Стадії вчинення злочину

ПЛАН

ВСТУП

1. Поняття злочину

1.1 Ознаки злочину

1.2 Сутність суспільної небезпечності діяння

2. Поняття та види стадій вчинення злочину

3. СТАДІЇ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ

3.1 Готування до злочину

3.2 Замах на злочин

3.3 Закінчений злочин

3.4 Добровільна відмова від вчинення злочину

4. ВИЯВЛЕННЯ УМИСЛУ

ВИСНОВОК

ВСТУП

Дана тема є актуальною, т.я. наш світ не є ідеальним, зараз відбувається дуже багато злочинів в ньому. Майже кожен день можна почути по радіоприймачу, чи дивлячись новини по телебаченню, що когось вбили, чи когось звинувачено у вбивстві. Тому і необхідно знати про стадії вчинення злочину, особливо про те, коли це можна назвати злочином, а коли лише умислом. Ця тема необхідна ще для того, щоб знати на якій стадії злочинець несе кримінальну відповідальність, а на якій не несе, яке покарання понесе обвинувачуваний за вчинений злочин.

Метою курсової роботи є аналіз і дослідження теми „Стадії вчинення злочину.”

Об'єктом дослідження даної курсової роботи є кримінальне право і таке поняття в ньому, як стадії вчинення злочину.

1. Поняття злочину

Поняття злочину, як і поняття можливого наслідку для особи, що вчинила його, -- покарання, є наріжним, визначальними поняттями кримінального права. Визначення поняття злочину дається як у законодавстві, так і в теорії кримінального права.

Законодавче визначення поняття злочину, його змісту та ознак, є досить стабільним, у ньому відбиваються соціально-економічні, правові, ідеологічні погляди та суспільна правосвідомість щодо форм і методів боротьби із соціально небезпечними посяганнями на основні цінності суспільства, які потребують кримінально-правового захисту.

Визначення поняття злочину в кримінальному законодавстві різних країн неоднакове, оскільки воно зумовлене певною правовою системою, часом прийняття кримінального закону, панівною політичною та правовою ідеологією щодо засобів і методів боротьби зі злочинністю тощо. В окремих країнах законодавче визначення поняття злочину взагалі відсутнє, в інших воно, здебільшого, зводиться до визначення поняття злочину як діяння, забороненого під загрозою покарання, передбаченого кримінальним законом, чи діяння, яке порушує кримінально-правову норму. В деяких країнах, крім вказівки на формальну ознаку злочину -- його передбаченість кримінальним законом (злочин -- це те, що передбачене кримінальним законом або тягне застосування передбачених ним заходів кримінально-правового реагування), вказуються в його законодавчому визначенні й ознаки, які характеризують його соціальну сутність -- властивість заподіювати шкоду об'єктам, взятим під охорону держави.

Так, у Кримінальному кодексі Франції, прийнятому в 1992 р., визначення поняття злочину взагалі не дається, в ст. 111-2 говориться про те, що закон дає визначення злочинів і проступків та встановлює покарання, які застосовуються до осіб, які їх вчинили. При цьому злочинні діяння КК Франції поділяє на злочини і проступки [1]. Кримінальний кодекс ФРН 1871 р. у редакції від 2 січня 1975 р. у § 12 гл. 2 першого розділу ("Пояснення термінів") визначає: "(1) Злочинами є протиправні діяння, за які передбачено позбавлення волі на строк не менше одного року або більш суворе покарання; (2) Проступками є протиправні діяння, за які передбачено позбавлення волі на більш короткий строк чи покарання у вигляді штрафу"[2]. У США існує як федеральне кримінальне законодавство, так і законодавство окремих штатів. У федеральному кримінальному законодавстві визначення поняття "злочинний акт" не дається, а в кримінальних кодексах окремих штатів такі визначення є. Так, у п. 1 § 10.00 КК штату Нью-Йорк посягання визначається як поведінка, за яку покарання тюремним ув'язненням на строк чи штрафом передбачене будь-якою нормою цього штату чи взагалі будь-якою нормою права, місцевим правом або ордонансом органу політичної влади даного штату, або будь-яким наказом, правилом чи інструкцією, які прийняті будь-якою урядовою установою у відповідності до наданих їй для цього повноважень. У § 15-109 КК штату Айдахо злочином або публічним кримінальним правопорушенням визначається дія, вчинена всупереч будь-якій нормі права, яка забороняє чи зобов'язує її вчинити, і за яку призначається одна з наступних санкцій:

1) смертна кара;

2) позбавлення волі;

3) штраф;

4) відсторонення від посади;

5) позбавлення права займати в даному штаті посаду, що користується повагою, довірою чи приносить прибуток [3].

1.1 Ознаки злочину

У наведених визначеннях вказується на дві ознаки злочину: протиправність та караність. У Кримінальному кодексі Китайської Народної Республіки дається розгорнуте матеріально-формальне визначення поняття злочину: "Всі діяння, що посягають на державний суверенітет і територіальну цілісність, заподіюють шкоду системі диктатури пролетаріату, порушують соціалістичну революцію і соціалістичне будівництво, громадський порядок, посягають на всенародну власність громадян, їх особу, демократичні й інші права, а також інші суспільне небезпечні дії, за які в Кодексі передбачене кримінальне покарання, є злочинами". У Кримінальному кодексі Японії 1907 р. визначення поняття злочину відсутнє, воно дається в теорії кримінального права. Нема визначення поняття злочину і в законодавстві Англії, де діє система прецедентного права. Таке визначення дається практикою та доктриною. Так, у коментованому зводі англійського законодавства Хелсбері визначається: "Здебільшого під злочином розуміється зло, що впливає на безпеку чи процвітання суспільства взагалі, тому суспільство зацікавлене його бороти. Часто це моральне зло, тобто поведінка, шкідлива для загального морального духу суспільства".

