Поняття та види немайнових прав

Крім того, згідно з п. «є» ч. 1 ст. 5 Закону України «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних» для одержання контрольних марок з метою розповсюдження примірників фонограм заявник повинен подати оригінали договорів, що безпосередньо наділяють його правами на використання фонограм, творів і виконань, що на ній І зафіксовано, а також копію всього ланцюга і договорів про надання/передання відповідних і майнових прав на вказані об'єкти, починаючи від договору з первинним суб'єктом авторського/суміжних прав або договору, за яким права надаються/передаються на територію України.

Вказану норму права було встановлено ще до прийняття нового ЦК України. Тому, природно, вона відображає види договорів про розпорядження авторським і суміжними правами, притаманні наявному на той час позитивному авторському праву, і не вказує на ліцензійні договори або й звичайні односторонні ліцензії (дозволи), передбачені вже у главі 75 ЦК України. І хоча простежується наступництво між нормами Закону України «Про авторське право і суміжні права» й ЦК України щодо розпорядження авторським та суміжними правами, але застосування наведеної норми працівниками Державного департаменту інтелектуальної власності пішло шляхом прийняття рішення про видання контрольних марок, виключно, якщо у поданих договорах заявника містяться положення про передання права, у тому числі права на використання, а коли предметом договору відповідно до норм ЦК України є надання ліцензії (дозволу на використання об'єкта авторського чи суміжних прав), Державний департамент інтелектуальної власності виносить відмову у виданні контрольних марок.

І хоча таке тлумачення правової норми працівниками Державного департаменту інтелектуальної власності є надто казуїстичним і десь навіть нормативістським, а часова колізія між нормами Закону і ЦК підлягає загальновідомому принципу подолання колізій шляхом застосування пізнішої правової норми, але для уникнення потенційних конфліктів доцільно викласти перші два речення п. «є» ч. 1 ст. 5 Закону України «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних» у такій редакції: «копію договору (або ліцензії) про передання (відчуження) майнових прав авторів і (або) суб'єктів суміжних прав або ліцензійні договори (ліцензії) про надання права (дозволу) на використання аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних шляхом їх відтворення та розповсюдження примірників, починаючи з договору, за яким майнові права (дозволи) авторів і (або) суб'єктів суміжних прав передаються (надаються) на територію України, або починаючи з договору, за яким майнові права (дозволи) авторів і (або) суб'єктів суміжних прав передаються (надаються) від первинних суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав (у разі виникнення цих прав на території України). Заявник подає копії зазначених договорів, а також оригінал договору, за яким безпосередньо заявникові передаються (надаються) майнові права (дозвіл) авторів і (або) суб'єктів суміжних прав щодо аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних». Закон України «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних» містить низку винятків із загальної заборони розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм та баз даних без маркування їх контрольними марками. Зокрема, як виняток норма п. 4 ч. 5 ст. 8 Закону дозволяє не маркувати примірники, що виготовляються на замовлення, передаються безпосередньо замовникові тощо. Виглядає, що дія цього винятку повинна поширюватись на відтворення особою, яка на підставі договору підряду виконує суто технічну роботу - відтворення об'єктів авторського та/або суміжних прав, що часто здійснюється студіями звукозапису. Адже згідно з нормами Закону відтворювачем вважається особа, яка не тільки самостійно здійснила відтворення, але й замовила відтворення у третьої особи. Проте цей виняток застосовується лише за наявності юридичного складу, що містить низку юридичних фактів - умов, серед яких і вивезення відтворених примірників з митної території України. Очевидно, законотворець не прагнув зробити експорт примірників обов'язковою умовою застосування винятку, але буквальне тлумачення норми Закону не дозволяє припустити інше. В результаті виняток поширюється лише на відтворення примірників, призначених для експорту, а вітчизняні студії звукозапису, що не мають ліцензії на впровадження голографічних захисних елементів, позбавлені такого природного джерела доходів як відтворення примірників творів і об'єктів суміжних прав на замовлення управомочених осіб власників вказаної ліцензії.

2.2 Цивільно - правове регулювання договірних відносин щодо використання багатоканальної телемережі

Незважаючи на досить важливу роль, яку відіграє в сучасному суспільстві телебачення та радіо, науковцями та законодавцями приділяється недостатньо уваги телерадіоорганізаціям (далі ТРО) як суб'єктам цивільного права. Дослідженням відносин, які виникають з договору про надання послуг, найму (оренди) приділялась і приділяється увага українськими та російськими вченими[17.]_.

