Поняття фізичних осіб, як суб'єктів цивільного права

6

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Правовий статус фізичних осіб як суб'єктів цивільних правовідносин

1.1 Статус фізичних осіб у цивільних правовідносинах

1.2 Цивільна правоздатність та дієздатність

Розділ 2. Фізична особа як учасник цивільних правовідносин

2.1 Місце проживання фізичної особи

2.2 Фізична особа як підприємець

Розділ 3. Опіка та піклування над фізичною особою та оголошення її безвістно відсутньою або померлою

3.1 Визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою

3.2 Опіка і піклування. Патронаж

Висновок

Список використаних джерел

ВСТУП

В Україні признаються і гарантуються права і свободи людини і громадянина згідно загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права і відповідно до діючої Конституції.

Людське суспільство і держава пройшли чималий історичний шлях, щоб усвідомити, а тим більше втілити в життя принцип першочергового значення прав і свобод людини, громадянина.

Суб'єктами цивільного права є фізичні та юридичні особи. Фізичною особою є кожна окрема людина. Фізична особа має індивідуальні природні властивості і громадянські характеристики. Так, визнання почерку однією з основних властивостей індивідуальності зумовило потребу підпису договорів та інших угод.

До громадських характеристик людини слід віднести її ім'я, громадянство, соціальний стан, володіння мовами тощо. Сукупність цих характеристик дає можливість називати людину громадянином.

Таким чином, можна сказати, що кожний громадянин наділений природними властивостями і громадськими характеристиками, які обумовлюють можливість його участі в цивільних правовідносинах у ролі суб'єкта цих відносин (фізичної особи).

Цивільне право має за мету упорядкувати поведінку людей у різних життєвих ситуаціях та відносинах, забезпечити їм можливість автономно вирішувати приватні суспільне значимі питання.

Досягти цієї мети можна лише у випадку, коли людина з її інтересами буде в центрі уваги законодавця, коли всі галузі права будуть спрямовані на захист громадянина як особи, як суб'єкта права.

Правовий статус громадянина як суб'єкта цивільного права характеризується не лише свободою і незалежністю, а ще й тим, що його свобода і незалежність є обмеженими. Адже якщо особа претендує на те, щоб до неї ставилися як до громадянина, поважали її честь і гідність, то й сама вона мусить таким же чином ставитися до інших. Аморальні вчинки особи при укладанні угод або виникненні інших юридичних фактів, порушення добрих звичаїв, що склалися в суспільстві, повинні зумовлювати недійсність таких угод (навіть у тому випадку, якщо в законі не передбачено подібної підстави припинення правовідносин) або призводиш до інших негативних для порушника наслідків.

Дана тема є досить актуальною, оскільки кожен з нас є людьми, фізичними особами, і більшість з нас є громадянами тієї чи іншої держави, або кількох. Ми вступаємо в суспільні відносини, виступаємо як суб'єкти цивільного права коли здійснюємо свої права та виконуємо обов'язки, коли реєструємось в органах реєстрації актів громадського стану фізичних осіб.

Тому, метою даного дослідження є визначення поняття фізичних осіб, як суб'єктів цивільного права.

Виходячи з поставленої мети, в даному дослідженні поставлені наступні завдання:

1) дослідити поняття фізичної особи і громадянина;

2) визначити фізичні особи як суб'єкти цивільного права;

3) проаналізувати цивільну правоздатність і дієздатність фізичних осіб. Види дієздатності;

4) охарактеризувати цивільні правовідносини і участь у них фізичних осіб.

Об'єктом даної курсової роботи є фізичні особи як учасники у цивільних правовідносинах.

Предмет дослідження визначає тему даної курсової роботи. Тобто, ним є фізична особа як суб'єкт цивільних правовідносин.

При написанні даної роботи було використано такі методи дослідження: спеціально-юридичний, порівняльно-правовий, історико-порівняльний.

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВИЙ СТАТУС ФІЗИЧНИХ ОСІБ ЯК СУБ'ЄКТІВ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

1.1 Статус фізичних осіб у цивільних правовідносинах

Визначаючи правовий статус фізичної особи як суб'єкта цивільних правовідносин, слід зважати на те, що цивільне право має за мету упорядковувати поведінку людей у різних життєвих ситуаціях та відносинах, забезпечити їм можливість автономно вирішувати приватні суспільно-значимі питання.

Досягти цієї мети можна лише у випадку, коли всі галузі права будуть спрямовані на захист фізичної особи як суб'єкта права.

Відчути себе суб'єктом права індивід може тільки тоді коли усвідомить своє, чітко визначене місце в житті цілісного соціального організму, яким є держава.

Цивільне право як система юридичної децентралізації, основне місце в якій посідає індивід як суб'єкт правовідносин, є найкращим засобом для такого усвідомлення. Будучи носієм певних цивільних прав, особа має юридично забезпечену можливість діяти за своїм бажанням. Кредитор може вимагати повернення боргу від боржника, власник може володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном, особа, якій виповнилось 14 років, може вільно самостійно пересуватися по території України. Необхідно тільки, щоб здійснення цих та інших прав відбувалося в певних правових межах. Ці межі можуть встановлюватися законом, договором чи іншим передбаченим законодавством способом.

Громадянин є суб'єктом права не тільки тому, що дозвіл на це йому надала держава в спеціальних законодавчих приписах, а й внаслідок вироблених суспільством традицій, звичаїв.

