Міжнародно-правове визнання: поняття, види та юридичне значення

37

Міністерство освіти і науки України

Національний транспортний університет

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

на тему:

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ ВИЗНАННЯ:

ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ

Київ 2009

Зміст

Вступ

Розділ 1. Міжнародно-правове визнання: поняття та його юридичне значення

1.1 Поняття про міжнародно-правове визнання

1.2 Конститутивна теорія визнання

1.3 Декларативна теорія визнання

1.4 Конститутивна та декларативна теорії як необхідні етапи процесу становлення нової держави

Розділ 2. Форми та види визнання у міжнародному праві

2.1 Визнання de facto, de jure та ad hoc

2.2 Види міжнародно-правового визнання

Розділ 3. Інститут визнання у сучасному міжнародному праві

3.1 Критерії офіційного визнання в міжнародному праві

3.2 Невизнані держави сучасності

Розділ 4. Визнання української держави світовим співтовариством

4.1 Національні та міжнародно-правові основи міжнародної правосуб'єктності України

4.2 Україна як учасник світового співтовариства

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

В міжнародному праві є низка проблем, до кінця не розв'язаних з погляду їх теоретичного обґрунтування та нормативно-правового регулювання. Однією з таких проблем є випадки утворення нових держав та правові наслідки, що виникають за таких обставин. Створення нових держав характерно не лише для історично віддалених часів, остання хвиля мала місце зовсім нещодавно, наприкінці ХХ століття, і вже точно на цьому не буде поставлено крапку. Хіба що за минулі століття змінились причини та способи виникнення нових держав. За останні роки утворення нових держав було зумовлено переважно територіальними змінами (хоча справжні причини таких змін безумовно набагато глибші) - і як результат - об'єднання (Німеччина), розпад (СРСР, Югославія, Чехословаччина), а також виокремлення частин. Проте не втрачають своєї актуальності і випадки утворення нових держав у результаті докорінної зміни соціально-економічної формації, форми правління чи політичного режиму держави внаслідок революцій, боротьби національно-визвольних рухів чи інших соціальних потрясінь [14, с.238].

І в усіх випадках виникає питання про те, як має реагувати світова спільнота на факт появи нової держави. В міжнародному праві у таких ситуаціях використовують термін визнання держави з боку інших суб'єктів міжнародного права. Названий інститут досліджувався різними науковцями-міжнародниками. Серед найбільш відомих - Д.І. Фельдман, Я. Броунлі, Ф.Ф. Мартенс, Н.І. Алієв, П.Н. Бірюков. Проте погляди науковців діаметрально розходяться. Пояснюється це тим, що цей правовий інститут доволі тісно пов'язаний з політикою. В літературі навіть часто визначається, що «визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжнародним правом» [11, с.103]. Це не означає, що така регламентація не є необхідною. Метою тут має виступати уніфікація відповідних міжнародних відносин, які на сьогодні характеризуються надзвичайною різноманітністю, що в результаті породжує багато практичних проблем.

Спроба кодифікації норм, яка була зроблена Комісією міжнародного права ООН, так ні чим і не завершилась. І це незважаючи на те. що ще у 1949 р. питання визнання було включено до списку тем, відібраних для першочергової кодифікації. Вирішальну роль у регулюванні визнання на сьогодні відіграють основні принципи міжнародного права. Всі названі обставини в комплексі й зумовлюють актуальність теми.

Основна мета курсової роботи - розглянути міжнародно-правове визнання як необхідний етап в становленні і розвитку новоствореної держави.

Основними завданнями моєї роботи є визначення поняття про міжнародно-правове визнання, характеристика відмінностей між конститутивною та декларативною теоріями визнання, формулювання основних форм та видів визнання у міжнародному праві, систематизація критеріїв офіційного міжнародно-правового визнання, вияснення національних та міжнародно-правових основ міжнародної правосуб'єктності України.

Розділ 1. Міжнародно-правове визнання: поняття та його юридичне значення

1.1 Поняття про міжнародно-правове визнання

Наукове дослідження в рамках визначеної теми доцільно почати з аналізу терміна, який застосовується для характеристики держави на факт утворення нового суб'єкта міжнародного права. Поняття «визнання» має доволі широке значення. В міжнародному праві його розуміють як спосіб творення звичаєвих норм, як форму погодження з юридичними фактами, ситуаціями, діями між державами. В переважній більшості визнання є мовчазним, що полегшує юридичне оформлення міждержавних відносин. Традиційно цей термін застосовують також і щодо характеристики реакції держав на факт утворення нових країн. В теорії міжнародного права розрізняють декілька видів визнання залежно від особливостей новоствореного суб'єкта: визнання держав, визнання урядів, визнання органів опору, визнання національно-визвольних рухів [12, с.134].