Телерадіомовлення здійснюється з використанням ресурсів телекомунікаційних мереж, передусім багатоканальної телемережі (ефірної або кабельної), тобто телекомунікаційної мережі загального користування, призначеної для передавання телерадіопрограм, а також надання інших телекомунікаційних і мультимедійних послуг і здатну забезпечити одночасну трансляцію більш як однієї телерадіопрограми, що може інтегруватися з іншими телекомунікаційними мережами загального користування (ст.1 Закону «Про телебачення і радіомовлення») .

Відповідно до ст. 28 Закону «Про телекомунікації» використання ресурсів телекомунікаційних мереж загального користування для потреб телебачення та радіомовлення здійснюється на договірних засадах відповідно до законодавства, а надання телекомунікаційних послуг для потреб телебачення та радіомовлення регулюється Законом України «Про телебачення і радіомовлення».

Правом користування багатоканальною мережею для поширення телерадіопрограм, їх передач мають лише телерадіоорганізації та провайдери програмної послуги, які мають ліцензії. Стаття 39 Закону «Про телебачення і радіомовлення» передбачає, що телерадіоорганізації та провайдери здійснюють мовлення з використанням ресурсу багатоканальної телемережі відповідно до умов ліцензії на мовлення та угоди з оператором багатоканальної телемережі.

Застосування в Законі терміна «угода» не відповідає сучасним засадам цивільного законодавства, оскільки, як відомо, новий Цивільний кодекс (далі ЦК) України замінив його терміном «правочин». Власне, поняття «правочин», що використовується у ЦК Україні, є суто українським терміном, який використовувався в українському законодавстві 20 - 30 років хх ст. та є повністю тотожним терміну «угода», що використовувався в ЦК Української РСР (1963 р.). Переважаючою в юридичній літературі є позиція про те, що правочин є правомірною вольовою дією. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, наступу яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону.

Дво- чи багатосторонні правочини мають назву «договори». Віднесення до правочинів договорів пов'язано з тим, що для вчинення останніх необхідні не тільки вольові дії сторін, а й погодженість цих дій, яка досягається через договір. У випадку, коли для вчинення правочину потрібні погоджені вольові дії двох сторін, правочин є двостороннім.

Заслуговує на увагу те, що ст. 28 Закону «Про телекомунікації» визначає надання телекомунікаційних послуг для потреб телебачення і радіомовлення регулюється Законом України «Про телебачення і радіомовлення», який не врегульовує зазначених відносин, а встановлює лише вимоги щодо укладення між телерадіоорганізаціями (провайдерами) й операторами угоди відносно використання мереж загального користування (не визначаючи ні порядку укладення такого договору, ні його істотних умов).

У той самий час діють Правила надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 09.08.2005р. №720 (далі - Правила), які визначають основні правові засади регулювання договірних відносин між операторами, провайдерами телекомунікацій і споживачами телекомунікаційних послуг, включаючи телерадіоорганізації та провайдерів програмних послуг.

Відповідно до зазначених правил можна виділити такі види послуг, що надаються операторами:

- надання студій і мереж дротового радіомовлення у користування телерадіоорганізаціям, які мають відповідну ліцензію на право користування каналами мовлення (п.390 Правил);

- трансляція телерадіопрограм з використанням споруд і ліній зв'язку до технічних засобів випромінення в ефір (п.465 Правил);

- трансляція телерадіопрограм з використанням технічних засобів випромінення в ефір (п.465 Правил).

Аналіз зазначених видів послуг свідчить, що існують два види послуг: щодо користування певним майном та щодо трансляції телерадіопрограм. Що стосується останньої, то не викликає сумніву правова природа договірних відносин, які існують між операторами і телерадіоорганізацією (провайдером), оскільки однозначно їх можна віднести до договору про надання послуг.

Відповідно до ст. 901 ЦК за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

М. Сибільов вважає, що введення до ЦК спеціальної глави, присвяченої загальним положенням про надання послуг, пов'язано з тим, що, з одного боку, у ньому неможливо дати детальну регламентацію договорів у цій сфері, а з іншого - необхідно було закріпити суттєві положення, які стосуються всіх договорів цього типу. Наявність глави, присвяченої загальним положенням про надання послуг, має й суто практичне значення, суть якого полягає в тому, що при укладенні договорів у сфері надання послуг, які безпосередньо не передбачені ЦК, сторони, виходячи з дії принципу свободи договору, самі визначають, зокрема, умови договору, але при цьому вони мають керуватися загальними положеннями про надання послуг[18].

