Поняття та види немайнових прав

РЕФЕРАТ

47 с., 22 джерел

Мета курсової роботи - висвітлення питання цивільно - правового захисту особистих немайнових прав громадян; реалізація права захисту в сучасних умовах, проблеми, пов'язані з такою реалізацією, і можливі шляхи їх подолання.

Основні завдання :

1.Визначення сутності поняття особистих немайнових відносин,не зв'язаних з майновими;

2.Характеристика основних способів і засобів захисту особистих немайнових прав громадян;

3.Види особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими. Особливості захисту цих прав;

4.Захист авторських і суміжних прав;

5.Співвідношення обмежень майнових та особистих немайнових прав фізичних осіб;

6.Сутність і засоби захисту права власності;

7.Аналіз існуючих проблем щодо захисту немайнових прав та шляхи їх подолання.

КЛЮЧОВІ СЛОВА : ОСОБИСТЕ НЕМАЙНОВЕ ПРАВО, ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ, МІЖНАРОДНО - ПРАВОВІ АКТИ, ПРАВО ВЛАСНОСТІ, ВИДИ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ. ЇХ ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ

1.1 Поняття особистих немайнових відносин, не зв'язаних з майновими

1.2 Види особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими. Особливості захисту цих прав

1.3 Характеристика способів захисту особистих немайнових прав

1.4 Захист авторських та суміжних прав

1.5 Співвідношення обмежень майнових та особистих немайнових прав фізичних осі

1.6 Сутність і засоби захисту права власності

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ІСНУЮЧИХ ПРОБЛЕМ ЩОДО ЗАХИСТУ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ

2.1 Деякі правові проблеми розповсюдження примірників фонограм у музичному шоу - бізнесі України

2.2 Цивільно - правове регулювання договірних відносин щодо використання багатоканальної телемережі

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ ІСНУЮЧИХ ПРОБЛЕМ

3.1 Колізії та шляхи удосконалення існуючих правових норм

3.2 Подолання правових колізій щодо використання багатоканальної телемережі

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Цивілізоване суспільство не можливо уявити без наявності певних прав і свобод кожного його учасника, що забезпечують кожному можливість бути самостійним суб'єктом суспільного життя. Держава зобов'язана забезпечити реалізацію і захист суб'єктивних прав.

В умовах побудови правовї держаи однією з гарантій прав і свобод учасників цивільних відносин є правовий захист.

Метою даної роботи є висвітлення питання цивільно - правового захисту особистих немайнових прав громадян; реалізація права захисту в сучасних умовах, проблеми, пов'язані з такою реалізацією, і можливі шляхи їх подолання.

Основними завданнями для розкриття мети роботи стануть:

1.Визначення сутності поняття особистих немайнових відносин,не зв'язаних з майновими;

2.Характеристика основних способів і засобів захисту особистих немайнових прав громадян;

3.Види особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими. Особливості захисту цих прав;

4.Захист авторських і суміжних прав;

5.Співвідношення обмежень майнових та особистих немайнових прав фізичних осіб;

6.Сутність і засоби захисту права власності;

7.Аналіз існуючих проблем щодо захисту немайнових прав та шляхи їх подолання.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ. ЇХ ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ

1.1 Поняття особистих немайнових відносин, не зв'язаних з майновими

Цивільне законодавство відповідно до ст. 1 ЦК України регулює майнові і зв'язані з ними особисті немайнові відносини, а також інші особисті немайнові відносини у випадках, спеціально передбачених законом. Отже, особисті немайнові відносини у «чистому» вигляді, тобто поза зв'язком з майновими, регулюються нинішнім цивільним правом лише у винятковому порядку. Проте сьогодні духовні якості індивідів набувають вирішального значення, підвищується цінність духовної основи, а тому постає питання про усунення обмежень у регулюванні особистих немайнових відносин, не зв'язаних з майновими. Особистим немайновим відносинам, незалежно від їхнього зв'язку з майновими, притаманні такі ознаки: А. Утворюються у духовній сфері життя суспільства і не мають майнового, економічного змісту. У так званих «чистих» особистих немайнових відносинах відсутній ще й безпосередній зв'язок з майновими відносинами. Це не означає, що вони взагалі не залежать один від одного. Йдеться про те, що ці відносини не мають фактичного чи правового зв'язку. Б. Мають особистий характер, оскільки складаються з приводу особливої категорії об'єктів -- немайнових благ (честі, гідності, імені, особистої недоторканості громадянина тощо), які неможливо відокремити від конкретної особи. В. Мають абсолютний характер.

Відповідно до ознак розглядуваних відносин їх можна визначити як безпосередньо не зв'язані з майновими відносинами, що виникають з приводу невіддільних від конкретної особи немайнових благ, в яких здійснюється індивідуалізація особистості.

Особисті немайнові відносини регулюються різними підрозділами цивільного права. Відносини, зв'язані з майновими, регулюються авторським, патентним та іншими правовими інститутами, предмет яких складається з майнових та зв'язаних з ними немайнових відносин. Особисті немайнові відносини, не зв'язані з майновими, також повинні утворювати предмет самостійного структурного підрозділу цивільного права. Цивільно-правове регулювання особистих немайнових відносин, не зв'язаних з майновими, означає регулювання не тільки відносин, які виникають у разі порушення особистих прав, а й тих, які складаються на стадії їх нормального здійснення.

У процесі цивільно-правового регулювання особисті немайнові відносини набувають правової форми. Правові зв'язки складаються між суб'єктами з приводу духовних благ, що належать особистості.

Змістом особистих абсолютних правовідносин є суб'єктивні особисті права та відповідні обов'язки. Так, громадяни мають право на ім'я, честь, гідність, таємницю особистого життя, інші особисті права. Цим правам відповідають обов'язки інших осіб поважати (не порушувати) ці права. Особисте немайнове право -- це суб'єктивне право, яке надає управо моченій особі юридично забезпечену можливість вимагати від оточуючих утримуватися від будь-яких дій, що заважають вірно оцінювати її індивідуальні особливості.

Чинне цивільне законодавство містить незначну кількість правових норм, що регулюють особисті немайнові відносини, не зв'язані з майновими. У ЦК України -- це ст.7 (захист честі й гідності). Неповне регулювання особистих немайнових, не зв'язаних з майновими, відносин стоїть на заваді охорони особистих інтересів і прав громадян. У цих питаннях цивільне законодавство відстає від конституційного, яке проголошує такі особисті немайнові права, як право на недоторканість особи; право на таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень; право на недоторканість особистого життя; право на життя та охорону здоров'я; право на особисту свободу.

1.2 Види особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими. Особливості захисту цих прав

Множинність особистих немайнових інтересів громадян та організацій породжує розмаїття цивільно-правових форм їх регулювання. Відповідно до цього охорона особистих немайнових прав повинна здійснюватися шляхом визнання за суб'єктами окремих видів особистих немайнових прав з притаманними їм специфічними засобами захисту.

У чинному законодавстві ще немає єдиної системи особистих немайнових прав, хоча у доктрині цивільного права є багато підходів до їхньої класифікації. Зокрема, різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правових інститути: право на немайнові блага, втілені у самій особистості; право на особисту недоторканість, свободу; право на життя та охорону здоров'я; право на недоторканість особистого життя.

В проекті нового ЦК України особисті немайнові права фізичної особи поділено на дві групи: ті що забезпечують природне існування фізичної особи, і ті, що забезпечують її соціальне буття.

Інститут права на немайнові блага, втілені у самій особистості, складається із права на ім'я (найменування); на товарний знак (знак обслуговування); на честь та гідність; на власне зображення.

Право на честь і гідність, а також право на товарний знак розглядатимуться окремо у наступних главах.

Право громадянина на ім'я забезпечує правову індивідуалізацію особи. Право на власне ім'я надає його носієві юридично забезпечену можливість мати певне ім'я, вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. Інші особи не можуть користуватися цим ім'ям або привласнювати його.

Право громадянина на власне зображення означає, що ніхто не вправі зображати громадянина яким би то не було чином без його згоди, за винятком, прямо вказаним у законі. Чинне цивільне законодавство поки що не охоплює у цілому право на власне зображення. Воно лише закріплює право громадянина на власне зображення, якщо воно втілене у творі образотворчого мистецтва. Не дозволяється публікація, відтворення і розповсюдження твору образотворчого мистецтва без згоди зображеної у ньому особи, а після її смерті -- без згоди її дітей чи одного з подружжя. Такої згоди не потрібно, якщо це робиться у державних чи громадських інтересах або зображена особа позувала авторові за плату.

Правильно було б розглядати це право як елемент авторських відносин, що регулюються нормами авторського права (ст.15 Закону України «Про авторське право і суміжні права») . Право ж громадянина на те, щоб його зображення будь-яким чином не було виконане без його згоди, ще тільки має бути закріплене в інституті права на немайнові блага, втілені у самій особистості.

Інститут права на особисту недоторканість і свободу, охорону життя і здоров'я включає такі види особистих немайнових прав: право на особисту недоторканість, право на охорону життя і здоров'я.

Право громадянина на особисту недоторканість означає юридично забезпечену можливість громадянина без перешкод розпоряджатися собою на свій власний розсуд і припиняти будь-які протиправні дії, які обмежують особисту свободу/ Цьому праву відповідає обов'язок осіб, що оточують громадянина, не зазіхай! на його особистість шляхом фізичного, психологічного, юридичного та іншого впливу, якщо можливість такого впливу прямо не передбачена законом. Нормативну основу для цивільно-правового регулювання недоторканості особистості становить конституційне законодавство Української держави.

Право громадянина на особисту свободу означає юридично забезпечену можливість вимагати по суду припинення дій особи, якщо ці дії обмежують особисту свободу громадянина, зокрема, свободу переміщення, свободу обирати рід занять і місце проживання та інші, Обмеження вказаних свобод передбачаються законом, але не повинні зводити нанівець суть права громадянина на особисту свободу. Тому в Україні необхідно відмінити правила про прописку, ліквідувати та скоротити так звані «закриті зони», скасувати інші правила, які вихолощують зміст свободи громадянина на переміщення, на вибір роду занять та місця проживання. Останні дві правомочності закріплені у ст.10 ЦК України. Нормативною основою права на особисту свободу у цілому є конституційне законодавство суверенної України, яке передбачає, що громадяни республік» мають право на судовий захист від посягань на особисту свободу.

Право громадянина на життя і охорону здоров'я означає юридично забезпечену можливість вимагати по суду припинення дій будь-яких осіб, якщо вони погрожують здоров'ю або життю громадянина. Суб'єктивне цивільне право на охорону здоров'я включає також право громадянина на отримання медичної допомоги. Сьогодні діючі норми цивільного права можуть бути застосовані лише після того, як шкоду здоров'ю вже заподіяно. Тому доповнення цивільного законодавства вказаним особистим немайновим правом мало б велике попереджувальне значення.

Закріплення особистих немайнових прав ставить питання про іх захист.

У доктрині сучасного цивільного права склалася думка, що майнові санкції неспроможні належним чином охороняти особисті немайнові права. Виходячи з немайнового характеру цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати, як правило, немайновий зміст. Тому основним напрямком удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення кола немайнових санкцій за їх порушення. Щодо грошового штрафу, то він повинен застосовуватись лише у випадках, коли немайнові санкції не спроможні стимулююче вплинути на поведінку суб'єктів (наприклад, у разі порушення таємниці особистого спілкування між громадянами). Грошовий штраф пропонується стягувати у прибуток держави, а не на користь потерпілого, бо штрафні санкції здатні виконувати лише превентивну, а не відновлюючу функцію.

Загальним засобом захисту всіх особистих немайнових прав буде припинення дій, які порушують ці права, а також здійснення правопорушником дій, спрямованих на відновлення порушеного права.

Сьогодні у зв'язку з неурегульованістю цивільним правом багатьох особистих немайнових прав, не зв'язаних з майновими, у законодавстві відсутні й санкції, які були б спрямовані як на запобігання правопорушенням, так і на ефективний захист порушених прав. Тому наукова література пропонує закріпити у законі передусім загальне право особи на усунення порушення будь-якого її особистого немайнового права в судовому порядку, а також такі форми відповідальності, як громадський осуд та громадська догана, публічне вибачення винного правопорушника, стягнення штрафу, звільнення з посади або заборона займати відповідні посади.

1.3 Характеристика способів захисту особистих немайнових прав

Стаття 55 Конституції України проголошує: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом». Будь - яка зацікавлена особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПКУкраїни.

Реалізація права на захист здійснюється особою шляхом оскарження правомірних дій, у результаті яких було порушено її права та свободи, в судовому порядку; звернення за захистом своїх прав до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, у разі використання всіх інших можливих національних засобів правового захисту.

Право кожної особи звернутися до суду за захистом свого особистого чи майнового права або інтересу закріплено в ч. 1 ст. 15 проекту ЦК України. Право на захист особа здійснює на свій розсуд ( ст. 19 проекту ЦК).

Особисті немайнові права, які названо у проекті, на думку законодавців, не залишаються декларацією завдяки ефективним засобом їх захисту. Крім загальних засобів захисту, відомих цивільному законодавству протягом багатьох років, таких як можливість особи, яка постраждала у разі порушення особистих немайнових прав, вимагати відшкодування збитків та компенсації за моральну шкоду, проект передбачає ряд нових.

По- перше, порушник зобов'язаний негайно вчинити дії, які для поновлення права. Невиконання ним цього додаткового обовязку може бути підставою для вжиття за рішенням суду примусових заходів такого поновлення.

По - друге, пропонується нова для цивільного права міра відповідальності, яку нині передбачає адміністративне і кримінальне законодавство. Вона може бути винесена особі (фізичній або юридичній), з вини якої відбулося порушення особистого немайнового права і яка не вжила своєчасних заходів для усунення цього порушення.

По - третє, способом захисту інтересів особи, про яку порушили неправдиву інформацію, є її спростування. Тобто у проекті ЦК України прямо передбачено презумпцію неправдивості негативної інформації, яка поширена про особу.

Крім того, запровадження ведення такої санкції, як заборона випуску у світ твору, яким порушуються особисті права, і навіть вилучення і знищення всього тиражу [2.].

Усі названі санкції є мірою цивільної відповідальності, яка може бути як майнового, так і немайнового характеру, у разі порушення особистого майнового права.

Цивільне право відстає від конституційного з приводу захисту особистих немайнових прав. Так, право на імя, на особисту недоторканість, особисту свободу, охорону здоровя, на таємницю особистого життя і спілкування, а також право на недоторканість житла гарантується Конституцією України та іншими міжнародно - правовими актами, ратифікованими Україною. Але відсутність процедури ( способів) захисту цих прав, окрім загального положення, що вони «можуть бути захищені в судовому порядку», призводить до їх порушення і не можливості відстояти.

В Україні нормативного закріплення дістало лише право на захист честі, гідності та ділової репутації.

Згідно зі ст. 7 ЦКУ громадянин або організація мають право вимагати за судом спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той хто поширює такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності. [12.]

Зміст цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації становлять правовідносини, в яких морально по - перше сторона наділяється правом вимагати за судом спростування відомостей, які порочать її честь, гідність та ділову репутацію, а друга сторона, яка такі відомості поширила, зобов'язана дати спростування, якщо не доведе, щ відомості відповідають дійсності.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 5 ЦПК України позов про спростування відомостей, що порочать честь і гідність, може бути пред'явлено:

- особою, про яку поширено такі відомості;

- близькими родичами цієї особи, коли відомості прямо чи посередньо їх порочать;

- заінтересована особа має право на судовий захист у зазначеному порядку також у разі поширення таких відомостей щодо члена її родини або іншого родича;

- батьками, усиновителями, опікунами, піклувальниками щодо відомостей, поширених щодо неповнолітніх осіб або осіб, визначених у судовому порядку недієздатними;

- юридичною особою у разі поширення відомостей, що принижують її репутацію.

Така можливість базується на положеннях ч.4 ст. 32 Конституції України, відповідно до яких кожен має право вимагати в судовому порядку спростування недостовірної інформації, що порочить честь і гідність членів його сім'ї. Відповідачем у справі про захист честі і гідності може бути:

- фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що рочать позивача;

- редакція, агентство або інший орган масової інформації, що здійснив випуск інформації;

- організація або службова особа, які надали оспорюванні позивачем відомості;

При опублікуванні таких відомостей без зазначення автора ( наприклад, у редакційній статті) відповідачем у справі виступає орган, що здійснив випуск масової інформації, а у позовах про спростування відомостей, викладених у характеристиках , довідках та інших документах, відповідачами визнаються особи, які їх підписали,та підприємства, установи, організації від імені яких видано документ. За умови, якщо автор дасть згоду на розкриття свого імені, він притягується до участі у справі як співвідповідач.

Відповідно до ст.7 ЦКУ обов'язок позивача у цивільній справі - довести лише сам факт поширення відповідачем відомостей, що його порочать, особою, до якої пред'явлено позов. Крім того, позивач має право подати докази невідповідності дійсності таких відомостей. Обов'язок доведення того, що поширенні відомості відповідають дійсності, покладається на відповідача.

Під поширенням відомостей слід розуміти поширення їх засобами масової інформації, викладення у характеристиках, заявах, листах адресованих іншим особам, повідомлення у публічних виступах, вивішування у громадських місцях плакатів, лозунгів, інших творів, а також само розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать честь і гідність громадянина або організації.

До відомостей, що порочать особу, слід віднести ті з них, які принижують честь і гідність громадянина або організації у громадській думці чи думці окремих громадян з точки зору додержання законів, загальновизнаних правил співжиття та принципів людської моралі.

Відповідно до ст.7 ЦКУ громадянин або організація, відносно яких поширено відомості, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їхнім інтересам, честі, гідності або діловій репутації, мають право поряд із спростуванням цих відомостей вимагати відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої їх поширенням. Строк позовної давності щодо вимог про спростування цих відомостей та компенсацію моральної шкоди - один рік. Відомості, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію повинні містити інформацію щодо конкретних фактів поведінки певної особи або конкретних обставин її життя; стосуватися певної сфери життя чи діяльності громадянина або організації, а саме інтимної сфери, професійної діяльності; містити загальну оцінку поведінки особи або конкретних обставин такої поведінки.

Засобом захисту честі і гідності та ділової репутації є спростування відомостей, які порочать честь і гідність чи ділову репутацію людини або організації, які встановлюються законом або судом.

За загальним правилом, відомості, що порочать особу, мають скористуватися у спосіб, найбільш близький до способу їх поширення.

Захист за законом - відповідно до ч.2 ст. 7 ЦКУ, якщо відомості були поширенні через засоби масової інформації, вони мають бути спростовані у тому самому друкованому виданні, аналогічній - чи телепередачі або іншим адекватним способом. Якщо відомості, які не відповідають дійсності і завдають шкоди інтересам, честі, гідності або ділової репутації громадянина чи організації, містить документ, що виходить від організації, такий документ підлягає замінні або відкликається.

Захист у судовому порядку - спростування в усіх інших випадках такими засобами: спростування у відповідному колективі відомостей, поширених на зборах; публічне вибачення позивачем; направлення письмових спростувань в організацію, в якій були повідомлені названі відомості.

Суд може зобов'язати редакцію (видавництво) опублікувати спростування у спеціальній рубриці або на тій самій шпальті і тим самим шрифтом, що й спростовуване повідомлення; в газеті - не пізніше місяця з дня набрання рішення законної сили, в інших періодичних виданнях - у черговому випуску.

При спростуванні відомостей по радіо чи телебаченню суд може зажадати від органу масової інформації, щоб резолютивна частина рішення була зачитана диктором у тій самій програмі або циклі передач і в той самий час - не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили. Неприпустимим вважається вільне редагування органом масової інформації тексту рішення або коментар до нього, які за змістом є оспорюванням рішення.

Розгляд справ про захист честі і гідності надає широкі можливості в підвищенні культури спілкування між людьми, дає змогу глибше з'ясувати причини поширення неправдивих вигадок та приниження людської гідності.

1.4 Захист авторських та суміжних прав

Норми права закріплені в ЦК України (ст.ст. 16, 432), Законі України «Про авторське право і суміжні права», (ст.ст. 50-53), забезпечують особі, авторські або суміжні права якої порушені, широке коло можливостей щодо їх захисту.

Захист особистих немайнових і майнових прав суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав здійснюється в порядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством. Найпоширенішими, звичайно, є цивільно-правові засоби захисту авторського права і суміжних прав.

У питаннях захисту прав авторів важливу роль відіграє спеціальний орган виконавчої влади - установа у сфері інтелектуальної власності, що обумовлено її функціями в державі. Окрім того, що вона забезпечує державну політику у сфері охорони авторського права і суміжних прав, установа у сфері інтелектуальної власності реалізує моніторинг застосування і додержання національного законодавства та міжнародних договорів, здійснює посередництво у переговорах і при розв'язанні конфліктів між організаціями колективного управління і суб'єктами авторського права, організовує розробку нормативів і таблиць розміру мінімальної винагороди та її розподілу між авторами, організовує публікацію офіційного бюлетеня з питань охорони авторського права і суміжних прав тощо. Законом передбачені випадки, що дають підстави для судового захисту авторського права і суміжних прав (ст.50 Закону України «Про авторське право і суміжні права») :

а) вчинення будь-якою особою дій, які порушують особисті немайнові права суб'єктів авторського права і суміжних прав;

б) піратство у сфері авторського права і суміжних прав - опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України, вивезення з митної території України і розповсюдження контрактних примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм і програм організацій мовлення;

в) плагіат - оприлюднення (опублікування) повністю або частково чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору;

г) ввезення на митну територію України без дозволу осіб, які мають авторське право і суміжні права, примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм; баз даних), фонограм, відеограм, програм мовлення, та інші випадки.

У разі порушення авторського права і суміжних прав потерпілий в установленому порядку може звернутися до суду та інших органів відповідно до їх компетенції. Потерпілий має право:

- вимагати визнання та поновлення своїх прав;

- звертатися до суду з позовом про поновлення порушених прав або припинення дій, що порушують авторське право та суміжні права чи створюють загрозу їх порушення;

- подавати позови про відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

- подавати позови про відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій;

- вимагати припинення підготовчих дій до порушення авторського права і (або) суміжних прав, призупинення митних процедур, якщо є підозра, що можуть бути пропущені на митну територію України чи з її митної території контрафактні примірники творів, фонограм, відеограм, засоби обходу технічних засобів захисту, в порядку, передбаченому Митним кодексом України;

- вимагати, в тому числі у судовому порядку, публікації в засобах масової інформації даних про допущені порушення авторського права і (або) суміжних прав та судові рішення щодо цих порушень;

вимагати вжити інших передбачених законодавством заходів, пов'язаних із захистом авторського права і суміжних прав.