Як відзначав Ф.Ф. Мартенс, міжнародне право «не може визнати, що дане суспільство існує, якщо воно не визнано державним законом, або прийняти його за самостійний політичний механізм, якщо воно не є таким у початках державного права» [16, с.267]. Він вважав, що у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право на визнання з боку всіх цивілізованих держав законності свого існування.

Визнання -- це односторонній, добровільний акт держави, у якому вона:

o прямо чи побічно заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або

o про те, що вважає владу, що затвердилася не конституційним шляхом у державі або на частині її території, достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах у якості представника цієї
держави або населення відповідної території.

Обов'язку визнання не існує, це право держави. За допомогою акту визнання держава погоджується з відповідними змінами в міжнародному правопорядку, міжнародної правосуб'єктності. Визнання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на встановлення між державою, що визнає, і державою, що визнається, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду і форми визнання. Визнання на практиці означає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов'язками, що випливають із міжнародного права. Таким чином, право і дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими і залежать від їхнього бажання прийняти його в міжнародне співтовариство.

Проблема визнання держави виникала у разі її утворення на колишній залежній території в результаті деколонізації. В даний час вона виникає частіше усього при територіальних змінах: при об'єднанні двох і більше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні). Особливо актуальне визнання при здобутті незалежності, при соціальних революціях, а також при нелегітимних засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтервенції іншої держави -- наприклад, «Турецької Республіки Північного Кіпру»).

Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжнародним правом. Воно здійснюється звичайно за допомогою заяви держави, що визнає, адресованої визнаній державі, про намір вступити з нею у взаємовідносини як із суверенною державою, зокрема -- установити з нею дипломатичні відносини. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини витікають із різноманітних норм міжнародного публічного права. У той же час, визнання як юридичний факт є базою для всіх наступних відносин між суб'єктами міжнародного права, і дипломатичні, і консульські відносини встановлюються після визнання [11, с.106].

Проте зразу виникає питання, чи можна вважати новоутворену державу рівноправним суб'єктом міжнародного права, якщо її не визнають інші держави і чи не ставиться обсяг її правосуб'єктності в пряму залежність від волевиявлення вже існуючих суб'єктів. Якщо схилятись до такої тези, то тим самим порушується ряд міжнародних принципів, які констатують право націй на самовизначення, в процес якого не повинні втручатись інші держави, право на не втручання у внутрішні справи вже створеної держави, тощо, з аналізу яких випливає, що утворення нової держави не можна ставити в залежність від волі чи бажання інших суб'єктів міжнародного права. На тлі таких невідповідностей і виникло дві протилежні теорії на проблему визнання держав: конститутивна та декларативна.

1.2 Конститутивна теорія визнання

Конститутивна теорія набула практичного втілення в політиці європейських держав після Віденського конгресу 1815 р. і була широко поширена до Другої світової війни. Її прихильниками були Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, Д. Анцилотті. Відповідно до конститутивної теорії тільки визнання надає дестинатору (адресату) відповідну конституюючу (правостворюючу) якість: державі -- міжнародну правосуб'єктність, уряду -- здатність представляти суб'єкта міжнародного права в міждержавних відносинах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права.

Як уявляється, найбільш вразливий бік цієї теорії полягає в наступному:

o по-перше, неясно, якої кількості визнань необхідно для надання дестинатору згаданої якості;

o по-друге, як показує практика, держави можуть існувати і вступати в ті або інші контакти з іншими державами, а уряди, що прийшли до влади неконституційним шляхом, ефективно представляти суб'єкта міжнародного права і без офіційного визнання [12, с.136].

1.3 Декларативна теорія визнання

Згідно з декларативною теорією держава визнається суб'єктом міжнародного права з моменту свого утворення, незалежно від визнання з боку інших суб'єктів міжнародного права. Ця теорія знайшла своє відображення у Міжамериканській конвенції про права та обов'язки держав від 26 грудня 1933 р., де встановлено у 3 ст., що «існування держави не залежить від її визнання іншими державами. Навіть ще невизнана держава має право захищати свою цілісність і свою незалежність.» У статті 6 вказано «визнання безумовне і не може бути взяте назад».

Відповідно до декларативної теорії визнання не надає дестинатору відповідної якості, а лише констатує його появу і служить засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить декларативний (явочний) характер і спрямоване на встановлення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб'єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої держави, але не створює її.

Декларативна теорія знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах: стаття 9 Статуту Організації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності [14, с.240].

Поширено думку, що декларативна теорія в більшій мірі відповідає реальностям сучасного міжнародного життя. Проте в тих випадках, коли визнають суб'єктом міжнародного права такі утворення, що об'єктивно не можуть бути ними (наприклад, Мальтійський орден), визнання набуває конститутивного або, точніше, квазіконститутивного характеру, надаючи видимість набуття якості, що той, хто визнає, бажає бачити в дестинатора.