У ст. 14 нового Кримінального кодексу Російської Федерації, який набрав чинності з 1 січня 1997 р., дається таке визначення поняття злочину: "Злочином визнається винно вчинене суспільне небезпечне діяння, заборонене цим Кодексом під загрозою покарання" [4], тобто у цьому визначенні вказуються чотири ознаки злочину: суспільна небезпечність, протиправність, винність і караність. Визначення поняття злочину в Кримінальному кодексі Російської Федерації за змістом є відтворенням поняття злочину, що міститься в ст. 8 прийнятих 2 липня 1991 р. Основ кримінального законодавства Союзу РСР і республік: "Злочином визнається вчинене винно суспільне небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), заборонене кримінальним законом під загрозою покарання".

Визначення поняття злочину, яке дається в теорії кримінального права, повинно ґрунтуватись на його законодавчому визначенні, проте, законодавче і теоретичне (наукове) визначення поняття злочину, його змісту і ознак, здебільшого, не співпадають. У науковому визначенні поняття злочину, як правило, деталізуються його окремі ознаки, вказані в законі, і головне, в ньому відбиваються правові погляди наукового дослідження, здійсненого окремим ученим (групою вчених), який дає таке визначення. Наукове визначення поняття злочину не таке "консервативне", як законодавче, оскільки закон, як правило, змінюється не так вже й часто, а соціально-політичні умови життя суспільства, його ідеологія, політика є більш мінливими.

У Кримінальному кодексі України поняття злочину дається в ст. 11, відповідно до якої: "Злочином є передбачене Кодексом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину"[5].

1.2 Сутність суспільної небезпечності діяння

Об'єктивно суспільне небезпечне діяння може бути визнане злочином лише у разі, коли воно є проявом свідомості і волі особи, тобто вчинене винно (умисно чи необережно). У КК однозначно визначено, що кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння. Яка б шкода не була заподіяна діянням особи, які б тяжкі наслідки воно не спричинило, якщо воно вчинене за відсутності вини, тобто умислу або необережності, коли особою не усвідомлювалася суспільна небезпечність вчинюваних нею дій (бездіяльності) і їх можливих наслідків, і вона не тільки не бажала їх настання, а й не передбачала можливості їх настання, і при цьому на неї законом не покладався обов'язок передбачення таких наслідків, воно (діяння) не може бути визнане злочином, оскільки в такому діянні відсутній прояв свідомості та волі особи. Винність -- одна з найважливіших ознак злочину, але не самостійна ознака, а така, що характеризує суспільну небезпечність діяння, тобто є структурним елементом суспільної небезпечності.

Під караністю суспільне небезпечного діяння (злочину) розуміється не фактичне застосування покарання за його вчинення, а можливість застосування покарання, передбаченого санкцією кримінально-правової норми, якою визначений склад конкретного злочину і встановлені види та межі покарань (покарання), що можуть бути призначені особі, яка вчинила таке діяння. Отже, караність діяння означає, що особі, яка його вчинила, обов'язково буде призначено передбачене санкцією покарання, оскільки з підстав, передбачених законом, особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання, або ж покарання буде призначено інше, більш м'яке, чи призначено умовно або з відстрочкою його виконання.

Суспільна небезпечність діяння-це, перш за все, його об'єктивна властивість заподіювати шкоду або ж створювати загрозу заподіяння шкоди тим об'єктам, які охороняються законом, у ньому виявляється негативне ставлення особи до таких об'єктів, а іноді в цілому до панівних у суспільстві відносин.

Суспільна небезпечність діяння визначається не тільки його зовнішніми, фактичними, об'єктивними ознаками, а й суб'єктивними. При цьому неприпустимо перебільшувати значення і віддавати перевагу якійсь одній з цих ознак у визначенні суспільної небезпечності діяння, передусім, не можна переоцінювати значення вини. Сутність суспільної небезпечності діяння слід визначати, виходячи з його спрямування на певні об'єкти (основні інтереси, цінності суспільства), тобто як посягання на них. Такий підхід передбачає визнання вини структурним елементом суспільної небезпечності діяння.

Сутністю суспільної небезпечності діяння є його посягання на об'єкти, що охороняються законом, у ньому (діянні) виявляється негативне до них ставлення.

Суспільна небезпечність діяння впливає на процеси нормотворчості (криміналізації і декриміналізації) та застосування кримінально-правових норм (кваліфікації діяння й індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання).

Поняття суспільної небезпечності діяння в нормотворчій діяльності своєрідно очолює ієрархію критеріїв (принципів) криміналізації і декриміналізації. Крім того, суспільна небезпечність діяння є критерієм класифікації злочинів у кримінальному законі та теорії кримінального права.

Законодавець визнає злочином не самі по собі об'єктивно суспільно небезпечні діяння, а дії вольові, тобто такі, що знаходяться під контролем свідомості та волі особи, -- дії винні. При цьому від суб'єктивних ознак залежить не тільки ступінь суспільної небезпечності діяння, а насамперед, визнання самого діяння суспільне небезпечним. Так, легке тілесне ушкодження злочином визнається тільки тоді, коли воно вчинене умисно; необережне заподіяння такого ушкодження злочином не вважається; тільки умисний обман покупців тягне кримінальну відповідальність тощо.

Лише незначна кількість суспільно небезпечних діянь визнається злочинами незалежно від форми і виду вини. Для більшості злочинів, передбачених кримінальним законом України, характерна умисна вина, а для деяких із них необхідна наявність певних мотиву і мети. Крім того, залежно від форми вини різним буде ступінь суспільної небезпечності однакових за об'єктивними ознаками дій, що знаходить відображення в диференціації криміналізації таких дій (умисне вбивство, необережне вбивство тощо).

Злочином повинно визнаватися лише таке діяння, ступінь суспільної небезпечності якого (з урахуванням інших критеріїв криміналізації у їх взаємозв'язку) досяг рівня, що вимагає боротьби з таким діянням кримінально-правовими заходами. У разі недотримання цієї умови виникне так зване розходження між суспільною небезпечністю діяння і його протиправністю -- надмірна криміналізація діяння. За умов надмірної криміналізації виникає невідповідність між правосвідомістю законодавця, з одного боку, і правосвідомістю правозастосовчих органів та більшості населення, з другого. Це призводить до повного незастосування або виняткового застосування на практиці кримінально-правової норми за значного поширення дій, що нею криміналізовані, або ж до притягнення до відповідальності осіб, дії яких формально протиправні, але позбавлені необхідного для злочинів рівня суспільної небезпечності. Розходження між суспільною небезпечністю діяння і його протиправністю може мати місце також і у випадку втрати діянням характеру суспільно небезпечного внаслідок зміни у соціально-політичному житті країни при відсутності декриміналізації діяння.

За умов надмірної криміналізації і несвоєчасної декриміналізації діяння, яке втратило необхідний ступінь суспільної небезпечності, суспільна небезпечність діяння буде своєрідною нейтралізуючою ознакою щодо протиправності. Тобто, відсутність необхідного рівня суспільної небезпечності діяння як матеріальної ознаки злочину свідчитиме і про відсутність самого злочину. Цим, здебільшого, і зумовлене фактичне незастосування значної кількості кримінально-правових норм чинного Кримінального кодексу за значного поширення дій, передбачених його статтями.

Для розкриття змісту поняття "ступінь суспільної небезпечності" використовується поняття "характер суспільної небезпечності". Якщо ступінь суспільної небезпечності є показником рівня суспільної небезпечності окремо взятого, конкретного діяння, її "кількісною" характеристикою, то характер суспільної небезпечності діяння -- це показник рівня суспільної небезпечності певної групи злочинів, який визначається, перш за все, місцем цінностей, на які посягає певна група злочинів, у ієрархії цінностей, що є об'єктом кримінально-правової охорони. Тому, наприклад, за інших рівних умов злочини проти життя і здоров'я людини будуть за характером більш суспільно небезпечними, ніж злочини проти власності, оскільки згідно зі ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Характер і ступінь суспільної небезпечності кримінальним законом визнаються структурними елементами (критеріями) одного із загальних засад призначення покарання, встановленого ст. 65 КК: призначаючи покарання, суд поряд з іншими критеріями враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину.

У процесі застосування кримінально-правових норм суспільна небезпечність діяння є критерієм:

1) кваліфікації злочинів (відмежування злочинів від інших правопорушень; відмежування злочинів від діянь, що через малозначущість не є суспільно небезпечними; розмежування злочинів як таких);

2) індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання. При цьому показником рівня суспільної небезпечності злочину є (має бути) санкція відповідної статті (частини, пункту статті) Кримінального кодексу.

Кримінальна протиправність є формальною ознакою злочину. Суть цієї ознаки злочину в тому, що злочином може бути визнане лише діяння, передбачене як таке (як злочин) безпосередньо кримінальним, а не будь-яким іншим законом. Як уже зазначалося, в чинному кримінальному законодавстві склади конкретних злочинів передбачені в Особливій частині Кримінального кодексу. Проте можливо, що на певних етапах розвитку суспільства окремі склади злочинів будуть сформульовані в інших, крім Кримінального кодексу, законах прямої дії, що й мало місце до введення у вересні 1996 р. національної валюти України, оскільки кримінальна відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут підроблених купонів багаторазового використання була передбачена не Кримінальним кодексом, а Указом Президії Верховної Ради України від 21 січня 1992 р. Цей Указ, очевидно, є чинним і понині, оскільки при виявленні фактів вчинення особою передбачених ним дій вона в принципі має притягатися до кримінальної відповідальності за цим Указом. Строки ж давності притягнення до кримінальної відповідальності за виготовлення з метою збуту або збут підроблених купонів багаторазового використання закінчаться через 10 років після вчинення відповідних дій.

Протиправність означає закріплення в кримінальному законі принципу "nullum crimen sine leqe" (немає злочину без вказівки про це в законі). Яка б не була суспільна небезпечність того чи іншого діяння, доки воно не буде визнане злочином кримінальним, а не будь-яким іншим, законом, кримінальної відповідальності воно тягти не повинно.

Соціально-економічні зміни в нашому суспільстві, пов'язані зі становленням нових економічних відносин, породжують появу діянь, які в умовах соціалістичної економіки не могли бути вчинені: обмеження конкуренції, прояви монополізму, протидія законній підприємницькій діяльності тощо, або ж зумовлюють підвищення ступеня суспільної небезпечності певних дій чи навпаки, втрату певними діяннями суспільної небезпечності взагалі, чи суттєве зниження її рівня. Але доти, доки такі зміни в оцінці суспільної небезпечності конкретних дій не будуть відображені в кримінальному законі, відповідно дії або не можуть визнаватися злочином, незважаючи на їх високу суспільну небезпеку, або ж навпаки, формально вважатися злочинними, аж поки відповідні норми не будуть вилучені з кримінального закону.

Закріплення в законі безпосередньо формальної ознаки злочину також означає, що не допускається застосування кримінального закону за аналогією.

Так, у ч. 2 ст. 7 Кримінального кодексу УРСР 1927 р. було записано: "якщо тієї чи іншої суспільно небезпечної дії безпосередньо не передбачено в цьому Кодексі, то підстави і межі відповідальності за неї, а також заходи соціального захисту визначаються за аналогією з тими статтями Кодексу, в яких передбачені злочини найбільш подібні важливістю та характером" [6].

2. Поняття та види стадій вчинення злочину

Поняття стадії вчинення злочину стосується лише умисних злочинів, оскільки означає певний етап реалізації умислу на вчинення конкретного злочинного діяння, причому вид умислу -- прямий. Очевидно, що при вчиненні необережних злочинів не може йти мова про реалізацію злочинної самонадіяності чи злочинної недбалості, оскільки сприйняття винним своєї поведінки при вчиненні необережних злочинів характеризується лише можливістю передбачення суспільно небезпечних наслідків і розраховуванням на їх ненастання або відвернення (злочинна самонадіяність) та відсутністю усвідомлення суспільної небезпечності діяння і передбачення суспільно небезпечних наслідків своєї поведінки (злочинна недбалість). Крім того, кримінальний закон визнає необережні діяння злочином, як правило, у разі настання суспільно небезпечних наслідків, порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, а тому в цих випадках при ненастанні наслідків попередня діяльність особи не може отримувати самостійної кримінально-правової оцінки.

Не можна застосувати поняття стадії вчинення злочину і щодо діянь, які вчиняються з непрямим умислом, оскільки свідоме допущення настання суспільно небезпечних наслідків не може розглядатися як результат цілеспрямованих дій суб'єкта. Отже, за суб'єктивними ознаками наявність стадій вчинення злочину характерна лише для певної категорії злочинів, а саме для злочинів, що вчиняються з прямим умислом.

Не можна застосовувати поняття стадії вчинення злочину і щодо виявлення наміру вчинити злочин, оскільки це лише певна думка особи, а не її протизаконна поведінка. Самі наміри вчинити будь-які злочинні дії не можуть розглядатися як злочинна поведінка. Крім того, неприпустимість переслідування за думки є конституційно гарантованою нормою, закріпленою в ст. 34 Конституції України, а принцип "cogitationis poenam nemo patitur" (думки не караються) є загальновизнаним принципом сучасного кримінального права.

Однак виявлення наміру у формі погрози вчинити злочин чи усного або письмового заклику певної особи або невизначеної кількості людей до вчинення суспільно небезпечних дій може утворювати склад окремого закінченого злочину. Наприклад, такий склад утворюють публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а так само розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій. Це може бути і погроза вчинити вбивство.

Із суб'єктивної сторони поняття стадії вчинення злочину пов'язується, насамперед, зі ступенем реалізації злочинного наміру. Із об'єктивної сторони стадія вчинення злочину виражає співвідношення фактично вчиненого діяння з передбаченою кримінальним законом специфічною конструкцією складу того злочину, який мала намір вчинити особа (як правило, з елементами його об'єктивної сторони). Отже, процес злочинної діяльності на досягнення певного результату можна представити як окремі етапи, кожен з яких має свої об'єктивні та суб'єктивні ознаки і впливає на кримінально-правову оцінку діяльності особи, що дає можливість визначити, вчинила особа закінчений чи незакінчений злочин.

Статті 14-15 визначають дві стадії вчинення злочину: готування до злочину (ст.14) та замах на злочин (ст. 15).

В Особливій частині кримінального закону передбачена відповідальність за закінчені злочини. У зв'язку з цим теорія кримінального права виділяє ще й третю стадію -- стадію закінченого злочину. Специфічність кожної із стадій вчинення злочину має відображатись у формулі кваліфікації: у випадку попередньої злочинної діяльності -- з посиланням на відповідну частину ст. 15 КК, у випадку вчинення закінченого злочину -- без такого посилання.

3. СТАДІЇ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ

3.1 Готування до злочину

Готування до злочину -- це стадія вчинення злочину, яка у відповідності до ч. 1 ст. 14 КК визначається як підшукання або пристосування знарядь і засобів або інше умисне створення умов для вчинення злочину.

Кожна з названих дій утворює самостійний вид готування до злочину:

а) підшукання засобів чи знарядь для вчинення злочину;

б)пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину;

в) інше умисне створення умов для вчинення злочину.

Стадія готування до злочину, по суті, є діяльністю особи по створенню сприятливих умов для подальшого вчинення злочину. Особливість цієї стадії злочину полягає у тому, що дії, які її утворюють, знаходяться поза межами об'єктивної сторони складу закінченого злочину, котрий особа має намір вчинити. Фактично вчинені особою діяння можуть розцінюватись як стадія готування до злочину лише в тому випадку, коли вони були спрямовані на вчинення конкретного злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК (не може бути готування до злочину "взагалі", а є лише готування до конкретного злочину).

Враховуючи те, що наявність стадій вчинення злочину характерна лише для злочинів, що вичиняються з прямим умислом, ознакою суб'єктивної сторони готування до злочину є вина у формі умислу, вид умислу -- прямий.

Особливість стадії готування до злочину може виявлятися і тоді, коли готування до конкретного злочину містить, по суті, склад закінченого іншого злочину. Наприклад, незаконне придбання вогнестрільної (вогнепальної) зброї для того, щоб використати її в майбутньому для вчинення нападу з метою заволодіння індивідуальним майном. У цьому випадку незаконне придбання вогнестрільної (вогнепальної) зброї містить склад закінченого злочину і одночасно є стадією готування до розбою. У цьому випадку має місце сукупність злочинів.

Готуванням до злочину визнаються лише такі дії особи, які зупинені або припинені нею з причин, що не можуть визнаватися добровільною відмовою від доведення злочину до кінця, оскільки добровільна відмова є фактично припиненням готування до злочину при усвідомленні винною особою можливості закінчення злочину.

Перші два види готування до злочину стосуються засобів та знарядь для вчинення злочину. Наприклад, викрадення автомобіля з метою використання його як знаряддя вчинення вбивства; придбання газових балончиків з метою їх використання при вчиненні грабежу тощо.

Під засобами вчинення злочину розуміються будь-які предмети, які полегшують його вчинення. Такими предметами можуть бути, наприклад, підроблені документи при вчиненні розкрадання; транспортні засоби, що використовуються для перевезення викраденого або самих винних осіб з місця вчинення злочину; наркотичні засоби та сильнодіючі речовини, якщо вони використані з метою полегшити вчинення злочину, а не на умисне спричинення шкоди здоров'ю або позбавлення життя потерпілого.

Потрібно відрізняти засоби вчинення злочину від знарядь вчинення злочину. Під знаряддями в теорії кримінального права розуміють будь-які предмети, які безпосередньо використовуються для вчинення злочину. Ті ж самі транспортні засоби можуть бути знаряддями вчинення злочину, якщо вони використані, наприклад, для вчинення умисного вбивства або як таран з метою проникнення в приміщення для вчинення розкрадання. До знарядь вчинення злочину належать також холодна та вогнестрільна (вогнепальна) зброя (наприклад, виготовлення обрізу з мисливської рушниці для вчинення розбійного нападу; використання "фінського" ножа для нанесення тілесних ушкоджень тощо). Тобто знаряддями вчинення злочину визнаються предмети, які за своїми об'єктивними характеристиками можуть бути використані для вчинення злочину, незалежно від того, чи мають вони такі характеристики самі по собі, чи були спеціально пристосовані до цього самою винною особою.

Підшукання -- це, фактично, придбання засобів і знарядь вчинення злочину будь-яким способом: законним (купують, позичають тощо) або незаконним (викрадають, виготовляють предмети, вилучені з цивільного обігу).

Під пристосуванням слід розуміти будь-який вплив винної особи на речі матеріального світу з метою подальшого використання їх як знарядь чи засобів вчинення злочину. Це, зокрема, переробка певних предметів для надання їм портативності, надання нових певних якостей або посилення певних властивостей, наприклад, виготовлення обрізу з мисливської рушниці, переробка газового пістолета для стрільби бойовими патронами тощо.

Готування третього виду полягає у вчиненні всіх інших дій, які створюють умови для вчинення злочину. Найбільш суттєвими з них є створення організованої групи чи підбір співучасника (співучасників), усунення наявних перешкод для вчинення злочину чи запобіжні заходи щодо можливих перешкод при його вчиненні, розробка плану вчинення злочину тощо.

Чинне кримінальне законодавство України передбачає кримінальну відповідальність за готування до вчинення будь-якого умисного злочину, але практичне вирішення цього питання, як правило, пов'язується зі ступенем суспільної небезпечності злочину. Так, готування до злочину, що не становить великої суспільної небезпеки, а інколи -- до так званого менш тяжкого злочину, розглядається як малозначне діяння, що не є суспільне небезпечним, і відповідно не визнається злочином.

Особливості об'єктивної сторони готування до злочину полягають у тому, що такі дії не створюють безпосередньої небезпеки для об'єкта, що охороняється правом. Ця небезпека є віддаленою, спрямованою у майбутнє.

Із суб'єктивної сторони ці дії також спрямовані у майбутнє: особа діє з прямим умислом і цілеспрямовано.

Типовою формою готування до злочину є активна поведінка особи, однак, можлива і бездіяльність. Наприклад, працівник магазину, складу тощо не вмикає охоронну сигналізацію, щоб створити умови для вчинення крадіжки його спільниками.

Кваліфікація готування до злочину здійснюється за статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за той злочин, до якого винна особа готувалася, та за ч. 1 ст. 14.

За функціональною роллю готування до злочину буває двох видів. До першого виду належить готування, без якого взагалі неможливо вчинити злочин. Наприклад, не маючи викрадених чи підроблених ключів або знарядь зламу, неможливо вчинити крадіжку грошей із сейфа; неможливо позбавити людину життя шляхом отруєння, не маючи отрути, тощо. До другого виду належать усі інші готування, які створюють сприятливі суттєві умови для вчинення, злочину.

Готування до злочину можливе майже в усіх умисних злочинах, що вчиняються з прямим умислом. В окремих випадках дії, що з точки зору їх загального кримінально-правового змісту (за ч. 1 ст. 14) є готуванням до злочину, законодавець може визнати закінченим злочином. Типовий приклад -- бандитизм у формі організації озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб. У таких випадках, незважаючи на те, що особа (зокрема, член банди) вважає свої дії лише готуванням до злочину (конкретного нападу), вона буде нести відповідальність за закінчений злочин.

3.2 Замах на злочин

Ст. 15 КК визначає замах на злочин як вчинення особою з прямим умислом діяння(дії або без діяння), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежать від волі винного.

Замах на злочин має свої об'єктивні і суб'єктивні ознаки, які в сукупності характеризують склад цієї стадії вчинення злочину і дозволяють відмежувати замах на злочин від інших стадій вчинення злочину -- готування до злочину та закінченого злочину.

При замаху діяння об'єктивно і суб'єктивно безпосередньо спрямоване на об'єкт, що охороняється правом, створює йому загрозу.

Із об'єктивної сторони при замаху за мінімальною граничною характеристикою особа, принаймні, розпочинає вчинення дій, передбачених диспозицією відповідної статті Особливої частини КК.

За максимальною граничною характеристикою ці дії можуть мати і значні виміри за обсягом і тривалістю, однак у кожному конкретному випадку вони неспроможні з незалежних від винного причин перерости у закінчений злочин. Наприклад, особа виконала не всі необхідні дії; виконала всі необхідні дії, але неналежно; виконала всі необхідні дії належно, але наслідки злочину не настали через причини, зумовлені іншими особами тощо.

Суб'єктивна сторона замаху на злочин теж знаходить певний обсяг реалізації, але завжди неповний, оскільки через ті самі незалежні від винного причини, всупереч його бажанню мета вчинення злочину залишається недосягнутою.

Замах на вчинення злочину можливий не в кожному злочині, що вчиняється з прямим умислом. Ця можливість зумовлюється особливостями конструкції об'єктивної сторони складів певних злочинів.

Замах можливий у всіх злочинах із матеріальним складом, наприклад, при крадіжці, вбивстві тощо.

У злочинах із формальним складом замах можливий лише тоді, коли злочин вчиняється шляхом кількох дій, що послідовно виконуються, або тоді, коли між початком і закінченням злочинного діяння можливий розрив у часі. Наприклад, при дачі посадовій особі хабара.

Як і готування до злочину, з суб'єктивної сторони замах на злочин можливий лише з прямим умислом. Але на відміну від готування до злочину, при вчиненні замаху на злочин можливі всі види прямого умислу, в тому числі і афектований. Так, наприклад, якщо суб'єкт, перебуваючи в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок тяжкої образи з боку потерпілого, вистрелив, але не влучив у потерпілого або смерть потерпілого не настала завдяки своєчасно наданої медичної допомоги, то в його діях буде склад замаху на умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання.

Із об'єктивної сторони замах на злочин також відрізняється від інших стадій вчинення злочину.

Від стадії готування замах на злочин відрізняється тим, що діяння, які його утворюють, входять до об'єктивної сторони того складу закінченого злочину, який хотів вчинити суб'єкт, а дії, що утворюють готування до злочину, знаходяться поза межами об'єктивної сторони такого злочину.

Якщо стадію закінченого злочину законодавець пов'язує з настанням певних суспільне небезпечних наслідків, специфічність замаху на такий злочин може полягати в тому, що при фактичному виконанні всіх дій, які входять до об'єктивної сторони складу цього злочину, суспільно небезпечні наслідки не настали. Причому необхідно, щоб, по-перше, такі наслідки входили до об'єктивної сторони складу злочину, який хотів вчинити суб'єкт; а по-друге, такі наслідки не настали з причин, які не залежать від волі винного. Ознака ненастання суспільно небезпечних наслідків, що входять до об'єктивної сторони складу конкретного злочину, з причин, які не залежать від волі винного, відіграє важливу роль у вирішенні питання кваліфікації вчиненого діяння. Так, наприклад, маючи намір позбавити потерпілого життя, суб'єкт спричинив йому численні ножові поранення, але смерть потерпілого не настала, а нанесені тілесні ушкодження виявилися тяжкими. У такому разі винна особа нестиме відповідальність не за умисні тяжкі тілесні ушкодження, а за замах на умисне вбивство, оскільки спрямованість умислу була на позбавлення життя потерпілого, смерть якого не настала з причин, що не залежали від волі винного.

Розрізняють закінчений і незакінчений замах на злочин (ч. 2,3, ст..15). У теорії кримінального права та судовій практиці панує думка, що в основу такого поділу покладено суб'єктивні критерії.

Змістом суб'єктивного критерію є усвідомлення особою ступеня завершеності дій, що вчиняються. Замах на злочин вважається закінченим, коли винний, на його думку, вчинив всі необхідні діяння для доведення злочину до кінця, але з незалежних від нього причин злочин не був закінчений. Наприклад, при вчиненні умисного вбивства винна особа здійснила два постріли у потерпілого і, вважаючи його мертвим, залишила на місці вчинення злочину. Завдяки своєчасно наданій медичній допомозі -- в результаті складної хірургічної операції -- життя потерпілого було врятоване. У цьому випадку має місце закінчений замах на умисне вбивство, оскільки при виконанні всіх дій, що входять до об'єктивної сторони цього злочину, суспільне небезпечні наслідки не настали з причин, що не залежали від волі винного.

Замах на злочин вважається незакінченим, коли особа не змогла виконати всіх необхідних, на її думку, дій, що входять до об'єктивної сторони злочину, що нею вчиняється, і змушена була припинити свої дії. У цьому випадку мова йде про вимушене зупинення злочинної діяльності, а не про добровільну відмову від вчинення злочину, оскільки причини припинення злочину не залежали від волі винного. Наприклад, при вчиненні крадіжки державного майна з проникненням у приміщення крадій не зміг відімкнути підробленими ключами замок у дверях до складу і змушений був припинити свої дії. Як бачимо, причина відмови від доведення злочину до кінця в цьому випадку також не залежала від волі винного.

Специфічними видами замаху на злочин вважаються: замах на непридатний об'єкт і замах непридатними засобами. Поняття "непридатний об'єкт", як і його аналоги ("нереальний об'єкт" або "відсутній об'єкт") є умовними. Наприклад, винна особа стріляла у труп, вважаючи його живою людиною, або зламала порожній сейф, щоб викрасти гроші. Очевидно, що об'єкт злочину і в цих випадках є придатним і реальним. Він визначається об'єктивною і суб'єктивною спрямованістю дій винного на певні цінності, що охороняються правом. Оскільки у цих випадках злочинець не досягає поставленої мети через фактичну помилку, то такі дії кваліфікуються як замах на вчинення певного злочину на загальних підставах. Фактична ж помилка щодо об'єкта посягання може вплинути лише на індивідуалізацію відповідальності за даний замах.

При вчиненні замаху на злочин з використанням непридатних засобів також має місце фактична помилка суб'єкта, але вже щодо засобів, які за певних обставин можуть бути непридатними саме для вчинення конкретного злочину. Такий замах, як і попередній вид фактичної помилки, теж тягне відповідальність на загальних підставах.

Кваліфікація замаху на вчинення злочину здійснюється за ч. 2 ст. 15 та відповідною статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин.

3.3 Закінчений злочин

Поняття закінченого злочину є поняттям теоретичним. Воно ґрунтується на узагальненні ознак норм Особливої частини КК, де всі склади злочинів описані як закінчені злочини.

Закінчений злочин -- це злочин, у складі якого наявні всі ознаки, передбачені відповідною статтею Особливої частини кримінального закону.

Момент закінчення злочину кожного виду визначає сам законодавець у диспозиції закону, використовуючи відповідно конструкцію матеріального чи формального складу злочину.

Моментом закінчення злочину з матеріальним складом є момент фактичного настання передбачених у диспозиції злочинних наслідків, моментом закінчення злочину з формальним складом -- лише момент вчинення протизаконного діяння.

У переважній більшості випадків досягнення реальної мети злочинця співпадає із законодавчим визначенням моменту закінчення злочину. Однак, враховуючи характер та ступінь суспільної небезпечності певних дій злочинця, які, на його думку, є лише готуванням до злочину чи замахом на злочин, законодавець оголошує (визнає) їх закінченим злочином.

Деякі автори такі склади злочинів називають "усіченими", оскільки вони, на їх думку, не мають повного складу злочину.

Злочинні наслідки у матеріальних складах злочинів законодавець майже завжди вказує текстуально (термінологічно). Однак іноді не вказує їх, маючи на увазі їх як необхідні контекстуально. Наявність такого наслідку як необхідної ознаки складу крадіжки визначається шляхом тлумачення закону. Отже, крадіжка є закінченим злочином від моменту спричинення майнової шкоди. До тлумачення закону іноді необхідно вдаватися і для визначення самого моменту спричинення злочинного наслідку. Зокрема, при тій же крадіжці теорія і судова практика настання цього моменту пов'язують із моментом появи у злодія можливості розпорядитися вилученим майном на свій розсуд.

Значний проміжок часу, що може бути між моментами виконання злочинних дій і настання злочинних наслідків, на визначення моменту закінчення злочину не впливає.

Наприклад, відомий випадок, коли батько, який залишив сім'ю, спробував ухилитися від сплати аліментів на маленького сина шляхом його вбивства з використанням повільно діючої отрути. Хоч смерть хлопчика настала лише через три роки, батька було засуджено за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах. Певну специфіку має визначення моменту закінчення злочинів, склади яких містять альтернативні, різні за ступенем суспільної небезпечності, способи вчинення злочину, або альтернативні, теж різні за ступенем суспільної небезпечності злочинні наслідки та одну спільну санкцію.

Особливості кваліфікації таких злочинів полягають у тому, що для констатації складу закінченого необережного злочину досить наявності в діях особи одного з найменш небезпечних способів вчинення злочину і найменшого за розміром передбаченого законом злочинного наслідку. Це стосується й умисних злочинів, якщо умисел був прямим альтернативним або неконкретизованим і включав досягнення в числі інших наслідків і спричинення найменшого за розміром наслідку, а також якщо був простим конкретизованим і стосувався досягнення лише найменшого за розміром злочинного наслідку. Якщо ж умисел був непрямим, де діяння кваліфікується за фактично заподіяними наслідками, то необхідно, щоб заподіяний наслідок охоплювався передбаченням винної особи.

Однак бувають і більш складні прояви поєднання злочинного діяння та зумовлених ним суспільно небезпечних наслідків, де так званий основний склад злочину, в якому повністю реалізовано умисел винної особи, згодом переростає у кваліфікований склад цього злочину.

Таке переростання відбувається в результаті більш складного механізму спричинення похідних злочинних наслідків у вигляді вимушено детермінованих поведінкою злочинця дій потерпілого та наслідків цих дій.

У найпростішому випадку це можна проілюструвати на прикладі складу зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, якими, зокрема, може бути самогубство потерпілої. Тут закінчений злочин -- зґвалтування -- автоматично трансформується у похідний більш кваліфікований вид цього злочину внаслідок детермінованих винним дій потерпілої, яка покінчила життя самогубством. При цьому відповідальність за такі наслідки настає тоді, коли винний міг і повинен був передбачити такий розвиток подій.

Така детермінація може відбуватися безпосередньо під час замаху на вчинення злочину. Наприклад, злочинець намагається зґвалтувати цнотливу дівчину за таких обставин, коли вона позбавлена можливості захистити себе і, вважаючи за краще покінчити з собою, ніж бути збезчещеною, вистрибує з вікна дев'ятого поверху і гине. Оскільки в цьому випадку злочин не було доведено до кінця, то його слід кваліфікувати як замах на зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки -- самогубство потерпілої.

3.4 Добровільна відмова від вчинення злочину

Щоб запобігти підготовленому або розпочатому злочину чи відвернути його, закон стимулює особу до добровільного його полишення, гарантуючи повне звільнення від відповідальності чи зменшення її обсягу.

Добровільна відмова свідчить про повну або часткову втрату особою суспільної небезпечності. Це породжує три види альтернативних чи сукупних правових наслідків:

а) особа повністю звільняється від кримінальної відповідальності за добровільно полишені готування до злочину чи замах на нього;

б) особа відповідає за самостійний закінчений злочин, утворений готуванням до добровільно полишеного злочину;

в) обсяг відповідальності зменшується, якщо добровільно полишений замах завдав шкоди іншому об'єкту, що охороняється законом, і це утворює склад іншого закінченого злочину.

Кваліфікація цього замаху проводиться не з урахуванням спрямованості умислу, а лише з урахуванням фактично заподіяної шкоди іншому об'єкту, що охороняється законом. Тут відбуваються законодавча "зміна" об'єктів посягання та законодавча трансформація вчиненого замаху в інший, менш тяжкий, злочин.

Добровільна відмова від вчинення злочину -- це добровільне та остаточне припинення розпочатої діяльності при усвідомленні наявної можливості її успішного завершення. Особа безумовно і назавжди полишає готування до злочину або замах на нього. Добровільність полягає у відмові від доведення злочину до кінця з власної волі, без фізичного та психічного примусу з боку іншої особи.

Відмова від продовження злочинної діяльності може бути пов'язана з повним або частковим відверненням шкідливих наслідків злочинних дій, що вчиняються. Повне відвернення шкідливих наслідків виключає кримінальну відповідальність за замах на злочин. Часткове відвернення шкідливих наслідків тягне лише зменшення обсягу кримінальної відповідальності, якщо замах, що вчиняється, фактично спричинив такі шкідливі наслідки, які утворюють склад іншого закінченого злочину.

Добровільна відмова має певні об'єктивні та суб'єктивні межі, що створюються дуже специфічними факторами.

Суб'єктивні межі добровільної відмови.

Добровільна відмова можлива лише при усвідомленні наявної можливості безперешкодного чи з подоланням певних перешкод доведення злочинної діяльності до кінця. Добровільною є відмова і при неусвідомленні особою наявності та нездоланності перешкоди. Оманне ж усвідомлення наявності нездоланної перепони виключає добровільність відмови.

Причини виникнення перепон чи їх нездоланності є факторами, незалежними від винної особи. Ними можуть бути, наприклад, неспроможність насильника щодо подолання опору потерпілої чи незавершення злочину через фізіологічні причини (див. абз. 2 п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 4 "Про судову практику в справах про зґвалтування та інші статеві злочини"), втрата чи непридатність знарядь вчинення злочину, різні зміни обстановки вчинення злочину.

Остаточність полишення злочинної діяльності полягає в безумовному і безповоротному рішенні особи щодо припинення вчинення певного злочину.

Добровільна відмова можлива лише щодо злочину, який вчиняється з прямим умислом. Мотиви відмови можуть бути будь-якими:

- страх відповідальності,

- жалість щодо потерпілого,

- сором тощо.

Об'єктивні межі добровільної відмови.

Об'єктивні межі добровільної відмови від вчинення злочину визначаються, передусім, станом незавершеності злочину. Незавершеність властива лише тим злочинам, які можуть мати стадії готування або замаху, що залежить від конструкції складу певного злочину або особливостей способу його вчинення.

У злочинах із формальним складом, який не передбачає шкідливих наслідків як обов'язкових ознак, добровільна відмова можлива лише на стадіях готування і незакінченого замаху. У злочинах із матеріальним складом, який передбачає ці наслідки як обов'язкові, в окремих випадках добровільна відмова можлива і на стадії закінченого замаху. У деяких із цих злочинів, наприклад, в умисних вбивствах, між злочинними діями та їх наслідками - смертю жертви-може минути певний проміжок часу через повільний розвиток причинного зв'язку. Це утворює для винної особи можливість контролювати причинний зв'язок та, нейтралізувавши його, відвернути або не допустити настання злочинного наслідку-смерті.

Об'єктивні межі добровільної відмови визначаються й іншими факторами:

- способом вчинення злочину,

- місцем,

- часом,

- обставинами,

- знаряддям і засобами вчинення злочину,

- фізичною силою,

- станом здоров'я винного тощо.

В цілому вони мають створювати об'єктивну можливість успішного доведення злочину до кінця.

У певних випадках межі добровільної відмови можна визначити остаточно лише за допомогою деяких об'єктивно-суб'єктивних факторів, зокрема: фізичного або психологічного стану винної особи, який не перешкоджає діяти інтенсивно і цілеспрямовано при вивченні злочину або не паралізує волю; усвідомлення наявності таких перешкод при доведенні злочину до кінця, які він може і згоден здолати; усвідомлення наявності таких невигідних для винного наслідків від вчинення злочину (наприклад, неминучої відповідальності), які він згоден сприйняти. При негативному значенні цих факторів відома від вчинення злочину буде вимушеною.

Наприклад, особа не доводить злочин до кінця внаслідок стресового стану чи страху, що тимчасово паралізує її волю, позбавляє можливості інтенсивно або цілеспрямовано діяти під час вчинення злочину чи внаслідок раптової втрати сил, відповідної координації рухів або їх інтенсивності, втрати свідомості від вживання ліків, алкоголю, наркотиків тощо.

Добровільна відмова співучасників від вчинення злочину оцінюється за критеріями ст.17 КК, однак, має особливості, зумовлені функціональною роллю співучасників. Така відмова стосується дій лише того співучасника, який до них вдався. Проте не виключається можливість спільного добровільного полишення співучасниками злочину, що вчиняється, або відвернення його наслідків.

Організатор і підмовник можуть вжити заходів щодо полишення злочинних дій виконавцем або співвиконавцем злочину. Пособник злочину має до здійснення замаху сповістити виконавця та організатора злочину про свою відмову від участі у злочині або ж ліквідувати (нейтралізувати) створені ним умови щодо вчинення певного злочину чи вчасно сповістити органи влади про злочин, який готується. Відмова виконавця (співвиконавця) полягає в утриманні від виконання чи продовження злочинних дій або у відверненні настання шкідливих наслідків закінченого замаху на злочин.

Добровільна відмова співучасника може відбуватися і як застосування необхідної оборони щодо виконавця, співвиконавця чи іншого співучасника, який відмовляється припинити розпочатий замах на злочин, примушує виконавця (співвиконавця) до продовження злочину чи перешкоджає відвернути неминучі шкідливі наслідки закінченого замаху.

До необхідної оборони вправі вдаватися і особа, що відмовилася від злочину на стадії закінченого замаху, але створила сприятливі умови для вчинення злочину, які намагається використати або використовує інша особа. Скажімо, тоді, коли особа нейтралізувала охоронну сигналізацію магазину, розбила вітрину, а потім відмовилася від вчинення крадіжки і залишилася охороняти магазин від можливих крадіїв, а ті невдовзі з'явилися і намагалися вчинити крадіжку.

Від добровільної відмови слід відрізняти діяльне каяття -- діяльність особи після вчинення закінченого злочину або закінченого замаху, що не дав бажаного наслідку, яка також може бути спрямована на відвернення більш тяжких наслідків.

Відвернення більш тяжких наслідків закінченого злочину полягає у недопущенні настання похідних більш тяжких наслідків, які можуть перетворити вчинене у більш тяжкий злочин, наприклад, у тому, щоб завідоме залишення особи в небезпечному для життя становищі не спричинило смерті потерпілого.

Відвернення більш тяжких наслідків закінченого замаху на злочин, який не дав бажаного результату, дістає вияв у тому, що винна особа лише після цього втрачає умисел щодо досягнення цього результату та відвертає настання інших можливих наслідків замаху. Приміром, пострілом із метою вбивства винний тяжко поранив потерпілого, а потім надав йому медичну допомогу тощо. Таке відвернення шкідливих наслідків не охоплюється ознаками ст. 17, а лише враховується при індивідуалізації покарання як пом'якшуюча обставина.

Важливого значення при індивідуалізації відповідальності судова практика надає таким пом'якшуючим обставинам, як явка з повинною та сприяння розкриттю злочину. У деяких нормах Особливої частини КК ці обставини обумовлюють звільнення від кримінальної відповідальності. Це, приміром, стосується добровільної здачі вогнестрільної (вогнепальної) зброї, боєприпасів або вибухових речовин, які незаконно зберігались , добровільної заяви про дачу хабара.

У всіх випадках підстави звільнення від кримінальної відповідальності відрізняються від підстав звільнення при добровільній відмові від вчинення злочину. При добровільній відмові від вчинення злочину винна особа повністю або частково втрачає суспільну небезпечність ще на стадії готування до злочину чи замаху на злочин. А вказані в Особливій частині КК випадки звільнення ґрунтуються на сукупності інших критеріїв:

- частковій втраті особою суспільної небезпечності вже після вчиненого закінченого злочину,

- на сприянні розкриттю і розслідуванню певного злочину чи відверненні шкідливих наслідків вчиненого злочину.