Кримінальна характеристика крайньої необхідності

1) заподіяння шкоди, рівноцінної шкоді відверненому; 2) заподіяння шкоди більш значної, ніж відвернена шкода.

Разом з тим зазначений підхід діючого законодавства щодо перевищення меж крайньої необхідності не повною мірою відповідає життєвим реаліям. Він не враховує стан особи, що опинилась в екстремальній ситуації, коли , часом дуже важко орієнтуватися, правильно оцінити характер загрозливої небезпеки, що склалася обстановку, наявність можливих засобів усунення небезпеки і т.п. Тим більше, що особа, виявившись у стані крайньої необхідності переляканою, непідготовленою до ситуації, що вимагає швидкого ухвалення рішення. Наявність у законі твердої вимоги, відповідно до якої необхідно правильно порівняти важливість заподіюваної шкоди зі шкодою, що запобігається і при цьому не допустити нанесення не тільки більш значного, але і рівнозначної шкоди, обмежує можливості громадян по усуненню небезпеки, що грозить. У цьому зв'язку заслуговують на увагу положення КК тих країн, що зв'язують ексцес крайньої необхідності з явною невідповідністю шкоди.

Заподіяною шкоді відверненій (наприклад, КК Польщі, Румунії). Тим самим істотно розширюються права громадянина на крайню необхідність. Якщо межі крайньої необхідності визначаються не тільки відповідністю шкоди небезпеки, що загрожує, але й обстановці, у якій усувалася ця небезпека, то ексцес крайньої необхідності варто визнати маючим місце при явній невідповідності заподіяної шкоди характеру небезпеки, що загрожує, чи обстановці, у якій усувалася ця небезпека. Звідси перевищенням меж припустимої шкоди повинно вважатися відоме нанесення шкоди, що явно не відповідає характеру небезпеки, що загрожувала, причому вчинене в несприятливій обстановці по її усуненню. Наприклад, якщо небезпека загрожувала заподіянням значного майнового збитку, а для її усунення заподіяна шкода здоров'ю людини, то має місце перевищення зазначених меж. Таке саме перевищення меж припустимої шкоди існує тоді, коли, наприклад, при усуненні небезпеки, що загрожує життю людини, вчиняється смерть декільком особам і т.д.

Перевищення ж меж достатньої шкоди -- це нанесення суб'єктом у відносно сприятливій обстановці шкоди, хоча і відповідного характеру небезпеки, що загрожувала, але більш ніж достатнього для того, щоб її усунути. Наприклад, якщо в даній обстановці для усунення небезпеки, що загрожувала майну громадянина, досить було заподіяти істотну шкоду, а особа без особливої необхідності заподіює більш тяжку шкоду, то такі дії не можуть бути визнані правомірними.

У підсумку відзначимо, що перевищення меж крайньої необхідності може виражатися тільки в одному з зазначених видів, ось чому бажане їхнє закріплення в кримінальному законі.

Кваліфікація ексцесу крайньої необхідності. Карне законодавство, як відомо, не знає спеціальної відповідальності за дії громадян, пов'язані з перевищенням меж заподіяної шкоди в стані крайньої необхідності. Звідси випливає, що такі дії повинні бути кваліфіковані на загальних підставах. Незважаючи на те, що дані злочини можуть виражатися в різних формах, здатні заподіювати неоднозначну шкоду і виявлятися в тих чи інших сферах суспільних відносин, їхні елементи проте характеризуються деякими загальними ознаками. Так, об'єктом цих злочинів виступають визначені цінності, охоронювані карним законом: життя, здоров'я, воля людини, власність, безпека руху, порядок управління і т.п. По діючому праву з об'єктивної сторони ці злочини можуть бути зроблені лише шляхом дії, причинно пов'язаного з нанесенням шкоди, менш значної відверненої. У відповідності ж із запропонованим підходом до ексцесу крайньої необхідності його об'єктивна сторона являє собою дію, причинно пов'язане зі шкодою, яка не відповідає характеру небезпеки, що загрожувала, чи щодо сприятливої обстановки, в якій усувалася ця небезпека.

Питання про суб'єктивну сторону ексцесу крайньої необхідності в літературі зважується різним чином. Зміст провини при ексцесі крайньої необхідності виявляється в усвідомлені особою того, що їм вимушено заподіюється шкода, рівнозначна чи більш значна у порівнянні зі шкодою відверненою. Така шкода виступає для даного суб'єкта як необхідний спосіб усунення небезпеки, що загрожує. З погляду ж діючого законодавства цей спосіб визнається надмірним, неприпустимим, забороненим, тобто суспільно небезпечним. Таким чином, передбачення і бажання настання надмірної шкоди свідчать про усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру вчиненої дії. Отже, мова може йти тільки цро провину у виді прямого наміру. Непрямий же намір при ексцесі крайньої необхідності виключається, тому що суб'єкт не може не бажати заподіюваної йому шкоди, оскільки " він є найближчою метою його дій.

Нарешті, суб'єктом злочинів при ексцесі крайньої необхідності варто вважати особу, для якої усунення небезпеки, що загрожує, не є виконанням юридичного обов'язку чи виконанням службового боргу.Вік цього суб'єкта залежить від виду скоєного злочину, тобто 16 чи 14 років.

Відповідальність за ексцес крайньої необхідності вимагає обліку того, що зроблений злочин є, по вірному зауваженню В. Н. Козака, своєрідним «напівзлочином», що межує, з одного боку, із правомірним заподіянням шкоди, а з іншого боку - з відповідним навмисним злочином. Однак і навмисний ексцес крайньої необхідності не може бути поставлений в один ряд з однойменними зазіханнями (наприклад, вбивство при порятунку людського життя має істотні відмінності від убивства з ревнощів; навмисне знищення майна громадян з метою усунення небезпеки, що загрожує, незрівнянно по своїй суспільній небезпеці з подібним злочином, зробленим з помсти, і т.п.). На визначення відповідальності за ексцес крайньої необхідності впливають і ступінь провини особи, і зовнішні причини його протиправної поведінки. Так, ступінь усвідомлення особою суспільної небезпеки заподіюваної їм об'єктивно надмірної шкоди може істотно варіюватися.

Мотиви даних злочинів носять, як указувалося, вимушений характер. Кінцева їх ціль суспільно корисна -- усунення небезпеки, що загрожує правоохоронюваним інтересам. Не можна також залишити без обліку емоційний стан особи, що перевищила межі крайньої необхідності: часто воно характеризується підвищеною нервовою напруженістю, стресом, сильним хвилюванням, переляком, розгубленістю, розпачем і т.п. У цьому зв'язку доцільно сприйняти ті положення закордонного законодавства, де для таких випадків передбачається або надзвичайне пом'якшення покарання, або взагалі звільнення від нього^*.

Визначаючи відповідальність за ексцес крайньої необхідності, варто мати на увазі, що головною зовнішньою причиною здійснення дії, пов"язаної з заподіянням надмірної шкоди, є сукупність неординарних факторів: небезпеки, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам, і обстановці, що виключає можливість усунути її інакше, як заподіянням шкоди. Більш того, вибір коштів для усунення небезпеки в даної особи дуже обмежений. І чим більше вимушеним є її вчинок, тим менше ступінь його провини, тому справедливе пом'якшення відповідальності в порівнянні з аналогічними навмисними злочинами. Таким чином, ексцес крайньої необхідності у всіх випадках повинен розглядатися як привілейований злочин.

Висновки

Викладене дозволяє підвести деякі підсумки.

По-перше, не можна не помітити, що вчення про обставини, які виключають злочинні (суспільну небезпеку і протиправність) діяння, є лише частиною великої і важливої проблеми обставин, що виключають кримінальну відповідальність, яка, у свою чергу, має потребу в глибокому і всебічному дослідженні. Більш того, настали необхідні передумови для інтенсивної розробки обставин, що виключають інші види юридичної відповідальності: адміністративної, дисциплінарної і цивільно-правової. Усі ці обставини -- обов'язковий елемент будь-якої високорозвиненої галузі права, тому що їхня наявність - необхідна умова забезпечення прав і законних інтересів особистості в сфері юридичної відповідальності. Зрозуміло, що розробка названих обставин -- насамперед задача відповідних галузевих юридичних наук. Разом з тим, незважаючи на наявні видові відмінності, зазначені обставини характеризуються рядом загальних ознак, дослідження яких відноситься вже до предмета загальної теорії права. Тому поняття обставин, що виключають юридичну відповідальність, має загально-правовий статус, у зв'язку з чим воно повинно зайняти своє гідне місце в єдиному ладі основних загальнотеоретичних понять.

По-друге, логіка проведеного дослідження приводить до висновку, що в рамках вчення про обставини, котрі виключають злочинність діяння (так само як і в межах вчення про всі обставини, що виключають юридичну відповідальність), доцільно виділяти Загальну й Особливу частини. До Загальної частини належать проблеми, тією чи іншою мірою .властиві всім окремим видам цих обставин (наприклад, їхнє поняття, система, питання правового регулювання, у тому числі його ефективність, підстави здійснення і склад правомірних вчинків, що виключають злочинність діяння, їхнє співвідношення з відповідними злочинами й ін.). В Особливій частині повинні розглядатися питання, що відображають специфіку кожного виду цих обставин.

По-третє, очевидна необхідність подальшого удосконалення кримінально-правового регулювання обставин, що виключають злочинність діяння. В даній роботі висловлений ряд рекомендацій що могли б бути враховані в законопроектних роботах по підготовці карного законодавства.

Список використаної літератури

1. Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. - Днепропетровск, 1992 - с. 61-69

2. Коржанський М.Й. Кримінальне право України. Загальна частина: Курс лекцій - К. Наукова думка та Київська видавнича група, 1996 - с. 226-229.

3. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України/ Атіка - Академія - Ельга - К: 2001 - с.95-97.

4. Кримінальне право України. Загальна частина/ За редакцією професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація - Київ - Харків: Юрінком Інтер - Право, 2001 -с. 264 - 270.

5. Кримінальне право України. Загальна частина. Підручник./ за редакцією професора П.С. Матишевського , доцентів П.П, Андрушка, С.Д, Шопченка - К: Юрінком - Інтер. 1997 с. 219-227.

6. Кримінальне право України. Загальна частина. Підручник для студентів юридичних вузів і факультетів/ Г.В. Андрусів П.П. Андрушко В.В, Бенківський. За редакцією П.С. Матишевського К: Юрінком - Інтер. 1997 с. 219-227

7. Кримінальне право України. Підручник для курсантів та студентів юридичних вузів і факультетів. / Н.В. Чернишова, М.В. Володько, М.А, Хазін; За редакцією генерал-майора міліції В.М. БОвсуновського - К: Наукова думка, 1995 - с.106 - 111.

8. Курс уголовного права. Общая часть. Том 1. Учение о преступление. Учебник для вузов. / По редакцией И.Ф. Кузнецовой, И.М. Тяжковой, - М: Издательство Зеркало, 1999 - с.469 - 478.

9. Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина. Підручник - - К: Юрінком - Інтер. 2000 с. 191-183.

10. Науково -практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / за редакцією М.І. Мельника, М.І. Хавронюка - К: «Каннон», «А.С.К.», 2001 с. 121-123.

11. Словник кримінального права. - К: 1999р.

12. Уголовное право. Общая часть. Учебник / Под редакцией профессора Л.Д, Гаухмана, А.М. Колодкина.

13. Уголовное право. Общая часть. Учебник / Под редакциейЮ.А. Красимова, А.Н, Рогова.