Поняття фізичних осіб, як суб'єктів цивільного права

РОЗДІЛ 3. ОПІКА ТА ПІКЛУВАННЯ НАД ФІЗИЧНОЮ ОСОБОЮ ТА ОГОЛОШЕННЯ ЇЇ БЕЗВІСТНО ВІДСУТНЬОЮ АБО ПОМЕРЛОЮ

3.1 Визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою

З місцем проживання тісно пов'язані такі інститути цивільного права як визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою.

Ці інститути вносять визначеність в цивільні, сімейні та інші правові відносини. Суб'єктом таких відносин є фізична особа, про місцезнаходження якої іншим суб'єктам правових відносин протягом тривалого часу нічого не відомо. Ця невідомість є об'єктивною перешкодою в реалізації іншими учасниками правовідносин своїх суб'єктивних правовідносин або виконання юридичних обов'язків.

Щоб усунути юридичну невизначеність, яка спричинена тривалою відсутністю фізичної особи, закон передбачає створення особливого юридичного статусу для такої особи - визнання її в судовому порядку безвісно відсутньою.

Безвісна відсутність - засвідчений у судовому порядку факт довготривалої відсутності фізичної особи в місці свого проживання, якщо не вдалося встановити місце її перебування. [5, с. 92].

Відповідно до ст. 43 ЦК України фізична особа може бути визнана безвісно відсутньою за таких умов:

1) якщо вона відсутня у місці свого постійного проживання протягом року;

2) якщо протягом одного року в місці, де особа постійно або переважно проживає, немає відомостей про її місцеперебування. День одержання останніх відомостей може бути підтверджено пред'явленням останнього листа відсутньої особи, або іншим способом.

У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про відсутню особу, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, в якому були одержані останні відомості про неї, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року (ч. 2 ст. 48 ЦК України);

3) вжитими заходами щодо розшуку відсутньої особи встановити місце її перебування неможливо;

4) визнання причин, через які заявник просить визнати фізичну особу безвісно відсутньою юридично поважними.

Згідно зі ст. 248 Цивільного процесуального кодексу (ЦГЇК) України суд до початку розгляду справи встановлює осіб, які можуть дати свідчення про фізичну особу, місцеперебування якої невідоме, а також запитує відповідні організації за її останнім місцем роботи та проживання про наявність відомостей щодо такої особи.

В юридичній літературі зазначається, що визнання фізичної особи безвісно відсутньою не допускається у випадках, коли вона переховується від розшуку (наприклад, за кримінальною справою), або про яку вірогідно відомо, що вона жива, але немає точних відомостей про її місце перебування.

На наш погляд, таку позицію не можна підтримати з таких причин:

по-перше, закон не містить вказівки про неможливість визнання такої особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою;

по-друге, зазначені цивільно-правові інститути спрямовані також на захист прав інших осіб, які перебувають у правових відносинах з особою, місцезнаходження якої невідоме. Остання, наприклад, має невиконані зобов'язання: в місті її останнього проживання залишається певне майно, що необхідно утримувати, мешкає дружина, яка бажає створити нову сім'ю, але не в змозі розірвати попередній шлюб.

Тому, варто погодитись з думкою І.А. Бірюкова про те, що у разі, коли заявник просить визнати безвісно відсутньою особу, стосовно якої порушена кримінальна справа і яка зникла з місця постійного проживання, порушивши при цьому підписку про невиїзд, то суд таку заяву повинен прийняти, дослідити всі необхідні умови для визнання безвісно відсутньою, і якщо будуть встановлені умови - винести рішення по суті. Рішення суду про визнання такої особи безвісно відсутньою не повинне впливати на діяльність правоохоронних органів щодо розшуку цієї особи. Те саме можна сказати і про оголошення особи померлою.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою спричиняє повні правові наслідки, але не відображається на її правоздатності та дієздатності. Особа, яка жива, не перестає бути суб'єктом права.