Правовий статус фізичної особи як суб'єкта цивільного права характеризується не лише свободою і незалежністю, а ще й тим, що його свобода і незалежність є обмеженими. Адже, якщо особа претендує на те, щоб до неї ставилися як до суб'єкта права, поважали її честь і гідність, то й сама вона мусить таким же чином ставитися до інших. Аморальні вчинки особи при укладанні правочинів або виникненні інших юридичних фактів, порушення добрих звичаїв, що склалися в суспільстві, повинні зумовлювати недійсність таких правочинів (навіть у тому випадку, якщо закон не передбачає подібної підстави припинення правовідносин), або призводити до інших негативних для порушника наслідків. На правовий статус особи впливають, перш за все, правові фактори.

До правових факторів належать цивільна правоздатність і цивільна дієздатність [4, с. 35].

1.2 Цивільна правоздатність та дієздатність

Цивільна правоздатність - це здатність фізичної особи мати цивільні права і обов'язки.

Встановлюючи таку цивільно-правову категорію як правоздатність, держава тим самим не тільки окреслює коло прав і обов'язків, які можуть мати фізичні особи, а й бере на себе обов'язок не втручатися безпідставно в ці права, не відчужувати їх та захищати від будь-яких порушень, а також притягувати до відповідальності тих фізичних осіб, які не виконують належних їм цивільно-правових обов'язків.

Таким чином, цивільна правоздатність - це не тільки здатність фізичних осіб мати цивільні права і обов'язки, а й обов'язок держави гарантувати своїм громадянам певне коло цивільних прав і здійснювати контроль за виконанням ними цивільних обов'язків.

Якщо ж держава відмовиться від зазначених обов'язків або не в змозі буде їх виконати, то цивільна правоздатність виявиться не захищеною як такою, що тільки проголошується без гарантійного її забезпечення.

Поняття «правоздатність» застосовується у широкому і вузькому значенні. У широкому значенні під правоздатністю розуміють здатність фізичної особи мати права і обов'язки, що стосуються всіх галузей права (державного, адміністративного, трудового, сімейного тощо). У вузькому значенні під правоздатністю розуміють цивільну правоздатність, тобто здатність особи мати права і обов'язки у сфері дії цивільного права.

Саме в такому розумінні поняття «правоздатність» застосовується в ЦК та інших цивільно-правових актах. Але це не означає, що цивільна правоздатність не пов'язана з іншими галузями права. Численні норми конституційного права є базовими для розвитку цивільного законодавства, у тому числі й норм, що регулюють відносини, пов'язані з правоздатністю. На підставі норм кримінального та адміністративного права фізичну особу можна обмежити в правоздатності. [5, с. 68].

Цивільна правоздатність визнається однаковою мірою за всіма фізичними особами незалежно від їх віку, стану здоров'я та інших факторів.

Цивільна правоздатність виникає в момент народження фізичної особи. Тобто, ще до народження суспільство та держава вже визначили для фізичної особи коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття цих прав людиною.

Отже, для визнання громадянина правоздатним необхідно, щоб він народився живим. Чинне законодавство України не встановлює мінімального строку, який мас прожити новонароджений, а пов'язує його правоздатність з моментом його народження.

Не можна вважати винятком з цього правила положення цивільного законодавства про те, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої дитини. У таких випадках не йдеться про виникнення у зачатої дитини правоздатності, а акцентується увага на захисті інтересів можливого спадкоємця чи іншої уповноваженої особи. При цьому ніяких прав на майно чи спадщину ненароджений мати не може. Захист його інтересів відбувається шляхом охорони можливої частки, що належатиме йому за умови його народження. Якщо ж дитина народиться мертвою, то вона не буде вважатися спадкоємцем.

Слід зауважити, що ЦК України дещо відійшов від розуміння правоздатності як статичного явища. Так, ч. З ст. 25 ЦК передбачає, що у встановлених законом випадках, здатність фізичної особи мати окремі права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням нею відповідного віку. Таким чином, правоздатність - це така правова категорія, яка розвивається динамічно¹. Наприклад, фізична особа, якій виповнилось 14 років, має право вільно обирати місце проживання (ч. 2 ст. 29 ЦК).

Усі цивільні права, незалежно від часу їх виникнення, а також цивільно-правові обов'язки, які можуть бути покладені на фізичну особу, у своїй сукупності визначають правоздатність як правову категорію і складають її зміст. Носіями таких прав і обов'язків бути не тільки громадяни України, а й іноземці та особи без громадянства. Причому іноземні громадяни і особи без громадянства користуються в Україні правоздатністю нарівні з громадянами України, крім випадків, передбачених законом або міжнародними договорами України.

До найбільш значимих майнових прав, які можуть мати фізичні особи, належать: право приватної власності, право користування житловими приміщеннями, право на підприємництво, право заповідати та успадковувати майно, бути стороною в договорах. Фізичні особи можуть мати й інші цивільні права, якщо вони не суперечать законам України та моральним засадам суспільства [5, с. 69].

Фізична особа може мати також обов'язки як власника, так і учасника інших цивільних правовідносин, передбачених законом.

Як бачимо, зміст цивільної правоздатності хоча й визначається законом, але перелік цих прав і обов'язків не є вичерпним.

Цивільна правоздатність не може бути змінена або обмежена за волею окремих осіб. Відмова фізичної особи від належних їй прав не тягне за собою факту припинення цих прав, за винятком випадків, коли така відмова допускається законом. Правочини, акти органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що обмежують цивільні права та обов'язки фізичних осіб, визнаються недійсними.

Але це не означає, що фізична особа не може бути обмеженою у правоздатності. Наприклад, згідно зі ст. 313 ЦК фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом. Такими випадками можуть бути обвинувачення особи у вчиненні злочину, відбуття покарання за вчинений злочин чи адміністративне правопорушення. При обмеженні правоздатності необхідно дотримуватись принципу справедливості і розумності.

