, і тому ми цілком обгрунтовано говоримо не просто про сукупність, а про систему принципів кримінального процесу. Кожний з принципів поряд з тим, що він тісно стикається, взаємодіє з іншими принципами, зберігає свою власну цінність для побудови й перебігу процесу, свій юридичний зміст.

Звичайно за обсягом змісту і сферою дії принципи кримінального процесу розрізняються, іноді значно, але відмінність ця скоріше суто кількісна, а не якісна. Тому не можна поділяти принципи на основні, головні і другорядні. Будучи в тісній взаємодії, взаємозв'язку, одні принципи сприяють здійсненню інших, але це не означає, що одні з них "підкоряються" іншим, що є принципи, які виступають лише гарантіями здійснення інших принципів, а тим більше -- такими, що випливають з інших принципів.

Тільки реалізація всіх принципів у їх сукупності, в системі, у взаємозв'язку і взаємодії може привести до виконання завдань кримінального судочинства. Можливість застосування кожного принципу має бути так урегульована в законі, щоб жодний принцип не перекреслював інший (наприклад, принцип встановлення істини -- принципи недоторканності особи й житла, невтручання в особисте життя громадян, таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, принцип змагальності -- принцип незалежності судців і підкорення їх тільки законові). Можна сказати, що необхідно забезпечити розумний компроміс між окремими принципами; і цим шляхом завжди йшов і йтиме законодавець. Все це викликає необхідність передбачати в законі розумні винятки майже з кожного принципу кримінального процесу (крім принципів законності і презумпції невинуватості). Але це мають бути саме винятки, які не перекреслюють сам принцип, інакше вони перетворяться в загальне правило, у протилежний, конкуруючий принцип. Наприклад, з метою забезпечення обвинуваченого за органами розслідування й судом, збирання й перевірки доказів закон дозволяє такі винятки з принципів недоторканності особи й житла, таємниці листування, гласності і усності, як арешт обвинуваченого, обшук у квартирі, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію і її виїмку у відділенні зв'язку, слухання справи в закритому судовому засіданні, оголошення під час судового слідства показань свідків, якщо їх явка до суду є неможливою, але ці винятки закон теж забезпечує певними процесуальними гарантіями від довільного їх використання слідчими й судами.

3.1 Закріплення принципу презумпції невинуватості в кримінальному судочинстві

В Конституції України в статті 62 зазначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. [1, ст. 62]

Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Усі сумніви щододоведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

В статті 2 Кримінального Кодексу України перераховані підстави кримінальної відповідальності.

1) Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

2) Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду [2, ст. 2]

"Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду". Це конституційне положення водночас уособлює в собі презумпцію невинуватості - демократичний принцип правосуддя.

Ч. 2 ст. 2 ККУ відтворює основний зміст принципу презумпції невинуватості, закріпленого у ч. 1 ст. 62 Конституції України. Цей принцип головним чином стосується процесуальних аспектів, проте правило, яке ним закріплене, має важливе значення і при застосуванні норм матеріального кримінального права.

Із змісту ч. 2 ст. 2 також випливає, що питання кримінальної відповідальності особи може вирішувати тільки суд. Однак у даному випадку йдеться лише про остаточні рішення з цих питань, а саме: про визнання особи винною та призначення їй покарання за вчинений злочин.

Що ж стосується попередніх рішень, які приймаються у процесі кримінального судочинства (як от рішення про пред'явлення обвинувачення та застосування до обвинуваченого запобіжного заходу), то деякі з них згідно з КПК України можуть прийматися та санкціонуватися не лише судом, а й слідчим чи прокурором.

В КПК України, в статті 5 йдеться про недопустимість притягнення як обвинуваченого інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом. Ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом.

Ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення.

Прокурор повинен негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі або утримується під вартою понад строк, передбачений законом чи судовим вироком.

Правосуддя в кримінальних справах здійснюється тільки судом. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону.

Отже, стаття 62 Конституції України закріпила принцип презумпції невинуватості. Згідно з ч. 1 її особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. В ч. 3 цієї статті вказано, що обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Таким чином, нова Конституція усунула прогалину в законі щодо правомірності пред'явлення особі обвинувачення. Адже у Конституції 1978 р. зазначалося про пред'явлення обвинувачення особі за наявності для того передбачених законом підстав.

