Види юридичних осіб за цивільним правом України

39

Вступ

Суспільні інтереси поставили юридичну особу як суб'єкта цивільних відносин в один ряд з особою фізичною, обумовивши водночас ЇЇ особливу правову природу.

У чому ж суть цього правничого феномену?

Особа «юридична» означає, насамперед, те, що вона створена на підставі закону, на відміну від особи «фізичної», яка створена природою і матеріально живе у часі та просторі.

Юридична особа фізично не існує. Проте люди, які керують нею, майно, яке їй належить, цілком реальні, їх можна сприйняти на дотик. Сама ж юридична особа не має фізичної реальності. Проте юридична особа існує як соціальна реальність, як той відокремлений комплекс, який є самостійним носієм прав та обов'язків.

Юридична особа - це не директор чи інший орган управління, це не колектив працівників. Юридична особа - специфічний суб'єкт права, суб'єкт, про який мова іде тоді, коли його треба протиставити окремій людині - особі фізичній.

Юридична особа є самостійним носієм не лише прав, а й інтересів які відповідають інтересам її засновників, але не ототожнюються з ними.

Юридична особа створюється відповідно до закону і не може прагнути до мети, яка йому суперечить. Держава за допомогою різних засобів контролює діяльність юридичної особи. Суд може постановити рішення про припинення її існування у порядку, що визначений законом.

Термін «юридична особа» - це специфічна правова категорія, яка запроваджена для задоволення суспільного інтересу, для обслуговування товарного виробництва та обігу.

Завдяки категорії «юридична особа» відмежовується діяльність, майно та відповідальність засновників, учасників, членів організації від діяльності, майна та відповідальності самої організації як самостійного суб'єкта цивільних відносин.

Юридична особа є єдиною правовою формою, завдяки якій організація може брати участь у цивільному обороті[1]

1. Формування концепції юридичної особи в римському приватному праві

Проблема дозволу чи заборони участі організацій у цивільному (торговому) обороті, і відповідно - необхідність з'ясування питань правосуб'єктності таких організацій (юридичних осіб) здавна привертала увагу дослідників. Окремі ознаки цивільної правоздатності деяких організаційно-структурних утворень (наприклад, здатність храмів бути власниками землі та іншого майна) спостерігалися ще у стародавніх державах шумерів, вавілонян, єгиптян, греків, іудеїв та інших народів.

Проте вперше достатньо чітко ідея правосуб'єктності організацій, як можливості визнання за ними права брати участь у цивільному (комерційному) обігу, була сформульована у Стародавньому Римі, де, незважаючи на відсутність спеціального визначення поняття юридичної особи, ще у часи раннього римського права констатувалося, що в деяких випадках носіями прав і обов'язків можуть бути не тільки люди (фізичні особи), а й об'єднання громадян, корпорації тощо. Зокрема, вже в Законах XII таблиць згадуються різного роду корпорації (об'єднання фізичних осіб), колегії, храми тощо, які можуть мати у власності майно.

Результатом високої оцінки здобутків римської правової думки у цій галузі було те, що деякі романісти вважали створення поняття (ідеї) юридичної особи, як одне з найвидатніших досягнень римської юриспруденції, зазначаючи, що лише через римське право ця форма увійшла до обігу нового європейського права[5]

Проте нам здається точнішою більш зважена думка, згідно з якою навряд чи може йтися про існування у Стародавньому Римі сформованої теорії юридичної особи, хоча сама ідея правосуб'єктності організацій як таких вже існувала, на підставі якої, спираючись на правові традиції та практику поточної законотворчості, правознавці Стародавнього Риму аналізують сутність відносин за участю об'єднань фізичних осіб, формулюючи ознаки таких об'єднань (юридичних осіб) та вимоги до порядку їх участі у цивільному обороті[9] (На користь обережних оцінок ступеня розробки категорії юридичної особи римською юриспруденцією свідчить, зокрема, і та обставина, що в Інституціях Юстиніана, створених під час кодифікації римського права у VI ст. н. є., це поняття не згадується взагалі.)

Що ж стосується конкретних досягнень римської правової думки у цій галузі, то вони виглядають таким чином. Досліджуючи здатність об'єднань громадян, котрі виступають як єдине утворення, бути суб'єктом цивільних відносин, відомий юрист початку III ст. н. е. Елій Марціан пише: «Належать об'єднанням, а не окремим особам, наприклад, театри, що перебувають у муніципії, а також стадіони» (Дигести Юстиніана. 1.8.6.1).

Інший видатний юрист Доміцій Ульпіан зазначає: «Стосовно декуріонів чи інших об'єднань не має значення, чи всі залишаються (у складі сенату), чи залишається частина, чи весь склад перемінився. Навіть якщо «об'єднання» звелося до однієї людини, то, як правило, визнається, що можна пред'явити вимоги до нього в суді і воно може заявляти вимоги в суд, бо право всіх (учасників) зосередилось в одному і залишається ім'я об'єднання. Якщо є борг на користь об'єднання, то це не вважається боргом окремій людині» (Дигести Юстиніана. 3.4.1-2).

Однак варто зазначити, що наведеними та іншими сентенціями давньоримських правознавців лише визнавалися за такими об'єднаннями певні права та обов'язки. У цьому сенсі більш чітким проявом ідеї юридичної особи було визнання за муніципіями (міськими громадами) права на самоврядування і господарську самостійність.

Разом із тим, тривалий час, багато характеристик цієї важливої правової категорії були у римській юриспруденції досить непевними і, з точки зору сучасної методології правових досліджень, недостатньо коректними. Наприклад, відомий правознавець Флорентін характеризував спадкову масу як таку, що має самостійні юридичні якості та є подобою фізичної особи. Такий підхід значною мірою пояснювався тим, що в римському праві внаслідок захоплення абстрактністю розуміння властивостей юридичної особи, вона розглядалася не стільки як окремий суб'єкт юридичних дій, а швидше як організаційне утворення, котре являє собою сукупність спеціальних прав, більшого чи меншого обсягу, зважаючи на вид останніх та обставини їх виникнення.

У зв'язку з аналізом сутності та значення категорії юридичної особи слід звернути також увагу на колізію інтересів, що виникла у цій сфері між державою та фундаментальними положеннями приватного права у процесі утворення юридичних осіб. У той час, коли приватне право йшло шляхом визнання правоздатності організацій, Римська держава вирішувала для себе проблему свободи спілок.

Якщо в першу половину існування Республіки об'єднання громадян могли створюватися без якихось обмежень, то вже у І ст. до н. є. запроваджено низку обмежень, пов'язаних із політичними, релігійними та морально-етичними міркуваннями. Так сенатус-консультом 64 року до н. є. було розпущено всі колегії, які після розслідування магістратів були визнані шкідливими для громадського порядку. Через б років їх було відновлено, але ще через 2 роки сенат знов постановив ліквідувати колегії, що перетворилися на політичні клуби. Юлій Цезар ліквідував усі колегії та корпорації, крім найдавніших. Пізніше конституцією першого принцепса Гая Юлія Цезаря Октавіана Августа було встановлено загальне правило, згідно з яким для створення об'єднань треба було одержати дозвіл сенату (Дигести Юстиніана. 3.4.1).

Враховуючи викладене, можна погодитися з авторами, які вважають, що римське право не мало детально розробленого поняття та теорії юридичної особи, хоча й була вже достатньо чітко визначена ідея цього інституту, зокрема, визнання правоздатності за організацією, відокремленої від правоздатності фізичних осіб, які входять до її складу. Крім того, римські правознавці розробили засоби реалізації штучної дієздатності юридичних осіб, що могло з часом слугувати підґрунтям визначення засад право-суб'єктності останніх у галузі укладення договорів та вчинення інших юридичних дій.

Зазначені засоби реалізації правосуб'єктності організацій, котрі могли виступати учасниками цивільного обороту, знаходили відображення як у теоретичних положеннях, так і у втіленні їх на практиці.

Зокрема, для того, щоб бути учасником цивільних відносин, корпорація могла створювати собі статут, але це не було обов'язковим. Необхідними передумовами укладення правочинів від імені корпорації вважалися: наявність власного майна корпорації, наявність каси, а також особи, яка має право діяти від імені корпорації, оскільки сама юридична особа (корпорація) не була наділена дієздатністю.

Для вчинення дій від імені корпорації з правовими наслідками для неї, необхідний був законний представник - асtor. Тільки він мав право виступати від імені корпорації, пред'являти позови, укладати договори та інші правочини, причому його права були ідентичні правам приватної особи. Як такі представники виступати від імені корпорації в цивільному обороті мали право вищі посадові особи її органу управління, яким вважалися загальні збори всіх членів об'єднання, на якому рішення приймалися простою більшістю голосів[10]

Оскільки корпорація мала власне майно, відокремлене від майна її учасників, то останні не могли мати претензій на це майно, але й не відповідали по договорах, укладених від імені корпорації. Разом із тим, корпорація не відповідала за договорами, укладеними її учасниками від власного імені, так само, як не відповідала за вчинені ними делікти (правопорушення) [6]

Досягнення римської юридичної думки, характерною рисою якої була не лише теоретична спрямованість, але також і те, що вона виступала як одне з джерел права, зрештою були втілені в такі положення стосовно правосуб'єктності юридичних осіб, котрі стосовно приватного права, звичайно, іменувалися «корпорації»:

корпорації (юридичні особи) у сфері приватного права можуть розглядатися як особи фізичні (Дигести Юстиніана. 50.16.16);

юридичне існування корпорації не припиняється та не порушується при вибутті з неї одного або кількох учасників (Дигести Юстиніана. 3.4.7.2);

майно корпорації відокремлене від майна її членів і належить самій корпорації як особливому суб'єкту (Дигести Юстиніана. 3.4.1.1; 3.4.9);

корпорація та її члени мають окремі права та обов'язки і не відповідають за зобов'язаннями одне одного (Дигести Юстиніана. 3.4.7.1)

корпорація (юридична особа) вступає у правові, відносини за участі фізичних осіб, уповноважених на це певним чином (Дигести Юстиніана. 3.4.1.3; 3.4.2.3). Винятком із цього загального правила (тобто припущення можливості набуття цивільних прав та обов'язків безпосередньо юридичною особою без посередництва представників або посадовців цієї особи) вважалося встановлення тих зобов'язань, котрі можуть виникати незалежно від волі зобов'язаної особи - наприклад, внаслідок отримання безпідставного збагачення, котре підлягає поверненню[10] Загалом, можна констатувати, що, не зважаючи на відсутність у римському приватному праві загальної теорії юридичної особи, давньоримська правова наука розробила низку засадничих положень, котрі пізніше були покладені в основу розроблення принципів визначення правосуб'єктності юридичної особи та її реалізації.

На цьому підґрунті практично й надалі відбувається дослідження теоретичних засад діяльності юридичної особи.

2. Поняття та ознаки юридичної особи

Суб'єктами цивільних правовідносин поряд з фізичними особами є також юридичні особи - об'єднання громадян. Кожна фізична особа, вступаючи до об'єднання, передає йому частину своїх прав і обов'язків, в результаті чого об'єднання, яке бере на себе ці права і обов'язки, уособлює своїх засновників. Але однієї волі громадян для створення юридичної особи не достатньо. Потрібно, щоб новостворювана організація була належним чином зареєстрована державними органами. Цим підтверджується заінтересованість держави у створенні (виникненні) юридичних осіб. Ще активнішу участь держава бере у створенні юридичних осіб публічного права. Вони створюються з метою ефективнішого і раціональнішого використання державного та громадського майна. Зрозуміло, що держава, територіальні чи регіональні громади не можуть управляти всіма належними їм цінностями. Закріплюючи майно за окремими підприємствами, установами та організаціями, держава, територіальні громади, як власники, дозволяють їм управляти цим майном, розпоряджатися грошовими коштами, вступати від свого імені в різні правовідносини, тобто надають їм статус суб'єктів цивільного права.

Наука цивільного права приділяла багато уваги вченню про юридичних осіб як суб'єктів цивільного права, що обумовлювалось потребами розвитку виробничих та деяких інших суспільних відносин. Були розроблені різні теорії щодо суті юридичної особи, які зводилися в основному до трьох основних напрямів: а) теорія фікції; б) теорія заперечення юридичної особи; в) теорія реальності юридичної особи.

Теорія фікції базується на тому, що суб'єктом цивільного права може бути лише фізична особа, а правосуб'єктність організацій є імітацією правового статусу громадян. Автори цієї теорії не заперечували можливість виникнення юридичної особи за умови дозволу держави або закону, але, на їх думку, це є досить штучне утворення і виникає воно, передусім, для того, щоб відокремити майно юридичної особи від майна фізичної. Ця теорія надає пріоритет незалежності людини і з певним упередженням ставиться до громадських об'єднань.

Теорія заперечення юридичної особи. Прибічники цієї теорії намагалися визначити, - хто ж отримує кінцеву вигоду від правовідносин у суспільстві - юридичні чи фізичні особи. У своїх дослідженнях вони дійшли висновку, що кінцеву вигоду від цивільних правовідносин отримують виключно фізичні особи. На цих підставах прибічники цієї теорії відмовлялися визнавати юридичну особу суб'єктом цивільного права.

Теорія реальності визнає юридичну особу повноцінним суб'єктом цивільних правовідносин. її послідовники акцентували увагу на тому, що фізичні особи залежно від обставин і власного волевиявлення можуть діяти як ізольовано, так і спільно об'єднуються вони між собою у разі виникнення спільних інтересів. Саме для реалізації таких інтересів фізичні особи і створюють різні організації. Враховуючи, що історичні досягнення є результатом розвитку кооперування людей, автори названої теорії вважають за потрібне надавати можливість об'єднанням громадян виступати суб'єктами цивільних правовідносин. Нині ця теорія є домінуючою та має кілька напрямів. Так, органічна теорія на перше місце ставить соціологічні дослідження об'єднань людей; організаційна теорія визначальною вважає правову охорону юридичних осіб; а теорія соціальної функції віддає перевагу дослідженням соціальних функцій юридичних осіб.

Отже, теорія визнання юридичної особи побудована на врахуванні волевиявлення лише фізичних осіб щодо їх об'єднання між собою.

З позицій цієї теорії важко пояснити суть юридичної особи, що виникає за ініціативою держави. У цьому випадку можуть бути корисними теорії юридичної особи, розроблені свого часу радянськими вченими (теорії колективу, держави, директора та ін.) [3]. Проте ці теорії будувалися на визнанні панівного становища державної власності і, відповідно, пристосування юридичної особи до цієї форми власності.

З цього приводу в літературі зазначається, що на етапі розвитку ринкових відносин, який набуває в Україні дедалі більшого розмаху, правове становище юридичних осіб, їх класифікація, визначення можливостей та правових засад їх діяльності не може ґрунтуватися на застарілих теоріях і побудованого відповідно до них законодавства. Неможливе також епігонське перенесення положень про юридичних осіб із зарубіжного законодавства, тим більше, що воно неоднорідне, і ці питання по-різному вирішуються в країнах континентального і загального права [12].