Згідно зі ст. 44 ЦК України на підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. Цей захід не означає обмеження майнових прав даної особи, а навпаки, сприяє охороні її інтересів. Водночас він є гарантом задоволення майнових прав осіб, з якими відсутня особа мала певні зобов'язальні відносини.

За заявою заінтересованих осіб, органів опіки та піклування опіка може бути встановлена нотаріусом над майном фізичної особи, місцезнаходження якої невідоме, до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.

Опікун зобов'язується з майном особи, яка визнана безвісно відсутньою, або особи, місцезнаходження якої невідоме, виконати низку обов'язків, які повинна була виконати відсутня особа - забезпечити за рахунок цього майна утримання осіб, яких остання зобов'язана за законом утримувати (неповнолітні діти, пристарілі батьки), а також задовольнити вимоги щодо сплати боргів за зобов'язаннями безвісно відсутньої особи.

Якщо після зникнення особи залишились незадоволені майнові спори, то опікун має право пред'явити позов від імені та в інтересах відсутньої особи, а також відповідати від її імені в межах майна, що знаходиться під опікою.

Окрім встановлення опіки над майном відсутньої особи законодавство передбачає можливість укладення договору передачі її майна в управління.

Орган опіки і піклування вправі підшукати для майна відсутньої особи управителя і укласти з ним договір управління майном у відповідності зі ст. 1029 ЦК України. Заінтересованими в цій процедурі можуть бути як члени сім'ї безвісно відсутньої особи, так і, напевно, ті, кому така особа повинна повернути борг або виконати інше зобов'язання.

Припиняються зобов'язання, тісно пов'язані з особою, яка безвісно відсутня, зокрема чинність довіреності, договору доручення.

Будь-які інші наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою у ЦК України не зазначені. Але вони визначені іншими нормативними актами.

Відповідно до ст. 46 Закону України «Про пенсійне забезпечення» неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непрацездатні батьки, дружина незалежно від віку і працездатності, якщо вона доглядає за дітьми безвісно відсутньої особи, які не досягли восьми років, мають право вимагати призначення їм пенсії у зв'язку о визнанням годувальника безвісно відсутнім.

Чоловік або дружина безвісно відсутньої особи набувають права розірвати шлюб у спрощеному порядку через органи РАЦСу.

Дитина безвісно відсутньої особи може бути усиновлена без згоди останньої. [7, с. 68].

Якщо фізична особа, яка визнана безвісно відсутньою, з'явилася або одержані відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або той, що ухвалив рішення про визнання її безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує його.

На підставі рішення суду відміняється опіка, встановлена над майном безвісно відсутньої особи.

Припиняються виплати пенсій відповідним категоріям осіб. Виплачені раніше грошові суми поверненню не підлягають.

Можливе поновлення шлюбних відносин між. особою, яка повернулась, і її дружиною шляхом нової реєстрації шлюбу, якщо шлюб було розірвано.

Поновлення інших особистих та майнових прав такої особи чинне законодавство не передбачає.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою не ліквідує юридичну невизначеність, що виникла, оскільки вона залишається учасником правовідносин. Тому до ЦК введено інститут - оголошення фізичної особи померлою, який має свою специфічну характеристику.

Якщо безвісна відсутність означає неотримання відомостей про особу протягом року, то оголошення її померлою поглинає безвісну відсутність і визначає декілька термінів, після закінчення яких особу можна оголосити померлою.

За своїми правовими наслідками оголошення фізичної особи померлою майже прирівнюється до смерті, а визнання її безвісно відсутньою має лише ті наслідки, які передбачені в законі.

Відповідно до ч. 1 ст. 4.6 ЦК України фізична особа може бути оголошена померлою у судовому порядку. При цьому не вимагається, щоб попередньо її було визнано безвісно відсутньою.

Підставами оголошення фізичної особи померлою є:

1) відсутність особи в місці постійного проживання протягом трьох років з дня отримання останніх відомостей про неї;

2) відсутність протягом вказаних строків відомостей про місце перебування відсутньої особи;

3) неможливість встановити місце перебування даної особи, незважаючи на всі вжиті заходи щодо розшуку;

4) визнання юридично поважними причин, через які заявник просить визнати громадянина померлим.