Суд має право постановити рішення чи ухвалу про:

- відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням авторського права і (або) суміжних прав, з визначенням розміру відшкодування;

- відшкодування збитків, завданих порушенням авторського права і (або) суміжних прав;

- стягнення із порушника авторського права і (або) суміжних прав доходу, отриманого внаслідок порушення; виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50 тис. мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або стягнення доходу;

вимагати від інших осіб, які порушують авторське право і (або) суміжні права позивача, інформацію про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрактних примірників творів та об'єктів суміжних прав, засобів обходу технічних засобів та про канали розповсюдження.

У ст. 53 Закону України «Про авторське право і суміжні права» закріплено також способи забезпечення позову у справах про порушення авторського права і суміжних прав.

1.5 Співвідношення обмежень майнових та особистих немайнових прав фізичних осіб

Незважаючи на пріоритетність особистих немайнових прав порівняно з іншими цивільними правами, на їх невідчужуваність від особи носія та неможливість відмови від них чи позбавлення їх з боку інших осіб, ЦК передбачає можливість обмеження особистих немайнових прав фізичної особи за обсягом та змістом. Тобто, дані права не можуть бути визнані абсолютними, тоб­то такими, що здійснюються фізичними особами незалежно від будь-яких обставин.

Коментована стаття не передбачає конкретних обставин, за яких особисті немайнові права можуть бути обмежені. Натомість встановлюється правило, за яким зазначається ієрархічність обмеження особистих немайнових прав. Так, зокрема, якщо особисте немайнове право встановлюється в Конституції України, то і обмежено воно може бути виключно Конституцією України (ст. 64 Конституції України), а не в ЦК чи іншими законами. Так, наприклад, окремі особисті немайнові права, що передбачені Конституцією України, наприклад, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України), право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49 Конституції України) тощо можуть обмежуватись в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч.2 ст. 64 Конституції України). При цьому, якщо особисте немайнове право передбачене в Конституції України і після цього відтворене в ЦК чи іншому законі, то його обмеження все одно можливе тільки у випадках, якщо це передбачено в Конституції України.

Натомість, якщо особисте немайнове право встановлюється в ЦК чи в законах, то обмежене воно може бути відповідно тільки ними. Так, зокрема, право на індивідуальність (ст. 300 ЦК) може бути обмежене у випадках, якщо його реалізація заборонена законом чи суперечить моральним засадам суспільства. При цьому слід розрізняти загальні межі реалізації особи­стих немайнових прав (див. коментар до ст. 13ЦК) і спеціальні межі, які характерні лише окремим особистим немайновим правам, наприклад, право на інформацію про стан здоров'я фізичної особи може бути обмежене, коли інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я, або погіршити стан здоров'я її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, зашкодити процесові лікування (ч.З ст. 285 ЦК).

Ще одне питання стосується того, що оскільки перелік особистих немайнових прав є не вичерпним (ч.3 ст. 270 ЦК), то яким чином можна обмежити особисті немайнові права фізичних осіб, які не передбачені ані в Конституції України, ані в ЦК або інших законах. У цьому випадку слід застосовувати загальні положення про обмеження цивільних прав.

1.6 Сутність і засоби захисту права власності

Оскільки економічною основою кожного суспільства є власність у різних її формах, то одним найголовніших об'єктів державного захисту виступає саме право власності. Так відповідно до ст. 13 Конституції України “ держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання”. Конституція України і закони “Про власність ” власникам надаються умови для захисту права власності.

У ЦКУ, хоч і немає визначення поняття захисту права власності, але визначаються порядок та засоби (способи) захисту або охорони порушеного права. Так у ст. 6 ЦКУ зазначається що “захист цивільних прав здійснюється у встановленому порядку судом, арбітражем або третейським судом” переліченими в статті засобами. А відповідно до ст. 86 ЦК “ право власності в Україні охороняється законом”. У законі України “Про власність відтворені і розвинуті основні положення щодо захисту права власності, викладені в ЦКУ.

Специфіка цивільно- правового захисту права власності насамперед полягає у застосуванні таких юридичних механізмів (засобів чи способів), які забезпечують, як правило, усунення перешкод у здійсненні права власності та відновлення майнового становища потерпілого власника за рахунок майнових благ порушника чи іншої зобов'язальної особи. Цьому не можеть сприяти повною мірою норми інших галузей права, зокрема кримінального, санкцій якого в першу чергу спрямовані на особу порушника чи на його майно у вигляді міри покарання (конфіскація, штраф) [3.].

Правозахисні норми щодо права власності зосереджені в главі 13 “Захист права власності” (такий самий підхід зосереджується у проекті ЦК). Дещо інші принципи закладені в законі України “Про власність”. Так у главі 8 “Захист права власності” містяться:

1. Норми позитивного регулювання відносин власності ст. 48;

2. Норми, що визначають механізм захисту у разі порушення права власності ст. 48. 52 - 54;

3. Норми, що встановлюють відповідальність державних органів за порушення прав власників ст. 56 - 57.

Більше того, деякі статті цього закону (ст. 48 і 55) містять комплексні норми регулятивного та захисного характеру.

Отже, підсумовуючи сказане, можна зазначити, що цивільно - правовий захист права власності - це система активних заходів, що їх застосовують власник, компетентні державні чи інші органи, спрямовані на усунення порушень права власності, покладання виконання обов'язку з відновлення порушеного права на порушника[4.].

Цивільно - правові засоби захисту цивільних прав досить неоднорідні за своїм змістом та умовами застосування. Одні з них безпосередньо спрямовані на захист права власності, інші - опосередковано. Однак сам закон певної класифікації засобів захисту права власності не дає.

Тому в літературі висловлюються досить різні погляди на класифікацію засобів захисту права власності. Але найпоширенішим є поділ цивільно - правових засобів захисту права власності на речово - правові і зобовязально - правові. Цей поділ довів свою доцільність своїм багатовіковим існуванням, адже він був відомий ще римському приватному праву. Речово - правові засоби захисту спрямовані на захист суб'єктивного права власності як абсолютного цивільного права громадян чи організацій, які на момент порушення права не перебувають у договірних чи інших зобов'язальних відносинах з порушником. Зобов'язально - правові способи захисту мають на меті захист інтересів власника як учасника зобовязальних відносин.

Законодавство пердбачає й інші цивільно - правові засоби захисту права власності, які зокрема містяться в нормах про наслідки явки громадянина, визнаного безвісно відсутнім чи оголошеного померлим, і позовах до державних органів про оспорювання законності їх індивідульних чи нормативних рішень, які порушують право власності, та про відшкодування заподіяних рішеннями збитків (захист від правомірного чи неправомірного втручання державних органів чи організацій).

Однак, юридична наука ще не запропонувала до якої класифікаційної групи віднести перелічені засоби захисту права власності.

Виходячи з відсутності єдності в поглядах юристів на досліджувану проблему пропонуємо таку класифікацію засобів захисту права власності:

- віндикаційний позов про визначення права власності;

- позов про виключення майна з опису;

- негаторний позов про захист прав спілкування у разі поділу та продажу спільного майна.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ІСНУЮЧИХ ПРОБЛЕМ ЩОДО ЗАХИСТУ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ

2.1 Деякі правові проблеми розповсюдження примірників фонограм у музичному шоу - бізнесі України

Здійснення суб'єктами українського музичного шоу-бізнесу авторського й суміжних прав відбувається, зокрема, й у формі безпосереднього або опосередкованого розповсюдження матеріальних примірників фонограм, що є джерелом чи не найбільшої статті доходів музичного шоу-бізнесу.

Проте цей сегмент правовідносин не позбавлений правових проблем, спричинених недоскональністю викладених в актах законодавства правових норм. За затвердженням Ю. Бошинського , основними засобами вдосконалення законодавства у сфері інтелектуальної власності є підвищення якості нормативної бази, посилення наукової обґрунтованості та демократизації правотворчості й правозастосування [13.] .

Розповсюдження примірників фонограм у матеріальній формі характеризується двома особливостями, що суттєво впливають на можливості реалізації прав суб'єктів музичного шоу-бізнесу : приватноправове обмеження вичерпання прав, встановлене в інтересах вільного обігу матеріальних носіїв - примірників фонограм, а також публічно-правові обмеження, встановлені для охорони прав інтелектуальної власності, суспільної моралі, інтересів вітчизняних рекордингових компаній тощо.

Цивільно-правова конституція вичерпання прав, що є наріжною для музичної дистрибуції, застосовується у переважній більшості правових систем і визначає, що після першого продажу правомірно опублікованого на території держави твору (продажу фонограми, відеограми або їх примірників), подальше розповсюдження примірників такого твору (фонограми, відеограми) шляхом продажу, дарування тощо (крім здавання у майновий найм чи комерційний прокат) не входить у сферу авторсько-правового регулювання і здійснюється вільно.

Дослідники розглядають деякі проблеми реалізації конструкції вичерпання прав. Н. Яркіна зазначала необхідність перенесення принципу вичерпання права у публічно-правову площину, вилучивши з формулювання права на розповсюдження шляхом першого продажу слова першого, натомість вільний обіг проданих примірників творів, фонограм забезпечувати через маркування правомірно введених в обіг примірників [14.]. Така пропозиція має види. По-перше із суто технічного боку - контрольні марки, що наклеюються на коробку носія з примірником фонограмами, можуть легко зніматись, псуватись і відклеюватись. За логікою автора, у разі відклеєння контрольної марки обіг таких примірників фонограм знову входить у сферу авторсько-правового регулювання, у разі ж подальшого наклеєння контрольної марки - з неї виходить, що виглядає абсурдним, позаяк недоречним є залежність правого режиму використання фонограм чи відеограм від наявності суто технологічного засобу охорони прав - контрольної марки. По-друге, сумнівною є необхідність змішування публічно-правових відносин з одержанням контрольних марок та приватно-правного режиму використання фонограм/відеограм. З рештою наявність контрольної марки не засвідчує дотримання авторського та суміжних прав відповідних суб'єктів, адже в практиці відомі випадки отримання контрольних марок за фіктивними документами, за договорами, що передбачають надання/передання прав, яких у сторони договору насправді немає.

Російські дослідники виділяли інші особливості вичерпання прав. Е. Гаврилов наголошував на територіальному характері даного принципу. Втім, другий і подальші продажі примірника твору чи об'єкта суміжних прав, на думку Е. Гаврилова, можуть відбуватись без будь-якого територіального обмеження. «винятком із цього правила є випадок, коли на самому примірнику твору наявна відмітка про територіальне обмеження розповсюдження» [15]. Частково погоджуючись із російським ученим, зазначимо лише, що продаж примірників творів чи об'єктів суміжних прав за межі держави порушить субправомочність імпорту твору (об'єкта суміжних прав), що надається суб'єктам у переважній більшості правових систем.