Отже, можна дійти висновку, що обмеження правоздатності за зальним правилом не допускається, а має місце лише у випадках і порядку, передбачених законом.

Закон допускає два види обмеження цивільної правоздатності - добровільне і примусове.

Прикладом добровільного обмеження цивільної правоздатності може бути випадок, коли громадянин, який став ченцем добровільно відмовляється від деяких цивільних прав. Так як законом не заборонено вступ до культової установи (монастиря), тому фактично дозволяється і самообмеження цивільних прав. Таке обмеження враховується і законодавцем Наприклад, при заміні військової служби на альтернативну (невійськову).

Крім того, прикладом добровільного обмеження цивільної правоздатності є закріплена в законодавчих актах заборона працівникам деяких відомств обіймати посади, пов'язані з підприємницькою діяльністю. Так, фізична особа, яка обіймає посаду державного службовця, має бути обізнана і згодна з такою забороною. Застосовуючи таке обмеження, держава повинна певним чином компенсувати його.

Примусове обмеження цивільної правоздатності допустиме лише тоді, коли воно передбачене законом з обов'язковим переліком випадків і встановленням порядку такого обмеження.

У літературі донедавна панувала думка, що обмеження цивільної правоздатності можливе лише на підставі Кримінального Кодексу (КК) України шляхом застосування видів покарань. Наприклад, вважалося, що передбачене ст. 23 КК УРСР (1961 р.) позбавлення громадянина права обіймати окремі посади або займатися певною діяльністю є обмеженням його цивільної правоздатності¹, інші ж види основних покарань, передбачені тією ж статтею, цивільних прав нібито і не обмежують.

На нашу думку, таке розуміння природи обмеження правоздатності фізичної особи не відповідає призначенню інституту обмеження цивільної правоздатності взагалі, що підтверджується ст. 312, 313 ЦК України.

Примусовим обмеженням цивільної правоздатності слід вважати обмеження, яке:

- застосовується компетентним органом (судом, органами охорони здоров'я). (Наприклад, органи охорони здоров'я можуть здійснювати спеціальні заходи профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань);

- є реакцією на протиправну поведінку фізичної особи, або є заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічний алкоголізм, наркоманія, а також карантинні захворювання¹, або внаслідок проходження військової чи альтернативної (невійськової) служби);

- не перевищує строків, передбачених законом, або необхідних для лікування, за винятком довічного позбавлення волі;

- здійснюється під контролем спеціальних державних органів.

Виникає запитання: чи можна вважати вирок суду про застосування виняткової міри покарання - смертної кари, - рішенням суду про припинення (позбавлення) цивільної правоздатності? Справа в тому, що в цивілістичній літературі ця міра покарання не розглядається стосовно цивільної правоздатності. [4, с. 39].

Укладачі «Науково-практичного коментарю Кримінального кодексу України» вважають, що смертна кара не входить до системи кримінальних покарань і не є актом відплати за вчинений злочин. Вона переслідує мету загального та спеціального попередження інших злочинів². Проте з позицій цивільного права смертна кара - найтяжча міра покарання. На підставі вироку суду припиняється життя людини, а з ним - її правоздатність.

Тому в країнах, де смертна кара передбачена законодавством, примусове припинення правоздатності визнається.

Проте не можна позбавити цивільної правоздатності, не застосувавши смертної кари. Законодавство України не знає такої міри покарання, як смертна кара, позбавлення прав або застосування громадянської (політичної) смерті, яка передбачала б припинення всіх цивільних прав. Таким чином, в Україні ніхто не може бути позбавлений правоздатності.

Слід зазначити, що деякі обмеження цивільної правоздатності можна застосувати не до кожної фізичної особи. Так, виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною; до непрацездатних осіб; осіб, які не досягли 16 років; осіб пенсійного віку; військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб, органів місцевого самоврядування. Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх; вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 14 років; осіб, які досягли пенсійного віку; військовослужбовців строкової служби; інвалідів першої і другої групи.

Як з народження починається правоздатність, так зі смертю вона припиняється. Але це не означає, що особа не може за життя вирішувати певних питань, пов'язаних з її смертю. Ґрунтуючись на тому, що смерть є юридичним фактом (подією), який породжує як виникнення, так і припинення певних прав та обов'язків, на деякі з цих прав особа може активно впливати протягом свого життя. Так, вона має право дати письмову згоду на донорство тканин та органів на випадок своєї смерті або заборонити його; розпорядитися щодо передачі після її смерті органів і тканин її тіла відповідним науковим чи навчальним закладам; написати заповіт на передачу свого майна у разі її смерті особам, зазначеним у заповіті; давати інші розпорядження. Але це не означає, що правоздатність особи продовжується після її смерті.

Так як закон захищає права зачатої, але ще не народженої дитини, так само закон дає можливість особі дати певні розпорядження на випадок своєї смерті, які підлягають обов'язковому виконанню. Незважаючи на можливість таких розпоряджень, припинення правоздатності відбувається в результаті біологічної смерті людини, що підтверджується, як правило, діагнозом лікаря щодо причин смерті. Законом забороняється задоволення прохання особи про припинення її життя. Не припиняє правоздатності й оголошення особи померлою, за умови, якщо ця особа жива, але місце перебування її не відомо.

Цивільна дієздатність. На відміну від правоздатності, яка гарантує фізичній особі можливість мати цивільні права і обов'язки незалежно від її волі, цивільна дієздатність пов'язана з активним волевиявленням.

Якщо для набуття більшості особистих немайнових прав достатньо лише факту народження, то інші права набуваються або успадкуванням, або внаслідок укладання договорів дарування, позики та інших. Зазвичай такі права набуваються юридичними діями (правочинами). Для того, щоб вільно виявляти свою волю особа повинна бути воле здатною, тобто здатною самостійно оцінювати ті життєві ситуації, в яких вона опинилась, приймати адекватні рішення щодо виходу з них, самостійно нести відповідальність за свої юридичні дії. Для таких осіб більшість життєвих ситуацій не викликають ніяких проблем. Якщо ж особа не володіє або володіє недостатньо воле здатністю, то її дії, як правило, не мають юридичної сили [5, с. 74].

Здатність здійснювати права і обов'язки, в зазначеному розумінні виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення фізичною особою певного віку. Крім того, на дієздатність може негативно впливати стан здоров'я фізичної особи, її можливість розуміти значення і наслідки своїх дій, здатність керувати ними, протиправність поведінки самої особи. На практиці дуже важко визначити чи воле здатна особа, чи ні. Законодавець допомагає вирішувати ці проблеми шляхом встановлення цивільно-правової категорії - дієздатності. У цивільному законодавстві це поняття визнається як здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати; також здатність своїми діями створювати для себе обов'язки, самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання.

За ступенем дієздатності фізичних осіб поділяють на:

1) повністю дієздатних;

2) з частковою дієздатністю;

3) з неповною дієздатністю;

4) з обмеженою дієздатністю;

5) недієздатних осіб.

Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважатися громадяни, які досягли повноліття - 18-річного віку.

У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення повноліття, фізична особа, яка скористалася таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (одруження).

ЦК України (ст. 35) передбачає таке поняття, як емансипація -- надання неповнолітній особі повної дієздатності, коли особа досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.

Надання повної дієздатності у таких випадках проводиться за рішенням органів опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків або осіб, які їх замінюють. Без такої згоди спір вирішується судом.

Якщо особа, якій виповнилося 16 років, бажає займатися підприємництвом, то за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачі, піклувальників або органів опіки та піклування), вона може бути зареєстрована як підприємець. З моменту її державної реєстрації як підприємця, особа набуває права повної цивільної дієздатності.

Таким чином, дієздатність у повному обсязі настає з досягненням громадянином повноліття, а у певних випадках, передбачених законом, вона може наступити і раніше.

У багатьох західноєвропейських країнах для виникнення повної дієздатності встановлено пізніші строки. Так, у Швейцарії повнолітніми вважаються особи, які досягли 20-річного віку, у Німеччині, Франції, Італії та Великобританії - 21 року.

Часткову дієздатність мають особи, яким не виповнилося 14 років -- малолітні¹. За загальним правилом, права і обов'язки малолітніх здійснюють їх батьки або законні представники -- опікуни. Однак вони мають такі права:

1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини;

2) вкладати кошти у банківські (кредитні) установи та розпоряджатися ними;

3) здійснювати особисті немайнові права автора на твори науки, літератури та мистецтва, об'єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом;

4) самостійно визначати свої потреби та інтереси при управлінні опікуном майном, що належить малолітньому. Опікун повинен враховувати бажання малолітнього (ст. 72 ЦК).

Формулюючи ст. ЗІ ЦК законодавець не тільки зазначив, що малолітні можуть вчиняти дрібні побутові правочини, а й дав визначення таких правочинів. Згідно з цією статтею правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, стосується предмета, який має невисоку вартість та відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвиткові.

Проте закон визначає тільки загальні критерії дрібного побутового правочину. У разі ж виникнення спору, в кожному конкретному випадку необхідно буде вирішувати питання щодо «невисокої» вартості предмету правочину, оцінювати «ступінь» фізичного, духовного та соціального розвитку малолітнього. Критеріїв такої оцінки в законі не встановлено. Крім того, в законі не враховано такої загальновизнаної ознаки дрібного побутового правочину як те, що він має виконуватись при його укладанні.

Оскільки малолітні не спроможні належним чином виявляти свою волю, законодавець встановив правило, за яким вони не несуть цивільно-правової відповідальності за завдану ними шкоду.

Неповну дієздатність мають неповнолітні особи віком від .14 до 18 років. Вони можуть укладати правочини за згодою своїх батьків або піклувальників. Це загальне правило. Але є й виключення з нього. Так, неповнолітні вправі самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, розпоряджатися своєю заробітною платою, стипендією або іншими доходами, вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними, бути учасниками та засновниками юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи, самостійно здійснювати права автора на твори науки, літератури та мистецтва і об'єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності, що охороняється законом.

У порівнянні з ЦК 1963 р., ЦК України значно розширює дієздатність неповнолітніх, внаслідок чого розширюється і коло їх обов'язків, за невиконання яких вони повинні нести самостійну відповідальність.

Відповідно до ст. 33 ЦК України самостійну відповідальність неповнолітні несуть у разі:

- невиконання договору, укладеного ними самостійно на законних підставах;

- невиконання договору, укладеного за згодою батьків або інших законних представників;

- заподіяння ними шкоди іншим особам.

Таким чином, можна дійти висновку, що за невиконання договору, укладеного неповнолітнім самостійно, він сам повинен нести відповідальність, незалежно від наявності у нього майна. Батьки чи інші законні представники не повинні додатково відповідати за невиконання таких договорів.

Таке правило є доцільним. Воно дисциплінує осіб, які укладають угоди з неповнолітнім, без згоди на це його законних представників. Дієздатний контрагент за таким договором бере на себе ризик його виконання.

Що ж до випадків, коли неповнолітній укладає договори зі згоди батьків чи інших законних представників, а потім їх не виконує, а також у разі заподіяння ним шкоди іншим особам, якщо у неповнолітнього немає майна, якого було б достатньо для відшкодування шкоди, додаткова відповідальність покладається на його батьків (усиновителів) або піклувальників.

Встановлений законом вік (14 років), з досягненням якого фізична особа набуває неповної дієздатності, не свідчить про суттєві зміни в організмі людини. Визнання законом саме такого віку можна пояснити соціальними, політичними, а можливо, й іншими мотивами. Оскільки відповідно до ЦК УРСР 1963 р. неповної дієздатності набувала особа, якій виповнилося 15 років.

Дієздатність, як і правоздатність, природно припиняється із настанням смерті фізичної особи. Але за життя вона може бути обмежена у дієздатності або визнана недієздатною. [8, с. 357].

Під обмеженням дієздатності слід розуміти заборону громадянинові на підставі рішення суду самостійно укладати правочини щодо розпорядження майном, одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів. Усі ці дії він може здійснювати лише за згодою піклувальника. Обмежений у дієздатності, самостійно може укладати лише дрібні побутові правочини. Стаття 36 ЦК України встановлює дві необхідні підстави для прийняття судом такого рішення:

1) якщо особа страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

2) якщо особа зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне становище.

Перша підстава обмеження дієздатності для законодавства України є новою. За цією підставою суд зможе обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо буде доведено наявність у неї:

- психічного розладу;

- психічного розладу, який не носить хронічного характеру, але істотно впливає на здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати своїми діями.

Метою такого обмеження є захист інтересів, перш за все, хворої особи, а також інтересів її близьких осіб.

Друга підстава обмеження дієздатності фізичної особи була відома цивільному законодавству УРСР, але ЦК України (ст. 36) вніс суттєві зміни до її змісту. Суд зможе обмежити дієздатність фізичної особи, якщо буде доведено, що вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і як наслідок - скрутне матеріальне становище фізичної особи чи членів її сім'ї або інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати.

ЦК України вносить ще деякі зміни щодо обмеження дієздатності особи: по-перше, обмеженою в дієздатності може бути особа, яка проживає одна, без сім'ї; по-друге, обмеженою в дієздатності може бути особа, яка ставить в скрутне матеріальне становище не тільки себе чи членів своєї сім'ї, а й колишніх членів сім'ї а саме осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати.

Доказами по справах цієї категорії можуть бути службові акти працівників міліції, інших органів, що підтверджують факти зловживання спиртними напоями і наркотичними речовинами, а також дані про матеріальне становище самого алкоголіка чи наркомана, його сім'ї, а також осіб, яких він за законом зобов'язаний утримувати.

До компетенції суду входить не лише прийняття рішення про обмеження дієздатності особи або про відмову в задоволенні заявлених про це вимог. Крім того, відповідно до ст. 60 ЦК України і ст. 241 ЦПК України суд одночасно встановлює над нею піклування і за поданням органу опіки і піклування призначає їй піклувальника.

Як бачимо, чинний в Україні інститут обмеження дієздатності, крім того, що відіграє роль захисту прав і законних інтересів фізичних осіб, також спрямований на боротьбу з пияцтвом та зловживанням наркотичними речовинами. Свого часу цьому інститутові надавалося велике значення для запобігання порушень громадського порядку, та виховання фізичних осіб у дусі свідомого ставлення до праці, сім'ї, дотримання правил співжиття.

Виникає запитання: чи досягнуто тієї мети, яку ставив законодавець, вводячи цей інститут у такому вигляді, як це було передбачено в ст. 15 ЦК УРСР.

Можна з упевненістю сказати, що такої мети не досягнуто. Сьогодні це проявляється особливо виразно. На рівні держави з пияцтвом вже не борються. Відбувається масовий розпродаж спиртних напоїв, вибір яких необмежений. Не йдеться також і про виховання громадян у дусі свідомого ставлення до праці, сім'ї, додержання правил співжиття. А якщо так, то чи доцільно було переносити ст. 15 ЦК 1963 р. в новий ЦК України.

В існуючій редакції ч. 2 ст. 38 ЦК України є недоцільною. Введення в ЦК публічно-правового інституту боротьби з пияцтвом та наркоманією не відповідає цивільному праву як приватному праву.

Норми цивільного законодавства не мають бути спрямовані на примусове лікування особи від алкоголізму і наркоманії, а також вони не можуть застосовуватись як засоби покарання фізичних осіб за подібні зловживання. Боротися з цим злом треба з допомогою інших галузей права (адміністративного, трудового, кримінального). [6, с. 95].

Що ж до обмеження дієздатності фізичних осіб, то воно повинно було б застосовуватись на підставі рішення суду в усіх випадках, коли буде доведена наявність систематичного невиконання громадянином обов'язків стосовно людей, про яких він зобов'язаний турбуватися й матеріально їх забезпечувати.

Як член суспільства, фізична особа має не лише права, а й обов'язки. Обов'язки можуть виникати як внаслідок правочинів або інших цивільно-правових зобов'язань, так і на підставі закону. Наприклад, батьки зобов'язані утримувати своїх малолітніх і непрацездатних дітей, дочка та син - непрацездатних батьків, які потребують цього; один із подружжя, якщо він працездатний, повинен матеріально допомагати непрацездатному. Інколи цих обов'язків фізична особа не дотримується. Заробітну плату в сім'ю не приносить, витрачає її на придбання спиртних напоїв, наркотичних засобів, програє у карти або використовує на інші цілі, не пов'язані з утриманням і забезпеченням добробуту сім'ї, іншими словами, займається надмірним марнотратством, від чого страждають його близькі, про яких він зобов'язаний турбуватися. Іноді й сам марнотратник потерпає від матеріальної незабезпеченості.