У сучасних умовах посилення дезінтеграційних процесів актуалізується значення конститутивної теорії -- у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб'єктів міжнародного права, по суті, виключає нового суб'єкта з міжнародного співтовариства (Придніпровська Молдавська Республіка, Республіка Ічкерія, Нагірний Карабах). Але коли суб'єкту у визнанні відмовляє тільки частина міжнародного співтовариства, це не може виключити його із сім'ї народів, і тоді починає втілюватися в життя декларативна теорія.

1.4 Конститутивна та декларативна теорії як необхідні етапи

процесу становлення нової держави

Таким чином, порівнюючи названі теорії виявляються розходження у юридичній та фактичній стороні питання. З одного боку, положення Міжамериканської конвенції про права та обов'язки держав від 1933 р. є актуальними і зараз, оскільки універсального договору про права держав так і не було прийнято. Положення цієї конвенції розглядаються як звичаєві норми міжнародного права, які виступають орієнтиром і для держав, які не є її учасниками. Проте з іншого боку, не можливо не враховувати, що фактичне користування своїми правами залежить від визнання нової держави, будь-які правовідносини можливі лише в тому випадку, якщо учасники визнають один одного як суб'єкта правовідносин.

Я вважаю, що не слід діаметрально протиставляти ці дві теорії, як це відбувається на сьогодні. Їх варто розглядати як два абсолютно необхідних етапи процесу становлення нової держави. Спочатку безумовно необхідним є сам факт утворення нової держави внаслідок тих або інших внутрішніх процесів (революція, територіальні зміни тощо), на цій стадії вплив інших держав повинен бути мінімальним, щоб не порушувати право націй і народів на самовизначення, принцип невтручання у внутрішні справи держави. Проте, і факт подальшого визнання є абсолютно необхідним, як друга потрібна та важлива стадія становлення міжнародної правосуб'єктності держави, оскільки, в сучасних умовах глобалізації держава не може бути ізольованою від міжнародного співтовариства, і її місце і роль у міжнародному спілкуванні напряму залежить від реакції інших держав [14, с.240].

Але навіть і за такого підходу усі проблеми розв'язані не будуть. По-перше, лишається незрозумілим, якої кількості визнань необхідно для становлення правосуб'єктності новоствореної держави - одного, десяти, усіх існуючих держав, чи це мають бути найбільш авторитетні держави. По-друге, існує практика, коли держави можуть існувати і вступати в контакти з іншими державами і без їх офіційного визнання. Зокрема, СРСР майже до 1924 р., Палестина, яку уособлює Організація визволення Палестини тощо.

Визнання є актом добровільним. Не можна ставити у залежність визнання держави від виконання нею тих або інших умов - відмова від ядерного потенціалу, позаблоковий статус тощо. Фактів порушення такого принципу безліч. Єдина вимога, або скоріше критерій, який може висуватись перед державою - це її здатність ефективно здійснювати владу на всій території держави, щоб мати змогу виступати у міждержавних відносинах у якості представника усього населення цієї держави [10, с.335].

Окремі автори вказують, що держава, для того щоб бути визнаною, повинна відповідати певним вимогам. Аналізуючи Статут ООН називають вимоги миролюбства, прийняття обов'язків мирного співробітництва, здатність виконувати ці обов'язки, поваги суверенітету інших держав і т.п. Такі вимоги є необхідними, адже не може бути визнане законним утворення, створене внаслідок агресії. Це, напевно, єдина вимога, яка може бути висунута до новоствореної держави. У літературі зазначається, що у визнанні має бути відмовлено знов утвореній державі або уряду, якщо вони ведуть політику агресії, встановлюють режим апартеїду, якщо вони утворені через порушення принципу самовизначення [10, с.337]. Відмова у визнанні іноді використовується як спосіб ізоляції нового суб'єкта міжнародного права, особливо тоді, коли це вигідно для значної групи держав.

Слід враховувати, що визнання держав є суверенною прерогативою кожної держави. У Меморандумі Генерального Секретаря ООН про міжнародну практику з питань визнання держав зазначається: «Визнання нової держави є одностороннім актом, який держава може здійснити, а може відмовити у такому».

Розділ 2. Форми та види визнання у міжнародному праві

2.1 Визнання de facto, de jure та ad hoc

У міжнародному праві існують три основні форми визнання - de facto, de jure та ad hoc.

Визнання de facto -- це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити встановлення консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання de facto є практичне визнання, що включає в себе економічні і культурні контакти, при відсутності повних контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), у відношенні якої відбулося визнання de facto, вступає в міжнародні відносини як суверен. Так, у 1960 році СРСР визнав de facto Тимчасовий уряд Алжирської Республіки.