Це давало підґрунтя по-різному розуміти діяльність органів попереднього розслідування щодо пред'явлення особі обвинувачення. Проте дане питання залишається актуальним і сьогодні, оскільки принцип презумпції невинуватості в тому визначенні, в якому він був закріплений у ст. 153 Конституції 1978 р., знайшов відображення у ст. 15 КПК України, яка є нині чинною.

Так, згідно з названою статтею ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону.

Чи немає протиріч між зазначеним положенням Конституції та нормами кримінально-процесуального законодавства ?

Результати анкетування слідчих окремих слідчих підрозділів органів внутрішніх справ Київської області показали: на думку слідчих, деякі норми КПК суперечать загальним засадам принципу презумпції невинуватості, а також ст. 62 Конституції і ст. 15 КПК.

При цьому увага акцентується на таких моментах, як пред'явлення особі обвинувачення, закриття прокурором і слідчим за згодою прокурора кримінальної справи та закриття справи судом в розпорядчому засіданні за обставинами, що не реабілітують особу, а також відмова в порушенні кримінальної справи суддею згідно з вимогами ч. 2 ст. 8 КПК.

І, дійсно, норми закону, які регламентують закриття кримінальної справи вказаними суб'єктами, а також відмову в порушенні справи суддею за наявності обставин, що не реабілітують особу, перебувають у протиріччі з принципом презумпції невинуватості особи, закріпленим у Конституції.

Адже, і прокурор, і слідчий за згодою прокурора, виносячи постанову про закриття кримінальної справи при наявності реабілітуючих особу обставин, а так само суд, виносячи ухвалу про закриття справи в розпорядчому засіданні, або суддя - постанову про відмову в порушенні справи, фактично визнають особу винною.

Питання ж про відповідність принципу презумпції невинуватості дій, пов'язаних з пред'явленням особі обвинувачення, потребує більш детального вивчення і роз'ясненнями

Так, слідчі посилаються на чинні статті глави 12 КПК, а саме 131, 132 - 133, 140 - 146. У ст. 131 КПК, зокрема, зазначено, що коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення особи як обвинуваченого.

Далі. У ч. 2 ст. 140 КПК вказано: слідчий, упевнившись в особі обвинуваченого, оголошує йому постанову про притягнення як обвинуваченого і роз'ясняє суть пред'явленого обвинувачення.

А згідно з ч. 1 ст. 143 КПК слідчий зобов'язаний допитати обвинуваченого негайно після його явки або приводу останнього і в усякому разі не пізніше доби після пред'явлення йому обвинувачення.

У ч. 6 ст. 143 КПК вказано, що на початку допиту слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред'явленому обвинуваченні, після чого пропонує йому дати показання по суті обвинувачення. І в цьому запитанні спостерігається, на перший погляд, невідповідність норми ч. 2 ст. 15 КПК іншим нормам статей КПК, що регулюють пред'явлення особі обвинувачення.

Проте, таке твердження є помилковим. Дійсно, слідчий повинен запитати у обвинуваченого, чи визнає він себе винним, тобто про суб'єктивне розуміння особою, яка обвинувачується у вчиненні злочину, своєї ролі в ньому.

Отже, слідчий не визнає винною особу у вчиненні злочину, а тільки запитує її думку про причетність до злочину, в якому ту обвинувачують, з точки зору саме цієї особи.

Крім того, у ст. 131 КПК вказано: слідчий тільки тоді виносить мотивовану постанову про притягнення особи як обвинуваченого, коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою. Проте, притягнення особи як обвинуваченої не можна ототожнювати з визнанням її винною.

Окремі слідчі пропонують відмовитись від притягнення особи як обвинуваченого при розслідуванні кримінальних справ, а обмежитись лише збиранням доказів, а все інше - то є робота суддів: нехай вони, оцінивши докази, самі приходять до висновків, пред'являти чи ні обвинувачення особі і визнавати чи ні її винною. Але це є змішуванням докорінно різних актів - притягнення особи як обвинуваченого і визнання її винною. Перше здійснюється шляхом винесення та оголошення слідчим на стадії розслідування постанови про притягнення особи як обвинуваченого, роз'яснення прав, а визнати особу винною може тільки суд в судовому засіданні шляхом винесення обвинувального вироку.

Якщо скасувати норми про притягнення особи як обвинуваченого, що повинно передувати винесенню обвинувального вироку, то відразу ж можна зіткнутися з порушенням права останньої на захист.

Не притягуючи особу як обвинуваченого до участі в справі і, таким чином, не роз'яснюючи належних їй прав, особа автоматично залишається без правового захисту.

Відсутність положення про притягнення особи як обвинуваченого перешкоджало б подальшому перебігу кримінального судочинства і на практиці ставило б під сумнів законність винесення вироків, тобто висновки суддів про винуватість чи невинуватість особи, щодо якої є всі підстави вважати її причетною до вчинення злочину.

Таким чином, якщо ст. 15 КПК грунтується на принципі презумпції невинуватості, що був зазначений у Конституції 1978 р., то сьогодні із змісту ст. 62 нової Конституції України випливає: особі може пред'являтись у встановленому порядку обвинувачення.

При цьому слід зауважити, що і Конституція 1978 р. даного положення не заперечувала, хоча і не закріплювала.

Проте, передбачене у ч. З ст. 62 Конституції України право пред'являти обвинувачення як раз і є підтвердженням висловленої позиції про необхідність пред'явлення у відповідності з вимогами закону обвинувачення як акту, що є одним з елементів кримінально-процесуальних гарантій забезпечення прав особи, щодо якої є провадження у справі.

На погляд деяких дослідників, поряд з існуючим в чинному кримінально-процесуальному законодавстві положенням про необхідність притягнення особи до участі в справі як обвинуваченого, необхідно вирішити питання про статус і такого суб'єкта кримінального процесу як підозрюваний.

Згідно з ч. 1 ст. 43' КПК підозрюваним визнається: особа, затримана по підозрінню в скоєнні злочину; особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

На думку фахівців, положення ст. 431 КПК не повністю відповідають вимогам сьогодення, бо тягнуть порушення права на захист особи, підозрюваної у вчиненні злочину.

У зазначених в ч. 1 цієї статті випадках йдеться про дії, вчинені до визнання особи підозрюваним, і лише після їх закінчення вона визнається підозрюваним. Про роз'яснення прав підозрюваного згідно з ч. З ст. 431 КПК зазначається в протоколі затримання або постанові про застосування запобіжного заходу.

Але ж згідно із законом особа визнається підозрюваним не під час затримання чи винесення постанови про застосування запобіжного заходу, а вже після них, коли протокол про затримання чи постанова про притягнення її як обвинуваченого оформлені.

А так як жодні дописки в процесуальних документах уже після їх оформлення за законом неможливі, то ч. З ст. 431 КПК повинна бути виключена з Кодексу, а для притягнення в справі особи як підозрюваного необхідно винесення спеціальної постанови.

Отже, на першому плані повинна бути наявність даних, що дають підстави вважати особу причетною до вчинення злочину, але вони недостатні для того, щоб їй можна було пред'явити обвинувачення. І саме наявність таких даних дає право визнати особу підозрюваним

3.2 Характеристика виключного провадження

Обставини, що виключають провадження в кримінальній справі (на основі статті 6 КПК України).

Кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю:

1) за відсутністю події злочину;

2) за відсутністю в діянні складу злочину;

3) виключений

4) внаслідок акта амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також в зв'язку з помилуванням окремих осіб;

5) щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку;

6) за примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, крім випадків, передбачених частинами 2, 4 і 5 статті 27 цього Кодексу;

7) за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою, крім випадків, коли прокуророві надано право порушувати справи і при відсутності скарги потерпілого (частина 3 статті 27 цього Кодексу);

8) щодо померлого, за винятком випадків, коли провадження в справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявленими обставинами;

9) щодо особи, про яку є вирок по тому ж обвинуваченню, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави;

10) щодо особи, про яку є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи по тому ж обвинуваченню;

11) якщо про відмову в порушенні справи по тому ж факту є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора.