Е. Моргунова та О. Рєзанова зауважують, що принцип вичерпання прав стосується виключно примірників творів, а не їх оригіналів. Закон України «Про авторське право і суміжні права» від 23.12.1993 р. № 3792-ХП [1.] також поширює принцип вичерпання авторського права лише на примірники, а не на оригінали творів, на відміну від прав на фонограми/відеограми. Проте такий виклад норми прийнятний радше для художніх творів, а коли йдеться про примірники фонограм чи відеограм з виконанням музичних творів, або, скажімо, літературні твори, зазвичай дуже важко встановити, де оригінал, а де примірник. А це вносить невизначеність у механізм авторсько-правового регулювання. Дослідниці з погляду філології здійснюють тлумачення терміну «опублікованого» у викладі відповідної правової норми російського закону і доходять висновку, що, оскільки прикметник «опублікований» наведено у завершеному стані, то для застосування принципу вичерпання прав на твір останній мало бути опубліковано ще до введення в цивільний обіг примірників твору. Не можемо погодитися з даним твердженням, адже принцип вичерпання прав не поширюється на перший продаж примірників твору, а якщо примірник твору повторно вводиться в цивільний обіг шляхом продажу, це свідчить, що опублікування твору відбулось під час першого продажу або й раніше. Що стосується імпортованих примірників, то очевидно, що перед ввезенням в Україну твори було опубліковано в країні походження.

В Україні принцип вичерпання прав діє у зв'язку з розповсюдженням примірників творів та фонограм, відеограм і їх примірників. Стосовно розповсюдження запису такого об'єкта суміжних прав як виконання, реалізація права пішла хибним, на наш погляд, шляхом використання презумпції, передбаченої нормою ч. 4 ст. 39 Закону України «Про авторське право і суміжні права», що припускає передання виконавцем виробнику фонограми чи відеограми виключного права на розповсюдження фонограм, відеограм та їх примірників способом першого продажу або іншої передачі у власність чи володіння, а також здавання у майновий найм, комерційний прокат, іншої передачі у разі, коли виконавець під час першої фіксації виконання безпосередньо дозволить виробнику фонограми чи виробнику відеограми її подальше відтворення. Проте, як бачимо, норма ч. 4 ст. 39 цього Закону застосовується тільки за умови, передбаченої у гіпотезі даної норми: в разі дозволу під час першої фіксації виконання виконавцем виробнику фонограми чи відеограми її подальшого відтворення. Перевірити дотримання цієї умови зазвичай немає жодних можливостей, особливо за умови першої фіксації виконання за межами України.

Саму норму ч. 4 ст. 39 Закону України «Про авторське право і суміжні права» сформульовано, з низьким рівнем юридичної техніки. Виконавець насправді не має повноважень дозволяти чи забороняти використання фонограми, оскільки виконання й фонограма/відеограма - об'єкти різних категорій суміжних прав. Виконавець має право лише дозволяти використання свого виконання у складі фонограми/відеограми, дозволяти розповсюдження запису виконання. Тож, перше речення ч. 4 ст. 39 цього Закону слід викласти у такій редакції: «У разі, коли виконавець під час першої фіксації виконання безпосередньо дозволить виробнику фонограми чи виробнику відеограми подальше відтворення запису свого виконання у складі,фонограми чи відеограми, вважається, що виконавець передав виробнику фонограми/відеограми виключне право на розповсюдження запису виконання у складі фонограм, відеограм і їх примірників способом першого продажу або іншої передачі у власність чи володіння, а також способом здавання у майновий найм, комерційний прокат та іншої передачі».

Крім того, слід зазначити, що сфера дії права на розповсюдження виконання поширюється як на перший продаж, так і на подальший обіг виконання (запису виконання), оскільки ч. 4 ст. 39 Закону не передбачає вичерпання виконавських прав. У результаті зберігається парадоксальний правовий режим обігу примірників фонограм. Після першого продажу примірника фонограми/відеограми із зафіксованим записом виконання твору користувач звільняється від обов'язку одержати дозвіл на подальший продаж такого примірника як від автора, так і від виробника фонограми/відеограми. При цьому залишається обов'язок користувача одержати відповідний дозвіл від суб'єкта виконавських прав. Для виправлення вказаного непорозуміння ст. 39 Закону України «Про авторське право і суміжні права» доцільно доповнити ч. 5 такого змісту: «Якщо записи виконання введено виконавцем чи за його згодою у цивільний обіг шляхом їх першого продажу в Україні, то допускається їх наступне розповсюдження шляхом продажу, дарування тощо без згоди виконавця чи його правонаступника і без виплати йому винагороди. Проте й у цьому випадку право здавання таких записів виконання у майновий найм чи комерційний прокат залишається виключно правом суб'єкта прав на виконання».

Норма ч. З ст. 40 Закону, що встановлює принцип вичерпання прав для розповсюдження фонограм і відеограм, також не позбавлена недоліків. У диспозиції вказаної норми право здавання примірників фонограм/відеограм у майновий найм чи комерційний прокат закріплюється виключно за виробниками фонограм/відеограм, хоча таке право властиве й правонаступникам виробників фонограм/ відеограм, які, будучи суб'єктами фонограмних/відеограмних прав, не є виробниками фонограм чи відеограм в силу визначень даних суб'єктів у ст. 1 Закону. Тож до останнього речення ч. З ст. 40 Закону України «Про авторське право і суміжні права» слід додати слова «або його правонаступника».