Як правило, через якийсь час визнання de facto трансформується у визнання de jure. Визнання de jure -- повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування. Визнання de jure здатне спричинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає, і т.п. Іноді таке визнання супроводжується різноманітними застереженнями з боку держави, що визнає, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади (при визнанні Великобританією Союзу РСР у 1924 році) або про відношення до міжнародних зобов'язань (роблена Великобританією при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947 році) [14, с.242].

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв'язання яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку говорять про визнання ad hoc. Визнання ad hoc означає офіційний контакт із невизнаною державою задля вирішення конкретної проблеми у двосторонніх відносинах (наприклад, у разі необхідності повернення літака, якого було угнано терористами на територію невизнаної держави). Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни у В'єтнамі (СІЛА і три в'єтнамські сторони) підписали в 1973 році відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких випадках не повинна відбиватися на юридичній чинності договору [18, с.34].

Розмежування цих форм визнання ґрунтується безумовно на практиці, проте на сьогодні практично втрачає актуальність. Сучасні держави не вказують на форму визнання, яку вони застосовують. І наслідки переважно є тотожними. Тому такий поділ у більшості випадків є надуманим і скоріше може виступати засобом тиску на новостворені держави, оскільки західна доктрина стоїть на позиції, що визнання de facto є умовним, а це слід розцінювати як можливість відтягування процесу визнання до тих пір, поки нова держава не виконає поставлені перед нею умови. Також слід зазначити, що і визнання de jure ніколи не було перешкодою для держав, якщо виникало бажання зробити відкликання визнання держави. Наприклад, відкликання визнання Японією Китаю у 1931 р., коли навіть офіційне визнання не стало перешкодою для його відкликання з мотивів, що Китай перестав бути організованим народом [16, с.125].

Єдиним переконливим аргументом щодо поділу форм є те, що про визнання de facto ведуть мову тоді, коли між державами не встановлені дипломатичні відносини, проте, в цілому між державами можуть мати місце активні відносини. Приклад, відносини між СРСР та Іспанією в останні роки франкистського режиму, коли фактично торговельне представництво відіграло роль посольства [13, с.210]. Дипломатичні відносини в цьому випадку встановлені не були, а отже і про визнання мова не йшла.

Встановлення дипломатичних відносин завжди кваліфікується як юридичне, остаточне визнання, яке прирівнюють до офіційної заяви. Ст. 2 Віденської конвенції зазначає, що "встановлення дипломатичних відносин між державами та заснування постійних дипломатичних представництв здійснюється за взаємною згодою". Таким чином, Конвенція виходить зі "згоди", тобто обопільної волі двох держав, але не передбачає при цьому форму такої згоди. Це означає, що ця згода може бути виражена як письмово, так і усно.

У міжнародному праві існує правило, яке позначається латинським терміном jus legationis. Воно означає фундаментальне право кожної держави скеровувати дипломатичних представників у інші держави і, відповідно, також приймати їх у себе.

У дипломатичній практиці відомі також випадки, коли держави домовляються про обмін дипломатичними представництвами не у вигляді посольств чи місій, а в іншій формі. Так, до січня 1979 р. Китай і США мали одночасно у Вашингтоні та Пекіні так звані групи зв'язку. Це свідчило про неповноцінність відносин між цими державами внаслідок того, що Сполучені Штати зберігали дипломатичні відносини з гомінданівською владою на Тайвані й мали там посольство.

2.2 Види міжнародно-правового визнання

Види визнання розрізняють у залежності від дестинаторів визнання. Можна виділити традиційні види визнання (держав і урядів) і попередні або проміжні (визнання націй, сторони, що повстала або воює, організації опору й урядів в еміграції, визнання національно-визвольних рухів в особі їхніх органів або організацій, визнання органів антифашистського опору).

Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, тому що акт визнання безпосередньо адресується йому.

Визнання уряду, за своєю суттю, означає визнання його здатності здійснювати ефективну владу в державі. Історії міжнародного права відомі спеціальні доктрини про визнання урядів, названі іменами міністрів закордонних справ Еквадору Карлоса Тобара (доктрина Тобара) і Мексики Хенаро Естради (доктрина Естради), що сформувалися на початку XX століття в практиці держав американського континенту.

Доктрина Тобара одержала закріплення в Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 року, у статті 1 якої є зобов'язання урядів договірних сторін (Гватемали, Гондурасу, Коста-Рики, Нікарагуа і Сальвадору) не визнавати уряди, що можуть установитися в одній з п'яти країн у результаті державного перевороту або революції, спрямованих проти визнаного уряду, поки вільно обраний уряд не реорганізує країну в конституційних формах. Таким чином, ця доктрина мала на меті обмеження перманентних революцій в іспано-американських країнах [11, с.110].