Таке твердження, поряд з існуванням багатьох наукових теорій юридичної особи, є ще одним доказом величезної складності цього явища. На різних етапах суспільного розвитку на перший план ставились то одні, то інші ознаки юридичної особи залежно від умов економічного розвитку суспільства. При цьому слід звернути увагу на висновок, зроблений Саллейлем: «…після багатьох спроб вирішити питання про юридичну особу нічого не може бути легшим за нову спробу його вирішення, однак разом з тим, нічого не може бути більш безплідним…»

Наукові розробки радянських цивілістів щодо визначення суті юридичної особи можуть знадобитись у формуванні правових засад економічного розвитку України, особливо при визначенні правового статусу юридичних осіб публічного права (ст. 81 ЦК).

Еволюція цивільного права має відбуватися не тільки за рахунок розширення сфери регулювання суспільних відносин, вироблення нових принципів, понять, а й шляхом збереження всього, що зарекомендувало себе корисним і доцільним. «Корисно зберегти все, що не потребує знищення. Закони повинні покращувати звичаї, якщо вони не перетворились в пороки» [11].

Законодавство зарубіжних країн визнає юридичну особу самостійним суб'єктом цивільного і торгового права, але єдиного визначення поняття юридичної особи не дає. У ЦК Російської Федерації визначення поняття юридичної особи залишилось майже таким, яким воно було в ЦК РРФСР 1964 р.

Згідно зі ст. 80 ЦК України юридичною особою визнається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Базуючись на цьому визначенні, можна виділити такі характерні ознаки юридичної особи:

1. Організаційна єдність. Для того щоб бути юридичною особою організація повинна виступати як єдине ціле, мати органи управління та інші індивідуальні ознаки. Тому, наприклад, об'єднання селян для сумісного випасу своєї худоби не може вважатись юридичною особою - у ньому відсутня організаційна єдність.

Організаційна єдність знаходить свій прояв у різних ознаках. Зокрема однією з індивідуальних ознак юридичної особи є найменування. Воно повинно містити вказівку щодо її організаційно-правової форми або характеру діяльності. Вказівку на організаційно-правову форму повинно містити найменування товариства, а вказівку на характер діяльності юридичної особи - найменування установи.

Юридична особа може мати, крім повного, ще й скорочене найменування.

Якщо юридична особа виникла як підприємницьке товариство, то вона повинна мати комерційне (фірмове) найменування. Правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності.

При цьому право інтелектуальної власності на комерційне найменування виникає з моменту першого використання цього найменування та охороняється і без обов'язкового подання заявки на нього чи його реєстрації і незалежно від того, є чи не є комерційне найменування частиною торговельної марки.

Закон допускає можливість наявності у різних суб'єктів однакових комерційних найменувань, за умови якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізовують, та послуг, які ними надаються.

До майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування належать:

право на використання комерційного найменування;

право перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерційне найменування, в тому числі забороняти таке використання;

інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом (ст. 490 ЦК).

Комерційне найменування повинно складатися з найменування юридичної особи і вказівки на вид товариства. Наприклад, фірмове найменування товариства з додатковою відповідальністю має містити найменування товариства, а також слова «товариство з додатковою відповідальністю». У такому ж порядку визначається комерційне найменування акціонерного товариства і виробничого кооперативу, тільки з відповідною вказівкою на слова «акціонерне товариство» чи «виробничий кооператив».

Що ж до комерційного найменування повного або командитного товариства, то воно повинно містити імена (найменування) усіх повних учасників, а також слова «повне товариство» чи «командитне товариство», або ж ім'я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів «і компанія», а також слова «повне товариство» чи «командитне товариство».

Найменування юридичної особи зазначається в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб.

У випадку зміни свого найменування юридична особа зобов'язана оголосити про це в органах друку, в яких публікуються дані про державну реєстрацію юридичної особи, та сповістити про це всіх осіб, з якими вона перебуває у договірних відносинах.

Про організаційну єдність свідчить також наявність місця знаходження юридичної особи, яке визначається місцем знаходження органу юридичної особи. Конкретне місцезнаходження юридичної особи полегшує застосування до неї актів органів місцевого самоврядування, звернення з позовом до суду, виконання зобов'язань тощо.

2. Майнова відокремленість. Кожна юридична особа має своє майно, яке може належати їй на праві власності або законного володіння. Необхідність відокремленого майна створює матеріальну базу незалежного існування юридичної особи. Без відповідних засобів виробництва, грошей, інших цінностей неможлива будь-яка цілеспрямована діяльність. Об'єднання цих засобів в один майновий комплекс, що належить певній організації, і складає відокремленість її майна.

Майнова відокремленість потрібна юридичній особі не задля формальності, а для досягнення певної мети (вироблення продукції, культурно-освітня діяльність, діяльність, спрямована на досягнення творчих результатів тощо). Частина 3 ст. 96 ЦК зазначає, що учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями учасника (засновника) юридичної особи, крім випадків, передбачених законом та установчими документами.

3. Участь у цивільному обороті від власного імені. Кожна юридична особа, маючи індивідуальне найменування, може діяти лише від свого імені, а саме: набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов'язки, вступати в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими суб'єктами цивільного права. Від імені юридичної особи діють її органи, інші особи можуть виступати від імені юридичної особи на підставі довіреності.

