Кримінально-правове покарання

35

План

Вступ

1. Поняття кримінально-правового покарання, його мета та види

1.1 Поняття кримінально-правового покарання

1.2 Види кримінально-правового покарання

1.3 Мета кримінально-правового покарання

2. Позбавлення волі в системі кримінальних покарань України (історичний,правовий та соціальний аспекти)

2.1 Позбавлення волі та ув'язнення як види кримінального покарання

2.2 Довічне позбавлення волі

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Покарання як центральний інститут кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони політичних, економічних і інших суспільних відносин. Воно являється провідною формою реалізації кримінальної відповідальності і, разом з тим, покликане сформувати поведінку людей згідно з правовими нормами.

Питання покарання займають значне місце і в кримінальному законодавстві, і в теорії кримінального права. Увага до нього обумовлена особливим місцем кримінального покарання в системі правових засобів боротьби із злочинністю.

Загально-правова реакція держави на злочинність виражається у визначенні в кримінальному законі того, які власне небезпечні діяння являються злочинами і які покарання застосовуються до осіб, що вчинили злочин. Без встановлення покарання за злочин і застосування кримінального закону на практиці, останній був би лише переліком тих діянь, які держава вважає суспільно-шкідливими, не зміг би регулювати і охороняти суспільні відносини. Караність злочинів робить кримінальне право методом впливу на соціальні процеси, регулятором людської поведінки.

Однак роль покарання не можна переоцінювати. Помилково вважати його єдиним і головним в боротьбі із злочинністю. Доволі обмежені можливості покарання, як і самого кримінального закону, у вирішенні проблеми перевиховання засуджених.

Для того щоб виявити реальні можливості покарання, його окремих видів, визначити ступінь їх ефективності, важливо правильно визначити в законі цілі покарання, закріпити засоби і методи їх досягнення. Це питання особливо актуальне сьогодні, коли перед українським суспільством з усіма його соціальними інститутами, юридичною наукою стоїть мета адекватного відображення нових тенденцій соціально-економічного і політичного розвитку в правовій сфері, якісного підвищення її рівня, більш точного вираження суспільних потреб, які відповідають принципам соціальної справедливості.

Важливим напрямком сучасної правової реформи являється робота по вдосконаленню нового кримінального законодавства. Вона направлена на створення такого законодавства, яке би повністю відповідало сучасним умовам розвитку українського суспільства, більш ефективно захищало інтереси і права громадян, вело б до зміцнення дисципліни і правопорядку.

Мета курсової роботи - визначити поняття і суть покарання, поняття і суть позбавлення волі, з'ясувати його ознаки і цілі, адже правильне визначення цілей покарання, методів і засобів їх досягнення не тільки створює реальну можливість для проведення теоретичних досліджень, але і можливості їх правильного застосування на практиці.

1. Поняття кримінально-правового покарання, його мета та види

1.1 Поняття кримінально-правового покарання

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свій розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і попереджувальній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправдує тенденції його ужорсточення, яка спостерігається багато років. На жаль, до прийняття нового КК ця тенденція практично не змінилася. Вона знайшла своє вираження як у законодавстві, так і в практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них - на строк до 10-15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50 % підсудних. Причини такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, айв поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю - жорстокість покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і перший серйозний крок у цьому напрямку зроблений у новому КК. Історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не приводила до бажаного результату. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в новому КК ця позиція знайшла своє чітке вираження. Вперше здійснена значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативне з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширені можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості і відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Воно повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину, справедливим і достатнім для виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається винним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат його злочинного діяння. Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямків, властивих каральній політиці:

а) застосування суворих заходів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп;

б) застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої і середньої тяжкості.

Поєднання цих двох напрямків відображено в новому КК і повинно здійснюватися в каральній політиці наших судових органів.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття покарання в законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і розглянути основні ознаки покарання.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК). І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки.

Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної відповідальності і покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру (статті 97 і 105); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі при наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини невеликої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування.

Четверта ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара - це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, де вона виражена в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; в інших - превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня - ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону і моральності.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому, і т.ін.

Нарешті, сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість - це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.

Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів.

1.2 Види кримінально-правового покарання

До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань:

1) штраф;

2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

4) громадські роботи;

5) виправні роботи;

6) службові обмеження для військовослужбовців;

7) конфіскація майна; .

8) арешт;

9) обмеження волі;

10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

11) позбавлення волі на певний строк;

12) довічне позбавлення волі.

Ст. 57 визначає систему покарань -- вичерпний, загальнообов'язковий перелік визначених за змістом видів покарань, що характеризуються внутрішньою єдністю та узгодженістю. Система конкретно визначених за змістом покарань дає суду можливість при застосуванні покарання здійснити його індивідуалізацію, врахувавши ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Вказану систему складають дванадцять покарань. Чотири із них -- громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт і обмеження волі -- є новелами, які не були відомі раніше діючому кримінальному законодавству України.

На відміну від КК1960 р. в основу побудови системи покарань в КК 2001 р. покладено критерій порівняльної суворості видів покарань і застосовано принцип її побудови “від менш суворого до більш суворого покарання”. Такий же підхід застосовано і при конструюванні санкцій норм Особливої частини КК. Орієнтуючи суди на порівняно більш м'які покарання, цей підхід має сприяти подальшій гуманізації правозастосовчої практики, застосуванню справедливого покарання, необхідного і достатнього для виправлення особи та попередження нових злочинів.

Система покарань, встановлених ст. 51, є вичерпною. Вона може бути змінена лише шляхом прийняття відповідного закону.

Система покарань має загальнообов'язковий характер, який проявляється у тому, що: а) покарання, які входять до неї, можуть застосовуватися як правило до всіх засуджених (винятки встановлено, зокрема, щодо неповнолітніх, для яких закон (ст. ст. 98 --108) встановлює окрему систему покарань); б) ці покарання є обов'язковими для суду, правоохоронних та інших органів держави, юридичних і фізичних осіб.

Основні та додаткові покарання

Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.

Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.

За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених цим Кодексом.

Ухилення від покарання, призначеного вироком суду, має наслідком відповідальність, передбачену статтями 389 та 390 цього Кодексу.

Встановлену систему покарань закон поділяє на три групи:

1) основні покарання;

2) додаткові покарання;

3) покарання, що можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові.

Основні покараная є найбільш суворими позбавленнями й обмеженнями прав і свобод, що застосовуються тільки самостійно і не можуть приєднуватися одне до іншого або поєднуватися. За один злочин може застосовуватися лише одне основне покарання, вказане в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК. Призначення іншого, не вказаного в санкції норми основного покарання, можливе лише у випадках переходу до більш м'якого покарання (ст. 69), заміни невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням (ст. 82), а також в порядку амністії та помилування (ст. ст. 85-87).

Додаткові покарання, якими є позбавлення військового, спеціального знання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна, не можуть застосовуватися самостійно. Вони приєднуються до основного покарання.

Покараннями, що мажуть застосовуватися і як основні, і як додаткові, є штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Ці покарання як основні застосовуються на загальних підставах. Як додаткове покарання штраф може застосовуватися лише у випадках і межах, встановлених в Особливій частиш КК, а позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю -- і у випадках, коли воно не передбачене санкцією норми Особливої частини КК.

Штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, а також позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу можуть застосовуватися як додаткові покарання і у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. ст. 75, 77).

1.3 Мета кримінально-правового покарання

Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумачення цієї складної проблеми.

Проте серед їх множин можна виділити дві основні групи:

а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей). Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідовники) не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї - мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію прихильники цих теорій відстоювали необхідність законодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Наприклад, за вбивство - смертна кара, за статеві злочини - кастрація, за майнові - каторга, за образу - застосування заходів, що ганьблять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони бачили сенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так, прибічники теорії залякування (Бентам та ін.) і теорії психологічного примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричиняти винному більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення злочинів. Представники теорії спеціального попередження відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї відстоювали і прихильники теорій виправлення, на думку яких покарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто невчинення ним нових злочинів.

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об'єднання ідей декількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. Їх прихильники у різноманітних варіаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкодування заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне попередження. Ці теорії відрізняються не тільки поєднанням цілей, а й їх значущістю. В одних із них превалює мета залякування, відплати, в інших - мета попередження або виправлення.

Значний внесок в дослідження цієї проблеми зробили і такі відомі криміналісти, як М.С. Таганцев, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, що працював у Києві, А.Ф. Кістяківський та ін. Ними зокрема відстоювалася ідея диференціації цілей покарання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей особи винного. Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. В роботах деяких учених радянського і пострадянського періоду знайшли подальший розвиток змішані теорії про мету покарання.

Слід зазначити, що проблема мети покарання викликала великі спори. Всі дослідники визнають цілями покарання загальне і спеціальне попередження злочинів, а на думку М.Д. Шаргородського, вони є єдиними цілями покарання. Інші, крім цих двох цілей, називають метою покарання також виправлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з питання про визнання кари метою покарання. Розробники нового КК вирішили це питання позитивно. При науковому розв'язанні цієї проблеми необхідно виходити з того, що цілі покарання багатогранні. Це насамперед захист суспільства від злочинних посягань, що немислимо без відплати за вчинений злочин; обов'язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на законослухняного громадянина і попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Покарання завжди призначається як відповідний захід держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені види мети покарання органічно взаємозалежні і обумовлюють одна одну.

У чинному законі питання про мету покарання вирішене в ч.2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Наведений текст свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій, тому що називає метою покарання:

1) кару як відплату за вчинене;

2) виправлення засудженого;

3) попередження вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне попередження);

4) попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого і суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання, що, як уже говорилося, є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Проте для них характерні і деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання знаходить своє вираження не тільки в застосуванні покарання, але також у санкції статті і відповідній нормі Загальної частини, де передбачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов'язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений злочин.

Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети - обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших покарань. Але мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Самий факт призначення покарання - це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках справляє більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу і т.ін.). Саме призначення покарання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості і одночасно сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед суспільством. В одних випадках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари досить лише самого факту застосування цього покарання і його виконання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення і обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

Мета виправлення припускає усунення суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, нехай навіть під страхом покарання, законослухняність, повагу до закону. Досягнення такого результату прийнято називати юридичним виправленням. Це дуже важливий результат застосування покарання. Досягнення мети виправлення забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням, роз'ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характеру та іншою освітньою роботою з засудженим.

Мета спеціального попередження (спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш - виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів з навколишнім світом, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють його можливості вчинення багатьох злочинів. Досягненню цієї мети сприяють і положення закону, що посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує покарання - ст. 67; більш суворі правила і межі призначення покарання - ст. 71). При призначенні такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, засуджений позбавляється можливості знову вчинити злочин з використанням свого службового становища. Наприклад, завідувачка відділу крамниці, засуджена за зловживання службовим становищем (ст. 364) до двох років обмеження волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з матеріальними цінностями, строком на три роки, фактично не зможе вчинити подібний злочин як мінімум протягом строку призначеного їй покарання.

Мета загального попередження (загальна превенція) припускає такий вплив покарання, що забезпечує попередження вчинення злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадських, релігійних настанов і переконань. Стосовно таких громадян кримінальне покарання теж впливає позитивно, підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості.

Досягнення мети загального попередження забезпечується самим оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про покарання кожного, хто порушить ці закони, засудженням винного, призначенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання і його реалізації є засобом залякування тих антигромадських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою такий вплив справляє невідворотність покарання, а не його суворість.

Спеціальне і загальне попередження, як і інші цілі покарання, тісно взаємозалежні. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.

2. Позбавлення волі в системі кримінальних покарань України (історичний,правовий та соціальний аспекти)

Кримінальний кодекс України, шо набув чинності з 1 вересня 2001 р., на законодавчому рівні, визначив систему кримінальних покарань, які можуть застосовуватися судовими інстанціями стосовно особи, котра вчинила злочин.

Із аналізу ст. 63 «Позбавлення волі на певний строк» названого Кодексу випливає, що позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на строк від одного до п'ятнадцяти років до кримінально-виконавчої установи.

Позбавлення волі як вид кримінального покарання знайшло нормативне визначення і застосовувалось на території України після її приєднання до Російської імперії в 1654 р. На період, що розглядається, законодавчим актом, який визначив порядок та умови виконання цього виду покарання, було Соборне уложення 1649 р. Соборное уложение 1649 г. / Российское законодательство X--XX веков. -- М., 1986. -- Т. 3. - С. 56-84.

Аналіз норм Соборного уложення свідчить, що мінімальний термін позбавлення волі становить три дні, а максимальний -чотири роки (ст. 16). Воно застосовувалось водночас з тілесними покараннями до осіб, які вчинили розбій, грабіж, крадіжку. У процесі розвитку держави, її репресивних апаратів та законодавчої системи позбавлення волі займає домінуючу роль в системі кримінальних покарань, різноманітнішими стають його форми.

Згідно з Указом Петра І від 22 червня 1703 р. до системи кримінальних покарань увійшов новий вид позбавлення волі -- каторжні роботи. Зміст цього покарання полягав у застосуванні наступних заходів виправлення злочинців: режиму відбування покарання в умовах суворої ізоляції, використання праці засуджених на важких фізичних роботах -- будівництво шляхів, морських портів, фортифікаційних укріплень Артикулы воинские / Российское законодательство X--XX веков. -- М., 1987. -- Т. 4. -- С. 206--370..

Період керівництва Російською імперію Катериною II, який увійшов в історію як період «освіченого абсолютизму», становить особливу цікавість з точки зору дослідження системи покарань.

У 1787 р. імператриця видала Особливий статут для тюрем, який передбачав роздільне утримання різних категорій засуджених, нормативне визначення режиму відбування покарання та ряд інших новел, які не мали аналогів, однак він не отримав законодавчого підтвердження С о ц к и й Ю.Ф. Правовое регулирование исполнения уголовного наказания в виде лишения свободы в дореволюционной России. Автореф. дис... канд. юр. наук. -- Рязань, 1998. -- С. 9..

В той же час видання Закону «Установи для управління губерній» 1775 р. нормативно визначило нові види кримінальних покарань -- до тюремного ув'язнення та каторжних робіт додалися ув'язнення в робочому та смиренному домі за злочини майнового характеру: розбій, грабіж, шахрайство Учреждения для управления губерний / Российское законодательство X--XX веков. -- М., 1987. - Т. 5. - С. 167-321..

Проведена в 1861 р. аграрна реформа обумовила необхідність пристосування репресивних апаратів держави до нових економічних умов. У зв'язку з цим у 1864 р. була реформована судова система, а в 1879 р. - система кримінальних покарань та органів, які їх виконують. Нормами чинного на той час Кримінального кодексу «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных» в редакції 1885 р. передбачалась наступна система покарань: тюремне ув'язнення; арешт; каторжні роботи; направлення у виправно-арештантські роти; у виправно-виховні заклади для неповнолітніх Уложение о наказаниях уголовных и исправительных / Свод Законов Российской империи. - С.-Пб., 1890. - Т. XV. - С. 326-724.

.

У названий період формуються теоретичні основи виконання кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі й з'являється нова галузь юридичних знань «тюрмознавство», фундатором якої слід вважати професора Петербурзького університету І.Фойницького. Його фундаментальна праця «Учения о наказании в связи с тюрьмо-ведением» і до цього часу залишається настільною книгою вчених і практиків у сфері виправно-трудового (кримінально-виконавчого права).

Крім І.Фойницького, значний внесок в розвиток системи наукових знань в галузі виконання кримінальних покарань, внесли також професор Харківського університету Д.Дріль та професор Київського університету А.Кістяківський.

Теоретичні положення про роль державних органів та громадських об'єднань в сфері боротьби та профілактики злочинності неповнолітніх, які знайшли відображення у праці ДДріля «Малолетние преступники (История новейшых учений о преступности)», на мій погляд, можуть бути використані й адаптовані в сучасних умовах.

Основні положення тюремної реформи 1879 р. поетапно втілювались у життя до жовтня 1917 р. За цей період на території Російської імперії було збудовано і реконструйовано понад 400 місць позбавлення волі. Предметом особливої гордості тодішньої влади і еталоном місця відбування покарання у вигляді позбавлення волі були Одеська та Петербурзька тюрми, в яких відбували покарання за одноосібною системою, тобто в тюремній камері перебувала лише одна особа. З метою залучення в'язнів до суспільне корисної праці в кожній камері були встановлені відповідні знаряддя: ткацькі верстати, токарні та пенькощи-пальні станки.

У системі комплексних заходів правового та психолого-педагогічного характеру важлива роль приділяється формуванню законослухняної особи. З метою досягнення цього в місцях позбавлення волі широкої практики набули недільні школи, у яких, крім вивчення загальноосвітніх предметів, проводились заняття з вивчення прав та обов'язків вірнопідданих, Закону Божого.

Формування системи кримінальних покарань і законодавства, що регламентувало порядок і умови їх виконання в 70-х роках минулого століття, базувалось виключно на утопічній ідеї комуністичного майбутнього. Для реалізації його контурів працював увесь державний механізм, в тому числі й норми кримінального та виправно-трудового права.

Для ілюстрації зазначу, що санкції Особливої частини Кримінального кодексу УРСР 1960 р. в більшості передбачали покарання у вигляді позбавлення волі.

Виправно-трудовий кодекс України передбачає, що основним завданням кримінального покарання, в тому числі й позбавлення волі, є виправлення і перевиховання засуджених, а для досягнення цієї мети застосовуються наступні заходи: режим відбування покарання; залучення засуджених до суспільне корисної праці; виховна робота; професійно-технічна підготовка; загальноосвітнє навчання.

В умовах ринкової економіки значна кількість осіб, які відбувають кримінальні покарання у вигляді позбавлення волі до суспільне корисної праці не залучаються, якщо такою не вважати працю по підтриманню санітарного стану у виправно-трудових установах. Відсутність прозорої політики держави в сфері виконання кримінальних покарань, а саме застаріле законодавство робить його неефективним з огляду на мету кримінального покарання, нормативно визначену ч. 2 ст. 50 Кримінального кодексу України.

Ефективність виконання кримінальних покарань залежить від сукупності чинників правового характеру, до яких, безумовно, належить і стабільність виправно-трудового (кримінально-виконавчого) законодавства. Про що не можна сказати стосовно чинного Виправно-трудового кодексу України, який по суті складається зі змін та доповнень, підтвердженням чого є Закон від 11 серпня 2001 р. «Про внесення змін до Виправно-трудового кодексу України».

У зв'язку з чим, на мій погляд, необхідні наступні заходи організаційно-правової спрямованості:

- розробити доктринальну концепцію виконання кримінальних покарань, у тому числі й позбавлення волі, з урахуванням історично-правових традицій та вимог міжнародно-правових актів;

- розробити проект Кримінально-виконавчого кодексу України або Кодексу України про кримінальні покарання та порядок їх виконання, предметом правового регулювання якого мають стати всі види кримінальних покарань, передбачені ст. 51 Кримінального кодексу;

- вступаючи до Ради Європи, Україна взяла на себе певні зобов'язання в сфері прав і свобод людини та громадянина і тільки недалекоглядний може вважати, що держави з віковими правовими традиціями підуть на певні економічні та політичні консенсуси з державою, в якій не виконуються елементарні вимоги Єропейських тюремних правил. Однією з вимог європейських тюремних правил є надання кожному засудженому в місцях позбавлення волі окремої кімнати або жилої площі не менш 12 кв. м. Виходячи із цього постає актуальне питання будівництва нових пенітенціарних закладів;

-- керуючись п. 2 ст. 71 Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями та п. 1 ст. 71 Положення про Європейські тюрми, які визначають, що засудженим до позбавлення волі має бути наданий обсяг корисної праці, щоб його активно використовувати упродовж робочого дня, необхідно залучати вказану категорію осіб до будівництва та реконструкції пенітенціарних закладів;

- в системі комплексних заходів, спрямованих на боротьбу з рецидивною злочинністю (ч. 2 ст. 50 КК України), важливе місце приділяється профілактиці злочинів серед осіб, які відбули кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі. В даному аспекті необхідно розробити державну програму соціальне правової реабілітації вказаних осіб та внести відповідні доповнення в нормативно-правові акти України щодо органів місцевого самоврядування та Закону України від 1 березня 1991 р. «Про зайнятість населення»;

- забезпечуючи права та законні інтереси осіб, позбавлених волі, держава не має права обходити тих громадян, які проходять службу в підрозділах Державного департаменту по виконанню кримінальних покарань. Стосовно вказаної категорії громадян необхідно розробити відповідний нормативний акт, який визначив би їх правовий статус, порядок та умови проходження служби, заходи соціальне правового захисту.

В даному аспекті цілком можлива рецепція позитивних норм Закону Російської Федерації «Про установи і органи, що виконують кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі» Закон Российской Федерации «Об учреждениях и органах, исполняющих уголовное наказание в виде лишения свободы» // Ведомости Сьезда народных депутатов РФ и ВС Российской Федерации. -- 1994. -- № 33. -- Ст. 1316..

2.1 Позбавлення волі та ув'язнення як види кримінального покарання

Після смертної кари, кримінальне покарання у виді позбавлення волі - одне із найсуворіших, найпоширеніших, але разом з тим досить проблематичних соціально-правових інститутів. У радянській і сучасній вітчизняній юридичній літературі, кримінальній політиці, законодавстві і практиці даний вид покарання традиційно займає особливе місце. Йому присвячено сотні наукових робіт, в яких різними авторами дається різне тлумачення: від затримання особи до її фізичної або соціальної ізоляції, поміщення у державну виправно-трудову або кримінально-виконавчу установу різних видів режиму, в тому числі в „тюрму”. Ізоляція поєднується з різними правообмеженнями, виправно-трудовим або кримінально-виконавчим впливом Кримінальне право України: Заг. частина / Александров Ю.В. та ін. - К.: Правові джерела, 2002. - С. 291, 298, 299.; Кримінальне право України: Заг. частина / За ред. П.С. Матишевського та ін. - К.: Юрінком Інтер, 1997. - С. 313-340.. Нерідко продовжується декларування його високої ефективності. Науковці спрямовують свої зусилля на удосконалення даного кримінально-правового інституту, але такий шлях не має перспективи. Позбавлення волі як вид кримінального покарання знайшло відображення і в новому Кримінальному кодексі України 2001 року. Втім у сучасній науковій літературі спостерігається тенденція критичного ставлення до каральної політики щодо широкого застосування позбавлення волі. Як справедливо стверджують українські фахівці М.І. Мельник і М.І. Хавронюк, існує закономірність положень нового Кримінального кодексу, що відбиває кримінальну політику держави, - „надмірне захоплення таким видом покарання, як позбавлення волі і прагнення до надмірної суворості санкцій. Через відсутність науково обґрунтованих критеріїв визначення видів і розмірів покарання, останнє найчастіше визначається довільно, виходячи з чисто суб'єктивних міркувань, рідше - шляхом порівняння із санкціями інших статей” Мельник М.І., Хавронюк М.І. Попереднє слово. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. - К.: А.С.К., 2001. - С. 7.. Російський учений О.І. Зубков ставить справедливе запитання: якщо кара, її вид і обсяг такі, що деформують суспільство, роблять його в основі збитковим, втручаючись певним чином у його генофонд, то виникає питання: чи потрібна така політика, чи має вона право на існування? Зубков А.И. Карательная политика России на рубеже тысячелетий. - М., 2000. - С. 9.. Саме такі запитання виникають щодо застосування покарання у виді позбавлення волі. Проблеми, що існують у зв'язку з цим на сучасному етапі розвитку українського суспільства і держави по демократичному шляху, стають ключовими, адже за ними стоять права і свободи людини, громадянина і свобода самого суспільства.

Недостатня юридична визначеність поняття „позбавлення волі” нерідко стає предметом дискусій, „каменем спотикання” у міжнародній правовій і судовій практиці, оскільки у різних країнах воно може набирати різних форм, розмірів і не зводиться до фізичного обмеження свободи. Хоча традиційним покаранням у міжнародній і європейській юридичній практиці є ув'язнення (тримання під вартою, арешт), але позбавлення волі набирає багато інших форм, різноманітність яких зростає. Однак їх доцільно тлумачити в контекстах, які переважають у демократичних державах. На думку Ентоні Бредлі, до поняття „позбавлення волі” не можна застосовувати формальні і точні критерії, а навпаки, це досить складне поняття, суть якого не може бути предметом дискусії, адже воно оточене „темною зоною”, де надзвичайно важко провести межу між позбавленням волі і простим обмеженням свободи Дженіс М. та ін. Європейське право у галузі прав людини. - К.: АртЕк, 1997, - С. 337..

Проведені додаткові дослідження соціально-правових проблем застосування позбавлення волі показують, що даний вид покарання досить складне, суперечливе, абстрактне соціально-правове явище і врешті-решт несприйнятне для демократичних, правових держав покарання. Як декларований гуманний засіб захисту суспільства від найбільш небезпечних кримінальних посягань, ця міра покарання пов'язана з безліччю соціально-правових проблем, негативних наслідків, які надмірно карають не тільки засудженого, але й втручаються у права та інтереси значної частини населення, засвідчуючи надмірність, низьку ефективність і підвищену суспільну небезпеку. Від цього виду покарання потерпають не тільки засуджені, яким завдається надмірна фізична, матеріальна, соціально-психологічна і моральна шкода, але й мільйони ні в чому не винних людей. Шкода завдається потерпілим, сім'ям, родичам, близьким і знайомим потерпілих і засуджених, платникам податку. В „орбіту” позбавлення волі втягнена значна кількість населення, в тому числі: судді, прокурори, слідчі, міліція, адвокати, велике коло громадських, релігійних організацій і простих громадян України. Врешті-решт позбавлення волі поглинає величезні матеріальні і духовні ресурси. Як показують дослідження, в усьому цивілізованому світі застосовується не абстрактне, суперечливе і недостатньо визначене кримінальне покарання у виді позбавлення волі чи довічне позбавлення волі, а конкретне, випробуване часом покарання у виді ув'язнення (imprison). Установами його виконання є не кримінально-виконавчі (виправно-трудові) установи, колонії чи їх модифікації, а в'язниці (тюрми, prison) різних видів і типів: закриті, напівзакриті, відкриті, спеціалізовані, пенітенціарні, виправні, виховні та інші. Обов'язковим атрибутом ув'язнення є в'язниці, де поєднується кара з гуманним поводженням із ув'язненими, без чого ув'язнення, як і позбавлення волі, не виконує соціально-корисних функцій. Викривлений радянськими часами світогляд щодо видів покарання взагалі і позбавлення волі зокрема має своїм наслідком абсолютизацію останнього як головного знаряддя боротьби зі злочинністю. У науці відбуваються суперечки лише навколо окремих елементів змісту даного виду покарання, але вони не стосуються його сутності як корінної проблеми. Втім виникає багато запитань щодо його поняття і сутності: що означає „позбавлення волі”? Чи може бути „позбавлення волі” окремим видом кримінального покарання? Чи можна позбавити людину волі і чи варто це робити? Позбавлення волі чи обмеження свободи? Позбавлення волі чи ув'язнення? На ці запитання у вітчизняній юридичній науці остаточної відповіді ще не знайдено. У політиці, законодавстві і практиці домінує позбавлення волі як окремий вид, а з введенням довічного позбавлення волі - два „види” кримінального покарання.

У новому Кримінальному кодексі України дається визначення позбавленню волі, яке „полягає в ізоляції засудженого та поміщення його на певний строк до кримінально-виконавчої установи” (ст. 63). Проте таке визначення суперечливе, воно не дає чітких меж відокремлення від інших видів покарання, зокрема від обмеження волі, арешту. Передусім проблема полягає в тому, що воно основане на складному понятті „позбавлення волі”. Поняття і термін „позбавлення, позбавити” буквально означають: „забирати, відібрати, позбавити права, свободи волі, втрата, втрачати волю, права, нав'язувати свою волю, примушувати до неволі”. Воля - досить широке і складне поняття, яке включає свободу, свободу волі, одну із функцій людської психіки, яка полягає у владі над собою, керуванні своїми діями, рішучість, прагнення до мети, хотіння, бажання, вимога, наказ, право розпоряджатися на свій розсуд, влада, відсутність обмеження Новий тлумачний словник української мови / Укладачі: В. Ярошенко та ін. - К.: Аноніт, 2001. - Т. 1. - С. 516-517; Т. 3. - С. 511.

.

Свобода як філософська категорія включає можливість вибору суб'єктом своєї волі, яка полягає в усвідомленні законів розвитку природи і суспільства, здатності приймати рішення із знанням справи, відсутність політичного і економічно гноблення, утиску, участь у суспільному, політичному житті, перебування не під арештом, не в ув'язненні, не в неволі. Отже, воля і свобода в широкому значенні не можуть бути об'єктом покарання у вигляді її позбавлення. Однак позбавлення волі завжди, так чи інакше, надмірно втручається у волю засудженої особи, яка стає об'єктом покарання. Втім „воля”, „свобода” в правовому аспекті може бути об'єктом лише її обмеження, звуження, а не позбавлення. У соціально-психологічному аспекті, особи „без волі” не потрібні ні державі, ні суспільству. Найбільш суперечливим виглядає „позбавлення волі” у праві взагалі і кримінальному зокрема, оскільки у праві може йтися лише про обмеження прав і свобод, а в кримінальному - про обмеження конкретних прав і свобод у конкретних видах покарання: арешт, взяття під варту, тобто ув'язнення.

Покарання у виді позбавлення волі, за законодавством, хоч і не має на увазі забирати, віднімати або скасовувати волю людини, а полягає в ізоляції, але все ж таки посягає на волю. Поняття ізоляції також може трактуватися досить широко. Поєднання ізоляції з примусовим впливом на волю людини із застосуванням „виправно-трудового”, „кримінально-виконавчого впливу”, а, по суті, репресивного впливу, нерідко зламує волю людини, а не виправляє її, як це декларується з метою покарання. Людина від природи соціальна і по праву наділена волею, і тому її позбавлення суперечить природі людини та соціальним законам.

Недостатнє визначення і розуміння поняття позбавлення волі приводить до існування різних його модифікацій, зокрема „обмеження волі,” „арешт,” „направлення в дисциплінарний батальйон” (ст. ст. 60 - КК). З радянських часів відома модифікація під умовною назвою „карена” (авт.) - надмірна, безмежна кара, яка полягає не тільки в ізоляції особи від суспільства на певний строк, але й у поєднанні її з іншими правообмеженнями і позбавленнями: політичних і соціальних прав і свобод, невизначеному правовому статусі, застосуванні додаткового примусу у виді: тоталітарного режиму, військової муштри, примусової, нерідко тяжкої „каторжної” праці, надмірної експлуатації засуджених, з метою отримання прибутку, примусовий, ідеологічний і психологічний тиск, примусового виправлення і перевиховання, ставлення до засуджених як до об'єкта покарання, відсутність гуманного поводження з ними. Правообмеження у зв'язку з цим покаранням розповсюджуються і супроводжують особу після звільнення з місць позбавлення волі, переслідують особу все її життя. Така модифікація позбавлення волі ще значною мірою існує, але не виконує і не може виконувати соціально корисних функцій, вона не захищає суспільство, призводить до ще більшої соціальної деградації, відчуження та криміналізації засуджених осіб. Рецидив серед осіб, звільнених із місць позбавлення волі, вдвічі вищий від загального рецидиву. Перед цим покаранням ставляться соціально значимі цілі - попередження злочинів, але в дійсності позбавлення волі криміналізує значну кількість осіб і постійно детермінує злочинність. „Боротьба”, „війна” із злочинністю, започатковані за радянських часів, продовжуються і час від часу посилюються, що знаходить своє відображення у каральній політиці, законодавстві і практиці. Про це свідчить новий Кримінальний кодекс України, судова і кримінально-виконавча практика. Головним успіхом цієї „боротьби” можна вважати те, що 35-40 % дорослого населення останніх п'ятдесят років пройшли через місця позбавлення волі та їх „школи”, „університети”, „академії”. Стає очевидним, що позбавлення волі не виправляє і не перевиховує злочинців, як це декларувалось і ще декларується в меті покарання. На сучасному етапі “боротьби” зі злочинністю виявляється, що майже кожне групове, організоване злочинне формування має у своєму складі осіб з досвідом „позбавлення волі”, які нерідко становлять їх ядро. Звільнені з місць позбавлення волі не знаходять свого місця в суспільстві. Цьому сприяє правообмеження у зв'язку із відбуванням позбавлення волі і відсутність ефективної системи їх соціальної адаптації. Існуюча система працевлаштування допомагає знайти роботу лише близько 10 відсоткам звільнених із місць позбавлення волі. Частина таких осіб втягує у злочинну діяльність законослухняних громадян, передусім „неповнолітніх” та осіб, які ніде не працюють і не навчаються. Інші виходять із місць позбавлення волі соціально і морально деградовані, а то й фізично хворі, не знаходять притулку у державі і суспільстві і лягають тягарем на їх плечі. Законослухняна частина населення почуває себе у постійній зростаючій небезпеці і передусім з боку осіб, які відбули покарання у виді позбавлення волі. Загалом застосування позбавлення волі пов'язане із значними соціальними проблемами, зокрема: соціально-демографічними, соціально-економічними, соціально-психологічними, кримінологічними і морально-етичними негативними наслідками Рудник В.І. Позбавлення волі: негативні наслідки та заходи їхньої нейтралізації. - К.: Дія, 1999. - С. 22-41.