Форми (джерела) права

Курсова робота

на тему:

Форми (джерела) права

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття і види форм (джерел) права

1.1 Форма (джерело) права як науково-правова категорія

1.2 Правовий звичай як форма (джерело) права та його характеристика

1.3 Нормативно-правовий акт як форма (джерело) права та його характеристика

1.4 Правовий прецедент як форма (джерело) права та його характеристика

1.5 Нормативно-правовий договір як форма (джерело) права та його характеристика

1.6 Правова доктрина як форма (джерело) права та її характеристика

1.7 Релігійно-правова норма як форма (джерело) права та її характеристика

1.8 Міжнародно-правовий акт як форма (джерело) права та його характеристика

Розділ 2. Закони та підзаконні акти: юридична природа та види

2.1 Класифікація нормативно-правових актів

2.2 Поняття, види та юридична природа законів

2.3 Конституція як основний закон держави і громадянського суспільства

2.4 Підзаконні нормативно-правові акти: поняття, види

2.5 Співвідношення закону та підзаконного нормативного акту: формула підзаконності

Розділ 3. Межі і сфери дії нормативних актів України

3.1 Загальнотеоретичний аналіз поняття меж та сфер дії

3.2 Дія нормативно-правового акта в часі

3.3 Дія нормативно-правового акта в просторі

3.4 Дія нормативно-правового акта за колом осіб

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Традиційним при вивченні права є розгляд питання про джерела права. В літературі звертається увага на багатозначність і нечіткість цього поняття, а також численність джерел права. Однак у радянській правовій системі джерелом права здебільшого визнавалися нормативно-правові акти. Не змінилися погляди правників з цього приводу і зараз.

Отож, у багатьох випадках джерела права ототожнюються з його формами. Так, В. Шаповал зазначає, що формами існування будь-якої галузі національного права є нормативно-правові акти, що належать до формальних джерел права [24, с.5]. Ту саму ідею висувають і автори підручників з теорії держави і права, які визнають юридичні джерела (форми) або соціально-соціальні джерела офіційно-документальними формами вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і надають їм юридичне, загальнообов'язкове значення.

До загальносоціальних джерел відносять економічні, соціальні, політичні, морально-культурні та інші фактори, що породжують або обЙєктивно обумовлюють виникнення правових норм. В російській літературі зустрічається ще більша градація. Тут зустрічаються матеріальні, ідеальні та юридичні джерела права.

Матеріальні - ґрунтуються на системі об'єктивних потреб суспільного розвитку, своєрідності даного способу виробництва, базисних відносинах. Але суспільні потреби мають бути осмислені та скориговані законодавцем у відповідності до рівня його правосвідомості та політичної орієнтації. На його позицію можуть впливати особливості міжнародної та внутрішньополітичної обстановки, деякі інші фактори. Всі ці обставини у своїй сукупності і становлять ідеальне джерело права.

Результат ідеологічного осмислення потреб суспільного розвитку шляхом ряду правотворчих процедур отримує своє вираження в юридичних актах, які є юридичним джерелом права. В цьому випадку юридичне джерело права та форма права співпадають за змістом [20, с.375].

Але в деяких видання поняття „джерела права” і „форми права” не ототожнюються. Вони, за твердженням авторів, тісно взаємоповЙязані, але не збігаються. Якщо „форми права” показують, як зміст права організовано і виражено ззовні, то „джерела права” - це витоки формування права, система факторів, що визначають його зміст і форми вираження [20, с.375].

За давнішою традицією в романо-германській правовій системі основним джерелом права визнавалось писане право - нормативні акти. В дореволюційній Росії переважала думка, що саме ці форми обЙєктивування юридичних норм, які слугували визнанням їх обов'язковості, звуться джерелами права. Але навіть в ті часи такий підхід викликав заперечення.

Л. Петражицький щодо розбіжностей у питанні джерела права вважав, що вони існують і через незґясованість питання про те, що таке право [15, с.616]. На думку Гайворонського, коли і в Конституції України проголошене верховенство права, а не закону, то не залишається підстав для їх ототожнення [4, с.60]. Принцип верховенства права має сенс лише тоді, коли право розуміється не як сукупність норм, встановлених державою, а як сукупність правил належного, правил поведінки, корпусу правил, які легітимовані суспільством, базуються на історично досягнутому рівні соціальної етики. Відповідно до цього право має верховенство над законом, як таке, що базується на природних правах людини, які є невідґємними; закон при цьому є зовнішньою формою права, яка покликана відповідати праву як його змісту.

Але майже всім сучасним авторам у цьому напрямі бракує послідовності. Навіть автори, що розуміють право не просто як сукупність норм, встановлених державою, допускаються помилок: А. Заєць, конкретизуючи принцип вищості, верховенства права ,стверджує, що він включає в себе і принцип верховенства Конституції і законів[7, с.4]. Тим часом принцип верховенства права характеризує первинність права перед державою, що не можна плутати з верховенством його „формальних джерел”(конституції, закону) перед іншими нормами права [4, с.61].

Щодо положень юридичної думки попередніх часів, то вони:

§ лишаються й нині слушними і зберігають значні евристичні потенції;

§ спростовані суспільною практикою як такі, що вже первісно були помилковими;

§ були правильними за певних історичних умов, але внаслідок зміни останніх втратили свою обґрунтованість.

Отже, як для вітчизняного, так і для зарубіжного права важливим фактором його існування стає наука, яка покликана досягти відповідності форми права (законодавства) його змісту - праву, його сутності. Юридична наука має ґрунтуватися на високоосвічених юристах-спеціалістах, які могли б забезпечувати правовий характер законів при їх підготовці, експертній оцінці, виявленні, усуненні прогалин, колізій у праві та запобіганні їм.

Розділ 1. Поняття і види форм (джерел) права

1.1 Форма (джерело) права як науково-правова категорія

Як уже зазначалося, в сучасній літературі представлені різні погляди щодо визначення понять „форма права” та „джерело права” і щодо їх співвідношення. На мою думку, кожен з поглядів має свої переваги й недоліки, тому я спробую їх об'єднати.

У правознавстві та юридичній практиці термін „джерело права” розуміється, як правило, багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна „форма права”. Але для юристів-практиків важливо вміти чітко розрізняти ці терміни для правильного використання для правильного використання в правозастосуванні саме форм права.

Термін „джерело” права має глибоке коріння, тому і має багато значень:

· фактори, що обумовлюють виникнення, розвиток, зміст права: система соціально-економічних відносин (матеріальне розуміння):

· сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право (ідеалістичне розуміння);

· історичні пам'ятники, що колись мали значення діючого права: Руська Правда в Київській Русі, Закони Хаммурапі у Вавілоні;

· способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм (спеціально-юридичне розуміння) (це є власне форма права).

Вибір терміну „джерела права” приписують Тіту Лівію, який у своїй „історії” називає Закон ХІІ Таблиць джерелом права. Історики держави і права ще досі називають історичні пам'ятники джерелами права.

Багатогранність терміну „джерело права” вимагає теорію права замінити його іншим терміном - „форми права”. Форми права - це по суті різні види права, які склались історично і які вибирає держава, відрізняються вони по способу оформлення змісту норм права. Це зовнішня форма існування змісту норм права (тобто тут форма збігається із спеціально-юридичним розумінням джерела права). Тому, на мою думку, потрібно вживати термін форма (джерело) права, хоча й вжиток терміну форма права не буде неправильним.

Отже, форма (джерело) права - це:

v зовнішнє оформлення змісту загальнообов'язкових правил поведінки, що офіційно встановлені або санкціоновані державною владою або загальновизнані суспільством - правові звичаї, рішення, прийняті на всенародних і місцевих референдумах [10, с.35];

v вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов'язкового значення (розглядаються як юридичні форми (джерела) права) [19, с.308];

v спосіб зовнішнього оформлення правових норм, що засвідчує їхню державну загальнообов'язковість, тобто це способи форми вираження і закріплення державної волі [22, с.163].

Як правило, українські правознавці (Копєйчиков, Кравчук, Котюк) виділяють 4 види форм (джерел) права (нормативно-правовий акт, правовий звичай, судовий чи адміністративний прецедент та нормативний договір). Нечитайленко А.А. виділяє 3 форми права: правовий звичай, юридичний нормативний акт та судовий чи адміністративний прецедент [13, с.58-59]. Львівський правознавець Андрусяк виділяє 6 видів форм права: правовий звичай, судовий прецедент, нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, релігійні канонічні тексти та міжнародно-правові акти [2, с.103]. Я ж погоджуюсь з поглядами О.Ф. Скакун, яка виділяє 7 видів форм (джерел) права:

1. Правовий звичай.

2. Нормативно-правовий акт.

3. Правовий прецедент.

4. Нормативно-правовий договір.

5. Правова доктрина.

6. Релігійно-правова норма.

7. Міжнародно-правовий акт.

1.2 Правовий звичай як форма (джерело) права та його характеристика

Правовий звичай - це історично обумовлене, неписане правило поведінки загального характеру, яке увійшло в звичку через багаторазове застосування протягом тривалого часу і санкціоноване державою [22, с.163].

Звичаєве право тривалий час було єдиним видом права, аж до появи писемності і появи нового виду права - закону, або писаного права. Але тривалий час звичай не визнавався самостійною формою права. Лише теоретики так званої „історичної школи”, яка існувала у ХІХ столітті, переконливо довели важливість і значення правового звичаю як форми права. Вони ж підкреслили головну відмінність звичаєвого права і закону: творцем першого є не держава, а саме суспільство, його основою є правова свідомість широких народних мас. Тому характерні ознаки звичаєвого права: правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; звичаєве право є написаним. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що норми звичаєвого можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису, матеріальної фіксації не буде для цього права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій свідомості і масово виконується.

Проблема звичаєвого права є однією з найскладніших і слабо розвинених проблем у правознавстві. Звичаєве право не призведене до стрункої системи; не встановлено меж фактичної чинності правових звичаїв; не проведено більш-менш чіткого розмежування між правовим звичаєм та звичаєм побутовим, немає також одностайності щодо самого походження та характерних рис звичаєвого права.

Відомий французький юрист Р. Давід розрізняє три види звичаїв (залежно від їх ролі в правовій системі):

1) звичаї secundum legem (в доповнення до закону) - допомагають тлумачити норми закону;

2) звичаї praeter legem (крім закону) - застосовуються у разі прогалин у праві;

3) звичаї abversus legem (проти закону) - сфера поширення обмежена, бо колізії між законом і звичаєм вирішуються на користь закону[6, с.293-294].

На нинішній день правовий звичай має досить обмежене коло застосування, що пояснюється двома причинами. По-перше, цілий ряд правових звичаїв знаходять своє відображення у чинному законодавстві і перестають відігравати роль власне правового звичаю, перетворюючись у норми права, закріплені у нормативно-правових актах (тобто держава визнає звичаї, що мають найбільше значення для суспільства та найбільше відповідають його інтересам, і ,звичайно, забезпечують інтереси самої держави). По-друге, при розвинутій законодавчій системі потреба правового регулювання реально існуючих правових відносин знаходить відповідну реакцію з боку законодавчої влади, не даючи можливості сформуватися правовому звичаю.

На сьогоднішній день правовий звичай в Україні, до певної міри, застосовується у цивільно-правових відносинах, в морському праві тощо. Звичай має більше значення в релігійно-общинній правовій системі, що має місце в деяких країнах Азії та Африки [2, с.104].

