Уповноважений Верховної Ради України з прав людини: порядок призначення, повноваження

Зміст

Вступ

Розділ І. Історія інститут парламентського контролю за додержанням прав і свобод людини і громадянина

Розділ ІІ. Порядок призначення Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України

Розділ ІІІ. Характеристика інституту

3.1 Вимоги до кандидата на посаду омбудсмана

3.2 Організація діяльності омбудсмана

Розділ IV. Компетенція Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Вирішення проблем забезпечення прав і свобод людини у Конституції України 1996 року характеризується наявністю принципово нових для нашої держави підходів. Зокрема, Основним Законом запроваджено інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. У світовій практиці його називають інститутом омбудсмана.

Досвід більшості країн, де існує така посада, свідчить, що інститут омбудсмана здатний дієво впливати на стан забезпечення прав людини в державі. Але це може відбуватися лише за наявності належної організації його функціонування. В Україні діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини перебуває ще на етапі становлення, який характеризується значними труднощами правового та організаційного характеру.

Актуальність обраної теми курсової обумовлена тим, що питання захисту прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Особливої актуальності набуває об'єктивна оцінка стану дотримання прав і свобод людини та прогнозування суспільного розвитку,що вимагає посилення співпраці національних інститутів з прав людини з науковими установами і громадськими організаціями.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є сукупність загальнонаукових та спеціально-юридичних методів наукового пізнання.

Із загальнонаукових використовувалися системний, структурно-функціональний, історичний та інші. Застосування системного методу дало змогу розглянути повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і визначити особливості його правового статусу. Використання історичного методу дозволило дослідити особливості становлення інституту омбудсмана у країнах світу, а також становлення цієї інституції в Україні

Із спеціально-юридичних методів: формально-юридичний, порівняльно-правовий та інші. Так, за допомогою формально-юридичного методу досліджено таке явище, як порушення прав людини, вивчено діяльність Уповноваженого на різних етапах забезпечення прав людини.

Важливою передумовою подолання сучасних викликів правам і свободам людини є також гласність і відкритість інформації про порушення прав людини, широке залучення ЗМІ до правової освіти населення, усвідомлення необхідності колективних зусиль у розв'язанні глобальних проблем сучасності та формуванні більш гуманного суспільства.

Розділ І. Історія інститут парламентського контролю за додержанням прав і свобод людини і громадянина

Посаду омбудсмана вперше було запроваджено у Швеції на початку ХІХ століття. Характерними ознаками шведської моделі стали надзвичайно широкі повноваження та сфера компетенції омбудсмана(«сильна модель»). Так, омбудсмен Швеції здійснює контроль за центральними та місцевими органами влади, судами, збройними силами, посадовими особами державних підприємств у частині виконання ними державно-владних функцій. Для здійснення такого контролю омбудсман Швеції має права: на необмежений доступ до протоколів та документів, у тому числі і секретних; законодавчої ініціативи; ініціювання дисциплінарного провадження стосовно осіб, які не виконують його вимог, і навіть накладання штрафів; на правах надзвичайного прокурора розпочинати судове переслідування посадових осіб за неналежне виконання своїх обов`язків тощо.

Після Другої світової війни починається активне поширення ідеї інституту омбудсмана в Європі. Цей період характеризується значним посиленням виконавчої влади та її регламентуючої ролі в усіх сферах суспільного життя, що, у свою чергу, зумовило потребу в додаткових засобах контролю за діяльністю органів адміністрації.

У 1952 р. інституція омбудсмана заснована в Норвегії. Спочатку її функції були обмежені лише контролем за збройними силами країни, і лише у 1962 р. було створено відповідний орган для контролю за цивільною адміністрацією.

Попри успіх шведської моделі, для більшості країн світу інститут омбудсмана став відомим лише після створення служби омбудсмана в Данії у 1953 р. Саме ця модель, з огляду на близькість правової системи Данії як до романо-германської, так і до англосаксонської правових культур, отримала найбільше визнання в світі. Повноваження датського омбудсмана були дещо вужчими порівняно з його шведськими колегами, але водночас це був перший успішний експеримент щодо впровадження нової інституції в країні, де, по-перше, діяв принцип міністерської відповідальності уряду перед парламентом, а, по-друге, тривалий час існував судовий контроль за діяльністю адміністрації, якого не знали Швеція і Фінляндія.

Відтоді починається активне поширення ідеї омбудсманства зі скандинавських держав до інших країн Європи, Америки, Азії та Африки.

Досвід країн континентальної системи права почав активно вивчатися і в країнах загального права. У 1967 р. закон про створення інституту омбудсмана ухвалюється у Великобританії. Поштовхом до цього стало невдоволення громадян станом адміністрування в країні і зростанням у зв'язку з цим кількості скарг. Але з огляду на специфіку конституційної структури англійської держави, яка передбачає значні повноваження парламенту щодо контролю за діяльністю підзвітного йому уряду, у Великобританії була введена «слабка» модель омбудсмана. Вона характеризується вузькою сферою компетенції, обмеженими засобами правового впливу, а також запровадженням так званого парламентського фільтра, через що було різко обмежено доступ до омбудсмана громадян. Така можливість звернень передбачена лише через парламентаріїв.

Того ж 1967 р. інститут омбудсмана було створено у ряді провінцій Канади. У 1979 р. його запровадили на території Австралії.

У цей же час спостерігається зростання інтересу до інституту омбудсмана і у США. Основою став шведський аналог. Звичайно, інтерес американців до цього інституту ніколи не сягав такого рівня як, скажімо, в Європі, що пояснюється великою роллю судової влади в країні. В США також було запроваджено в окремих місцевостях інституції омбудсманів. Характерною особливістю США стало запровадження великої кількості омбудсманів на різних рівнях: штату, округу, міста.

У 1976 р. інститут омбудсмана був запроваджений у Португалії, а у 1981 р. - у сусідній Іспанії. Запровадження інституту народного захисника в конституційно-політичній системі Іспанії стало одним із найбільш вдалих державно-правових нововведень після падіння диктатури Франко. Іспанцями обрана «сильна» модель омбудсмана, схожа на шведську. Проте з огляду на специфіку федеративного державного устрою країни на рівні провінцій запроваджені регіональні омбудсмани. Вони повністю незалежні у виконанні своїх повноважень від національного омбудсмана Іспанії, відносини з яким будуються на принципах координації та розмежування сфери компетенції. Таке розмежування, зокрема між регіональним омбудсманом провінції Каталонія та національним омбудсманом Іспанії, здійснюється на підставі двосторонньої угоди. Своєрідність цієї моделі пов'язана з федеративними особливостями Іспанії і, як свідчить досвід, не виправдовує себе у країнах з унітарним адміністративно-територіальним устроєм.

Різні моделі омбудсманів було запроваджено також у Австрії, Бельгії, Ізраїлі, Індії, Італії, на Кіпрі, у Мексиці, у Нідерландах, Франції, Новій Зеландії, ФРН, Швейцарії та ін.

Особливістю французької моделі, запровадженої в 1973 р., є те, що медіатор Франції, де традиційно сильна роль виконавчої влади, призначається Радою міністрів Франції, що є своєрідним винятком у концепції парламентського омбудсмана. Крім цього, у Франції, як і у Великобританії, діє так званий парламентський фільтр, що позбавляє громадян безпосереднього доступу до омбудсмана.

Нова хвиля ідеї омбудсманства, що сприяла зростанню авторитету та кількості цих інституцій у світі, пов'язана з падінням «залізної завіси» і появою на карті Європи нових держав.

У 1988 р. першою з-поміж країн Східної Європи інститут омбудсмана запровадила Польща. Це був перший експеримент запровадження цього інституту в соціалістичній системі управління. Експеримент виявився вдалим. Інститут речника громадянських прав у Польщі не лише вписався в існуючу систему державних органів, а й активно сприяв багатьом перетворенням, що відбувалися в країні наприкінці 80-х років. Цьому значною мірою сприяв ідейно-політичний нейтралітет омбудсмана, пропаганда принципів правової держави та ієрархії цінностей, орієнтованих на права людини. Польська модель також побудована за «сильним» взірцем. Так, Омбудсман Польщі має право вимагати ініціювання дисциплінарного чи адміністративного провадження, а його повноваження в кримінальному та цивільному судочинстві прирівняні до повноважень прокурора.

Досвідом Польщі скористалися багато інших країн Східної Європи. У 1989 р. інституцію омбудсмана було запроваджено в Угорщині, а у 90-х роках - у Грузії, Литві, Латвії, Молдові, Російській Федерації, Румунії та Узбекистані.

Нині інституція омбудсмана на національному, регіональному та місцевому рівнях існує більш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує поширюватися.

28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України, яка й започаткувала інститут омбудсмана в нашій державі. Зокрема, стаття 55 Конституції передбачає право особи звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого, також стаття 101- що сама через Уповноваженого здійснюється контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Минуло трохи часу й норми Конституції закріпилися Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», який набув чинності 15 січня 1998 року. 14 квітня 1998 року Верховна Рада України обрала першого Уповноваженого з прав людини, ним стала Ніна Іванівна Карпачова - народний депутат України, юрист за фахом. 19 червня 2003 року Верховна Рада України вдруге обрала її на цю посаду.

Відповідно до Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини» Уповноважений з прав людини здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі ( повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені в разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України або її розпуску(саморозпуску), введення воєнного або надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях).

Законом передбачається, що Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб - цим він доповнює існуючі способи захисту конституційних прав і свобод людини й громадянина, не відміняє їх і не зазіхає на перегляд компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Таким чином, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини є класичним взірцем парламентського омбудсмана : на посаду таємним голосуванням його обирає парламент, це забезпечує йому високий статус і гарантії незалежності від усіх гілок державної влади, включаючи законодавчу.

Виходячи з вище викладеного, посаду омбудсмана вперше було запроваджено у Швеції на початку ХІХ століття. Для більшості країн світу інститут омбудсмана став відомим лише після створення служби омбудсмана в Данії у 1953 р. Саме ця модель, з огляду на близькість правової системи Данії як до романо-германської, так і до англосаксонської правових культур, отримала найбільше визнання в світі.

Нині інституція омбудсмана на національному, регіональному та місцевому рівнях існує більш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує поширюватися.

28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України, яка й започаткувала інститут омбудсмана в нашій державі. [11,с.3-5]

Розділ ІІ. Порядок призначення Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України

Пропозиції щодо кандидатур(и) на посаду Уповноваженого вносять Голова Верховної Ради України або не менше однієї четвертої народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Відповідний комітет Верховної Ради України подає Верховній Раді України свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду Уповноваженого, відповідності її вимогам, передбаченим цим Законом, та про відсутність причин, які б перешкоджали зайняттю нею цієї посади.

Висування кандидатури для призначення на посаду Уповноваженого здійснюється у двадцятиденний строк з наступного дня після:

Ш набрання чинності цим Законом;

Ш закінчення строку, на який було призначено Уповноваженого, або припинення його повноважень чи звільнення;

Ш оголошення результатів голосування, якщо Уповноваженого не було призначено.

Голосування проводиться під час пленарних засідань Верховної Ради України бюлетенями для таємного голосування, але не раніш як через десять днів і не пізніше ніж через двадцять днів після закінчення строку для висування кандидатів для участі у виборах.

Призначеним вважається той кандидат, за якого проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, про що приймається постанова.

Якщо на посаду Уповноваженого було висунуто більше ніж два кандидати і жодного з них не було призначено, Верховна Рада України проводить повторне голосування по двох кандидатах, які отримали найбільшу кількість голосів.

Повторне голосування з призначення Уповноваженого проводиться в порядку, визначеному цією статтею.У разі якщо жоден із кандидатів на посаду Уповноваженого не набрав необхідної кількості голосів, знову проводиться висування кандидатур для призначення на посаду Уповноваженого.[2]

Уповноважений призначається строком на п'ять років, який починається з дня складення ним присяги на сесії Верховної Ради України.[2,ч.4 ст.5]

Отже, відповідно до ст. 101 Конституції України парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Він призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Пропозиції щодо кандидатур(и) на посаду Уповноваженого мають право вносити Голова Верховної Ради України або не менше однієї четвертої народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Відповідний комітет Верховної Ради України подає Верховній Раді України свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду Уповноваженого, відповідності її вимогам, передбаченим законом, та про відсутність причин, які б перешкоджали зайняттю нею цієї посади.[1]

Розділ ІІІ. Характеристика інституту

3.1 Вимоги до кандидата на посаду

Законодавством України передбачені певні вимоги, цензи до кандидатів на посаду Уповноваженого. Так, українським омбудсманом може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п'яти років проживає в Україні. Таким чином, вітчизняне законодавство передбачає низку умов, необхідних для балотування кандидата на посаду Уповноваженого.

По-перше, це наявність у претендента громадянства України. Ценз громадянства є обов'язковою умовою не тільки для омбудсмана України, а й для омбудсманів інших країн. Другою необхідною умовою для кандидата на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є досягнення ним мінімального віку для обрання - 40 років. Акцентування уваги на цій вимозі пов'язане тільки з такою обставиною, як набуття особою життєвого досвіду та соціальної зрілості, що дозволяло б їй належним чином виконувати функції омбудсмана. Треба сказати, що такий мінімальний вік для кандидата на посаду Уповноваженого в основному відповідає світовій практиці, хоча є країни, де його понижено до 35 років . [4]

Конституційний Суд України у своєму рішенні виходив з того, що встановлення Конституцією України та законами України певних кваліфікаційних вимог не порушує конституційного принципу рівності громадян (стаття 24 Конституції України), адже всі громадяни, які відповідають конкретним кваліфікаційним вимогам, мають право займати відповідні посади. Аналогічним чином, на думку Конституційного Суду України, слід вирішувати питання щодо кваліфікаційних вимог, зокрема вікових, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. З огляду на особливу важливість його діяльності, змістом якої є здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, Верховна Рада України повноважна встановлювати кваліфікаційні вимоги до особи, яка претендує на цю посаду. Конституція України (ст. 101) цього не забороняє. До таких кваліфікаційних вимог належать, зокрема, життєвий досвід та соціальна зрілість, які набуваються лише з досягненням певного віку. Критерієм у законодавчому встановленні кваліфікаційних вимог до віку є доцільність. Таким чином, вимога частини другої статті 5 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", згідно з якою Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, Конституційним Судом України визнана конституційною, яка не може вважатися такою, що обмежує громадян у користуванні рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 38 Конституції України).[14,с.22-24.]

Третьою необхідною умовою для обрання на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є володіння претендентом українською мовою. Така вимога до кандидата на посаду омбудсмана зустрічається вкрай рідко, і в Україні вона має місце, на наш погляд, тільки з причини становлення української держави та визнання української мови згідно зі ст. 10 Конституції України державною мовою.

Важливе місце серед вимог до кандидатів на посаду омбудсмана посідають так звані спеціальні вимоги, які можна віднести до числа професійних та особистих етичних вимог. Так, в Україні претендент на посаду Уповноваженого повинен мати високі моральні якості та досвід правозахисної діяльності. Мається на увазі, що ця особа до обрання на посаду не скомпрометувала себе в очах громадськості аморальними вчинками, користується авторитетом морально стійкої особистості і практично чи теоретично займалася проблемами захисту прав людини. Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в установленому законом порядку. З приводу останнього в літературі справедливо порушується питання: а якщо судимість за вчинення злочину погашена та знята, невже не існує правових перешкод для того, щоб обіймати зазначену посаду? "Невже погашена та знята у встановленому законом порядку судимість, - пише А. Тененбаум, - це прояв «високих моральних якостей, а балачки на тюремних нарах - "досвід правозахисної діяльності.[16,с.102]

З таких позицій, вважаємо, буде цілком логічним вилучити ч. З ст. 5 Закону "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини": "Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в установленому законом порядку", -- як таку, що деякою мірою суперечить ч. 2 ст. 5 цього ж Закону (щодо високих моральних якостей претендента). [1, ст.5.,12,13]

Взагалі треба відзначити, що кваліфікаційна вимога до кандидатів на посаду омбудсмана мати юридичну освіту зустрічається найчастіше. Законодавством України питання фахової спеціалізації омбудсмана теж не врегульоване. Уповноважений з прав людини повинен мати вищу юридичну освіту (як це і є зараз), оскільки при виконанні своїх повноважень йому доводиться мати справу з правозастосуванням (приймати рішення, що не повинні порушувати Конституцію і закони України, давати правову оцінку актам органів державної влади й управління тощо). На таких же позиціях стоїть і перший омбудсман України Н.І. Карпачова.

П'ятою необхідною умовою обрання на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є ценз осілості, тобто проживання претендента на посаду Уповноваженого на території України протягом останніх п'яти років. Слід зазначити, що ценз осілості стосовно кандидатів на посаду омбудсмана у жодній з розвинутих країн не застосовується. Тому деякою мірою він викликає подив, хоча, скоріше за все, його запровадження пов'язане з наявною практикою застосування цензу осілості для вищих посадових осіб України, таких, як судді Конституційного Суду України, депутати Верховної Ради України, Президент України тощо.

З метою забезпечення неупередженого ставлення до виконання своїх обов'язків і об'єктивного вирішення справ, недопущення конфлікту інтересів у процесі професійних контактів національним законодавством щодо посади Уповноваженого запроваджено принцип несумісності, який полягає в тому, що Уповноважений з прав людини не може мати представницького мандата, займати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності. У разі наявності вищеперерахованих обставин несумісності посади Уповноважений повинен їх усунути протягом десяти днів після його призначення. До усунення зазначених обставин він не може складати присяги. Якщо передбачені вище обставини виникли під час діяльності Уповноваженого, вони повинні бути усунені протягом десяти днів з дня, коли про це стало відомо.

У разі неможливості усунути їх протягом десяти днів Уповноважений зобов'язаний зробити у зазначений строк заяву про відмову виконувати будь-які інші доручення чи повноваження, крім тих, що належать Уповноваженому. Якщо протягом зазначеного строку Уповноважений не виконає встановлених вимог, його повноваження припиняються, і Верховна Рада України зобов'язана звільнити його з посади.[10]

Нове висування кандидатур і призначення Уповноваженого здійснюються за процедурою, передбаченою законодавством.

Це цілком логічні обмеження, які мають місце в більшості країн світу. Водночас українському омбудсману не забороняється займатися будь-якою викладацькою, науковою або іншою творчою діяльністю, оскільки це певною мірою дозволяє йому підтримувати високий професійний рівень, необхідний для виконання функціональних обов'язків.

Закон гарантує недопущення політизації Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, оскільки він не може бути членом будь-якої політичної партії. Це означає, що йому також забороняється займатися такою активною політичною діяльністю, як, зокрема, працювати в апараті політичної партії, проводити агітаційну чи пропагандистську діяльність на користь тієї чи іншої партії, входити до керівного складу партії і т. ін. Звичайно, будучи приватною особою, Уповноважений, як і будь-який інший громадянин, наділений за Конституцією України цілим рядом політичних прав, може мати певні політичні переконання і підтримувати певні політичні сили (партії) шляхом участі у виборах, референдумах та в інших аналогічних політичних акціях. Однак йому заборонено публічно виражати свої політичні погляди в аспекті членства в партії .

Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. ( Положення частини другої статті 5 визнано конституційним згідно з Рішенням Конституційного Суду N 5-рп/2000 ( v005p710-00 ) від 18.04.2000 ) Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п'яти років проживає в Україні. Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в установленому законом порядку. Уповноважений призначається строком на п'ять років, який починається з дня складення ним присяги на сесії Верховної Ради України.

3.2. Організація діяльності

Організації діяльності інституту Уповноваженого. Можна говорити про три такі стадії:

Ш перша стадія -- одержання Уповноваженим відомостей про порушення прав і свобод людини та громадянина;

Ш друга стадія включає велику кількість повноважень Уповноваженого та його апарату з самого дослідження фактів порушень прав і свобод людини та громадянина;

Ш третя -- складання українським омбудсменом висновку, який має форму подання та надсилається особі, яка звернулася, посадовій особі або органу, у чиїх рішеннях, діях (бездіяльності) Уповноважений виявив такі порушення, а також при необхідності подається до парламенту.

Для здійснення своїх повноважень Уповноважений з прав людини формує секретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. Структура секретаріату, розподіл обов'язків та інші питання щодо організації його роботи регулюються Положенням про секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. На працівників секретаріату поширюється дія Закону України “ Про державну службу ”. Призначення на посаду та звільнення працівників секретаріату здійснюються Уповноваженим. Сьогодні в секретаріаті Уповноваженого з прав людини працює 25 осіб, а має бути втроє більше [11].

При Уповноваженому з метою надання консультаційної підтримки, проведення наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав і свобод людини та громадянина може створюватися консультативна рада (яка може діяти і на громадських засадах) із осіб, що мають досвід роботи в галузі захисту прав і свобод людини та громадянина.

Уповноважений має право також призначати своїх представників у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою України. Законом не уточнено, чи це будуть представники Уповноваженого на місцях, чи представники Уповноваженого з певних питань.

У результаті реалізації функцій першої стадії Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та працівники його апарату виконують дії, притаманні інституту омбудсмена різних країн. Друга стадія дослідження Уповноваженим фактів порушень прав і свобод людини та громадянина починається, якщо український омбудсмен приймає звернення до свого розгляду. Необхідно зазначити, що Уповноважений має досить серйозні повноваження, які, якщо порівнювати з подібними повноваженнями зарубіжного інституту омбудсмена, є дуже великими. Зупинимося лише на специфічних повноваженнях інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Право невідкладного прийому у перших осіб держави додає правовому статусу українського омбудсмена особливе значення та дозволяє більш ефективно вирішувати конкретні завдання. Закон робить Уповноваженого активним учасником судового провадження. Зокрема, він може бути присутнім і брати участь у відкритих і закритих засіданнях судів усіх інстанцій, а також звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини та громадянина, якщо постраждала особа з об'єктивних причин не може здійснити такі дії самостійно.

Як зазначалося вище, третя стадія діяльності інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини містить у собі складання висновку за досліджуваною справою, у якому, як правило, омбудсмени рекомендують та пропонують посадовим особам установ, підприємств, організацій, які порушили права людини, можливі заходи для поновлення прав і свобод людини та громадянина. Проте законодавець, враховуючи особливості сучасного українського суспільства, визначив фіксований місячний термін для направлення такими органами відповіді Уповноваженому, що, безсумнівно, повинно сприяти якнайшвидшому поновленню прав і свобод людини та громадянина.

Розділ ІV. Компетенція Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України

Аналіз повноважень омбудсманів дає змогу виділити ряд основних функцій, які разом демонструють специфіку цього інституту.

Перша функція, слідча -- пов'язана із з'ясуванням усіх обставин справ про порушення прав громадянина. Вона охоплює велику кількість правомочностей, які дозволяють об'єктивно розібратися у обставинах справи.

Друга функція, коригуюча, полягає у виправленні допущеної до особи громадянина несправедливості. Для її реалізації омбудсман наділяється великим арсеналом можливостей. Однак жодне з правомочностей не дозволяє йому самостійно вирішити скаргу, яка надійшла на його ім'я або покарати особу, яка відповідає за порушення прав громадянина, який подав скаргу. Як правило, омбудсман розглядає скарги на порушення конституційних прав нерідко після того, як вичерпані усі законні шляхи для їхнього вирішення, та, якщо вважатиме за необхідне, знову порушує провадження у відповідних органах державної влади, аналізує стан справ у галузі прав людини і громадянина у державі та доповідає про це парламенту, пропонуючи прийняти відповідні законодавчі міри. Сам омбудсман або інший аналогічний орган вирішити справу не може[15,стор.556. ].

Серед напрямів діяльності омбудсмана виділяється функція публічного оголошення фактів порушення прав людини. Саме дана функція є головною функцією омбудсмана[4].

Однією з головних функцій омбудсмана у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина. В цьому сенсі важливим невід'ємним правом омбудсмана є право проводити розслідування, у тому числі й за власною ініціативою, і на їх підставі вносити рекомендації щодо шляхів відновлення порушених прав у конкретному випадку, вносити пропозиції щодо змін до законодавства або перегляду неправомірної адміністративної практики органів державної влади. Процедура звернення до омбудсмана максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним і відкритим для всіх громадян держави.[8,с.51. ]

Наступна функція пов'язана з ініціюванням реформ. Омбудсман не може обмежитися рамками конкретної справи, а зобов'язаний здійснити залежні від нього дії щодо зміни негативного стану речей у тій чи іншій області, навіть до надання в деяких країнах йому права законодавчої ініціативи.

Не останнє місце у системі функцій омбудсмана займає інформаційно-виховна функція, яка випливає зі специфічних методів його діяльності: невладний характер засобів, які застосовуються омбудсманом, інформування громадськості про свою роботу, використання не тільки правових норм, а й правових принципів з орієнтацією на моральні норми та міркування справедливості.

Перераховані функції дають змогу зробити висновок, що інститут омбудсмана доповнює існуючу систему гарантій правового захисту. Із запровадженням цього інституту каталог прав громадян поповнюється ще одним -- правом на «добру», «сумлінну», «доброякісну» адміністрацію. Омбудсман є найбільш повним інституціональним втіленням цього права.[6,с.95--97]

Щодо сфери компетенції українського омбудсмана, то вона є досить широкою. Так, згідно зі ст. З Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є:

Ш захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

Ш додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами;

Ш запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;

Ш сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

Ш поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

Ш запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

Ш сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.[2, ст.3]

Оскільки в законодавстві немає жодних винятків щодо поширення юрисдикції Уповноваженого на конкретних посадових осіб, то предметом його контролю є діяльність усіх посадових та службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування. У тому числі підпадає під юрисдикцію Уповноваженого і діяльність судів. Безумовно, суди у своїй діяльності є незалежними і під час здійснення своїх функцій не можуть зазнавати жодного впливу.

У своїй діяльності вони підкоряються лише закону. Тому контрольні функції Уповноваженого щодо діяльності суддів стосуються не суті судових рішень, а пов'язані, зокрема, з порушенням термінів розгляду справ у судах, недотриманням процесуальних норм. Сфера компетенції Уповноваженого поширюється також на інших осіб, які в тому чи іншому обсязі виконують державно-владні функції. [7,с.12.]

Крім функцій безпосереднього розгляду звернень про порушення прав людини, що надходять до Уповноваженого, модель українського омбудсмана передбачає також проведення моніторингів за дотриманням та захистом прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими та службовими особами, які своїми діями (бездіяльністю) порушували права і свободи людини і громадянина. Результати таких моніторингів та комплексна оцінка стану додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні представляються у Верховній Раді України у вигляді щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні відповідно до п. 17 ст. 85 Конституції України та ст. 18 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». У доповіді мають бути представлені також виявлені Уповноваженим недоліки у законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, тобто фактично на Уповноваженого покладається обов'язок здійснювати експертизу в цій сфері.

Чинне законодавство встановлює певні обов'язкові вимоги до змісту щорічних доповідей Уповноваженого з прав людини. Так, відповідно до частини другої ст. 18 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» щорічна доповідь повинна містити посилання на випадки порушень прав і свобод людини і громадянина, щодо яких Уповноважений уживав необхідних заходів, на результати перевірок, що здійснювалися протягом року, висновки та рекомендації, спрямовані на поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Крім щорічної доповіді, у разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина. За щорічною та спеціальною (спеціальними) доповідями Уповноваженого Верховна Рада України приймає постанову. Щорічні та спеціальні доповіді разом із прийнятою постановою Верховної Ради України публікуються в офіційних виданнях Верховної Ради України.

Крім того, відповідно до ст. 19 Закону Уповноважений має право брати участь у підготовці доповідей з прав людини, які подаються Україною в міжнародні організації згідно з чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Це право розширює легальні можливості Уповноваженого здійснювати контроль за дотриманням Україною міжнародно-правових зобов'язань у сфері прав людини, а також впливати на процес приведення Україною національного законодавства у відповідність до норм та принципів міжнародного права. Це має сприяти більшій відкритості тієї інформації, яку уряд представляє у міжнародні конвенційні органи.

Слід також зазначити, що вся діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини спрямована на реалізацію ще одного важливого завдання, покладеного на нього в рамках здійснення ним парламентського контролю, -- це сприяння підвищенню рівня правової інформованості населення України. Адже лише змінюючи правову свідомість та культуру суспільства в цілому та окремих його членів можна забезпечити реальне утвердження нової системи цінностей, яка базувалася би на принципах демократії, верховенства права та поваги до прав людини. Реалізуючи цю функцію, Уповноважений застосовує різні засоби, зокрема постійно інформує про результати своєї діяльності через друковані ЗМІ, радіо, телебачення, розповсюджує різноманітну інформацію пізнавально-правового характеру, а також надає роз'яснення заявникам із конкретних питань, спрямовує на поширення знань про міжнародні стандарти у галузі прав людини, які є невід'ємною частиною українського законодавства. Всебічно сприяючи їх поширенню, Уповноважений тим самим закладає підвалини нової правосвідомості не лише пересічних громадян, а й представників органів державної влади України, створює передумови для широкого застосування міжнародно-правових норм у національній правовій системі.[9,с.53.]

Для виконання покладених законом функцій Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має право:

Ш невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем'єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;

Ш бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;

Ш звертатися до Конституційного Суду України з поданням:

· про відповідність Конституції України законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина;

· про офіційне тлумачення Конституції України та законів України;

Ш безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;

Ш на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах;

Ш вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків;

Ш запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі;

Ш відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання;

Ш бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

Ш звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом;

Ш направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушені прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів;

Ш перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Таким чином, наведені функціональні характеристики Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: дозволяють зробити висновок, що в Україні зроблено вибір на користь «сильної» моделі омбудсмана, яка характеризується такими особливостями та специфічними рисами:

Ш високим конституційним статусом Уповноваженого, який закріплено у ст. 55, 85, 101 Конституції України. Інститут омбудсмана являє собою важливе доповнення право забезпечувального механізму, який діє у державі. Його запровадження є закономірним результатом демократизації суспільства;[1.ст.55,85,101]

Ш головне завдання діяльності омбудсмана -- охорона прав людини, що конкретизує його позицію як елементу системи охорони правопорядку у широкому смислі, який існує поряд із парламентським, судовим, адміністративним та іншими формами контролю і нагляду;

Ш посада омбудсмана відноситься до вищих посад держави;

Ш незалежністю Уповноваженого від будь-якого органу державної влади або місцевого самоврядування, їх посадових осіб;

Ш запровадженням єдиної моделі омбудсмана на національному рівні;

Ш широкою юрисдикцією Уповноваженого, яка поширюється як на органи державної влади, включаючи суди, так і на органи місцевого самоврядування та їх посадових осіб;

Ш значними повноваженнями щодо проведення проваджень та перевірок, у тому числі з власної ініціативи для виявлення випадків порушень прав людини та здійснення постійного моніторингу за станом дотримання прав і свобод людини;

Ш контрольні заходи омбудсмана спрямовані передусім на реалізацію прав людини та виправлення порушень у функціонуванні державної адміністрації. Він прагне цього, використовуючи арсенал засобів, які специфічні лише для нього -- методи переконання, критику, гласність. У його розпорядженні немає адміністративних, імперативних повноважень. Існування цього інституту спрямовано на розвиток і існування нетрадиційних способів впливу на адміністративну поведінку;

Ш правом ініціювати обов'язкові для розгляду подання з викладенням рекомендацій щодо усунення виявлених порушень прав ісвобод людини органами державної влади, місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, їх посадовими та службовими особами;

Ш можливістю безпосереднього звернення до Уповноваженого широких верств населення. Основним у цій формі контролю є простий та зрозумілий для громадян спосіб діяльності, пов'язаний із прямим доступом населення до омбудсмана та підкріплений безоплатністю провадження.

З метою гарантування діяльності Уповноваженого, а саме -- забезпечення його незалежності та самостійності при вирішенні питань, чинне законодавство України встановлює, що втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб у діяльність Уповноваженого забороняється.

Уповноважений не зобов'язаний давати пояснення по суті справ, які закінчено або перебувають у його провадженні.

Уповноважений користується правом недоторканності на весь час своїх повноважень. Без згоди Верховної Ради України він не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються у судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку та особистому огляду. Кримінальну справу проти Уповноваженого може бути порушити лише Генеральний прокурор України. За порушення законодавства щодо гарантій діяльності Уповноваженого, його представників та працівників секретаріату винні особи притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством.

Після закінчення строку повноважень, на який особу було обрано на посаду Уповноваженого, їй надається робота (посада), на якій вона працювала до призначення і яка зберігається за нею на час виконання нею обов'язків Уповноваженого, а в разі неможливості надання цієї роботи (посади) -- інша рівноцінна робота (посада) на тому ж або, за її згодою, іншому підприємстві, в установі, організації.

Життя та здоров'я Уповноваженого і його представників, які працюють на постійній основі, підлягають обов'язковому державному страхуванню на випадок смерті, травми, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання ними службових обов'язків. Порядок та умови страхування встановлює Кабінет Міністрів України.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, посадові та службові особи, до яких звернувся Уповноважений, зобов'язані співпрацювати з ним і подавати йому необхідну допомогу, зокрема:

Ш забезпечувати доступ до матеріалів і документів, у тому числі на засадах, визначених нормативними актами про охорону державної та службової таємниць;

Ш надавати інформацію і давати пояснення стосовно фактичної і правової підстави своїх дій та рішень.

Відмова органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб від співпраці, а також умисне приховування або надання неправдивих даних, будь-яке незаконне втручання у діяльність Уповноваженого з метою протидії тягнуть за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України.

На закінчення хотілося б наголосити, що Уповноважений у процесі здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захисту прав кожного на території України і в межах її юрисдикції тісно співпрацює з іншими органами та особами, які мають захищати права і свободи людини і громадянина. А це насамперед: Президент України, як гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України); Верховна Рада України, яка виключно законами визначає права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод (ч. 1 ст. 22 Конституції України); Кабінет Міністрів України, який повинен вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 116 Конституції України); місцеві державні адміністрації на відповідній території, які повинні забезпечувати додержання прав і свобод громадян (ч. 2 ст. 119 Конституції України); система судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів (ст. 125 Конституції України); Конституційний Суд України (ст. 147 Конституції України); прокуратура (ст. 121 Конституції України); адвокатура (ст. 59 Конституції України) та інші правоохоронні органи.[1, ст.22,102,199,121,125,147]. Крім того слід врахувати, що згідно зі ст. 28 Закону України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. контроль за додержанням законодавства про звернення громадян відповідно до своїх повноважень здійснюють Верховна Рада України, народні Депутати України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети, депутати місцевих рад, а також міністерства, інші центральні органи виконавчої влади щодо підпорядкованих їм підприємств, установ та організацій. За ст. 29 вище згаданого Закону нагляд за додержанням законодавства про звернення громадян здійснює Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори. Відповідно до наданих їм чинним законодавством повноважень вони вживають заходів до поновлення порушених прав, захисту законних інтересів громадян, притягнення порушників до відповідальності.[3,ст.28,29]

Отже, український омбудсман наділений повноваженнями та компетенцією подібно до більшості омбудсманів світу. Законодавець наділив Уповноваженого широкою сферою компетенції, оскільки він має право приймати звернення громадян і реагувати на порушення їхніх прав і свобод з боку будь-яких органів, посадових та службових осіб. Винятки ставлять тільки звернення, які розглядаються судами (Уповноважений також призупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду).

Повноваження у нього також широкі, зокрема, згідно із ст.13 Закону, Уповноважений має право:

Ш невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем'єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, їхніми посадовими та службовими особами;

Ш бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;

Ш звертатися до Конституційного Суду України з поданням;

Ш на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними).[3,ст.13]

Загалом такий підхід щодо повноважень Уповноваженого відповідає світовій практиці. Згідно зі ст.16 Закону, Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини та громадянина, які отримує:

Ш за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників;

Ш за зверненнями народних депутатів України;

Ш за власною ініціативою.[2, ст.16]

Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в їхніх інтересах відповідно до Закону України “ Про звернення громадян ”.[3, ст15,16,18,20 та ч.1 ст.14]

Висновки

Запровадження спеціального інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є новацією у державно-правовій системі захисту прав і свобод людини у нашій країні. У Конституції України закріплюється право особи звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого (ст. 55) і визначається, що через нього здійснюється парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101). Статус, функції та компетенція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини закріплені у конституційному Законі України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», ухваленому Верховною Радою України 23 грудня 1997 р. У ході розробки цього закону було враховано позитивний досвід інституту омбудсмана (Уповноваженого з прав людини) європейських країн. Віднині цей інститут являє собою універсальний інструмент виявлення і сприяння усуненню порушень прав і свобод людини і громадянина в Україні. Усвідомити природу, функції та мандат нового для України демократичного інституту позасудового захисту прав і свобод людини неможливо без аналізу подібних правозахисних інституцій у демократичних країнах світу.