Доктрина Естради викладена в Комюніке Міністерства закордонних справ Мексики про визнання держав від 27 вересня 1930 року, у якому закріплене положення про те, що уряд Мексики інструктував своїх дипломатичних представників у країнах, де відбулися перевороти, про те, що «Мексика не висловлюється з питання про надання визнання», тому що в результаті заяв про визнання «...створюється образлива практика, яка, крім того, що вона зазіхає на суверенітет інших націй, веде до того, що внутрішні справи останніх можуть бути предметом оцінки з боку інших урядів, що беруть на себе тим самим роль критика, який виносить позитивну або негативну оцінку з питання про закономірність режиму». Таким чином, ця доктрина виступала проти застосування доктрини визнання, «у результаті якої питання про те, законний або не законний новий режим, виноситься на розсуд іноземних урядів».

Незважаючи на те, що визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, у даний час практика міжнародного життя знає визнання уряду без визнання держави. Це має місце у вже зазначених випадках, коли уряд приходить до влади неконституційним шляхом у вже визнаній державі (громадянські війни, військові перевороти). При цьому багато держав, що оголошують про визнання нового уряду, виходять із того, що тільки народ кожної держави вправі вирішувати питання про уряд і форму правління і що повага суверенних прав є головним принципом відносин між державами. Водночас і тут є певні умови такого визнання прагматичного характеру. Воно відбувається, якщо:

o уряд здійснює дійсний контроль над більшою частиною країни й ефективне керівництво нею;

o у процесі приходу до влади нового уряду не були суттєво порушені права людини.

Визнання уряду є або остаточним і повним, або тимчасовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами.

Визнання de facto нового уряду виражається різноманітними засобами: визначеною заявою; підписанням угод, що мають тимчасовий характер або обмежене значення; підтримка епізодичних відносин із новим урядом і т.д. Визнання de facto уряду не спричиняє в обов'язковому порядку визнання компетенції його судової, адміністративної або іншої влади або наслідків екстериторіальності його актів [10, с.341].

Визнання de jure нового уряду витікає або з визначеної заяви, або з позитивного факту, що однозначно показує наявність наміру надати це визнання (конклюдентні дії). При відсутності такої заяви або факту визнання не може бути отримано. Визнання de jure нового уряду має зворотну силу з моменту, коли воно почало здійснювати свою владу

Визнання уряду у вигнанні (визнання емігрантського уряду) є особливим видом визнання урядів. Така практика була широко поширена під час Другої світової війни і слугувала насамперед меті підкреслити незаконний характер фашистської окупації ряду європейських країн і позбавлення їхньої державності. Це стосувалося урядів Польщі, Франції, Чехії та деяких інших, що були вигнані з території своїх держав і знайшли захисток в інших країнах, або в цих країнах були сформовані (Польський емігрантський уряд на чолі з Миколайчиком у Великобританії, Французький Комітет національного визволення, що очолювався генералом Де Голлем, в Алжирі, Чехословацький уряд на чолі з президентом Е. Бенешом у Великобританії).

Міжнародне визнання уряду у вигнанні відбувалося при наявності визначених критеріїв:

o тісного зв'язку такого уряду зі своїм народом;

o наявності підпорядкованих такому уряду військових формувань, що борються за визволення своєї країни (дивізія ім. Т. Костюшко, що складалася з чехів і словаків, яка воювала разом із Червоною Армією; армія Крайова Рада народова (у польського уряду у вигнанні) і з 1944 року Армія Людова, що воювала разом із Червоною Армією (у Люблинського уряду); повітряна ескадрилья «Нормандія-Неман». що боролася разом із Червоною Армією, і військове формування в Північній Африці у французького Уряду).

Слід зазначити, що емігрантський уряд часто втрачає зв'язок із відповідною територією і тому перестає представляти дану державу в міжнародних відносинах. Тому визнання уряду у вигнанні є заходом, що носить тимчасовий і винятковий характер. В даний час такий вид визнання використовується досить рідко [17, с.144].

Під визнанням воюючої сторони розуміють визнання учасника міжнародно-правових відносин, що регулюються законами і звичаями війни і виникають у зв'язку з її початком. Характерною рисою такого суб'єкта міжнародного права є те, що тут він сам приймає на себе статус воюючої сторони, вступивши в збройний міжнародний конфлікт з іншим таким суб'єктом (має місце при агресії однієї держави проти іншої, у процесі самовизначення націй і народів). Проте в будь-якому випадку воююча сторона повинна дотримуватися законів і звичаїв війни, порушення яких буде вважатися міжнародним злочином.

В даний час визнання в якості воюючої сторони фактично трансформувалося в міжнародно-правовий інститут визнання органів і організацій національно-визвольного руху.

