Міжнародне публічне право

44

1. Поняття міжнародного права

Міжнародне право -- це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що виникають у результаті угод між державами й іншими суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносини між ними з метою мирного співіснування.

З наведених вище формулювань можливо виділити основні ознаки міжнародного права:

-- міжнародне право -- це сукупність юридичних норм і принципів;

-- ці норми створюються шляхом фіксованої (договір) або мовчазно вираженої (звичай) угоди між суб'єктами міжнародного права;

-- ці норми признаються суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкових;

-- реалізація норм міжнародного права забезпечується примусом, форми, характер і межі якого визначаються в міждержавних угодах.

Важливою характерною рисою міжнародного права є те, що воно виступає в якості окремої відособленої правової системи зі своїми галузями й інститутами. Таким чином, воно не є галуззю внутрішньодержавного права і не входить у його правову систему

2. Предмет і об`єкт міжнародного права

Предметом регулювання міжнародного права є політичні, економічні й інші відносини між державами, що різні за своєю природою, характером, внутрішнім устроєм, територією і населенням і між іншими суб'єктами міжнародного права.

Таким чином, міжнародне право регулює суспільні відносини, що виходять за межі як внутрішньої компетенції кожної конкретної держави, так і її територіальних меж.

Має відмінності і метод правового регулювання, використовуваний у міжнародному публічному праві. В основному тут використовується імперативний метод правового регулювання суспільних відносин, обумовлений насамперед їхнім суб'єктним складом, і такий, що полягає в обов'язковому виконанні розпоряджень, що містяться в нормах міжнародного права.

У якості об'єктів міжнародно-правових відносин можуть виступати:

1) територія і міжнародний простір;

2) дії;

3) стримування від дій.

Територія виступає в якості об'єкта міжнародно-правових відносин дуже часто, особливо після закінчення війн, наприклад у мирних договорах. Дії можуть бути об'єктом у найрізноманітніших правовідносинах, наприклад у пактах про взаємодопомогу і союзні договори. Стримування від дій також є об'єктом міжнародно-правових відносин, наприклад у пактах про ненапад, про нейтралітет, про закони і звичаї війни.

Слід, проте, мати на увазі, що об'єкт міжнародно-правових відносин, коли він виражається в дії або стримуванні від дії, повинний бути правомірний, тобто він не повинний суперечити принципам і нормам міжнародного права. Наприклад, втручання у внутрішні справи держав не може бути об'єктом міжнародно-правових відносин, тому що воно заборонено самим міжнародним правом, зокрема Статутом ООН.

Засоби створення і забезпечення виконання чинних норм міжнародного права також мають свої особливості.

Засоби створення норм міжнародного права носять координаційний характер, тобто норми міжнародного права створюються самими суб'єктами міжнародного права в результаті взаємних компромісів і поступок, що призводять до угоди з тих або інших питань міжнародних відносин.

Тому норми міжнародного права -- є результат узгодження волі держав. Слід мати на увазі, що процес узгодження воль держав або інших суб'єктів міжнародного права -- це специфічний процес, що необхідно відрізняти, але не відривати від інших процесів, що відбуваються у світовій системі і навколишньому середовищі (основні аспекти узгодження воль держав будуть розглянуті нижче).

3. Функції міжнародного права

Функції права - це прояв його іманентних, специфічних якостей. У функції акумулюються якості права, що випливають з його якісної самостійності як соціального феномена.

Функції права:

1) Регулятивна: а) регулятивно-статична(закріплення, фіксація існуючих суспільних відносин)

б) регулятивно-динамічна (направлена на оформлення руху суспільних відносин в формі правовідносин)

2) Охоронна - направлена на охорону регулюючих правомірних відносин.

4. Джерела міжнародного права

Термін «джерела права» вживається в двох значеннях -- матеріальному і формальному.

Під матеріальними джерелами розуміються матеріальні умови життя суспільства. Під формальними ж джерелами розуміють ті форми, у яких знаходять своє вираження і закріплення норми права. Тільки формальні джерела права є юридичною категорією і складають предмет вивчення юридичних наук, у тому числі міжнародного права.

