Міжнародно-правове визнання: поняття, види та юридичне значення

Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.»

У статті IV «Громадянство Української РСР» вказано, що «...Всім громадянам Української РСР гарантуються права і свободи, які передбачені Конституцією Української РСР і нормами міжнародного права, визнаними Українською РСР...»

Таким чином, завдяки прийняттю Декларації, світове співтовариство одержало можливість переконатися в тому, що політика незалежної УРСР буде заснована на визнанні теорії примату міжнародного права.

Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 p., має велике значення, адже саме в ньому було проголошено незалежність України та створення самостійної
української держави - УКРАЇНИ, «...виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами...»

У текст Акта було включене положення про те, що на території України мають силу "виключно Конституція і закони України", при цьому законодавці забули сказати про визнання міжнародних договорів. Ця помилка згодом була виправлена, спочатку в Законі України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 року: "Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами СРСР, що не суперечать Конституції України й інтересам республіки" [3, с.7], а потім спеціальним Законом України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 року, відповідно до якого "...укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори складають невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.» На сьогодні цей закон втратив чинність на підставі введення в дію Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року [5, р.7, п.3]. .

Розглядаючи питання правосуб'єктності України варто звернути увагу на наступні положення Закону України «Про правонаступництво України»:

• Україна підтверджує свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України [3, с.6].

• Україна дає згоду на обслуговування зовнішнього
боргу Союзу РСР за станом на 16 липня 1990 року в частині, яка
визначається окремою міждержавною угодою[3, с.8].

• Україна гарантує забезпечення прав людини кожному громадянину
України незалежно від національної належності та інших ознак
відповідно до міжнародно-правових актів про права людини [3, с.9].

1 листопада 1991 року Верховна Рада України, керуючись Загальною декларацією прав людини та ратифікованими Україною міжнародними пактами про права та свободи особистості, прийняла Декларацію прав національностей України. В преамбулі документу сказано, що «Верховна Рада України ... прагнучи утвердження в незалежній, демократичній Україні священних принципів свободи, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності всіх етнічних груп народу України ... приймає цю Декларацію...». Правовою метою цього документа було закріплення у внутрішньодержавному праві принципу національної рівності і заборони дискримінації за національною ознакою. Відповідно до Декларації, Україна прийняла на себе зобов'язання перед усіма громадянами, незалежно від їхньої національності, гарантувати:

• рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права [8, с.1];

• право на збереження їх традиційного розселення [8, с.2];

• право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації [8, с.3];

• право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята [8, с.4];

• право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання [8, с.6];

• право на вільні контакти із своєю історичною батьківщиною [8, с.7].

Звернення Верховної Ради України до парламентів і народів світу від 5 грудня 1991 р. було спрямоване на міжнародне визнання України. Від імені українського народу в цьому документі сказано, що «Україна, одна з держав-засновниць Організації Об'єднаних Націй, у повній відповідності з цілями і принципами Статуту ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на активізацію міжнародного співробітництва в розв'язанні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. Зовнішня політика України буде базуватися на загальновизнаних принципах міжнародного права.

Україна як європейська держава готова приєднатися до гельсінкського Заключного акта. Паризької хартії та інших документів НБСЄ. Україна закликає парламенти та уряди країн-учасниць НБСЄ підтримати її намір стати безпосереднім і повноправним учасником Загальноєвропейського процесу, брати участь в інших європейських структурах.

Україна готова встановити з іншими державами дипломатичні відносини і будувати двосторонні відносини з ними на засадах рівноправності, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання територіальної цілісності та непорушності існуючих кордонів... .

Україна не буде ядерною державою. З цією метою Україна має намір вступити в переговори з усіма заінтересованими державами для укладення міжнародних угод. ... Україна має намір приєднатися до Договору 1968 року про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава і укласти з МАГАТЕ відповідну угоду про гарантії його дотримання».

Фундаментальним документом для розвитку міжнародно-правових відносин і формування зовнішньої політики є Конституція України. Державний устрій і принципи діяльності української держави, які знайшли відображення в Конституції України, перебувають у повній відповідності до положень і принципів сучасного міжнародного права, виражених у Статуті ООН.

Зокрема проголошення в статтях 1 і 2 Конституції України, як суверенної держави, обумовлює її суверенну рівність у міжнародному співтоваристві, що ґрунтується на положенні п. 1 ст. 2 Статуту ООН про те, що "Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів".

Положення ст. З Конституції про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, повністю відповідають вимогам сучасного міжнародного права, викладеним у Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році в розвиток і реалізацію одного з найважливіших завдань, сформульованих у Статуті ООН: "знов утвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіка і жінки й у рівність великих і малих націй".

Конституція України присвячує регламентації прав і свобод людини, сформульованих у найважливіших міжнародних правових актах, розділ II - "Права, свободи й обов'язки людини і громадянина", де із 67 статей 63 присвячені суто правам і свободам громадян України. Ці норми Конституції України являють собою імплементацію міжнародних правових норм, у більшості випадків введених у Конституцію України у формі прямої трансформації. Це позитивне явище робить честь Україні, підкреслюючи правовий характер української держави.

Дуже важливим у питанні "Конституція України і міжнародне право" є положення ст. 9 Конституції. В ній говориться: "Діючі міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України". Цим положенням Конституція визнає в Україні примат міжнародного права, що, у свою чергу, поряд з іншими конституційними положеннями, характеризує Україну як демократичну і правову державу. Стаття 18 Конституції гласить: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права". Цим положенням підкреслюється визнання Україною координуючої ролі міжнародного права і прагнення України підтримувати і розвивати свої міжнародні зв'язки на основі мирного співробітництва. Необхідністю мирного співробітництва держав пронизаний весь зміст Статуту ООН, і вимога ця відображена в Статуту ООН: "Підтримувати міжнародний мир... Здійснювати міжнародне співробітництво у розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманного характеру й у заохоченні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, віку, релігії" [2, с.1].

Всі розглянуті вище документи свідчать про прагнення України одержати міжнародне визнання і стати повноправним учасником міжнародних правових відносин. Одним із факторів міжнародного визнання України стало підтвердження з її боку відданості принципам міжнародного права.

4.2 Україна як учасник світового співтовариства

Перші кроки на зовнішній арені, досягнення, а також труднощі та проблеми в царині міжнародних відносин пов'язані з періодом президентства Л. Кравчука. МЗС України очолив А. Зленко. Упродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали понад 140 країн світу. Одними з перших заявили про це Польща, Канада, США, Італія, Бельгія, Індія, Японія, Китай, Австралія, країни Латинської Америки, Скандинавії та ін. Протягом 1992-1993 рр. Україна вступає в безпосередні дипломатичні зв'язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. В липні 1992 р. відбувся візит Президента України до Франції, під час якого Україна приєдналася до паризької «Хартії для нової Європи», був підписаний договір про дружбу та співробітництво між двома країнами. В цей період Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом - ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного Валютного Фонду.

У 1992 році Україна заявила про намір стати членом Ради Європи. У липні цього ж року наша держава започаткувала свою участь у міжнародній миротворчій діяльності, направивши національний контингент до складу операції ООН з підтримання миру в колишній Югославії (М.Сараєво).

У жовтні 1992 року було підписано рішення про участь держав-учасниць СНД в Договорі ПРО між СРСР та США про ліквідацію ракет середньої та малої дальності.

Період 1992-1993 років по праву можна вважати періодом активного формування іміджу України як сильного регіонального лідера. У цей час з ініціативи нашої держави було підписано Декларацію про створення Парламентської асамблеї Чорноморського економічного співробітництва, за участю України прийнято рішення про створення Координаційно-консультативного комітету [10, с.224].

У 1993 році започатковано принципово нову для України форму регіональної багатосторонньої взаємодії - участь у транскордонному співробітництві: Івано-Франківська, Львівська та Чернівецька області України увійшли до створеного Польщею, Угорщиною та Україною "Карпатського єврорегіону".

Чітка визначеність та послідовність позиції України у підходах до кризових і конфліктних ситуацій, які мали місце в перші роки її незалежного існування (зокрема, конфлікт у Придністров'ї, ситуація навколо Криму і Севастополя, а також Чорноморського флоту) сприяли зміцненню її міжнародного авторитету та престижу як держави, що чітко дотримується своїх міжнародних зобов'язань, віддана принципу врегулювання конфліктів виключно мирним політичним шляхом. У липні 1993 році, після звернення МЗС України до РБ ООН у зв'язку з відомим рішенням Верховної Ради Російської Федерації щодо статусу м. Севастополя, була прийнята Заява Голови Ради Безпеки ООН, в якій підтверджувалася територіальна цілісність України, .

Період 1993-1994 років є також важливим у контексті реалізації без'ядерного статусу України. Активізувалося співробітництво України з НАТО у форматі програми “Партнерство заради миру”. Підписання Хартії українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва заклало фундамент у розвиток партнерських стосунків із США.