На нашу думку, підставою для обмеження дієздатності має бути будь-яке систематичне надмірне марнотратство, внаслідок якого фізична особа ставить непрацездатних членів своєї сім'ї в тяжке матеріальне становище. ЦК України передбачає перелік підстав обмеження фізичних осіб в дієздатності, але про надмірне марнотратство в ньому не йдеться.

Звертатися до суду із заявою про обмеження фізичної особи в дієздатності можуть дієздатні члени його сім'ї, профспілкові та інші громадські організації, психіатричні лікарні, прокурор. Заява подається до суду за місцем проживання фізичної особи, а якщо він перебуває на лікуванні, то за місцем знаходження лікувально-профілактичного закладу. Дієздатність обмежується також у випадках засудження фізичної особи до позбавлення волі. Під час відбуття покарання засуджений не може самостійно укладати правочини, які потребують його особистої участі. Він не може бути учасником договору-підряду та деяких інших договорів. Але це особливий вид обмеження дієздатності. Воно випливає з обмеження правоздатності та є наслідком кримінального покарання.

Що ж до цивільно-правового обмеження дієздатності, то його наслідками є встановлення контролю з боку спеціально призначеної особи - піклувальника - за здійсненням його підопічним правочинів, у тому числі одержання заробітку, пенсії, стипендії та інших доходів.

Згода піклувальника на здійснення правочинів може надаватись як в усній, так і письмовій формі. Письмово має бути оформлений дозвіл обмежено дієздатному самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатись ними.

Особа обмежена в дієздатності може здійснювати лише одну категорію правочинів - самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. У літературі зазначається, що незалежно від вартості спиртних напоїв або наркотичних речовин, правочини щодо їх придбання не можуть бути віднесені до дрібних побутових, тому особи обмежені у дієздатності не мають права їх учиняти.

Крім обмеження дієздатності повнолітніх осіб, суд може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, або взагалі позбавити цього права.

Особа, яка обмежена у дієздатності, самостійно відповідає за невиконання договірних зобов'язань або за заподіяння шкоди.

Відповідальність обмеженого у дієздатності неповнолітнього настає на загальних засадах щодо відповідальності неповнолітніх.

Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набуття чинності рішення суду.

У разі припинення зловживання спиртними напоям; або наркотичними речовинами суд поновлює її дієздатність. [5, с. 82].

Визнання фізичної особи недієздатною, передусім, пов'язане з її здоров'ям. При цьому закон (ст., 39 ЦК України) враховує не всі хвороби, а лише ті, які не дають можливості громадянинові розуміти значення своїх дій або керувати ними. До таких захворювань закон відносить психічні хвороби, що призводять до стійкого психічного розладу. Внаслідок цих хвороб фізична особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Інститут визнання особи недієздатною має на меті захистити інтереси особи, яка може поставити себе в тяжке матеріальне становище шляхом укладання правочинів і здійснення інших цивільно-правових дій. Крім того, визнання особи недієздатною може відбуватись з метою захисту прав та інтересів інших осіб.

Реєстрація шлюбу з таким громадянином може призвести до непередбачуваних наслідків. Можуть виникнути й інші ускладнення від участі душевно хворих в цивільно-правових відносинах.

Визнання фізичної особи недієздатною можливе лише на підставі рішення суду. Суд, ухвалюючи рішення про визнання особи недієздатною, встановлює над нею опіку і за поданням органу опіки і піклування призначає їй опікуна.

Фізична особа, визнана недієздатною не має права укладати будь-які правочини. Від її імені і в її інтересах правочини укладає її опікун. При прийняті рішення про визнання особи недієздатною суд також встановлює опіку над фізичною особою і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування.

Чинне законодавство України враховує специфіку перебігу психічного розладу. Як уже зазначалось, у випадках, коли особа страждає на психічну хворобу, що не призводить до стійкого психічного розладу, але істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, може бути обмежена у дієздатності. Іншими словами, залежно від перебігу психічної хвороби, суд може визнати фізичну особу недієздатною або обмежено дієздатною. ЦК УРСР 1968 р. такого права суду не давав. Суд міг визнати психічно хвору особу недієздатною або відмовити в задоволенні клопотання про таке визнання.

Фізична особа вважається недієздатною з моменту набрання чинності рішення суду про визнання її недієздатною. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною (п. 2 ст. 40 ЦК України).

У разі видужання або значного поліпшення здоров'я фізичної особи, визнаної недієздатною, суд поновлює її в дієздатності.

Розглянувши положення про правоздатність і дієздатність, можна сказати, що в сукупності ці правові категорії визначають характер і зміст правосуб'єктності фізичної особи. Якщо правоздатність визнається за всіма фізичними особами з моменту народження і до смерті, то дієздатність, як правило - з досягненням певного віку, а в повному обсязі - з повноліттям. Відокремлення дієздатності від правоздатності має суттєве значення для фізичних осіб і пояснюється їх здатністю дорослішати і поступово набувати певних вольових і психічних якостей. Але для правосуб'єктності, як узагальнюючої категорії, є єдність правої дієздатності.

Крім правосуб'єктності, необхідно визначити й таку правову категорію як суб'єктивне цивільне право. У спрощеному вигляді це право особи на конкретне майнове або особисте благо (будинок, автомобіль, честь та гідність тощо).

Одні види суб'єктивних прав виникають з моменту народження, їх не можна відокремити від правоздатності. Це більшість особистих немайнових прав, пов'язаних з основним правом людини -- правом на життя. Інші виникають у процесі життя -- це майнові права та деякі особисті немайнові.