Відповідно до Статуту ООН, прийнятого 26 червня 1945 року, до джерел міжнародного права належать:

а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, точно визнані державами, що сперечаються;

б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми;

в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

г) судові рішення і доктрини, найбільш, кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй у якості допоміжного засобу для визначення правових норм.

Всі ці джерела міжнародного права в залежності від їхньої обов'язковості розділяють на основні і допоміжні.

5. Міжнародний договір як джерело міжнародного права

Міжнародний договір -- угода двох або кількох держав про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними, наприклад, міжнародний договір про видачу злочинців (екстрадиція).

Як основне юридичне джерело сучасного міжнародного права міжнародний-правовий акт може мати різні форми і назви: договір, угода, пакт, конвенція, трактат, протокол, обмін нотами, заключний акт та ін. За структурою міжнародний-правовий акт переважно складається з преамбули, основних статей і прикінцевих положень.

Класифікувати міжнародні договори можна за різними підставами.

За рівнем, на якому вони укладаються:

— міждержавні;

— міжурядові;

— відомчі.

За кількістю сторін:

— двосторонні;

— багатосторонні.

За об'єктом регулювання:

— політичні;

— економічні;

— з спеціальних питань.

Розрізняють міжнародні договори:

— що підлягають ратифікації;

— що не підлягають ратифікації.

6. Міжнародний звичай та загальні принципи права як джерела міжнародного права

Міжнародний звичай - це правило поведінки, що склалося в результаті тривалого застосування і визнане державами як обов'язкове.

Протягом багатьох століть звичай був основним джерелом міжнародного права, і лише з кінця XIX століття звичаї стали перекочовувати в договірне право, і отже, сфера дії звичайного права звузилася.

Договір і звичай є універсальними, тобто, загальними джерелами міжнародного права, і їхня юридична чинність обґрунтована самою суттю міжнародного права (тобто, загальним визнанням і добровільним дотриманням). Це традиційні джерела. Однак вони, як джерела, не єдині.

До спільних рис основних джерел варто віднести характер їхньої юридичної природи, що виражається в узгодженості, загальновизнаності і в добровільному та сумлінному дотриманні всіма суб'єктами міжнародного права. Відмінності ж виражаються в тому, що процес утворення їхньої юридичної природи не ідентичний. Міжнародному договору властиве узгодження воль, в основі якого лежить усвідомлення і публічне вираження своєї волі шляхом голосування.

7. Система міжнародного права

Серед основних ознак системи сучасного міжнародного права слід відзначити:

1) цілісність обумовленої конкретної сфери дії (тобто сфери міжнародного права);

2) специфічність співвідношення з іншими міжнародними нормативними системами, і особливо із системами внутрішньодержавного права;

3) стрункість структури конкретних елементів системи;

4) особливу характеристику суб'єктів міжнародного права.

Структурі складу і змісті конкретних елементів системи міжнародного права. До таких елементів належать:

- цілі міжнародного права, за Статутом ООН, як базові положення, що характеризують сучасне міжнародне право;

- норми міжнародного права як його первинні елементи;

- принципи міжнародного права як найважливіші положення, що мають вищу юридичну чинність;

- інститути міжнародного права як групи норм, що регулюють однорідні правовідносини;

- галузі міжнародного права як сукупності норм і принципів, які регулюють правовідносини у певній галузі, що складає специфічний предмет міжнародного права і пов'язана зі специфічною групою об'єктів міжнародного права.

8. Норми міжнародного права

Міжнародне право, як і внутрішньодержавне право, складається з юридичних норм. Під нормою міжнародного права розуміється правило поводження, що признається державами й іншими суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкового.

Тому що міжнародне право розвилося зі звичаю, що й у даний час не втратив свого значення, норми міжнародного права поділяються на дві групи: норми звичаєвого права і норми, що виникли в результаті узгодження воль держав. Остання група норм міжнародного права займає в його нормативному масиві значне місце, тому що, поступаючись об'єктивним вимогам стабільності міжнародного права, однозначності у визначенні прав і обов'язків учасників міжнародних відносин, договірні норми витиснули норми звичаєвого права.