Закон встановлює скорочений шестимісячний строк для оголошення фізичної особи померлою, якщо вона безвісно пропала за обставин, які загрожували смертю або давали підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку. Наприклад, якщо відомо, що особа була пасажиром або членом екіпажу літака, що потерпів аварію, то її оголошують померлою через шість місяців, оскільки ймовірність смерті за таких умов є досить великою. Суд у такому випадку визнає не факт смерті особи,, а оголошує її померлою на підставі презумпції смерті під час нещасного випадку. [5, с. 96].

Частина 2 ст. 46 ЦК України називає ще одну загальну підставу оголошення фізичної особи померлою: фізична особа, яка безвісно пропала у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи, що заслуговують на увагу, суд може оголосити фізичну особу померлою до спливу цього строку. Такими обставинами слід вважати певні докази як документальні, так і свідчення свідків про високу ймовірність загибелі даної особи. Іншу позицію щодо зазначеної правової норми мав ЦК УРСР від 1963 р., згідно з ч. 2 ст. 21 якого особа, яка пропала безвісно у зв'язку з воєнними діями, могла бути оголошена померлою не раніше спливу двох років з дня закінчення воєнних дій.

На підставі рішення суду про оголошення фізичної особи померлою, органи РАЦСу видають заінтересованим особам свідоцтво про її смерть. Днем смерті особи, яка оголошена померлою, вважається день набрання чинності судового рішення. Фізична особа, яка пропала безвісно за обставин, які загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку, може бути оголошена померлою від припустимої смерті (наприклад, день катастрофи пасажирського літака, день повені або іншого стихійного лиха).

Донині серед вчених не існує єдиної думки щодо питання правових наслідків оголошення фізичної особи померлою. Більшість авторів вважають, що особа, оголошена померлою, не позбавляється правоздатності, якщо вона насправді жива¹. Водночас припущення про її смерть, підтверджене судовим рішенням, реєструється в органах РАЦСу і тягне втрату особою придбаних раніше цивільних прав та обов'язків. Щодо юридичних наслідків такого судового рішення, то вони співпадають з наслідками, передбаченими у випадку смерті особи:

1) до спадкоємців переходять усі права та обов'язки, що належали особі, яка оголошена померлою. Водночас ч. 2 ст. 47 ЦК України зазначає, що спадкоємці не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Така норма, на нашу думку, містить гарантію прав особи, оголошеної померлою, у випадку її появи;

2) припиняється шлюб;

3) припиняються зобов'язання, пов'язані з особою, яка оголошена померлою;

4) певні особи набувають право на отримання пенсій (як і в разі визнання фізичної особи безвісно відсутньою).

Так як підставою оголошення фізичної особи померлою є лише припущення про її смерть, тому не виключається можливість появи або виявлення її місця перебування.

Стаття 48 ЦК України передбачає наслідки, пов'язані з появою фізичної особи, яка була оголошена померлою:

- суд за місцем перебування цієї особи або суд, що ухвалив рішення про оголошення її померлою, за заявою останньої або іншої заінтересованої особи скасовує відповідне рішення;

- поновлюється особисто-правовий статус особи;

- незалежно від часу своєї появи особа може вимагати від будь-кого повернення майна, що збереглося та безоплатно перейшло до нього після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника;

- особа, до якої майно перейшло за оплатними правочинами, зобов'язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент набуття майна вона знала, що фізична особа, яка оголошена померлою, жива (у разі неможливості повернути майно в натурі, власнику відшкодовується вартість цього майна);

- якщо майно фізичної особи, яка оголошена померлою, перейшло у власність територіальної громади і було реалізоване нею, особі, яка з'явилася, повертається сума, одержана від реалізації майна;

- припиняється виплата пенсій відповідним категоріям осіб;

- у сфері сімейних відносин поява особи, яка оголошена померлою, є підставою для поновлення шлюбних відносин шляхом нової реєстрації шлюбу. [8, с. 82].