Комерційний обіг примірників фонограм характеризується наявністю усталених ділових звичаїв. Торгівля примірниками фонограм чи не в більшості випадків здійснюється з використанням механізму торгового посередництва, а саме в межах комісійних відносин, що суттєво зменшує комерційні ризики комісіонера та розширює ринки збуту комітента. Тому доречно розглянути питання застосування механізму вичерпання прав під час реалізації примірників фонограм у межах комісійних правовідносин. На відміну від договору доручення, за їхнім повірений діє від імені довірителя, застосовуючи механізм представництва, у комісійних відносинах комісіонер перед третіми особами діє від свого імені й самостійно вчиняє необхідні правочини. У договорі комісії, за твердженням О.Молявка, «вирізняють внутрішню та зовнішню сторони»[16.]. Тож розповсюдження примірників фонограм, аудіовізуальних творів слід розглядати з цих двох сторін. З внутрішньої сторони, право власності на дані примірники не виникає у комісіонера, і в разі продажу примірника аудіовізуального твору, фонограми, відеограми переходить безпосередньо від комітента до покупця. Комітент не здійснює відчуження примірників комісіонерові й передання комітентом примірників фонограм, відеограм аудіовізуальних творів комісіонеру не є ні продажем, ані іншим відчуженням примірників, не охоплюється переліком авторських і суміжних субправомочностей, встановлених Цивільним кодексом (далі - ЦК) України. Водночас Закон України «Про авторське права і суміжні права» визначає субправомочність розповсюдження творів як «розповсюдження шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або шляхом здавання в майновий найм чи у прокат та шляхом іншої передачі до першого продажу примірників твору». Відтак, передання комітентом примірників твору комісіонерові для подальшої реалізації третім особам охоплюється авторською субправомочністю розповсюдження творів, передбаченою даним Законом. На таку дію комітента не поширюються правомочності щодо використання записів виконання й фонограм/відеограм. Враховуючи визначений Законом невичерпний характер способів повторного введення в обіг примірників творів, що охоплюються принципом вичерпання прав, гадаємо, що передання комітентом комісіонерові примірників творів, які вже були продані на території України, перебуває в силу цього принципу поза межами авторсько-правового регулювання. Проте, передаючи примірники творів комісіонерові до першого продажу, комітент за Законом повинен наділити комісіонера правом на їх розповсюдження для можливості подальшої реалізації примірників комісіонером. Це вкрай ускладнює здійснення суб'єктом свого авторського права у музичному шоу-бізнесі.

Що стосується зовнішньої сторони комісійних відносин, то, хоча право власності на примірники фонограм, відеограм, аудіовізуальних творів переходить до покупців безпосередньо від комітента, комісіонер, як ми вже зазначали, вчиняє правочини з покупцями від свого імені. Комітент не є стороною договорів комісіонера з покупцями, і останнім, як правило, навіть не відома особа комітента, а комісіонер, не будучи власником примірників фонограм, вправі продавати їх, керуючись нормою ст. 658 ЦК України. Тож комісіонер однозначно здійснює розповсюдження примірників в розумінні п. 8 ч. З ст. 15 та п. «б» ч. 1 ст. 40 Закону України «Про авторське право і суміжні права», що потребує дозволу суб'єкта авторського та суміжних прав.

На продаж комісіонером примірників фонограм, що вже були продані на території України, поширюється принцип вичерпання прав. Проте якщо примірники в Україні ще не продавались (щойно відтворені суб'єктом прав примірники, імпортовані примірники), то вичерпання прав застосовуватись не може. Тож коли сам суб'єкт відповідних прав або імпортер-ліцензіат передає примірники фонограм з виконаннями музичних творів комісіонерові для реалізації третім особам, і такі примірники в минулому нікому не продавались, правомірне з точки зору авторського права їх розповсюдження комісіонером можливе тільки за наявності в останнього ліцензії на розповсюдження примірників фонограм, записів виконань і творів або відступлення суб'єктом прав комісіонеру відповідного права. Зрозуміло, що в разі виникнення між управо-моченим комітентом і реалізатором-комісіонером спору щодо подібних відносин, суд напевно врахує, що, передаючи комісіонерові примірники фонограм за договором комісії, комітент усвідомлював і допускав їх подальше розповсюдження комісіонером. Проте буква закону чітко вказує на неправомірність розповсюдження комісіонером примірників фонограм, музичних творів і записів виконань без надання/ передання останньому права на розповсюдження навіть у такому випадку. Непоширення принципу вичерпання прав на комісію до першого продажу примірників об'єктів авторського й суміжних прав звужує можливості суб'єктів українського музичного шоу-бізнесу використовувати торгове посередництво в процесі реалізації субправомочностей розповсюдження цих примірників. Але виправлення даного становища шляхом законодавчої зміни механізму вичерпання прав є вкрай складним, оскільки цей аспект авторських відносин регулюється й нормами ратифікованих Україною міжнародних Договорів Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право [5.] (ч. 2 ст. 6) і про виконання і фонограми [6.] (ч. 2 ст. 8). Тож внесення змін у національне законодавство спричинить існування двох різних режимів правової охорони українських та зарубіжних суб'єктів авторського й суміжних прав, що повністю розбалансує механізм правового регулювання авторських відносин та призведе до появи цілої низки юридичних колізій.

Україні як державі - члену Всесвітньої організації інтелектуальної власності слід передусім ініціювати перегляд наведених міжнародних договорів з метою вироблення гнучкішої правової конструкції вичерпання прав, ніж існує нині, та зокрема поширення вичерпання прав і на комісійні відносини до першого продажу примірників об'єктів авторського й суміжних прав.

Публічно-правові обмеження розповсюдження примірників фонограм, відеограм та аудіовізуальних творів передусім зводяться до заборони їх розповсюдження на території України без маркування контрольними марками згідно зі ст. З Закону України «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних» від 23.03.2000 р. № 1587-ПІ. Вказаний Закон та низка прийнятих на його виконання підзаконних актів встановлюють порядок надання контрольних марок. Право одержання контрольних марок мають виключно відтворювачі, імпортери або експортери примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм. При тому будь-яку посередницьку діяльність щодо одержання та розповсюдження контрольних марок заборонено. Для їх одержання заявники подають документи, серед яких, враховуючи, що контрольні марки є голографічними захисними елементами, є й копія ліцензії на здійснення господарської діяльності з впровадження голографічних захисних елементів, що видається Службою безпеки України.