У процесуальнім аспекті більшість міжнародно-правових норм створюється в два етапи:

1) узгодження воль суб'єктів міжнародного права щодо правила поведінки;

2) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгоджених правил поведінки.

Вони можуть збігатися хронологічно, якщо міжнародний договір набирає сили з моменту його підписання -- тоді підписання договору означає остаточне узгодження тексту договору (правил(а) поведінки) і одночасно надання узгодженому текстові сили міжнародної договірної норми. Якщо в міжнародному правилі поводження відсутня юридична обов'язковість, то можна говорити про реалізацію лише першого етапу створення міжнародно-правової норми.

На відміну від більшості міжнародно-правових норм, процесуальна характеристика створення так званих імперативних норм (норми), включає три етапи:

1) узгодження волі суб'єктів міжнародного права щодо правила поводження;

2) узгодження воль цих суб'єктів щодо надання цьому правилу поводження вищої юридичної чинності в конкретній правовій системі;

3) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгодженого правила поведінки.

9. Види і класифікація міжнародно-правових норм

Види міжнародно-правових норм визначаються за різноманітними класифікуючими ознаками:

І. За змістом і місцем в системі міжнародного права:

цілі -- розуміються як цілі, що реалізуються в рамках нормативної системи міжнародного права. принципи -- під ними розуміють загальні, імперативні принципи міжнародного права, що встановлюють основи міжнародного правопорядку, міжнародного миру і співробітництва.

II. За способом створення і формою існування (за джерелами):

договірні -- норми, що є продуктом угоди суб'єктів міжнародного права й містяться в міжнародних договорах;

звичаєві -- норми, що виникли в результаті кількаразового і тривалого застосування суб'єктами міжнародного права певних правил поведінки, але такі, що не знайшли свого закріплення в міжнародних договорах.

III. За сферою дії:

а) універсальні -- регулюючі відносини між усіма державами-членами світового співтовариства (наприклад, норми, що містяться в Статуті Організації Об'єднаних Націй від 26 червня 1945 року);

б) партикулярні, що у свою чергу, діляться на:

регіональні -- закріплені в угодах між державами

визначених географічних регіонів

субрегіональні (локальні) -- ті, що містяться в угодах, котрі укладаються групою держав усередині географічного регіону

IV. За юридичною силою:

імперативні

диспозитивні

V. За змістом правил поведінки:

матеріальні

процесуальні

VI. За своєю роллю в механізмі міжнародно-правового регулювання:

регулятивні

охоронні

10. Поняття і функції принципів міжнародного права

Принципи міжнародного публічного права виконують одночасно дві функції:

-- сприяють стабілізації всього комплексу міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками;

-- закріплюють усе нове, що з'являється в практиці суб'єктів міжнародного права в рамках міжнародних відносин, і в такий спосіб сприяють їхньому розвиткові.

До загальних принципів міжнародного публічного права належать принципи:

-- принцип суверенної рівності держав;

-- принцип незастосування сили або загрози силою;

-- принцип територіальної цілісності держав;

-- принцип непорушності державних кордонів;

-- принцип мирного вирішення міжнародних спорів;

-- принцип невтручання у внутрішні справи;

-- принцип загальної поваги прав людини;

-- принцип самовизначення народів і націй;

-- принцип співробітництва;

-- принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань.

Основні принципи міжнародного права мають такі особливості, що дозволяють їм посісти особливе місце в системі норм міжнародного права:

-- вони є універсальними нормами міжнародного права, їх відрізняє незаперечність і загальна обов'язковість;

-- вони мають обов'язковий характер для всіх без винятку держав, незалежно від того, чи є вони членами ООН, та інших суб'єктів міжнародного права;

-- вони мають першість стосовно всіх інших норм системи міжнародного права;

-- вони, як виняток із загальних правил дії міжнародно-правових норм, мають зворотну силу, що дозволяє їм поширювати свою дію на будь-яку норму, що виникла раніше самого принципу, аж до її скасування і невизнання пов'язаних із нею наслідків;

-- тільки діяння, що порушують принципи міжнародного права, розглядаються в якості міжнародних злочинів;

-- ці принципи можуть виступати правовою основою для регулювання міждержавних відносин при від

сутності прямого регулювання.

11. Природа, ознаки і класифікація основних принципів міжнародного права

Основні принципи міжнародного публічного права -- це керівні правила поведінки його суб'єктів, що виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені початки міжнародного публічного права. Вони являють собою найбільше загальне вираження і практику поведінки, яка встановилася, і взаємодії суб'єктів міжнародного права на міжнародній арені в рамках міжнародних відносин.

Основні принципи міжнародного права закріплені в Статуті ООН (преамбула, статті 1 і 2). Розширювальне тлумачення основних принципів дається в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятій на XXV сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1970 році. У Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), підписаному в Гельсінкі 1 серпня 1975 року главами 33 європейських держав, керівниками США і Канади, міститься Декларація принципів, якими держави учасниці будуть керуватися у взаємних відносинах.

Звертає на себе увагу тенденція зростання кількості основних принципів сучасного міжнародного права. Якщо в Статуті ООН було спочатку закріплено сім принципів, що знайшли свою детальну регламентацію в Декларації принципів міжнародного права 1970 року, то в Заключному акті НБСЄ 1975 року їх налічувалося вже десять (додані принципи непорушності кордонів, територіальної цілісності, поваги прав людини). Проте і цей перелік не є вичерпуючим. Представляється, що об'єктивні умови розвитку людської цивілізації ставлять на порядок денний необхідність міжнародно-правового визнання принципу екологічної безпеки, що не одержав свого юридичного закріплення. У сучасному міжнародному праві сформувався й активно діє в міждержавних відносинах принцип загального і повного роззброювання під ефективним міжнародним контролем, що не одержав свого закріплення в кодифікаційних актах основних принципів міжнародного права.

12. Принцип заборони застосування сили або загрози силою

Демократизація міжнародних відносин із неминучістю призводить до обмеження застосування сили або погрози силою. Вперше ця об'єктивна закономірність була закріплена в якості принципу міжнародного права в Статуті Організації Об'єднаних Націй, підписаному в Сан-Франциско 26 червня 1945 року, що був вироблений у період визвольної боротьби проти фашизму і відбив демократичні устремління і надії народів на справедливий повоєнний устрій міжнародних відносин.

Відповідно до статті 2 Статуту (п. 4) «усі Члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, не сумісним із Цілями Об'єднаних Націй».

У нормативний зміст принципу незастосування сили включаються:

-- заборона окупації території іншої держави з порушенням норм міжнародного права;

-- заборона актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили;

-- надання державою своєї території іншій державі, що використовує її для здійснення агресії проти третьої держави;

-- організація, підбурювання, надання допомоги або участь в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі;

-- організація або заохочення організації збройних банд, іррегулярних сил, зокрема найманців, для вторгнення на територію іншої держави.

Порушенням принципу незастосування сили слід також вважати насильницькі дії у відношенні міжнародних демаркаційних ліній і ліній перемир'я, блокаду портів або берегів держави, будь-які насильницькі дії, що перешкоджають народам здійснити законне право на самовизначення, а також ряд інших насильницьких дій.

13. Принцип суверенної рівності держав

Принцип суверенної рівності держав складає основу сучасних міжнародних відносин. Це означає, що кожна держава зобов'язана поважати суверенітет інших учасників системи, тобто їхнє право в межах власної території здійснювати законодавчу, виконавчу і судову влад> без якогось утручання з боку інших держав, а також самостійно проводити свою зовнішню політику. Підтримку міжнародного правопорядку може бути забезпечено лише при повній повазі юридичної рівності учасників.

Відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року поняття суверенної рівності включає такі елементи:

а) держави юридично рівні;

б) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету;

в) кожна держава зобов'язана шанувати правосуб'єктність інших держав;

г) територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторкані;

ґ) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи;

д) кожна держава зобов'язана виконувати цілком і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити у злагоді з іншими державами.

Основне призначення принципу суверенної рівності -- забезпечити юридично рівну участь у міжнародних відносинах усіх держав незалежно від розходжень економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Оскільки держави є рівноправними учасницями міжнародного спілкування, усі вони мають принципово однакові права й обов'язки.

14. Принцип невтручання

Принцип невтручання у внутрішні справи є одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Цей принцип закріплений у п. 7 статті 2 Статуту ООН і знайшов свою конкретизацію в авторитетних міжнародних документах: Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, Заключнім акті НБСЄ 1975 року, Декларації ООН про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держави, про відгороджений їх незалежності і суверенітету 1982 року.

Принцип невтручання у внутрішні справи тісно пов'язаний із принципом суверенної рівності держав. Із затвердженням у сучасному міжнародному праві принципу права народів і націй на самовизначення сфера дії принципу невтручання у внутрішні справи розширилася: він поширюється не тільки на суверенні держави, але і на народи і нації, що ведуть боротьбу за національне звільнення і включає обов'язок держав не нав'язувати їм свого суспільного або державного строю і своєї ідеології.

Зміст принципу невтручання у внутрішні справи означає заборону державам і міжнародним організаціям утручатися у внутрішні справи держав і народів у будь-яких формах: збройним, економічним, дипломатичним шляхом, шляхом засилання шпигунів, диверсантів, відкрито або побічно, із боку однієї держави, декількох держав або під прикриттям міжнародної організації.

Так, відповідно до п. 7 статті 2 Статуту ООН Організація не має права «на втручання в справи, що по суті вхідні у внутрішню компетенцію будь-які держави».

15. Принцип територіальної цілісності держав

Принцип територіальної цілісності держав затвердився з прийняттям Статуту ООН у 1945 році. Процес його розвитку продовжується. Саме найменування цього принципу остаточно не установилося: можна зустріти згадування як територіальної цілісності, так і територіальної недоторканності.

Зміст принципу територіальної цілісності держав виходить за рамки положень про заборону використання сили або погрози силою, або перетворення території в об'єкт військової окупації, або придбання території з використанням сили або її загрози. Мова йде про будь-які дії проти територіальної цілісності або недоторканності. Наприклад, транзит будь-яких транспортних засобів через іноземну територію без дозволу територіального суверена є порушенням не тільки недоторканності кордонів, але і недоторканності державної території, оскільки саме вона використовується для транзиту. Всі природні ресурси є складовими компонентами території держави, і якщо недоторкана територія в цілому, то недоторкані і її компоненти, тобто природні ресурси в їхньому природному вигляді. Тому їхня розробка іноземними особами або державами без дозволу територіального суверена також є порушенням територіальної недоторканності.

Значення принципу територіальної цілісності держав дуже велике з погляду стабільності в міждержавних відносинах. Його призначення -- захист території держави від будь-яких зазіхань.

16. Принцип непорушності державних кордонів

Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів є логічним продовженням принципу територіальної цілісності держав і складає одну з найважливіших основ безпеки, насамперед, європейських держав. Фактично цей принцип закріплює непорушність державних кордонів країн Європи за підсумками Другої світової війни.

Відповідно до статті 2 Конституції України «територія України в межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканною». У силу свого суверенітету і, зокрема, територіального верховенства, кожна держава вправі самостійно встановлювати порядок перетинання її кордону громадянами, транспортом і вантажами (видання національного закону про державний кордон), або такий порядок установлюється за згодою заінтересованих держав з урахуванням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (міжнародний договір про правовий режим державного кордону між суміжними державами). Для забезпечення недоторканності кордонів суміжні держави укладають угоди про режим взаємного кордону. Україна має майже з усіма такими країнами угоду про режим взаємного кордону і про розвиток мирного співробітництва на кордонах.

Таким чином, основний зміст принципу непорушності кордонів можна звести до трьох елементів:

-- визнання існуючих кордонів у якості юридично встановлених відповідно до міжнародного права;

-- відмова від будь-яких територіальних домагань на даний момент або в майбутньому;

-- відмова від будь-яких інших зазіхань на ці кордони.

17. Принцип мирного врегулювання спорів

Принцип мирного вирішення спорів, будучи покликаний забезпечити мирне співіснування держав, відноситься до числа норм, що лежать в основі існування і стабільного функціонування міжнародного співтовариства. Відповідно до п. З статті 2 Статуту ООН усі члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справедливість.

Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів відзначена серією міжнародних договорів і угод, котрі, у міру того як вони обмежували право звертатися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішення міжнародних спорів і встановлювали юридичний обов'язок держав використовувати такі засоби:

-- принцип закріплений у Статуті ООН і у всіх міжнародних актах, що викладають принципи міжнародного права. Йому спеціально присвячений ряд резолюцій Генеральної асамблеї ООН, серед яких можна виділити Манільську декларацію про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 року;

-- першим багатостороннім актом, що встановив обов'язок мирного вирішення спорів, був Статут Ліги Націй, її члени зобов'язалися передавати спір, здатний викликати розірвання, на третейський або судовий розгляд або на розгляд Ради Ліги;

-- більш повна формула цього принципу втілена в Паризькім пакті про відмову від війни 1928 року, у якому сторони визнали, що врегулювання або вирішення всіх спорів або конфліктів, здатних виникнути між ними, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди вишукуватися тільки в мирних засобах;

-- відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжнародного права 1970 року сформулювала принцип у такий спосіб: «Кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість».

18. Принцип поваги прав і основних свобод людини

Відношення держави до свого населення стає об'єктом уваги міжнародного співтовариства. Держави беруть на себе зобов'язання додержуватися історично досягнутих стандартів прав людини, оскільки від цього залежать і міждержавні відносини. Міжнародне право враховує важливий аспект взаємозв'язку внутрішнього і міжнародного життя держав.

На відміну від інших принципів міжнародного права, принцип поваги прав людини займає центральне становище й у національному праві.

Аналіз міжнародних актів дозволяє виділити такі основні положення принципу поваги прав людини:

-- визнання гідності, властивої всім членам людської родини, а також їх рівних і невід'ємних прав є основою свободи, справедливості і загального миру;

-- кожна держава зобов'язана сприяти шляхом спільних і самостійних дій загальній повазі і дотриманню прав людини й основних свобод відповідно до Статуту ООН;

-- права людини повинні охоронятися владою закону, що забезпечить національний мир і правопорядок, людина не буде змушена вдаватися в якості останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення;

-- держава зобов'язана шанувати і забезпечувати всім, хто знаходиться в межах її юрисдикції, особам права і свободи, визнані міжнародним правом, без будь-якої різниці, як то: у відношенні раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, станового або іншого становища;

-- кожна людина несе обов'язки стосовно інших людей і того суспільства і держави, до яких вона належить;

-- держава зобов'язана прийняти законодавчі й інші заходи, необхідні для забезпечення між народно визнаних прав людини;

-- держава зобов'язана гарантувати будь-якій особі, права якої порушені, ефективні засоби правового захисту;

-- держава зобов'язана забезпечити право людини

знати свої права і поступати відповідно до них.

19. Принцип рівноправ'я і права народу розпоряджатися власною долею

Безумовна повага права кожного народу і нації вільно вибирати шляхи і форми свого розвитку є однією з принципових основ міжнародних відносин.

Принцип рівноправності та самовизначення народів і націй у якості обов'язкової норми сучасного міжнародного права одержав свій розвиток у Статуті ООН. Одна з найважливіших цілей ООН -- «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів» (п. 2 статті 1 Статуту). Зазначена ціль конкретизується в багатьох його положеннях.

Самовизначення означає право народів вибирати такий шлях розвитку, що найбільшою мірою відповідає їх історичним, географічним, культурним, релігійним і т.п. традиціям і уявленням. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року підкреслюється: «Створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення». Слід мати на увазі, що право національного самовизначення не зникає, якщо нація утворила самостійну державу або ввійшла до складу федерації держав. Суб'єктом права на самовизначення є не тільки залежні, але і суверенні нації і народи. З досягненням національної самостійності право на самовизначення лише змінює свій зміст, що знаходить висвітлення у відповідній міжнародно-правовій нормі.

Принцип самовизначення народів -- це право народів, а не обов'язок, і здійснення цього права може бути різним. Самовизначення не повинно здійснюватися із сепаратистських позицій на шкоду територіальній цілісності і політичній єдності суверенних держав.

20. Принцип співробітництва

Принцип міжнародного співробітництва зобов'язує держави співробітничати одна з одною незалежно від розходжень їх політичних, економічних і соціальних систем.

Ідея міжнародного співробітництва держав, незалежно від розходжень у їх політичному, економічному і соціальному ладі, у різноманітних сферах міжнародних відносин із метою підтримки міжнародного миру і безпеки є основним положенням у системі норм, що містяться в Статуті ООН.

Основними напрямками співробітництва є:

-- підтримка миру і безпеки;

-- загальна повага прав людини;

-- здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій галузях відповідно до принципів суверенної рівності і невтручання;

-- співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом;

-- сприяння економічному зростанню у всьому світі.

21. Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань виник у формі міжнародно-правового звичаю pacta sunt servanda (лат. -- угоди треба дотримуватися) на ранніх стадіях розвитку державності, а в даний час знаходить висвітлення в численних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних угодах.

В якості загальновизнаної норми поведінки суб'єктів зазначений принцип закріплений у Статуті ООН, преамбула якого підкреслює рішучість членів ООН створити умови, при яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов'язань, що витікають із договорів та інших джерел міжнародного права. Відповідно до п. 2 статті 2 Статуту «всі Члени Організації Об'єднаних Націй сумлінно виконують прийняті на себе за дійсним Статутом зобов'язання, щоб забезпечити їм усім у сукупності права і переваги, що витікають із приналежності до складу Членів Організації».

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань поширюється тільки на дійсні угоди. Це значить, що розглянутий принцип застосовується тільки до міжнародних договорів, укладеним добровільно і на основі рівноправності.

Будь-який нерівноправний міжнародний договір насамперед порушує суверенітет держави і як такий порушує Статут ООН, оскільки Організація Об'єднаних Націй заснована на принципі суверенної рівності усіх її членів, що, у свою чергу, прийняли на себе зобов'язання розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів.

22. Співвідношення міжнародного і національного (внутрішньодержавного) права

Важливою характерною рисою міжнародного права є те, що воно виступає в якості окремої відособленої правової системи зі своїми галузями й інститутами. Таким чином, воно не є галуззю внутрішньодержавного права і не входить у його правову систему.

Питання про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного (національного) права є одним із центральних у теорії міжнародного права. Міжнародна доктрина в цьому питанні виробила три основних напрямки: одне дуалістичне і два моністичних.

В основі дуалістичного підходу лежить теза про те, що міжнародне право і право національне являють собою два різноманітних правопорядки. Відмічаючи це, основоположник цього напрямку німецький учений XIX сторіччя Г. Трипель писав: «Міжнародне і внутрішньодержавне право суть не тільки різноманітні галузі права, але і різноманітні правопорядки. Це два кола, що не більш ніж стикаються і ніколи не перетинаються».

Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єдності обох правових систем. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної системи права. При цьому прихильники цих концепцій розходяться тільки в питанні примату (першості, верховенства) цих правових систем. Одні з них виходять із примату внутрішньодержавного права над міжнародним (німецька юридична література другої половини XIX -- початку XX в.).

23. Суб`єкти міжнародного права

Особливість суб'єктів міжнародного права виявляється насамперед у передвстановленості їх персоніфікованого (названого, пойменованого) переліку, що є остаточним і не підлягає розширенню.