В липні 1994 р. президентом України стає Леонід Кучма. Завдяки виваженій і послідовній українській зовнішній політиці з 1995 року почали простежуватися помітні позитивні зміни у ставленні до України на міжнародній арені. Нашу країну все більше почали розглядати як важливу регіональну державу.

1996 рік ознаменувався залученням України до міжнародних механізмів у галузі нерозповсюдження зброї масового знищення та експортного контролю. У квітні цього ж року Україна стала повноправним учасником Групи Ядерних Постачальників - міжнародного режиму контролю за експортом ядерних матеріалів, обладнання та технологій. У липні 1996 року Україна приєдналася як країна-засновниця до Вассенаарських домовленостей - авторитетного клубу технологічно розвинутих країн та найбільших експортерів зброї [10, с.226].

Завдяки дипломатичним зусиллям попередніх років, у 1995 році Україна стала повноправним членом Ради Європи. Вступ до цієї авторитетної і впливової європейської структури став надзвичайно важливим кроком для України на шляху залучення до загальноєвропейських процесів.

Важливим досягненням в українсько-американських відносинах стало підписання у 1996 року Спільної заяви про створення Українсько-американської міждержавної комісії (УАМК), в якій було зафіксовано виведення українсько-американських відносин на рівень стратегічного партнерства. Відносини між двома державами набули нового виміру, а важливим фактором двосторонніх відносин, який мав набагато ширше політичне значення, стало схвалення Палатою представників Конгресу США політичної резолюції на підтримку України, у якій було наголошено, що існування незалежної України, забезпечення її територіальної цілісності відповідає національним інтересам США.

У розвитку стосунків України з НАТО етапним можна вважати 1997 рік, коли у Мадриді було підписано Хартію про особливі відносини між Україною та НАТО.

Після підписання Україною в травні 1997 року Протоколу № 6 до Європейської конвенції з прав людини, який стосується скасування смертної кари, вдалося значною мірою зняти напругу, що існувала у відносинах між Україною і Радою Європи навколо питання про введення мораторію на виконання смертних вироків та скасування смертної кари в Україні.

Знаковими подіями, які засвідчили зростання авторитету України на міжнародній арені, зміцнення її ролі як активного і впливового учасника процесів розв'язання глобальних та регіональних проблем сучасності, стали обрання Міністра закордонних справ України на посаду Голови 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1997 році та обрання України у 1999 році до складу непостійних членів Ради Безпеки ООН на період 2000-2001 років від Східноєвропейської регіональної групи. Ці дві події - це вагомі здобутки української дипломатії, визнанням її авторитету серед світової спільноти. Водночас вони значною мірою сприяли зміцненню позицій України у двосторонніх контактах та подальшому закріпленню її позитивного сприйняття як надійного і передбачуваного партнера на міжнародній арені.

Важливою подією у відносинах України з центральноєвропейськими державами стала VI неформальна зустріч у Львові глав держав Центральної Європи у травні 1999 року. Вона підтвердила високий міжнародний авторитет України як впливової європейської і регіональної держави, пріоритетність європейського вектора у зовнішній політиці нашої держави, сприяла забезпеченню подальшої підтримки цього вектору з боку країн регіону.

У свою чергу важливим аспектом відносин між Україною та НАТО став той факт, що за підсумками першого засідання Комісії Україна-НАТО на найвищому рівні схвалено Декларацію глав держав та урядів-учасниць саміту Україна-НАТО, яка ще раз підтвердила підтримку Альянсом суверенітету, незалежності, територіальної цілісності України. Для продовження ефективної співпраці України з НАТО було затверджено Державну програму співробітництва України з НАТО на 2001-2004 роки, що є основою багатовимірного співробітництва в умовах розширення НАТО на Схід та політичного протистояння Росії з НАТО.

Закриття Чорнобильської АЕС стало заключним акордом у подоланні чорнобильської кризи та підтвердило бажання України поважати свої зобов'язання перед світовим співтовариством. Важливим кроком до розвитку економічних відносин з країнами світу стало підписання міжурядової угоди про вільну торгівлю з Македонією. Це перша для України спроба формування режиму вільної торгівлі за межами СНД.

Важливим кроком на шляху підтвердження вірності України європейському вибору, поглиблення її відносин з Францією стало проведення 1 березня 1999р. в Парижі міжнародної конференції "Україна, Велика Європа, євроатлантична безпека: виклики ХХІ ст.", у якій взяли участь представники Великої Британії, Місії України при НАТО, США, Німеччини, Російської Федерації та ін.

Активну позицію займає України у розв'язанні придністровської проблеми. З цих питань 20-24 березня 2000р. у Києві за ініціативи України відбулося засідання Круглого столу, у якому взяли участь провідні спеціалісти в галузі міжнародного і конституційного права, конфліктологи з України, Російської Федерації, Молдови, Австрії, Великої Британії, США, Франції, а також Придністров'я.

Підводячи підсумки зовнішньої політики України з моменту проголошення її незалежності маємо зазначити, що за цей час попри всі негаразди та проблеми було досягнуто вагомих результатів. Головним з них, безумовно, є те, що Україна відбулася як незалежна держава, як загальновизнаний суб'єкт міжнародних відносин. У політичному сенсі наша держава користується авторитетом ініціативного, самодостатнього і конструктивного учасника міжнародного життя.

Висновки

Перша проблема, з якою стикаються новоутворені держави, -- дипломатичне визнання їх з боку інших держав. У період розпаду колоніальних імперій та виникнення значної кількості незалежних держав у Африці, Азії та Латинській Америці питання міжнародного визнання мали особливе значення. Питання визнання неоднозначно розв'язувалося в період "холодної війни", при цьому кожна зі сторін такого протистояння відстоювала теорію по-своєму. Певний внесок у процес вироблення демократичних принципів визнання зробили також країни, що розвиваються. Наприкінці ХХ століття відбулись: об'єднання Німеччини, розпад СРСР, Югославії, Чехословаччини. Питання визнання нових держав світовою спільнотою були вагомими. Базовими при цьому були норми міжнародного права, закріплені в Статуті ООН, у Декларації про надання незалежності для колоніальних держав і народів, а також у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються державних відносин і співробітництва між державами згідно зі Статутом ООН.

Аналіз проблем визнання держав у сучасному міжнародному праві дозволяє зробити певні висновки. По-перше, безумовно необхідною є якнайшвидша кодифікація міжнародно-правових норм у сфері визнання держав на універсальному рівні. Окремі спроби правового регулювання в цьому інституті не можуть замінити уніфікованих норм, прийнятих для використання у всіх випадках виникнення нових держав. По-друге, доцільним є усунення протиріч між конститутивною та декларативною теоріями визнання держав і розробка на їх основі єдиного підходу. Вирішення цих завдань дозволить розв'язати ряд проблем у сфері сучасних міжнародних відносин та попередити майбутні конфлікти, адже процес створення нових держав на сьогодні, безумовно, не завершився.

Список використаної літератури

1. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України.-1996.-№30.

2. Статут Організації Об'єднаних Націй від 26.06.1945 / Международное право в документах / Сост.: Н.Т. Блатова, Г.М. Мелков. - М., 2000.

3. Про правонаступництво України: Закон України в ред. від 12.09.91 // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 46.

4. Про дію міжнародних договорів на території України: Закон України в ред. від 10.12.91 // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 10.

5. Про міжнародні договори України: Закон України в ред. від 29.06.04 // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 50.

6. Про проголошення незалежності України: Постанова Верховної Ради Української РСР від 24.08.91 // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 38.

7. Про державний суверенітет: Декларація Верховної Ради Української РСР від 16.07.90 // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1990.

8. Прав національностей України: Декларація Верховної Ради України від 01.11.91 // Відомості Верховної Ради України. - 1991.

9. До парламентів і народів світу: Звернення Верховної Ради України від 05.12.91 // Відомості Верховної Ради України. - 1992.

10. Анцелевич Г.О. Міжнародне право: Підручник / Г.О. Анцелнвич, О.О.Покрещук. - К.: Алерта; Пектораль, 2003.

11. Баймуратов М.О. Міжнародне право. - Харків: Одіссей, 2002.

12. Баймуратов М.О. Международное публичное право. - Харьков: Одиссей, 2003.

13. Ильин Ю.Д. Лекции по международному публичному праву. - Харьков: Консум, 1996.

14. Литвиненко І.Л. Визнання держав у міжнародному праві // Університетські наукові записки.-2005.-№1-2.

15. Лукашук И.И. Международное право. Общая часть. Учебник. - М.: БЕК, 1997.

16. Мартенс Ф.Ф. Современное международное право. - СПб, 1882. - с. 267. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право. Навч. посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2000.

17. Международное право: Учебник / Под ред. Г.И. Тункина. - М.: Юрид. лит., 1974.

18. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М.В. Буроменського - К.: Юрінком Інтер, 2005.

19. Признание в современном международном праве (признание новых государств и правительств) - М.: Междунорадные отношения, 1975.

20. Шкрум О. Інститут визнання у сучасному міжнародному праві // Правовий тиждень.-2008.-№29.-с.6

21. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Під ред. Ю.С. Шемшученко. - К.: Українська енциклопедія, 1998.