Особиста безпека людини і національна безпека держави

45

Національна Академія державного управління

при Президентові України

Харківський регіональний інститут

Кафедра європейської та євроатлантичної інтеграції і національної безпеки

Реферат на тему:

«Особиста безпека людини і національна безпека держави»

Слухач групи З-77

Мусіяка Людмила Петрівна

Керівник

доцент ГОВОРУХА В.В.

Харків 2008

Вступ

Проблема безпеки має велике значення для будь-якої людської спільноти у зв'язку з необхідністю попередження і ліквідації загроз, здатних позбавити людей матеріальних і духовних цінностей, а в деяких випадках - і життя.

Однак найбільш гостро проблема національної безпеки стоїть перед сучасними посттоталітарними державами, у тому числі й перед Україною, які переживають один із найдраматичніших періодів у своїй історії. Цей період характеризується загостренням соціальних протиріч в усіх сферах життя суспільства, виникненням на їх підставі різноманітних і надзвичайно гострих конфліктів. Їх наслідками є людські жертви, надзвичайно гостра економічна криза, політична нестабільність, міжрегіональні та міждержавні конфронтації. Вузли місцевих конфліктів, що утворились на території посттоталітарних держав, загрожують національній безпеці не тільки соціумів, які їх породили, а й безпеці людської цивілізації в цілому. Тому не випадково проблема національної безпеки набула для посттоталітарних держав, у тому числі й для України, особливої актуальності.

У зв'язку з цим надзвичайно важливою є розробка комплексу проблем, пов'язаних з визначенням теоретичних основ міжнародної національної безпеки, особливостей забезпечення національної безпеки України у період свого становлення як незалежної, суверенної держави; усвідомлення сутності національних інтересів України в нових геополітичних умовах, основних загроз у сфері національної безпеки, а також сутності і загальної характеристики політичної, міжнародної, економічної, воєнної, демографічної, екологічної, інформаційної безпеки і шляхів їх забезпечення.

Актуальність цієї проблеми обумовлена також і тим, що на порозі третього тисячоліття проблема безпеки існування і розвитку усіх народів набула нового виміру. Цей вимір полягає в об'єктивному сплетінні усіх економічних, екологічних, політичних, воєнних, культурних процесів у межах окремих держав, народів і націй, а також між ними.

Питання безпеки стали справді глобальними питаннями і тому вимагають опрацювання адекватного розуміння сутності сучасної міжнародної і національної безпеки.

Гострота проблематики національної та міжнародної безпеки обумовлена також і тим, що деякі держави володіють воєнними засобами, якими можна знищити все живе на планеті. Але, якщо неможливо перемогти ані в ядерній, ані в неядерній війні між цими державами чи коаліціями, до складу яких вони входять (а ця можлива війна є загрозою для життєвих інтересів усіх народів), то всі питання щодо захищеності держав і народів від війни, пріоритету політичних засобів у забезпеченні їх національної безпеки набувають сьогодні першорядного значення.

З іншого боку, в умовах сучасних українських реалій, коли мають місце значне падіння обсягів виробництва, кризові явища в енергетиці, занадто повільне здійснення економічних реформ, зростання соціальної напруженості, політична роздрібненість суспільства (зокрема, внаслідок трансформації ціннісних орієнтацій), демографічні, екологічні та інші проблеми, змістом національної безпеки України є не тільки захист держави та її політичних інститутів, а й прав і свобод людини, матеріальних та духовних цінностей суспільства. Тому існування України як суверенної і стабільної в усіх відношеннях держави, її самозбереження, прогресивний розвиток і безпека неможливі без розробки і впровадження цілеспрямованої системної політики захисту національних інтересів від зовнішніх та внутрішніх загроз.

Національна безпека - це стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави, суспільних цінностей від зовнішніх та внутрішніх загроз. В тоталітарній державі національна безпека розуміється перш за все як безпека правителів держави - як від зовнішніх ворогів, так і від власних громадян. Головна відзнака національної безпеки в демократичній державі - це пріоритет захисту людини.

Нова доктрина національної безпеки в Україні повинна забезпечувати захист інтересів індивіда, громадянського суспільства, корпоративного сектора (виробників) і держави. З-поміж цього слід виділяти особисту, суспільну, корпоративну та державну безпеку.

З великої кількості об'єктів захисту в системі національної безпеки, тими, що потребують захисту протягом найближчих двох десятиліть, ми визнаємо наступні.

Людина та особиста безпека: приватне життя і приватна власність, культура, здоров'я, природа та и екологія, свобода віросповідань, свобода у виборі місця проживання та професії, свобода переміщень.

Суспільство: свобода зборів, свобода слова, свобода щодо організації та діяльності громадських організацій і партій, захист культурних цінностей.

Корпорації: захист приватної та корпоративної власності, захист комерційної таємниці, захист інтересів українських корпорацій на міжнародних ринках.

Держава: безпека кордонів і території, воєнна безпека, екологічна безпека, безпека ядерних об'єктів, безпека газових, нафтових та хімічних трубопроводів, захист від тероризму, безпека інформаційного простору, а також економічна безпека держави.

Першочерговим та системоутворюючим завданням є реформа "силових відомств".

Система національної безпеки - атрибут влади, а не її інструмент. Головна ціль реформи - поставити силові відомства на службу людині суспільству і державі, а не владі або її окремим працівникам.

Нова філософія національної безпеки України полягає в наступному:

- Перетворення української держави з посттоталітарної на демократичну;

- пріоритет людини та її прав;

- європейський цивілізований вибір і активний нейтралітет.

Основою нової філософії національної безпеки є верховенство права та дійові механізми розв'язання конфліктів між інтересами особистості, бізнесу, суспільства та держави При цьому пріоритетними визнаються інтереси особистості, індивідуума. Людина в безпеці - отже, у безпеці суспільство й держава.

Особиста та суспільна неможливі без виховання відповідального громадянина, здатного усвідомити своє "я" посередництвом суспільного "я". А отже, національна ідея України - це "я", освіта, культура та інформація - основа національної безпеки країни.

Корпоративні права та корпоративне право в Україні перебувають у зародковому стані і вимагають значного законодавчого розвитку.

Значна робота має бути проведена щодо посилення безпеки ядерних об'єктів, газових, нафтових та хімічних трубопроводів.

Однак найголовнішим завданням є реформування державного сектора системи національної безпеки.

Українська держава успадкувала радянську тоталітарну та "КДБ-зовану" систему правоохоронних органів, спецслужб і армії. Збереження таких недемократичних структур усередині нової держави постійно підсилює ризики повернення до авторитарної влади і тоталітарної держави.

Принципами організації державного сектора системи національної безпеки повинні стати:

- громадянський демократичний контроль над діяльністю військової організації держави

- організаційне та нормативно-правове розмежування функцій вищого політичного керівництва та оперативно-виконавчих

- централізація управління державним сектором системи національної безпеки

- стратегічне мислення та посилення аналітичної складової в роботі органів системи національної безпеки.

- домінування функції попередження та профілактики над реагуванням.

Корінних змін вимагає підхід до законодавчого забезпечення функціонування структур у сфері національної безпеки. Нове законодавство повинно регулювати саме порядок функціонування структур, а не власне функції Так наприклад, має бути "Закон про поліцію", а не "Про охорону громадського порядку". Чітка правова регламентація діяльності структур дозволить забезпечити правильну організацію їх діяльності, розмежування повноважень, а отже - можливість контролю за діяльністю через контроль за результатами діяльності.

Так званий "силовий блок" держави має складатися з чітко розмежованих:

- системи правоохоронних органів держави;

- системи державних спецслужб;

- системи збройних сил держави;

- системи прогнозування, попередження та реагування на надзвичайні ситуації природного і техногенного характеру.

Метою реформи є:

- ефективний стратегічний рівень управління силовими відомствами;

- якісне спеціальне інформаційно-аналітичне забезпечення керівництва держави;

- цивільне міністерство внутрішніх справ із сучасною поліцією;

- муніципальний рівень як основний рівень в системі захисту правопорядку;

- проведення досудового слідства лише в системі судової влади;

- розподіл функцій технічного збору оперативної інформації та її застосування;

- створення дієздатних збройних сил, що відповідають вимогам сучасної, нейтральної держави, що готова взяти участь у миротворчих операціях під егідою ООН.

Найважливішими завданнями є :

- демілітаризація невійськового сектора національної безпеки. Військовими мають залишатися тільки військові;

- створення єдиного органа технічного збору оперативної інформації, що не має права застосування та використання цієї інформації;

- перетворення силових структур з каральних на правоохоронні;

- чіткий розподіл компетенції між спецслужбами, правоохоронними органами, судовими слідчими слідчого управління та прокуратури;

- створення нової інституційної культу у силових відомствах.

 Це вимагатиме тривалої роботи у плані переучування, перепідготовки та у підготовці персоналу, впровадженню нових стандартів професійної поведінки в цілому. Ця задача потребує переорієнтації на європейські стандарти з радянсько-російських стандартів навчання, професійної підготовки та ідеологічного виховання кадрів.

Цивільне міністерство внутрішніх справ внаслідок реформи матиме таку компетенцію:

- регіональна політика;

- національна та міграційна політика;

- поліцейська діяльність;

- прогнозування, попередження та реагування на надзвичайні ситуації природного та техногенного характеру.

При цьому, з метою усунення ґрунту для зловживань, міністерство буде позбавлене права виконання довгострокових програм реабілітації та відновлення територій після надзвичайних ситуацій.

Юридичне оформлення статусу нейтральної позаблокової держави та заключення багатостороннього договору про стратегічну безпеку дозволить переглянути доктрину збройних сил України. В її основу покладено:

- значне поетапне скорочення збройних сил;

- поступовий перехід до професійної армії;

- впровадження інституту загальногромадянської мобілізаційної підготовки;

- поступове переоснащення армії за стандартами НАТО;

- посилення анти терористичного захисту.

З метою забезпечення реформи збройних сил буде реалізовано спеціальну програму перепідготовки та перепрофілювання військовослужбовців, яка гарантує як підвищення якості та ефективності служби військових, так і соціальну адаптацію тих, хто звільнюється в запас.

Нереформовані правоохоронні органи, спецслужби й армія - загроза національній безпеці України.

Таким чином, можна зробити висновок, що тема, яка розглядається, не просто актуальна для України, а життєво важлива.

Поняття і загальна характеристика прав і свобод людини і громадянина

Особиста безпека -- цілеспрямований процес забезпечення функціонування та стійкого розвитку особи.

Сукупність прав і обов'язків становить статус громадянина в державі, відрізняє його від іноземних громадян. Основу правового статусу громадян України становлять конституційні права, свободи і обов'язки людини і громадянина. Конституція України містить положення про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність та безпека в Україні визначені як вища соціальна цінність, а права, свободи людини та їх гарантія визначають сенс і спрямування діяльності держави. Затвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов'язком держави (ст. З Конституції України). Права і свободи людини є невідчужуваними і непорушними (ст. 21).

Систему Конституційних норм, закріплених Конституцією 1996 року і які визначають правовий статус людини і громадянина складають громадянські (особисті), політичні, соціально-економічні, культурні, екологічні права та права в галузі правосуддя. Держава не тільки проголошує права і свободи людини, а й бере на себе обов'язки їхньої реалізації.

Особисті (громадянські) права є найважливішими правами людини, що забезпечують її життя, особисті цінності, свободу, недоторканність, особисту безпеку, правовий захист. Вони є невід'ємними, тобто належать людині як члену громадського суспільства, забезпечені законом і покликані захищати людину від свавілля держави та інших людей. Особисті права не надаються, а тільки охороняються і гарантуються державою. До них належать:

-право на життя (ст. 27);

-право на повагу честі і гідності (ст. 28);

Безпека життєдіяльності - галузь знання та науково - практичної діяльності, спрямованої на вивчення загальних закономірностей виникнення небезпек, їх властивостей, насідків впливу їх на організм людини, основ захисту здоров`я та життя людини і середовища її проживання від небезпек, а також на розробку і реалізацію відповідних засобів та заходів щодо створення і підтримки здорових та безпечних умов життя і діяльності людини як у повсякденних умовах побуту та виробництва, так і в умовах надзвичайних ситуацій.

Безпека життєдіяльності - це галузь знань, у котрій вивчають небезпеки, що загрожують людині в повсякденному житті (вдома, на роботі, на відпочинку тощо) і при надзвичайних ситуаціях (аварії, техногенні й природні катастрофи тощо) та методи захисту від них. Як складна категорія, вона охоплює життя i діяльність людини у взаємодії з навколишнім (природним i штучним) середовищем.

Життєдіяльність - це складна система, яка здатна забезпечити i підтримати в середовищі буття певні умови життя та всі види діяльності людей.

Безпека, згідно Держстандарту України «Охорона праці. Терміни та визначення» (ДСТУ 2293-99) - це «стан захищеності особи та суспільства від ризику зазнати шкоди».

Проблема захисту людини від небезпек постала водночас з появою на Землі людства.

Первісна людина була тісно пов'язана з природою й саме перша група небезпек - природні небезпеки спочатку становили головну загрозу для людства.

Друга група небезпек - дії інших людей (війни, збройні конфлікти, вбивства, терористичні акти та інші акти насильства) супроводжували і в наш час ще продовжують супроводжувати розвиток суспільства.

Третьою на Землі з'явилась група небезпек, що походять від об'єктів створених людьми, так званих антропогенних чинників - машин, хімічних і вибухових речовин, джерел різного роду випромінювань тощо.

У сучасну епоху науково-технічного прогресу людина більш усього страждає від небезпек, яка сама ж і створила. Вона перманентно живе і діє в умовах потенціальних небезпек, що постійно змінюються.

Сучасне становище безпеки людей в Україні в порівнянні з іншими країнами є вкрай незадовільне. Щорічно від різних нещасних випадків, природних катастроф та техногенних аварій виникає понад 50 тис. пожеж, під час яких гинуть сотні людей; ще вищим є показник загибелі від дорожньо-транспортних аварій гине від 50 до 85 тис. осіб, у тому числі 10-15% з них припадає на дітей різного віку. Підвищення ризику виникнення надзвичайних ситуацій в Україні зумовлено проблемами, пов'язаними з енергетичними ресурсами, занепадом експлуатаційних служб комунального господарства і великих підприємств у зв'язку з амортизаційним зносом обладнання та відсутністю коштів на його відновлення, заборгованістю державного бюджету перед підприємствами тощо.

Ступінь ризику отримати травму або загинути в Україні на один-два щаблі вища, ніж у країнах Центральної та Західної Європи і ймовірність цієї величини наближено складає біля 1•10^-3. Значна кількість людей гине через несвоєчасність допомоги, неузгодженість дій відповідних державних структур, недостатню кваліфікацію рятувальників, відсутність сучасного матеріального забезпечення рятувальних служб, низький рівень систем зв'язку та інформованості, а також погана підготовка населення до дій під час виникнення надзвичайних ситуацій.

До основних принципів забезпечення життєдіяльності відносяться:

1) безперервне забезпечення фізіологічних процесів організму людини (повітря, вода, продукти харчування, світло, тепло, одяг, взуття тощо);

2) взаємодія i взаємозалежність із навколишнім середовищем (забезпечується навколишнім середовищем - параметрами споживання, енергоресурсами, корисними копалинами тощо; впливає на середовище - змінює параметри споживання, виснажує енергоресурси, змінює рослинний та тваринний світ, забруднює навколишнє середовище).

Небезпека для життя людини може виникнути як при надзвичайних ситуаціях, так i при звичних умовах буття, тому проблема забезпечення безпеки життєдіяльності має бути забезпечена як у нормальних умовах середовища життя, так i в надзвичайних умовах.

До першої групи можна віднести вирішення проблем, які виникають у нормальних умовах середовища життя, за такими напрямками:

· охорона здоров'я;

· охорона прав людини та громадського порядку;

· охорона праці;

· захист навколишнього природного середовища.

До другої групи можна віднести вирішення проблем, які виникають при надзвичайних ситуаціях:

· захист населення в надзвичайних ситуаціях;

· запобігання або зниження наслідків надзвичайних ситуацій.

Під поняттям небезпека розуміють такі впливи, котрі можуть наносити збитки здоров'ю людини, створювати загрозу життю та утруднювати функціонування різних органів організму людини.

Під поняттям безпека (населення, господарських об'єктів, природного довкілля) у надзвичайних ситуаціях розуміють стан захищеності населення, господарських об'єктів i природного довкілля від небезпеки в надзвичайних ситуаціях.

Всі небезпеки життєдіяльності людини за способом дії поділяються на постійні та випадкові.

У свою чергу, постійні небезпеки в залежності від джерела їх виникнення поділяються на техногенні та антропогенні.

Техногенні небезпеки є результатом помилок, закладених при проектуванні та експлуатації окремих приладів, устаткування та технічних систем у цілому. Вони здійснюють не тільки прямий, а й опосередкований вплив на результати діяльності людини.

Антропогенні небезпеки виникають при промисловому забрудненні навколишнього природного середовища.

Соціально-політичні небезпеки є результатом нестабільної політичної ситуація в країні, економічного спаду виробництва, міжнаціональних сутичок. Наслідками їх впливу можуть бути втрата економічних зв'язків, напружена соціальна ситуація в суспільстві, громадянські війни тощо.

Техногенно-антропогенні небезпеки проявляються при аваріях на енергетичних, біологічних об'єктах, транспортних комунікаціях, вони пов'язані з катастрофічними змінами в навколишньому середовищі в результаті господарчої діяльності людини та науково-технічного прогресу.

Природні небезпеки є результатом стихійних лих: землетрусів, повеней, снігових лавин, гроз, злив, зсувів тощо. Вони в більшості випадків діють періодично i викликають короткострокові небажані наслідки.

Наслідком прояву небезпек є нещасні випадки, аварії, катастрофи, які супроводжуються смертельними випадками, скороченням тривалості життя, школою здоров'я, шкодою природному чи техногенному середовищу, дезорганізуючим впливом на суспільство або життєдіяльність окремих людей.

Конституційне право на особисту свободу та недоторканість

З прийняттям Конституції України постала проблема втілення її положень у повсякденні суспільні відносини. Однією з таких проблем є діяльність по створенню умов для реалізації окремих видів конституційних прав, серед яких і право на свободу та особисту недоторканність людини (ст. 29 Конституції України). З цією метою варто розглянути поняття аналізованого конституційного права, історію його виникнення, розвитку та сучасного функціонування.

Недоторканність і безпека людини визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Конституційне право на свободу та особисту недоторканність людини закріплюється ст. 29 Конституції України. Поєднання понять "свобода" й "особиста недоторканність" не випадкове. Вони мають свою історію. Ще Ш.Л. Монтеск'є, визначаючи свободу, наголошував на тому, що це право людини робити все, дозволене законом. Лише за таких умов людина може мати повну свободу, бути вільною у виборі певного варіанта поведінки в межах існуючих у державі законів. Якщо в суспільстві не забезпечена реалізація прав і свобод людини, таке суспільство не може вважатися демократичним^[1] Див.: Монтескье Ш.Л. О духе законов // Избраные произведения. М., 1955. С. 289. ^[1] .

Один з видатних німецьких філософів Г. Гегель розглядав свободу в конструкції абстрактного права, що має кілька ступенів: а) рух від абстрактного до конкретного; б) судження про неправди (ненавмисну, обдурювання, злочин); в) змішування абстрактного права і моралі, що призводить до об'єктивізації свободи, через сім'ю, громадянське суспільство і державу. Він наголошував на тому, що кожна людина має бути особистістю і поважати інших як особистостей. Лише за таких умов людина матиме свободу. Конкретне право, на його думку, виявляється у формальній свободі^[2] Див.: Гегель Г.Ф.В. Философия права. Пер. с нем.: Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ.ст. и прим. В.С. Нерсе---сянца. М.: Мысль, 1990. С. 542. ^[2] .

Звідси можна дійти висновку, що свобода є правом кожної людини робити все в межах діючих правових законів. Порушення цих законів ставить людину на межу взаємовідносин її з органами юстиції та іншими правоохоронними органами.

Одним з елементів свободи людини в суспільстві є її особиста недоторканність. Вона виявляється у можливості кожної людини вільно розпоряджатися собою. Затримання людини, утримування її під вартою та позбавлення її свободи -- це елементи особистої недоторканності, обмеження особистої свободи. Вже за часів середньовіччя велась боротьба окремих верств населення проти королівської влади за свою свободу та недопущення незаконних ув'язнень. Одним з таких нормативних документів, що закріпив досягнуті результати боротьби графів, баронів та інших утримувачів земельних ділянок за свободу і недоторканність була "Велика хартія вольностей" 1215 р.^[3] Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / Под ред. З.М. Черниловского. М.: Юрид. лит., 1984. С. 96-100. ^[3]. Хартія вміщувала 63 статті, що регулювали питання права власності, свободи та особистої недоторканності англійських баронів (інших осіб, які мали земельні ділянки) та охороняла їх від абсолютної королівської влади й обмежувала владу короля і чиновників над людиною. Наприклад, ст. 39 Хартії проголошувала, що жодна вільна людина не буде заарештована чи ув'язнена, чи позбавлена володіння, чи якимось іншим шляхом знедолена без наявності на те законного вироку згідно із законами країни. Статтями 41 і 42 Хартії закріплені права кожного вільно пересуватися в межах країни та виїжджати за межі королівства. Саме Хартія започаткувала нормативне закріплення обмеження свавілля абсолютизму і мала значення не лише для Англії, а й для світової юридичної думки.

Подальший розвиток права на свободу й особисту недоторканність людини характеризується в "Петиції про права" 1628 р. Петиція була подана духовними та світськими лордами й общинниками королю на зборах парламенту, де було сформульоване прохання не порушувати прав і вольностей підданих, не ув'язнювати вільних людей в тюрму та не тримати під вартою, а також щоб чиновники і посадові особи діяли у відповідності із законами і статутами королівства. Після того, як петицію було зачитано на повному зібранні парламенту, король відповів: "Хай буде зроблено за цим бажанням"^[4] Див.: Там само. С. 152-153. ^[4]

Звідси напрошується висновок про те, що вперше було здійснено спробу процесуального закріплення діяльності чиновників та посадових осіб Таємної Ради короля. Урегульована повністю процедура арешту була "Актом про краще забезпечення свободи підданих і про попередження ув'язнення за морями" (Habeas corpus akt) 26 травня 1679 р. В цьому документі визначалося правове положення особи, яка перебувала під вартою до суду. У кожному конкретному випадку затримана за підозрою у кримінальному злочині особа мала право звернутися до шерифа, тюремника чи наглядача з вимогою доправлення її до суду. Вищеозначені посадові особи протягом трьох днів були зобов'язані заарештованого чи затриманого допровадити до суду, а суд -- звільнити ув'язненого, призначивши грошовий залог. За невиконання наказу посадові особи могли бути притягнуті до грошового штрафу або визнані такими, що не здатні виконувати свої повноваження на займаній посаді. Habeas corpus передбачав і принцип унеможливлення повторного арешту за той самий злочин без наказу суду, що здійснював юрисдикційну діяльність у даній справі^[5] Див.: Там само. С. 161-164. ^[5] .

Отже право на свободу й особисту недоторканність склалося історично і бере свій початок ще з ХІІІ століття. За сучасних умов це право закріплене міжнародно-правовими нормами "Загальної декларації прав людини" та інших міжнародних нормативних документів і національним законодавством кожної країни.

В Україні аналізоване суб'єктивне право закріплюється в ст. 29 Конституції, де зазначено, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або затримуватися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і лише на підставах та в порядку, встановлених законом. Конституція закріплює і процедуру реалізації названих можливостей.

Поняття національної безпеки

У наукових працях та державних документах поняття проблеми забезпечення національної безпеки найчастіше вживають у розумінні проблеми забезпечення захищеності сприятливих умов для життя людини, розвитку суспільства, діяльності держави та процесів у навколишньому середовищі, що дозволяє досягти певних цілей або зберегти певні цінності. Згадані цілі та цінності, на думку більшості авторів, являють собою так звані національні інтереси - таку собі множину матеріальних, інтелектуальних та духовних скарбів людини, суспільства, держави та їх бажань плюс здоров'я довкілля. Офіційний перелік пріоритетів національних інтересів визначений у державних документах, зокрема у Законі України “Про основи національної безпеки України”. Об'єктами національної безпеки визнані людина, суспільство, держава та довкілля.

Слід зауважити, що досягти найкращих показників безпеки за всіма складовими водночас неможливо, адже інтереси людини, держави, суспільства та довкілля далеко не завжди співпадають. Але на таку дрібницю політики та державні діячі, як правило, не звертають увагу і, коли з пафосом промовляють про захист національних інтересів, найчастіше мають на увазі інтереси держави, хоча держава лише один з сукупності об'єктів національної безпеки. Складність полягає у тому, що об'єкти національної безпеки впливають одне на одного і навіть часто-густо мають антагоністичні відносини. Наприклад, реалізація права держави на безпеку, безумовно, багато в чому обмежує права та свободи особистості. Боротьба з тероризмом неможлива без втрат у сфері прав людини, хоча має за мету й особисту безпеку громадян держави.

Оскільки зазначені об'єкти взаємодіють одне з одним та з зовнішнім світом і можуть бути як споживачами так і постачальниками безпеки (або джерелами загроз) одне для одного, то на національному рівні доцільніше вести мову про повну сукупність об'єктів національної безпеки - систему національної безпеки з притаманною їй властивістю захисту національних інтересів, якою є сукупність держави з її системою законів, міждержавних угод і членством у міжнародних організаціях, суспільства з його ядром - людиною - і громадськими організаціями з їхніми програмними документами та довкілля, яке не може захистити а ні себе, а нікого, а тільки здатне загоїти невеличкі рани. Діяльність інших об'єктів у сумісному просторі зазвичай тільки шкодить йому. Водночас не треба забувати, що з іншого боку природа є джерелом страшенних стихійних лих.

Системами безпеки більш високого рівня складності є різного роду об'єднання держав, що мають за мету підвищення безпеки членів цих утворень. Тут слід зауважити, що люди об'єднуються тільки до такого рівня, поки інтеграція підвищує рівень їх безпеки. Природа надала людині схильність до конфлікту, а вона, в свою чергу, зробила агресивність властивістю товариств, які люди утворюють. Тобто основою конфліктогеності будь-яких товариств людей (родини, племені, держави, коаліції держав) є генетична конфліктогеність людини, дана йому природою для життєздатності, для забезпечення можливості вижити в умовах обмежених ресурсів й конкуренції собі подібних. Але світ ще ніколи не бачив унітарних держав-цивілізацій, тому що на цьому рівні виграш у безпеці за рахунок об'єднання не такий вже великий і не переважає прагнення навіть у таких, що належать до однієї цивілізації, регіонів, національних груп і держав, до самостійності з метою отримання матеріальних здобутків. В світі ще ніколи не існувало об'єднань в масштабах цивілізації, і ніколи не було конфлікту зразу за всіма цивілізаційними параметрам. Цивілізаційні (читай культурні) відміності не є основним джерелом конфліктів. Боротьба за життєвий простір, корисні копалини, ринки збуту - ось суть війн. Тому важко погодитися з професором Хантингтоном, автором відомої теорії, у якій стверджується, що у майбутньому світі основний конфлікт буде між двома цивілізаціями - ісламським світом та християнським світом західного товку, а лінії розлому між цивілізаціями будуть лініями майбутніх фронтів. Але ніколи в исторії людства не було “цивілізаційних” війн, оскільки цивілізації самі по собі, незважаючи на суттєві відмінності, неконфліктогенні. Зауважимо, що визначаючи цивілізацію як найвищу культурну спільність, як найвищий рівень культурної самоідентифікації людей, православних слов'ян східної Європи автор теорії в цей світ не включив.

Оскільки практично всі наукові праці, які присвячені дослідженням з питань національної безпеки, починаються з визначення таких фундаментальних понять як національна безпека, національні інтереси, загроза національним інтересам (нацбезпеці), небезпека тощо, то термінологію сфери національної безпеки на сьогодні ще не можна вважати остаточно визначеною та визнаною. Існує багато варіантів визначень основних термінів, наведених у публікаціях окремих авторів, у Законах держави, документах затверджених Указами Президента та Постановами Кабінету міністрів. Але не будемо втомлювати читача порівняльним аналізом наявних найрізноманітніших термінологічних систем з нацбезпеки. Відмітимо тільки одне - всі вони починаються з введення визначень таких термінів як «загроза» та «небезпека», як вихідних для конструювання того варіанту теорії нацбезпеки, який пропонують автори праць. Це призводить нас до висновку, що терміни «загроза» і «небезпека» більшістю дослідників визнані базовими у нацбезпеці і скоріше за все саме з ними повинні бути пов'язані основні твердження, які можуть розглядатися як вихідні під час досліджень у сфері забезпечення національної безпеки.

Великий тлумачний словник сучасної української мови^[1] дає такі тлумачення слів “загроза” та “небезпека”: Загроза: - можливість або неминучість виникнення чогось небезпечного, прикрого, тяжкого для кого(чого)-небудь; -те, що може заподіювати яке-небудь зло, якусь неприємність. Небезпека: - можливість якогось лиха, нещастя, якоїсь катастрофи, шкоди і т. ін.; - стан, коли кому (чому)-небудь щось загрожує.

Наведені тлумачення слів небезпека та загроза достатньо зрозумілі та на понятійному рівні не викликають особливих заперечень для використання.

Якщо мати на увазі в наведених формулюваннях під неозначеними займенниками типу «хто-небудь» та «що-небудь» об'єкт (або систему) національної безпеки, то об'єкт національної безпеки - це те, що може бути у небезпеці, чому може щось загрожувати, чому може бути заподіяна якась шкода, з чим може статися якесь лихо, катастрофа.

З точки зору теоретика ці формулювання не бездоганні, але ж попри всю їх простоту та наукову непрезентабельність вони містять масу живлячого матеріалу для дослідника, з розгляду якого випливають наступні тези.

Коли є загроза як можливість виникнення якогось чинника, що може заподіювати яке-небудь зло об'єкту, то є і небезпека для цього об'єкту, як можливість якогось лиха тощо. Можливість лиха (небезпека) стає реальною як тільки хоча б один з «поганих» чинників із сфери теоретичного переліку переходить у площину можливої практичної реалізації (виникає загроза). Небезпека не може виникати без загроз.

Отже, висновок, загроза і небезпека існують лише у вимірі можливого. Загроза є джерелом живлення небезпеки, зв'язок між загрозою і небезпекою має причинно-наслідковий характер.

Зло може бути заподіяне декількома чинниками, отже і загроз може бути декілька. «Постачальниками» загроз можуть бути як об'єкти однієї системи так й інших систем.

Існування в атмосфері небезпеки є дискомфортне, тому людина, суспільство, держава вживають певних заходів із запобігання загрозам та їх стримування (надалі для зручності будемо використовувати скорочений варіант - стримування) , перетворюючись таким чином у суб'єкти безпеки у просторі, де вони існують та взаємодіють. Тому до наведених вище тез, що побудовані на основі понять загрози та небезпеки, логічно додати тези, що дають точки опори для досліджень у площині, зазначеній координатами «безпека» та «запобігання загрозам та стримування їх» на відміну від площині, де панують «загроза» та «небезпека». Але ж не треба вважати, що названі дві площини є повністю відокремлені одна від одної. Зовсім ні, це два боки однієї медалі, на одному боці якої написано «безпека», а на іншому «небезпека».

Коли можливість якогось лиха з об'єктом дуже низька - через наявність умов, що повністю відвертають або значно зменшують загрози, це безпека, яка у тлумачному словнику визначена дуже просто: стан, коли кому(чому)-небудь ніщо не загрожує.

Стримування загроз слід розуміти теж як можливість - можливість відвернути чинник (або компенсувати його вплив), який може заподіяти зло об'єкту, якому через цей чинник може бути завдано шкоди або через який може статися лихо, катастрофа.

Коли є реальна можливість відвернути «поганий» чинник (або компенсувати його вплив), тобто зменшити загрозу, то є й можливість для об'єкта досягти безпеки.

Вихідною інформацією для формування стримування загроз можуть слугувати апріорні відомості про появу «поганих» чинників та поточні відомості щодо фактичного рівня загроз або небезпеки.

Стримування загроз може здійснюватися як власноруч об'єктами так і ззовні, іншими об'єктами системи або з систем більш високого рівня.

Таким чином, стримування загроз та безпека також існують лише у вимірі можливого), зв'язок між стримуванням і безпекою також має причинно-наслідковий характер.

Деякі ілюстративні приклади. Можливість затоплення міста, що розташоване на ділянці місцевості нижче рівня якогось великого водоcховища, існує завжди і вона тим вище, чим вище можливість руйнації захисних споруд (дамби, греблі) або підйому рівня води у водосховищі вище їх рівня. У нашому прикладі об'єкт, який може бути у небезпеці, - місто; лихо - затоплення міста; небезпека - можливість затоплення; загрози - можливості виникнення чинників, що можуть призвести до затоплення; чинники, що можуть заподіяти зло - руйнація захисних споруд через терористичні дії, незадовільний стан (через вік, недоліки конструкції) споруд, землетруси, буревії тощо або підйом рівня води у водосховищі вище їх рівня через виникнення тривалих дощів.

В свою чергу небезпека для міста - можливість затоплення - є загрозою для життя населення міста, тобто, коли виникає можливість затоплення, то виникає небезпека як можливість загибелі великої кількості мешканців міста. Тут об'єкт - населення міста, небезпека - можливість його загибелі, загроза - можливість затоплення міста. Але ж є й інші «погані» чинники, що можуть призвести до великих втрат серед населення. Загрозами для життя населення можуть стати, наприклад, можливість виникнення в місті епідемії смертельної хвороби, можливість застосування зброї масового знищення терористами або країною агресором тощо.

Серед загроз для цілісності захисних споруд такої як можливість терористичних дій можна запобігти шляхом їх (споруд) надійної охорони, можливості руйнації через буревії запобігти неможливо, хоча врятувати населення міста можна шляхом його своєчасної евакуації, можливості руйнації через землетрус запобігти неможливо, також неможливо й врятувати населення шляхом евакуації, оскільки невідомо, коли буде цей землетрус. Такій загрозі як перевищення через тривалі дощі рівнем води висоти захисних споруд запобігти також неможливо, але повільний підйом води дає можливість стримування загрози шляхом нарощування греблі під час аварійної ситуації, коли вода може піднятися вище за максимальне значення, що було прийняте як вихідне під час проектування захисних споруд. Зрозуміло, що стримування даної загрози можливе лише за умови, що нарощування греблі буде випереджати підйом води.

Наведемо ще один приклад - ланцюжка, що складається з ланок «небезпека - загроза». Можливість різкого підвищення рівня соціальної напруженості у суспільстві (через незадоволення певних верств населення умовами життя, через прагнення певних кіл прийти до влади тощо) є загрозою для існування діючої влади або навіть державного устрою країни. Можливість зміни влади або державного устрою породжує загрозу виникнення економічно-фінансової кризи у державі. Можливість зазначеної кризи загрожує необхідному рівню фінансування державних інститутів, серед яких досить вразливим (за рівнем і характером наслідків) є військо. Можливість фінансової скрути для війська є загрозою рівню бойової його готовності, адже відсутність коштів на закупівлю пального, на поточний ремонт військової техніки та озброєння зупиняє бойову підготовку особового складу. Можливе падіння рівня професійної підготовки особового складу з одного боку є, під час виконання бойових вправ, стрільб, польотів, плавань, загрозою для життя як екіпажів бойових машин, літаків, кораблів так і для населення. З іншого боку, і це є головним, можливе падіння рівня підготовки військовослужбовців є загрозою воєнній безпеці держави, слабка обороноздатність держави навіть може стати каталізатором агресивних намірів сусідів, охочих до чужої території. Непоганою ілюстрацією-попередженням може бути військова і політична поразка Азербайджану під час Карабаського конфлікту^[2]. За чисельним складом армія Азербайджану навесні 1992р. під час спроби повернути Нагірний Карабах, відтятий на фоні розпаду Радянського Союзу представниками вірменського національно-визвольного руху (оцінка Вірменії) або сепаратистами (погляд Азербайджану), переважала карабаську майже удвічі. Але ця армія була укомплектована у засіб примусової мобілізації з студентської молоді та біженців з Вірменії та була абсолютно непідготовлена. Цьому військовому формуванню протистояло добре навчене російськими інструкторами та оснащене зброєю дислокованих на території Нагірного Карабаху частин Радянської Армії відмобілізоване регулярне військо, підтримане під час бойових дій вірменською армією та 7-ою російською армією, що була дислокована на вірменській території. Тоді Азербайджан втратив 25% території.

На превеликий жаль Україні в її новітній історії довелося пройти декілька ланок подібного шляху, а саме: формування після розпаду імперії нової держави з частки залишків Радянського Союзу, занепад економіки, величезна фінансова діра у вигляді майже міліонного військового формування - небезпечної спадщини Союзу, відсутність на протязі 13,5 років з дня здобуття незалежності будь-якої військової політики керівництва держави (окрім поступового скорочення війська), неможливість здійснення нормальної бойової підготовки особового складу ( аби тільки прогодувати військових!) і, як наслідок, - декілька жахливих аварій та катастроф, десятки загиблих^.. В свою чергу все це призвело до більш негативного ставлення населення до війська, до зневіри військових в самих себе, у свою необхідність державі та народу. Народ почав зневажати своє військо. Слава Богу, не було у цей період агресивного сусіда. Хоча треба бути справедливим, все ж таки був дуже важливий результат того етапу військового будівництва в Україні ? це досягнення і цивільними, і військовими розуміння необхідності запровадження механізму демократичного цивільного контролю над Збройними Силами, що дає можливість перетворити Збройні Сили на підконтрольний суспільству інститут, за який воно (суспільство) несе повну відповідальність.

Україна вступила у ХХІ ст. в умовах складної внутрішньої та міжнародної обстановки. Її внутрішнє становище разом із позитивним впливом реформ, що проводяться, характеризується негативними та тривалими наслідками системної кризи. Незавершено процес економічних перетворень, має місце різка соціальна поляризація суспільства, криміналізація багатьох сторін суспільного життя. Все це відбувається на тлі нових міжнародних реалій -- створення однополярного світу, бурхливого розвитку глобальних процесів, розгулу міжнародного тероризму, розповсюдження зброї масового ураження, зростаючої тенденції до застосування силових методів під час вирішення міжнародних суперечностей. Це неповний перелік процесів, що є основними джерелами загроз національній безпеці України.

За таких умов особливої ваги набуває розробка у державі стратегії національної безпеки, яка визначила б основні напрями забезпечення безпеки та сталого розвитку України, безпеки людини і суспільства на середньо- та довготривалу перспективу.

Основні аспекти розробки Стратегії національної безпеки України

Стратегія національної безпеки -- це: система великомасштабних державно-політичних рішень і вироблених напрямів діяльності у сфері національної безпеки, послідовна реалізація яких забезпечує досягнення стратегічної мети основними суб'єктами політики; генеральна лінія, спрямована на розв'язання завдань цілого історичного періоду, на досягнення фундаментальних, довготермінових цілей.

Первинним документом у системі вироблення стратегії та визначення завдань є концепція. Нині її роль виконує Закон України «Про основи національної безпеки», який зазнав серйозної критики як на стадії розробки, так і після офіційного затвердження. Документ критикували за відсутність чітко визначених цілей національної безпеки і пріоритетів загроз в її сферах, декларативність і загальність рекомендацій та заходів. Але він заклав основу для планування дій у сфері національної безпеки держави.

Відповідно до Закону України «Про основи національної безпеки України» Стратегія національної безпеки затверджується Президентом України і є документом обов'язковим для виконання.

Це -- база для розробки конкретних програм за складовими державної політики у сфері національної безпеки.

Основними об'єктами Стратегії національної безпеки є: особистість -- її права й свободи; суспільство -- його матеріальні та духовні цінності; держава -- її конституційний лад, суверенітет і територіальна цілісність.

Основним суб'єктом Стратегії національної безпеки є держава, яка виконує функції в цій сфері діяльності за допомогою органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

У Стратегії національної безпеки України необхідно виокремити три різнорівневі, але водночас взаємопов'язані аспекти [18]: макроструктурний, міжгалузевий, територіальний.

Макроструктурний аспект стратегії спрямований на вироблення принципових підходів до розв'язання найзагальніших проблем.

Міжгалузевий аспект стратегії набуває значення лише на рівні сфер національної безпеки.

Територіальний аспект стратегії -- це розробка цільових комплексних програм безпеки регіонів, обґрунтування розташування об'єктів нового будівництва, взаємозв'язок об'єктів інфраструктури, організація системи міжрегіонального розвитку й комунікацій. У цьому ж аспекті розглядаються роль органів місцевого самоврядування, вдосконалення системи регіональних владних структур та адміністративно-територіального устрою в контексті проблем національної безпеки.

Визнання національної безпеки як важливого і невід'ємного атрибута соціального розвитку українського суспільства потребує докорінної зміни його принципів, їх бачення в контексті сталого розвитку.

Принцип безумовного примату безпеки. Нині безпека людини, суспільства, держави та довкілля є одним із найважливіших критеріїв соціального розвитку держави. Концепція прогресу сьогодні поступається місцем концепції безпеки. У Стратегії національної безпеки першочерговими є питання безпеки безперервного еволюційного розвитку суспільства.

Принцип балансу інтересів людини, суспільства та держави в усіх сферах життєдіяльності має стати основним принципом Стратегії національної безпеки.

Принцип системного підходу. Це прояв синтезуючого начала у методології загальної теорії безпеки, тенденції представляти знання у вигляді несуперечливої єдиної схеми. Він має віддзеркалювати природне бажання поєднати в Стратегії національної безпеки невідомі та відомі факти.

Принцип ненульового (прийнятного) ризику. Оскільки будь-яка стратегія не може гарантувати абсолютної безпеки, то, очевидно, що в ній необхідно намагатися досягти такого рівня ризику в усіх сферах життєдіяльності, який можна розглядати як прийнятний. Це можна науково обгрунтувати, враховуючи реальну, політичну, економічну, соціально-економічну та екологічну ситуацію в країні.

Стратегія національної безпеки має грунтуватися на результатах міждисциплінарних наукових досліджень та можливості комплексного розв'язання проблем захисту людини, суспільства та держави.

Модель Стратегії національної безпеки України

Як не дивно, але термін «стратегія» є семантичним новоутворенням і, на відміну від терміна «тактика», що зберіг своє змістовне значення ще з давніх часів, взагалі не використовувався в своєму нинішньому значенні до того, як Клаузевіц не поставив відповідне запитання.

У стародавніх Афінах Strategus був військовим командиром і членом військової ради. У цього слова прості корені: (армія) та (вісті). Термін strategia вперше використали римські історики, він вказував на території, що перебували під управлінням стратегусів. Він відображав це вузьке географічне значення доти, доки граф Жубер -- талановитий французький мислитель не запровадив термін la strategique у тому розумінні, яке збереглося і дотепер [8].

Стратегію, у сучасному розумінні, раніше не можна було розглядати не через небажання її бачити, а через її відсутність. Стратегія не може з'явитися доти, доки система людських взаємовідносин не досягне деякого критичного рівня складності, яке нині можна спостерігати і в Україні.

У тлумачному словнику англійської мови Encartа для поняття «стратегія» відводиться три визначення: 1) військове -- відповідає наведеному вище; 2) загальне -- як планування дій у будь-якій сфері: «ретельно опрацьований план дій для досягнення мети» або «мистецтво розвитку», або «розробка плану»; 3) для біологічної природи.

Очевидно, що понятійно та історично стратегія має військове походження, що суттєво позначається на розробці підходів щодо забезпечення національної безпеки [2;3;6;22]. Зважаючи на це, пропонується структура опрацювання Стратегії НБ, що включає таку послідовність основних елементів аналітичної моделі процесу розробки стратегії національної безпеки, яку наведено на рис. 1.

Національні цінності

Стратегія національної безпеки України формується на основі оцінок національних цінностей у контексті міжнародної обстановки [9;15].

Національні цінності -- це сукупність матеріальних і духовних цінностей держави, яким властиві чітко окреслені світоглядні, соціокультурні, соціально-економічні, географічні та демографічні ознаки. Вони формують правову, філософську та етичну основу для забезпечення подальшого існування держави, дають змогу усвідомити мету нації. Так, у Посланні Президента України до Верховної Ради пріоритетними цінностями визначено:

· державність;

· добробут населення;

· національна безпека;

· європейський вибір, відданість загальнолюдським цінностям;

· права та свободи людини.

Вони є універсальними ціннісними орієнтирами і можуть становити основу Стратегії національної безпеки, спрямовану на побудову правової демократичної держави, громадянського суспільства і соціально орієнтованої ринкової економіки.

Суть національної безпеки України має полягати не так у захисті держави та її політичних інститутів, як значною мірою у захисті людини і суспільства. Первинним має стати проблема соціально-економічної безпеки в широкому розумінні цього слова, безпеки особистості, соціуму загалом і окремих груп населення.

Національні інтереси

Національні інтереси -- життєво важливі матеріальні, інтелектуальні та духовні цінності українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. За своєю сутністю вони є природною потребою суспільства такого стану, який забезпечує його нормальне існування та розвиток. Суспільство відповідно до усвідомлення власних потреб створює механізми забезпечення своїх інтересів, насамперед державу та систему влади.