Вирішуючи справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою, суди співпрацюють з органами внутрішніх справ у збиранні доказів про безвісно відсутніх осіб. Від оперативності працівників міліції зазвичай залежить якість розгляду цих справ. За останні 5 років кількість осіб, оголошених у розшук як безвісно відсутніх, збільшилася більше ніж у п'ять разів. Разом із тим відсоток розшуку безвісно відсутніх осіб складає 85,6 % (дані за 9 місяців 2004р.) і не відповідає вимогам сьогодення¹. У системі МВС України створено спеціальні підрозділи, які займаються розшуком безвісно зниклих громадян. Саме вони мають оперативно реагувати на кожну подібну ситуацію, встановлювати долю зниклих, а якщо йдеться про факти насильницької смерті, викривати і передавати злочинців до органів правосуддя. [5, с. 98].

3.2 Опіка і піклування. Патронаж

Опіка і піклування є однією з форм здійснення державного захисту особи, прав та законних Інтересів фізичних осіб, які не мають дієздатності або мають її не в повному обсязі. Крім того, ці правові інститути захищають інтереси осіб, які тим чи іншим чином потерпіли від поведінки недієздатної або не повністю дієздатної фізичної особи. Адже малолітні та недієздатні особи не несуть відповідальності за завдану ними шкоду. Таку шкоду відшкодовують опікуни чи інші законні представники. Піклувальники неповнолітнього теж можуть бути відповідачами за неправомірні дії свого підопічного.

Опіка визначається як один із видів представництва, а саме - представництва за законом, яке встановлюється над малолітніми особами, позбавленими батьківського піклування та особами, які визнані недієздатними.

Опікун замінює свого підопічного в усіх правовідносинах. Зобов'язаний піклуватися про підопічного, створювати йому необхідні побутові умови, забезпечувати його доглядом та лікуванням, а опікун малолітнього, крім того, зобов'язаний дбати про його виховання, навчання та розвиток. На опікунові лежить обов'язок вживати заходів щодо захисту прав та інтересів підопічного. Вчиняти правочини від його імені та в його інтересах.

Опікун має право вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його, не маючи на це законної підстави. Закон дещо обмежує опікуна в здійсненні певних дій щодо підопічного. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватись від його імені порукою; не може представляти підопічного в суді при розгляді спору між підопічним і дружиною, чоловіком опікуна або його близькими родичами. Крім того, ні опікун, ні його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічними договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування, або у безоплатне користування за договором позички. [4, с. 57].

Піклування встановлюється над неповнолітніми фізичними особами, які позбавлені постійного або тимчасового батьківського піклування, та особами, обмеженими у дієздатності. Піклувальник не учиняє правочинів замість підопічного, але здійснює контроль шляхом дачі згоди на укладання тих правочинів, яких підопічний самостійно укладати не має права. Піклувальник зобов'язаний надавати підопічному допомогу в здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків, дбати про створення для нього необхідних побутових та інших умов соціального характеру, охороняти його від зловживання з боку третіх осіб. Закон не відносить піклувальників до законних представників підопічних.

У законі зазначено також перелік правочинів, які неможливо укладати без дозволу органу опіки та піклування. Без такого дозволу опікун не має права:

- відмовитися від майнових прав підопічного;

- видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;

- укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або державній - реєстрації, в тому числі договори про розподіл або обмін житлового будинку, квартири;

- укладати договори щодо іншого цінного майна.

Піклувальник має право дати дозвіл на вчинення зазначених правочинів лише за дозволом органу опіки і піклування (ст. 71 ЦК).

Таким чином, більшість зазначених в законі правочинів, на укладання яких необхідний дозвіл органу опіки і піклування, чітко визначені й можуть бути належним чином проконтрольовані. Що ж до іншого цінного майна, стосовно якого опікун не має права укладати правочинів, а піклувальник давати згоду на їх укладення без дозволу органу опіки і піклування, то законодавець не визначає його переліку чи вартості І не встановлює осіб, які будуть здійснювати контроль за додержанням закону в цій частині. Це може внести невизначеність у поведінці опікуна та піклувальника при здійсненні належних їм прав.

Можна було б запропонувати критерії визначення такого майна, а саме:

- це об'єкти, що складали духовну цінність для попередників підопічного або для нього самого (ордени, медалі, щоденники, твори літератури, науки, мистецтва, іншого виду творчості);

- це речі (їх сукупність), вартість яких перевищує одну тисячу гривень (вартість умовна, вона може бути як більшою, так і меншою).

Як опікуни, так і піклувальники мають право на плату за виконання ними своїх обов'язків. Розмір та порядок її виплати визначає Кабінет Міністрів України. [4, с. 58].

Таким чином, можна сказати, що основна різниця між опікою і піклуванням проявляється в об'ємі цивільних прав та обов'язків, які покладаються на опікуна і піклувальника, виходячи із стану дієздатності їх підопічних.

Встановлення опіки та піклування здійснюється:

1. Судом, у разі:

1) визнання особи недієздатною;

2) обмеження її у дієздатності;

3) встановлення при розгляді справи, що малолітня чи неповнолітня особа позбавлені постійного батьківського піклування.

2. Органом опіки та піклування у разі встановлення:

1) опіки над малолітнім;

2) піклування над неповнолітнім.

При цьому слід враховувати, що ці особи не позбавлені постійного батьківського піклування, а в силу певних причин тимчасово залишилися без нього (батьки перебувають на лікуванні, у відрядженні тощо).

Опікун та піклувальник призначаються судом за поданням органу опіки та піклування (ст. 60 ЦК України). Такими органами є органи місцевого самоврядування. Безпосереднє ведення справ по опіці та піклуванню покладається на відповідні відділи у виконкомах районних (міських) рад: народної освіти - щодо осіб, які не досягли 18 років; охорони здоров'я - щодо осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними; соціального забезпечення - щодо дієздатних осіб, які потребують піклування за станом здоров'я.

У сільській місцевості і селищах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.

Установи і громадяни, яким стане відомо про осіб, які залишилися без опікування чи піклування, зобов'язані негайно повідомити про це органи опіки і піклування за фактичним місцезнаходженням особи, яка потребує опікування. Такий обов'язок закон покладає на кожного, кому стане відомо про таких осіб (ст. 57 ЦК).

Зазвичай про це довідуються органи РАЦСу, нотаріальні контори, судові органи, органи внутрішніх справ, органи соціального забезпечення, директори шкіл і завідуючі дошкільними закладами та інші установи й особи.

Опіка та піклування встановлюється за місцем проживання особи, яка потребує опіки та піклування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника. У зв'язку з тим, що фізична особа може мати кілька місць проживання, було б доцільно визначити безпосередньо в законі, що таким місцем є постійне місце проживання зазначених вище осіб.

Опікуном та піклувальником може бути лише фізична особа з повною дієздатністю.

Призначення опікуна чи піклувальника відбувається лише за їх письмовою згодою і переважно серед тих осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника.

При призначенні опікуна та піклувальника для малолітнього, береться до уваги бажання підопічного, хоча це не є обов'язковою умовою.

Стаття 63 ЦК встановлює нове правило, згідно з яким особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників. З цього приводу виникає запитання, чи не призведе це до конкуренції між цими особами і чи не буде підопічний (обмежений у дієздатності) зловживати цим правом.

Деяким особам закон забороняє бути опікуном та піклувальником. Це особи, які позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були відновлені, а також особи, поведінка та інтереси яких суперечать інтересам того, хто потребує опіки та піклування.

Призначеному опікунові чи піклувальнику видається посвідчення встановленого зразка.