4. Здатність нести майнову відповідальність. Юридична особа несе самостійну майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями, відшкодовує шкоду, завдану її працівником під час виконання службових обов'язків, хоча в передбачених законом випадках не виключається і майнова відповідальність її окремих членів. Юридична особа за своїми зобов'язаннями відповідає всім належним їй майном, на яке може бути звернено стягнення.

Законом також можуть бути передбачені певні обмеження щодо примусової реалізації майна деяких юридичних осіб. Так, Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» від 23 листопада 2001 р. встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних органах яких частка держави не менше 25%.

Цей Закон спрямований на забезпечення економічної безпеки держави, недопущення руйнування цілісних майнових комплексів державних підприємств, захисту інтересів держави під час реалізації майна господарських товариств.

5. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді. Порядок розгляду цивільно-правових спорів за участю юридичних осіб регулюється Цивільним процесуальним кодексом України або Господарським процесуальним кодексом України.

Усі перелічені ознаки юридичної особи тісно пов'язані між собою і повинні розглядатися в сукупності та взаємодії функціональної діяльності юридичної особи.

Здійснюючи функції суб'єкта цивільних правовідносин, юридична особа повинна мати й такі властивості, як правоздатність і дієздатність.

Правоздатність юридичної особи. Поняття цивільної правоздатності юридичної особи визначається ст. 91 ЦК. Частина 1 названої статті зазначає, що юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Таким чином, законодавець акцентує увагу на співпаданні змісту цивільної правоздатності юридичної особи з правоздатністю фізичної особи. З цього можна зробити висновок, що юридична особа, як і фізична, має загальну правоздатність за деякими виключеннями. Проте такий висновок потребує додаткового обґрунтування.

Перш за все це пояснюється тим, що в науці цивільного права, крім загальної (універсальної), розрізняють і спеціальну правоздатність.

У радянській науці цивільного права вважалося, що носієм загальної правоздатності є громадянин, а спеціальної - юридична особа. Таку позицію мав і законодавець. Так, згідно із ч. 1 ст. 26 ЦК УРСР 1963 р. юридична особа мала цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності.

Але це не означало, що в цивілістичній літературі не дискутувалося питання щодо видів правоздатності юридичних осіб. Одні цивілісти вважали, що юридичні особи, як і фізичні, повинні діяти на принципах загальної правоздатності, бо немає ніяких підстав звужувати свободу їх діяльності. Інші, ґрунтуючись на розумінні того, що юридична особа виникає заради досягнення певної мети - відстоювали принципи спеціальної правоздатності.

Під спеціальною правоздатністю слід розуміти можливість компетентних адміністративних органів контролювати діяльність юридичної особи, щоб вона не виходила за межі, передбачені її установчими документами. Ця спеціальна правоздатність юридичної особи заснована на принципі обмеження правоздатності.

Водночас під спеціальною правоздатністю юридичної особи можна розуміти можливість меншості відстоювати інтереси юридичної особи у разі, якщо більшість прийме рішення, яке на їх думку буде суперечити меті створення юридичної особи, закріпленій в її установчих документах, і явно буде спрямоване не на користь юридичної особи. У цьому разі «не йдеться про те, щоб обов'язково скасувати той чи інший акт, а тільки про те, щоб урятувати членів меншості від збитків» [7].

Саме в такому розумінні визначає спеціальну правоздатність юридичної особи ЦК України, закріпивши в ч. 5 ст. 98 правило про те, що рішення загальних зборів може бути оскаржене до суду учасником товариства.

Про спеціальну правоздатність у такому розумінні йдеться щодо юридичних осіб приватного права.

Що ж до юридичних осіб публічного права, то вони мають обмежену (спеціальну) цивільну правоздатність.

Слід також звернути увагу на певні особливості правоздатності юридичних осіб у порівнянні з фізичними.

Так, у фізичних осіб спочатку виникає правоздатність, а лише через деякий час, із досягненням певного віку, і дієздатність. Для юридичних осіб певний розрив у часі виникнення правоздатності і дієздатності неможливий. Правоздатна, але недієздатна юридична особа не могла б не тільки виконувати цивільні права й обов'язки, а й набувати їх. Тому правоздатність і дієздатність юридичних осіб виникає одночасно.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється в момент внесення запису до Єдиного державного реєстру про припинення юридичної особи. Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації. Така реєстрація здійснюється у виконкомах районних (міських) рад чи держадміністраціях.

Усі фізичні особи мають рівну правоздатність. Юридичні особи такої рівності не мають. Правоздатність приватної юридичної особи суттєво відрізняється від цивільної правоздатності юридичної особи, що створена в галузі публічного права.

Крім того, правоздатність юридичної особи за своїм змістом відрізняється від правоздатності фізичної особи. Так, деякі юридичні особи можуть володіти, користуватися та розпоряджатися майном, яке виключене з цивільного обігу. Фізичні особи такого права не мають.

Зміст цивільної правоздатності можуть складати не тільки майнові, а й особисті немайнові права. Юридичній особі можуть належати права на недоторканість її ділової репутації, таємницю кореспонденції, інформацію тощо. Законодавець ґрунтується на тому, що особисті немайнові права, які можуть належати юридичній особі, визначаються та захищаються так само, як і аналогічні права фізичних осіб.

Як і громадянин, юридична особа може бути обмежена в правах лише у випадках і порядку, передбачених законодавчими актами. Рішення про обмеження прав може бути оскаржене юридичною особою до суду.

Окремими видами діяльності, перелік яких визначається законом, юридична особа може займатися тільки після одержання спеціального дозволу (ліцензії), який видається Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом. Без цього дозволу не можуть здійснюватися такі види діяльності, як пошук (розвідка) та експлуатація родовищ корисних копалин, виробництво, ремонт і реалізація спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, медична практика та інші види діяльності.

Цивільну дієздатність юридичної особи здійснюють її органи. Ці органи можуть бути одноосібними (директор, начальник) або колегіальними (правління, загальні збори). Можливі випадки поєднання одноосібних і колегіальних засад управління. Здебільшого це притаманно товариствам. Вищим органом управління товариством є загальні збори його учасників. Загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію та склад.

Керівний орган юридичної особи виражає її волю, тому його дії - це дії самої юридичної особи.

3. Види юридичних осіб. Порядок виникнення і припинення юридичної особи

Поділ юридичних осіб на види може здійснюватися за різними ознаками. В залежності від того, чи мають засновники можливість брати участь в управлінні юридичною особою розрізняють: 1) установи і 2) товариства.

Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть часті в управлінні нею. Установа створюється шляхом об'єднання (виділення) майна засновників для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Товариством визнається організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом.

В залежності від мети діяльності, юридичні особи поділяються на комерційні (підприємницькі) та некомерційні (непідприємницькі).

Підприємницькими юридичними особами є ті, які виникають з метою досягнення прибутку.

Відповідно до ст. 84 ЦК України підприємницькими товариствами є товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками. Такі товариства можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи.

Непідприємницькими юридичними особами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Вони виникають для задоволення соціально-культурних, побутових та інших потреб громадян. До непідприємницьких товариств належать споживчі кооперативи, громадські й релігійні організації, їх об'єднання, благодійні фонди та інші організації. При цьому непідприємницькі товариства та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

Залежно від ступеня майнової відокремленості можна виділити такі види юридичних осіб:

юридичні особи, які перебувають у зобов'язальних відносинах з їх засновником (власником) (господарські товариства, виробничі та споживчі кооперативи, орендні підприємства, колективні підприємства, господарські об'єднання юридичних осіб тощо);

юридичні особи, які перебувають у речових відносинах з їх засновниками (власниками) (державні, крім казенних, та інші підприємства, засновані на праві господарського відання, казенні підприємства, засновані на праві оперативного управління);

юридичні особи, які вступають у немайнові відносини з їх засновниками (громадські організації, релігійні організації, благодійні та інші фонди).

Залежно від порядку створення виділяють юридичні особи приватного та публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 81 ЦК).

Юридичні особи публічного права можна класифікувати залежно від джерел фінансування:

юридичні особи, що перебувають на господарському розрахунку, мають закріплені за ними основні й оборотні засоби та самостійний баланс (державні підприємства та організації);

юридичні особи, що перебувають на державному бюджеті й мають самостійний кошторис, керівники яких користуються правами розпорядників кредитів (установи та інші державні організації

Законом встановлено, що вимоги кожної наступної черги до юридичної особи, що ліквідується, задовольняються після задоволення вимог попередньої.

У разі недостатності майна для повного задоволення всіх вимог однієї черги, претензії задовольняються пропорційно належної кожному кредиторові суми.

Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.

При ліквідації банкрута вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними.

Так само вважаються погашеними:

вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом;

вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено;

вимоги, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується.

Створення юридичних осіб

Процес створення юридичних осіб має загалом три стадії.

Перша стадія Перша - стадія волевиявлення. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачає створення релігійної громади за ініціативою, щонайменше, десяти громадян. Заснувати окремі юридичні особи може і одна повнолітня фізична особа.

Якщо ініціатива створення юридичної особи виходить від органу державної виконавчої влади, вона оформляється актом Кабінету Міністрів, міністерства, обласної чи міської державної адміністрації.

Фізичні особи виражають свою волю заявою, засновницьким договором або рішенням установчих зборів.

Друга стадія Друга стадія - прийняття (затвердження) статут, вибори (призначення) керівних органів.

Третя стадія Третя стадія - державна реєстрація.

Відповідно до частини 4 статті 87 Цивільного кодексу України, юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

За статтею 58 Господарського кодексу України, державна реєстрація суб'єктів господарювання проводиться у виконавчому комітеті міської, районної Ради або у районній державній адміністрації за місцем їх знаходження…, якщо інше не передбачено законом.

Таким винятком є, зокрема, реєстрація банків, фондових бірж. Так, за Законом України від 12 липня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність», банки підлягають реєстрації у Національному банку України.

У Фондовій біржі реєструються юридичні особи з іноземними інвестиціями.

Юридична особа, незалежно від розміру іноземних інвестицій, зареєстрована в Україні, має статус української юридичної особи.