Включивши в обсяг правоздатності фізичної особи низку природних прав людини, законодавець зазначив, що ці права людина має, в той час, як майнові права вона здатна набувати. З цього випливає те, що природні права людини складають не тільки зміст її правоздатності, а є також її суб'єктивними правами. За такого підходу не спрацьовує визначене в літературі співвідношення понять правоздатності і суб'єктивного правоздатність є необхідною умовою правовідношення, іншими словами, необхідна передумова суб'єктивного права, а суб'єктивне право - це належне даному суб'єкту наявна, діюче право [5, с. 84].

РОЗДІЛ 2. ФІЗИЧНА ОСОБА ЯК УЧАСНИК ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

2.1 Місце проживання фізичної особи

Місцем проживання особи закон визначає житловий будинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, де фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч. 1 ст. 29 ЦК). Фізична особа може проживати у приміщенні, яке належить їй на праві власності, за договором найму (піднайму), на інших законних підставах.

Як бачимо, ЦК України розрізняє постійне, переважне, тимчасове місце проживання. На перший погляд такий підхід найбільш виважено враховує волю фізичної особи при обранні місця проживання. Але в правозастосовчій практиці це потребуватиме певних уточнень, роз'яснень чи застережень. Наприклад, спадкоємець може стати перед дилемою - в якому місці відкрилась спадщина? Адже, місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, а в дослівному розумінні ст. 29 ЦК, ним може бути як постійне чи переважне, так і тимчасове. Те ж саме можна сказати і про місце виконання зобов'язання, якщо таке місце не визначене договором. Закон передбачає таке виконання за місцем проживання боржника.

Зазначених проблем можна було б уникнути, назвавши місце тимчасового знаходження особи місцем її перебування. Місцем перебування може бути готель, санаторій, будинок відпочинку, пансіонат, кемпінг, лікарня, військова частина, місце позбавлення волі, інші установи та житлові приміщення, в яких особа перебуває тимчасово. Тимчасове перебування може бути пов'язане з виконанням службових обов'язків, лікуванням, відпочинком, проходженням дійсної військової служби, відбуттям покарання тощо. При визначенні тимчасового перебування слід враховувати те, що особа, яка знаходиться в місці перебування, має місце проживання, але тимчасово знаходиться в іншому місці. Якщо особа залишила місце свого постійного проживання і переїхала для постійного проживання в інше, наприклад, поселилась у гуртожиток, то її місцем проживанням повинен вважатись гуртожиток, хоч він і відноситься до місць тимчасового перебування. [5, с. 84].

Якщо особа засуджена на довічне ув'язнення, то говорити про її місце перебування було б не зовсім правильно. Але ж вона не зможе повернутись до місця свого проживання, бо залишила його назавжди.

Для цивільного права має значення визначення місця перебування у таких випадках: коли виникає спір про визнання особи такою, що втратила право на проживання в спірному приміщенні і виселення з нього, при взятті на квартирний облік осіб, які потребують поліпшення житлових умов та в деяких інших випадках.

При виборі місця проживання виявляється воля особи. При цьому слід звернути увагу на право фізичної особи мати кілька місць проживання¹ (ч, 6 ст. 29 ЦК України). До введення в дію ЦК України за громадянином визнавалось дише одне місце проживання. На нашу думку, такий підхід більш відповідав змісту правосуб'єктності фізичних осіб, бо вносив стабільність у процес виникнення, зміни, припинення та захисту цивільних прав та обов'язків. Що ж до змісту особистого немайнового цивільного права на вибір місця проживання, то норми цивільного законодавства його не обмежували. Обмеження здійснювалось нормами інших галузей права.

Як і раніше, держава не визначає місця проживання фізичної особи, вона сама його обирає. Вільно обирати собі місце проживання може особа, якій виповнилося 14 років, за винятком обмежень, що встановлюються законом. Так, відповідно до п. 5 ст. 11 Закону України «Про міліцію» міліція має право затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях неповнолітніх віком до 16 років, які залишилися без опіки на строк до передачі законним представникам, або влаштувати їх у встановленому порядку.

Місцем проживання дитини, віком від десяти до чотирнадцяти років, визнається місце проживання її батьків, усиновлювача, опікуна або місцезнаходження навчального чи лікувально-профілактичного закладу, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не передбачено погодженням між дитиною та батьками, усиновлювачем або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору питання вирішується органами опіки, піклування та судом.

Місцем проживання дитини, яка не досягла десятирічного віку, визнається місце проживання її батьків, усиновлювача чи опікуна, або місцезнаходження навчального чи лікувально-профілактичного закладу, в якому вона проживає.

Місцем проживання недієздатної особи визнається місце проживання її опікуна або місцезнаходження лікувального закладу, який виконує щодо неї функції опікуна.

Точне визначення місця проживання має велике значення для стійкості цивільних правовідносин, для належного захисту цивільних прав.

З місцем проживання закон пов'язує місце виконання зобов'язань. Так, згідно зі ст. 532 ЦК України, якщо місце виконання зобов'язань не визначене, виконання повинно бути здійснене за загальним правилом, за місцем проживання боржник; якщо боржник є юридичною особою - за місцем її знаходження. Але є винятки, за якими зобов'язання має бути здійснене:

1) за зобов'язанням про передачу нерухомого майна - за місцем знаходження майна;

2) за зобов'язаннями про передачу товару або іншого майї що передбачає їх перевезення - за місцем здавання товару (м на) перевізникові;

3) за іншими зобов'язаннями боржника про передачу товару або іншого майна - за місцем виготовлення або зберігання майна, якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання;

4) за грошовими зобов'язаннями - за місцем проживання кредитора на момент виникнення зобов'язання, а якщо кредитор є юридичною особою - за місцем її знаходження на момент виникнення зобов'язання;

5) якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання або місцезнаходження і сповістив про це боржника - за новим місцем проживання або знаходження кредитора, з віднесенням за рахунок кредитора усіх витрат, пов'язаних зі зміною місця виконання. [10, с. 47].

За місцем проживання, як правило, відкривається спадщина.

Неабиякого значення набуває місце проживання для визначення підсудності по спорах з цивільного права. Підсудність цивільних справ, за загальним правилом, визначається за місцем проживання відповідача. Справи, що виникають у зв'язку зі стягненням аліментів, відшкодуванням шкоди, заподіяної см тю або тілесними ушкодженнями, та деякі інші справи можуть розглядатися за місцем проживання позивача. Як бачимо, з місцем проживання закон пов'язує виникнення і припинення багатьох юридичних фактів, що можуть тим чи іншим чином впливати на майновий та інший стан фізичної особи. [5, с. 88].

2.2 Фізична особа як підприємець

До ЦК України введено нову главу (5) щодо регулювання відносин, пов'язаних із закріпленням правового статусу фізичної особи як підприємця. Відповідно до ст. 42 ГК підприємництво - це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик господарська, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Виходячи з цього, підприємництво не пов'язується з обов'язковим досягненням прибутку, основним елементом виступає досягнення мети, яку ставить перед собою особа. Іншими словами, перш за все, в підприємницькій діяльності вбачається воля особи, що проявляється в оформленому належним чином намірі одержати прибуток. Саме тому регулювання підприємницької діяльності тісно пов'язується з правоздатністю і дієздатністю. Підприємницькою діяльністю можуть займатись лише повністю дієздатні фізичні особи. Малолітні, а також особи, обмежені в дієздатності або визнані судом недієздатними, підприємцями бути не можуть.

Крім того, особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю (обмежені у правоздатності), не можуть здійснювати відповідний вид діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду.

Забороняється займатися підприємницькою діяльністю військовослужбовцям, службовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, господарських судів, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств.

Деякими видами підприємництва фізична особа може займатися лише з дозволу компетентних державних органів. Такий дозвіл оформляється шляхом видачі ліцензії. Перелік видів діяльності, ідо підлягають ліцензуванню, встановлюється в закот та носить виключний характер.

Зокрема до таких видів діяльності відноситься: виготовлення і реалізація спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів; створення та утримання стрілецьких тирів, стрільбищ мисливських стендів; створення та утримання штемпельно-граверних майстерень; виготовлення печаток і штампів; діяльність, пов'язана з реалізацією транспортних засобів, що підлягають реєстрації та обліку в органах внутрішніх справ.

Є також такі види підприємницької діяльності, якими фізичні особи взагалі не мають права займатись. Це, насамперед, стосується діяльності, що пов'язана з речами, вилученими з цивільного обігу, і пояснюється підвищеними вимогами до безпеки такої діяльності та централізацією функцій управління. Перелік видів такої діяльності встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України. Також:, підприємці не можуть займатись діяльністю у сфері організації і радіомовлення (Закон України «Про телебачення і радіомовлення»), космічною діяльністю (Закон України «Про космічну діяльність»), діяльністю у сфері вищої освіти (Закон України «Про вищу освіту») та в інших випадках, визначених законом.

Фізична особа може здійснювати своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації. [5, с. 89].

Державна реєстрація підприємницької діяльності фізичних осіб проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцем проживання особи, яка бажає займатись підприємництвом. Для реєстрації фізичної особи у якості підприємця така особа повинна подати заповнену реєстраційну картку встановленого зразка, громадянин - платника податку та інших обов'язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

Державна реєстрація підприємницької діяльності здійснюється (за наявності всіх документів) за заявочним принципом протягом не більше десяти робочих днів. Орган, який здійснює реєстрацію, зобов'язаний протягом цього терміну видати посвідчення про реєстрацію (п. 6 ст. 56 ГЕ України). Таке посвідчення є підставою для відкриття рахунків в установах банків за місцем реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.

Фізична особа може розпочати підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори. Уразі виникнення спору щодо цих договорів, вона не має права їх оспорювати на тій підставі, що вона не є підприємцем.

До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються всі правила, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті правовідносин. Іншими словами, фізична особа-підприємець має право вільно вибирати вид діяльності, використовувати все своє майно для досягнення поставленої мети в підприємництві, а також набувати будь-яке майно за винятком вилученого з обігу. Він має право самостійно формувати програми діяльності та вибір постачальників і споживачів виробленої продукції, встановлювати ціни, дотримуючись вимог законодавства.

Підприємець має право наймати і звільняти працівників на умовах трудового договору (контракту), встановлювати систему і розмір оплати праці, інші види доходів осіб, які працюють у нього за наймом, укладати з іншими фізичними особами договори підряду, схову, авторські договори та будь-які інші правочини. Він має право вільно розпоряджатися прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством, мати інші права та нести обов'язки.

З іншого боку, як підприємець, фізична особа зобов'язана здійснювати оплату праці працівникам, які у неї працюють за договором трудового найму, на рівні не нижчому за мінімальний, надавати найнятим робітникам відпустки та інші, передбачені трудовим законодавством пільги, забезпечувати дотримання законодавства про охорону праці. Здійснювати інші передбачені законодавством вимоги. Крім цього, фізична особа. відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, у тому числі і часткою у спільній власності подружжя, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення [9, с. 35].