Цивільно-правова відповідальність

Реферат

З ДИСЦИПЛІНИ

«Правознавство»

на тему:

«Цивільно-правова відповідальність»

Зміст

Вступ.

Захист цивільних прав:

Поняття і зміст захисту цивільних прав.

Способи захисту цивільних прав.

Система державних та громадських органів, що здійснюють захист цивільних прав організацій і громадян.

Які умови (підстави) цивільно-правової відповідальності?

Правові наслідки невиконання або неналежного виконання цивільного обов'язку.

Санкції за невиконання або неналежне виконання цивільного обов'язку.

Поняття, види та форми цивільно-правової відповідальності.

Підстави (умови) цивільно-правової відповідаьності.

Підстави звільнення від цивільно-правової відповідальності.

Особливості цивільно-правової выдповідальності.

Дольова, солідарна та субсидіарна відповідальність.

Договірна і позадоговірна відповідальність

Поняття делікту.

Звільнення від відповідальності.

Відповідальність без вини, поняття джерела підвищеної небезпеки.

Непереборна сила, вина кредитора, крайня необхідність.

Відповідальність неповнолітніх і їх батьків.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Цивільно-правова відповідальність - установлена законом негативна реакція держави на цивільне правопорушення, що виявляється в позбавленні особи певних цивільних прав чи накладенні на неї обов'язків майнового характеру. Вона є однією з форм державного примусу, оскільки пов'язана з застосуванням санкцій майнового характеру, спрямованих на відновлення порушених прав і стимулювання нормальних ринкових відносин, і полягає у стягненні неустойки, штрафу або пені.

Підставами для цивільно-правової відповідальності є: наявність майнової шкоди (у грошовому виразі - майнових збитків); протиправність поведінки (дія чи бездіяльність); вина; причинний зв'язок між збитком і протиправною поведінкою.

Тільки сукупність зазначених умов дає підставу для притягнення до цивільно-правової відповідальності.

Під майновою шкодою слід розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержання доходів; грошовий вираз майнової шкоди називають іще збитками. Збитки поділяються на два види: позитивна шкода (будь-яке зменшення наявного майна) і упущена вигода (неодержані доходи, що їх мав би одержати кредитор, якби зобов'язання було виконане).

Відповідальність настає лише за умови, що дії чи бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадоговірну шкоду, є протиправними або забороненими законом.

Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини, тобто відповідальність настає лише за вини заподіювача шкоди. Вину визначають як психічне ставлення особи до своєї протиправної дії. На відміну від кримінального законодавства, цивільне законодавство встановлює презумпцію вини боржника, тобто особа, яка не виконала зобов'язання або вчинила позадоговірну шкоду, вважається винною, поки не доведе протилежного.

Вина може бути у формі умислу (коли правопорушник передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки та бажає їх настання або ставиться до їх настання байдуже) чи необережності (передбачення настання негативних наслідків своєї протиправної дії, але з легковажним наміром їх відвернути, уникнути, себто правопорушник не бажає настання цих негативних наслідків).

Умовою цивільно-правової відповідальності є також наявність причинного зв'язку між протиправною дією боржника і тим негативним наслідком, що настав через цю протиправну дію.

Різновидностями цивільно-правової відповідальності є:

- договірна та позадоговірна;

- часткова і солідарна;

- основна й субсидіарна (додаткова);

- повна та обмежена.

За деякі дії цивільно-правова відповідальність може накладатися без вини, якщо вона обумовлена законом чи угодою. Зокрема, до них слід віднести такі випадки:

- за невиконання грошового зобов'язання;

- зберігача за втрату, недостачу чи пошкодження майна;

- за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.

Договірна відповідальність настає в разі порушення договору. Позадоговірна відповідальність настає у випадках вчинення шкоди чужому здоров'ю або майну, коли між заподіювачем шкоди і потерпілим цивільно-правового договору не було.

Відповідно до цивільного законодавства боржник, який не виконав або виконав неналежним чином зобов'язання, вчинив позадоговірну шкоду, повинен повністю відшкодувати завдані кредитору збитки (витрати, зроблені кредитором, втрату й пошкодження його майна, а також не одержані ним доходи).

Якщо в цивільному правовідношенні є декілька зобов'язаних осіб, то може мати місце часткова, солідарна або субсидіарна відповідальність. За часткової відповідальності кожна із зобов'язаних осіб несе відповідальність тільки у своїй частці. За солідарної відповідальності кредитор має право звернути стягнення на майно всіх боржників, частини їх або одного з них. Виконання солідарного зобов'язання одним із декількох боржників звільняє останніх од відповідальності. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Субсидіарна, або додаткова, відповідальність має місце за наявності, крім основного боржника, ще й додаткового. У разі неможливості відшкодовування збитків основним боржником до відповідальності притягається додатковий. Скажімо, за вчинену шкоду неповнолітнім віком від 15 до 18 років несе відповідальність він сам за наявності у нього власного майна. Якщо такого майна він не має, то відшкодовувати вчинену ним шкоду зобов'язані його батьки чи піклувальники. Боржник звільняється од відповідальності за невиконання зобов'язання або вчинення позадоговірної шкоди, коли мають місце непереборна сила чи випадок.

Поняття і зміст захисту цивільних прав

Однією з умов прийняття України до Ради Європи були ухвалені Парламентською Асамблеєю 1995 року рекомендації, щодо концепції правової політики у галузі захисту прав людини.