Під визнанням повсталої сторони в міжнародному праві розуміється визнання повстанців, загонів опору, учасників громадянської або національно-визвольної боротьби, що контролюють певну територію своєї держави і ведуть збройну боротьбу проти колонізаторів, диктаторських, фашистських та інших антидемократичних режимів за самовизначення свого народу. Іншими словами, визнання воюючої сторони постає на порядку денному при збройному нападі однієї держави на іншу, а визнання повсталої сторони необхідно при виступі внутрішньодержавних суб'єктів проти свого уряду (у наявності є внутрішній чинник) [19, с.30].

Статус повсталої сторони надає право учасникам збройної боротьби у випадку їхньої поразки і переходу на територію іншої держави вимагати від неї надання захистку, а держава, що дала захисток, зобов'язана їх розглядати як комбатантів (учасників військових дій) і не видавати владі, що одержала над ними перемогу. Повстала сторона також зобов'язана дотримуватися законів і звичаїв ведення війни. Визнання в якості повсталої сторони в сучасній міжнародно-правовій практиці вже не зустрічається.

Інші види міжнародно-правового визнання -- це визнання національно-визвольних рухів в особі їхніх органів або організацій, яке базується на праві народу (нації) на самовизначення. Таке визнання означає констатацію специфічної міжнародної правосуб'єктності (Організація визволення Палестини як єдиний закон, представник арабського народу Палестини; Народна організація Пд.-Зх. Африки як представник народу Намібії тощо) [21, с.536].

У роки Другої світової війни застосовувалася практика визнання органів антифашистського опору в країнах, які стали жертвами агресії. Визнання цих органів означало поширення на них норм ведення війни, юридично обґрунтоване надання їм допомоги.

Розділ 3. Інститут визнання у сучасному міжнародному праві

3.1 Критерії офіційного визнання в міжнародному праві

Як я уже відзначала, після заснування ООН не раз були спроби кодифікації інституту визнання. Комісія міжнародного права ще у 1949 р. включила до списку тем, відібраних для першочергової кодифікації, питання про визнання держав і урядів. Проблем визнання торкалася й Комісія міжнародного права під час розробки двох конвенцій про правонаступництво держав та розгляду питань відповідальності держав. Однак інститут визнання так і не був кодифікований, а питання про кодифікацію інституту визнання лишається наразі відкритим.

З огляду на те, що постійно з'являлися аргументи щодо необхідності подібної кодифікації, Генеральний секретар ООН у робочому документі - Огляді міжнародного права, підготовленому в 1971 р. у зв'язку з виробленням подальшої програми робіт Комісії міжнародного права, виділив значне місце проблемі визнання держав та урядів. До міжнародно-правових аспектів визнання в Огляді були віднесені: юридичні наслідки визнання, правонаступництво країн, дипломатичні відносини, допустимість умовного визнання, проблема зворотної сили визнання, юридичні наслідки визнання де-юре та де-факто, юридичні наслідки політики невизнання та інші конче важливі питання.

Виходячи з досвіду сучасних динамічних міжнародних відносин, можна визначити критерії офіційного визнання у міжнародному праві. За рішенням Європейської Ради (Маастрихт, 9-11 грудня 1991 р.) 16 грудня 1991 р. у Брюсселі відбулося засідання Ради ЄС на рівні міністрів закордонних справ, на якому обговорювалося становище в СРСР і деяких країнах Східної Європи. Підтвердивши свою прихильність принципам Гельсінського заключного акта і Паризької хартії, зокрема принципу самовизначення, міністри висловили свою готовність визнати нові держави [20, с.6].

При цьому були сформульовані такі критерії офіційного визнання:

• дотримання положень Статуту ООН;

• виконання обов'язків, прийнятих за Гельсінським заключним актом і Паризькою хартією, особливо в тому, що стосується верховенства права, демократії і прав людини;

• гарантії прав етнічних і національних груп і меншин відповідно до зобов'язань, прийнятих у рамках НБСЄ;

• повага непорушності всіх кордонів, що не можуть бути змінені інакше, як мирними засобами і зі спільної згоди;

• прийняття всіх відповідних зобов'язань, що стосуються роззброєння, нерозповсюдження ядерної зброї, а також безпеки і регіональної стабільності;

• зобов'язання узгоджено вирішувати всі питання, що стосуються правонаступництва держави і регіональних спорів.

Водночас було викладено міжнародно-правову доктрину країн ЄС, що полягає в невизнанні тих держав, які виникають у результаті агресії. Це є зрозумілим, адже подібне утворення держави суперечило б принципам заборони застосування сили. При цьому країни-члени ЄС мають намір у своїй зовнішньополітичній діяльності враховувати вплив факту визнання на сусідні держави.

