Кримінально-правове покарання

.

Отже, протягом тривалого часу в Україні спостерігається криза науки про покарання, криза законодавства і практики його застосування. Криза науки полягає у довготривалій консервативності наукових поглядів на покарання і окремі його види, які відображаються у вузькому, догматичному кримінально-правовому підході, абсолютизації позбавлення волі, як окремого і основного виду покарання, який не тільки ізолює засуджену особу, але й виправляє (перевиховує) її, попереджує злочини і є „ефективним” засобом боротьби зі злочинністю, сприяє її „викоріненню”. Незважаючи на часткові зміни в наукових поглядах останнім часом і звуження позбавлення волі до ізоляції у кримінально-виконавчу установу, все ж зберігається радянська теорія покарання у виді позбавлення волі, яка не відображає реальну соціально-правову суперечливу його сутність. Крім того, спостерігається множинність позбавлення волі в різних модифікаціях (арешт, обмеження волі тощо). Покарання традиційно розглядається у кримінальному, кримінально-процесуальному та кримінально-виконавчому (виправно-трудовому) праві і законодавстві. Відсутня така наука про покарання, як пенологія. Започаткована пенітенціарна ідея на теренах України ще не стала досить поширеною. Радянська і пострадянська юридична наука відкидає позитивний зарубіжний досвід теорії ув'язнення, що довгий час вважалась „буржуазною”, піддавалась і ще піддається критиці. Сучасна наука про покарання продовжує орієнтацію на радянську, пострадянську і, нарешті, російську теорію про покарання, що відображається у новому Кримінальному кодексі і проектах Кримінально-виконавчого кодексу. Проте догматичний підхід до такого складного покарання, яким є позбавлення волі, не дає позитивних результатів. Передусім це досить складне, багатогранне і суперечливе соціально-правове явище, яке необхідно розглядати з більш широких соціальних позицій із застосуванням досягнень таких галузей знань, як філософія, соціологія, пенологія, психологія, педагогіка (педологія), медицина, кримінологія, етика тощо. Розгляд поняття і змісту поняття „позбавлення волі” з такого широкого погляду засвідчує його суперечність „волі” людини, яка природно і соціально наділена нею і якої неможливо позбавити і не варто цього робити. Замах на „волю” людини - це прерогатива тоталітарних режимів, зокрема колишньої радянської держави, для якої „воля”, „свобода” не мали істотного значення.

Для демократичних правових держав, які визначаються як „цивілізовані”, позбавлення волі чи свободи є незвичним, нетрадиційним і, врешті-решт, несприйнятним покаранням. Найбільш поширеним для них є арешт, взяття під варту (ув'язнення), тісно поєднані з гуманним поводженням із ув'язненими, як головним атрибутом, що супроводжує ув'язнення (“Мінімальні стандартні правила поводження із в'язнями”, “Європейські в'язничні правила” та ін.). Це принципові положення зарубіжної пенології, права і пенітенціарної практики. Існування ж позбавлення волі в сучасному вигляді не дозволяє гуманізувати покарання і поводження, оскільки не передбачає чіткої межі між ними. Акцент ставиться на кару, а не на гуманне поводження із засудженими.

Криза практики застосування позбавлення волі охоплює, головним чином, судову і кримінально-виконавчу практику. Аналіз судової статистики показує, що протягом останніх десяти років покарання у виді позбавлення волі у практиці судів домінує відносно інших видів покарань і призначається у межах 36-37 %, тобто кожний третій засуджений спрямовується у місця позбавлення волі. У середньому щорічно до цих місць направляється 70-80 тисяч осіб. За цей період через місця позбавлення волі (враховуючи місця попереднього ув'язнення - СІЗО) пройшли майже один мільйон осіб. Аналіз кримінально-виконавчої (виправно-трудової) статистики показує, що за десять років кількість ув'язнених і засуджених до позбавлення волі тримається на високому рівні і коливається в межах 200-220 тисяч осіб. Незважаючи на проведені амністії (13), зміни у новому Кримінальному кодексі, кількість засуджених до позбавлення волі і ув'язнених залишається на достатньо високому рівні (станом на 1 серпня 2002 року - більше 200 тисяч осіб). За кількістю засуджених і попередньо ув'язнених із розрахунку на 100 тисяч населення, Україна посідає четверте місце у світі (поряд із США, Росією, Білоруссю) і третє - в Європі. За період 1996-2002 року загальна їх кількість коливається у межах 400-415 осіб на 100 тисяч населення, з них: засуджених до позбавлення волі - 300-309 осіб, попередньо ув'язнених - 100-106 осіб. У цивілізованих європейських країнах величина ув'язнення коливається від 50 до 100 осіб, а саме: Фінляндія - 54, Норвегія - 56, Швеція - 58, Бельгія - 80, Італія - 85, Австрія - 85, Франція - 90, Германія - 90, Турція - 95, Іспанія - 110 Дрьомін В. Інститут пробації в зарубіжному законодавстві // Вісник прокуратури. - 2001. - № 3(9). - С. 97-98.. Установи з виконання покарання: колонії, тюрми, слідчі ізолятори, по-стійно переповнені на одну третину. Вони розраховані для утримання 165 тисяч осіб, а фактично утримується більше 200 осіб. Фінансування здійснюється незадовільно і фактично складає 35-40 % від мінімальних потреб. На харчування, побутове забезпе-чення, медичне обслуговування потреби задовольняються лише на 25-30 %. Реальних перспектив суттєвого покращання умов утримання і фінансування на наступні роки не передбачається. За даними опитування, переважна більшість засуджених і працівників установ з виконання покарань незадоволені своїм становищем, у зв'язку з цим зростає соціальна напруженість у місцях позбавлення волі і в суспільстві. Закономірними явищами для місць позбавлення волі стали не тільки надмірне покарання, але й жорстоке поводження із засудженими, групові і масові непокори, втечі, вчинення злочинів, великої кількості порушень режиму та дисципліни, високий рівень захворюваності і смертності, самогубства, поширення туберкульозу, СНІДу, інших соціальних хвороб, порушення прав людини. Загалом покарання у виді позбавлення волі негативно впливає на соціальні процеси суспільства, втручаючись у генофонд, при цьому воно не знижує рівень злочинності, недостатньо охороняє суспільство, не виправляє засуджених, не попереджує злочини. Крім надмірної кари, позбавлення волі не досягає мети, яка ставиться перед покаранням у законодавстві Рудник В.І. Функції кримінального покарання у вигляді позбавлення волі: деклара-ції і реальність / Теорія оперативно-службової діяльності правоохоронних органів Украї-ни. - Львів, 2000. - С. 242-249..

Позбавлення волі як вид кримінального покарання суперечить міжнародним нормам з прав людини і поводження із правопорушниками. Згідно зі ст. 3 Загальної Декларації прав людини, „Кожен має право на життя, свободу і абсолютну недоторканість”. Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року у ст. 5 передбачає вичерпний перелік видів позбавлення (фактично обмеження) свободи, серед яких: „законне тримання під вартою особи після засудження компетентним судом”. У міжнародних нормах права відсутнє позбавлення волі як окремий конкретний вид кримінального покарання і фактично воно зводиться до обмеження свободи у виді арешту, взяття під варту, тобто до ув'язнення. Поняття „свобода” розуміється як фізична, особиста свобода на пересування і самовизначення, що і є об'єктом покарання у виді ув'язнення. Кримінальне покарання у виді позбавлення волі в Україні суперечить досвіду цивілізованих демократичних країн світу. Для них позбавлення волі незвичне і несприйнятне, оскільки надмірно втручається у права і свободи людини. У більшості країн світу застосовується арешт, взяття під варту, ув'язнення (США, країни Латинської Америки, Європи). У деяких країнах Європи у кримінальному законодавстві хоч і застосовується загальний термін „позбавлення свободи”, але він зводиться до конкретних видів покарання: арешт, взяття під варту, тюремне ув'язнення (ФРН, Іспанія, Польща, Словакія, Чехія). У кримінальному законодавстві Франції застосовуються терміни „замкнення”, „заточення”, що підкреслює і характеризує національний розвиток законодавства Уголовное законодательство зарубежных сртан (Англии, США, Франции, Герма-нии, Японии). - М.: Зеркало, 1998. - С. 199-210.

. Позбавлення „свободи”, „волі” як окремий вид кримінального покарання характерний для країн колишнього Радянського Союзу, зокрема Росії, Білорусі та України, де він трактується і застосовується більш широко, ніж це прийнято у демократичних цивілізованих країнах.

Позбавлення волі суперечить історичним, національним інтересам України. Протягом майже тисячоліття, з часів Київської Русі, на території України застосовувалось покарання у виді ув'язнення та існувала в'язнична система. Витоки ув'язнення знаходять своє відображення у договорах князя Олега з греками (910 р.), де йдеться про „зв'язування крадія”, а також „Руської правди”,” в якій говориться про тримання злодія у „порупі”, „порубі”, „погребі”, пізніше - „в'язниці”. Відомо, що більша частина території України протягом тривалого часу розвивалась відповідно до європейських зразків, у тому числі інститут ув'язнення і в'язниць. З литовських статутів походить „турма”, а російського законодавства - „тюремное заключение”. Лише на початку XX століття, після „жовтневого перевороту” без достатнього наукового обґрунтування, на хвилях політичних емоцій про шкідливість тюремного ув'язнення спочатку в постановах уряду (1918 р.), а потім у першому Кримінальному кодексі Української СРР 1922 року знайшло своє відображення „позбавлення волі із суворою ізоляцією, або без такої”. На перехідному етапі застосовується - арешт, тюремне ув'язнення, позбавлення волі. Втім радянській владі так і не вдалось позбутися ув'язнення і „тюрми”. З Кримінального кодексу зникло покарання у виді ув'язнення, але у виправно-трудовому законодавстві „тюрма” залишилась до цього часу. В Україні збереглись Вінницька, Житомирська, Одеська, Лук'янівська в'язниці, побудовані у ХVIII-XIX ст. Рудник В.І. Історичні аспекти-застосування кримінального покарання у вигляді позбав-лення волі в Україні / Науковий вісник УФЕІ. - 2000. - № 1. - С. 182-186.

. Отже, в історичному аспекті кримінальне покарання у виді позбавлення волі на території України застосовується більше 80 років, а ув'язнення і в'язниці - більше тисячоліття, починаючи з часів Київської Русі.

Покарання у виді позбавлення волі суперечить положенням Конституції України, в якій права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (ст. 22). Людина може бути затримана, заарештована або триматися під вартою (ст. 29). Кожному гарантується свобода пересування, вибір місця проживання, право залишати територію України, за винятком обмежень, що встановлюються законом (ст. 33). Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду (ст. 63). У новій Конституції України, на відміну від попередньої, де існувало позбавлення свободи, йдеться лише про обмеження прав і свобод людини і громадянина у передбачених законом видах: затримання, арешт, взяття під варту, тобто ув'язнення, що відповідає міжнародним нормам. Очевидно необхідне приведення даного покарання у відповідність з положеннями Конституції України.

Врешті покарання у виді позбавлення волі суперечить визначенню поняття покарання, яке дається у новому Кримінальному кодексі України. У ст. 50 Кримінального кодексу зазначається, що „Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину і полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого”. Законодавцем наголошується, що покарання полягає в „обмеженні” прав і свобод засудженого, а не їх позбавленні.

Позбавлення волі відрізняється від ув'язнення по своїй суті. У широкому і вузькому значенні позбавлення волі означає відбирання, втрачання, втрату, скасування волі, свободи і недоторканості особи, тобто заперечення волі і права на волю, якою людина наділена від природи і соціально. У більш вузькому, кримінально-правовому значенні позбавлення волі означає примусову ізоляцію і поміщення засудженого у кримінально-виконавчу установу на певний строк або довічно. Основними елементами даного виду покарання є: примусова ізоляція, поміщення в кримінально-виконавчу установу, строк. Втім точного визначення терміна „ізоляція” не існує і він може трактуватися по-різному, зокрема фізична і соціальна ізоляція, ізоляція від мікросередовища, від суспільства, всі правообмеження, які застосовуються до засуджених. При виконанні покарання примусові заходи об'єктивно і суб'єктивно поширюються: примусова праця, примусовий режим, примусове виправлення (виховання). Розширення примусу при виконанні покарання веде до втручання у права і свободи людини, які ні за яких обставин, надзвичайних подій не можуть бути скасовані. Кримінально-виконавчі установи також трактуються по-різному: виправно-трудові колонії, виховно-трудові колонії, колонії поселення, тюрми, в'язниці, арештні будинки. Отже, позбавлення волі не піддається точному науковому поясненню сутності, юридичному визначенню, і тому є недостатньо визначеним і надмірним.

За розповсюдженістю позбавлення волі як окремий, самостійний вид кримінального покарання застосовується у країнах колишнього радянського табору, але найбільш поширеним і сприйнятним у цивілізованому світі (демократичних країнах) є покарання у виді ув'язнення - „тюремне ув'язнення”. Відмінності у поняттях і змісті такі: позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Строк покарання встановлюється від одного року до п'ятнадцяти або довічно (ст. 63-64 КК України). Хоча при застосуванні позбавлення волі набуває більш широкого значення - відбирання, віднімання, скасування волі, прав і свобод людини. Ув'язнення полягає у обмеженні права засудженого на пересування і самовизначення шляхом взяття під варту і поміщенні його на певний строк, безстроково або довічно до в'язниці. При ув'язненні обмежуються, але зберігаються всі інші політичні і соціальні права і свободи людини. Ув'язнення - більш науково обґрунтований конкретний і юридично визначений вид кримінального покарання. У науковій літературі „тюремне” ув'язнення розглядається найвужче, як „тісне” розуміння позбавлення волі. Термін „тюремне ув'язнення” в українсь-кій мові неправильний, оскільки це тавтологія. Слово „тюремний” не є українським терміном, і тому повинні застосовуватися поняття „ув'язнення” - „в'язниця”. Ув'яз-нення більш відповідає поняттю обмеження права на свободу, тобто взяття під варту, арешт і тримання особи у в'язниці. Воно означає примусове обмеження права засудженого на пересування, самовизначення або розпорядження собою на свій розсуд. Ув'язнення передбачає обмеження фізичної свободи руху у просторі і часі. Основними атрибутами ув'язнення є: в'язничні кам'яні стіни, ґрати (решітки), камери, замкнені двері, замки, охорона, нагляд, контроль, безпека тримання. Камера у сучасному розумінні - приміщення готельного типу з усіма або мінімально необхідними для людини зручностями. Сучасна в'язниця технічно оснащена пенітенціарна, соціальна установа з розвиненою соціальною інфраструктурою, архітектурою, дизайном. У Європі в останні роки поширюються „віртуальні тюрми” - утримання засудженої особи „на дому”, охорона і спостереження за нею за допомогою електронного контролю. В'язниці поділяються на центральні і місцеві, закриті, напівзакриті, відкриті.

Таким чином, у законодавстві кримінально-правового комплексу необхідні не часткові, а докорінні зміни, зокрема: у кримінальному законодавстві доцільно замінити покарання у виді позбавлення волі на ув'язнення і довічне ув'язнення. Ст. 63 потрібно викласти у такій редакції: „Ув'язнення на певний строк”.

1. Покарання у виді ув'язнення полягає у обмеженні права засудженого на свободу пересування і самовизначення шляхом взяття під варту і поміщення його на певний строк до в'язниці.

2. Ув'язнення застосовується до осіб, які вчинили тяжкі злочини, і встановлюється на строк від шести місяців до 15 років, за сукупністю злочинів, сукупністю вироків більше 15, але не більше 20 років.

