Форми (джерела) права

7. Конституція має найстабільніший характер порівняно з іншими законами.

Юридичні ознаки (властивості) конституції як основного закону:

1. Конституція є актом найвищої юридичної сили (верховний акт). На її основі мають прийматися закони та інші нормативно-правові акти, а також укладатися та ратифікуватися міжнародні договори.

2. Конституція становить базу для поточного законодавства і формування правової системи держави. Поточне законодавство лише розвиває конституцію як серцевину правового простору країни.

3. Конституція містить норми прямої дії, які відповідають основним стандартам сучасного міжнародного права і не потребують будь-яких додаткових законів і постанов для їх застосування. Це служить гарантом охорони і захисту прав та свобод людини і громадянина.

4. Конституційні норми мають вищий ступінь нормативної концентрації та ціннісної орієнтації, ніж суміщена дія конституційних і поточних норм. Конституційні норми мають визначальне значення в нормативній регламентації суспільних відносин.

5. Конституція має особливу процедуру ухвалення і зміни. Для Конституції України вона визначена у розділі ХVІІІ ( кваліфікованої більшості).

6. Конституція має складний дворівневий механізм власної реалізації:

§ рівень реалізації конституції в цілому;

§ рівень реалізації її конкретних положень.

Саме конституція, конституційні норми, а також зміни та доповнення, що вносяться до них, складають теоретичну конституцію країни (наказує те, що має бути). Вона може як збігатися, так і розбігатися з фактичною конституцією або конституцією у матеріальному сенсі (те, як є насправді).

Суворе і точне дотримання конституції - найвища норма поведінки усіх громадян, громадських об'єднань, комерційних організацій, державних органів і посадових осіб [19, с.325-328].

2.4 Підзаконні нормативно-правові акти: поняття, види

Підзаконні нормативно-правові акти - це акти, які приймаються уповноваженими правотворчими суб'єктами на основі і на виконання законів та не повинні суперечити їм.

Існування підзаконних нормативно-правових актів у правовій системі обумовлене багаторівневою структурою самих суспільних відносин, які потребують як законодавчого, так і підзаконного (у тому числі локального) нормативного регулювання; необхідністю оперативного, компетентного і професійного вирішення питань у відповідній сфері життєдіяльності людського суспільства.

Підзаконним нормативно-правовим актам поряд з підпорядкованістю закону характерна ще одна особливість форми (джерела) права - сувора ієрархія. У підзаконних актів ця ієрархія особливо складна, вона означає таку супідрядність, за якою нижчі за рангом акти випливають з вищих, не можуть ні суперечити їм, ні змінювати чи скасовувати їх. Підзаконний нормативно-правовий акт займає, як правило, у цій ієрархії таке місце, яке посідає у системі суб'єктів правотворчості суб'єкт, що видав даний акт.

В юридичній літературі існує багато класифікацій підзаконних нормативно-правових актів, що, на мою думку, не є позитивним, бо пов'язано з відсутністю їх загальнодержавної класифікації та виникненням колізій у законодавстві. Тому я є прихильником єдиної класифікації нормативно-правових актів.

У даному відношенні цікавою є класифікація Скакун О.Ф., яка виділяє:

1. Підзаконні нормативно-правові акти центральних органів держави - тут виділяються дві групи: а) акти, що містять первинні норми, які встановлюють загальні основи правового регулювання (укази та розпорядження Президента України, постанови Верховної Ради України нормативного характеру та постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України); б) акти, що містять первинні норми, які розвивають та конкретизують первинні норми (відомчі акти - акти конкретних міністерств, комітетів, фондів та ін.).

2. Підзаконні нормативні акти органу місцевого самоврядування - постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рішення органів місцевого самоврядування, нормативні накази керівників відділів та управлінь виконавчих комітетів місцевих Рад народних депутатів.

3. Підзаконні нормативні акти місцевих органів виконавчої влади - акти Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, розпорядження місцевих виконавчих органів влади.

4. Підзаконний нормативний акт державного підприємства, установи, організації.

5. Підзаконний нормативний акт комерційної організації [19, с.334-343].

Але більш доцільною, на мою думку, є наступна класифікація за компетенцією правотворчого органу та сферою дії акта:

1. Загальні підзаконні акти - акти, що видають державні органи загальної компетенції та відповідні колективні суб'єкти безпосередньої демократії (народ України, згідно зі ст.ст. 3, 3¹ Закону „Про Всеукраїнський та місцеві референдуми”) і поширюється на всіх осіб у межах держави. Це зокрема:

а) Укази і розпорядження Президента України - видані в межах його компетенції та обов'язкові для виконання на території України (ст.106 Конституції України). Чинність набирають через 10 днів після дня їх офіційного обнародування, якщо інше не визначено у самому документі, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

б) Постанови Верховної Ради України нормативного характеру - постанови про порядок введення в дію того чи іншого закону. Набувають чинність так само, як і акти Президента України.

в) Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, видані в межах його компетенції - самостійні загальні акти управління, що поширюються на всю територію країни і відповідно до закону можуть поширюватись на все населення (ст.117 Конституції України). Якщо вони не визначають прав і обов'язків громадян, то набувають чинності з моменту прийняття, якщо більш пізній термін не передбачений у самих актах; якщо визначають права і обов'язки громадян, то набувають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.