Якщо обставини, зазначені в пунктах 1, 2 і 4 цієї статті, виявляються в стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця і у випадках, передбачених пунктами 1 і 2 цієї статті, постановляє виправдувальний вирок, а у випадках, передбачених пунктом 4, - обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання.

Закриття справи на підставах, зазначених у пункті 4 цієї статті, не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує.

В цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку.

У разі наявності достатніх підстав вважати, що суспільно небезпечне діяння вчинено особою, яка досягла одинадцяти років, але до виповнення віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, по факту цього діяння порушується кримінальна справа. Така справа вирішується у порядку, передбаченому статтею 7-3 цього Кодексу.

Якщо в ході дізнання, досудового чи судового слідства або перевірки, що проводилась на підставах, передбачених частиною 4 статті 97 цього КПК, поряд з обставинами, зазначеними у пунктах 1, 2, 4, 6, 7, 9 - 11 частини 1 цієї статті, що виключають провадження у кримінальній справі, у діянні особи будуть виявлені ознаки адміністративного правопорушення, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд або суддя зобов'язані направити відповідні матеріали органу (посадовій особі), уповноваженому розглядати справу про таке адміністративне правопорушення.

4. Реалізація принципу презумпції невинуватості

За статтею 62 Конституції України визначає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду [1, ст. 62].

Ця теза означає, що жодна людина не може зазнавати обмежень, властивих кримінальному покаранню, доки її вина не буде встановлена відповідним органом за відповідною процедурою. До моменту встановлення вини особи вона вважається невинуватою. Якщо особа є невинуватою, то поводження з нею не повинне відрізнятися від поводження з будь-якою вільною особою, щодо якої немає жодних кримінальних судових процедур.

В Україні існує інститут запобіжних заходів, серед яких значне розповсюдження має захід у виді тримання під вартою. Відповідно до вимог Закону України „Про попереднє ув'язнення" особи, щодо яких обраний запобіжний захід у виді взяття під варту, користуються правами, які надані громадянам України, з обмеженнями, встановленими названим законом та іншими нормативно-правовими актами України. Але в інших положеннях Закону „Про попереднє ув'язнення" встановлені такі обмеження, які важко пояснити з точки зору дії принципу презумпції невинуватості.

Наприклад, положення щодо тривалості щоденної прогулянки, яка обмежується однією годиною на добу. Це правило є незрозумілим, тим більш з огляду на кількість осіб, які тримаються в слідчих ізоляторах. Як вказував Комітет із запобігання катуванням та жорстокому поводженню (далі - Комітет), ця кількість в деяких камерах є надмірною (в одній камері площею не більш ніж10 кв. м може триматися до 7 осіб). Крім того, не всі підозрювані мають власні ліжка. Відповідно, проживання такої кількості осіб на маленькій території призводить до забрудненості та антисанітарних умов на цій території.

Зрозуміло, що в таких умовах підозрюваним не вистачає свіжого повітря, а тому можна вести мову про наявність жорстокого поводження. Таке положення не може бути виправдане з огляду на те, що особи, які перебувають в подібних умовах, є, власне, вільними людьми, щодо яких, доки не встановлено інше, не повинні застосовуватися умови, що є більш поганими, ніж умови, в яких тримаються навіть засуджені.

Тобто умови тримання осіб, які ще не є винуватими у вчиненні злочину відповідно до кримінально-процесуальних судових проваджень, є вкрай небезпечними для здоров'я людини.

Наступне незрозуміле обмеження - це можливість витрачати грошові кошти на придбання продуктів харчування та предметів першої потреби. Сума, яку закон дозволяє витрачати, дорівнює мінімальному розміру заробітної плати. Але чому саме так? В чому сенс цього обмеження? Обмеження щодо асортименту продуктів та предметів зрозуміти можна. Вони пов'язані зі специфікою установи, в якій тримається велика кількість осіб однієї статі. Але чому вільний громадянин не може витрачати гроші у розмірах, які він визначає самостійно, це зрозуміти важко. До того ж, слідчі ізолятори не в змозі забезпечити нормальне харчування та матеріальне забезпечення осіб, які в них тримаються. Тому це положення також суперечить принципу невинуватості особи.