Конституція України встановила гарантії реалізації та захисту прав і свобод громадян та організацій. Конституційні норми, які закріплюють ці права і інтереси, виступають основою для деталізації їх у галузевому законодавстві, регулювання усіх аспектів їх дії, і для визначення юридичних гарантій реалізації, а також для встановлення процесуального порядку захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових (цивільних) прав, охороняємих законом інтересів і свобод, у тому числі засобами цивільного процесуального права.

Так за особою завжди зберігаються певні, так звані, “законні” права. Прикладом таких прав можуть бути права, встановлені в статтях 55, 56 та 59 Конституції України. В цих статтях йдеться про право на судовий захист; право на оскарження в суді рішень, дій та бездіяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування; право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю відповідних органів; право на юридичну допомогу з боку держави тощо.

Діяльність держави виражається в захисті цивільних прав і охоронюваних законом інтересів різними методами і способами.

Способи захисту цивільних прав

Способи захисту суб'єктивних цивільних прав - це закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється встановлення, визначення, порушених спірних прав і вплив на правопорушника Див. Цивільне право. Підручник під ред. О.А.Підопригора, Д.В. Боброва “Вентурі”, К., 1997, ч.1, с.188..

Правовий захист здійснюється різними способами. Стаття 6 ЦК України визначає такі способи захисту:

1) визначення цивільних прав;

2) відновлення становища, яке існувало до порушення прав, і припинення дій, що порушують право;

3) присудження до виконання обов'язку в натурі;

4) зміна або припинення правовідношення;

5) компенсація моральної шкоди;

6) стягення з особи, яка порушила право заподіяних нею збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, - неустойки (штрафу, пені).

Даний перелік навряд чи можна назвати довершеним, адже він має суттеві недоліки, які стосуються структури (зокрема об'єднання окремих самостійних способів зхисту в один) та змісту визначених способів.

Однак, закріплення у законі способів захисту навіть у такому недовершеному вигляді має дуже важливе значення, адже потерпілі мають можливість зоорієнтуватися у виборі способу захисту, що значно полегшує їх вибір.

Як правило, особа, право чи інтерес якої постраждали, може використати не будь-який, а конкретний спосіб захисту свого права. Часто спосіб захисту порушеного права прямо визнаний спеціальним законом, який регламентує конкретне цивільне правововідношення. Так, наприклад, власник, який незаконно позбавлений права володіння майном, згідно за ст. 145 ЦК, має право тільки витребувати його із чужого незаконного володіння, тобто відновити становище, яке існувало до порушення права. Однак, частіше, власнику суб'єктивного права надається можливість самому вибирати спосіб захисту свого порушеного права. Наприклад, за договором підряду, якщо підрядчик допустив відступи від умов договору, що погіршили роботу, або допустив інші недоліки в роботі, замовник вправі за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення зазначених недоліків у відповідний строк або відшкодування понесених ним необхідних витрат по виправленню своїми засобами недоліків роботи (якщо договором передбачено таке право замовника), або відповідного зменшення винагороди за роботу (ст. 344 ЦК України).

Визначення у спеціальних нормах тих чи інших способів захисту, так само, як і вибір способу захисту із перелічених ст. 6 ЦК України (якщо у спеціальних нормах немає вказівок на конкретні способи захисту), залежать від специфіки права, яке потребує захисту, та характеру порушення. Так, наприклад, такі способи захисту, як відшкодування збитків та стягення неустойки застосовуються у випадках порушень майнових прав. І, навпаки, припинення дій, що порушують право (або створюють загрозу його порушення), застосовуються для захисту особистих немайнових прав.

Достатньо очевидний вплив на вибір способу захисту і характеру правовопорушення. Так, якщо внаслідок правопорушення суб'єктивне право повністю знищується і відновити становище, яке існувало до порушення права, практично неможливо - виникає потреба у таких способах захисту, які направлені на відновлення завданої шкоди, це може бути стягнення збитків і неустойки, виконання обов'язку в натурі та інше.

Таким чином, незважаючи на те, що особа, суб'єктивне право якої порушено, може сама вибрати конкретний спосіб його захисту (в межах визначених законом), сам цей вибір зумовлюється заначеними вище обставинами.

Способи захисту, визначені в ст. 6 ЦК України неоднорідні за своєю юридичною природою, що також суттєво впливає на можливості їх реалізації. У юридичній літературі зустрічається поділ їх на способи захисту і способи відповідальності, які різняться між собою підставами застосування, соціальним призначенням, функціями, які вони виконують, принципами реалізації і деякими іншими моментами Див. Косінов С., Співвідношення заходів захисту і мір відповідальності у цивільному праві України, Право України, 1998, № 12, с.95. .

Загальне правило передбачає, що способи відповідальності на відміну від способів захисту, застосовуються тільки до винного порушника суб'єктивного права і виражається у додаткових обмеженнях у вигляді позбавлення правопорушника певних прав або покладання на нього додаткових обов'язків Див. там же, с. 96. Серед способів захисту цивільних прав ст.6 ЦК України, способами відповідальності можуть бути визначені відшкодування збитків, стягення неустойки та компенсація моральної шкоди - всі інші є способами захисту.

Проаналізуємо детальніше способи захисту, визначені статтею 6 ЦК України.

1. Визнання цивільних прав. Необхідність у цьому способі захисту виникає тоді, коли наявність у особі певного суб'єктивного права невизнається, заперечується або є реальна загроза такого невизнання у майбутньому, тобто вимога про визнання права подається для підтвердження його реального існування.

Часто невизначеність суб'єктивного права призводить до неможливості його використання або ж перешкоджає такому використанню. Наприклад, якщо власник жилого будинку не має на нього правоустановчих документів, він не може цей будинок продати, обміняти та інше. Визнання права є способом усунення невизначенності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для його реалізації і запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.

Визнання права (або точніше - охоронюваного законом інтересу суб'єкта) як способу його захисту здійснюється тільки у судовому порядку. Вимога позивача про визнання права зверенена не до відповідача, а до суду який повинен офіційно підтвердити наявність або відсутність у позивача спірного права.

Треба зазначити, що у більшості випадків вимога про визначення суб'єктивного права є необхідною передумовою застосування інших, предбачених ст. 6 ЦК України, способів захисту. Наприклад, щоб відновити становище, яке існувало до порушення права або примусити боржника до виконання зобов'язання в натурі, позивач повинен довести, що він володіє певним правом, захисту якого він домагається. Однак, бувають випадки, коли вимога про визнання права має самостійне значення і не поглинається іншими способами захисту. Так, визнання права, як способу захисту права, застосовується при захисті права власності, права авторства, права господарського відання та інших прав.

2. Припинення дій, що порушують право. Як і визнання права, даний спосіб захисту може застосовуватись у поєднанні з іншими способами захисту, наприклад, стягенням збитків або неустойки, або мати самостійне значенння. В останньому випадку інтерес власника суб'єктивного права виражається у тому, щоб припинити порушення його права або ліквідувати загрозу його порушення. Так, наприклад, автор твору, якщо він незаконно використовується (готується до друку без відома автора, перекручується та ін.) третіми особами, може вимагати припинення цих дій не висуваючи інших, наприклад, майнових претензій.

3. Відновлення становища, що існувало до порушення права. Як самостійний спосіб захисту застосовується у тих випадках, коли порушене суб'єктивне право внаслідок правопорушення не зупиняє свого існування і може бути реально поновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, адже протиправна поведінка може викликати зміни як у майновій так і у особистій сферах життя особи.

Особа, яка вчинила протиправну поведінку, може бути примушена судом до відновлення того стану, який існував до правопорушення.

Даний спосіб захисту застосовується, наприклад, у разі задоволення віндикаційних та негаторних вимог. Так, наприклад, згідно зі ст. 50 Закону України “Про власність”, власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння. А п.2 ст. 48 цього Закону визначає право власника вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення непов'язані з позбавленням володіння Див. Закон України, Збірник, Українська правнича фундація, К., 1996, т.2, с.105. Так, власник може вимагати від сусіда прибрати будівельні матеріали, якщо вони заважають йому використовувати автомобіль (немає можливості виїхати з гаража). Особа, яка поширила неправдиві, ганебні відомості зобов'язується спростувати їх, що сприяє здійсненню захисту честі, гідності і ділової репутації громадян (органзацій).

4. Присудження до виконання обов'язку в натурі. Іноді в юридичній літературі цей спосіб називається ще реальним виконанням. Для цього способу характерним є те, що порушник за вимогою потерпілого повинен реально виконати ті дії, які передбачені зобов'язанням між сторонами. Насамперед мова йде про виконання обов'язку за договором. За рішенням суду особа присуджується до виконання також за змістом обов'язку, який вона не виконала добровільно. Ст. 208 ЦК України передбачається, що у разі невиконання зобов'язання передати індивідуально визначену річ у власність або у користування кредиторові, останній вправі вимагати відібрання цієї річі у боржника і передачі її йому.

Виконання обов'язку в натурі протиставляється виплаті грошової компенсації. Однак очевидно, що інтерес потерпілого не завжди може бути задоволений такою заміною. Він має право вимагати від контрагента фактичного здійснення тих дій, які є предметом відповідного зобов'язання, наприклад, реальної передачі речі, виконання робіт, надання послуг та інше. Тільки у тих випадках, коли реальне виконання об'єктивно неможливе або небажано для потерпілого, даний спосіб може бути замінений іншим способом захисту за вибором потерпілого.

Важливим є ще один момент, який характерезує даний спосіб захисту. Оскільки обов'язок тісно пов'язаний з особою, то він може бути виконаний лише добровільно. Адже, не можна примусити, наприклад, підрядчика побудувати певний об'єкт, про що було домовлено у договорі, чи примусити набувача до реального виконання своїх обов'язків за договором довічного утримання.

5. Зміна або припинення правовідношення. Спосіб зміни правововідношення може відбуватися шляхом зміни предмета зобов'язання, змісту прав та обов'зків.Так, покупець, якому передана річ неналежної якості (якщо її недоліки не були застережені продавцем), має право за своїм вибором вимагати заміни речі, відповідного зменшення купівельної ціни, безоплатного усунення недоліків речі та інше. (ст. 234 ЦК України). За вимогою підрядчика суд може змінити термін виконання роботи, якщо це обумовлено обставинами, за які він не відповідає.

Припинення правовідношення, як спосіб захисту застосовується при розірванні договорів. Так, відчужувач жилого будинку може відмовитись від договору довічного утримання, якщо набувач не виконує обов'язків, прийнятих ним за цим договором. Наймач може вимагати розірвання договору найму, якщо майно в силу обставин, за які він не відповідає, виявляється в стані, непридатному для користування (ст. 270 ЦК України).

Як правило такий спосіб захисту реалізується у судовому порядку, але не виключається і самостійне його застосування потерпілим. Важливо, що можливість припинення або зміни правовідношення була прямо передбачена законом або договором.

Характерним для цього способу є те, що він може застосовуватися у зв'язку з винними і невинними діями контрагента.

6. Стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків. Це найбільш поширений спосіб захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, який використовується у сфері як договірних, так і не договірних відносин.

На відміну від виконання обов'язку в натурі, наприклад, обов'язок боржника видати кредитору речі того ж роду і якості, у даному випадку майновий інтерес потерпілого задовольняється за рахунок грошової компенсації понесених ним майнових збитків. При цьому така компенсація може бути прямо пов'язана за розміром завданої шкоди. Основна форма компенсації завданої потерпілому шкоди - це відшкодування збитків (ст. 203 ЦК України).

У цивільному законодавстві вживається два терміни - це “відшкодування збитків” та “відшкодування шкоди”. Розмежовуються вони в залежності від сфери виникнення негативних наслідків. Якщо вони виникають через невиконання договору, то вживається слово “збитки”. А, якщо з інших причин - пошкодження чи знищення майна, смерть, каліцтво, ушкодження здоров'я і інших причин, не повов'язних з договірними відносинами, то вживається слово “шкода”. Але зміст їх один і той же Див. Циільне право. Підручник під ред. О.А.Підопригора, Д.В.Боброва, “Вентурі”, К.,1997, ч.1с.191 .

Під збитками розуміють витрати, які особа, право якої порушено, зробила або мусить зробити для відновлення свого права, знищення або пошкодження майна (реальні збитки), а також неотримані доходи, які ця особа мала б за звичайних обставин отримати, якби її право не було порушене (неодержана користь).

7. Стягнення неустойки (штрафи, пені). Неустойку, штраф та пеню об'єднує те, що вони є певними грошовими сумами, які визначені законом або договором і сплачуються у разі невиконання договірного обов'язку.

Стаття 204 ЦК України встановлює механізм взаємозв'язку неустойки та збитків. Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовуються в частині, непокритій неустойкою (штрафом, пенею).

Більш детальний аналіз неустойки даний у розділі про способи забезпечення виконання зобов'язання.

8. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди як цивільно-правовий спосіб захисту з'явилося в нашій правовій системі порівняно недавно.

На сьогодні цей інститут права вбирає окремі статті спеціальних законів, зокрема, ст. 49 Закону України “Про інформацію”, ст. 12 Закону України “Про охорону праці”, ст. 24 Закону України “Про захист прав споживачів”, ст. 5 Закону України “Про службу безпеки” та інші, які передбачають можливість чи обов'язок відшкодування моральної шкоди в певних випадках, а також ст. 6 чинного Цивільного кодексу України, яка називає компенсацію моральної шкоди серед способів захисту прав, ст. 7, яка надає право особі вимагати відшкодування немайнової шкоди у випадках посягання на честь, гідність чи ділову репутацію, та ст. 440', що регулює загальний порядок відшкодування такої шкоди Див. Шімон С., Відшкодування моральної шкоди в проекті Цивільного кодексу України, Право України, 1997, № 10, с. 23. .

Згідно з роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1195 року №4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” під моральною (немайновою) шкодою треба розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб Див. Відшкодування матеріальної і моральної шкоди та компенсаційні виплати:нормативні акти, роз'яснення, коментарі. Бюлетень законодавства і юридичної практики, 1997, №№9-10, “Юрінком”, К., 1988, с. 315 .

Однак, слід зазначити, що на думку багатьох фахівців таке визначення не є точним, оскільки в ньому поняття “моральні страждання” відокремлюється від поняття “фізичні страждання”.

Якщо визначати моральної (немайнової) шкоди для фізичних та юридичних осіб доцільно було б відійти від визначення моральності в заподіянні шкоди, замінивши поняття “моральна шкода” поняттям “немайнова шкода”.

Зокрема, останне може мати таке визначення: немайнова шкода - це негативні наслідки морального або іншого немайнового характеру, які виникли внаслідок фізичних страждань, порушень немайнових або тісно пов'язаних з майновими прав чи інших негативних явищ, викликаних неправомірними діяннями.

Пленум Верховоного Суду України роз'яснюючи в постанові порядок застосування норм чинного законодавства, у п. 2 зазначає, що такі спори розглядаються судами у випадках, коли право на компенсацію моральної шкоди передбачено спеціальним законодавством Див. Відшкодування матеріальної і моральної шкоди та компенсаційні виплати:нормативні акти, роз'яснення, коментарі. Бюлетень законодавства і юридичної практики, 1997, №№9-10, “Юрінком”, К., 1988, с. 316.. Що ж до її відшкодування у сфері трудових відносин Пленум взагалі дав роз'яснення про таку можливість лише у випадках, коли це було передбачено умовами укладеного сторонами контракту або коли така шкода є наслідком небезпечних чи шкідливих умов праці.

Відповідно до такого роз'яснення рішенням Радянського районного суду м.Києва від 12 січня 1996 р. відновлено у відшкодуванні моральної шкоди гр. І за позовом до гр. М. За матеріалами справи гр.І був безпідставно (що встановлено судом і незаконне рішення скасовано) відсторонений від роботи на посаді президента компанії, чим порушені його особисті права та завдана моральна шкода, яка на думку позивача полягагла у тому, що принижені його гідність, ділова репутація, зруйновані налагоджені ним раніше зв'язки з вітчизняними та закордонними колегами, не відбулася його участь у багатьох переговорах з представниками іноземних компаній, зірваний виступ з доповіддю на міжнародній конференції за кордоном, організатором якої він особисто виступав та ін., і нарешті, в нього загострилися хронічні захворювання і суттєво погіршився стан здоров'я.

Суд відмовив у позові гр. І, посилаючись на відсутність спеціального закону, оскільки ст. 173' Кодексу про працю України передбачає відшкодування моральної шкоди лише у випадках, коли до неї призвели небезпечні або шкідливі умови праці.

Однак рішення суду не узгоджується з вимогами закону про повне відшкодування шкоди, зокрема ст. 6 та ст. 440' ЦК України, якими передбачена можливість захисту цивільних прав поряд з іншими способами шляхом відшкодування моральної шкоди. Таке правило має поширюватися на всі зобов'язання, що виникають із заподіяння шкоди і передбачених гл. 40 ЦК України.

Більш правильним є роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 року “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди (далі роз'яснення Вищого арбітражного суду), в якому, зокрема, зазначено, що чинне законодавство не містить вичерпного переліку обставин, за яких юридична особа може вважати, що їй заподіяно моральну шкоду Див. Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України, Українська правнича фундація, К., 1997, с. 136..

Таким чином, відповідно до ст. 440' ЦК України фізична або юридична особа має право вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди у разі порушення її права неправомірними діями в будь-яких правовідносинах.

Найпоширенішими випадками, коли вирішується питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, є:

1) поширення, у тому числі через засоби масової інформації, відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, порочать честь, гідність, ділову репутацію;

2) ушкодження здоров'я, пов'язане з виконанням трудових обов'язків;

3) неправомірні дії посадових та службових осіб, органів державної влади, дізнання, слідства, прокуратури, суду;

4) порушення авторських прав;

5) порушення прав споживачів.

Правило ст. 443 ЦК України обмежує дію ст. 440' ЦК тим, що суди можуть нести відповідальність за шкоду, заподіяну громадянину, тільки у певних випадках і в порядку, встановленому законом.

Законом не передбачено розгляд у судовому порядку вимог про відшкодування шкоди, пов'язаної з розглядом і вирішенням цивільних страв.

Відповідно до цього положення ухвалою суду Кіровоградського обласного суду від 5 квітня 1994 р. було відмовлено у прийнятті позовної заяви громадянина Т.

Т. звернувся до суду з позовом до Світловодського міського суду Кіровоградської обл. і управління юстиції цієї області про відшкодування моральної шкоди. Свої позовні вимоги Т. обгрунтував тим, що міський суд тривалий час не розглядає його скарги на дії адміністративних органів, а управління юстиції не вжило належних заходів до усунення тяганини за його скаргою, що завдало йому моральної шкоди.

Судова колегія Верховного Суду України погодилась з висновком судді Кіровоградського обласного суду про відмову у позовній заяві.

Як уже зазначалося, моральна (немайнова) шкода є наслідком будь-якого правопорушення. Тому деякі автори вважають, що що факт її заподіяння не потребує доведення: він стає очевидним, як тільки буде доведено протиправну поведінку. Однак, це твердження не узгоджується з положеннями ст. 30 ЦПК України. Адже відповідно до цієї статті, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. таким чином, звільнення особи від доведення факту моральної (немайнової) шкоди не відповідає наведеній правовій нормі.

Моральна (немайнова) шкода проявляється по-різному. По-різному вона сприймається особою, так само по-різному проявляється вона зовні у особи в залежності від її внутрішнього сприйняття. Тому, спори, пов'язані з її відшкодуванням, мають свої особливості. Однак, вони повинні розглядатися на підставі загальних норм і принципів цивільного судочинства. Так, в п.17 постанови Пленуму Верховного Суду України зазначено, що суддя повинен залежно від конкретних обставиин справи, витребувати від позивача подання доказів про порушення його законних прав і заподіяну цим моральну шкоду Див. Відшкодування матеріальної і моральної шкоди та компенсаційні виплати: нормативні акти, роз'яснення, коментарі. Бюлетень законодавства і юридичної практики, 1997, №9-10, “Юрінком”, К.,1998, с.825.

Предметом доведення повинна бути і глибина моральної (немайнової) шкоди, від якої фактично в кінцевому підсумку залежить розмір та форми відшкодування останньої.

Відповідно до ст. 440' ЦК України моральна шкода відшкодовується на підставі рішення суду, який також встановлює розмір відшкодування.

Обмеження щодо відшкодування цієї шкоди лише судом входить в суперечність з іншими правовими нормами. Так, відповідно до ст. 2 ЦК України цим Кодексом регулюються відносини юридичних осіб між собою. Ст. 6 ЦК України визначає, що захист цивільних прав здійснюється не тільки судами загальної юрисдикції, а й арбітражними та третейськими судами, а також встановлює, що одними із шляхів такого захисту є компенсація моральної шкоди. Тобто, коло органів, які можуть визначати розмір та форми відшкодування моральної шкоди фактично ширше, ніж визначено у ст. 440' ЦК України. Тим більше, що як свідчить практика, відшкодування цієї шкоди однією юридичною сособою іншій здійснюється на підставі рішень арбітражних судів. Відповідно до роз'яснення Вищого арбітражного суду юридична особа має право вимагати відшкодування цієї шкоди відповідно до ст. 7 і 440 ЦК України, а також інших спеціальних законодавчих актів Див. Відшкодування матеріальної і моральної шкоди та компенсаційні виплати: нормативні акти, роз'яснення, коментарі. Бюлетень законодавства і юридичної практики, 1997, №9-10, “Юрінком”, К.,1998, с. 826. .

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди однією юридичною особою іншій у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням договірних зобов'язань за рішенням арбітражного суду неможливе. Відповідно до листа Вищого арбітражного суду України від 27 квітня 1995 р. “Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів” обов'язком щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди , передбаченої ст. 440' ЦК України, пов'язаний із зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, а не із зобов'язання, яке виникає з договору чи з інших підстав (ст. 4 ЦК України) Див. там же, с. 826.. Якщо однією з сторін спору щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди виступає фізична особа, такий спір розглядається лише в суді.

Серед органів, які мають право вирішувати питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, крім судів та арбітражних судів, всупереч ст. 440' ЦК України деякими нормативними актами передбачені власник підприємства, установи, організації; профспілковий орган; комісії по розгляду трудових спорів; органи державного соціального страхування (пп. 11, 33 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472; п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди) Див. там же, с. 827.

Разом з тим при вирішенні питання про органи, які можуть вирішувати проблеми відшкодування моральної (немайнової) шкоди треба виходити з вимог Конституції України, яка передбачає можливість захисту громадянами своїх прав з будь-яких правовідносин безпосередньо в судових органах. Тобто звернення до позасудових органів комісій по розгляду трудових спорів, профкомів тощо) не є обов'язковим. Підтвердження цього положення знаходиться у ст. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 11 листопада 1996 р. “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” Див. Постанова Пленуму Верховного Суду “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” №9 від 11 листопада 1996 р.Вісник Верхоного Суду України, №2, с.11. .

Статтею 440 ЦК України встановлено лише мінімальний розмір відшкодування цієї шкоди - п'ять мінімальних розмірів заробітної плати. Максимальний же розмір даною правовою нормою не обмежується, адже це питання у кожному конкретному випадку повинно вирішуватися з урахуванням фізичних страждань, рівня порушення душевного спокою, ділової репутації та інших критеріїв.

Водночас деякі законодавчі та інші акти встановлюють можливість застосування іншого мінімального розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Так, згідно зі ст. 13 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові діями органів попереднього слідства, прокуратури і суду” та п. 17 Положення про його застосування відшкодовування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться, виходячи не менше як з одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Якщо враховувати, що слідство або суд можуть бути проведені менш ніж за п'ять місяців, то виявиться, що мінімальний розмір відшкодування може бути меншим, ніж це передбачено ЦК України Див. Відшкодування матеріальної і моральної шкоди та компенсаційні виплати: нормативні акти, роз'яснення, коментарі. Бюлетень законодавства і юридичної практики, 1997, №9-10, “Юрінком”, К., 1998, с.827.

Неузгодженість норм, які регулюють однорідні правовідношення створює колізії чинного законодавства, це відноситься і про питання про розмір відшкодування моральної шкоди. Так, 3 жовтня 1997 р. Постановю Кабінету Міністрів України № 1100 внесено зміни та доповнення до Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'заним з виконанням ним трудових обов'язків, які змінили основу розрахунків моральної (немайнової) шкоди, передбачену ст. 440' ЦК України. Якщо ст. 440' пов'язує мінімальний розмір відшкодування з мінімальною заробітною платою, то постанова Кабінету Міністрів України, встановлюючи максимальний розмір відшкодування моральної шкоди, виходить з неоподаткованого мінімуму доходів громадян Див. там же, с. 827.

Всупереч мінімальному розміру відшкодування моральної шкоди є положення п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України, який зобов'язує суд визначити розмір такого відшкодування в межах заявлених вимог. А якщо вимоги менше встановленого чинним законодавством мінімального розміру?

Безумовно, моральну шкоду неможливо відшкодувати у повному обсязі, оскільки немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, гідності особи. Будь-яка компенсація цієї шкоди не може бути адекватною справжнім стражданням, а тому будь-який її розмір може мати лише чисто умовний вираз. Тим більше, якщо така компенсація стосується юридичної особи.

Існують певні критерії при визначенні виплат по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди. Головне в них - це глибина, тривалість психологічних страждань (для людини), втарати немайнового характеру (для юридичної особи), які виникли в результаті протиправного діяння, і можливість якмога швидшого відновлення цих втарат, досягення психологічної рівноваги.

Важливим чинником визначення розміру відшкодування моральної шкоди є наявність і вид (намір або необережність) вини особи, яка заподіяла шкоду. Однак існують обставини, при наявності яких законодавство звільняє винну особу від відповідальності. До них, наприклад, відносяться: поширення відомостей, що не відповідають дійсності, які містяться в офіційних повідомленнях, були одержані від інформаційних агентств або прес-служб державних органів і органів об'єднань громадян або є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншими засобами масової інформації (з посиланням на джерело, тобто на друковане видання або телерадіоорганізацію (канал)), наводились в офіційних виступах посадових осіб державних органів, народних депутатів або в авторських виступах, які передаються в ефір без попереднього запису.

При визначенні розміру та форми відшкодування моральної шкоди треба також враховувати функції, які повинно виконувати таке відшкодування (сатисфакція, компенсаційна функція) Див. Відшкодування матеріальної і моральної шкоди та компенсаційні виплати: нормативні акти, роз'яснення, коментарі. Бюлетень законодавства і юридичної практики, 1997, №9-10, “Юрінком”, К., 1998, с. 828.

Які б фактори не впливали в кожному конкретному випадку на розмір відшкодування, очевидним є те, що цей розмір повинен бути максимально адекватним заподіяній шкоді.

Доведення наявності моральної шкоди, глибини останньої є важливим фактором вирішення питання про її відшкодування.

Доведення наявності цієї шкоди здійснюється у відповідних юрисдикційних органах. Доказами можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обгрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ст. 27 ЦПК України).

Ці дані встановлюються показаннями свідків, висновками експертів, письмовими доказами (наприклад, медичними довідками, висновками).

Відповідно до ст. 83 ЦК України на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, як правило, позовна давність не поширюється. Винятком з цього правила є правовідносини, пов'язані з відшкодуванням моральної (немайнової) шкоди:

1) заподіяної поширенням відмостей, що не відповідають дійсності та ганьблять честь, гідність чи ділову репутацію - згідно з ч. 3 ст. 7 ЦК України строк позовної давності становить один рік;

2) заподіяної працівникові у випадках, передбачених контрактом, укладеним між власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом та працівником, або заподіяної працівникові внаслідок небезпечних чи шкідливих умов праці - згідно з ч. 1 ст. 223 Кодексу законів про працю (КЗпП) строк позовної давності становить три місяці.

Важливе значення при вирішенні питання про застосування позовної давності має початок перебігу її строку. За правилами ст. 76 ЦК України цей перебіг починається з дня вининкнення права на позов, тобто з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. У тих випадках, коли строк позовної давності застосовується для відшкодування моральної шкоди, днем, з якого починається його перебіг, може бути, наприклад, день публікації в друкованому засобі масової інформації матеріалу, який не відповідає дійсності. ганьбить честь, гідність, ділову репутацію, або день виходу такої інформації в телерадіоефірі.

При вирішенні питання про застосування строку позовної давності необхідно також врахувати й інші правила, встановлені для позовної давності, зокрема, випадки зупинення або переривання перебігу цього строку, можливість його поновлення тощо.

У будь-яких випадках вимоги про захист порушеного права відповідно до ст. 74 ЦК України повинні прийматися судом, арбітражним або третейським судами незалежно від закінчення позовної давності.

Розглянутий перелік способів захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій не є вичерпним (неповнй). Це прямо витікає з ст. 6 ЦК України. яка зазначає, що цивільне право може бути захищене і іншими способами, які передбачені законом. Зокрема, Цивільний кодекс містить цілий ряд статей, які визначають підстави та наслідки визнання угоди недійсною.Наприклад, передбачені такі підстави для визнання угоди недійсною:

1) Порушення вимог закону про укладання угоди у простій письмовій формі у разі, коли це прямо передбачено правовою нормою, що регулює даний вид угод, наприклад, угода про неустойку (штраф, пеню) (ст. 180 ЦК України) і договір поруки (ст. 191 ЦК України).

2) Недодержання нотаріальної форми, для тих угод, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання, застави, купівлі-продажу, міни або дарування жилого будинку.

· Якщо така угода виконана повністю або частково однією з сторін, а друга сторона ухиляється від її нотаріального офрмлення, суд на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК України за вимогою сторони, яка виконала угоду, її правонаступників або прокурора вправі визнати угоду дійсною.

· Однак це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди і істотних умов угоди або для укладання її були в наявності передбачені законом обмеження.

3) Невідповідність угоди не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компенсації.(ст. 48 ЦК України). Дана стаття застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, при ущемлені угодою особистих чи майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках її невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі права визнання угод недійсними (проста письмова форма угод; нотаріальне посвідчення угод; удавані угоди (ст. 58 ЦК України); укладання угод з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства (ст. 49 ЦК України).

4) Укладання угод юридичними особами, які суперечать її цілям. Оскільки юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до встановлених статутом (положенням) цілям її діяльності, угода, укладена нею всупереч цим цілям, є недійсною (ст. 50 ЦК України), незалежно від наявності і форми вини її учасників.

Якщо така угода була укладена з метою, яка завідомо суперечить інтерсам держави і суспільства, до сторони. яка діяла умисно, застосовуються наслідки передбачені в ст. 49 ЦК України, а саме, все, одержане нею за угодою, повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного, стягується в доход держави.

При відсутності наміру застосовуються наслідки, передбачені ст. 48 ЦК України, а саме. кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах (це правило діє, коли стороною в угоді є громадянин).

Цивільний кодекс визначає і інші підстави на наслідки визнання угоди недійсною. У всіх цих випадках способом захисту є оголошення угоди недійсною і анулювання правових наслідків, які вона спричинила суб'єктам цивільних правовідносин.

Визнання угоди недійсною і застосування наслідків її недійсності, а також застосування наслідків недійсності удаваної угоди - це окремі випадки реалізації такого способу захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення права, так як збігаються з ним за правовою сутністю, навіть тоді, коли згідно з законом до однієї з сторін недійсної угоди застосовуються конфіскаційні заходи у вигляді стягення з неї отриманого або належного за угодою в доход держави, права і законні інтереси іншої сторони захищаються шляхом відновлення для неї положення, яке існувало до порушення права.

Способ захисту права власності та інших речових прав згідно з ст. 87 Закону України “Про власність” є визначення недійсним акту органу державної влади, якщо ними порушені ці права. Це означає, що громадянин або юридична особа, цивільні права або охоронювані законом інтереси яких порушені виданням адміністративного акту, який не відповідає закону або іншим правовим актам, а також, в передбачених законом випадках, нормативного акту, має право на оскарження в суді.

Встановивши, що певний акт є, по-перше, протиправним в силу розбіжності з законом або іншими правовими актами (наприклад, якщо він прийнятий не уповноваженим на це органом), і по-друге, порушує суб'єктивні цивільні праваі охоронювані законом інтереси громадян або юридичної особи, суд приймає рішення про визнання його недійсним повністю або частково. Якоїсь додаткової відміни акту зі сторони органа, який його видав, непотрібно.

За загальним правилом, незаконні акти визнаються недійсними з моменту їх видання, якщо тільки вони не стали такими з моменту прийняття нового закону або іншого правового акту.

Вимога про визнання незаконного акта недійсним може висуватися разом з іншими способами захисту, наприклад, вимога про відшкодування збитків, або носити самостійний характер.

Можна привести ще декілька прикладів способів захисту: право кредитора виконати роботу за рахунок боржника; право заставодержателя звернення стягнення на майно боржника; право на отримання комісіонером належних йому за договором комісії сум з усіх сум, що надійшли до нього за рахунок комітента та інші.

Система державних та громадських органів, що здійснюють захист цивільних прав організацій і громадян

Захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом, арбітражним або третейським судом, товариськими судами, профспілковими та іншими громадськими організаціями, а у випадках, зокрема, передбачених законом, захист цивільних прав здійснюється в аміністративному порядку. (ст. 6 ЦК України).

Відповідно під захистом цивільних прав передбачається правоприємницька діяльність цих органів. Порядок захисту - це регламентована законом процедура їх діяльності по здійсненню захисту суб'єктивних прав, вона відбувається у формі розгляду спорів, які виникають між сторонами і винесенню відповідного рішення, обов'язкового для сторін.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Суди та арбітражні суди - це основні органи, які здійснюють захист цивільних прав. Судова процедура захисту цивільних прав та інтересів регламентується двома кодексами - Цивільним процесуальним кодексом (ЦПК) України та Арбітражним процесуальним кодексом (АПК) України.

Відповідно до ст. 24 ЦПК України суди розглядають:

1) справи про спори, які виникають із цивільних, сімейних, трудових, кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких справ віднесено законом до компетенції інших органів;

2) справи, які виникають із адміністративно-правових відносин, які передбачені у ст. 236 ЦПК України (деякі порушення закону про вибори, скарги на дії посадових осіб та ін.);

3) справи, визначені у ст. 254 ЦПК України (усиновлення дітей, встановлення фактів, які мають юридичне значення, визначення громадянина безвісно відсутнім або померлим та ін.).

На арбітражний суд покладено вирішення усіх господарських спорів, які виникають між юридиними особами, державними та іншими органами, громадянами, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, про визнання недійсними актів ненормативного характеру, а також спорів, які виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів і з інших підстав.

Третейські суди можуть вирішувати ряд цивільно-правових спорів, які віднесені до їх компетенції, крім спорів по трудовим та сімейним відносинам (ст. 1 Положення про третейський суд) Див. Цивільний процесуальний кодекс України. Наук.-практ. коментар . Фірма”Консул”, Харків, 1997, с. 138.

Детальний аналіз арбітражного та третейського судів представлений далі у розділі.

Громадськими організаціями розглядаються спори за участю громадян, коли розгляд цих справ віднесено до статутної діяльності цих організацій (наприклад, профспілок), або коли ці спори можуть бути вирішені спеціально створеними громадськими органами (товариськими судами). Так, на розгляд товариських судів покладено деякі справи громадян по трудовим правовідносинам (порушення трудової дисципліни), сімейним правовідносинам (невиконання батьками, піклувальниками та опікунами обов'язків по вихованню дітей, поділ майна подружжя), житловим правовідносинам (використання допоміжних приміщень) цивільним і іншим правовідносинам (ст. 7 Положення про товариські суди).

Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудовим спорам, а також районними (місцевими) судами (ст. 221 КЗпП України) Див. Кодекс законів про працюУкраїни і інше законодавство про працю, “Укр. видавнича група”, К., 1995, с.74.. При цьому комісії по трудовим спорам є первинними органами розгляду трудових спорів, які виникають на підприємстві (організації, установі), крім незначних випадків.

Захист прав, які виникають із сімейних відносин, здійснюються судом, органами опіки і піклування, органами записів актів громадського стану, а також товариським судами, трудовими колективами, профспілками і іншими громадськими організаціями у випадках і порядку встановленому законодавством (ст. 62 КпШС України) Див. Кодекс про шлюб та сім'ю України, К., 1996, с.20. .

Земельні спори розглядаються виконкомами сільських (селищних), міських рад, створеною ними погоджувальною комісією, судом, арбітражним або третейським судами у порядку, встановленому Земельним кодексом України і іншими законодавчими актами України (ст. 103 Земельного кодексу України, ст. 33 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”) Див. Земельное хозяйственное законодательство Украины, Сборник нормативных актов, “Основа”, Харьков, 1994, с.60..