Якщо над дітьми, які виховуються в державних дитячих закладах, і над особами, які потребують опіки й піклування і влаштовані у відповідні лікувальні заклади або заклади органів соціального забезпечення, опікуни й піклувальники не призначені, виконання обов'язків опікунів і піклувальників покладається на ці заклади.

Звільнення опікуна та піклувальника. У разі коли опікуна чи піклувальника призначив суд, то і звільнення цих осіб відбувається також: судом.

Звільнення опікуна та піклувальника здійснюється:

- за заявою опікуна або піклувальника;

- за заявою особи, над якою встановлено піклування;

- за заявою органу опіки та піклування у разі невиконання нею своїх обов'язків, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу соціального захисту.

Таку заяву суд повинен розглянути у місячний строк і одночасно зі звільненням особи від повноважень опікуна чи піклувальника призначає за поданням органу опіки і піклування іншу особу, про що постановляє ухвалу.

Припинення опіки відбувається у разі:

1) передачі малолітнього батькам або усиновлювачам;

2) досягнення підопічним 14 років (особа, яка здійснювала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього);

3) поновлення дієздатності особи, яка була визнана недієздатною.

Піклування припиняється у разі:

1) досягнення особою повноліття;

Опіка й піклування припиняється також у разі смерті підопічного або оголошення його померлим.

Різновидом піклування є патронаж. Він встановлюється над дієздатною особою за її згодою та ініціативою.

Дієздатна фізичка особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника. Піклувальник (помічник) у такому випадку реєструється органом опіки та піклування, про що видається відповідний документ, зразок якого встановлює Міністерство юстиції України. Помічником може бути дієздатна особа,

Помічник має право на одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштових відправлень, що належать особі, яка потребує допомоги; на вчинення дрібних побутових правочинів, відповідно до наданих йому повноважень; представляти особу в органах державної влади, органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення. Послуги помічника є сплатними, якщо інше не визначено домовленістю сторін.

У будь-який час помічник може бути відкликаний, а його повноваження анульовані особою, яка потребує допомоги. [5, с. 104].

ВИСНОВКИ

Отже, відповідно до статті 24 Цивільного кодексу України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. В сучасному цивільному законодавстві України, інших держав та в міжнародних угодах і концепціях для визначення людей, як суб'єктів права вживається поняття “фізичні особи”. В основах цивільного законодавства воно використовується, як тотожне поняттям “громадяни”, що не можна визначити цілком точним, оскільки терміном “фізичні особи” охоплюються всі люди, як учасники цивільних правовідносин на території держави.

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їх правоздатності та дієздатності.

Під цивільною правоздатністю цивільне законодавство розуміє здатність фізичної особи мати цивільні права та обов'язки. Така цивільна правоздатність виникає у момент народження особи та припиняється з моменту її смерті (або визнання громадянина померлим). Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які повинні бути рівними перед законом. Цивільна правоздатність закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і для кожного незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, релігійних поглядів, роду і характеру занять, місця проживання тощо. Жоден громадянин за своє життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений у ній.

Цивільна дієздатність - це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання. Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров'я фізичної особи.

Визнання громадянина недієздатним можливе лише на підставі рішення суду. Визнання громадянина недієздатним передусім пов'язане з його здоров'ям. При цьому закон враховує не всі хвороби, а лише ті, які не дають можливості громадянинові розуміти значення своїх дій або керувати ними. До таких захворювань закон відносить душевну хворобу і недоумство. Внаслідок цих хвороб громадянин може поставити себе в тяжке матеріальне становище шляхом участі в укладанні угод. Реєстрація шлюбу з таким громадянином може призвести до не передбачуваних наслідків. Можуть виникнути й інші ускладнення від участі душевно хворих в цивільно-правових відносинах.

У разі видужання або значного поліпшення здоров'я громадянина, визнаного недієздатним, суд поновлює його в дієздатності.

Необхідною умовою участі особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивільної правосуб'єктності, тобто соціально-правової можливості (здатності) бути учасником цивільних відносин

Цивільну правосуб'єктність зазвичай визначають як соціально-правову можливість (здатність) особи бути учасником цивільного правового відношення.

