Звільнення від кримінальної відповідальності

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА

«Звільнення від кримінальної відповідальності»

Виконав: курсант ІГБ 07-4

рядовий міліції

Батовський Є.В.

Перевірив:

ХАРКІВ-2009



Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття і види звільнення від кримінальної відповідальності і покарання

Розділ 2. Умовне засудження

Розділ 3. Відстрочка виконання вироку

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Актуальність теми дослідження. Злочинність являє собою складне соціальне явище, що має свої об'єктивні причини і умови. Здійснення на сучасному етапі задачі зниження рівня злочинності можливо лише шляхом правильного застосування в боротьбі з правопорушниками заходів громадського впливу і державного примусу, правильної координації діяльності громадськості і державних органів.

В комплексі заходів направлених на скорочення і ліквідацію злочинності в нашій державі важливе значення має і кримінальне законодавство.

Кримінальний закон повинен забезпечити диференційований підхід до правопорушників. До осіб, що неодноразово порушили кримінальний закон або скоїли тяжкі злочини необхідно застосовувати суворі міри покарання. До тих же хто винен в скоєні діянь, що не являють великої суспільної небезпеки, кого можна виправити без ізоляції від суспільства, слід, економно витрачаючи кримінальну репресію, застосовувати заходи покарання, що не пов'язані з позбавленням волі, та умовне засудження або відстрочку виконання вироку.

Серед заходів, що забезпечують виправлення і перевиховання без ізоляції від суспільства правопорушників, які вчинили менш серйозні злочини, умовне засудження та відстрочка виконання вироку відіграють важливу роль. Внаслідок того, що умовне засудження та відстрочка виконання вироку знаходять все більше розповсюдження, вивчення ефективності їх застосування і подальше вдосконалення цих інститутів набуває важливого значення як для практики так і для сучасної правової науки.

Умовне засудження та відстрочка виконання вироку застосовувалися ще в радянському суспільстві та вивчалися тодішніми вченими. Тому ступінь наукової розробки проблеми можна визначити як достатньо досліджений. Зокрема відомі і використані монографії таких авторів як Гальпєрін І. М Див.: Гальперин И. М. Наказание: социальная функция, практика применения. - М. - 1983.., Скібіцкій В. В Див.: Скибицкий В. В. Освобожление от уголовний ответственности и отбывания наказания. - К. - 1987.., Зєльдов С. Й Див.: Зельдов С. И. Освобождение от наказания и от его отбывания. - М. - 1982.., Сідорова В. М Див.: Сидорова В. М. Отстрочка исполнения приговора несовершеннолетнему. - М. - 1982.. Також вже в період незалежності України вийшла монографія українського автора Ломако Володимира Андрійовича Див.: Ломако В. А. Отстрочка исполнения наказания. - К. - 1992.. На сучасному етапі вийшли і окремі статті Ткаченка В. М., Михлина А. П., Шмарова Н. в яких лише дотично зачіпаються окремі аспекти окресленої проблеми.

Предметом дослідження є суспільні відносини, що виникають в процесі призначення кримінального покарання, зокрема при застосуванні таких інститутів як умовне засудження та відстрочка виконання вироку.

Безпосереднім об'єктом дослідження в даній бакалаврській роботі стали норми чинного законодавства України в сфері застосування умовного засудження та відстрочки виконання вироку, що містяться в Конституції України, в кримінальному кодексі України, кримінально-процесуальному кодексі України, в постановах Пленуму Верховного Суду України "Про виконання судами України законодавства з питань призначення покарання", "Про практику застосування судами України процесуального законодавства при вирішенні питань пов'язаних з виконанням вироків".

Методологічною основою бакалаврської роботи стали наукові принципи об'єктивності і історизму та дослідницької мети, що ґрунтуються на них. Зокрема бакалавром широко були використані такі методи, як формально-догматичний, порівняльно-правовий, звернення до інших правознавчих наук, статистичної обробки фактичного матеріалу, живого пізнання, особистого спостереження суспільної дійсності та ряд інших. Кожен з них у конкретному випадку використовувався, як правило, не в чистому вигляді, а в поєднанні з іншими.

Основна мета даного наукового дослідження полягає в тому, щоб на основі вивчення та узагальнення правозастосовчої практики та досвіду, досягнень правознавчої науки розкрити суть та зміст таких інститутів кримінального права як умовне засудження та відстрочка виконання вироку в сучасних умовах нашої держави.

Відповідно до поставленої мети бакалаврської роботи зроблена спроба вирішити наступні завдання:

розкрити суть інституту звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, а також яке місце в ньому займає умовне засудження та відстрочка виконання вироку;

всебічно проаналізувати та описати вказані вище інститути, а також порядок їх застосування на сучасному етапі;

дослідити зміст кримінально-правового інституту умовного засудження та відстрочки виконання вироку в Україні



Розділ 1. Поняття і види звільнення від кримінальної відповідальності і покарання

Одним з проявів гуманізму в кримінальному праві є інститут звільнення від покарання. Сутність даного інституту полягає в тому, що суд вправі звільнити особу, що винна у вчиненні злочину:

а) від призначення покарання;

б) від реального відбування покарання;

в) від подальшого відбування частково відбутого покарання, призначеного

вироком суду.

Значення інституту звільнення від покарання визначається тим, що він стимулює скоріше пристосування правопорушника до вимог правопорядку, до норм соціальної поведінки, дозволяючи при цьому економити засоби кримінальної репресії.

Матеріальною основою звільнення від покарання є недоцільність або неможливість його виконання в силу невеликої суспільної небезпеки особи винного, втрати винним цієї небезпеки або зміни стану здоров'я засудженого. Ця загальна підстава конкретизується в залежності від виду звільнення від покарання.

За діючим законодавством звільнення від покарання - це звільнення

від кари, від певних позбавлень і обмежень прав, що являється змістом покарання і реально випробуваних засудженим в процесі відбування призначеного покарання, а також звільнення від судимості - правового наслідку призначеного для відбування покарання, засудження.

Як правило звільнення від покарання тягне за собою припинення кримінального правовідношення. В порядку виключення можна вказати на випадки коли до неповнолітнього, що вчинив злочин, який не являє великої суспільної небезпеки, і виправлення якого, на думку суду, можливе без застосування кримінального покарання, застосовуються примусові заходи виховного характеру, що не є кримінальним покаранням, а також випадки, коли до особи, що вчинила злочин в стані осудності, але до винесення вироку захворівшу на душевну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії та керувати ними, і тому не підлягає покаранню, то за призначенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, а після видужання - покарання.

Припиненням кримінального правовідношення для особи, що винна у вчиненні конкретного злочину являється вичерпаною кримінальна відповідальність, але, на відміну від звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення тільки від покарання, коли воно здійснюється судом при винесенні обвинувального вироку, є реалізацією кримінальної відповідальності.

Проведення чіткого розмежування між звільненням від кримінальної відповідальності і звільнення від покарання являється не тільки правовою, але і етичною проблемою, остільки мова йде про визнання чи невизнання особи винного у вчиненні злочинного діяння Див.: Кригер Г. А. Советское уголовное право (общая часть). - М., 1988. - с. 283..

Отже, поняття "звільнення від кримінальної відповідальності" і "звільнення від покарання" юридично нерівнозначні. Це різні по змісту хоч і взаємопов'язані правові інститути.

Звільнення від кримінальної відповідальності відрізняється від звільнення від відбування покарання тим, що при звільненні від кримінальної відповідальності особа, о вчинила діяння, не засуджується судом, йому не виноситься вирок і звільнення здійснюється на любій стадії кримінального судочинства до винесення вироку, а звільнення від відбування покарання можливе тільки після засудження, призначення покарання, тобто винесення вироку.

Але звільнення від кримінальної відповідальності і відбування покарання. Тобто застосування кримінально-правових засобів примусу до порушника, не виключає застосування відносно нього засобів громадського впливу. Але застосовані заходи в цьому випадку знаходяться за межами матеріального кримінального права. Разом з тим кримінальний закон, передбачаючи виправлення і перевиховання особи шляхом застосування громадських заходів впливу, переслідує досягнення покарання, виконання задач кримінального законодавства, тобто досягнення того ж ефекту, що і при покаранні за суспільно небезпечні діяння, що передбачені кримінальним законом.

Звільнення від кримінальної відповідальності і відбування покарання як форма реалізації кримінальної відповідальності передбачає також досягнення цілей покарання в випадках вчинення особою суспільно-небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом, тобто звільняючи особу від застосування примусу, передбаченого кримінальним законом, таке звільнення передбачає досягнення цілей покарання, але засобами, що лежать за межами кримінального права.

Інститут звільнення від кримінальної відповідальності і відбування покарань органічно притаманний сучасному кримінальному праву, йому багато приділялось уваги в кримінальному законодавстві. Але тільки на сучасному етапі розвитку суспільства це інститут набув властивих йому специфічних рис і може виконувати важливу соціальну функцію боротьби зі злочинністю в широких масштабах, ефективних формах і гуманними методами Див.: Коржанський М. Й. Кримінальне право України (загальна частина). - К., 1996. - с. 276..

Звільнення від кримінальної відповідальності і від відбування покарання - важливий матеріально-правовий інститут, що призваний засобами, які виключають відбування покарання (повністю або частково), виправляти або перевиховувати осіб, що вчинили суспільно-небезпечні діяння, передбачені кримінальним законом, сприяти досягненню цілей покарання і виконанню задач кримінального законодавства в боротьбі зі злочинністю.

В юридичній літературі нерідко вказується, коли мова йде про звільнення від кримінальної відповідальності і відбування покарання, що покарання заміняється іншими мірами примусу, мірами громадського впливу та ін. Разом з тим слід ще раз підкреслити. Що кримінальна відповідальність - складний кримінально-правовий інститут - проходить ряд послідовних етапів, на кожному з яких застосовуються заходи, які властиві тільки цьому етапу. Інститут звільнення від кримінальної відповідальності і відбування покарання призваний індивідуалізувати застосування засобів примусу до осіб, що вчинили суспільно-небезпечні діяння з врахуванням принципу економії репресій, і діяти на кожному етапі кримінальної відповідальності. І якщо при звільненні від кримінальної відповідальності державі достатньо прикласти мінімум примусу (дізнання, розслідування), то для застосування умовно-дострокового звільнення необхідні уже більші затрати, а також відбуті засудженим частини призначеного покарання.

На кожній наступній стадії кримінальної відповідальності роль примусу збільшується, а звільнення застосовується лише тоді, коли особа, що вчинила суспільно-небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом, не представляє великої суспільної небезпеки, а виправлення або перевиховання її можливе без застосування або подальшого відбування кримінального покарання.

В сучасних умовах покарання перестало бути єдиною реакцією держави на злочин. Широко застосовуються і інші методи. Це засудження без призначення покарання, звільнення від відбування покарання, застосування примусових заходів виховного характеру, що не являються кримінальним покаранням, а також звільнення від кримінальної відповідальності і, звісно, від відбування покарання з застосуванням заходів адміністративного стягнення або громадського впливу. В цих випадках закон не переслідує цілі кари, хоча злочин і вчинено. Але у всіх випадках закон застосовує ці форми реалізації кримінальної відповідальності при умові. Що виправлення або перевиховання особи можливе без застосування кримінального покарання або ця ціль уже досягнута. Характерно, що законодавство, відмовившись в цих випадках від принципу невідворотності покарання, не відмовилось від принципу невідворотності відповідальності, переслідуючи при цьому ціль виправлення і перевиховання осіб, що вчинили суспільно-небезпечні злочини і до осіб, о не являють великої суспільної небезпеки, все ж таки ці випадки виводяться за рамки застосування покарання, але переслідують ціль виправлення і перевиховання осіб, що вчинили суспільно-небезпечні діяння. Цілі кримінального покарання і цілі передбачені інститутом звільнення від кримінальної відповідальності і відбування покарання в своїй сутності співпадають. Але при звільненні більше проявляється гуманізм сучасного кримінального законодавства. Ще переконливіше вимальовується основна ціль покарання: виправлення і перевиховання осіб, о вчинили суспільно-небезпечні діяння. На повну силу проявляється і принцип сучасного кримінального права - принцип економії репресії. В цьому випадку досягається той же результат, що і при відбуванні покарання, але затрачаються на це значно менші зусилля суспільства і досягається він більш гуманними засобами. Тому можна констатувати, що досягнення цілей покарання переслідується і при звільненні від кримінальної відповідальності і відбування покарання.

Разом з тим слід відмітити, що засоби досягнення цих цілей інші. Ця специфіка і формує інститут звільнення від кримінальної відповідальності і відбування покарання, вона являється його відмінною рисою, властивою тільки звільненню Див.: Чернишова Н. В. Кримінальне право України. - К., 1995р. - с. 102..

Основне місце у виправленні і перевихованні надається перш за все роботі громадськості, трудовим колективам та громадським організаціям. Разом з тим в законодавстві, що регламентує застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності і відбування покарання. Значна увага приділяється обов'язковим вимогам до поведінки звільнених , виконання (або невиконання) яких пов'язано з настанням певних, зазначених в законі, наслідків. Ці вимоги направлені на стимулювання правомірної, активної поведінки звільненого, що доказує його виправлення або перевиховання. Довір'я, що оказане звільненому, а також гуманізм, виражений в звільненні винного від відповідальності або від відбування покарання, як передбачається, також повинні проявитися в його прагненні доказати своє виправлення або перевиховання зразковою поведінкою.

При звільненні від кримінальної відповідальності і відбуванні покарання цілі попередження досягаються своєобразно. Перш за все слід врахувати, що звільнення застосовується до осіб, що не представляють великої суспільної небезпеки. Тому контроль трудових колективів, громадських організацій за поведінкою таких осіб, індивідуальна робота, що проводиться з ними, як показує практика, лише за незначними виключеннями, дають позитивні результати. Такі особи не вчиняють злочинів. Аналіз випадків, коли звільнення виявилося неефективним показує, що в своїй більшості вони були результатом необґрунтованого звільнення, або незадовільної виховної робити, точніше, відсутності виховної роботи з звільненими від кримінальної відповідальності або відбування покарання. Особливо чітко це проглядається з неповнолітніми, притягненими до кримінальної відповідальності за повторно вчинені злочини. Слід також враховувати, що при звільненні від кримінальної відповідальності і відбування покарання застосовується умовне звільнення, що передбачає усунення відповідальності або відбування покарання під певною умовою. Цю умову звільнений повинен виконувати, притримуючись встановлених законом правил поведінки на протязі іспитового терміну. Порушення умови випробування може потягнути відбування покарання. Таким чином, на протязі визначеного часу на умовно звільнених впливає і загроза відбування покарання. Обговорення вчиненого в колективі або громадській організації, проведення виховної роботи і встановлення контролю за поведінкою звільненого, його звітність перед членами колективу чинить великий вплив не тільки на засудженого, але й на всіх присутніх або тих, що беруть участь в цій роботі, всіх членів даного колективу. Таким чином, мета кримінального покарання досягається і у випадках звільнення від кримінальної відповідальності і відбування покарання.

Звільнення від кримінальної відповідальності і відбування покарання неповнолітніх, що вчинили суспільно-небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом, застосовується на більш пільгових умовах, особлива увага надається виховним і виховно-примусовим заходам, ціль яких перш за все сприяти тому, що неповнолітні розвивалися в правильному напрямку і стали корисними членами суспільства.

Звільнення від кримінальної відповідальності і відбування покарання сприяє викоріненню злочинності. Діюче Кримінальне законодавство передбачає наступні види звільнення від кримінальної відповідальності:

Звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок відпаду суспільної небезпеки діяння, або особи, що його вчинила;

Звільнення від кримінальної відповідальності з притягненням до адміністративної відповідальності ;

Звільнення від кримінальної відповідальності з передачею справи в товариський суд;

Звільнення від кримінальної відповідальності з передачею винного на поруки ;

Звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок збігу строків давності ;

Звільнення від кримінальної відповідальності осіб, що вчинили злочин у віці до 14 років.

Всі види звільнення від кримінальної відповідальності, що виключенням звільнення від кримінальної відповідальності з передачею винного на поруки, являються безумовними. Це означає, що винний звільняється від кримінальної відповідальності без пред'явлення до нього яких-небудь вимог, що відносяться до подальшої його поведінки, порушення яких на протязі визначеного строку тягне за собою відміну звільнення.

Звільнення від кримінальної відповідальності процесуально оформляється постановою або поданням про припинення кримінальної справи (ст. ст. 6, 7, 8, 9 КПК). Воно може бути застосоване судом, органами прокуратури, слідчим, органами дізнання, зі згоди прокурора.

Діюче законодавство передбачає наступні види звільнення від покарання:

Звільнення від покарання внаслідок зникнення суспільної небезпеки особи, що вчинила злочин ;

Звільнення від покарання в силу збігу строків давності виконання обвинувального вироку;

Умовне засудження ;

Відстрочка виконання вироку ;

Умовно-дострокове звільнення і заміна покарання м'якшим ;

Звільнення від відбування позбавлення волі особі, якій виконання вироку було відстрочено до закінчення військових дій;

Звільнення від покарання в силу акта амністії або помилування Див.: Чернишова Н. В. Кримінальне право України. - К., 1995. - с. 106..

За загальним правилом кримінальна відповідальність реалізується в покаранні, що застосовується судом до осіб, які винні у вчиненні злочину. Однак, досягнення цілей боротьби із злочинністю в ряді випадків можливе без притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності або ж при їх засудженні, але із звільненням від реального відбування покарання.

Внаслідок цього кримінальному праву відомі інститути звільнення від кримінальної відповідальності та звільнення від відбування покарання.

Хоча ці інститути за своїм призначення та змістом дуже схожі між собою, проте за юридичними наслідками вони різні.

Звільнення від кримінальної відповідальності - це здійснювана відповідно до кримінального і кримінально-процесуального закону відмова компетентних органів держави від застосування заходів кримінально-правового характеру по відношенню до особи, яка скоїла злочин.

Під звільненням від покарання треба розуміти рішення, яке приймається уповноваженими на те органами держави, про незастосування покарання до особи, яка визнана винною і засудженою, та про звільнення її від подальшого відбування покарання.

Звільнення від покарання відрізняється від звільнення від кримінальної відповідальності за наступними ознаками:

а) Від кримінальної відповідальності звільняються особи, які вчинили діяння, що мають ознаки злочину, який не становить великої суспільної небезпеки. Від покарання можуть бути звільнені особи, які засуджені за вчинений злочин.

б) Звільнення від кримінальної відповідальності може бути здійснено шляхом припинення кримінальної справи судом, прокурором, а також слідчим і органом дізнання за згодою прокурора. Звільнення від покарання здійснюється тільки судом за винятком звільнення від покарання в порядку амністії та помилування.

в) звільнення від кримінальної відповідальності не тягне за собою судимості. При звільненні від покарання особа вважається судимою.

Існування різних видів цих інститутів зумовлено прагненням більш детально врегулювати відносини, які виникають при застосуванні інституту звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання.

Розділ 2. Умовне засудження

Інститут умовного засудження є яскравим проявом гуманізму і економії кримінальної репресії при здійсненні правосуддя.

За своєю юридичною природою умовне засудження є умовним звільненням засудженого від відбування покарання у вигляді позбавлення волі або виправних робіт з метою виправлення і перевиховання без реального застосування призначеного покарання з наступним можливим звільненням від покарання при виправленні засудженого або направленням для відбування призначеного вироком покарання, коли мета виправлення не була досягнута.

Інститут умовного засудження має багато ознак і особливостей, що ускладнює вияв його суті, юридичної природи. Закон не викриває його поняття. В літературі його вважають:

відстроченням виконання покарання;

умовним застосування покарання ;

особливим порядком відбування покарання;

особливою формою звільнення від покарання.

В певній мірі умовне засудження має всі ці ознаки.

Не будучи покаранням, умовне засудження виступає однією з форм реалізації кримінальної відповідальності.

Умовне засудження - це звільнення особи під певними вимогами до неї від реального відбуття позбавлення волі або виправних робіт.

Вводячи умовне засудження в якості інституту кримінального права законодавець виходив із вказівок про необхідність постійного і діючого сполучення різних форм переконання і примусу, про важливість широкого втілення умовного засудження в практику боротьби із злочинністю Див. Кригер Г. А. Советское уголовное право (общая часть). - М., 1988. - с.296..

За допомогою умовного засудження кримінальна відповідальність реалізується в три етапи: після призначення покарання у вигляді позбавлення волі або виправних робіт і прийняття рішення про застосування умовного засудження здійснюється умовне звільнення особи від реального відбування покарання; потім йде етап виправлення і перевиховання засудженого, обмежений рамками іспитового строку; після закінчення вказаного строку і в залежності від досягнення поставленої мети настає один з двох можливих правових наслідків: звільнення від призначеного вироком покарання або направлення для його відбування.

Отже, умовне засудження - це особлива форма звільнення від відбування покарання, умовне незастосування покарання. В умовному засудженні вдало поєднується - державний примус, громадський вплив і можливості досягнення загальних завдань покарання без ізоляції засудженого від суспільства. При умовному засудженні суд визнає особу винною у вчиненні злочину, призначає їй покарання і звільняє її під умовою відбування цього покарання.

Підставою умовного засудження є сукупність обставин, що стосуються як вчиненого злочину так і особи винного і свідчать про можливість виправлення та перевиховання засудженого без реального позбавлення волі або виправних робіт, але в умовах обов'язкового контролю за його поведінкою з боку вказаних у законі суб'єктів.

У законі немає будь-яких винятків для певних видів злочинів чи осіб, що їх вчинили, які не давали б підстав для застосування умовного засудження. Проте це не означає, що умовне засудження можу бути застосоване в усіх без обмеження випадках. Суд повинен переконатися про недоцільність відбування винним призначеного покарання.

Підстави застосування умовного засудження:

а) вчинення злочину, який не являє собою великої суспільної небезпеки; при вчиненні тяжкого злочину не може бути недоцільним відбування винним призначеного покарання;

б) наявність пом'якшуючих відповідальність обставин, зазначених в та відсутність обставин, які обтяжують відповідальність.

Особу винного:

а) позитивна суспільно-громадська характеристика - сумлінне ставлення до праці чи навчання, вчинення злочину вперше, та інше.

б) можливість досягнення мети покарання без ізоляції від суспільства, тобто доцільність реального відбування покарання, здатність цієї особи виправитися без реального відбування покарання.

Суд може застосувати умовне засудження до окремих учасників таких злочинів лише в тих випадках, коли встановлена другорядна роль цих осіб, а також якщо дії, що характеризують її особистість і обставини скоєння злочину дають підстави вважати недоцільним ізоляцію засудженого від суспільства.

Особистість умовно засудженого характеризується відсутністю в минулому судимості, позитивною оцінкою його праці, поведінки в побуті, чистосердечним каяттям у вчиненому злочині, прагненням загладити спричинену шкоду.

Обставинами, що знижують степінь суспільної небезпеки злочину, можуть бути необережна форма вини, від сутність корисних та інших негативних мотивів, вчинення злочину під впливом інших осіб, та інше. Однак з особливою обережністю суди повинні підходити до застосування умовного засудження до осіб, які хоча і визнані винними у менш тяжкому злочині або злочині, що не являє великої суспільної небезпеки, але в минулому неодноразово вчинювали злочини, а також, до осіб, до яких раніше вже застосовувались умовне засудження, або від строчка виконання вироку, оскільки за таких умов мета виправлення і перевиховання за допомогою даного інституту навряд чи може бути досягнута.

Особливо часто суди, в якості однієї з умов, що дають можливість застосування умовного засудження, вказують на першу судимість винного. Ця обставина в багатьох випадках свідчить про випадковий характер вчиненого злочину. Однак сама по собі перша судимість далеко не завжди відображає дійсну суспільну небезпечність особи. Якщо винний вчинив ряд злочинів і тільки завдяки своїй спритності і хитрощам ухилився від кримінальної відповідальності, до такої особи умовне засудження незастосовне Див.: Шмаров Н. Практика судів України в кримінальних справах. Призначення покарання та звільнення від нього. // Юридичний вісник України., 1997. - 20-26 лютого. - с. 24..

Не можна застосовувати умовне засудження і до осіб, які хоча і притягуються до кримінальної відповідальності вперше, але до цього наполегливо, на протязі тривалого часу проявляли себе негативним чином, злісно порушуючи правила суспільного співжиття.

Ступінь суспільної небезпеки особи визначається і її поведінкою після вчинення злочину. Якщо винний проявляє активне розкаяння, застосовує міри для ліквідації або зменшення спричиненої шкоди, являється з повинною, то це в ряді випадків може свідчити про те, що для його виправлення немає необхідності в реальному відбуванні покарання.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 4 червня 1993 р. №3 "Про виконання судами України законодавства з питань призначення покарання" вказує на те, що ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину належить визначати, виходячи з сукупності всіх обставин вчинення злочину (форми вини, мотиву, способу, обстановки і стадії вчинення злочину, тяжкості наслідків, ступеня участі кожного із співучасників у вчиненні злочину).

Крім обставин, що безпосередньо характеризують злочинне діяння і винну особу, суди, застосовуючи умовне засудження, враховують сімейний стан винного, наявність у нього на утриманні малолітніх дітей , недієздатних батьків, серйозні захворювання у нього або членів його сім'ї.

При застосуванні умовного засудження суди виходять не тільки із цілей виправлення і перевиховання засуджених, але і попередження вчинення нових злочинів засудженими ті іншими особами Див.: Зельдов С. И. Освобождение от наказания и его отбывания. - М., 1982. - с. 24..

Відповідно до законодавства умовно призначатися можуть тільки позбавлення волі і виправні роботи. Суд визначає термін позбавлення волі або виправних робіт, а потім постановляє їх умовними. Умовне засудження повинно застосовуватись до всього строку позбавлення волі або виправних робіт, призначених вироком суду, а не до частини цього строку. Необхідність в реальному відбуванні винним хоча б частини строку покарання свідчила б про відсутність підстав для умовного засудження. Інші покарання, наприклад висилка, громадська догана, звільнення з посади не можуть бути назначені умовно, оскільки їх природа виключає умовне незастосування. Неможливо застосувати умовно звільнення з посади, оскільки залишення винного на займаній посаді спричиняє шкоду державним і суспільним інтересам; неможливе умовне незастосування громадської догани і т. д.

При умовному засудженні крім штрафу, як додаткового покарання можуть бути також призначені додаткові покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового або спеціального звання, позбавлення батьківських прав. Додаткові покарання при умовному засудженні відбуваються реально..

Конкретний розмір штрафу та строки його сплати при застосуванні умовного засудження визначає суд, враховуючи загальні положення призначення даного додаткового покарання,матеріальний стан засудженого тощо. При цьому термін сплати штрафу не може виходити за межі іспитового строку умовного засудження.

Вивчення судової практики показує, що засудження пов'язане переважно з призначенням покарання в вигляді позбавлення волі. Виправні роботи при умовному засудженні - явище рідкісне, оскільки цей вид покарання в санкціях кримінально-правових норм частіше альтернативно сполучається з більш м'якими видами покарання, що реально призначаються в цих випадках. До того ж злочини, що не являють великої суспільної небезпеки, як було відмічено, нерідко дають суду можливість прийняти одне з рішень.

Важливою стороною умовного засудження виступає іспитовий строк. Призначивши конкретний вид і строк основного покарання і вказавши на умовний його характер, суд визначає іспитовий строк, який є складовою часиною умовного засудження.

Іспитовий строк - це встановлений вироком суду проміжок часу, на який особа умовно звільняється від реального відбування призначеного основного та додатковий (крім штрафу)покарань і протягом якого за нею здійснюється контроль, а також застосовуються інші передбачені законом форми державного і громадського впливу з метою її виправлення та перевиховання Див.: Беляев Н. А. Советское уголовное право (общая часть). - М., 1980. - с. 341..

По конкретній справі суд повинен визначити в законних межах тривалість іспитового строку з таким розрахунком, щоб умовно засуджений зміг за цей час довести своє виправлення. Ця ціль буде досягнута якщо умовно засуджений на протязі іспитового строку не вчинить нового умисного злочину, що потягне за собою покарання у вигляді позбавлення волі. В таких випадках умовно призначене покарання взагалі не приводиться в виконання і в відповідності з п., особа вважається несудимою з дня закінчення іспитового строку.

Суд встановлює тривалість іспитового строку виходячи із конкретних обставин справи: характеру вчиненого злочину і міри призначеного за нього покарання, особистості винного, із оцінки сили позитивного впливу трудового колективу, громадськості, сім'ї на умовно засудженого в досягненні ним виправлення і перевиховання. Чим більше у суду впевненості в виправленні і перевихованні умовно засудженого тим менше іспитовий строк, і навпаки Див.: Лейленд П. Кримінальне право: злочин, покарання, судочинство. - К., 1996. - с. 263..

Умовний характер звільнення від реального відбування основного покарання пов'язаний з виконанням умовно засудженим ряду вимог: невчинення протягом іспитового строку будь-якого умисного або необережного злочину; недопущення систематичних (три і більше разів) порушень громадського порядку, що потягли за собою застосування заходів адміністративного стягнення або громадського впливу; сплати штрафу; засуджений переданий для виправлення трудовому колективу або громадській організації не повинен залишати цей колектив з метою ухилитися від громадського впливу і має довести своє виправлення.

Разом з тим законодавець виходить із активної участі громадськості в вирішенні питання про застосування до конкретного правопорушника умовного засудження і проведення з умовно засудженим виховної роботи для його перевиховання і виправлення. У вихованні і виправленні умовно засуджених велика роль громадський організацій і трудових колективів робітників, службовців, колгоспників. Враховуючи обставини справи, особу винного, а також клопотання громадський організацій або трудових колективів за місцем роботи винного про його умовне засудження, суд може передати умовно засудженого цим організаціям або колективу для перевиховання і виправлення. При відсутності такого клопотання суд може покласти на певний трудовий колектив або особу за її згодою обов'язок на нагляду за умовно засудженим і проведенню з ним виховної роботи .

Пленум Верховного Суду України вказує, що при задоволенні ходатайства громадськості про передачу умовно засудженого для виправлення і перевиховання, суди повинні роз'ясняти колективу високу моральну відповідальність за проведення з умовно засудженим виховної роботи і надавати колективу необхідну допомогу. Виключну увагу в цьому відношенні слід приділяти умовно засудженим неповнолітнім, перевиховання який потребує повсякденної турботи Див.: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 4 червня 1993р. №3 "Про виконання судами України законодавства з питань призначення покарання".

.

Велику роль у виховній роботі відіграє облік умовно засуджених і загальний контроль за їх поведінкою. Це та інше покладено на суд, що виніс вирок. Ефективність цього роду діяльності судів залежить від чітко налагоджених зв'язків з трудовими колективами, громадськими організаціями, що взяли на себе обов'язок по нагляду за умовно засудженим і проведенню з ним виховної роботи.

Контроль за поведінкою умовно засудженого також покладається на органи внутрішніх справ, а щодо неповнолітніх на комісії у справах неповнолітніх при виконавчих комітетах місцевих рад.

У разі систематичних (не менше трьох разів) порушень умовно засудженим протягом іспитового строку громадського порядку, що потягли за собою застосування заходів адміністративного стягнення або громадського впливу, суд за поданням органу внутрішніх справ, а що неповнолітніх - комісії у справах неповнолітніх може винести ухвалу про скасування умовного засудження і про направлення засудженого для відбування покарання призначеного вироком .

Якщо умовно засуджений переданий на виправлення і перевиховання, а також під нагляд громадській організації або трудовому колективу, не виправдав їх довіри, порушив обіцянку зразковою поведінкою і чесною працею довести своє виправлення або залишив трудовий колектив з метою ухилитися від громадського впливу, то за клопотанням громадської організації або трудового колективу суд може винести ухвалу про скасування умовного засудження і про направлення засудженого для відбування покарання призначеного вироком. Громадськість, таким чином, має сильні важелі впливу на умовно засуджених, що ухиляються від добросовісного виконання умовного засудження.

Повторне умовне засудження не допускається.

Якщо умовно засуджений протягом іспитового строку не вчинює будь-якого нового злочину і при цьому умовне засудження не скасовується з інших передбачених законом підстав, то він автоматично звільняється від покарання і вважається таким, що не має судимості .

Таким чином, умовне засудження можна розглядати як один із таких заходів державного впливу на злочинців з допомогою яких здійснюється поступовий перехід до заміни заходів кримінальної репресії заходами громадського впливу.

Найбільш визнаний погляд, відповідно до якого умовне засудження розглядається як особлива форма звільнення від покарання. Співставлення даного інституту з іншими видами звільнення від покарання дозволяє виявити спільні для них риси. У всіх випадках звільнення від покарання, в тому числі і при умовному засудженні, винна особа фактично не відбуває покарання. Як і при інших формах звільнення від покарання, умовне засудження співпадає з заходами громадського впливу.

Таким чином умовне засудження - це одна із форм звільнення від покарання, що заснована на переконанні суду про недоцільність відбування винним призначеного покарання взагалі при умові невчинення на протязі іспитового терміну нового умисного злочину, а також, належного відношення до громадського порядку та встановленим правилам поведінки.

Розділ 3. Відстрочка виконання вироку

Ще одним видом звільнення від відбування покарання є відстрочка виконання вироку.

Відстрочка виконання вироку за своєю правовою природою є умовним звільненням засудженого від реального відбування покарання у вигляді позбавлення волі з метою виправлення і перевиховання його без ізоляції від суспільства, але в умовах постійного контролю за його поведінкою з наступним можливим звільненням від покарання в разі сплати штрафу і виправлення або направленням для відбування призначеного вироком покарання, коли штраф не був сплачений, або ця мета не була досягнута Див.: Сидорова В. М. Отсрочка исполнения приговора несовершеннолетнему. - М., 1982. - с. 4..

Відстрочка виконання вироку являє собою форму реалізації кримінальної відповідальності. Винесенням обвинувального висновку винний від імені держави засуджується за вчинений злочин, йому призначається покарання, яке буде реалізоване у випадку невиконання вимог, дотримання яких повністю залежить від нього.

Таким чином, в основу застосування відстрочки виконання вироку покладена відносно невисока суспільна небезпека діяння, про що свідчить невеликий строк позбавляння волі, що призначений за його вчинення. Одночасно повинна бути встановлена і відносно невисока суспільна небезпека винного, так як він вперше засуджується до позбавлення волі на строк до трьох років і його до того ж можна виправити і перевиховати без ізоляції від суспільства.

Обставини, які є підставами для надання відстрочки виконання вироку повинні бути підтверджені відповідними доказами Див.: п.8 Постанови Пленуму Верховного СУду України від 21 грудня 1992р. "Про порядок застосування судами України процесуального законодавства при вирішення питань пов'язаних з виконанням вироків"..

За допомогою відстрочки виконання вироку кримінальна відповідальність реалізується в три етапи:

Після призначення покарання у вигляді позбавлення волі і прийняття судом рішення про застосування відстрочки, відбувається умовне звільнення засудженого від реального відбування покарання з сплатою штрафу;

Настає етап виправлення і перевиховання засудженого, обмежений рамками терміну відстрочки виконання вироку, і, тільки після закінчення вказаного строку і залежно від досягнення поставленої мети і сплати штрафу настає один з двох можливих наслідків;

Звільнення від покарання або направлення для відбування призначеного вироком покарання.

Прийшовши до висновку про необхідність обрання особі позбавлення волі на строк до трьох років, суд зобов'язаний обговорити питання про можливість його виправлення і перевиховання без ізоляції від суспільства шляхом надання йому відстрочки виконання вироку. Суд повинен враховувати ознаки, що відносяться в певній степені до діяння, але головним чином слід враховувати ознаки, що характеризують особу винного, степінь його запущеності, його найближче оточення, мікросередовище, в якому знаходилась і буде знаходитись особа.

Увага суду перш за все повинна бути зосереджена на питанні, чи підлягає особа виправленню без направлення її в місця позбавлення волі.

Висновок про можливість виправлення і перевиховання неповнолітнього без ізоляції від суспільства повинен основуватись на всіх обставинах справи. Дуже важливо вияснити поведінку винного до вчинення злочину, умови його життя, виховання, його роль при вчиненні злочину, якщо він вчинений в співучасті, відношення до злочину, поведінку після вчинення злочину та інше.

При вирішення питання про застосування відстрочки виконання вироку суд враховує і ті зміни, які сталися уже в умовах життя і виховання особи (наприклад, прийняті заходи по усуненню причин і умов вчинення злочину) і які стануться після засудження (а саме: будуть покладені на особу певні обов'язки, встановлений передбачений законом державний і громадський контроль за її поведінкою).

Основою застосування відстрочки виконання вироку являється можливість виправлення і перевиховання особи, що вчинила злочин, за який вона "заслужила" позбавлення волі, без ізоляції від суспільства, тобто без реального відбування призначеного у вироку покарання.

Отже, для застосування відстрочки виконання вироку потрібно сукупність двох умов: об'єктивної (обставини справи) і суб'єктивної (характеристика особи винного). До числа об'єктивних обставин відноситься рівень, тобто характер, і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину - достатньо високий, оскільки особа засуджується до позбавлення волі, але не настільки істотний, щоб задачі загального і спеціального попередження вимагали негайної її ізоляції від суспільства. До суб'єктивних обставин відноситься характеристика особи винного.

Наявність лише однієї із вказаних обставин не може бути основою для застосування відстрочки виконання вироку. Одночасно необхідна наявність таких обставин справи, які свідчили б про те, що вчинений злочин - випадковий епізод в житті винного і він не потребує в реальній мірі покарання Див.: Ломако В. А. Отстрочка исполнения наказания. - К., 1992. - с. 8..

Таким чином вказані умови розглядаються судом в двох аспектах: спочатку - при обранні покарання у вигляді позбавлення волі на строк до трьох років, потім - при вирішенні питання про можливість надання засудженому відстрочки виконання вироку, якщо його виправлення і перевиховання можливі без ізоляції від суспільства.

Правильному застосуванню відстрочки виконання вироку сприяє усестороння підготовка справи до судового засідання на стадії передачі обвинуваченого до суду. Уже в розпорядчому засідання необхідно прийняти всі міри для вияснення обставин життя і виховання особи.

Особливу увагу при застосуванні відстрочки слід приділяти вивченню і оцінці особистості винного. Дані, що характеризують особу винного, які не проявились в діянні, повинні бути одержані судом із матеріалів справи, а саме, з показів свідків, представників громадськості і законних представників, із письмових доказів.

При відсутності в справах детальних характеристик обвинуваченого і даних про вчинені раніше правопорушення, застосування заходів виховного характеру необхідно заповнити ці прогалини попереднього слідства в судовому засіданні: детально перевірити всі обставини справи, допитати самого підсудного, його законних представників, представників з місця роботи або навчання, представників з місця проживання і встановити, чи можливо виправити його без направлення в місця позбавлення волі Див.: Гальперин И. М. Наказания: социальная функция, практика применения. - М., 1983. - с. 178..

Комплексне врахування об'єктивних і суб'єктивних даних, що характеризують зі всією повнотою суспільну небезпеку діяння і особу винного, - головна і вирішальна умова правильного застосування відстрочки виконання вироку.

Факт засудження до позбавлення волі за злочин, судимість за який знята або погашена немає правових наслідків і не перешкоджає застосуванню відстрочки виконання вироку. Однак питання про надання відстрочки виконання вироку таким особам слід вирішувати з особливою обережністю, оскільки прийняті раніше заходи не дали позитивного результату. Тому потрібна основана на аналізі всіх матеріалів справи тверда впевненість в тому, що відстрочка виконання вироку такій особі не буде помилковою Сташиц В. В. Уголовное право УССР (общая часть). - К., 1984. - с. 346..

Закон не обмежує коло злочинів, при засудженні за які допускається відстрочка виконання вироку, однак зобов'язує враховувати характер і ступінь їх суспільної небезпеки.

Без їх врахування неможливо правильно вирішити питання вибору виду і розміру покарання, досягнення цілей, які стоять перед покаранням. Без цього неможливо правильно вирішити питання і про можливості застосуванні відстрочки виконання вироку засудженому.

Застосовуючи відстрочку виконання вироку суд не скасує вид виправно-трудової колонії, в якій засуджений повинен відбувати покарання. Це питання вирішується судом при відміні відстрочки.

Відстрочка виконання вироку може бути призначена і судом вищестоящої інстанції. Суд касаційної і наглядової інстанції вправі зменшити строк відстроченого позбавлення волі або скоротити строк відстрочки.

Строк відстрочки втілює в собі загрозу реального застосування призначеного покарання в вигляді позбавлення волі, якщо засуджений порушить умови відстрочки, і перспективу звільнення від реального відбування призначеного позбавлення волі і, навіть, пільгового погашення судимості, якщо умови відстрочки будуть дотримані.

Важливе значення строку відстрочки і в тому, що відміна відстрочки виконання вироку можлива лише за порушення умов відстрочки, що вчинені і період проходження цього строку. Любе порушення, що лежить

за межами строку відстрочки, до уваги не береться.

Має значення і та обставина, що на протязі строку відстрочки засуджений визнається таким, що має судимість, що тягне за собою певні обмеження його прав та інтересів. Ліквідація судимості і пов'язаних з нею обмежень органічно пов'язується з поведінкою засудженого в період строку відстрочки.

Але об'єктивна оцінка поведінки засудженого можлива лише при належному контролі і нагляді за ним. Тому закон надає суду можливість покласти на трудовий колектив або окремих осіб обов'язок по нагляду за поведінкою засудженого і проведенню з ним виховної роботи, а також обов'язкове встановлення контролю за його поведінкою зі сторони адміністративних органів. Суб'єктами контролю виступають органи внутрішніх справ, командири військових частин, начальники установ і військових навчальних закладів, а при засудженні осіб, що не досягли вісімнадцятирічного віку, - комісії у справах неповнолітніх.

Нагляд і виховну роботу з засудженим за рішенням суду можуть проводити трудові колективи або окремі особи, які дали на це згоду.

Важливою особливістю строку відстрочки являється передбачена законом можливість встановлення судом певних вимог до поведінки засудженого, які визначають іспитовий характер засудження і умовність звільнення від відбування призначеного покарання. Ці вимоги чітко визначені в законі і характеризують всі випадки застосування відстрочки:

невчинення в період строку відстрочки любого нового злочину;

добросовісне відношення до праці та навчання;

невчинення порушень громадського порядку і трудової дисципліни, що потягнули за собою застосування заходів адміністративного стягнення або заходів дисциплінарного або громадського впливу.

Тривалість строку відстрочки повинна встановлюватись судом при аналізі і врахуванні всієї сукупності обставин, що характеризують діяння і особу винного. Не можна обмежуватися лише врахуванням особистісних якостей винного або степені його суспільної небезпеки.

Закінчення строку відстрочки виконання вироку не означає автоматичного звільнення засудженого від покарання, як при умовному засудженні. Звільнити засудженого від відбування покарання може тільки суд, залежно від сплати штрафу, ставлення засудженого до праці та його поведінки, зокрема виконання покладених судом обов'язків.

Офіційним приводом для судового розгляду цього питання є подання органу, який здійснював контроль за поведінкою засудженого в період відстрочки, де цей орган викладає основні результати контролю, а також висловлює свою думку щодо виправлення засудженого і можливості звільнення його від покарання. Разом з поданням в суд направляється контрольна справа, в якій містяться необхідні матеріали про поведінку засудженого. Порядок розгляду цього питання в суді регулює ст. 408¹ КПК України. Постанова судді з цього питання оскарженню не підлягає, але може бути опротестовано в порядку нагляду.

Правові наслідки відстрочки виконання вироку визначені в самому законі. По своєму характеру такі наслідки прийнято розмежовувати на позитивні і негативні. Конкретне їх настання в кожному випадку всеціло залежить від поведінки засудженого на протязі іспитового терміну. Засуджений ніби сам робить вибір із чотирьох можливих наслідків:

звільнення від реального відбування призначеного покарання;

дострокове погашення судимості;

відміна відстрочки з направленням для відбування призначеного судом строку позбавлення волі;

призначення покарання за сукупністю вироків.

Найбільш бажаним для держави, суспільства, самого засудженого і його близьких наслідком відстрочки є звільнення засудженого від реального відбування призначеного судом позбавлення волі. Позитивне рішення питання про звільнення від відбування покарання повинно основуватися на об'єктивній оцінці всієї сукупності даних про поведінку засудженого на протязі строку відстрочки, його відношення до праці і навчання, виконання покладених на нього обов'язків, дотримані загальноприйнятих норм моралі і права Див.: Зельдов С. И. Освобождение от наказания и от его отбывания. - М. - 1982.. - с. 128..

В діючому законодавстві відсутнє безпосереднє визначення підстав звільнення засудженого від покарання. Однак воно витікає із тексту закону і повинно визначатися судом в кожному випадку вирішення цього питання від протилежного - невчинення нового злочину, відсутність порушень громадського порядку або трудової дисципліни, що потягли за собою застосування заходів адміністративного стягнення або мір дисциплінарного або громадського впливу і відсутність доказів невиконання покладених на нього судом обов'язків.