По всьому тексту Кримінального кодексу необхідно замінити „позбавлення волі” на „ув'язнення”. У нормах Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів, проекті Кримінально-виконавчого кодексу термін „позбавлення волі” замінити на ув'язнення, передбачити в'язниці закритого, напівзакритого та відкритого типу, центральні та місцеві. Зосередити увагу на поводженні із ув'язненими згідно з міжнародними та європейськими нормами та стандартами. Такий підхід відповідає сучасній і майбутній стратегії, потребам суспільства, наближує Україну до виконання міжнародних норм і стандартів у сфері прав людини і поводження із правопорушниками.

2.2 Довічне позбавлення волі

Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.

Довічне позбавлення волі -- найсуворіший із усіх видів основних покарань. Цей вид покарання застосовується судом тільки тоді, коли воно вказане в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК.

Дане покарання встановлене лише за вчинення особливо тяжких злочинів. Про поняття таких злочинів див. ст. 12 та коментар до неї. Ними є злочини, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад 10 років або довічне позбавлення волі (передбачені ст. 112, ч. 2 ст. 115, ч. З ст. 258, ст. ст. 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443).

Це покарання застосовується тільки у випадках, коли суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Не застосовується довічне позбавлення волі до таких категорій осіб: 1) осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років; 2) осіб, що вчинили злочин у віці понад 65 років; 3) жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину; 4) жінок, що були в стані вагітності на момент постановлення вироку.

Особа, яка відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти підлягає кримінальній відповідальності за ст. 393.

Засуджені до довічного позбавлення волі не підлягають звільненню від відбування покарання з випробуванням (ст. 75), умовно-достроковому звільненню від відбування покарання (ст. 81).

Законом про амністію засудженим до довічного позбавлення волі це покарання може бути замінене на позбавлення волі на певний строк (ст. 85, ч. З ст. 86). Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років (ст. 87).

Висновок

Значна роль покарання у боротьбі зі злочинністю не виправдовує тенденції до його ужорсточення, яка спостерігалася багато років. Позбавлення волі превалює і в судовій практиці. Судами України за останні роки до позбавлення волі засуджувалося до 60% підсудних. Причини цього полягають, очевидно, не тільки в зростанні злочиності, а й в поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, що найкращий засіб боротьби зі злочинністю -- ужорсточення покарання. Таку позицію необхідно змінювати. Історія боротьби зі злочинністю у багатьох країнах, незалежно від їх суспільного ладу, свідчить, що ужорсточення покарання не дає бажаних наслідків. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в його несправедливості, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів, тому значущість покарання у боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю та неминучістю застосування за кожний вчинений злочин. Роль, значення і виконання мети покарання багато в чому залежать від правильності його призначення і реалізації. Воно повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину. Тільки таке покарання винний та інші особи сприймають як остаточний і дійсно заслужений наслідок злочинної поведінки.

Застосування покарання завжди повинно здійснюватися з додержанням основних напрямків, притаманних кримінальній політиці:

а) застосування суворих зоходів покарання до осіб, що вчинили тяжкі злочини;

б) застосування менш суворих заходів покарання, передусім покарань, не пов'язаних з ізолюванням винного від суспільства, і навіть умовного засудження або відстрочення виконання покарання до осіб, які уперше вчинили менш тяжкі злочини або злочини, що не являють великої суспільної небезпеки.

Поєднання цих двох напрямків є обов'язковим у здійсненні каральної політики судових органів на сучасному етапі боротьби зі злочинністю.

Список використаних джерел

1. Конституція України. - К. Преса України. - 1997. - 80с.

2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - №25 - 26. - С. 131.

3. Соборное уложение 1649 г. / Российское законодательство X--XX веков. -- М., 1986. -- Т. 3. - С. 56-84.

4. Артикулы воинские / Российское законодательство X--XX веков. -- М., 1987. -- Т. 4. -- С. 206--370.

5. С о ц к и й Ю.Ф. Правовое регулирование исполнения уголовного наказания в виде лишения свободы в дореволюционной России. Автореф. дис... канд. юр. наук. -- Рязань, 1998. -- С. 9.

6. Учреждения для управления губерний / Российское законодательство X--XX веков. -- М., 1987. - Т. 5. - С. 167-321.

7. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных / Свод Законов Российской империи. - С.-Пб., 1890. - Т. XV. - С. 326-724.

8. Закон Российской Федерации «Об учреждениях и органах, исполняющих уголовное наказание в виде лишения свободы» // Ведомости Сьезда народных депутатов РФ и ВС Российской Федерации. -- 1994. -- № 33. -- Ст. 1316.

9. Кримінальне право України: Заг. частина / Александров Ю.В. та ін. - К.: Правові джерела, 2002. - С. 291, 298, 299.; Кримінальне право України: Заг. частина / За ред. П.С. Матишевського та ін. - К.: Юрінком Інтер, 1997. - С. 313-340.

10. Мельник М.І., Хавронюк М.І. Попереднє слово. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. - К.: А.С.К., 2001. - С. 7.

11. Зубков А.И. Карательная политика России на рубеже тысячелетий. - М., 2000. - С. 9.

12. Дженіс М. та ін. Європейське право у галузі прав людини. - К.: АртЕк, 1997, - С. 337.

13. Новий тлумачний словник української мови / Укладачі: В. Ярошенко та ін. - К.: Аноніт, 2001. - Т. 1. - С. 516-517; Т. 3. - С. 511.

14. Рудник В.І. Позбавлення волі: негативні наслідки та заходи їхньої нейтралізації. - К.: Дія, 1999. - С. 22-41.

15. Дрьомін В. Інститут пробації в зарубіжному законодавстві // Вісник прокуратури. - 2001. - № 3(9). - С. 97-98.

16. Рудник В.І. Функції кримінального покарання у вигляді позбавлення волі: деклара-ції і реальність / Теорія оперативно-службової діяльності правоохоронних органів Украї-ни. - Львів, 2000. - С. 242-249.

17. Уголовное законодательство зарубежных сртан (Англии, США, Франции, Герма-нии, Японии). - М.: Зеркало, 1998. - С. 199-210.

18. Рудник В.І. Історичні аспекти-застосування кримінального покарання у вигляді позбав-лення волі в Україні / Науковий вісник УФЕІ. - 2000. - № 1. - С. 182-186.

19. Бажанов М.Г. Уголовное право Украины. Общая часть. - Днепропетровск: Издательство «Пороги», 1992.

20. Беляев Н.А. Цели наказания и средства их достижения. Л., 1963.

21. Гальперин И.М. Социальные изменения и содержание наказания. В кн.: Планирование мер борьбы с преступностью. М., 1982.

22. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій. -- К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 1996.

23. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак./За ред. Професорів М.І., Бажанова В. В., Сташиса В.Я., Тація. -- X.: Право,
1997.

24. Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С. Матишевського та ін. -- К.: Юрінком Інтер, 2001.

25. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник за ред. В. І. Шакуна. - К.: НАВСУ. - “Правові джерела”, 1998.

26. Комментарий к Уголовному кодексу РФ под ред. Ю.И. Скуратова и В.М. Лебедева, М., 1997.

27. Карпец И.И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы, М., Юридич. литература, 1973г.

28. Материалы теоретической конференции по вопросам советского исправительно-трудового права. М., 1957.

29. Ной И.С. Сущность и функции уголовного наказания в Советском государстве. Изд. Саратовского ун-та, 1973.

30. Новое уголовное право России. Учебное пособие. Общая часть. М.: Зерцало, ТЕИС, 1995.

31. Пестель П. И. Русская правда. Наказ Временному Верховному Правлению. - С.-П., 1906.

32. Таганцев Н.С. Русское уголовное право, т. 2. М., Наука, 1994.

33. Уголовный кодекс Украины: Научно-практический комментарий. Под ред. Яценко С. С., Шакун В. И. - К.: Правові джерела, 1998.

34. Утевский Б.С. Вопросы теории исправительно-трудового права и практики его применения. В сб. Материалы теоретической конференции по вопросам советского исправительно-трудового права. М., 1957.

35. Чезаре Беккариа. О преступлении и наказаний. -- М., 1939.

36. Шаргородский М.Д. Наказание, его цели и эффективность. - Л., 1973.