У цивільному праві послуги розглядають як окремий вид об'єктів цивільних прав, що відрізняються від інших об'єктів (речей, результатів робіт, нематеріальних об'єктів тощо). У зв'язку з особливостями послуг як об'єктів цивільних прав усі договори, предметом яких вони є, об'єднують в єдиний тип цивільно - правових договорів - у договори про надання послуг. Послугам притаманна своєрідна природа і спільні характерні ознаки. Для всіх послуг характерним є те, що вони[19]:

- мають нематеріальний характер, а їх результат не набуває уречевлюваного вигляду;

- тісно пов'язані з особою виконавця та процесом вчинення ним певних дій (здійснення певної діяльності);

- не збігаються із самими діями (здійсненням діяльності) виконавця, а існують як окреме явище - певне нематеріальне благо.

І. Жилінкова визначає послуги як певне нематеріальне благо, яке надається однією особою (виконавцем) і споживається іншою особою (замовником) у процесі вчинення виконавцем певних дій або здійснення певної діяльності.

У ході надання послуг щодо трансляції телерадіопрограм з використанням споруд і ліній зв'язку до технічних засобів випромінення в ефір, дії, які здійснює оператор, споживаються в процесі здійснення телевізійної та радіотрансляції.

Що стосується договірних відносин, які виникають між оператором та телерадіоорганізацією щодо надання студій і мереж дротового радіомовлення у користування телерадіоорганізаціям, то у даному випадку навряд чи можна охарактеризувати ці відносини як договірні щодо надання послуг. Застосування терміна «Користування» одразу наштовхує на думку щодо визнання таких відносин договору найму(оренди).

Правовою основою регулювання договору оренди є норми ЦК України, Господарського кодексу ( далі - ГК ) України, Закону «Про оренду державного та комунального майна». Зазначені законодавчі акти дещо по - різному визначають поняття та предмет оренди (найму). Стаття 759 ЦК України встановлює, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк, а ст. 283 ГК України передбачається, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. Як вбачається із визначення договору оренди у ГК України, цей договір регулює такі самі правовідносини, що й договір найму (оренди) за ЦК України, з тією особливістю, що майно отримується орендарем в користування для здійснення господарської діяльності, тобто за своєю правовою природою договір оренди, виділений у ГК Україні, є цивільним договором найму (оренди). ЦК України, визначаючи ст. 759, що в оренду передається майно, конкретизує це положення в ст. 760, встановлюючи, що предметом договору найму може бути річ, яка має індивідуальні ознаки та зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживча річ).

Предметом договору найму можуть бути також майнові права, якими є суб'єктивні права учасників правовідносин, пов'язанні з володінням, користуванням та розпорядженням майном, а також з матеріальними (майновими) вимогами, що виникають між учасниками цивільного обігу з приводу розподілу цього майна й обміну (товарами, послугами, виконаними роботами, грошима, цінними паперами тощо). Предметом оренди є предмет матеріального світу, а також майнові права, щодо яких можуть виникати цивільні права й обов'язки.

Отже, відмінністю між договором оренди та договором про надання послуг й предмет регулювання; за договором про надання послуг - це нематеріальна послуга (нематеріальне благо), яке отримує замовник у процесі вчинення виконавцем певних дій або здійснення певної діяльності, а за договором оренди - річ, визначена індивідуальними ознаками, яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживча річ), а також майнові права.

Аналіз такого предмета договору найму, як студія мережі дротового радіомовлення, свідчить, що ці предмети є неспоживчими речами. Стаття 185 ЦК неспоживчою визначає річ, призначену для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.

У науковій літературі зазначається, що неспоживчими є речі, які при використанні зношуються (амортизуються) поступово, частково, впродовж певного тривалого часу (наприклад, нерухомість, устаткування), що дає їм можливість бути предметом майнового найму, оренди, довірчого управління та інших правочинів з надання в тим часове користування чужого майна[21.].

Тому, відносини щодо оренди студій і мереж дротового радіомовлення потрібно врегульовувати главою 58 ЦК «Найм (оренда)».

Аналіз співвідношення понять «користування» та «надання послуги» засвідчив, що на сьогодні в деяких нормативних актах ці поняття змішуються. Так, рішенням Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 02.06.2004 р. № 622 затверджено Правила використання каналів мовлення, пунктом 1.4 яких встановлюється, Що ТРО можуть працювати як на власних каналах мовлення, так і на орендованих у оператора телекомунікацій.

Стаття 1 Закону «Про телебачення і радіомовлення» визначає канал мовлення як сукупність технічних засобів мовлення (кабельного, оптичного, радіозв'язку), призначених для поширення теле - та/чи радіопрограм на територію, що визначається параметрами засобів, які забезпечують трансляцію в реальному часі однієї телерадіопрограми. Ця ж стаття визначає канал мовлення багатоканальної телемережі, що забезпечує трансляцію в реальному часі однієї телерадіопрограми.

Пряма трансляція, відповідно до ст. 1 Закону «Про телебачення і радіомовлення» - це безпосередня трансляція теле - або радіопередач без попереднього запису та монтажу, а ретрансляція - прийом і одночасна передача, незалежно від використаних технічних засобів, повних і незмінних телерадіопрограм або істотних частин таких програм, що транслюються мовником.

Таким чином, канал мовлення і канал мовлення багатоканальної телемережі - це сукупність технічних засобів, що надають можливість здійснювати трансляцію (передачу) телерадіопрограм або частин таких програм.

Пунктом 1.4 Правил передбачено, що при оренді каналу мовлення ТРО має подати оператору письмову заяву та укласти з ним договір про співпрацю. По - перше, невизначеним видається правове значення заяви та її зміст. Чи може вона розглядатись як пропозиція однієї сторони укласти договір (оферта)? По - друге, невизначеним є вид договору, який має укладатися між оператором телекомунікацій і ТРО, оскільки законодавство не визначає правового статусу «договору про співпрацю». Вивчення інших норм Правил доводить, що цей договір є договором оренди, а тому п.1.4 Правил потребує змін, які мають точно визначити вид договору.

Рішенням Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 03.12.2003 р. №1522 визначені граничні тарифи на оренду технічних засобів мовлення, які є обов'язковими для застосування всіма підприємствами Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення, а також установами й організаціями незалежно від відомчої підпорядкованості, що надають послуги із поширення програм радіомовлення та телебачення. Максимально граничні тарифи на оренду технічних засобів мовлення передбачають тарифи на поширення програм телебачення та радіомовлення.

Надання телекомунікаційних послуг для потреб телебачення та радіомовлення регулюється Законом України «Про телебачення і радіомовлення», зокрема ст. 43 якого забороняє ліцензіату передавати канал мовлення в суборенду іншим організаціям, а ст. 1 визначає поняття «суборенда каналу мовлення» як юридично оформлену або приховану поступку визначеного ліцензією на мовлення каналом (часом) мовлення іншій юридичній або фізичній особі, у тому числі не передбачену умовами ліцензії (програмною концепцією мовлення) систематичну ретрансляцію програм і передач інших телерадіоорганізацій. Заслуговує на увагу некоректність використання поняття «суборенда каналу мовлення», оскільки це суперечить загальним цивілістичним підходам до визначення предмета договору оренди, а також положенням ЦК України та ГК України. Згідно з ч.1 ст. 760 ЦК України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживча річ).

Крім цього, ЦК замінив термін «суборенда» на «піднайм» - передання наймачем речі у користування іншій особі (ст. 774 ЦК). У зв'язку з цим пропонуємо внести зміни до ч.5 ст. 43 Закону, якими заборонити ліцензіату передавати прямо чи опосередковано третім особам надане йому відповідною ліцензією право на здійснення мовлення, використання каналів мовлення, мереж мовлення, каналів багатоканальних телемереж.

Відповідно до п.466 правил послуги ефірного телерадіомовлення надаються споживачам (телерадіоорганізаціям) на підставі договору та за наявності ліцензії Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Як бачимо, п.466 Правил не враховує положення, що з'явилися в Законі «Про телебачення і радіомовлення» з прийняттям його нової редакції від 12.01.2006 р. відносно права на укладення договорів з операторами не тільки радіоорганізаціям, а й провайдерам програмних послуг (ч. 5 ст. 39 Закону). Тому Правила потребують внесення відповідних змін.

Оскільки послуги ефірного телерадіомовлення надаються споживачам (телерадіоорганізаціям) на підставі договору та за наявності ліцензії Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, то цілком логічно припустити, що дія договору, укладеного ТРО з оператором повинна бути обумовлена й обмежена дією ліцензії. А тому потрібно закріпити у Правилах, що оператор не має права розірвати договір з телерадіоорганізацією (провайдером) упродовж чинності ліцензії.

Відповідно до п.467 Правил оператор не має права відмовити у наданні телерадіоорганізаціям технічних засобів для користування каналами мовлення у разі наявності у нього технічної можливості. Встановлення такого обов'язку щодо укладення договору на надання послуг телерадіоорганізаціям дає підстави для висновку, що договір, який укладається між оператором і телерадіоорганізаціями (провайдерами), є публічним договором.

Відповідно до ст. 633 ЦК публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншими щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлене законом. Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

М. Сибільов виділяє ознаки публічного договору:стороною такого договору обов'язково є суб'єкт підприємницької діяльності (юридична особа чи особа - підприємець); зазначений суб'єкт здійснює такі види підприємницької діяльності, як реалізацію товарів, виконання робіт і надання послуг у сферах, перелік яких у ЦК сформульовано невичерпно; вказані види діяльності повинні здійснюватися суб'єктом підприємництва щодо кожного, хто звернеться до нього. Відсутність будь-якої із зазначених ознак свідчить про те, що договір є не публічним, а належить до вільних договорів[22.].

М. Брагінський, досліджуючи правову природу цивільно-правового договору, зазначає, що його регулююча роль зближує його з законом і нормативними актами, а різниця між умовами договору та правовою нормою пов'язана, по-перше, з походженням правил поведінки - договір виражає волю сторін, а правовий акт - волю органу, що його видав, по-друге, розмежовує межі дії того й іншого правила поведінки: договір безпосередньо розрахований на врегулювання поведінки тільки його сторін - для тих, хто не є сторонами, він може створити права, але не обов'язки; у той самий час правовий або інший нормативний акт породжує загальне для всіх і для кожного правило (будь-яке обмеження кола осіб, на які поширюється нормативний акт, ним же визначається). Ці межі можуть дещо стиратися в публічному договорі, однак і в ньому визначальне значення має воля сторін[23.].

Слід погодитися з точкою зору, висловленою М. Брагінським: режим публічних договорів є винятком із загальноприйнятого, що спирається на принцип «свободи договорів». Цей виняток є одним із випадків дії публічних засад у цивільному праві. Режим «публічних договорів» є прямо протилежним режиму «свободи договорів», який найповніше виражає приватноправові засади, що є основою цивільного права. Публічно-правовий інтерес і підштовхує державу до «втручання у приватні справи».

Так само декілька цілей має на меті держава, встановлюючи режим публічних договорів у відносинах між оператором і телерадіоорганізаціями з надання технічних засобів для користування каналами мовлення у разі наявності у нього технічної можливості: забезпечення повсюдного надання телекомунікаційних послуг достатнього асортименту, обсягу й якості шляхом обмеженого регулювання ринкових відносин для сприяння ефективному функціонуванню відкритого і справедливого конкурентного ринку; доступ споживачів до загальнодоступних телекомунікаційних послуг, які необхідні їм для задоволення власних потреб, участі в. політичному, економічному та громадському житті; забезпечення доступу споживачів до інформації про порядок отримання й якість телекомунікаційних послуг; задоволення інформаційних потреб фізичних осіб, у тому числі певних груп населення.

Слід погодитися з А. Танагою, який зазначає, що за публічним договором для сторони, яка є вільною, свобода визначення його змісту виключена практично завжди, оскільки в абсолютній більшості випадків ці правочини одночасно є і договорами приєднання, умови яких розробляються стороною, що є зобов'язаною[24.].

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ ІСНУЮЧИХ ПРОБЛЕМ

3.1 Колізії та шляхи удосконалення існуючих правових норм

У нормах позитивного права є суттєві помилки та колізії, що звужують можливості суб'єктів авторського й суміжних прав реалізовувати свої права у сфері музичного шоу-бізнесу України. Запропоновано шляхи вдосконалення правового регулювання цього сегмента авторських правовідносин: викласти абзац 8 п. 4 ч. 5 ст. 8 Закону України «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних» у такій редакції: «вивезення з митної території України за наявності законних підстав (зовнішньоекономічних договорів, контрактів тощо) примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних, виготовлених згідно з договором підряду, здійснюється безпосередньо виробником без передачі прав володіння, користування цими примірниками третім особам (крім тимчасової передачі таких прав транспортно-експедиторським організаціям для перевезення)». Проте вирішення деяких проблем пов'язане з удосконаленням положень міжнародних договорів, що повинно стимулювати профільні державні органи виявляти більшу ініціативу у міжнародній правотворчості. А вирішення правових проблем щодо розповсюдження примірників фонограм, а саме щодо вичерпання авторського й суміжних прав та щодо публічно-правових обмежень розповсюдження примірників фонограм, сприятиме розвитку музичного шоу-бізнесу України. На цих засадах мають будуватися подальші дослідження правового регулювання розповсюдження примірників фонограм в Україні.

3.2 Подолання правових колізій щодо використання багатоканальної телемережі

Можна зробити такі висновки:

- у тексті норми ст. 39 Закону «Про телебачення і радіомовлення», коли йдеться про підстави виникнення відносин із здійснення мовлення з використанням ресурсу багато канальної телемережі між телерадіоорганізацією й оператором багатоканальної телемережі, найдоцільнішим є використання терміна «договір», а не «угода»;

- відносини щодо оренди студій і мереж дротового радіомовлення потрібно врегульовувати главою 58 ЦК «Найм (оренда)»;

- необхідно внести зміни до ч. 5 ст. 43 Закону, якими заборонити ліцензіату передавати прямо чи опосередковано третім особам надане йому відповідною ліцензією право на здійснення мовлення, використання каналів мовлення, мереж мовлення, каналів багатоканальних телемереж;

- слід закріпити у Правилах положення, за яким оператор не має права розірвати договір з телерадіоорганізацією (провайдером) упродовж терміну дії ліцензії ТРО;

- договір, який укладається між оператором і телерадіоорганізаціями (провайдерами), є публічним договором.

ВИСНОВКИ

На сучасному етапі розвтку нашої країни майже однією з найболючіших проблем є не гарантованість державного захисту прав і свобод громадян. Нові механізми ведення ринкової економіки, правгнення до реалізації найкращих прад світового досвіду, бажання інтеграції у Європейське співтовариство України ставить вирішення цих проблем на одне з перших місць.

Найбільше збентеження викликає, те що прийняті законодавчі акти із захисту особистих і майнових прав не мають реальної практичної реалізації: не всі громадяни мають можливість відстояти свої права в судовому порядку. Зараз править принцип: хто сильніше - той і править, хто стоїть при владі, має більше фінансових можливостей - той реально може впливати на прияняті рішення. Громадянин, який не знається на законах і юридичних тонкощах за таких обставин навіть не намагається відстоювати справедливість. Де ж реальна демократія?

Законодавче закріплення права приватної власності було історичною необхідністю при становленні ринкових відносин і мало велике значення при подальшому формувані громадської свідомості, бо закріплювало почутя господаря. Держава дала можливість громадянам приватизації державного житлового фонду, дала можливість здійснювати підприємницьку діяльність, дала можливість вільно і на свій розсуд розпоряджатися своїм майном.

Це безперечно позитивні тенденції, але досвід минулих років і сьогодення говорить нам про наявність основної проблеми: законодавча гра на користь влади призводить до не можливості відстояти і захистити права приватної власності.

Відсутність законодавства про захист корпоративних прав, нетрадиційні форми фінансування малого бізнесу на основі тимчасовості передачі права користування або розпорядження при збережені правоволодіння, обігу цінних паперів, що несуть за собою зміну права власності в майбутньому надмірній податковий тягар, дорогі кредитні і орендні ресурси не дають можливості інвестиції у підприємницьку діяльність на основі приватної власності громадян і захисту цих прав.

Проблеми охорони інтелектуальноїї власності в нашій країні залишаються на незахищеному рівні. Попри активізацію зусиль правоохороних органів щодо захисту інтелектуальної власності, загальний рівень правопорушень у цій сфері залишається високим. Це є підставою для звинувачення України у низьких стандартах охорони інтелектуальної власності на міжнародному рівні.

Цивільно-правовий захист особистих немайнових прав, які безпосередньо пов'язані з особою, знаходиться на дуже низькому рівні. На мою думку, основними шляхами розв'язання цієї проблеми є:

закріпити у законі перш за все загальне право особи на усунення порушення будь-якого особистого немайнового права в судовому порядку і створити відповідну структурну процедуру захисту цих прав: спочатку вимагати захисту на рівні місцевого опорного пункту міліції, де можуть працювати і психологи, а при не можливості розв'язати цю проблему вже потім звертатися до суду; застосування у цій сфері такої форми відповідальності, як громадська дагана, громадський осуд, публічне вибачення винного правопорушника, стягнення штрафу, звільнення з посади або заборона займати відповідні посади. При чому прблема мінімального і максимального розмірів штрафу в разі відмови від спростування, компенсації матеріальної та моральної шкоди має бути вирішена законодавчо; підвищення громадської свідомості і активності з приводу захисту осбистих немайнових прав, що може проводитися за участю профспілок, діячів Рад народних депутатів на місцях, юристів, засобів масової інформації шляхом опублікування статей, видачі брошур.

Отже, розв'язання проблеми реального і гарантованого захисту особистих і майнових прав громадян безпосередньо пов'язані із складною економіко-політичною ситуацією в країні, із бездієвістю влади, із прийняттям завідомо недосконалих законів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Закон України «Про авторське право і суміжні права», від 23.12.1993 р. № 3792-ХП.

2. 2. Яворицький Д. Правове регламентування захисту особистих прав громадян//Український часопис. - 2000.-№3.- с. 18-20.

3. 3. Полешко А. Захист цивільних прав в умовах ринку с.61-62. 4. Боброва Д.В., Дзера О.В., Довгерт А.С., Цивільне право України: Підручник 2-кн..-К.:Юрінком Інтер, 1999.-864с.

4. 5. Закон України «Про приєднання України до Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право» від 20.09.2001 р. №2733-ІІІ.

5.

6. 6.Закон України «Про приєднання України до Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми» від 20.09.2001 р. №2732-ІІІ.

7. 7. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» від 28 вересня 1990 р. №7.

8. 8. Бошицький Ю.Л. Концептуальні аспекти сприяння розвитку інтелектуальної власності нації//Інтелектуальна власність в Україні: проблеми теорії і практики/За ред. Ю.С. Шемшученка, Ю.Л. Бошицького. - К., 2002. - С. 25.

9. 9. Яркина Н.Е. Смежные права в авторском праве: Дис….канд. наук. - Х., 2000. - С.108.

10. 10. Комментарий к Закону об авторском праве и смежных правах: Судебная практика / Э. П. Гаврилов. - М., 2002. - С. 126.

11.

12. 11. Цивільне право України: у 2 т. / За ред. Я.М.

13. Шевченко. - Т. 2. Особлива частина. - К., 2003. - С.168. 12. Сибільов М. Загальні положення регулювання відносин у сфері надання послуг за проектом нового Цивільного кодексу України // Основні напрямки реформи цивільного права в Україні. - К.,1997; Жилінкова І.В. Договір про надання послуг // Цивільне право України: У 2т./За ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо - Фатєєвої, В.Л. Яроцького. - К., 2004. - Т. 2; Гражданское право. - М.,2002. - Т.1. - С.310; Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. - М.,2000. - Кн. 1; Танага А.Н. 13. Сибільов М. Загальні положення регулювання відносин у сфері надання послуг за проектом нового Цивільного кодексу України.-С.110. 14 Жилінкова І.В. Договір про надання послуг//Цивільне право України. - К.,2004.-Т.2.-с.267. 15. Гражданское право. - Т.1. - С.310; Цивільне право України / за ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо - Фатєєвої, В.Л. Яроцького. - К.,2004. - Т.1. - С.173 - 174.

14. 16. Сибільов М. М. Цивільно-правовий договір//Цивільне право України:У 2т. /за ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького.- К., 2004. - Т.2. - С.89 - 90.

15. 17. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. - М.,2000. - Кн.1. - С.13 - 14.

16. 18. Танага А.Н. Принцип свободы договора в гражданском праве России. - СПб.,2003. - С.118.

17. 19. Постанова Кабінету Міністрів України від 09.08.2005р. №720. 20. Цивільний Кодекс України. - Харків. Видавництво «Кондор», 2005р. 21.Венецька М.В. Майнові права // Юридична енциклопедія. - К., 2001. - Т.З. - С.553.

18. 22. Цивільне право України. Загальна частина: Підручник за ред. І.А. Бірюкова, Ю.О. Заіки. - К.: КНТ, 2006. - 480с.