Державна реєстрація юридичних осіб здійснюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», який набрав чинності 1 липня 2004 р.

Державна реєстрація, як зазначено у цьому Законі, є засвідченням факту створення юридичної особи. Державна реєстрація юридичної особи проводиться державним реєстратором у виконавчому комітеті міської ради міста обласного підпорядкування, районній, районній у містах Києві та Севастополі державних адміністраціях, за місцем знаходження юридичної особи.

Для окремих юридичних осіб (повне і командитне товариство) статут не вважається установчим документом і не вимагається.

До органів державної виконавчої влади, органів суду, прокуратури, яким статус юридичної особи надається для забезпечення своєї основної діяльності, друга та третя стадії не стосуються.

Державна реєстрація засвідчується Свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи.

Умовою державної реєстрації окремих юридичних осіб є дотримання вимог, встановлених у законі. У разі дотримання усіх вимог, встановлених законом, державна реєстрація відбувається за заявницьким, а не дозвільним принципом. Орган, який проводить таку реєстрацію, не має права з'ясовувати доцільність створення організації, реальність досягнення мети, визначеної у її статуті.

Відмова у державній реєстрації може бути наслідком порушення порядку створення організації, невідповідності статуту чи засновницького договору вимогам закону.

Зволікання або відмова у державній реєстрації може бути оскаржена до суду. Відповідно до статті 56 Конституції України, відмова у державній реєстрації, зволікання з її проведенням може бути підставою для відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Юридичне значення державної реєстрації полягає у тому, що нею засвідчується законність створення юридичної особи, законність її статуту, а також момент початку її діяльності.

Орган, що здійснив державну реєстрацію, одночасно бере на себе обов'язок контролювати законність діяльності юридичної особи.

В абзаці другому статті 80 ЦК зазначено, що юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Отже, цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи, а також її право позивати та відповідати в суді є наслідком її створення.

Підприємницькі товариства

1. Господарські товариства

Господарські товариства є юридичними особами приватного права і разом з виробничими кооперативами складають групу підприємницьких товариств. Господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками (ст. 113 ЦК). Господарські товариства створюються з метою одержання прибутку від підприємницької діяльності та наступного його розподілу між учасниками.

Господарські товариства поділяються на:

повне товариство;

командитне товариство;

товариство з обмеженою відповідальністю;

товариство з додатковою відповідальністю;

акціонерне товариство.

Найменування господарського товариства повинно містити найменування товариства, а також назву виду товариства («акціонерне товариство», «повне товариство»).

Відповідно до 114 ЦК України учасником господарського товариства може бути фізична або юридична особа. Цей перелік варто доповнити такими суб'єктами як держава, територіальні громади і Автономна Республіка Крим. Вказані суб'єкти можуть створювати юридичні особи приватного права, в тому числі і господарські товариства. Відповідні приписи містяться у статтях 167-169 ЦК України.

За виключенням повного і командитного товариств, учасником (засновником) господарського товариства може бути одна особа.

Установчими документами повного і командитного товариства є засновницький договір, а інших видів господарських товариств - статут. Відповідно до ст. 88 ЦК України в установчих документах господарського товариства повинно бути вказано:

найменування юридичної особи;

її місцезнаходження;

адреса;

органи управління товариством;

компетенція і порядок прийняття рішень органами управління товариства;

порядок вступу до товариства та виходу з нього.

Додаткові вимоги щодо змісту статуту можуть бути встановлені ЦК України або іншим законом.

Для кожного виду господарського товариства законодавство передбачає спеціальні додаткові вимоги щодо змісту установчих документів. Учасники (засновники) можуть додатково до встановлених законом вказати в установчих документах положення, які не суперечать законодавству України.

У ст. 116 ЦК України визначені загальні повноваження учасників господарського товариства, які (так само як і обов'язки) можуть бути доповнені установчим документом товариства і за коном. Відповідно до вказаної норми учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом:

брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом;

брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди);

вийти у встановленому порядку з товариства;

здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом;

одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом.

Закон визначає, також, загальні обов'язки учасників товариства, до яких належать:

додержуватися установчого документа товариства та виконувати рішення загальних зборів;

виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі ті, що пов'язані з майновою участю, а також робити вклади (оплачувати акції) у розмірі, в порядку та засобами, що передбачені установчим документом;

не розголошувати комерційну та конфіденційну інформацію про діяльність товариства.

Новелою ЦК України є закріплення поділу господарських товариств на головне і залежне (ст. 118 ЦК України). Залежним може бути лише товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю чи акціонерне товариство. Залежним є товариство, якщо (головному) господарському товариству належать двадцять або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, чи двадцять або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства. Головне товариство зобов'язано у порядку, визначеному законом, оприлюднити інформацію про набуття ним двадцяти або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, чи двадцяти або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства.

Окремі види господарських товариств

Повне товариство

Повним є товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить. Учасниками повного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності (ст. 80 ГК України).

Установчим документом повного товариства є засновницький договір, який підписується усіма його учасниками і повинен містити крім відомостей, передбачених ст. 88 ЦК України, відомості про:

1) розмір та склад складеного капіталу товариства;

2) розмір та порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі;

3) розмір, склад та строки внесення учасниками вкладів.

Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.

Найменування повного товариства має містити імена (найменування) всіх його учасників, слова «повне товариство» або містити ім'я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів «і компанія», а також слова «повне товариство».

Управління діяльністю повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників. Засновницьким договором товариства можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю голосів учасників. Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів.

Учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно (у такому випадку усі рішення щодо правочинів товариства приймаються одноголосно), або що ведення справ доручено окремим учасникам.

У відносинах з третіми особами повне товариство не може посилатися на положення засновницького договору, які обмежують повноваження учасників товариства щодо права діяти від імені товариства, крім випадків, коли буде доведено, що третя особа у момент вчинення правочину знала чи могла знати про відсутність в учасника товариства права діяти від імені товариства.

Прибуток та збитки повного товариства розподіляються між його учасниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю учасників.

Учасник повного товариства відповідає за боргами товариства незалежно від того, виникли ці борги до чи після його вступу в товариство.

Учасник повного товариства, який вибув із товариства, відповідає за зобов'язаннями товариства, що виникли до моменту його вибуття, рівною мірою з учасниками, що залишилися, протягом трьох років з дня затвердження звіту про діяльність товариства за рік, у якому він вибув із товариства.

Учасник повного товариства, який сплатив повністю борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства.

Повне товариство ліквідується на загальних підставах, встановлених ст. 110 ЦК України, а також у разі, якщо в товаристві залишається один учасник. Цей учасник має право протягом шести місяців з моменту, коли він став єдиним учасником товариства, перетворити таке товариство в інше господарське товариство у порядку, встановленому ЦК України.

Виключно у формі повних товариств можуть функціонувати ломбарди.

Командитне товариство

Командитне товариство має багато спільних рис з повним товариством, у зв'язку з чим до нього застосовуються положення про повне товариство, якщо інше не встановлено законом.

Законодавство не визначає перелік видів діяльності, які є притаманні саме для командитних товариств. Однак воно визнає, що зокрема, страховиком може бути командитне товариство

Характерною ознакою командитного товариства є наявність двох видів учасників товариства: 1) повні учасники; 2) вкладники. Таким чином, командитним товариством є товариство, до складу якого входять повні учасники (один учасник) і вкладники (вкладник).

Повні учасники здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Управління товариством здійснюється виключно повними учасниками у порядку, визначеному законом і засновницьким договором (меморандумом).

Правовий статус повних учасників командитного товариства встановлюється положеннями ЦК України про учасників повного товариства. Повний учасник командитного товариства не може бути вкладником цього самого товариства.

Вкладники несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

У командитному товаристві може бути один чи декілька вкладників (п. 1 ст. 133 ЦК України). Вкладники командитного товариства мають право одержувати частину прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товариства в порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом). Сукупний розмір вкладів вкладників не повинен перевищувати п'ятдесяти відсотків складеного капіталу повного товариства.

Найменування командитного товариства має містити імена (найменування) всіх повних учасників, слова «командитне товариство» або містити ім'я (найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слова «і компанія», а також слова «командитне товариство».

Причому, якщо у найменування командитного товариства включене ім'я вкладника, такий вкладник автоматично стає повним учасником товариства. Такий механізм набуття статусу повного учасника командитного товариства спрямований на захист інтересів третіх осіб (контрагентів) товариства.

Командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору, який підписується усіма повними учасниками. Засновницький договір командитного товариства повинен містити окрім загальних відомостей, які передбачені ст. 88 ЦК України для товариств, також, відомості про: 1) розмір та склад складеного капіталу товариства; 2) розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; 3) сукупний розмір вкладів вкладників.

У випадку, якщо у командитному товаристві залишився один повний учасник, засновницький договір переоформляється в одноособову заяву, підписану повним учасником. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить усі відомості, встановлені для командитного товариства.

Командитне товариство ліквідовується на підставах, встановлених для ліквідації повних товариств, а також при вибутті усіх вкладників. В другому випадку повні учасники мають право перетворити командитне товариство у повне товариство (ст. 139 ЦК України).

Товариство з обмеженою відповідальністю

Відповідно до ст. 140 ЦК України товариством з обмеженою відповідальністю є засноване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом.

Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється законом (ст. 141 ЦК України). При цьому чинні закони не встановлюють відповідного обмеження. Натомість, коли таке обмеження буде встановлене, почне діяти правило, згідно з яким при перевищенні відповідної кількості учасників товариство з обмеженою відповідальністю підлягатиме перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а зі спливом цього строку - ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі.

Товариство з обмеженою відповідальністю може бути засноване однією особою. Однак, одна особа не може бути одноособовим засновником (учасником) більше ніж одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника. Крім того, товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа.

Статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю складається з вартості вкладів його учасників. До моменту державної реєстрації товариства його учасники повинні сплатити не менше ніж п'ятдесят відсотків суми своїх вкладів. Законодавством встановлюється мінімальний розмір статутного капіталу товариства. Відповідно до ст. 152 Закону України «Про господарські товариства» статутний фонд товариства з обмеженою відповідальністю повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю.