Законодавство про попереднє ув'язнення містить обмеження, яке не узгоджується з презумпцією невинності особи. Йдеться про порядок листування підозрюваними та підсудними та їх право на звернення з заявами та листами до міжнародних організацій та державних органів України, а також про право на отримання побачень. Названі права осіб, які тримаються під вартою, можуть бути реалізовані лише з письмового дозволу слідчого, особи або органу, в провадженні яких знаходиться справа. Така процедура реалізації вказаних прав взагалі є незрозумілою. Такі обмеження не можна пояснити тими цілями, які переслідує взяття під варту. Дозвіл особи, в провадженні якої знаходиться справа, є тим більш зайвим та незрозумілим, що порядок направлення листів передбачає їх обов'язковий перегляд, а побачення з підозрюваними та підсудними проводяться у присутності представників адміністрації місць попереднього ув'язнення.

Суперечливе положення Закону „Про попереднє ув'язнення" сформульоване відносно направлення скарг та заяв прокурору. За загальним правилом такі заяви та скарги направляються протягом доби адресату і перегляду не підлягають. Але, якщо такі скарги стосуються умов тримання осіб в місцях попереднього ув'язнення, то вони направляються на протязі трьох діб. Це означає, що всі заяви та скарги, адресовані прокурору, необхідно переглянути, для того, щоб виявити ті, котрі стосуються умов тримання в місцях попереднього ув'язнення, а вже потім деякі з них будуть відправлені з дотриманням добового терміну, а інші будуть чекати на відправку ще дві доби. Отже, правила Закону „Про попереднє ув'язнення" суперечать не тільки принципу презумпції невинуватості, але й самі собі.

Наступний недолік - це матеріальні умови. Оскільки особи, які тримаються в місцях попереднього ув'язнення не мають статусу засудженої особи та щодо них в повному обсязі повинен діяти принцип презумпції невинності, такі особи повинні триматися в умовах, властивих або максимально наближених до умов вільних осіб. Але умови тримання в місцях попереднього ув'язнення навіть більш неналежні, ніж ті, в яких знаходяться засуджені.

Законодавство про попереднє ув'язнення так регламентує матеріальні умови для ув'язнених.

Особам, взятим під варту, забезпечуються побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Ця теза на практиці фактично не виконується. Проведені Комітетом інспектування місць попереднього ув'язнення дозволили впевнитися, що санітарні та гігієнічні стандарти в слідчих ізоляторах України не виконуються. Так, було встановлено ряд порушень, які стосувались матеріальних умов тримання в слідчих ізоляторах. Серед них Комітет відзначав недоліки, а в деяких СІЗО відсутність природного освітлення, а також штучного освітлення, яке вмикалося в темну пору доби. Недостатня вентиляція приміщень, відсутність доступу до свіжого повітря. Саме недотримання цієї вимоги міжнародних нормативних актів призводило до підвищення рівня захворювань осіб, які утримуються у СІЗО, на туберкульоз. Крім того, приміщення, в яких в СІЗО тримаються підозрювані та засуджені особи, знаходилися в жахливому стані - багато з цих приміщень вимагали ремонту та переобладнання, туалети в камерах перебували в антисанітарному стані та не були відокремлені від житлової частини камери. Меблювання камер є дуже убогим та не відповідає мінімальним людським потребам у комфорті.

Закон встановлює, що норма площі в камері для однієї взятої під варту особи не може бути менше 2,5 квадратного метра, а для вагітної жінки або жінки, яка має при собі дитину, - 4,5 квадратного метра. Міжнародні акти вимагають, щоб на одну особу в місцях утримання в'язнів припадало 4 м2. різниця очевидна та не вимагає будь-яких коментарів. Майже вдвічі національні стандарти відрізняються від міжнародних.

Щодо медичного обслуговування, Закон встановлює таке: медичне обслуговування, а також лікувально-профілактична і протиепідемічна робота в місцях попереднього ув'язнення організуються і проводяться відповідно до законодавства про охорону здоров'я. Порядок надання ув'язненим медичної допомоги, використання лікувальних закладів органів охорони здоров'я, залучення з цією метою їх медичного персоналу та проведення медичних експертиз визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань, Міністерством оборони України і Міністерством охорони здоров'я України. В кінцевому підсумку, медичне обслуговування осіб, які тримаються в місцях попереднього ув'язнення, здійснюється за правилами та нормами, що регулюють процес виконання-відбування позбавлення волі. Тут основним проблемним моментом є те, що місця попереднього ув'язнення є найбільш переповненими та неналежно обладнаними й тому в них неможливо забезпечити належні умови тримання. Цей факт особливо важливий тому, що в цих місцях тримаються особи, питання вини в скоєні злочину щодо яких ще є невирішеним. Отже, це вільні люди. Тому умови їх тримання повинні бути значно більш комфортними та відкритими для зовнішнього світу, ніж засуджених, на яких вже розповсюджує свою дію певний режим та обмеження.

Таким чином, фактично в Україні не забезпечується реалізація принципу невинуватості, оскільки особи, які мають статус підсудного або підозрюваного і щодо яких обраний запобіжний захід у виді тримання під вартою, знаходяться в умовах, наближених до позбавлення волі, і на них розповсюджується більшість норм, які відносяться до позбавлення волі і статусу засудженої особи.

Важливим моментом є не лише те, що національне законодавство є суперечливим та таким, що не відповідає міжнародним актам. Проблема полягає в іншому. Проголошення принципу невинуватості та механізми його реалізації свідчать про ставлення держави та суспільства до цієї гарантії. Знак „дорівнює" між підозрюваними, підсудними та засудженими говорить про безапеляційно каральний характер всієї кримінальної політики та системи держави. Тобто вимоги закону не виходять на рівень імперативного і є констатацією того, що презумпція невинуватості - це виключно декларація, яка не має механізмів реалізації та гарантування.

ВИСНОВОК

Презумпція невинуватості - один з базових принципів демократичного кримінального процесу, що має самостійне значення і виконує особливу роль у сучасних умовах побудови правової держави, гарантує захист прав і свобод особи. У процесі розслідування та судового розгляду кримінальних справ є необхідність більш повного впровадження дії принципу з відповідним більш чітким його закріпленням у вітчизняному кримінально-процесуальному законодавстві. Як показує судова практика, українські суди майже завжди віддають перевагу доказам сторони обвинувачення. За матеріалами офіційної статистики в Україні за вироками, що набрали законної сили, у 2005 р. було засуджено 176900 осіб, з них виправдано, у тому числі у справах приватного обвинувачення, - 578 осіб, або 0,3 % від засуджених за вироками, що набрали законної сили. У справах публічного обвинувачення було виправдано лише 178 осіб.

Корисним для забезпечення дії принципу презумпції невинуватості в Україні є вивчення та з'ясування можливості запровадження досвіду Республіки Польща (далі по тексту - Польща) та США. Зазначені країни представляють дві різні правові системи: романо-германську - Польща та загального права - США. Комплексне порівняльне дослідження зародження презумпції невинуватості, її подальший історичний розвиток та імплементація до вітчизняного кримінально-процесуального законодавства сприятиме реформуванню та вдосконаленню кримінально-процесуальної діяльності в Україні.

Зміст презумпції невинуватості, який полягає у тому, що вона визначає положення обвинуваченого не в негативному аспекті, тобто з точки зору того, ким він не вважається (обвинувачений не вважається винуватим), а в позитивному плані, тобто з точки зору того, ким він вважається (обвинувачений вважається невинуватим). Цим самим виключається теза "винуватість обвинуваченого достовірно встановлена з тим чи іншим ступенем вірогідності"; положення про запровадження в Україні такої процесуальної форми як „угода про визнання вини", коли принцип презумпції невинуватості буде діяти до моменту затвердження судом цієї угоди.

Принцип буде гарантом добровільності волевиявлення особи при визнанні вини та її процесуальному закріпленні. Оформлення "угоди" повинно мати місце лише за клопотанням обвинуваченого, підсудного і з обов'язковою участю захисника; правило про тлумачення сумнівів на користь обвинуваченого, що жодна з сумнівних обставин не може бути покладена в основу обвинувальних тез у кримінальній справі, тобто воно висуває вимогу повної і безумовної доведеності обвинувачення. Ця вимога має за мету охорону законних інтересів обвинуваченого і служить гарантією встановлення істини у справі.

Положення про те, що в основі побудови кримінального процесу України лежить принцип презумпції невинуватості, який не повинен ніяким чином обмежуватися до набрання судовим рішенням законної сили;

правовий статус особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, та розподіл процесуальних обов'язків по доказуванню між учасниками процесу, знімаючи відповідний обов'язок з обвинуваченого і покладаючи його на органи держави, які відповідальні за розслідування і вирішення кримінальної справи, і служить підставою повної реабілітації осіб, вина яких залишилась недоведеною.

Список використаної літератури

1. Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 в //Відомості Верховної Ради України.-- 1996.-- № 30.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України.-- К., 2001

3. Кримінальний кодекс України.-- К.: Юрінком Інтер, 2001.

4. Закон України "Про прокуратуру"//Відомості Верховної Ради України -- 1991.-- № 53.

5. Закон України від 18.02.1992 "Про оперативно-розшукову діяльність //Відомості Верховної Ради України. 1992.-- № 22 (Із змінами, внесеними Законом України № 2246-ІН від 18 січня 2001 року // Офіційний вісник України-- 2001.-- № 8.)

6. Міжнародний пакт про права людини, 1966.

7. Декларація прав людини -1948.

8. Гевко В. Кримінально-процесуальна форма: структура та елементи // Право України. - 2002. - №8. - С. 138-139

9. Рижков Е. Дотримання конституційних прав громадян у процесі оперативно-розшукової діяльності //Право України.-- 1999.-- № 10

10. Тертишник В. М. Проблеми розвитку процесуальної форми і гарантій правосуддя // Право України.-- 2001.-- № 1.-- С. 91-93

11. Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний процес України.-- К., 1999.

12. Нове у кримінально-процесуальному законодавстві України: Навч. посібник для студентів юрид. спеціальностей вищих закладів освіти / За ред. Ю.М.Грошевого. - Харків: Право, 2002.

13. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. 4-те вид., допов. і переробл. - К.: Видавництво А.С.К., 2003

14. Тертшиник В. М. Науково-практичний коментар Кримінально- процесуального кодексу України.-- Харків: Арсіс, 2000

15. Шемшученко Ю. Конституція України і права людини // Право України.-- 2001.-- № 8.-- С.13-15

16. України, Польщі та США // Підприємництво, господарство і право - 2003. - №5. - С. 106-109.

17. Крижанівський В.В. Принцип презумпції невинуватості в сучасному кримінальному процесі // Наукові записки. Серія "Право". - Острог, 2001. - Вип. 2. - С. 368-372.

18. Крижанівський В.В. Тлумачення сумнівів на користь особи в кримінальному процесі України та США // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - 2002. - Спецвипуск № 1. - С. 258-259.

19. Михеєнко М. М., Конституційні принципи кримінального процесу // Вісник Академії правових наук. - Харків, 1997.

20. Тертишник В.М., Кримінально-процесальне право України. Навчальний посібник. - К.: Юрінком Інтер., 1999