1.3 Нормативно-правовий акт як форма (джерело) права та його характеристика

Нормативно-правовий акт - це письмовий юридичний документ, що виданий державою чи окремими її органами, має владний, зальнообов'язковий характер, в якому закріплюються офіційні правила поведінки, що забезпечуються і охороняються державною владою і направлені на регулювання суспільних відносин [10, с.41].

Нормативно-правовий акт має всі ознаки права і відноситься до правових актів (хоча тут не можу заперечити і думку кандидата юридичних наук Головченка В., який цілком обґрунтовано вважає, що між правовим актом та нормативно-правовим актом немає ніякої різниці - ці поняття ідентичні, адже правовий акт не може бути ненормативним і навпаки [5, с.32]).

Правових актів досить багато, і їх потрібно розрізняти. Термін „правовий акт” в правознавстві має три значення: 1) правило правомірної дії - юридичний факт; 2) результат правомірних дій як елемент правової системи - юридична норма, індивідуальний припис, акт автономного регулювання; 3) юридичний документ.

Правовий акт - акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб'єкта права, що у встановлених законом випадках оформляється у письмовій формі (акт-документ) та регулює суспільні відносини за допомогою встановлення (зміни, скасування, зміни сфери дії) правових норм, а також визначення (зміни, припинення) на основі цих норм прав і обов'язків учасників конкретних правовідносин, міри відповідальності конкретних осіб за скоєне ними правопорушення [19, с.311].

Всі правові акти мають загальні риси:

1. Виражаються у формі акта-документа, зміст якого фіксується у встановленій законом документальній формі, та акта-дії, за допомогою якого виникає юридичний результат (встановлення юридичних норм, їх застосування).

2. Мають вольовий характер: в них виражається інтерес і воля держави, народу, суспільства, окремих державних органів, посадових осіб (у зв'язку з цим мають юридичну силу).

3. Мають офіційний характер, обов'язковий для застосування: в них закріплюються елементи правової системи - юридичні норми, узагальнення практики, індивідуальні приписи, автономні рішення окремих осіб.

4. Складають єдину систему правотворчості, а також реалізації і застосування правових норм; ліквідація або витіснення якої-небудь групи веде до порушення механізму правового регулювання суспільних відносин.

5. Через них населення отримує інформацію про зміст права - правові знання, про суб'єктивні права і обов'язки; ці акти виконують ідеологічну, орієнтовну, інформаційну, регулюючу, охоронну та інші функції права, вони існують у вигляді фрагментів фізичного (матеріального) світу і сприймаються людьми як образ права, почуття права і законності [10, с.38-39].

В найзагальнішому вигляді всі правові акти можна поділити на дві великі групи: 1) нормативні акти; 2) індивідуальні акти. Разом з тим в практичному житті зустрічається чотири різновидності таких актів:

1. Нормативні юридичні акти - акти правотворчості компетентних органів держави або населення в результаті різних референдумів (основа системи права і системи законодавства).

2. Інтерпретаційні акти нормативного або індивідуального характеру - акти офіційного тлумачення правових норм, які мають загальнообов'язковий характер або обов'язкові тільки для конкретної справи, якщо це казуальне тлумачення (доповнюють першу групу правових актів).

3. Індивідуальні акти застосування правових норм - мають владний характер, обов'язкові лише для учасників конкретної справи і мають одноразовий характер (рішення суду, Укази Президента про нагородження).

4. Акти реалізації прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин - виражають автономні рішення окремих осіб, правомірні дії і направлені на реалізацію права (договори, заповіт) [5, с.31].

Всі ці акти відрізняються один від одного юридичною силою, дією в часі, в просторі і по колу осіб.

Правові акти є ланкою „правового ланцюга” у правовій системі - правова культура, правова свідомість, настанови, правові потреби, принципи, правоцілеположення, правотворчість, правова норма, юридичні дії і стан. Періодично поновлюючи цей „правовий ланцюг”, правові акти виступають як один із його можливих імпульсів, виконуючи роль його цілі та засобу [11, с.9].

Нормативно-правові акти основна і майже єдина форма реалізації права в Україні. Нормативно-правовий акт одночасно виступає як спосіб існування і вираження норм права. Серед його ознак слід виділити:

а) приймається або санкціонується уповноваженими органами держави (законодавчими органами) або народом (через референдум);

б) завжди містить нові норми права або змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов'язків;

в) приймається з дотриманням певної процедури;

г) має форму письмового акта-документа і точно визначені реквізити:

§ вид документа (закон, указ, постанова);

§ найменування органу, який ухвалив акт (парламент, президент, уряд, місцевий орган влади);

§ заголовок (деякі акти, наприклад, розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються без заголовка);

§ дата ухвалення акта;

§ номер акта;

§ дані про посадову особу, яка підписала акт;

д) публікується в офіційних спеціальних виданнях з обов'язковою відповідністю автентичності тексту офіційного зразка („Відомості Верховної Ради України”, „Урядовий кур'єр”, „Офіційний вісник України”).

Перевагами нормативно-правового акту є:

1. Він дає можливість найбільш чітко, ясно і однозначно сформулювати зміст правових норм, юридичних прав і обов'язків; якість нормативно-правового акту в значній мірі залежить від діяльності правотворчих органів, від розвитку юридичної науки у суспільстві, від рівня суспільної свідомості;

2. Дає змогу досить широко довести до населення зміст норм права;

3. Дає змогу оперативно реагувати на зміни і потреби суспільної практики;

4. Його наявність дає змогу добре проводити систематизацію і кодифікацію, а єдиний збірник законів найбільш зручний для користування [10, с.39-41].

Разом з тим нормативно-правові акти мають свої недоліки. Оскільки суспільні відносини постійно розвиваються, то нормативно-правові акти вимагають оперативного внесення змін і доповнень до них, що робити в нинішніх умовах дуже складно, бо це вимагає багато часу.

Структура нормативно-правового акта залежить від його специфіки і виду, припускає поділ нормативного матеріалу на підрозділи. Основні структурні елементи нормативно-правового акта:

1. Преамбула - вступна частина, безстатейне (таке, що не містить норм права) загальне введення, в якому дається обґрунтування закону, визначаються цілі, завдання й іноді формулюються вихідні світоглядні положення (зараз в законодавстві зустрічаються рідко).

2. Пункти, статті - містять вихідні одиниці нормативно-правового акта - нормативні розпорядження. Через нормативні розпорядження стаття співвідноситься з нормами права. Статті можуть поділятися на частини, а пункти - на абзаци і підпункти. І статтю, і пункти, з яких вона складається, прийнято позначати скороченими буквами: статтю - „ст.”, а частини (абзаци) статей - „ч.”. Статті в законах нумеруються, нерідко нумеруються і частини (абзаци) статей, тоді вони, як правило, звуться пунктами.

3. Глави - є у великих за обсягом нормативно-правових актах.

4. Розділи - об'єднують глави у великих за обсягом нормативно-правових актах. Можлива й інша ситуація: статті, пункти об'єднуються в розділи, а розділи - у глави.

5. Частини - найбільші підрозділи закону, що містяться, як правило, у кодексах (наприклад, Особлива і Загальна частина у Кримінальному кодексі).

Розташування норм права у статтях нормативно-правового акта:

1) зазвичай правова норма міститься у одній статті, чим полегшується її ухвалення;

2) у ряді випадків для вираження складної норми потрібні декілька статей;

3) іноді в одній статті міститься декілька норм права [19, с.313-314].

1.4 Правовий прецедент як форма (джерело) права та його характеристика

Правовий прецедент - це форма права, коли конкретному рішенню суду чи адміністративного органу в конкретній справі, що розглядається вперше, надається формальна обов'язковість при розв'язанні всіх наступних аналогічних справ [21, с.163].

Судовий прецедент і судова практика визнавалися формами права ще в Стародавньому Римі. Починаючи з ХІІІ століття, прецедентне право набуває поширення в Англії, де воно створювалось королівськими судами.

Зараз правовий прецедент найрозповсюдженіший у країнах англосаксонської системи права (Британська співдружність, США). Тут поряд існує дві форми права: нормативно-правовий акт та правовий прецедент, причому правовий прецедент домінує. Закони та інші нормативні акти є лише основою для формування правового прецеденту і вирішення конкретних справ. Це дає можливість, опираючись на закони, шліфувати систему права, пристосовувати її до нових умов.

Прецедент з'являється тоді, коли за судом визнається право офіційного формулювання правових норм. В Англії - наступні правила і межі дії прецедента:

а) рішення, винесені Палатою лордів: обов'язкові прецеденти для всіх судів та для самої Палати лордів;

б) рішення, прийняті Апеляційним судом: обов'язкові для всіх судів, крім Палати лордів;

в) рішення, прийняті Вищим судом правосуддя: обов'язкові для нижчих судів.

Тобто прецедент має обов'язкову силу для всіх нижчих судів, а вищі суди зв'язані своїми попередніми рішеннями. Відповідно в англійському праві розрізняють обов'язкові та переконливі прецеденти. Останні, на відміну від обов'язкових, створюються нижчими судами та квазісуддівськими органами і є лише необов'язковими для дотримання прикладами. Англійські судді при вирішенні конкретних справа бо посилаються на вже існуючі прецеденти (деклараторний прецедент), або утворюють нову норму права (креативний прецедент). В судовому рішенні слід вирізняти ту його частину, яка містить основний принцип, ідею, вирішення справи (ratio decidendi) і „сказане між іншим” (obiter dictum). Ratio decidendi і становить правило, якого в подальшому слід дотримуватись суддям.

Прецедент характеризується казуїстичністю, він створюється на основі вирішення конкретних, поодиноких казусів, випадків; множинністю; певною неузгодженістю і невпорядкованістю. Але водночас, як децентралізований спосіб правового регулювання, він здатен враховувати особливості кожної конкретної ситуації.

Умовою дії прецедентів є наявність джерел інформації про них - судових звітів. В Англії з 1870 року існують такі видання, як „Судові звіти”, „Щотижневі судові звіти”, „Все англійські судові звіти”. У США щорічно видається близько 350 томів збірників судової практики. Через великий обсяг ця форма права майже недоступна більшості населення країни.

В США ставлення до прецеденту є простішим: Верховний Суд США та верховні суди штатів не зобов'язані йти за власними рішеннями і можуть змінити свою практику.

У країнах романо-германської правової системи судова практика, як правило, не виходила за межі тлумачення закону і судовий прецедент офіційно не визнавався формою права. Лише наприкінці ХХ століття за умов зближення англо-саксонської та романо-германської правових систем прецедент фактично перетворюється на джерело права у цих країнах, про що свідчать , наприклад, рішення Європейського Суду з прав людини, які набувають прецедентного значення і для країн романо-германського права [6, с.295].

1.5 Нормативно-правовий договір як форма (джерело) права та його характеристика

Нормативно-правовий договір - це об'єктивне, формально обов'язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлене за взаємною домовленістю двох і більше суб'єктів суспільних відносин з метою врегулювання певної життєвої ситуації, носить загальнообов'язковий характер та забезпечується державою [22, с.163].

Договір як джерело права має також тривалу історію і певне використання та поширення у сучасному правовому житті значна правотворча роль належить договору ще з часів родового ладу і процесу становлення держави. Саме тоді взаємовідносини між окремими групами людей, які склали певні роди чи племена, базувались або творились на договірних засадах, коли шляхом договірних відносин погоджувались і встановлювались певні правила мирного співжиття. Ще римські юристи вважали, що виникнення закону та звичаю обумовлене саме договором - погодженням громадян, який у випадку закону проявлявся у голосуванні, а у випадку правового звичаю - у мовчазному погодженні.

Нормативні договори використовуються у міжнародному, конституційному, трудовому та інших галузях права.

Але і в найдавніші часи, і на сучасному етапі правотворча роль договорів найяскравіше проявляється в галузі міжнародного права, тобто права, яке регулює взаємовідносини між незалежними одна від одної державами. Володіючи суверенітетом, держави не мають над собою якоїсь вищої влади, вони не мають ані спільного державного апарату, ані єдиного законодавчого органу, який би мав право видавати обов'язкові для держав правові норми, ані суду, який би з власного права та безпосередньої їх згоди розв'язував спори і конфлікти між ними. Проте все це не виключає впорядкованості міжнародних, або, власне, міждержавних відносин, й існування міжнародного ладу, який є доволі стабільним. Тобто відсутність у міжнародному житті законодавчої влади не виключає можливості творення чи фактичного панування правових норм у відносинах міжнародного характеру.

Джерелами міжнародного права вважаються міжнародний правовий звичай та міжнародний договір (спільне рішення). Для виникнення і чинності цього права найважливіше значення має той факт, що держави самі визначають його необхідність та вважають своїм обов'язком підпорядковуватись і виконувати норми міжнародного права. Міжнародні договори, особливо двосторонні, за винятком суто політичних та договорів, що регулюють державні кордони, мають нормативний характер, тобто встановлюють правила поведінки. Тобто у сучасних міжнародних відносинах договори мають значення законів. Ними встановлюються точні об'єктивні норми права, які кожен з учасників договору зобов'язується виконувати, здебільшого на своїй території, стосовно другої сторони - держави - та, у відповідних випадках, стосовно громадян цієї держави.

При цьому також слід зазначити, що міжнародне право регулює найрізноманітніші проблеми, що стосуються різних галузей права - цивільного, кримінального, торгового тощо. На нинішньому етапі можна стверджувати чітку тенденцію розвитку міжнародного права, визначальним джерелом якого є договір; роль міжнародного правового звичаю, як такого, якому бракує точності змісту та юридичної оформленості, постійно зменшується.

Але договір на сучасному етапі розвитку суспільства має значення не лише у міжнародному житті. Важливу роль у регулюванні трудових відносин відіграє договір між власником підприємства або уповноваженим ним органом та трудовим колективом, тобто всіма робітниками та службовцями даного підприємства, тобто колективний договір. Важливим нормативно-правовим договором у галузі конституційного права був Конституційний Договір1995 року між Верховною Радою України та Президентом України, який діяв до прийняття 28 червня 1996 року Конституції України, будучи одночасно гарантом прийняття нової Конституції та регулюючи до її прийняття розвиток суспільних відносин.

В цілому, договори базуються на диспозитивних нормах права, тобто на нормах, що надають учасникам правовідносин самим домовитися про взаємні права та обов'язки.

У правовому житті є два види договорів: 1) договори-угоди; 2) нормативні договори (є джерелом права). Їх відмінні риси наступні:

· в договорі-угоді кожна зі сторін бажає свого результату, наприклад, договір купівлі-продажу - одна сторона бажає продати, друга купити певну річ; в нормативному ж договорі обидві сторони бажають одного - встановити спільну норму;

· в першому випадку мотиви обох сторін різні; в другому - один і той же мотив - свідомість потреби певної правової норми;

· договір-угода творить тільки правовідношення, нормативний договір створює об'єктивну правову норму.

І, незважаючи на те, що конкретний нормативний договір спрямований на створення правової норми, покликаної регулювати відносини обмеженого кола осіб, але зважаючи на значну кількість таких договорі, вони є важливою формою права не лише у міжнародному, а й внутрішньому державному відношенні [2, с.105-106].



1.6 Правова доктрина як форма (джерело) права та її характеристика

Правова доктрина - це акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими для удосконалення законо-давства, усвідомлені суспільством і визнані державою як обов'язкові [19, с.310].

Ще найвидатніші римські юристи давали роз'яснення, обов'язкові в подальшому для судів. Протягом тривалого часу правова доктрина впливала на розвиток права в романо-германській правовій системі: саме зусиллями вчених французьких, німецьких, італійських університетів у ХІІІ-ХІХ століттях вироблялись основні принципи права. Правова доктрина служила безпосереднім джерелом права в англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді посилались на праці вчених; а також у релігійно-філософській правовій системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у своїй основі правила загальнообов'язкової поведінки, почерпнуті з праць видатних юристів.

Правова доктрина не в усіх країнах є джерелом права, хоча значення наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій, розвитку способів і прийомів тлумачення та реалізації правових норм, якими користуються правотворчі і правозастосовчі органи.

1.7 Релігійно-правова норма як форма (джерело) права та її характеристика

Релігійно-правова норма - це акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, яка санкціонується державою для надання їй загальнообов'язкового значення та забезпечується нею.

На певних етапах історії людства релігійне (канонічне) право відігравало значну роль, особливо у країнах, де релігія визнавалась державним інститутом. Середньовіччя дає нам немало подібних прикладів. В церковній юрисдикції перебувала значна частина сімейно-шлюбних відносин, відносин власності і навіть кримінальних правовідносин. Внаслідок підвищення ролі нецерковних судів та правотворчої діяльності держави сфера дії канонічного права звужувалась. Наприклад, „Кодекс канонічного права 1917 року”, виданий папою Бенедиктом ХV, регулював в основному внутрішньо церковні справи. Норми, що містились в цьому Кодексі, можна було розглядати тією мірою, якою вони визнавались обов'язковими тією чи іншою державою.

На даний час релігійно-правові норми є розповсюдженими лише у традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських країнах) та у деяких країнах Африки та Латинської Америки, де ці норми тісно переплелися з правовим звичаєм, традиціями общинного побуту.

Мусульманське право значно відрізняється від всіх інших правових систем. Це одна зі сторін релігії ісламу. Суть релігії в тому, що вона: 1) встановлює догми та визначає, у що мусить вірити мусульманин; 2) вказує віруючим, що вони повинні і чого не повинні робити. Так званий „шар”, або „шаріат” („шлях прямування”), і складає те, що називають мусульманським правом. Це право вказує мусульманину, як він мусить себе поводити у відповідності з релігією.

В основі мусульманського права знаходяться чотири джерела:

1) Священна книга Коран, що складається з висловлювань Аллаха, звернених до останнього з його пророків та посланців Магомета.

2) Сунна - збірник традиційних правил, що торкаються дій та висловлювань Магомета, відтворених цілим рядом посередників.

3) Іджма - конкретизація положень Корану у викладі великих вчених-мусульманистів.

4) Кіяс - роздуми за аналогією про ті явища життя мусульман, які не охоплюються попередніми джерелами мусоль мусульманського права. Їм надається законний, загальнообов'язковий характер.

5) Не дивлячись на значну роль мусульманського права в регулюванні суспільних відносин, останнім часом в багатьох мусульманських країнах все ширше використовуються такі класичні форми права, як правовий звичай та нормативно-правовий акт [23, с.187].

1.8 Міжнародно-правовий акт як форма (джерело) права та його характеристика

Міжнародно-правовий акт - спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними. Це особливий вид нормативно-правового договору, що можна розглядати як самостійну форму права [19, с.311].

Як основне юридичне джерело сучасного міжнародного права міжнародно-правовий акт може мати різні форми та назви: договір, угода, пакт, конвенція, трактат, обмін нотами, заключний акт тощо.

За структурою міжнародно-правовий акт складається переважно з преамбули, основних статей та прикінцевих положень.

Класифікувати міжнародні договори можна за різними підставами:

1) За рівнем, на якому вони укладаються:

§ міждержавні;

§ міжурядові;

§ відомчі.

2) За кількістю сторін:

§ двосторонні;

§ багатосторонні.

3) За об'єктом регулювання:

§ політичні;

§ економічні;

§ зі спеціальних питань.

Крім того, розрізняють міжнародні договори, що підлягають ратифікації, та які їй не підлягають.

Ратифікація (затвердження) - акт міжнародного права, за допомогою якого держава, через свої компетентні органи, наділені повноваженнями укладати договори, виражає свою згоду взяти на себе повноваження в міжнародному плані на підставі відповідного договору.

Держава має право відмовитися від ратифікації договору, не підпадаючи під дію вимог, що випливають із міжнародних зобов'язань. Але відмова ратифікувати конвенцію, особливо двосторонню - скоріше виняток, ніж правило.

Договори, що підлягають ратифікації, набирають силу в порядку, передбаченому для законів України, тобто через 10 днів із дня їх офіційного обнародування, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

Не підлягають ратифікації договори, приєднання до яких або прийняття (укладення) яких проводиться:

· від імені України (міждержавний договір) - набувають чинності у порядку, передбаченому для указів Президента України, якщо інше не передбачено самими актами;

· від імені Уряду України (міжурядовий договір) - набирають чинності у порядку, передбаченому для постанов Кабінету Міністрів України, тобто з моменту їх прийняття, якщо пізніший строк не передбачений у цих актах;

· від імені міністерств чи інших центральних органів виконавчої влади України (відомчий договір) - набирають чинності з моменту їх підписання або з моменту затвердження міністерствами (відомствами), від імені яких були підписані договори.

Вимоги до міжнародних договорів, що підлягають ратифікації:

1. Обов'язковість їх якнайшвидшої ратифікації, яка здатна надати їм внутрішньодержавної сили.

2. Суб'єктом ратифікації міжнародних договорів може бути законотворчий орган.

3. Порядок ратифікації міжнародних договорів є таким самим, що й порядок ухвалення нормативно-правових актів.

4. Строки ратифікації та порядок вступу в дію нормативних міжнародних договорів - такі самі, що й для нормативно-правових актів.

Згідно ст. 85 Конституції України в Україні лише Верховна Рада наділена правом давати згоду на ратифікацію міжнародних догорів України. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Єдина система реєстрації та обліку міжнародних договорів України перебуває у віданні Міністерства закордонних справ України. Це ж міністерство здійснює реєстрацію міжнародних договорів України в Секретаріаті ООН та відповідних органах інших міжнародних організацій.

Міжнародні договори, що потребують ратифікації, та міжнародні договори, що не потребують ратифікації, приєднання до яких або ухвалення яких провадиться від імені України, публікуються у „Відомостях Верховної Ради України”, газеті „Голос України”, „Зібранні чинних міжнародних договорів України”. Міжнародні договори, що не потребують ратифікації, приєднання до яких або ухвалення яких проводиться від імені Уряду України, публікуються в „Офіційному віснику України”, газеті „Урядовий кур'єр”. Договори, укладені від імені міністерств або інших центральних органів державної виконавчої влади України, публікуються в „Зібранні чинних міжнародних договорів України”.

Отже, міжнародно-правовий акт набуває все більшого значення у розвитку кожної окремої держави, будучи при цьому найбільш могутнім і головним фактором розвитку міжнародних відносин [19, с.343-345].

Розділ 2. Закони та підзаконні акти: юридична природа та види

2.1 Класифікація нормативно-правових актів

Відповідно до критеріїв поділу нормативно-правових актів їх можна класифікувати наступним чином:

1) За юридичною чинністю (силою):

· закони;

· підзаконні нормативні акти.

Юридична чинність нормативно-правового акта визначається Конституцією та Законом про нормативні акти. Це його специфічна властивість мати точно позначене місце в ієрархії нормативно-правових актів і залежати формальною обов'язковістю від того, який орган видав акт, тобто хто є суб'єктом нормотворчості.

2) За сферою дії:

· загальні;

· спеціальні;

· локальні.

3) За характером волевиявлення:

· акти встановлення норм права;

· акти заміни норм права;

· акти скасування норм права.

4) За галузями законодавства:

· цивільні;

· кримінальні;

· адміністративні;

· кримінально-процесуальні;

· адміністративно-процесуальні та ін.

5) За суб'єктами правотворчості в Україні:

· Верховна Рада України - закони і постанови;

· Верховна Рада Автономної Республіки Крим - постанови (з питань, що носять нормативно-правовий характер) та рішення (з питань організаційно-розпорядчого характеру);

· Президент України - укази і розпорядження;

· Кабінет Міністрів України - постанови і розпорядження;

· керівники міністерств і відомств - нормативні накази, інструкції, розпорядження, положення, вказівки міністра;

· Рада Міністрів Автономної Республіки Крим - постанови, рішення і розпорядження;

· голови місцевих (обласних і районних)державних адміністрацій - розпорядження;

· місцеві ради народних депутатів, їх виконавчі комітети - рішення і нормативні постанови; керівники їхніх управлінь і відділень - нормативні накази;

· адміністрація підприємств, установ, організацій - нормативні накази, статути, положення та інструкції.

Найактуальнішими для правового поля України є загальний поділ за юридичною чинністю на закони та підзаконні нормативні акти і поділ за суб'єктами правотворчості, де більш ґрунтовно класифіковано саме підзаконні нормативно-правові акти [19, с.315-316].

2.2 Поняття, види та юридична природа законів

У юридичній літературі зустрічаються різні визначення закону. На мою думку, найвдалішим є наступне.

Закон - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом, який визначає відправні засади правового регулювання суспільних відносин [6, с.299].

Характеристика закону як правового документа вищої юридичної чинності означає таке:

Ш Закон є незаперечним, тобто ніякий інший орган, крім законодавчого, не може його скасувати або змінити.

Ш Усі інші нормативні акти (державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій) перебувають „під” законом, є підзаконними; вони ґрунтуються на законах і не суперечать їм.

Ознаки закону наступні:

1. Акт точно визначених, вищих за статусом суб'єктів влади в державі - вищого представницького органу (парламенту; в Україні - Верховна Рада) чи громадянського суспільства (безпосередньо народу) (шляхом референдуму).

2. Акт, що може бути лише нормативним за змістом (на відміну від акта застосування норм права і акта тлумачення норм права).

3. Акт-документ у письмовій формі, що закріплює норми права або вводить їх зміни, місить первинні, засадничі норми права, яких раніше в правовій системі не було.

4. Акт, що регулює найважливіші, соціально значущі суспільні відносини.

5. Акт, що має вищу юридичну чинність щодо усіх інших нормативно-правових актів, всі інші акти повинні відповідати закону і ні в чому йому не суперечити.

6. Акт, що приймається в особливому порядку, передбаченому Конституцією (законодавча процедура), у суворій відповідності з Конституцією і раніше ухваленими законами та не потребує додаткового затвердження.

7. Акт, що може бути замінений лише законом і перевірений на відповідність лише Конституційним Судом.

З метою ефективного використання безлічі законів, що виникають, необхідне однозначне розуміння їх видів, загальних і специфічних ознак, співвідношення між собою.

Є два офіційні засоби встановлення класифікації законів:

1) Конституційний, коли в конституціях закріплюється перелік основних нормативно-правових актів: у Конституції Австрії є розділ ІІ „Законодавча влада федерації”; у Конституції ФРН - розділ VІІ „Законодавство федерації”; у Конституції Російської Федерації - низка статей (15, 76, 90, 105, 108, 115 та ін.); у Конституції України - частини статей і статті (85, 91, 92, 106, п.4 розділ ХV).

2) Видання спеціального закону про правові акти з наведенням у ньому їх переліку і нормативних характеристик, зазначенням способів забезпечення з метою правильного співвідношення між собою. В Італії діють „Загальні положення про закон”; у Болгарії - Закон „Про нормативні акти”. В Україні лише підготовлено проекти законів „Про нормативно-правові акти”, а також „Про закони і законодавчу діяльність”, які, на жаль, ще не прийняті парламентом. Дані закони мають регулювати процес організації законопроектних робіт, визначати порядок підготовки, експертизи, узгодження, ухвалення, тлумачення і дії нормативно-правових актів.

О.Ф. Скакун виділяє кілька класифікацій законів. Основним є поділ законів за значенням і місцем у системі законодавства, відповідно до якого виділяють:

1. Конституції - основні закони, які регламентують основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян.

Вони бувають двох видів:

· Кодифіковані - становлять єдиний писаний основний закон (Конституція України, Конституція США, Конституція Росії). Це так звані моноконституційні акти (правда, Конституція Франції 1958р. хоч і є кодифікованою, але моноконституційною не є, бо до неї прирівняні такі акти, як Декларація прав людини і громадянина 1789р. і преамбула Конституції 1946р.).

· Некодифіковані - складаються з групи законів (Велика Британія, Швеція, Канада), предметом регулювання яких є особливий вид суспільних відносин, віднесений до конституційного права.

2. Конституційні закони

· закони, на які посилається конституція або необхідність ухвалення яких прямо передбачена чинною конституцією (ці закони конкретизують окремі положення конституції або містять посилання на конституцію);

· закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції; такий закон відрізняється від попереднього типу конституційних законів тим, що він після затвердження (ухвалення) набуває вищої юридичної чинності та стає складовою частиною конституції.

Але Конституція України чітко не визначає блок суспільних відносин, який регулюється конституційним законом. Лише з аналізу можна дійти висновку, що це ухвалення Державного Герба і Державного Гімну, опис державних символів (ст.20), внесення змін до Конституції України (ст.155), рішення про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту (ст.111) та низка інших. Конституція Російської Федерації чітко визначає блок федеральних конституційних законів (15 видів законів).

Конституційний закон відрізняється від інших законів: юридичною чинністю, предметом регулювання (особлива сфера) та порядком ухвалення (особлива процедура). Конституційний закон ухвалюється, як правило, кваліфікованою більшістю голосів (в Україні - , у Росії - ).

3. Звичайні закони - регламентують певні і обмежені сфери суспільного життя відповідно до конституції. Це значна за кількістю і рухлива група законів, які приймаються простою більшістю голосів. За змістом вони досить різноманітні. Найтиповіші за обсягом регулювання такі види звичайних законів:

· Загальні закони - закони, що регламентують певну сферу суспільних відносин і поширюються на всіх. Вони можуть бути:

– кодифіковані (Кримінальний, Цивільний кодекси);

– поточні (Закон про вибори).

· Спеціальні закони - закони, що регламентують обмежену (спеціальну) сферу суспільних відносин і поширюються на частину населення (закони про вибори, про освіту, про міліцію та ін.).

4. Забезпечувальні (оперативні) закони - нормативно-правові акти, якими вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін. Їх призначення - оперативне підтвердження, підтримання системи норм, що містяться в окремих законах та міжнародних договорах, які мають найбільше значення та потребують негайного ухвалення. Сюди можна віднести закони про правові акти з наведенням у ньому їх переліку та нормативних характеристик. Забезпечувальні закони не можуть існувати поза законами, що вони вводять в дію та міжнародними договорами, що потребують ратифікації.

Види законів за строком дії:

· Постійні - закони, що діють без обмеження строку.

· Тимчасові - закони, що діють з обмеженням строку (ЗУ „Про Державний бюджет України на 2004 рік”).

· Надзвичайні (як різновид тимчасових законів) - ухвалюються лише у певних, передбачених конституцією, ситуаціях і діють на період надзвичайного стану; при цьому вони призупиняють дію звичайних законів.

Види законів за суб'єктами правотворчості:

· ухвалені громадянським суспільством (народом) у результаті референдуму;

· ухвалені законодавчим органом держави.

Види законів за межами дії:

· закони України;

· закони Автономної Республіки Крим.

Види законів за структурною формою:

· кодифіковані;

· некодифіковані.

Види законів за галузевою ознакою:

· конституційно-правові;

· цивільно-правові;

· адміністративно-правові тощо.

Види законів за сферами суспільного життя:

· в галузі регулювання економіки;

· в галузі регулювання політики;

· в галузі регулювання соціальної сфери;

· в галузі регулювання військової сфери та ін.

Серед основних напрямків розвитку законодавства України слід виділити:

1. Розроблення нових законів, необхідність в яких випливає з Конституції України.

2. Приведення поточних законів у відповідність до Основного Закону.

3. Адаптація поточних законів до норм міжнародного та європейського права [19, с.320-325].

2.3 Конституція як основний закон держави і громадянського суспільства

Саме поняття конституції в перекладі з латині - встановлення, заснування, устрій. Поява конституцій як основних законів пов'язана з виникненням та розвитком буржуазної держави. Виключність конституції як правового документа полягає утому, що у найкращих своїх історичних зразках вона є актом не стільки держави, скільки громадянського суспільства.

Перші акти конституційного типу були ухвалені у Англії, але тут конституція в звичайному розумінні цього слова відсутня. Першою кодифікованою конституцією можна назвати Конституцію США 1789р., яка діє і сьогодні. В Європі першими писаними конституціями були конституції Польщі та Франції 1791р. В Україні була розроблена, але не стала чинною Конституція Пилипа Орлика 1710р.

Конституція України відповідно до ст.160 набрала чинності з дня її ухвалення Верховною Радою України - 28 липня 1996р. Момент її вступу в дію - оголошення результатів голосування за проект Конституції України в цілому на пленарному засіданні Верховної Ради України.

Конституція - це основний закон громадянського суспільства і держави, що має вищу юридичну силу, через який затверджуються основи суспільного і державного ладу та механізми їх дії, спрямовані на зміцнення і забезпечення прав та свобод громадян.

Основні загальносоціальні ознаки (властивості) Конституції

1. Конституція має основний, установчий характер.

2. Конституція має всеосяжний об'єкт регламентації та впливу (Конституція України 1996р. регулює широке коло суспільних відносин, принципи функціонування державного апарату та ін. Конституційні норми є вихідними, засадними началами для діяльності державних органів і посадових осіб, політичних партій, громадських організацій і громадян).

3. Конституція має народний характер: виражає інтереси громадянського суспільства (народу) і повинна служити йому.

4. Конституція має гуманістичний характер: розглядає права людини як найвищу цінність безпосередньо для самої людини (непорушність гуманістичного принципу Конституція України встановила на майбутнє: при ухваленні нових законів чи при внесенні змін до чинного законодавства не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав та обов'язків (ст.22)).

5. Конституція має реальний характер, фіксуючи фактично існуючу систему суспільних відносин, правопорядок, які склалися на момент її ухвалення.

6. Конституція має прогностичний характер: вона містить значний потенціал розвитку основних інститутів громадянського суспільства, демократичних інститутів публічної влади. Це своєрідний політико-юридичний путівник, компас суспільних відносин.