Правосуб'єктність є природним правом особи. Тому, з точки зору приватного (цивільного) права, вона є правовою можливістю. Але, з іншого боку, вона не може бути реалізована поза суспільством (соціумом) і тому визнається соціальною можливістю.

Отже, природною передумовою правосуб'єктності є природне право; її соціальна передумова - існування суспільства; юридична - норми цивільного права; формально-юридична - норми, закріплені в актах цивільного законодавства

Виходячи з поставленої мети, в даній курсовій роботі досліджене поняття фізичної особи і громадянина; визначені фізичні особи як суб'єкти цивільного права; проаналізована цивільна правоздатність і дієздатність фізичних осіб, види дієздатності; охарактеризовані цивільні правовідносини і участь у них фізичних осіб.

З дослідження, що було проведено для написання курсової роботи випливає, що поняття “фізична особа” і “людина” взаємопов'язані, але не тотожні.

Фізична особа - це завжди лише людина.

Проте людина може бути, а може і не бути учасником цивільних відносин. Крім того, людина може розглядатися як суб'єкт права, а може бути предметом наукового дослідження або розглядатися як об'єкт впливу в іншій системі суспільних зв'язків.

Отже поняття “фізична особа” у цивілістичному трактуванні може не збігатися з поняттям “людина” як істота біологічна. Іноді ці поняття тотожні, а інколи поняття “фізична особа” вужче за поняття “людина”.

Отже, в даній курсовій роботі ми розглянули поняття фізичної особи в цивільному праві та надали смислову характеристику фізичній особі взагалі, як учаснику цивільних правовідносин.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Конституція України - К. 1996: - X., "Одісей" - 2006 р., с. 60

Сімейний кодекс України: Від 10 січня 2002 р. - К. : Атіка, 2002. - 79 с.

Цивільний кодекс України від 16 01 2003 № 43 5-IV

4. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю.С. Червоний, О.М. Калітенко, Г.С. Волосатий, В.І. Труба; Одеська нац. юридична академія. - К. : Істина, 2003. - 461 с.

Цивільне право / За заг. ред. Ю. С Шемшученка - К., 2003

Цивільне право України: Навчальний посібник: М.І. Панченко - Київ КНТ, 2006

Цивільне право України: Підруч.: У двох томах / За ред.: професора I.A. Бірюкова, професора Ю.С. Заїки - К., КНТ. 2006

8. Цивільне право України (у запитаннях та відповідях), Навчальний посібник, відповідальний за випуск СВ. Карлюк - X., 2005

Цивільне право України: Підруч.: У двох томах / За ред.: В.І. Борисової, І.В. Спасібо-Фатєєвої та В.Л. Яроцького - К., 2004

Цивільне право України: Підруч.: У двох томах / За ред.: O.B. Дзери - К., 2004

Цивільне право України: загальна частина практикум В.К. Матвійчик -К., 2006

Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. ЯМ. Шевченко. - Т. 1. Загальна частина. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003.

Цивільне право України: Підруч.: У 2-х кн. / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. -- К.: Юрінком Інтер, 2002.

Цивільне право України: Навчальний посібник: Г.С. Волосатий, В.І. Труба - Видавничий Дім «Юридична книга», 2003. --584 с.

Антологія української юридичної думки. В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова) та ін. Том 6: Цивільне право / Упорядники: Я.М. Шевченко, І. Б. Усенко, Г. П. Тимченко, Т. І. Бондарук, С. Є. Морозова;

відп. редактор Я. М. Шевченко. -- К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2003. --584 с].

16. Загальна теорія цивільного права. / За ред. О. А. Шдопригори, Д.В. Бобрової. - Київ, 2000. -- С. 60--61;

17. Бірюков I.A. Цивільне право України. Частина перша: Курс лекцій /МВС України, НАВСУ; Київ, 2001.-158 с.

18. Цивільне право України: загальна частина практикум, Г. П. Тимченко-Х., 2005. - 246 с.