г) Накази міністерств та відомств, що мають загальнодержавне значення.

2. Місцеві підзаконні акти - компетенція територіальних об'єктів правотворчості. Вони поширюються на осіб, що мешкають та перебувають на цій території. Ці акти стосуються місцевих питань життя в межах адміністративно-територіальної одиниці (області, району, міста, селища, села). Сюди належать:

а) Постанови, рішення і розпорядження Ради Міністрів Автономної Республіки Крим - є загальними в межах даної території для всього населення.

б) Акти місцевих виконавчих органів влади - є обмежено-загальними; чинності набувають через 10 днів після державної реєстрації, але не раніше дня їх офіційного обнародування.

в) Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим .

г) Рішення органів місцевого самоврядування - стосуються питань, що віднесені до відання відповідних Рад; чинності набувають з дня офіційного обнародування, якщо пізніший строк не введений відповідною Радою.

д) Нормативні накази керівників відділів та управлінь виконавчих комітетів місцевих Рад народних депутатів.

е) Рішення, ухвалені місцевим референдумом - мають вищу юридичну силу щодо інших місцевих підзаконних актів.

ж) Рішення, ухвалені голосуванням на загальних зборах громадян (п.2 ст.69 Закону „Про місцеве самоврядування”).

Всередині самої підсистеми місцевих нормативних актів також діє принцип ієрархії. Нормативний акт вищої місцевої ради (обласної, районної) обов'язковий для нижчої місцевої ради.

3. Відомчі нормативні акти - підзаконні нормативні акти, що їх приймають суб'єкти галузевої компетенції. Їх дія поширюється на всі організації та на осіб, що входять до цього відомства, або на їх окрему ланку. Вони унормовують питання внутрішнього значення певного відомства - міністерства, державного комітету тощо, тобто спрямовані на урегулювання внутрішніх питань відомств. Відомчі акти складають певну систему, розрізняються за своєю юридичною силою. Найбільшу юридичну силу мають акти центральних органів (накази, інструкції міністрів, міністерств, комітетів, фондів). Відомчі нормативні акти видають також центральні органи юстиції, нагляду, контролю, що уповноважені на видання таких актів, що регламентують їх внутрішню діяльність. Серед цієї групи варто виокремити акти-рішення уповноважених об'єктів прямого народовладдя (акт, прийнятий на з'їзді чи загальних зборах учителів міста, працівників охорони здоров'я району тощо).

4. Локальні підзаконні акти - норми, предметом яких є внутрішні відносини в межах якого-небудь підприємства, установи, організації (нормативний наказ, інструкція адміністрації, статут, положення, правила внутрішнього трудового розпорядку). Такі акти мають багато рис, схожих з відомчими актами, одначе їхній зміст юридична сила більш обмежені. Локальні акти - це акти внутрішньої дії (стосуються певного підприємства, організації), виражають засади децентралізації у нормативному регулюванні [12, с.3-4].

Необхідною є класифікація підзаконних нормативних актів ще й за такими критеріями:

а) За часом дії - постійні і тимчасові.

б) За характером правотворчої компетенції - прийняті в порядку реалізації власних повноважень (нормативні акти глави держави) та прийняті в порядку реалізації делегованих повноважень (нормативні акти органів місцевого самоврядування).

в) За порядком прийняття - видані особисто (керівником відомства або главою місцевої державної адміністрації) та прийняті колегіально (Кабінетом Міністрів на його засіданні, місцевою Радою на її сесії) [6, с.305].

2.5 Співвідношення закону та підзаконного нормативного акту: формула підзаконності

В юридичній літературі є кілька формулювань, що відображають взаємозв'язок закону та підзаконного нормативно-правового акту (тобто підзаконність актів): „прийнятий на виконання закону”, „прийнятий у межах повноважень, що надані законодавством”, „прийнятий на підставі закону”. Але єдиною формулою під законності є „на підставі та на виконання закону”. Поділяти дану формулу на дві самостійні частини, як це часто трапляється, недоцільно, бо саме сукупність її елементів дає нам повне уявлення про підзаконність актів, їх мету та співвідношення з законом.

Формула „на підставі та на виконання закону” випливає з таких ознак закону, як його вища юридична сила та первинність. Вища юридична сила проявляється, по-перше, у незаперечності закону - ніякий інший орган, окрім Верховної Ради України чи народу України шляхом загальнодержавного референдуму, скасувати закон не може. По-друге, вища юридична сила закону виявляється в обов'язковій відповідності інших нормативних актів законові. Первинність закону проявляється в тому, що він служить базисом для нормотворчої й для державних органів, і для суб'єктів безпосереднього народовладдя. Тому „на підставі закону” означає „на базі та у суворій відповідності з ним”. Ця формула відображає одну загальну рису змісту підзаконних актів - вони базуються на законі, а також одну загальну особливість їхньої юридичної сили - вони законові не суперечать. Підзаконні акти, крім відповідності законам мають відповідати й іншим актам, що мають вищу юридичну силу. В іншому разі саме поняття під законності втрачає свій сенс.

Друга частина - „на виконання закону” - зумовлена тим, що в законі загальним правилом унормовуються найбільш значущі, типові й усталені відносини, підзаконні ж акти детальніше регулюють конкретні відносини, що частіше змінюються. Підзаконні акти дають змогу охопити велике коло деталей, особливостей, які не можуть бути враховані у межах закону. Отже, якщо норма права сформульована неказуїстично, то це таке загальне правило, яке обов'язково конкретизується в інших, підпорядкованих цій нормі, правилах. Для застосуванні в житті така норма потребує конкретизації більш детальними правилами. Деталізація і конкретизація норм закону може виражатися як шляхом встановлення окремих норм, так і прийняттям нових нормативних актів та ухваленням системи таких актів.

Але, на жаль, підзаконна нормотворчість нерідко дає приклади суперечливої „конкретизації” конституційних та інших законодавчих положень. У підзаконних актах часом трапляються прямі порушення положень закону, його „обминають”. Така „конкретизація” не тільки не гарантує реалізацію правових норм, а й навпаки - у багатьох випадках перекручує їх соціально-юридичний зміст, призводить до падіння престижу права і законності, завдає шкоди правовому вихованню людей. Оскільки подібні випадки трапляються досить часто, а шкода чи збитки від них зростають, дуже важливо з'ясувати причини таких порушень законів, деформації правосвідомості їх авторів, вивчити механізми забезпечення законності підзаконних актів, ефективності конституційного контролю.

Розглядаючи формулу „на виконання закону”, ми повертаємося до того, що підзаконні нормативно-правові акти є невід'ємною частиною системи джерел права України, несуть в собі її риси і особливості. Схематично це можна зобразити наступним чином. Центр системи - Конституція. Від цього центру радіально розташовані акти, що розвивають її положення. Як правило, в таких актах відображена конституційна норма, а потім її розвивають і конкретизують. Більшість актів на цьому першому рівні мають форму законів. За цими актами, що розвивають положення конституції, тими ж радіальними векторами, але далі від центру, розташовуються акти , що можна назвати актами конкретизації та деталізації. У них містяться норми, що випливають із актів, котрі розвивали її положення. Вони конкретизують і деталізують положення законів. На цьому другому рівні більшість актів є підзаконними.

Звичайно, подібні схеми багато в чому умовні. Не завжди й не в усіх галузях права, й не в усіх групах суспільних відносин навіть у рамках однієї, окремо взятої галузі дотримується такий ланцюжок нормативних актів. Але якщо розкласти їх по-порядку, відповідно до ступеня деталізації конституційних положень, ми дістанемо найчіткіше уявлення про місце підзаконних нормативних актів у системі джерел права України, наочну демонстрацію формули „на виконання закону”.

Тобто формула „на виконання закону” означає: „у розвиток положень закону”, „з метою організації виконання закону”. Кваліфікувати її лише як прийняття підзаконних актів на підставі прямого припису закону було б не зовсім точно. Прийняття вказаних нормативних актів може бути безпосередньо передбачене законом; у законі може бути побічна вказівка на необхідність прийняття підзаконного нормативного акта уповноваженим суб'єктом чи суб'єктами.

Що ж до формули „прийнятий у межах повноважень, що надані йому законодавством”, то її, як видається, охоплює загальна формула „на підставі та на виконання закону”. Законом здебільшого передбачено не лише форму втілення правових приписів різних суб'єктів підзаконної правотворчості, а й компетенцію, тобто повноваження цих суб'єктів, що ведуть нормотворчу діяльність лише на підставі закону і лише на виконання вказаних законом положень. Прийняття суб'єктами правотворчості нормативних актів з певного кола питань є обов'язковою передумовою їх законності, а не підзаконності [12, с.4-6].

РОЗДІЛ 3. Межі і сфери дії нормативних актів України

3.1 Загальнотеоретичний аналіз поняття меж та сфер дії

Формування сучасної правової системи - складний, тривалий, багатофункціональний процес, а тому вимагає належного аналізу. Одним із важливих питань, що цього аналізу потребують, є питання про межі та сфери дії нормативно-правових актів.

Під дією нормативно-правового акта у юридичній літературі розуміють породження тих юридичних наслідків, які він передбачає. На їхню думку, таку дію визначають три параметри: час, простір і коло суб'єктів [21, с.338]. Інші автори трактують дію нормативно-правових актів як регулювання суспільних відносин у деяких межах, окреслених часом, простором і колом осіб [9, с.157].

Дія нормативно-правових актів (як актів правотворчого органу держави) виражає динаміку, рух, і є процесом поширення встановлених правил поведінки на ті сфери, відносини, на які держава вважала і вважає за потрібне впливати . І цей вплив э реальним, тобто таким, що сприяє перенесенню відповідної моделі поведінки, закріпленої в юридичній нормі, на поведінку конкретного суб'єкта в конкретній ситуації.

Загалом дія нормативно-правових актів полягає у здійсненні регулятивного впливу нормативних приписів на поведінку суб'єктів.

Сферами дії нормативно-правових актів більшість авторів вважає час, простір і коло суб'єктів. Є й інші міркування, наприклад, В.Н.Карташов, окрім зазначених, важливе значення відводить сфері предметної дії нормативно-правових актів. Кожен нормативно-правовий акт має свій предмет, тобто визначені однорідні суспільні відносини, на які спрямована дія нормативних приписів, закріплених у цьому акті [8, с.47].

Кожна сфера має свої межі дії, зумовлені як самим джерелом дії, так і зовнішніми явищами. Як зазначено в літературі, межа може виникати тоді, коли з тих чи інших причин вплив того чи іншого суб'єкта уже не може поширюватися на те чи інше явище [3, с.39].

Одним із значень слова „межа” є: „лінія поділу якої-небудь території, границі поділу, розрізнення яких-небудь явищ, предметів” [14, с.467], тобто призначення меж - виокремлювати, визначати, окреслювати простір дії поняття, явища, об'єкта. У зв'язку з цим поняття „межа” пов'язане з поняттям „сфера”, яке визначають як район дії, межа поширення чого-небудь [14, с.601]. Отже, за допомогою меж окреслюється певна сфера дії.

На встановлення меж та сфер дії нормативно-правових актів впливає те, що нормативно-правові акти є не тільки джерелом права, а й одним із засобів правового регулювання.

Під правовим регулюванням, як правило, розуміють упорядкування суспільних відносин, які становлять предмет його регулювання. До нього входять вольові відносини, які піддаються зовнішньому (зокрема державному) контролю. Сферою правового регулювання є той соціальний простір, на який поширюється або може поширюватися правове регулювання. Межами є ті соціальні явища, які окреслюють простір, у якому відбувається правове регулювання. Існують об'єктивні та суб'єктивні межі правового регулювання. Об'єктивні межі зумовлені своєю здатністю бути врегульованими правом, а суб'єктивні - визначають правотворчі органи. Сфера правового регулювання ширша, вона охоплює дію нормативно-правових актів і функціонування деяких інших засобів правового регулювання. Якщо поділити сферу правового регулювання за таким критерієм, як „рівень регулювання” (П.М. Рабінович, В.В. Лазарєв, В.А. Акімов), то вона складатиметься із сфер можливого (потенційного) регулювання, необхідного регулювання, законодавчого (легального) регулювання та право реалізуючого (у тому числі правозастосовчого) регулювання [18, с.54-57].

Нормативні акти частково діятимуть у сфері законодавчого (легального) регулювання та в сфері правореалізуючого (серед якого і правозастосовче) регулювання. Ці сфери визначатимуть коло суспільних відносин, яке врегульоване нормативно-правовими актами.

Коло відносин, на які поширюється дія будь-якого нормативно-правового акта, завжди відповідає предметові правового регулювання, в іншому випадку такий акт не буде правовим, тобто таким, що відповідає інтересам суспільства.

Нормативно-правовий акт - письмовий акт-документ правотворчого органу, який містить формально обов'язкові правила поведінки загального характеру. Він є „відчутною реальністю”, саме через акти-документи встановлюють межі функціонування виражених у них норм, як вважає С.С. Алексєєв [1, с.237], а тому такі явища об'єктивної дійсності, як час, простір та суб'єкти, створюють реальні сфери його поширення.

Час, простір та суб'єкти виступають на перший план як сфери дії нормативно-правових актів. Час і простір як взаємопов'язані категорії є загальними формами існування матерії. Час має фіксувати будь-яку зміну станів, явищ, суб'єктів, об'єктів; простір - протяжність, поширеність; відносини, регламентовані нормативно-правовими актами, також мають властивість змінюватися. Окрім цього, постає необхідність у чіткій фіксації моментів початку та завершення регулятивного впливу нормативно-правового акта, а також його поширення на деяку територію. Нормативно-правовий акт, зокрема його приписи, покликаний встановлювати моделі поведінки для суб'єкта як носія діяльності, тому визначення конкретних суб'єктів є межею дії для нормативного акта.

Отже, сфера дії нормативно-правових актів - це час, простір, коло суб'єктів, де здійснюється регулятивний вплив цих актів. Межами дії нормативно-правових актів є явища, що окреслюють часову, просторову, суб'єктну сфери дії нормативно-правових актів. Кожен нормативно-правовий акт має свої окремі сфери та межі дії, тобто для кожного з них можна виокремити часову, просторову, суб'єктну сферу дії [16, с.91-92].



3.2 Дія нормативно-правового акта в часі

Часова сфера дії нормативно-правового акта - це передбачений діючим законодавством час, на який поширюється його дія [16, с.92].

Дію нормативно-правового акта в часі характеризують 4 показники:

1) Момент набуття актом чинності, тобто початку його дії.

2) Напрям темпоральної дії нормативно-правового акта.

3) Момент зупинення дії нормативно-правового акта.

4) Момент припинення (скасування) дії нормативно-правового акта.

Отже, чинність нормативно-правового акта в часі починається з моменту набрання законом чинності. Набрання законом чинності означає, що з цього моменту всі організації, посадові особи і громадяни повинні керуватися ним, виконувати і дотримуватись його.

Порядок та терміни набрання чинності нормативно-правовими актами встановлюються в кожній державі особливими законами. В Україні ці правила сформульовані насамперед у ч.2 і 3 ст.57 Конституції України, згідно з якими „закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними”.

Тобто в Конституції порядок набрання чинності нормативно-правовими актами викладено лише в загальних рисах. Більше того, в Конституції є пряма вказівка на необхідність прийняття спеціального закону, якого, на жаль, ще й досі немає. Зараз з цього питання діє Указ Президента України від 10 червня 1997 року №503/97 „Про порядок офіційного обнародування нормативно-правових актів і набрання ними чинності”.

Стаття 1 згаданого Указу визнає офіційними друкованими виданнями „Офіційний вісник України”, „Відомості Верховної Ради України”, „Урядовий кур'єр”. Регламент Верховної Ради України визнає офіційним виданням щодо актів Верховної Ради газету „Голос України”.

Необхідно розглянути порядок набуття чинності різними нормативно-правовими актами.

1. Нормативні акти Верховної Ради України набирають чинність згідно ч.5 ст.94 Конституції України, Указу Президента України №503/97 „Про порядок офіційного обнародування нормативно-правових актів і набрання ними чинності”. Закони України набирають чинність:

а) з моменту ухвалення (Конституція України);

б) з моменту опублікування;

в) з моменту, який позначено у самому законі;

г) з часу, який вказано у постанові про введення в дію;

д) після закінчення 10-денного строку з дня офіційного опублікування по всій території України одночасно, якщо інше не передбачено самим законом або постановою про введення закону в дію.

е) закони (рішення) ухвалені в результаті референдуму, вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо в них самих не визначено інший строк.

Але за всіх умов закон вступає в дію не раніше дати опублікування в офіційному друкованому виданні.

2. Нормативні акти Президента України набирають чинності через 10 днів після їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим нормативним актом, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

3. Нормативні акти Кабінету Міністрів України, що визначають права та обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях. Решта - з моменту їх прийняття, якщо пізніший термін не передбачений у самих актах.

4. Нормативні акти міністерств і відомств набувають чинності у порядку, визначеному Указом Президента України від 3 жовтня 1992 року №493/92 „Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади”. Згідно ст.1 Указу з 1 січня 1993 року нормативні акти, що видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і стосуються прав, свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України. Такі нормативно-правові акти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізніший термін набрання чинності. Нормативно-правовий акт включається до Єдиного державного реєстру нормативних актів і публікується в „Офіційному віснику України”.

5. Рішення органів місцевого самоврядування згідно п.9 ст.59 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997р. набувають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо відповідною радою не встановлено пізніший термін введення цих рішень в дію.

6. Нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій згідно ст.41 Закону України „Про місцеві державні адміністрації” підлягають державній реєстрації у відповідних органах юстиції і набирають чинності з моменту їх реєстрації, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх в дію. У той же час акти, які стосуються прав та обов'язків громадян або мають загальний характер, набирають чинності з моменту їх оприлюднення, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх в дію.

Напрям темпоральної дії нормативно-правового акта (зокрема, закону) є ще однією важливою його характеристикою в часі, що визначається як дія нормативно-правового акта стосовно фактів, що виникли вже після ним чинності (нових фактів), а також тих, що виникли ще до цього (старих фактів) і тривають після набуття актом чинності.

Перший внесок у вирішення питань про напрями дії нормативно-правових актів було зроблено Конституційним Судом України в рішенні у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів від 9 лютого 1999 року №1-рп/99. У цьому рішенні зазначається, що перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

1. Негайна дія нормативно-правових актів. Нормативні акти в правовій державі діють лише „вперед” і не мають зворотної дії, тобто приводять до виникнення юридичних наслідків лише у зв'язку з тими фактами, що виникли після набрання ними чинності. Традиційно відзначається, що, виходячи з практики, загальний принцип, який визначає напрям дії нормативних актів, може бути визначений як загальний принцип, який визначає напрям дії нормативних актів, може бути визначений як принцип негайної дії. Це пояснюється тим, що держава, як правило, зацікавлена в найбільш швидкій заміні старих відносин новими, старої норми новою. Новий нормативний акт при цьому, за образним висловом С.Алексєєва, ніби розтинає існуючі відносини. Усі ті юридичні наслідки, які відповідно до фактів, що відбулися в минулому, вже настали, як правило, зберігають свою силу. Але новий нормативний акт діє негайно, згідно з цим усі факти, що виникли після набрання чинності новим актом, підпадають під його дію.

2. Переживаючи дія старого акта - явище, протилежне за своїм характером зворотній силі. Тут старий нормативно-правовий акт, скасований новим, за спеціальною вказівкою нового акта продовжує діяти з окремих питань. Він ніби „переживає” відведений йому термін. „Переживання” закону можливе лише у триваючих відносинах. Воно застосовується, як правило, у разі, коли необхідно враховувати інтереси осіб, що вступили в правовідносини до видання нового нормативного акта.

3. Зворотна дія нормативно-правового акта полягає в тому, що нормативно-правовий акт поширюється на всі випадки і „уперед” і „назад”, тобто і на всі випадки, які відбувалися раніш, у минулому, до введення нормативно-правового акта в дію. Тому наслідки, що були законно зроблені при старому акті, визнаються неправильними і підлягають зміни відповідно до норм нового.

Загальним є правило: нормативно-правовий акт зворотної сили не має. Це правило надає визначеності і стабільності суспільним відносинам. Громадяни у своїх вчинках орієнтуються на чинні нормативні акти. Вони можуть розраховувати на майбутні акти в конкретних вчинках сьогоднішнього дня. Тому нові нормативно-правові акти (зокрема, закони) не повинні поширюватися на старі життєві ситуації: це викликало б хаос у суспільстві.

Для фізичних та юридичних осіб діють різні правила, що визначають можливість зворотної дії нормативно-правового акта.

Стосовно фізичних осіб закони зворотної дії не мають. Але разом з тим на виконання ст.15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ухваленого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, у ст.58 Конституції України закріплено: „закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення”. У цьому разі нормативно-правові мають зворотну силу. Оскільки закони, що пом'якшують або скасовують відповідальність, для фізичних осі завжди мають зворотну силу, то для застосування цього правила не потрібна спеціальна вказівка про це в тексті закону - воно діє автоматично.

Стосовно юридичних осіб нормативно-правові акти за загальним правилом також не мають зворотної сили. Щоправда, на відміну від фізичних осіб, правило про зворотну силу не діє автоматично, коли закон пом'якшує або скасовує відповідальність юридичної особи. Як вказав Конституційний Суд України, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачене шляхом прямої вказівки на це у нормативно-правовому акті.

Момент припинення дії нормативно-правового акта - третій параметр, яким визначається дія нормативно-правового акта в часі. Припинення чинності нормативно-правового акта означає і остаточну втрату ним юридичної сили, яку він набуває від дня (моменту) ухвалення (підписання). Але, як відзначає С.Алексєєв, при оцінці правомірності фактів і ситуацій, що відбувалися в минулому, суду, іншому юрисдикційному органу слід керуватися законом, що діяв у той час, коли відбувалися події. Але в ситуації з законом, що має переживаючи силу, скасованим законом слід керуватися і при оцінці сьогоднішніх подій.

Традиційно в літературі наводяться такі підстави припинення дії нормативно-правових актів:

а) закінчення терміну, на який вони були прийняті (наприклад, ЗУ „Про Державний бюджет України на 2004р.” втрачає чинність в 0 год. 01.01.2005р.);

б) зміна обставин, на які вони були розраховані (наприклад, втратили свій сенс і тому припинили дію акти періоду Великої вітчизняної війни після її закінчення);

в) при скасуванні цього акта іншим актом (найпоширеніший випадок):

· пряме скасування нормативного акта уповноваженим на те органом (скасування закону рішенням Конституційного Суду України у разі визнання його невідповідності Конституції України );

· фактична заміна нормативного акта іншим актом, що регулює ту ж групу суспільних відносин.

Зупинення (призупинення) дії нормативно-правового акта - останній момент, що підлягає з'ясуванню при розгляді питання про дію нормативного акта в часі. Під ним звичайно розуміють тимчасове, неостаточне переривання його темпоральної дії, яке обумовлюється певними обставинами і здійснюється у порядку, передбаченому законодавством. Призупинити дію нормативного акта може як орган, що прийняв його, так і інший орган, якщо подібні повноваження надані йому законом. Наприклад, згідно ст.137 Конституції України „з мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності” [6, с.308-314].

3.3 Дія нормативно-правового акта в просторі

Просторова сфера дії нормативно-правового акта - це передбачений діючим законодавством простір, на який поширюється його дія, тобто визначається територіальними межами обов'язковості акта [16, с.92].

Територія держави - це:

§ суходільний простір - земна територія;

§ водний простір - внутрішні води усередині державних меж і територіальні води в межах 12 морських сил;

§ повітряний простір над державними межами - на висоті до 35 кілометрів;

§ військові і торгівельні судна у відкритому морі;

§ повітряні кораблі, що знаходяться у польоті за межами України;

§ космічні об'єкти під прапором і гербом держави;

§ трубопроводи;

§ підводні кабелі і нафтові морські вишки;

§ території дипломатичних представництв і консульств за кордоном.

Нормативні акти діють за територіальним та екстериторіальним принципом.

1. Територіальний принцип - це дія нормативно-правових актів у межах території держави. Залежно від правового статусу суб'єкта прийняття та його змісту нормативно-правові акти можуть поширюватися на:

§ всю територію України (закони України, нормативні Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України);

§ територію Автономної Республіки Крим (нормативні акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та інших її органів);

§ територію відповідних адміністративно-територіальних одиниць або певну їх частину (рішення органів місцевого самоврядування, розпорядження голів місцевих адміністрацій).

2. Екстериторіальний принцип - це дія нормативних актів поза межами держави. Він відомий як право екстериторіальності держав - порядок, відповідно до якого установи або фізичні особи, що розташовані або перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або перебувають на власній національній території і підвладні законам та юрисдикції власної держави. Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що із дозволу держави перебування знаходяться на її території, але розглядаються як частина території держави прапора або пізнавальних знаків. Право екстериторіальності завжди використовувалося для обґрунтування дипломатичних привілеїв та імунітетів - особливих прав та привілеїв, якими наділяються дипломати та члени їх сімей.

Згідно ст.7 Кримінального кодексу України 2001р. „Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо особи, зазначені у частині першій цієї статті, за вчинені злочини зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини”.

На території України застосовується законодавство іноземних держав, якщо це регламентується Конституцією України і законами України, міжнародними договорам з іншими державами. Згідно зі ст.9 Конституції України, Законом України „Про дію міжнародних договорів на території України” укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України і безпосередньо діють на її території [6, с.314-315].

3.4 Дія нормативно-правового акта за колом осіб

Суб'єктна сфера дії нормативно-правового акта - це передбачене законодавством коло осіб, на які поширюватиметься його дія [16, с.92].

Тут поширюється загальне правило: нормативно-правовий акт діє стосовно всіх осіб, які перебувають на території його дії і є суб'єктами відносин, на які розрахований акт. До осіб належать:

а) громадяни держави;

б) іноземні громадяни;

в) особи без громадянства (апатриди);

г) особи з подвійним громадянством (біпатриди);

д) усі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, що не користуються правом екстериторіальності.

Види нормативно-правових актів за колом осіб:

1. Загальні - поширюються на все населення (всіх осіб, що перебувають на території держави). Іноземні громадяни та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах, зобов'язані поважати Конституцію і закони України, можуть користуватись тими самими правами та свободами, що й громадяни України (ст.26 Конституції України, Закон України „Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 року).

2. Спеціальні - розраховані на певне коло осіб. Одні нормативні акти поширюються на всіх індивідуальних та колективних суб'єктів, інші - лише на конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, вчителів тощо). Іноземці порівняні з громадянами держави у певних правах та обов'язках за деякими винятками - на них не поширюється дія деяких нормативно-правових актів України: іноземці не можуть обирати і бути обраними до державних органів і органів місцевого самоврядування, брати участь у референдумах, бути членами політичних партій України, нести військовий обов'язок тощо.

3. Виняткові - роблять винятки із загальних і спеціальних. Глави держав і урядів, співробітники дипломатичних та консульських представництв, службовці міжнародних організацій (на підставі статутів цих організацій або спеціальних угод), деякі інші іноземні громадяни (члени екіпажів військових кораблів, військовослужбовці військових частин та ін.), що знаходяться на території невласної держави, наділені імунітетом - дипломатичним, консульським та ін. Ці особи користуються особистою недоторканістю. Вони звільняються від юрисдикції держави перебування у питаннях, пов'язаних з їх службовою діяльністю [19, с.331-334].

Межі та сфери дії кожного нормативно-правового акта повинні бути чітко визначені. Невизначеність хоча б однієї із сфер може спричинити деформацію дії нормативно-правового акта.

Висновки

Отже, основною формою (джерелом) права в Україні є нормативно-правовий акт. Саме тому так гостро в Україні стоїть питання законотворчості. Воно є актуальним з точки зору оцінки стану законодавчої діяльності на певному сучасному етапі та обґрунтування розвитку законодавства з урахуванням соціальних явищ і змін у суспільних відносинах, прогресивних чи негативних, які вимагають їх законодавчого закріплення. Практика свідчить про необхідність кардинальних змін у цій сфері, поєднання глибоких фундаментальних досліджень з прикладними розробками, порівняльного аналізу законопроектів та здійснення правової реформи.

У системі законодавства України актуальними є вимоги конституційної законності, які можна класифікувати на такі, що стосуються змісту законотворчості (своєчасна зміна, скасування старих законів та їх приписів, прийняття нових); які забезпечують ієрархічну підпорядкованість нормативно-правових актів і верховенство Конституції в системі законодавства; що регламентують окремі форми законотворчого процесу [17, с.3].

Характерними для України є посилення регламентації суспільних відносин: спостерігається кількості законів та підзаконних актів, а також розширення меж і поглиблення деталізації нормативно-правового регулювання, що ускладнює правозастосування та знижує ефективність правової системи. Трохи непокоїть мала частка (близько 4%) законів серед інших нормативно-правових актів, бо дана невелика частка невластива правовій державі. Крім того, законодавство просто „не встигає” за розвитком суспільних відносин, а інколи навіть суперечить раніше прийнятим актам, і цінність багатьох з них нівелюється внутрішньою суперечністю та нестабільністю. Це явно не є перевагою нашої системи законодавства. Проблемою сучасних законів є їх часті розбіжності з Конституцією; декларативність, нерегулюючий характер деяких законів, схожих за змістом на політичний документ, вимагають ставлення до законотворчості як до спеціальної науки, відповідних концепцій і рекомендацій, методик розробки проектів законів на стадіях законотворчості.

Закон буде правовим лише тоді, коли буде відповідати загальновизнаним цінностям, відображатиме інтереси громадян, на основі цінностей має бути сформульована загальна норма. У цьому полягає надзвичайна важливість законотворчої функції законодавця. Але на практиці це не виконується. Часто законодавець помиляється, але ж не так, як помиляється законодавець український!!! Відсутність у нашого законодавця теоретичного осмислення інституту планування законодавчої роботи призводить не лише до погіршення якості законів та подальших незручностей для юристів та й юридично неосвіченого населення, а й до складнощів у процесі реалізації законів та інших нормативно-правових актів. Корені всього цього - насамперед у пізнавальній діяльності суб'єкта законотворчого процесу. Необхідно розробити методику аналізу чинників, що впливають на законотворення, сприяючи їх точному визначенню, досягненню кореляції між ними, регулярно аналізувати правову ситуацію, яка змінюється у країні й регіонах, що надасть можливість простежити динаміку ставлення громадян до чинних законів. Законодавство має спиратися на міцну наукову базу, і тоді можна буде стверджувати про реальне здійснення гасла: закон повинен бути прийнятий не тоді, коли його можна прийняти, а тоді, коли його не можна не прийняти.

Потребує теоретичного осмислення інститут делегування законодавчих повноважень виконавчій владі, що не має призводити до внесення змін у чинні закони. Лише дотримання кожною гілкою влади своєї компетенції допоможе забезпечити ставлення до закону як до головного джерела права, зміцнити його верховенство у системі нормативно-правових актів. Законотворча діяльність підпорядкована лише одній меті - творити правовий закон.

Важливим завданням є розробка таких механізмів, які б упередили „вторгнення” Верховної Ради і Президента у сферу компетенції одне одного. Крім того, законотворчість є одним із шляхів подолання колізій, і її змістом є прийняття рішень органом правотворчості у разі вияву колізуючих норм. Двома важливими властивостями закону є регулювання законом найстійкіших та найважливіших суспільних відносин (тобто прийняття законів з найдрібніших питань підривало б їх авторитетність) і незворотна дія закону (забезпечує правопорядок та законність, перешкоджає довільному тлумаченню і застосуванню юридичних норм).

Важлива проблема - невизначеність законодавчого процесу при високих темпах формування законодавства. Її вирішенню мають допомогти закон про нормативно-правові акти (пропозиція його прийняти існує ще з 1985 року, але Верховна Рада досі не може цього зробити) та закон про закони і законодавчу діяльність в Україні (так званий „закон для законів” для усунення недоліків техніко-юридичного і змістовного характеру).

Реалізація цих та інших не менш важливих вимог сприятиме створенню оптимального за формою і змістом вітчизняного законодавства, а це вже буде крок до правової держави і громадянського суспільства. Саме тому від законотворчості значною мірою залежить, чи піде Україна шляхом демократії, побудови ринкової економіки, чи й далі триватиме стан невизначеності та коливань [17, с.3-7].

Список використаних джерел

1. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. - М.: Юрид. лит., 1982. - Т.2. - 360с.

2. Андрусяк Т.Г. Теорія держави і права. - Львів, 1997.

3. Витченко А.М. Метод правового регулирования социалистических общественных отношений. - Саратов, 1974.

4. Гайворонський В. Джерела права // Вісник Академії правових наук України. - №3. - с. 56-65.

5. Головченко В. Чи може бути правовий акт ненормативним? // Юридичний вісник України. - 1997. - 13-17 листопада (№46). - с.29-32.

6. Загальна теорія держави і права / М.В. Цвік, В.Д. Ткачеко, Л.Л. Богагова. - Х.: Право, 2002. - 432с.

7. Заєць А. Принцип верховенства права. - с.4.

8. Карташов В.Н. Введение в общую теорию правовой системы общества. Ч.2.: Текст лекций. - Ярославль, 1996. - 100с.

9. Комаров А.С. Общая теория государства и права: Курс лекций (2-е издание испр. и доп.) - М., 1995. - 312с.

10. Котюк В.О. Теорія права: курс лекцій: Навчальний посібник для юридичних факультетів вузів. - К.: Вентурі, 1996. - 208с.

11. Мурашин О.Г. До питання про поняття правового акта // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - №12. - с.7-9.

12. Мурашин О.Г. Формула підзаконності: призначення та складові // Часопис Київського університету права. - 2002. - №4. - с.3-6.

13. Нечитайленко А.А. Основы теории права, - Х., 1998.

14. Новий тлумачний словник української мови: У 4-х т. - К.: Аконт,1998.

15. Петражицкий Л.И. Теория права и государства в связи с теорией нравственности. - СПб., 1910. - Т.II.

16. Плечій О. Межі та сфери дії нормативно-правових актів: загальнотеоретичний аналіз // Митна справа. - 2003. - №1. - с.91-94.

17. Пронюк Н. Проблеми та перспективи законотворчості в Україні // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - №10. - с.3-7.

18. Рабинович П.М. Сферы и пределы правового регулирования // ХХVII Съезд КПСС и развитие теории государства и права. - Свердловск, 1987.

19. Скакун О. Ф. Теорія держави і права, - Х., 2001.

20. ТГП: Курс лекций (под ред. Н.И. Матузова и А.В.Малько). - М. - Юристъ, 2000. - 776с. С.375 .

21. Теория государства и права: Учебник / Под ред. В.К. Бабаева. - М.: Юристъ, 1999. -592с.

22. Теорія держави і права (опорні конспекти) / Автор-упорядник Кравчук М.В. - К., Атіка, 2003. - 288с.

23. Хропанюк В.Н. Теория государства и права, 1996.

24. Шаповал В. Конституція як форма (джерело) конституційного права України (питання теорії)//Право України. - 1999. - №6. - С.5.