Фактично, у сенсі останніх міжнародних подій, можемо зазначити, що сучасне міжнародне право відійшло від позиції пред'явлення народам, що не є народами постколоніальних країн, права самовизначення шляхом відокремлення від держави та утворення нової держави, тим більше, коли ми говоримо про національні меншини, що проживають на території країни [20, с.6]. Беручи як приклад актуальну ситуацію в Косово, слід передусім зазначити, що є сенс розглядати цей правовий факт у повній ізоляції від будь-якої політики чи системи міжнародних відносин, лише як юридичний факт з точки зору міжнародного права. Принцип права народу розпоряджатися власною долею, тобто принцип самовизначення, так само як і право на визнання з боку інших держав, ні якою мірою не може узаконювати ситуацію розколу держави та самопроголошення незалежності національними меншинами, що проживають у такій державі. Йдучи далі, можна припустити, що подібний крок визнання був би логічним та не вважався б передчасним за умови, що сепаратисти мають усі ознаки державності та, особливо, здійснюють ефективний контроль з боку уряду над територією, що вони проголошують незалежною від первісної держави. Міжнародне право проголошує, що саме ефективний та тривалий у часі і безперервний контроль над територією може дати привід до визнання такої території спірною та обговорення проблеми територіального спору на міжнародному рівні.

Отже, європейські країни узаконили цю надзвичайну та не засновану на праві ситуацію, цілком розуміючи, що подібне визнання суперечить нормам міжнародного права та його принципам, при цьому порушуючи також принцип невтручання у справи іншої суверенної та цілісної держави, так само як і Резолюцію Ради Безпеки ООН 1244, яка підкреслює саме принцип територіальної цілісності держав та наголошує про можливість вирішення подібних питань лише мирним переговорним шляхом.

Саме тому європейські країни, що визнали самопроголошену державу, і змушені повторювати твердження про винятковість подібного випадку та його непрецедентність. Ця ситуація є небезпечною з будь-якого боку, адже таке свідоме порушення принципів міжнародного права навіть з проголошенням невизнання його як прецеденту є юридичним фактом, що мав місце та створив ситуацію, яка дає всі підстави у майбутньому мати своє продовження та відгук. І кожна держава, незалежно від курсу її зовнішньої політики, повинна пам'ятати про такий можливий розвиток подій [18, с.37].

Для визнання чи невизнання держав або недержавних формувань істотне значення мають рішення міжнародних універсальних і регіональних організацій. Підкреслюючи правову різницю між рішеннями про прийом до організації або виключення з неї та актом визнання з боку держав-учасниць, слід зауважити, що й колективна думка в межах організації дозволила національно-визвольним рухам (наприклад, Організації визволення Палестини) набути певних прав у міжнародних організаціях, зумовила позбавлення статусу визнаної держави (наприклад, рішення ООН, інших міжнародних організацій щодо Тайваню) чи була виявом консенсусу про категоричне невизнання державами світу незалежності Родезії, бантустанів Пд. Африки, Турецької республіки Північного Кіпру.

3.2 Невизнані держави сучасності

Невизнані держави - це світові геополітичні утворення, які не мають загального міжнародного визнання, але фактично більшою чи меншою мірою є суверенними країнами. Більшість таких держав являють собою субнаціональні регіони, які відокремились від своїх держав. Деякі з них користуються військовою, економічною, політичною та часто неформальною дипломатичною підтримкою третіх країн, зацікавлених у їх існуванні.

Далі розглянемо перелік основних невизнаних держав сучасності [20, с.6].

Частково визнані держави, які фактично контролюють власну територію:

v Китайська Республіка. Контролює Тайвань та кілька інших дрібних островів з часу своєї поразки у громадянській війні в Китаї у 1949 р, у 1971 р. втратила місце в ООН (на користь КНР) і зараз офіційно визнана 24 країнами та Ватиканом.

v Турецька Республіка Північного Кіпру. Була запроваджена на північній половині острову Кіпр після її окупації турецькими військами у 1974 р. Республіка проголосила незалежність у 1983 р. та була визнана тільки Туреччиною. У 2004 р. її територія була юридично прийнята до ЄС як частина Республіки Кіпр, хоча фактично вона залишається за межами ЄС.

Невизнані держави, які фактично контролюють власну територію:

v Абхазія. Функціонує як самопроголошена незалежна країна, не визнана жодною державою світу. Розташована між Кавказом та Чорним морем, визнана як провінція Грузії. Абхазія проголосила незалежність від Грузії у 1992 р.

v Сомаліленд. Південно-західна частина Сомалі. У травні 1991 р. північні клани проголосили незалежну Республіку Сомаліленд, яка зараз включає в себе 5 з 18 адміністративних регіонів Сомалі.

v Південна Осетія. Частина Грузії. Самопроголошена та більш-менш функціонуюча держава, не визнана жодною країною світу.

v Придністров'я або Трансністрія. Частина Молдови на схід від ріки Дністер. З 1990 р. самопроголошена та більш-менш функціонуюча держава, не визнана жодною країною світу.

v Нагірний Карабах. За міжнародним визнанням є частиною території Азербайджану, але більшість населення становлять етнічні вірмени. З 1991 р. самопроголошена та більш-менш функціонуюча держава, не визнана жодною країною світу, в тому числі і Вірменією.

Невизнані держави, які контролюють частину власною території:

v Вазірістан. Розташований у Північно-західній прикордонній провінції Пакистану. Держава не визнана жодною країною світу.

v Таміл Ілам (Шрі-Ланка). Держава не визнана жодною країною світу.

Частково визнані держави:

v Західна Сахара. Знаходиться під адміністрацією Марокко з 1976 р., коли Іспанія полишила її територію. Частину Західної Сахари контролює Арабська Демократична Республіка Сахраві, яка була проголошена у 1976 р. Фронтом Полісаріо, визнана 48 країнами світу та є повноправним членом Африканського Союзу. Питання про суверенний статус Західної Сахари лишається невирішеним.

v Палестинська держава. Була проголошена у 1988 р. та визнана низкою арабських та мусульманських країн.

Частково визнані держави, які знаходяться під міжнародним управлінням:

v Косово. Офіційно - автономна провінція Сербії, фактично функціонує незалежно від неї під управлінням адміністрації ООН з 1999 р. З 7 лютого 2008 року - незалежна держава, визнана 40 країнами світу.

Частково невизнані держави:

v Китайська Народна Республіка. З 1971 р. визнана 168 світовими державами. Тим не менш, 24 держави по теперішній час вважають Китайську Республіку єдиним легітимним урядом Китаю.

v Ізраїль. Не визнаний більшістю арабських та мусульманських держав (24, стосунки ще з 4 призупинено), хоча визнаний Єгиптом, Йорданією, Туреччиною та іншими. Загалом підтримує стосунки з 161 державою і є членом ООН та багатьох інших міжнародних організацій.

v Святий Престол. Єпископальний престол католицької церкви, вважається незалежним з часів середньовіччя. Офіційно визнаний 174 країнами. КНР не визнає Святий Престол через його підтримку Китайської Республіки.

Розділ 4. Визнання української держави світовим співтовариством

4.1 Національні та міжнародно-правові основи міжнародної правосуб'єктності України

Державотворчі процеси в Україні після здобуття незалежності відбувалися, як вже зазначалося, за вкрай складних та несприятливих умов, пов'язаних насамперед з важким тягарем проблем, які вона отримала в спадщину від СРСР. Головною з них було те, що Україна, як і інші республіки колишньої радянської імперії, не мала скільки-небудь серйозного досвіду власного національного державотворення. Швидкий прорив до суверенітету та незалежності певною мірою несподівано заскочив українське суспільство.

З кінця 40-х і до середини 80-х років усунення УРСР від скільки-небудь серйозної участі у світовій політиці набуло ще більших масштабів. Фактично чи не єдиним міжнародним форумом, де УРСР час від часу могла нагадувати про себе, залишилася ООН. Однак і за такої ситуації українські дипломати робили все можливе для того, щоб відстоювати національні інтереси своєї республіки.

Мабуть, найбільш сприятливі умови для пожвавлення зовнішньополітичної сфери за радянської доби виникли завдяки горбачовській «перебудові». В цей час у роботі зовнішньополітичного відомства УРСР з'явилося чимало нового. Оновилася практика двосторонніх відносин. УРСР поступово виходила за межі діяльності тільки ООН, її органів чи спеціалізованих установ. Уперше за весь радянський період делегація УРСР на 45-й сесії Генеральної асамблеї ООН працювала за директивами, затвердженими Радою Міністрів республіки [10, с.388].

Вивчаючи питання про національні правові основи міжнародної правосуб'єктності України, необхідно розглянути такі нормативні акти:

3 Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.;

3 Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p.;

3 Закон України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 p.;

3 Декларацію прав національностей України від 1 листопада 1991 p.;

3 Звернення Верховної Ради України до парламентів і народів світу від 5 грудня 1991 р.;

3 Закон України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 p.;

3 Конституцію України від 28 червня 1996 p.

Першим документом, що заклав фундамент для утвердження України як нового суб'єкта міжнародного права Декларація про державний суверенітет України ухвалена Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року. Декларація проголошувала державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території і рівноправність у зовнішніх відносинах. Це був перший крок до міжнародного визнання, визнання як держави, і отже, суб'єкта міжнародного права. У Декларації було сказано, що вона є основою нової Конституції, законів України і визначає позиції республіки при укладанні міжнародних угод [7, ст.10].

Стаття Х Декларації, що називається «Міжнародні відносини», гласить: «Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах.