Кримінальна характеристика крайньої необхідності

Зміст

Вступ

Розділ І. Поняття та підстави крайньої необхідності

Розділ II. Ознаки крайньої необхідності

РОЗДІЛ III. Перевищення меж крайньої необхідності

Висновки

Використана література

Вступ

Повсякденне життя нерідко ставить людей в умови, коли необхідно відвернути шкоду інтересам, що охороняються законом, шляхом заподіяння шкоди якимось іншим інтересам, що також охороняються законом. Кожна людина практично щоденно зіштовхується з такими ситуаціями, проте, це пов'язано з необхідністю вибору пріоритетів власних інтересів - придбати продукти харчування чи одяг (взуття) для дітей, витратити кошти, призначені на придбання цукерок дітям, на оплату проїзду в таксі з метою уникнення незручностей у громадському транспорті, виконати певну роботу понаднормове для отримання додаткового заробітку чи відпочити, продати квартиру і купити меншу за площею, погіршуючи тим самим житлові умови, а на отримані кошти придбати автомобіль тощо. Із позиції права поведінка особи у подібних ситуаціях є правомірною -- особа здійснює (реалізує) гарантовані їй Конституцією права. Кримінально-правової оцінки потребують лише випадки заподіяння шкоди не власним, а іншим правам та інтересам, що охороняються законом, коли метою заподіяння шкоди є відвернення іншої, шкоди.

Статтею 39 КК України передбачено "Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності,тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній ситуації не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності"*.

Таким чином, законом допускається вимушене, необхідне за даних конкретних умов, заподіяння шкоди одним інтересам, що охороняються правом, для відвернення шкоди іншим таким інтересам. Таке заподіяння шкоди, оскільки воно дозволяється законом, має оцінюватись як правомірне, і у більшості випадків буде суспільно корисним. Проте заподіяння" шкоди одним інтересам для відвернення шкоди іншим інтересам буде вважатися вчиненим у стані крайньої необхідності, а відтак, і правомірним, при дотриманні певних умов, які іменуються умовами правомірності крайньої необхідності.

Метою даної роботи є дослідження питання про крайню необхідність.

Величезну методичну допомогу при написанні роботи надали підручники таких авторів: М.Й.Коржанський, П.С.Матишевський, М.І.Бажанов та ін.

Найбільш цінною при написанні роботи була праця Ю.В. Баулина "Обстоятельства, исключающие преступность деяния".На мою думку тут найбільш повно висвітлено питання про крайню необхідність.

Розділ І. Поняття та підстави крайньої необхідності

Частина 1 ст. 39 КК установлює, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

У частині 2 .ст.. 39 ексцес крайньої необхідності визначається як умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. Таким чином, крайня необхідність -- правомірне заподіяння шкоди для усунення небезпеки, яка загрожує державним, громадським чи особистим інтересам, що охороняються законом, здійснене за обставин ,коли ця небезпека не може бути усунута іншими засобами і заподіяна шкода менш значна,ніж відвернена*.

Право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є субсидіарним (додатковим) правом. Ним громадянин може скористатися лише в тому випадку, якщо в даній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки.

Стан крайньої необхідності виникає за наявності відповідної підстави, що складається з двох елементів: 1) небезпеки, яка безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави, і 2) неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам. Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для виникнення стану крайньої необхідності. Вона тому і визнається крайньою, що викликається обстановкою, при якій особа вимушена вдатися до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, як до останнього, крайнього засобу усунення небезпеки, що загрожує.

Перший елемент підстави крайньої необхідності -- це наявність небезпеки, що може бути викликана різними джерелами. Таким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об'єктивна спроможність уражати людину, спричиняти їй смерть або заподіювати тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або знищувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть становити стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи тощо), напади тварин і ін. Небезпечність заподіяння шкоди може викликатися також різноманітними процесами: технологічними, виробничими, патологічними (наприклад, тяжке поранення потерпілого, що загрожує смертю), фізіологічними, що відбуваються в організмі людини (голод або холод), та загрожують загибеллю людей тощо. Джерелом небезпеки може бути і діяльність (злочинна або незлочинна) людини (наприклад, погроза касиру з вимогою видачі грошей під загрозою вбивства). Нарешті, джерелом небезпеки при крайній необхідності може бути і будь-яке інше, крім злочину, правопорушення (наприклад, порушення водієм правил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинна суспільно небезпечна поведінка людини (наприклад, поведінка в стані неосудності, фактичної помилки, внаслідок чого інші особи для усунення небезпеки, що виникла, змушені заподіювати шкоду правоохоронюваним інтересам). Небезпека далі повинна загрожувати саме правоохоронюваним інтересам. Такими, насамперед, є піддані небезпеці .інтереси особи (наприклад, життя, здоров'я, тілесна недоторканість, особиста свобода, статева свобода жінки, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом права та інтереси). Правоохоронюваними інтересами, яким загрожує небезпека, можуть також бути: безпека виробництва, громадський порядок (наприклад, для відвернення небезпеки, що виникла внаслідок повені і загрожує нормальній роботі підприємства, громадянин руйнує будівлю). Нарешті, небезпека може загрожувати. інтересам держави: зовнішній безпеці, обороноздатності, порядку управління, інтересам правосуддя, збереженню державної таємниці, майну тощо (наприклад, для усунення небезпеки, що виникла внаслідок пожежі і загрожує майну, особа змушена пошкодити частину цього майна заради порятунку іншого).

Небезпека при крайній необхідності повинна бути наявною, тобто безпосередньо загрожувати правоохоронюваним інтересам. Якщо така небезпека ще не виникла або, навпаки, уже реалізувалася в заподіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необхідності. Початковий момент виникнення небезпеки має місце, коли виникла загроза безпосереднього заподіяння шкоди (наприклад, існує безпосередня загроза затоплення, аварії, смерті тощо). Кінцевий момент існування такої небезпеки визначається або припиненням цієї загрози, або її реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або погашена, паводок спав, зсув припинився, аварія відвернена тощо). Іноді особа може помилково вважати, що безпосередня небезпека існує, а насправді вона відсутня. Заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у таких випадках, повинно розцінюватися за правилами уявної крайньої необхідності, що аналогічні правилам уявної оборони.

4. Другим елементом підстави крайньої необхідності є відсутність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує іншими засобами, ніж вчиненням дії, що підпадає під ознаки якогось діяння, передбаченого КК.

Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що особа в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку відсутні. Інакше кажучи, заподіяння шкоди повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки. Тому, якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, у тому числі і не пов'язаних із можливістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не знаходиться в стані крайньої необхідності, а значить, і заподіяну нею шкоду не можна визнати правомірною. Зрозуміло, це правило поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність у неї декількох можливостей усунення небезпеки, але не скористалася тією з них, що не пов'язана із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам. Якщо ж у цій ситуації була допущена помилка, то оцінка заподіяння шкоди повинна проводитися за правилами уявної крайньої необхідності.

Очевидно, що в стані крайньої необхідності відбувається сутичка двох правоохоронюваних інтересів: з одного боку, правоохоронюваному інтересу загрожує безпосередня небезпека, а з іншого -- особа перебуває в такому положенні, при якому єдиним засобом усунення цієї небезпеки є заподіяння шкоди так само правоохоронюваним інтересам. Ця особливість, за якої відбувається сутичка «права з правом», накладає свій відбиток і на ознаки діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності. Аналізуючи чинне законодавство, багато фахівців доходять до висновку, що підставою крайньої необхідності є наявна небезпека, що загрожує правоохоронюваним інтересам. Так, на думку С. А. Домахина, «стан крайньої необхідності виникає тоді, коли визначеним, охоронюваним правом інтересам загрожує небезпека порушення». Цей стан, так само як і стан необхідної оборони, викликається двома підставами, взятими в єдності: 1) небезпекою, що загрожує правоохоронюваним особистим чи колективним інтересам (правова підстава); 2) непереборністю цієї небезпеки іншими способами, крім здійснення дії, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого карним законом (фактична підстава) .Отже, виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для виправдання заподіяної шкоди посиланням на крайню необхідність. Така необхідність тому і визнається крайньою, що викликається обставинами, при якій особа змушена вдатися . до заподіяння шкоди як до останнього, крайнього способу усунення небезпеки, що загрожує, оскільки інші способи відсутні чи недостатні.

Правова підстава крайньої необхідності -- це небезпека, що загрожує особистим правам даної особи або інших громадян, суспільним чи інтересам держави. Закон не конкретизує поняття цієї небезпеки, тому є підстави вкладати в нього загальний зміст. "Під небезпекою розуміють здатність" чи можливість викликати, заподіювати яку-небудь шкоду»

Очевидно, що небезпека сама по собі не існує, вона „завжди має своє джерело, у якості якого можуть виступати предмети, явища, процеси, діяльність та ін.. Так, до числа предметів відносяться зброя, бойові припаси, вибухові, радіоактивні, легкозаймисті, їдкі речовини й інші предмети, яким характерна внутрішня об'єктивна здатність уражати людину, заподіювати їй смерть чи тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати чи знищувати майно й інші цінності. Явища як джерела охоплюють собою стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи і т.п.), нападу тварин та ін. Небезпека заподіяння шкоди може породжуватися різними процесами: технологічними, виробничими патологічними (наприклад, тяжке поранення потерпілого), фізіологічними, що відбуваються в організмі людини (голод, холод) та ін. Джерелом небезпеки є і діяльність (злочинна чи незлочинна) людини. Так, злочинне зазіхання часто виражається в психічному (рідше фізичному) примусі, зробити кримінально протиправне діяння під погрозою убивства, нанесення шкоди здоров'ю і т.п.

Стан крайньої необхідності може викликати і фізичний примус за умови, що потерпілий не позбавляється цілком можливості по своїй волі зробити дію чи утриматися від неї. У противному випадку, коли примушуваний є тільки знаряддям у руках того, хто примушує і цілком позбавлений можливості вибору поведінки, відповідальність такої особи виключається через відсутність ознаки волевиявлення кримінально-правової дії чи бездіяльності. Нарешті, джерелом небезпеки при крайній необхідності може бути і якесь інше, крім злочину, правопорушення (наприклад, порушення водієм правил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинні дії людини (наприклад, у стані неосудності, фактичної помилки й Ін.).

Небезпека як правова підстава крайньої необхідності повинна загрожувати визначеним інтересам (цінностям), що виступають тут як об'єкти цієї небезпеки. Закон, власне кажучи, не обмежує коло названих інтересів, вони тотожні інтересам при необхідній обороні. До їхнього числа відносяться насамперед інтереси конкретної особи, а також інших громадян, які були піддані небезпеці (наприклад, їхнє життя, здоров'я, тілесна недоторканність, честь, гідність, особиста воля, статева воля жінки, майнові, житлові, політичні й інші законні права й інтереси особи). Правоохоронюваним суспільним інтересам, яким загрожує небезпека, може бути нормальна діяльність підприємства, установ і організацій, безпека руху на залізничному, водному, повітряному, міському й іншому транспорті, суспільна безпека, суспільний порядок та ін. Нарешті, об'єктом небезпеки можуть виступати інтереси держави: зовнішня безпека, обороноздатність, порядок управління, інтереси правосуддя, збереження військової таємниці, державного майна й ін.

Небезпека, далі, характеризується тим, що вона повинна бути існуючою, тобто наявною. Якщо небезпека ще не виникла і погроза правоохоронюваним інтересам відсутня або, навпроти, уже реалізувалася в заподіяній шкоді, тоді вона перестає бути правовою основою крайньої необхідності. Початковий момент виникнення небезпеки пов'язується не тільки з тим, що погроза заподіяння шкоди реально стала втілюватися (наприклад, пожежа вже спалахнула, повінь затоплює селище, літак терпить аварію і т.д.), але і з "тим, що виникла сама погроза заподіяння шкоди (наприклад, існує погроза затоплення, пожежі, аварії, смерті і т.п.). Варто визнати, що така погроза повинна бути безпосередньою. У залежності від джерела небезпеки безпосередність погрози може характеризуватися в одних випадках як можливість заподіяння шкоди негайно ж, відразу, негайно, а в інших -- через деякий час. Правова підстава має місце протягом усього часу існування небезпеки (наприклад, будинок ,що грозить обвалом створює постійну небезпеку для життя людей, що знаходяться в ньому; (систематичні знущання і наруги над людиною створюють постійну погрозу її життю, здоров'ю, честі, гідності і т.п.). Разом з тим припинення погрози заподіяння шкоди свідчить про відсутність правової підстави крайньої необхідності. Таким чином, правова підстава існує з моменту виникнення, протягом^* усього часу реалізації небезпеки і до моменту припинення цієї погрози. Іноді суб'єкт може помилково вважати, що небезпека існує, а в дійсності вона відсутня. Закон не характеризує небезпеку, що загрожує якими-небудь ознаками за винятком того, що вона повинна загрожувати визначеним об'єктам - правоохоронюваним інтересам особистості, чи суспільства держави.

Очевидно, що ці інтереси можуть мати різний ступінь цінності: одні з них відносяться до абсолютного (насамперед, інтереси особистості), а інші до відносних цінностей. Отже, різними є і небезпеки, що загрожують даним інтересам. З цього погляду вони можуть бути поділені на два види: великі і відносно невеликі небезпеки. Великою визнається небезпека, що загрожує заподіянням шкоди абсолютним цінностям (життю, здоров'ю людини, її волі, честі ,гідності, власності, іншим законним правам і інтересам особи), а також: небезпека, що загрожує тяжкою шкодою об'єктам відносної цінності. До числа останніх відноситься, наприклад, небезпека, що загрожує великою аварією на транспорті, широким поширенням інфекційних захворювань і т.п. Щодо невеликої, варто визнати небезпеку, що загрожує заподіянням нетяжкої шкоди відносним цінностям (наприклад, погроза заподіяння нетяжкої шкоди порядку управління, суспільному порядку, інтересам правосуддя, суспільної безпеки і т.п.). Така класифікація небезпеки має значення для визначення меж заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, оскільки за інших рівних умов ці межі більш широкі при усуненні великих небезпек і, навпаки, звужуються при ліквідації небезпек щодо невеликих.

Фактична підстава крайньої необхідності -- це відсутність у конкретної особи можливості, усунути небезпеку, що загрожує у сформованій обстановці іншими способами, чим здійсненням дії, що підпадає під ознаки якого-небудь діяння, передбаченого карним законом.

Іноді вважають, що наведене положення є характеристикою небезпеки як правової підстави крайньої необхідності або дії для усунення небезпеки. Правий, однак, Н. Н. Паше - Озерский, відзначаючи, що питання про непереборність небезпеки іншими способами повинно розглядатися стосовно до конкретної обстановки. Отже, обстановка визначає не правові, а фактичні підстави крайньої необхідності. Вона повинна свідчити про те, що особа змушена заподіяти шкоду правоохоронюваним інтересам, оскільки інші методи усунення небезпеки відсутні чи є недостатніми. Таку ситуацію визначають різні фактори: характер джерела небезпеки, час ймовірного заподіяння шкоди, характеристика конкретної особи,. його реальні можливості по усуненню виниклої небезпеки і т.п. В одному випадку в особи може виявитися кілька можливих варіантів поведінки з метою усунення небезпеки, (наприклад, ухилення від неї втечею, прийняття завчасно передбачених мір, звертання за допомогою до інших осіб чи органів влади, заподіяння шкоди власним інтересам, нарешті, нанесення збитку правоохоронюваним інтересам держави чи суспільства інших осіб. Стан крайньої необхідності виправдовує така обстановка, при якій всі інші способи, не пов'язані з заподіянням шкоди, що зовні підпадає під ознаки злочину, відсутні або їхнє використання недостатнє для успішного усунення небезпеки, що загрожує. Тому, якщо обстановка свідчила про те, що в особи є кілька способів усунення небезпеки, у тому числі не зв'язаних зі здійсненням дій, що підпадають під ознаки злочинів, то це означає, що дана особа не знаходилася в стані крайньої необхідності, а виходить, що заподіяна шкода не може бути визначена правомірною. Зрозуміло, це правило поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність у неї декількох варіантів усунення небезпеки, у тому числі не пов'язаних із заподіянням шкоди. Якщо ж у цьому допущена помилка, то зроблене оцінюється за правилами удаваної крайньої необхідності.

Отже, фактична підстава крайньої необхідності має місце там, де обстановка свідчить про неможливість усунути небезпеку, що загрожує, інакше, як заподіянням шкоди об'єктам кримінально-правової охорони. Разом з тим сама ця ситуація може бути неоднозначною: так, вона може надавати особі кілька варіантів усунення небезпеки, але, кожний з них пов'язаний з необхідністю здійснення дій, що зовні підпадають під ознаки того чи іншого злочину. У цьому зв'язку правильно відзначено, що «крайня необхідність буде і тоді, коли особа може усунути небезпеку іншими способами, які також підпадають під ознаки якого-небудь діяння, передбаченого карним законом». Іншими словами, у таких випадках обстановка усунення небезпеки для даної особи є варіантом і з цієї точки зору сприятливою.

Однак обстановка може скластися і так, що в, розпорядженні конкретної особи для усунення небезпеки, що грозить, може виявитися один який-небудь варіант заподіяння шкоди. Таку обстановку можна назвати інваріантною (одноваріантною), чи, інакше кажучи, несприятливою для усунення небезпеки.

Викладене дозволяє підсумувати, що варто розрізняти два види обстановки по усуненню небезпеки, що загрожує: відносно сприятливу (варіантну) і несприятливу інваріантну (одноваріантну). Кожна з них разом із правовою підставою визначає не тільки стан крайньої необхідності, але і межі заподіяння шкоди в цьому стані шкоди.

Розділ II Ознаки крайньої необхідності

Мета крайньої необхідності. Терміни в ст. 39 КК України, що дія в стані крайньої необхідності застосовується «для усунення небезпеки» означають, що метою крайньої необхідності є саме усунення небезпеки. Так, особа уявляє, яким чином небезпека буде усунена: шляхом зни-щення або пошкодження джерела небезпеки, шляхом перевезення людей у безпечне місце за допомогою взятого без дозволу чужого транспорту тощо. Характер дій. Відповідно до закону крайня необхідність припускає лише активну поведінку суб'єкта. За своїми зовнішніми ознаками крайня необхідність може виражатися, наприклад, у різних самоуправних діях, пов'язаних із вилученням майна, його ушкодженням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням державної або військової таємниці, порушенням різноманітних правил безпеки, заподіянням шкоди життю або здоров'ю людини, позбавленням його особистої волі тощо. Подібні дії за зовнішніми своїми ознаками здатні підпадати під різноманітні види злочинних посягань. Так, умисне знищення або пошкодження чужого майна підпадає під ознаки ст. 194 КК, а розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, під погрозою вбивства підпадає під ознаки злочину, передбаченого в ст. 328 КК України тощо.

Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, ,поки існує стан крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, уже минув, то заподіяння шкоди в цьому випадку (так звана «передчасна» і «спізніла» крайня необхідність), може тягнути відповідальність на загальних засадах.

Межі заподіяння шкоди. КК не визначає межі заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, проте висновок про ці межі може бути зроблений, виходячи з тлумачення ч. 2 ст. 39 КК, що визначає перевищення меж крайньої необхідності як умисне заподіяння шкоди більш значної, ніж шкода відвернена. Отже, граничною і правомірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.

Інакше кажучи, закон пов'язує правомірність заподіяної шкоди із співрозмірністю цієї шкоди небезпеці, що загрожує: фактично заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода, яка містилася в загрожуючій небезпеці.

Визначення рівної або меншої значимості заподіяної шкоди передбачає її порівняння із загрожуючою шкодою. Але відвернена шкода -- це завжди потенційна шкода, яка містилася в небезпеці, що погрожує, а заподіяна шкода -- це завжди шкода фактична, реальна. Крім того, нерідко зазначені види шкоди спрямовані на блага різної суспільної значущості і це здатне ускладнити оцінку їхньої спів-розмірності (наприклад, небезпека, що загрожує здоров'ю людей, усувається шляхом знищення приватного майна). Тому вирішення питання про порівняльну їхню ціннісну характеристику в кожному випадку залежить від конкретних обставин справи. При однорідності відверненої і заподіяної шкоди можливе порівняння їх за допомогою критеріїв, зазначених у законі або вироблених судовою практикою (наприклад, за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень, за вартістю знищеного або ушкодженого майна тощо). У разі ж зіставлення якісно неоднорідних видів шкоди критеріями виступають загальновизнана людська мораль; ієрархія цінностей, де вищою цінністю визнається людина і її права та свободи; правосвідомість і правова культура населення тощо. У будь-якому разі КК визнає правомірним позбавлення життя людини в стані крайньої необхідності для порятунку власного життя, якому загрожувала безпосередня небезпека, яку в даній обстановці не можна було усунути, іншими засобами^*.

Суб'єкт крайньої необхідності. У ст. 39 КК відсутні які-небудь вказівки щодо суб'єкта розглянутих дій. Тому ним є загальний суб'єкт права, тобто осудна особа , яка досягла по загальному правилу 16, а в окремих випадках-- 14 років. Положення ст. 39 КК не поширюються на осіб, що в силу свого юридичного обов'язку чи службового боргу повинні боротись з загрозливою небезпекою. Так, Н. Д. Дурманів правильно писав, що «особи, на яких лежить у силу закону, службового ¦ чи боргу умов роботи обов'язок боротися з загрозливою небезпекою чи взагалі у визначених випадках піддаватися небезпеці, чи охороняти ті чи інші законні інтереси від цієї небезпеки, не можуть посилатися на стан крайньої необхідності

Таким чином, суб'єктом крайньої необхідності є загальний суб'єкт, тобто особа, на яку не покладено спеціальний юридичний обов'язок чи службовий борг боротись з небезпекою, що загрожує інтересам особи, колективу, суспільства чи держави. Здебільшого це особа, чиїм інтересам загрожує небезпека, але їм може виявитися також очевидець, що випадково з'явився в місці прояву небезпеки. Суб'єктом крайньої необхідності може бути як одна особа, так і група осіб.

Мотив дій при крайній необхідності в законі не визначений, однак його встановлення має важливе значення, оскільки дозволяє оцінити в сукупності з іншими обставинами правомірність вчинку в цілому. Крім того, установлення дійсних мотивів доведення важливо для визначення цілей вчинку, які є обов'язковою ознакою крайньої необхідності.

Мотив дій суб'єкта, визначається характером небезпеки, що загрожує, і обстановкою по її усуненню. Так, небезпека, що загрожує життю потерпілого в аварії, може викликати в очевидця почуття жалю, в результаті чого він заволодіває чужим автомобілем з метою доставляння пораненого до лікаря. У випадку пожежі, що загрожує знищити будинок, мотивом дій особи, що ушкоджує інше майно з метою локалізації пожежі, може бути прагнення допомогти, бажання відрізнитися, заслужити похвалу чи винагороду й ін. Відомо, що в психології до мотивів в широкому значенні відносять потреби й інстинкти, потяги й емоції, установки й ідеали і т.п. Тому мотивами крайньої необхідності можуть бути жалість, острах, страх, альтруїзм, свідомість цивільного і громадського обов'язку й ін. У законі чітко не визначена ціль розглянутих дій, однак, як відзначалося, вираження «для усунення небезпеки» означає «з метою усунення небезпеки, що загрожує». Така . ціль є не що інше, як уявне представлення діючої особи про те, яким чином небезпека буде відвернена: знищенням чи ушкодженням джерела небезпеки або припиненням його дії; зниженням інтенсивності небезпеки до визначеного рівня чи її локалізацією; переміщенням людей чи матеріальних цінностей у безпечне місце за допомогою взятого чужого транспорту; доставленням хворого на такому транспорті до лікаря під погрозою застосування насильства до власників автомашини; відхиленням від прямого зіткнення з джерелом небезпеки шляхом порушення правил обережності і т.д. У кожнім випадку зазначена мета дій конкретизується в залежності від характеру небезпеки, а також обставин для її усунення. Рішення тим чи іншим способом усунути небезпеку визначає й об'єкт дій суб'єкта, і спосіб досягнення поставленої мети. Цим способом і одночасно найближчою метою дій . суб'єкта відповідно до закону є заподіяння тому чи іншому об'єкту шкоди менш значну, ніж шкоду відвернену.

Варто мати на увазі, що, якщо заподіяна шкода менш значна, ніж шкода відвернена, не досягло своєї мети, тобто усунути небезпеку, що загрожує, не вдалося, вчинене не втрачає своєї правомірності. Як уже зазначалося, за змістом закону для крайньої необхідності зовсім необов'язкове досягнення зазначеної мети, а досить, якщо правомірні дії були спрямовані на її досягнення.

Об'єктом дій суб'єкта при крайній необхідності є ті правоохоронні інтереси держави, суспільства чи особистості, яким заподіюється шкода з метою усунення небезпеки, що загрожує. Так, при ушкодженні чи знищенні чужого майна об'єктом дії виступає власність; при нанесенні тілесних ушкоджень чи позбавленні волі - відповідно здоров'я й особиста воля громадянина і т.д. В науці поширена думка, що шкода при крайній необхідності може бути заподіяна лише інтересам «третіх осіб», тобто організаціям, установам, окремим громадянам, що не викликали небезпеку і звичайно не зв'язані¹ зі створенням цієї небезпеки. Типовим прикладом є справа, коли водій колгоспу, залишивши на дорозі бідони з молоком, відвозить потерпілих від аварії осіб у лікарню, а в цей час молоко викрадається невідомими. Збиток у такому випадку заподіюється колгоспу, що ніяким чином не причетний до виникнення самої небезпеки. Подібне розуміння об'єкта дій при крайній необхідності відображає найбільш розповсюджені випадки, так сказати, «перенесення» чи- «перекладу» шкоди з одного інтересу на інший, але все-таки не охоплює всіх можливих ситуацій. Так, нерідко суб'єкт змушений заподіювати шкоду самому джерелу небезпеки, щоб ліквідувати його, локалізувати, знизити інтенсивність впливу і т.п. Крім того, як об'єкти дій часто виступають інтереси тих же установ, підприємств і організацій, а також окремих осіб, яким загрожує небезпека.

На думку С.А. Домахина, у деяких випадках дія в стані крайньої необхідності може бути спрямована і проти нападаючого, коли ним являється особа несамовита, малолітня чи особа діюча в стані фактичної помилки. Необхідно мати на увазі, що закон формально не забороняє заподіювати шкоду особі як джерелу небезпеки. Тому з буквального тексту ст. 39 КК можна зробити висновок, що дія, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого карним законом, може мати своїм об'єктом інтереси людини, що робить суспільно небезпечне зазіхання.

Іноді з числа можливих об'єктів крайньої необхідності виключають життя людини, у той час як закон не передбачає на цей рахунок яких-небудь обмежень. Тому, виходячи з цього, немає підстав виключати життя іншої людини з числа об'єктів крайньої необхідності. Інша справа, що тут виникає питання про принципову допустимість позбавлення життя людини в стані крайньої необхідності. Але це вже питання про межі заподіяння шкоди, про що мова буде йти нижче.

Завершуючи розгляд об'єкта при крайній необхідності, відзначимо, що його кримінально-правове значення полягає в тому, що він окреслює межі крайньої необхідності, вимагає оцінки порівняльної цінності об'єкта дії особи, що усуває небезпеку, і об'єкта, якому загрожувала * небезпека. Крім того, характер об'єкта впливає на кваліфікацію дій особи, що перевищили межі крайньої необхідності.

Об'єктивна сторона крайньої необхідності характеризується наступними моментами: 1) здійсненням дії, що підпадає під ознаки якого-небудь діяння, передбаченого карним законом; 2) визначеною шкодою, заподіяною об'єктам кримінально-правової охорони; 3) причинним зв'язком між дією і зазначеною шкодою.

Перший елемент -- дія, тобто активна поведінка суб'єкта, прямо зазначено у законі. Вона може виражатися, наприклад, у заподіянні шкоди життю чи здоров'ю людини, позбавленні його волі, різних самоуправних діях,, пов'язаних з вилученням майна, його ушкодженням чи знищенням, викраденням зброї чи наркотичних засобів, викраденні транспорту, приховуванні злочинів, розголошенні державної, військової .чи службової таємниці, порушенні різних правил обережності, невиконанні наказу начальниками т.п. Подібні дії по своїх зовнішніх ознаках здатні підпадати під різні види подібних злочинних зазіхань. На відміну від інших видів обставин, що виключають злочинність діяння, крайня необхідність у цьому змісті має, мабуть, найбільш широку подібність з відповідними злочинами.

Очевидно, що цілі усунення небезпеки, що загрожують, можна досягти не всякою дією, а лише визначеною, що співвідноситься з характером цієї небезпеки, обстановкою, а також метою дії. Ця мета, як відзначалося, визначає і необхідні способи її досягнення. Так, неможливо усунути шкоду, від повені, що насувається, шляхом вилучення без дозволу зброї чи підробки документів і т.п. Для усунення подібної небезпеки можуть бути початі, наприклад, дії по вилученню, знищенню чи ушкодженню чужого майна.

Об'єктивними умовами, в яких здійснюється розглянута дія, є місце, час і обстановка. Місце перебування суб'єкта в момент небезпеки, загрожує, може вплинути на вибір дій по її усуненню і тим самим на межі заподіяння шкоди. Здійснення дії виправдане, якщо воно здійснено у визначений проміжок часу, тобто вчасно. Ця своєчасність тісно зв'язана з підставами крайньої необхідності. Іншими словами, зазначена дія повинна бути зроблена протягом часу здійснення правової чи фактичної основ, тобто при наявності стану крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, уже минув, то здійснення дії, що зовні підпадає під ознаки злочину (так звана «передчасна» і «спізніла» крайня необхідність), невиправдане і тягне відповідальність на загальних підставах. Така дія, нарешті, завжди провадиться у визначеній обстановці, що може бути щодо сприятливої і несприятливої для усунення небезпеки, що має важливе значення для визначення меж заподіяння дозволеної шкоди.

Другий елемент об'єктивної сторони крайньої необхідності -- заподіяна шкода. Характер і розмір цієї шкоди визначаються насамперед об'єктом дій, якими, як відзначалося, є самі різні інтереси (блага), охоронювані карним законом від подібних злочинних зазіхань (наприклад: життя, здоров'я, воля, майно, безпека руху транспорту, інтереси правосуддя, порядок управління та ін.). Тому і шкода, заподіяна цим об'єктам, може виражатися наприклад, у смерті людини, тілесних ушкодженнях, майновому збитку і т.д.

У відповідності зі ст. 39 КК ця шкода обмежена визначеними межами, а саме: шкода, заподіяна об'єкту, повинна бути менш значною у порівнянні з тією, якій загрожувала небезпека, тобто в порівнянні зі шкодою відверненою. Іншими словами, закон зв'язує правомірність заподіяння шкоди лише з домірністю цієї шкоди небезпеці, що загрожує; фактично заподіяна шкода повинна бути менш значною, за потенційну шкоду, закладену в небезпеці, що загрожує.

Подібним чином питання про межі крайньої необхідності зважується й у Кримінальних Кодексах інших країн. Так, у відповідності зі ст. 13 КК Болгарії заподіяна діянням шкода повинна бути менш значною, чим відвернена. По КК Угорщині шкода, викликана діянням, зробленим., у стані крайньої необхідності, повинна бути меншою за шкоду, що особа намагалася запобігти. КК Греції висуває вимогу, щоб шкода, заподіювана іншому, за своїм характером і значенню була значно меншою, ніж шкода, що загрожує.

Визначення меншої значимості заподіяної шкоди припускає її порівняння зі шкодою, яка загрожує. І в цьому -- перші труднощі такого порівняння, оскільки небезпека, що загрожує, характеризується потенційною шкодою, а дії суб'єкта -- шкодою реальною, фактично заподіяною. Отже, діючий суб'єкт, а потім і правоохоронні органи, що оцінюють його дії, повинні скласти обґрунтований прогноз щодо шкоди, що могла бути заподіяна небезпекою у випадку її успішної реалізації, і відповідно до цього визначити розмір дозволеної шкоди, заподіюваної для усунення цієї небезпеки. Інші труднощі пов'язані з тим, що нерідко зазначені види шкоди спрямовані на об'єкти різної суспільної значимості, і це може затруднити оцінку їхньої сумірності. Однак не можна не вказати, що два види порівнюваної шкоди поєднують і деякі загальні моменти. Так, джерелом відверненої шкоди є небезпека, що загрожує, яка може бути як великою, так і невеликою. Цей підрозділ залежить, як відзначалося, від того, якою шкодою загрожує небезпека абсолютний чи відносним цінностям. Нагадаємо, що великою визнається небезпека, що загрожує будь-якою шкодою абсолютним цінностям і загрозлива тяжкою шкодою цінностям відносним. Навпаки, невеликою є небезпека, що загрожує нетяжкою шкодою відносним цінностям. Подібній градації може бути піддана і шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності. Джерелом цієї шкоди є дії, що по зовнішніх своїх ознаках (суб'єкт, об'єкт і об'єктивна сторона) збігаються з ознаками відповідного злочину. Власне кажучи ці дії являють собою своєрідне «зазіхання», пов'язане з заподіянням різної шкоди правоохоронюваним інтересам (цінностям) з метою усунення небезпеки, що загрожує. Тут аналогічно тому, як при необхідній обороні і затримці злочинця ми поділяємо суспільно небезпечне зазіхання на два види, шкода,також може бути поділена на велику і відносно невелику . Шкода великої суспільної значимості -- це будь-яка шкода, заподіяна абсолютним цінностям, а також тяжка шкода, нанесена цінностям відносним. Невеликою же суспільною значимістю характеризується нетяжка шкода, заподіяна правоохоронюваним інтересам відносної цінності^*.

Межі крайньої необхідності в будь-якому випадку дотримуються тоді, коли при усуненні небезпеки, що загрожує абсолютним, цінностям, і при усуненні тяжкої шкоди, що загрожує відносним цінностям, суб'єкт заподіює нетяжку шкоду об'єктам відносної цінності. І в тій, і в іншій ситуації шкода заподіяна менш значна, чим відвернена. Особливу складність викликають тут наступні випадки:

1) коли небезпека загрожувала абсолютним цінностям і шкода заподіяна таким же цінностям (наприклад, при усуненні небезпеки, що загрожує життю, здоров'ю, волі, майну і т.п. шкода заподіюється цим подібним благам); 2) коли небезпека загрожувала тяжкою шкодою об'єктам відносної цінності, а для її усунення заподіяна шкода правоохоронюваним інтересам абсолютної цінності (наприклад, при усуненні серйозної погрози суспільної безпеки шкода заподіюється життю, здоров'ю, майну громадянина). У цих випадках рішення питання про значимість шкоди заподіяної в порівнянні зі шкодою відверненою у більшій мірі залежить від конкретних обставин справи: індивідуальних особливостей об'єктів, яким загрожувала небезпека і заподіювана шкода, реального розміру передбаченої і заподіяної шкоди і т.п. Ще Н.С. Таганцев помітив, що в подібних ситуаціях "нужно отказаться от всякой априорной квалификации прав и решать вопрос об их сравнительной важности сообразно с индивидуальными особенностями каждого случая, т. є. признать ссылку на необходимость, заслуживающую уважения, как скоро в данном случае защищаемое благо представлялось для защищавшегося несомненно выше нарушенного".

Таким чином, межею крайньої необхідності по діючому праву є заподіяння суб'єктом для усунення великої небезпеки нетяжкої шкоди правоохоронюваним інтересам відносної цінності чи порівняно меншої шкоди об'єктам абсолютної цінності.

Разом з тим існують й інші законодавчі рішення питання про межі крайньої необхідності. Так, по ст. 23 КК Польщі не є злочинним заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, якщо небезпеку, що загрожує, не можна було уникнути інакше, чим даючи в жертву інше правоохоронюване благо, що не представляє явно більшої цінності, чим благо що рятується. Отже, не виключається правомірність заподіяння шкоди в двох випадках: 1) коли шкода заподіяна і шкода відвернена рівноцінні; 2) коли шкода заподіяна більш значна, чим шкода відвернена, але різницю між ними не можна вважати «явно великою». Тому в польському праві визнаються крайньою необхідністю випадки, коли хто-небудь рятує власне життя ціною життя іншої людини". Подібний висновок випливає зі ст. 45 КК Румунії, відповідно до якої неправомірно діє лише той, хто усвідомлює, що заподіє наслідки, явно більш тяжкі, чим ті, котрі могли б бути викликані, якби небезпека не була усунута, Іншими словами, межею крайньої необхідності визнається шкода більш тяжка, чим відвернена, за умови, що ця нерозмірність не носить явно вираженого характеру. Тому коментатори КК Румунії вважають, що в принципі не має значення юридична кваліфікація діяння (навмисне убивство, тілесне ушкодження, заволодіння речами іншої особи, знищення майна і т.д.), щоб існували всі ознаки стану крайньої необхідності, передбачені законом.

Трохи інакше зважується це питання в КК колишньої ГДР, де в § 18 закріплене, що «особа, що заподіяла шкоду, не підлягає кримінальної відповідальності, якщо його дії за своєю формою і масштабами були співрозмірні небезпеці, що загрожувала». Іншими словами, тут також межі крайньої необхідності допускають лише рівнозначність шкоди заподіяної і шкоди відверненої. Однак закон робить з цього правила виключення щодо двох об'єктів заподіяння шкоди -- життя і здоров'я людини. Зазіхання на ці об'єкти при крайній необхідності, як правило, спричиняє кримінальну відповідальність, хоча й у пом'якшеному варіанті. Подібний виняток відсутній у КК Японії, де ст. 37 передбачає, що дія в стані крайньої необхідності є не караним, якщо виниклий у результаті цей збиток не перевищує ступінь шкоди, що відвертається. Таким чином, і тут закон допускає рівнозначність шкоди заподіяної і шкоди відверненої.

Іноді межі крайньої необхідності формулюються в. залежності не тільки від небезпеки, що загрожує, але й інших обставин справи. Так, КК Кот-д'Івуара 1982 р. передбачає виключення кримінальної відповідальності за діяння, зроблене з метою захисту від серйозної погрози для життя, тілесної недоторканності, волі і гідності, якщо небезпека не могла бути усунута іншими способами і використані, способи відповідали наявним умовам. Очевидно, що тут критерієм правомірності заподіяної шкоди виступає не тільки небезпека, але і можливості, що існували, по її усуненню.

Нарешті, звертає на себе увагу диференційований підхід російського карного законодавства до визначення меж крайньої необхідності в залежності від цінності благ, підданих небезпеці. Так, відповідно до п. 1 ст. 46 Карного кодексу 1903 р. не шанувалося злочинним діяння, «вчинене для порятунку власного життя чи життя іншої особи від небезпеки, що відбулася внаслідок погрози, незаконного примусу чи іншої причини і яка була невідворотна в той самий час іншим способом». Очевидно, що межі заподіяння шкоди при усуненні небезпеки, що загрожували життю, тут не обмежені якими-небудь вимогами. Звідси можна зробили висновок, що закон допускав незлочинність порятунку власного життя за рахунок життя іншої особи. У той же час за ч. 2 ст. 46 Уложення не шанувалося також злочинним діяння, «учинене для порятунку здоров'я, волі, чи цнотливості іншого особистого чи майнового блага своєї чи іншої особи від небезпеки, що відбулася внаслідок погрози, незаконного чи примусу іншої причини, і яка була невідворотна в той самий час іншим способом, якщо вчинивший діяння мав достатньо підстав вважати заподіяну шкоду маловажливою порівняно з охоронюваним благом». У цьому випадку закон зв'язував межі крайньої необхідності з критерієм значення меншого зла, що переважує. Тому усунення небезпеки, що загрожувала, наприклад, здоров'ю, шляхом позбавлення життя іншої людини було неприпустиме.³

Отже, межі крайньої необхідності варто зв'язати с двома зазначеними факторами, узятими в єдності. У такому випадку саме характер небезпеки буде визначати межу припустимої шкоди: чим більша загрожує небезпека, тим більша шкода може бути заподіяний для її усунення. Граничною, однак, повинний бути шкода, співрозмірна з цією небезпекою, тобто шкода заподіяна повинна певним чином порівнюватися зі шкодою відверненою. Але така відповідність припустима тільки у визначеній обстановці, коли в суб'єкта була відсутня можливість усунути небезпеку менш значною шкодою. Іншими словами, заподіяння шкоди, що відповідає небезпеці, що загрожує, повинна бути виправдана несприятливою обстановкою її усунення. Якщо ж суб'єкт міг усунути небезпеку за допомогою заподіяння менш значної шкоди, то він зобов'язаний використовувати таку можливість. Пояснюється це тим, що крайня необхідність -- винятковий стан, при якому особі для усунення небезпеки, що загрожує, дається право заподіяти шкоду інтересам, що охороняються саме карним законом від подібних злочинних зазіхань. Тому якщо суб'єкт має кілька варіантів заподіяння шкоди (і усвідомлює їх), то справедливо зажадати від його дій саме найменшої шкоди за умови, що вона цілком достатня для досягнення поставленої мети. У такому випадку невиправдано було б визнавати правомірним заподіяну шкоду, що була більш ніж достатньою для усунення небезпеки, хоча б вона і відповідала їй.

Таким чином, як і при необхідній обороні і затримані злочинця, можна розрізняти два види меж крайньої необхідності -- межа припустимої шкоди, обумовлена характером небезпеки, що загрожує, і несприятливою обстановкою по її усуненню, і межа достатньої шкоди, обумовлена сприятливою обстановкою, у якій усувалася небезпека, що загрожувала.

Межа припустимої икоди -- це шкода, що відповідає відверненій, заподіяній у несприятливій обстановці з метою усунення небезпеки, що загрожує правоохоронюваним інтересам особи, держави, суспільства.

Таке розуміння даної межі порушує питання про можливість позбавлення життя людини в стані крайньої необхідності. Насамперед відзначимо, що такі наслідки усе-таки виняткові, оскільки крайня необхідність виявляє себе значно частіше в інших ситуаціях, коли заподіюється шкода іншим об'єктам. Так, незлочинною визнається поведінка осіб, що сидять у перевантаженій шлюпці, коли вони відштовхують потопаючих, щоб не допустити загибелі тих хто в шлюпці. Розповсюдженими є справи, коли суди визнають правомірними дії водіїв транспортних засобів, що, порушуючи правила безпеки руху, свідомо заподіюють шкоду життю і здоров'ю декількох осіб заради порятунку великого числа пасажирів. Таким чином, навіть діюче право не виключає правомірності позбавлення життя людини. Неприпустимим визнається лише порятунок життя одного за рахунок життя іншого, виходячи з рівнозначності шкоди заподіяного і шкоди відверненого.

Але подібний підхід до даної проблеми не враховує насамперед складностей виняткових ситуацій, у яких може виявитися конкретна людина, а саме головне -- заперечує його природне прагнення до самозбереження, а також збереженню життя своїх дітей, близьких, родичів. Тому запропоноване вище поняття межі припустимої шкоди, що відповідає характеру небезпеки, що грозить, і несприятливій обстановці по її усуненню, дозволяє дозволити можливі тут колізії. Правомірними, наприклад, повинні визнаватися дії альпініста, що обрубав мотузку, до якої був прив'язаний його товариш, що зірвався з гори і тягне його за собою в безодню. У цьому випадку заподіяна шкода (смерть людини) цілком відповідає характеру небезпеки (загроза смерті двох осіб) і несприятливій обстановці по її усуненню (неможливість альпініста удержати товариша на мотузці.

Межа достатньої шкоди -- це шкода менш значна, ніж відвернена, заподіяна у відносно сприятливій обстановці і достатня суб'єкту для усунення небезпеки, що загрожує. Виділення цієї межі цілком відповідає уявленню про те, що з декількох варіантів заподіяння шкоди особа зобов'язана обрати той, котрий пов'язаний із заподіянням найменш значної шкоди. З цього погляду правильним є положення, сформульоване у свій час В. Ф. Кириченко, що «з наявних варіантів особа повинна обрати той, котрий веде до заподіяння найменшої шкоди. Тому правомірність заподіяння шкоди визначається не тільки тим, що вона є єдино можливим способом відображення небезпеки, але також і тим, що заподіяна шкода є найменшою» . І хоча ця думка була піддана критиці, що ґрунтується на діючому праві, автор усе-таки правильно порушував питання про необхідність обмеження права громадянина .на усунення небезпеки, що загрожує, у відносно сприятливій обстановці лише мінімумом достатньої шкоди.

Розділ III Перевищення меж крайньої необхідності

Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) -- це умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода (ч. 2 ст. 39 КК). Тому умисне позбавлення життя двох або більше осіб у стані крайньої необхідності для порятунку життя однієї особи повинно визнаватися ексцесом крайньої необхідності, оскільки це свідчить про заподіяння більш значної шкоди порівняно зі шкодою відверненою. Іноді вважають, що такий ексцес має місце за наявності можливості усунути погрожуючу .небезпеку іншими засобами, ніж заподіянням шкоди. Але тут не можна говорити про перевищення меж крайньої необхідності, бо наявність можливості усунути небезпеку іншими засобами свідчить про те, що особа не перебувала в самому стані крайньої необхідності і тому, природно, не могла перевищити її межі.

Треба мати на увазі, що особа, у стані крайньої необхідності часто перебуває в екстремальній ситуації, є непідготовленою до відвернення небезпеки, що виникла, відчуває сильне душевне хвилювання тощо. У зв'язку з цим ч. З ст. 39 КК встановлює, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.^*

В Україні досить на низькому рівні вивчене питання про перевищення меж крайньої необхідності. Позитивним результатом є те, що в діючому кодексі дається поняття згадуваного питання. Прогалиною залишається відсутність чітко визначених видів перевищення меж крайньої необхідності (ексцесу крайньої необхідності) у чинному законодавстві. Можливість такого ексцесу, однак, передбачають КК деяких країн (наприклад, Польщі, Румунії, Югославії, Японії й ін.). Так, по ст. 37 КК : Японії правомірне заподіяння збитку, що не перевищує ступінь відверненої шкоди, а якщо ця межа була перевищена, то в залежності від обставин справи покарання може бути пом'якшене чи дана особа може бути звільнена від покарання, У радянській науці також пропонувалося закріпити в законі відповідальність за перевищення

Кримінальне право України : Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец, вищих навчальних закладів освіти/ М.І.Бажанов, Ю.В.Баулін, В.І.Борисов та ін.; За ред. професорів М.І.Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я.Тація . - Київ - Харків : Юрінком Інтер - Право ,2001 .-С.269. меж крайньої необхідності . Питання ж про його поняття зважується різним чином. Можна погодитися з Т. Г. Шавгулидзе в тім, що перевищення меж крайньої необхідності можливо лише при порушенні «інтересу рівного чи більшого, ніж врятований інтерес». Іншими словами, ексцес крайньої необхідності варто констатувати при нанесенні шкоди рівноцінного чи більш значного в порівнянні зі шкодою, що відвернена. В. Н. Козак не погоджувався з таким підходом і вважав, що ексцес крайньої необхідності має місце не тільки при порушенні співвідношення шкоди "заподіяного і шкоди відверненого, але і при можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими способами. Саме виходячи з такого судження від узяв під сумнів рішення про припинення наступної справи.

У такий спосіб відведення небезпеки іншими способами не можна визнати видом ексцесу крайньої необхідності. Отже, по чинному законодавству ексцес крайньої необхідності можна визначити, як заподіяння рівноцінної чи більш значної шкоди правоохороним інтересам у порівнянні зі шкодою, відверненою при усуненні загрозливої небезпеки. У рамках цього доцільно розрізняти два види ексцесу крайньої необхідності: