Адміністративний примус і права людини

1

КУРСОВА РОБОТА

З АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

НА ТЕМУ:

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРИМУС І ПРАВА ЛЮДИНИ.

ПЛАН

Вступ

1. Тенденції законодавчого регулювання адміністративного примусу

2. Поняття адміністративного примусу

2.1 Характерні особливості та ознаки адміністративного примусу

3. Види заходів адміністративного примусу

3.1 Заходи адміністративного попередження

3.2 Запобіжні адміністративні заходи

3.3 Заходи відповідальності за порушення нормативно-правових положень

4. Заходи адміністративного примусу в умовах надзвичайного стану

5. Основні права людини

6 Адміністративний примус в контексті забезпечення прав людини

Висновок

Література

ВСТУП

Адміністративний примус - доволі широка тема у адміністративному праві України. Актуальність проблем адміністративного примусу та адміністративної відповідальності, а також розвиток цих правових явищ обумовлена сьогодні трьома основними факторами:

1) економічним - прагненням держави побудувати ринкову економіку, потребою державного регулювання ринкових відносин конкретними правовими засобами і у певних межах;

2) політичним - необхідністю забезпечення реалізації проголошених і закріплених у Конституції України основних прав і свобод громадян; створенням і підтримкою режиму законності в сфері виконавчої влади, в галузі функціонування адміністративно - владних правових відносин; забезпеченням захисту держави, підтримкою загального правопорядку, механізму державного управління, екології і суспільного порядку;

3) правовим - створенням в Україні нового і реформуванням старого адміністративного законодавства, що регулює суспільні відносини в сфері функціонування виконавчої влади і державного управління, що встановлює примусові заходи, адміністративну відповідальність, що регулює провадження по справах про адміністративні правопорушення.

Відновлення українського законодавства про адміністративний примус відбувається сьогодні стрімко. Однак цей процес супроводжують численні протиріччя: норми одного закону виключають правові встановлення іншого, законодавчі положення часто неясні і неконкретні, розробляються і приймаються численні інструкції, положення і т.д. Все це ускладняє процес адміністративного правозастосування. Однак, я постараюся, при написанні роботи, враховувати останні віяння в галузі адміністративного примусу.

Саме адміністративно-правові методи через недостатнє розумінння їх об'єктивної необхідності за будь-якої системи управління замість очищення їх від бюрократичних нашарувань були оголошені неприйнятними за наших умов. У засобів масової інформації пропагувалися ідей ліквідації адміністративно системи, тобто, управлінського апарату взагалі.

На сьогодні викликає сумнів той факт, що адміністративно-правові методи невіддільні від процесу реалізації виконавчої влади, що державне не може бути витіснене цивільно-правовими категоріями договірного типу. Саме ці методи відіграють вирішальну роль у забезпечені належного правового порядку, рівня державної дисципліни.

Невід'ємною складовою системи методів державного управління суспільством є метод примусу, що належить до найжорстокіших засобів впливу. Саме тому посадові особи органів управління застосовують примус, як правило, у поєднані з іншими управлінськими прийомами.

Важлива функція державного примусу - правоохоронна. Вона полягає в локалізації, нейтралізації, недопущенні правопорушень. Тому державний примус традиційно розглядають з позиції захисту сформованих державою правовідносин і забезпеченнння неухильного і точного виконання юридичних норм конкретних галузей права. З одного боку, появою в матеріальній сфері права комплексних галузей /економічне, житлове, податкове, банківське, морське, митне тощо/.

Права людини найширше визначені в розділі третьому Конституції України. В Конституції закладено, що громадяни мають рівні перед законом права, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання за мовними або іншими ознаками.

1. ТЕНДЕНЦІЇ ЗАКОНОДАВЧОГО РЕГУЛЮВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРИМУСУ

Законодавство про адміністративний примус і адміністративну відповідальність виконує найважливіші функції профілактики правопорушень, покарання за їхнє здійснення, відшкодування майнового збитку, заподіяного адміністративними правопорушеннями. Очевидною в даний час є тенденція до розширення дії механізму застосування адміністративного примусу й адміністративної відповідальності. Тому законодавство про адміністративну відповідальність постійно зміняться. Така тенденція існує, утім, вже давно, з моменту першої спроби кодификації законодавства про адміністративну відповідальність. У діючому нині Кодексі про адміністративні правопорушення, зміни і доповнення вносилися більш 30 разів, додавалися нові та змінювалися статті, деякі були виключені.

Інститут адміністративного примусу є однією з найважливіших частин адміністративного права України. Із зміною всього адміністративного права змінюються і його складові правові інститути і навпаки.

Нормативна база адміністративного права за останні роки в Україні значно обновилася і розширилася. Формування нового адміністративного законодавства обумовлено швидкою реорганізацією системи і структури органів державного управління, механізму всієї управлінської діяльності, потребою поліпшення контролю в управлінні, реорганізацією системи адміністративного примусу. В Україні було прийнято багато нових законів, видані укази Президента, норми яких є предметом вивчення адміністративного права, наприклад: законодавчі акти "Про міліцію", "Про санітарно-епідеміологічне благополуччя населення", "Про надзвичайний стан", "Про загальні принципи організації місцевого самоврядування в Україні", Водний кодекс України, Митний кодекс, і багато інші, регулюючі ті або інші галузі адміністративної діяльності виконавчої влади, державного управління.

Перш ніж зробити короткий аналіз тенденцій законодавчого регулювання адміністративного примусу, слід зазначити його соціально-правову роль у сучасній державі.

Протягом останніх років актуалізувалася проблема адміністративної деліктології. Народжується спеціальна наука адміністративної деліктології, предметом якої стане адміністративна деліктность, її структура, законодавство, принципи, функції, динаміка розвитку.

У кожному суспільстві держава повинна бути гарантом захисту загальнолюдських цінностей, інтересів, прав і воль його громадян. Свої завдання і функції держава виконує за допомогою різних методів і інструментів. Необхідними є і такі методи регулювання, що ґрунтуються на реалізації примусу, примусових механізмів.

Державний примус являє собою складний соціально-правовий інститут, що характеризується різними особливостями, зв'язками, структурою, процесуальними механізмами. Основними видами державного примусу є адміністративний, дисциплінарний, цивільний і карний. Вони розрізняються по підставах і процедурам їхнього застосування. Частіше інших видів державного правового примусу на практиці застосовується адміністративний примус. Тільки в процесі управлінської діяльності застосовується адміністративний і дисциплінарний примус.

Інститут адміністративного примусу є комплексним адміністративно-правовим інститутом, що акумулює нормативні встановлення різного характеру для регулювання правозастосовчої, правоохоронної і правовстановлюючої діяльності держави в специфічній сфері - функціонування виконавчої влади, забезпечення законності реалізації примусових заходів , створення і підтримки правопорядку.

Норми адміністративного права закріплюють широке коло заходів примусового впливу, застосовуваних у сфері державного управління для забезпечення законності і правопорядку. Ними охороняються не тільки норми, але і цивільної, трудової, екологічної, земельної, митної й інших галузей і підгалузей права, реалізацію яких покликані забезпечити органи державного управління. Адміністративним правом регулюється адміністративний і - частково - дисциплінарний примус. Відповідно адміністративне законодавство закріплює: 1) адміністративні і 2) дисциплінарні санкції; можна розрізняти дисциплінарний примус і дисциплінарну відповідальність по адміністративному праву. Установлено дисциплінарну і матеріальну відповідальність військовослужбовців.

Для усіх видів примусу, встановлюваного в адміністративному законодавстві, характерно наступне:

1) реальне здійснення примусових заходів обгрунтовується завжди здійсненням правопорушень, що не є злочинами;

2) вони застосовуються в ході виконавчо-розпорядницької діяльності, в адміністративному процесі різними суб'єктами адміністративного права, посадовими особами і представниками влади (органами державного управління, суддями, співробітниками органів внутрішніх справ, прикордонними військами, митними органами, посадовими особами органів податкової поліції, керівниками державних інспекцій праці, державними інспекторами по охороні праці, державними правовими інспекторами праці і т.д. );

3) види, розміри примусових засобів і масштаб примусового впливу, підстави і порядок реалізації встановлюються нормами адміністративного права.

Під адміністративним примусом як видом державного примусу варто розуміти психічний або фізичний вплив на свідомість і поведінку суб'єктів з метою спонукати їх шляхом погрози застосування передбачених у законодавстві адміністративних санкцій до належної поведінки (виконанню запропонованих дій), або до підпорядкування встановленим заборонам і обмеженням, а дорівнює саме застосування із дотриманням процесуальних вимог уповноваженними органами, посадовими особами заходів адміністративного впливу, що супроводжуються негативними наслідками особистого, організаційного, матеріального характеру з метою попередження правопорушень, для припинення протиправної поведінки, запобігання можливих шкідливих наслідків, покарання винних у здійсненні адміністративних правопорушень, забезпечення охорони прав і воль громадян, суспільного порядку, різних видів власності, створення режиму законності у всіх сферах і дкржавній дисципліни, відновлення порушених законних прав і інтересів держави, юридичних осіб і громадян.

Основними нормативними актами, що регламентують порядок застосування примусових заходів , є закони:

2. ПОНЯТТЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРИМУСУ

Невід`ємною складовою системи методів державного управління суспільством є метод примусу. Вказаний метод належить до найбільш жостких засобів впливу, тому в діяльності органів управління та їх посадових осіб примус застосовується, як правило, у поєднанні з іншими управлінськими прийомами. Авторитарність даного методу незаперечна, проте, нині немає жодної держави, яка б використовувала найнеобхідніший засіб управління своїми справами.

Важлива (хоч і не єдина) функція державного примусу - правоохоронна. Вона полягає в локалізації, нейтралізації, недопущенні правопорушень. Тому державний примус традиційно розглядають з позицій захисту сформованих державою правовідносин і забезпечення неухильного й точного виконання юридичних норм конкретних галузей права.

Відмінності, що існують між галузевими нормами і тими, які складаються під їх впливом, ступенем суспільної небезпеки галузевих деліктів, зумовили розбіжності в характері й особливостях державних примусових заходів залежно від тієї чи іншої правової галузі.

Внаслідок перелічених обставин, види державного примусу прийнято розглядати як явища, похідні від існуючих галузей права і властиві цим галузям правопорушення, і диференціювати згідно з існуючими правовими галузями.

На цих підставах виділяють: кримінальний примус, цивільно-правовий примус, адміністративний примус.

При аналізі взаємозв`язків галузей права і видів примусу привертає увагу те, що галузей права значно більше, ніж видів державного примусу. Дана обставина пояснюється двома факторами.

З одного боку, появою в матеріальній сфері права комплексних галузей (економічне, житлове, податкове, банківське, морське, митне тощо), які слід розглядати як повноцінні, хоч і специфічні. Очевидно, цей процес є результатом розвитку права і сприяє перетворенню його в об`ємну поліструктурну систему. В цьому розумінні наявність у системі права матеріальних комплексних галузей є ознакою її вдосконалення й достатньо високої інтенивності регулювання суспільних відносин, а отже, й рівня розвитку.

З іншого,- відсутністю соціальних, а як наслідок і правових передумов збільшення різноманітності примусових заходів захисту правових відносин. Держава не бачить необхідності у конструюванні нових видів примусу. Їх інтереси перебувають у площині удосконалення існуючих заходів примусу, підвищення їх ефективності аж до повної реалізіції принципу невідворотності покарання за скоєне правополрушення.

Через захист правових відносин у даних галузях забезпечується, крім використання інших можливостей, вже існуючими видами державного примусу.

Серед усіх видів примусу найбільшою питомою вагою, високою мобільністю і здатністю адаптуватися до конкретних умов і потреб держави виділяється адміністративний примус. Так, застосування заходів адміністративного впливу передбачене навіть за скоєння кримінальних правопорушень.

За своєю соціально-правовою природою адміністративний примус є органічною складовою державного примусу.

2.1 Характерні особливості та ознаки адміністративного примусу

Адміністративний примус - це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб`єктів правопорушень, по-перше, заходів попередження правопорушень, по-друге, запобіжних заходів щодо правопорушень, по-третє, заходів відповідальності за порушення нормативно-правових положень.

Серед його заходів є суто адміністративні, найбільш рельєфні, що не мають аналогів серед інших видів державно-примусового впливу. Це, наприклад, відшкодоване вилучення предмета, що був засобом чи безпосереднім об`єктом адміністративного правопорушення Ст. 28 КпАП; забов`язання прилюдно попросити вибачення у потерпілого Ст. 241 КпАП, утворення тимчасових надзвичайних органів з передачею їм функцій органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування одночасно на територіях, де введено надзвичайний стан Ст. 19 Закону «Про надзвичайний стан» та ін.

Є й такі, що близькі за зовнішніми ознаками до заходів кримінального чи цивільно-правового примусу. Наприклад, це штраф, який визначається кримінальним Ст. 32 Кримінального Кодексу і адміністративним Ст. 27 КпАП законодавством як грошове стягнення, а цивільним законодавством як вид запбезпечення виконання забов`язань Ст. 178 Цивільного Кодексу. Проте у перелічених видів грошового штрафу відмітні як правова природа, так і юридичні умови й наслідки їх застосування. Саме тому всі види штрафів, які застосовуються у відповідних сферах державного примусу, наділяються додатковими характеристиками, що дозволяють правозастосовнику безпомилково розрізняти штрафи кримінально-правові, цивільно-правові, адміністративно-правові.

Отже, заходи державного примусу залежно від галузі застосування наділяються відповідними ознаками. Відмітні ознаки адміністративного примусу, що дозволяють розпізнати заходи адміністративного впливу серед інших даржавних примусових заходів, такі:

якщо всі види державного примусу рівнозначні за своєю сутністю відповідному виду юридичної відповідальності (наприклад, кримінальний примус практично рівнозначний кримінальній відповідальності), то адміністративний примус і адміністративна відповідальність - різні правові явища. З одного боку, вони співвідносяться між собою як ціле й частина, а поняття “адміністративний примус” значно ширше, ніж поняття “адміністративна відповідальність”, інакше кажучи, адміністративна відповідальність є частиною адміністративного примусу. З іншого боку, адміністративна відповідальність може бути наслідком кримінального примусу Застосування до відповідної категорії осіб ст. 51 Кримінального Кодексу є кримінальним примусом, у результаті якого застосовуються заходи адміністративного стягнення і настає адміністративна відповідальність.;

як правило, заходи адміністративного примусу застосовуються органами державного управління та їх посадовими особами. Дана функція органів державного управління та їх посадових осіб фіксується у відповідних адміністративно-правових нормах. Так, право кримінальної міліції повертати неповнолітніх до місця їх постійного проживання чи навчання, доставляти їх в органи внутрішніх справ у випадках здійснення адміністративних правопорушень, передбачене Законом від 24 січня 1995 року “Про органи і служби у справах неповнолітніх” ( ст. 5 ); право посадових осіб Державного комітету України у справах захисту прав споживачів на вилучення не якісної продукції, опломбування приміщень і вимірювальних приладів, передбачене Положенням про названий комітет ( ст. 6 ). Окрім органів державного управління, правом застосування заходів адміністративного примусу володіє прокуратура У літературі висловлювалася думка про те, що заходи адміністративного примусу у вигляді адміністративних стягнень за скоєння правопорушень, передбачених КпАП України, застосовуються судами. Очевидно, дана позиція не відповідає нинішнім принципам реалізації державної влади. На нашу думку, суди, застосовуючи адміністративні стягнення, використовують судовий примус, який і реалізують у такій формі певну частку судової влади.. Так, згідно зі ст. 8 Закону “Про прокуратуру України” від 5 листопада 1991 року, посадові особи і громадяни зобов`язані з`являтися на виклик до прокуратури і давати відповідні пояснення. У випадку ухилення від явки, вони, за постановою прокурора, даставляються у примусовому порядку;

для адміністративного примусу характерно множенність органів і посадових осіб, якім надане право на його застосування. Так, тільки право накладання адміністративних стягнень мають більш як 35 суб`єктів (ст. 218-244 КпАП);

правообмеження, що настають у результаті застосування заходів адміністративного примусу, меньш відчутні, меньш суворі за силою примусового впливу, ніж ті обмеження, що виникають при застосуванні заходів кримінального примусу;

засоби адміністративного примусу на правопорушників в решті-решт є профілактикою злочинної поведінки;

заходи адміністративного примусу можуть застосовуватися як щодо правопорушників чи осіб, від яких можна чекати здійснення прапвопорушення, так і щодо осіб, які належать до категорії законослухняних, не здійснюють і не збираються здійснювати будь-яких проступків. У другому випадку застосування примусових заходів обумовлюється виникненням екстримальних умов, наприклад, епідемій, епізоотій, введенням надзвичайного стану (так, згідно з п.1ст.23 Закону України “Про надзвичайний стан” від 26 червня 1992 року, при введенні такого стану може бути встановлена заборона перебувати на вулицях і в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток);

адміністративний примус відзначається складною багатоцільовою спрямованістю заходів впливу. Це, по-перше, покарання за скоєний вчинок; по-друге, заходи припинення правопорушень; по-третє, заходи попередження правопорушення; по-четверте, заходи забезпечення правослухняної поведінки суб`єктів правовідносин. Із останньої, четвертої позиції випливає, що застосування адміністративно-примусових заходів, звернене не лише до конкретних суб`єктів, щодо яких вони застосовані, а й до інших осіб. Дана особливість закріплена нормативно. В ст. 23 КпАП сказано, що метою адміністративного стягнення є попередження скоєння правопорушень як самим правопорушником, так і й іншими особами;

застосування заходів адміністративного примусу передбачається різними за юридичною силою нормативними документами. Це:

а) закони, наприклад “Про міліцію”;

б) положення, наприклад “Про державний комітет України у справах захисту прав споживачів”;

в) правила, наприклад, “Загальні правила прикордонного режиму”;

заходи адміністративного примусу застосовуються як до фізичних, так і до юридичних осіб. Зокрема, неналежне виконання своїх функцій органами державної виконавчої влади і виконавчими органами місцевого самоврядування на територіях, де введено надзвичайний стан, є підставою для припинення їх діяльності (ст.19 Закону “Про надзвичайний стан”); до громадської організації за порушення діючого законодавства можуть застосовуватися такі адміністративно-примусові заходи впливу, як примусовий розпуск, тимчасова заборона чи припинення діяльності, штраф тощо ( ст. 8 Закону “Про об`єднання громадян” від 16 че6рвня 1992 року);

усі заходи адміністративного примусу мають примусово-обов`язковий, державно-владний характер; вони застосовуються від імені держави і в інтересах держави.

3. ВИДИ ЗАХОДІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРИМУСУ

Велике теоретичне і практичне значення має питання про класифікацію примусових заходів, що дотепер не дістав єдиного рішення ні у теорії, ні на практиці

В адміністративно-правовій літературі висловлюються різні точки зору про класифікації примусових заходів .

Заходи адміністративного примусу поділяються на три групи:

а) заходи адміністративного попередження;

б) запобіжні адміністративні заходи;

в) заходи відповідальності за порушення нормативно-правових положень У адміністративно-правовій літературі традиційно виділяють заходи попередження, припинення і стягнення. Про те, виділяючи у третій групі лише стягнення, слід визнати, що за межами класифікації залишаються заходи примусу, які, як і стягнення, застосовуються як заходи відповідальності адміністративного характеру..

Критерієм, за яким конкретні заходи адміністративного примусу, що входять до названих груп, відрізняюься один від одного є їх “розміщення” відносно протиправної дії.

Заходи адміністративного попередження мають на меті не дозволити скоїтися протиправному вчинку, вони застосовуються, коли правопорушення тільки передбачається. Запобіжні адміністративні заходи призначені для того, щоб припинити протиправний вчинок, недозволити йому розвинутись, мінімізувати збитки. Вони застосовуються, коли вчинок вже почав здійснюватися. Заходи відповідальності за порушення нормативно-правових положень застосовуються, коли встановлений склад протиправного вчинку, коли вчинок є правопорушенням.

3.1 Заходи адміністративного попередження

Адміністративно-попереджувальні заходи застосовуються з метою попередження правопорушень у сфері забезпечення правопорядку, суспільної безпеки, боротьби із стихійними лихами, епідеміями й епізоотіями. Ці заходи носять профілактичний характер і відрізняються, як правило ознаками:

а) вони не зв'язані із здійсненням адміністративного правопорушення, тобто правопорушення ще не зроблене, а примусові механізми у ставленні фізичних і юридичних осіб уже функціонують (застосовуються);

б) примусовий характер даних заходів складається в реалізації владних і однобічних дій, що не узгоджуються із протилежною стороною. Проте, остання зобов'язана виконати запропоноване їм з боку уповноважених органів (посадових осіб), виконати необхідні в даній ситуації дії або утриматися від їхнього здійснення;

в) адміністративно-попереджувальні заходи закріплені в законодавчому й іншому нормативному актах, що передбачають обов'язкові дії або відомі заборони, що встановлюють, і обмеження погрозою застосування адміністративних санкцій за їхнє невиконання. Здійснюють такі дії і встановлюють заборони в рамках наданих їм повноважень міліція, державні інспекції, інші наглядові органи.

Ряд запобіжних заходів застосовується лише при надзвичайних обставинах і в особливих умовах: оголошення надзвичайного стану або введення карантину із супутніми обмеженнями, які необхідно дотримувати під погрозою накладення адміністративних стягнень за їхні порушення. Запобіжні заходи застосовуються також до осіб, що допускали раніше антигромадську повендінку (постановка на облік у міліції осіб, що відбули покарання у виді позбавлення волі, умовно засуджених, що систематично порушували суспільний порядок; офіційне застереження, що виноситься начальником РВВД або дільничним інспектором на адресу злісних "домашніх дебоширів" і порушників суспільного порядку; встановлення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, що припускалися антигромадської поведінки або визнаними раніше судом особливо небезпечними рецидивістами; вилучення мисливських рушниць в осіб, що зловживають алкоголем або визнаних психічно хворими по постанові адміністративних комісій).

Система адміністративно-попереджувальних заходів включає:

1) безперешкодне відвідування;

2) перевірку документів;

3) огляд речей, багажу, особистий огляд (митний огляд, а також пасажирів і багажу в аеропортах, огляд предметів що проносяться на підприємствах харчової, легкої, радіоелектронної промисловості і т. д). Огляд здійснюється органами воєнізованої, позавідомчої охорони, митними органами, органами.;

4) заборона (обмеження) дорожнього руху як один із засобів забезпечення суспільної безпеки ;

5) тимчасове відсторонення від роботи громадян, що є носіями збудників інфекційних хвороб і здатних бути джерелами їхнього поширення в зв'язку з особливостями виконуваної роботи;

6) зупинку транспортних засобів працівниками ДАІ і перевірку ними документів у водіїв на право користування і керування транспортними засобами, а також документів на перевезені вантажів; перевірку знань водіями правил дорожнього руху ;

7) госпіталізацію інфекційних хворих. Уповноважені посадові особи можуть приймати рішення про обов'язкову госпіталізацію інфекційних хворих і громадян з підозрою на інфекційне захворювання, що представляють небезпеку для навколишніх;

8) ухвалення рішення про проведення профілактичних щеплень населенню або окремим групам громадян за епідеміологічними показниками, а також рішення про проведення лабораторного обстеження і медичного спостереження за громадянами, що контактували із хворими інфекційними захворюваннями;

9) проведення огляду керуючих транспортними засобами водіїв на стан сп'яніння ;

10) виселення мешканців по санкції прокурора з будинків, що погрожують обвалом;

11) вилучення співробітниками міліції вогнепальної зброї в осіб, що зловживають спиртними напоями або психічно хворих, з наступним винесенням ухвали адміністративною комісією про їх вилучення.

3.2 Запобіжні адміністративні заходи

Запобіжні заходи використовуються як засіб примусового припинення правопорушень і запобігання їхніх шкідливих наслідків. Ці заходи спрямовані на примусове припинення протиправної поведінки, недопущення, усунення шкідливих його наслідків, на створення умов для можливого залучення винних осіб до адміністративної відповідальності. По своїй меті запобіжний захід відрізняються від адміністративних стягнень і адміністративно-попереджувальних заходів. Головна їх ціль полягає в припиненні протиправної поведінки, усуненні протиправної ситуації, примусі правопорушника поводитися правомірно, у рамках, установлених правил гуртожитку.

Запобіжні заходи можуть застосовуватися як самостійно (закриття в зв'язку з антисанітарним станом підприємства суспільного харчування), так і в сукупності із адміністративними стягненнями, при цьому вони забезпечують можливість стягнення і як правило їм передують (затримку порушника суспільного порядку з наступним накладенням на нього адміністративного штрафу).

Запобіжні заходи різноманітні. Це обумовлене тим, що у різних умовах, у відношенні різних суб'єктів різні державні органи повинні застосовувати найбільше ефективні засоби для припинення антигромадських дій. Велика розмаїтість запобіжних заходів свідчить про те, що основна увага в нашій країні приділяється профілактиці правопорушень, своєчасному запобіганню подальших протиправних дій. Запобіжні заходи використовуються не тільки для захисту інтересів суспільства, але і для захисту інтересів, здоров'я, життя самого правопорушника (наприклад, керування транспортним засобом у нетверезому стані і т.п.).

В адміністративно-правовій літературі існують різні переліки запобіжних заходів:

- Затримка застосовується як засіб припинення правопорушення (наприклад, поведінка, що ображає суспільну моральність) для доставляння порушника в міліцію, встановлення особи і складання протоколу (акта ) про правопорушення.

- Арешт і вилучення майна застосовуються у відношенні предметів, що знаходяться в неправомірному володінні (наприклад, незаконних засобів полювання , рибного лову).

- Призупинення робіт може бути застосоване у відношенні підприємств, що допускають такі порушення встановленого порядку діяльності, що загрожують здоров'ю і життю людей (наприклад, правил техніки безпеки, протипожежних та санітарних правил.) Особливим випадком такого призупинення є припинення експлуатації автомобілів, технічний стан яких створює погрозу безпеки руху.

- Тимчасове відсторонення від роботи використовується як засіб адміністративного припинення у відношенні осіб, стан здоров'я яких загрожує навколишньої, а також у відношенні водіїв засобів транспорту, що знаходяться в стані сп'яніння.

- Вимоги припинити неправомірну поведінку може застосовуватися уповноваженими на те органами управління у випадку виявлення такої поведінки (порушень суспільного порядку й ін.) Такого роду вимога носить юридично обов'язковий характер, його невиконання спричиняє належну відповідальність.

- Ліквідація результатів неправомірних дій є засобом відновлення становища, що існувало до таких дій. Прикладом може служити знос самовільно зведених будівель.

- Примусове лікування може застосовуватися у ставленні осіб, хворих венеричними хворобами, СНІДом, психічно хворих, що вчинили суспільно - небезпечні діяння.

Загальною підставою адміністративної затримки служить адміністративна провина. Крім загальної провини - для затримки необхідно одне з наступних умов (додаткових): наявність серйозних підстав припускати, що активні протиправні дії будуть продовжаться, що правопорушник може завдати шкоди суспільним інтересам, іншим громадянам, собі; відсутність можливості скласти протокол про провину й інші документи безпосередньо на місці (особа винного не встановлена, потрібно провести медичне обстеження і т.д.); відмовлення сплатити штраф на місці або розписатися в квитанційної книжці і указати свою адресу, якщо відсутні свідки, що можуть повідомити необхідні дані про порушника.

Адміністративна затримка є заходам адміністративно-процесуального характеру, застосовуваної в зв'язку зі здійсненням правопорушення і волі, що перебуває в короткочасному обмеженні, правопорушника..

Адміністративній затримці не підлягають іноземні громадяни, що користуються дипломатичною недоторканністю. Як правило адміністративна затримка не застосовується до військовослужбовців і співробітників органів внутрішніх справ.

Варто відрізняти адміністративну затримку від особистої затримки осіб, підозрюваних у здійсненні злочинних дій.

3.3 Заходи відповідальності за порушення нормативно-правових положень

Заходи адміністративного стягнення являють собою вид юридичної (адміністративної) відповідальності, застосовується за здійснення певних правопорушень. Адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, що скоїли адміністративне правопорушення, а також попередження нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Адміністративне стягнення займає особливе місце в системі примусових заходів, їхня особливість полягає в наступному:

- вони носять яскраво виражений санкційний характер, чим відрізняються від інших видів примусових заходів , що цією якістю не володіють;

- виховний вплив від їхнього застосування найбільше високо, оскільки досягається простим, швидким і наочним способом;

- стягнення можуть застосовувати не тільки органи державного управління, але й інші суб'єкти правозастосування;

- всі адміністративні стягнення накладаються на основі спеціального індивідуального акту управління - постанови або рішення;

- накладення адміністративних стягнень здійснюється уповноваженими на те органами міліції у визначеному процесуальному порядку, при якому враховується характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його провини, майнове становище, обставини, що зм'якшують і обтяжують відповідальність;

- є ефективним засобом реалізації інституту відповідальність (під якою розуміється обов'язок громадянина або посадової особи дати звіт про своє неправомірна поведінка в сфері державного управління і понести покарання у вигляді адміністративного стягнення.

Під системою адміністративних стягнень розуміється перелік різних по ступені тяжкості і правових наслідків видів покарань.

В даний час застосовуються наступні адміністративні засоби:

1. Заходи морального впливу. Вони зв'язані з малозначними провинами, вчиненими звичайно людьми випадково і не мають яких-небудь стійких антигромадських установок. До них відносяться попередження і громадський осуд.

2. Заходи особистісного впливу. Вони складаються в обмеженні суб'єктивних прав.

Виділяють наступні види адміністративних стягнень:

- попередження;

- штраф;

- вилучення предмета, що став знаряддям здійснення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

- конфіскація предмета, що став знаряддям здійснення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

- позбавлення спеціального права, наданому даному громадянину (права керування транспортними засобами, права полювання;

- виправні роботи ;

- адміністративний арешт;

Отже адміністративне стягнення - це міра покарання, застосовувана уповноваженими на-те державними органами (посадовими особами), а передбачених законом випадках - народними судами ( народними суддями), а також громадськими організаціями і їхніми законними представниками до осіб, винних у здійсненні адміністративної провини.

4. ЗАХОДИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРИМУСУ В УМОВАХ НАДЗВИЧАЙНОГО СТАНУ

Надзвичайний стан - це передбачений КонституцієюУкраїни особливий правовий режим діяльності державних органів, органів місцевого та регіонального самоврядування,підприємств, установ і організацій, який тимчасово допускає встановлені цим Законом обмеження в здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб та покладає наних додаткові обов'язки.

Правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян у разі стихійного лиха, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства.

Метою введення надзвичайного стану є якнайшвидша нормалізація обстановки, відновлення конституційних прав і свободгромадян, а також прав юридичних осіб, нормального функціонування конституційних органів влади, органів місцевого та регіонального самоврядування та інших інститутів громадянського суспільства.

Надзвичайний стан вводиться лише за наявностіреальної загрози безпеці громадян або конституційному ладові,усунення якої іншими способами є неможливим.

Надзвичайний стан може бути введено за умов:

1) стихійного лиха, аварій і катастроф, епідемій, епізоотій,що створюють загрозу життю і здоров'ю населення;

2) масових порушень правопорядку, що супроводжуютьсянасильством над громадянами, обмежують їх права і свободи;

3) блокування або захоплення окремих особливо важливихоб'єктів чи місцевостей, що загрожує безпеці громадян і порушуєнормальну діяльність органів державної влади та управління,місцевого чи регіонального самоврядування;

4) спроби захоплення державної влади чи зміни конституційноголаду України шляхом насильства;

5) посягання на територіальну цілісність держави, що загрожуєзміною її кордонів;

6) необхідності відновлення конституційного правопорядку ідіяльності органів державної влади.

Надзвичайний стан на всій території України або вокремих її місцевостях вводиться постановою Верховної Ради Україниз негайним повідомленням Президента України або Указом ПрезидентаУкраїни, який підлягає затвердженню Верховною Радою України.

За умов, що вимагають невідкладних заходів для врятування населення або недопущення загибелі людей, надзвичайний стан може бути введено негайно і без попередження

В постанові Верховної Ради України або Указі Президента України про введення надзвичайного стану повинні бутивказані:

1) обставини, що стали причиною для введення надзвичайногостану;

2) обгрунтування необхідності введення надзвичайного стану;

3) перелік конституційних норм, дія яких тимчасово зупиняється, перелік і межі надзвичайних заходів, а такожвичерпний перелік тимчасових обмежень прав і свобод громадян;

4) державні органи, що здійснюють заходи надзвичайного стану, і межі їх надзвичайних повноважень;

5) межі території, на якій вводиться надзвичайний стан;

Постановою Верховної Ради України чи Указом Президента України про введення надзвичайного стану встановлюєтьсяперелік і межі надзвичайних заходів, що застосовуються в умовахнадзвичайного стану. Додаткові заходи можуть запроваджуватись або затверджуватись окремою постановою Верховної Ради України. На період надзвичайного стану можуть запроваджуватись такі заходи:

1) встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, а також обмеження свободи пересування по території, де запроваджено надзвичайний стан;

2) обмеження руху транспортних засобів і їх огляд;

3) посилення охорони громадського порядку та об'єктів, що забезпечують життєдіяльність населення та народного господарства;

4) заборона проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, а також видовищних, спортивних та інших масових заходів;

5) заборона страйків.

Всі державні органи, органи місцевого територіального самоврядування, підприємства, установи, громадські об'єднання і організації, а також громадяни на території, де запроваджено надзвичайний стан, зобов'язані сприяти органам, які здійснюють управління на цій території, та виконувати їх рішення.

Забезпечення громадського порядку, охорони життя, здоров'я, прав, свобод і законних інтересів громадян в умовах надзвичайного стану може здійснюватися силами та засобами органіві внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, Національної гвардії України, Служби безпеки України відповіднодо чинного законодавства.

Порушення режиму надзвичайного стану тягне засобою відповідальність, встановлену законодавчими актами України.

Порушення особою правил комендантської години тягне за собою затримання до закінчення комендантської години. Затримані за порушення правил комендантської години підлягають особистому огляду і огляду їх речей, про що складається протокол.

Порушення особою вимог режиму надзвичайного стану, за винятком правил комендантської години, тягне за собою адміністративне стягнення у вигляді штрафу до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративнийарешт на строк до п'ятнадцяти діб, якщо ці порушення не тягнутьза собою кримінальної відповідальності.

Злісне або неодноразове порушення встановлених вимог режиму надзвичайного стану, вчинення дій, що провокують порушення правопорядку чи розпалюють національну ворожнечу,активне перешкоджання здійсненню громадянами і службовими особамиїх законних прав та обов'язків, непокора законному розпорядженнюабо вимозі особи, яка виконує обов'язки з охорони громадського порядку, а також порушення правил адміністративного нагляду,вчинене у місцевості, де введено надзвичайний стан, тягнуть засобою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуванихмінімумів доходів громадян на місяць або адміністративний арештна строк до тридцяти діб, якщо ці порушення не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.

Ті ж самі дії, вчинені службовою особою, тягнуть за собою накладення штрафу від п'яти до десяти неоподатковуваних мінімумівдоходів громадян на місяць в Україні або адміністративний арештдо тридцяти діб.

5. ОСНОВНІ ПРАВА ЛЮДИНИ

З прийняттям нової Конституції України питання про місце основних прав, свобод і обов'язків людини й громадянина у Конституції та про основи взаємовідносин держави й її органів з індивідами було вирішено в дусі часу.

Усі колишні радянські конституції законодавче закріпляли примат держави над особою, бо вважалося, що саме держава визначає обсяг прав і обов'язків людини. Особливо це виявилось у першій Конституції Української РСР 1919 р. Положення не змінилося і після 1948 р., коли ООН була прийнята Загальна декларація прав людини, хоча вона й мала тоді лише рекомендаційний характер, і після 1966 р., коли положення загальної Декларації були визнані міжнародними правовими нормами. Навіть Конституція УРСР 1978 р. не змінила практику вторинності прав та свобод особи, хоч і закріпила в Основному Законі розділ про них після першого розділу Конституції.

Нова Конституція України значно розширила обсяг прав і свобод людини й громадянина, практично включила в Основний Закон усі права і свободи, закладені у Декларації прав людини. При цьому було визнано примат прав та свобод людини над державою.

Структурно розділ про права, свободи й обов'язки людини і громадянина розміщено одразу після розділу І Конституції "Загальні засади".

Безумовно, розділ містить багато статей, яких не було у попередніх конституціях. Ці статті не є новими, створеними розробниками конституції. Всі вони запозичені з авторитетних джерел: французької Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р.. Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 р.. Декларації прав і свобод людини, яку було прийнято З'їздом народних депутатів СРСР 5 вересня 1991 р.

Це стосується й тієї норми, яка закріплює положення про те, що люди народжуються і залишаються вільними та рівними у правах (ст. 1 французької Декларації (далі - Декларації), ст. 1 Декларації ООН, ст. 1 Союзної Декларації, ст. 21 Конституції України). А також принципів примату природних і невід'ємних прав людини (ст. 2 французької Декларації і ст 22 Конституції України), дозволеності робити все, що не заборонено законом (ст. 5 Декларації і ст. 19 і 33 Конституції), недоторканності особи (ст. 7 Декларації і ст. 29 Конституції), презумпції невинуватості (ст. 9 Декларації і ст. 62 Конституції), свободи вираження думки й слова.

Проте, при всій важливості закріплення прав і свобод людини у повній відповідності міжнародним стандартам, найважливішим, безумовно, є визначення механізму реалізації прав і свобод людини, закріплення їх дійсних гарантій захисту.

Наука конституційного права, на жаль, не має теоретичного обґрунтування того, яким має бути конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав.

Звичайно, поняття "механізм" розкривається як система правових засобів. Метою цих засобів є захист прав людини, потреба в такому захисті виникає при вчиненні певного правового правопорушення чи об'єктивно-протиправного діяння. Подібні юридичні факти спричиняють виникнення права охоронного суб'єктивного права, яке в юридичній науці називається домаганням і яке реалізується в рамках правоохоронних відносин, що виникають або можуть виникнути із передбачених законом конфліктних ситуацій, які перешкоджають здійсненню регулятивних правовідносин.

Право на захист це матеріальне суб'єктивне право правоохоронного характеру, що виникло в момент порушення регулятивного суб'єктивного права на стороні потерпілого.

Треба виділити дві риси правоохоронних відносин.

По-перше, право на захист означає можливість вдатися в необхідних випадках до примусової сили держави, тобто суб'єктом правоохоронного відношення, як правило, мусить бути державний орган, без якого такий примус неможливий. Тому контрагентами цих правовідносин будуть, з однієї сторони, носій права на захист, а з іншої - орган державної влади.

По-друге, властивістю правоохоронних відносин є те, що на їх основі складаються відповідні процесуальні відносини, які опосередковують порядок, процедуру застосування державно-правових заходів юридичної відповідальності та захисту.

Отже, юридичний механізм захисту людиною своїх прав - це динамічний взаємозв'язок носія права на захист та органу державної влади, що здійснюється в процесуальному режимі реалізації правоохоронного відношення з метою захисту суб'єктивного права.

Конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав це: система влади держави, функцією якої є захист прав людини; процедури такого захисту, а також конституційне право людини на захист, яке реалізується з допомогою держави і за цією процедурою.

Гарантії основних прав і свобод людини й громадянина становлять собою систему норм, принципів, умов і вимог, які забезпечують у сукупності додержання прав та свобод і законних інтересів особи.

Як показує міжнародний досвід, ефективність гарантій основних прав та свобод людини залежить від рівня розвитку правових принципів й інститутів демократії, стану економіки, засобів розподілу життєвих благ, правотворчої атмосфери в суспільстві, рівня правового виховання і культури населення, ступеня суспільної злагоди, наявності певних елементів у системі функціонування державної влади. До цих останніх, зокрема, треба зарахувати: наявність писаної конституції, чинність якої не може бути призупинена довільно, а також жорсткої процедури її формальної дії; надійне законодавче забезпечення користування правами і свободами (знаменно, що у ст. 16 французької Декларації прав людини зазначалося: "Суспільство, у якому не забезпечено користування правами і не проведено розподіл влад, не має конституції"); визнання владою конституції як джерела цієї влади і умови її легітимності; конституційні гарантії стримування надмірного посилення виконавчої влади; наявність компетентних і ефективно діючих органів представницької влади; закріплення у конституції основних прав і свобод людини, що відповідають міжнародним стандартам; наявність незалежної судової влади у вигляді судів загальної і спеціальної юрисдикції; наявність компетентного, високоефективного та авторитетного органу конституційного контролю.

Система гарантій прав і свобод людини включає передумови економічного, політичного, організаційного та правового характеру, а також захисту прав і свобод. Система гарантій це умови, засоби й методи, які забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод особи.

Практична реалізація конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій. Це, по-перше, загальні гарантії, якими охоплюється вся сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин й перешкод щодо їх неповного або неналежного здійснення, на захист прав від порушень. По-друге, це спеціальні (юридичні) гарантії правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права й свободи громадян, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права.

Загальні гарантії прав і свобод можна класифікувати на економічні, політичні й організаційні.

Економічні гарантії конституційних прав і свобод громадян України це: спосіб виробництва; економічний лад суспільства, який має забезпечувати неухильне зростання продуктивних сил на основі визнання й захисту різних форм власності на засоби виробництва; соціально-орієнтована ринкова економіка; економічна свобода громадян та їхніх об'єднань у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності.

До політичних гарантій належать: держава головний організатор здійснення та захисту прав людини; влада народу, яку він здійснює безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; право громадян на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод; право громадян на участь в управлінні державними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право громадян звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України.

Організаційні гарантії це систематична організаторська діяльність держави та всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій по створенню сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами й свободами.

6. АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРИМУС В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

Найбільшою проблемою у застосуванні заходів адміністративного примусу в наш час є забезпечення прав людини під час їх застосування. Зрозуміло, що проблему цю можна зобразити в двох аспектах: використання заходів адміністративного примусу для боротьби з правопорушеннями, що також ставить за мету забезпечення прав людини, оскільки є засобом захисту від посягань на них, а також дотримання прав осіб, до яких застосовуються ці заходи. Що стосується першої проблеми, то вона більше стосується удосконалення оперативної діяльності різних правоохоронних органів та її правового забезпечення. Переважно тут складнощі у застосуванні заходів адміністративного примусу виникають внаслідок слабкої підготовки працівників правоохоронних органів, які часто не знають не тільки правових підстав та процедур застосування цих заходів, але й своїх прав щодо їх застосування. Хоча зазначений фактор досить часто сприяє і порушенню прав осіб, до яких застосовуються зазначені заходи. Звернемо більше уваги саме на цей аспект забезпечення прав людини під час їх застосування.

Насамперед варто зупинитися на проблемі законодавчого регулювання адміністративного примусу, переважно адміністративно-запобіжних заходів і заходів адміністративного припинення. І найперша проблема стосується визначення відповідних положень в Конституції України. Для ілюстрації звернемо увагу на конституційне закріплення гарантій застосування такого примусового заходу, як затримання особи у зв'язку із вчиненням правопорушення. Конституційний Суд України дав роз'яснення положень Конституції, ряду статей Закону України «Про міліцію» ¹⁰ і КпАП України ¹¹ щодо розуміння терміна «затримання народного депутата України» (Рішення у справі про гарантії депутатської недоторканності від 26 червня 2003 р.). При цьому було прийнято рішення, що народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність у випадках застосування затримання і як тимчасового запобіжного кримінально-процесуального, і як адміністративно-процесуального заходів.