Якщо у внутрішньодержавному праві суб'єкт -- це носій прав і обов'язків, то суб'єкт міжнародного права -- це носій міжнародних прав і обов'язків.

Суб'єктами міжнародного права є:

а) держави;

б) нації і народи, що борються за своє національне визволення (більш детально -- ті, що борються за свободу, незалежність і створення власної державності);

в) міжнародні організації;

г) державоподібні суб'єкти.

24. Держава - основний суб`єкт міжнародного права

Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжнародного права, тому що міжнародна правосуб'єктність властива їм у силу самого факту їх існування.

Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що вони мають суверенітет, який заперечує наявність над ними якогось іншого суб'єкта політичної влади і робить їх юридично рівними між собою при взаємовідносинах на міжнародній арені.

Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність держави при розв'язанні питань внутрішнього і зовнішнього життя.

До елементів суверенітету держави належать:

а) територіальна цілісність, котра означає, що

ніхто не вправі змінити територію держави без згоди на те її вищих органів державної влади або її народу;

б) територіальне верховенство, що означає, що на території держави діють закони тільки тієї держави;

в) нероздільність державної влади, що включає ви

знання всіма гілками влади верховенства законодавчої влади, що формує систему органів держави і

визначає їхні повноваження;

т) незалежність державної влади як усередині країни від будь-яких фізичних і юридичних осіб, так і зовні, на міжнародній арені від інших держав і міжнародних організацій.

Якщо державу яким-небудь чином обмежено в суверенітеті (наприклад, не має повного верховенства на своїй території), то вона обмежується й в обсязі міжнародної правосуб'єктності.

25. Міжнародна правосуб`єктність фізичних та юридичних осіб

Цивільна правосуб'єктність юридичної особи, тобто здатність бути суб'єктом цивільних відносин складається з цивільної правоздатності та цивільної дієздатності цієї особи.

Цивільна правоздатність юридичної особи - це її здатність мати цивільні права і обов'язки, яка виникає з моменту створення юридичної особи і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб запису про припинення її діяльності.

Обсяг цивільної правоздатності юридичної особи визначається її засновницькими документами. Комерційні організації, якщо в їх засновницьких документах не міститься вичерпного переліку видів діяльності, котру вони можуть здійснювати, можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не заборонено законом. Реалізуючі власну правоздатність, юридична особа може укладати будь які угоди. Водночас обсяг цивільної правоздатності юридичної особи не є безмежним. Якщо, наприклад, статутом юридичної особи визначений вичерпний перелік можливих видів діяльності - вона наділена спеціальною правоздатністю, виходити за межі якої не має права. Укладені такою юридичною особою за межами її правоздатності правочини є недійсними.

Обмеження цивільної правоздатності юридичної особи може мати місце за рішенням суду у випадках, спеціально передбачених законом.

Цивільна дієздатність юридичної особи -- це її здатність набувати власними діями цивільні права і брати на себе цивільні обов'язки.

Цивільну дієздатність юридична особа здійснює через свої органи, які дають відповідно до закону, інших правових актів і установчих документів.

Склад і перелік органів юридичної особи, компетенція, кожного з них, порядок їх утворення визначаються для різних видів юридичних осіб, регулюються ЦК та відповідним цивільним законодавством.

26. Визнання в міжнародному праві

З проблемою міжнародної правосуб'єктності тісно пов'язані питання визнання.

Визнання -- це односторонній добровільний акт держави, у якому вона:

а) прямо чи побічно заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або

б) про те, що вважає владу, що затвердилася не конституційним шляхом у державі або на частині її території, достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах у якості представника цієї держави або населення відповідної території.

У сучасній доктрині міжнародного права існує дві теорії визнання:

-- конститутивна;

-- декларативна.

У міжнародному праві існують такі форми визнання:

-- de facto;

-- de jure;

-- ad hoc.

Визнання de facto -- це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні.

Визнання de jure -- повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування.

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв'язання яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку говорять про визнання ad hoc (у даній ситуації, у конкретній справі).

27. Правонаступництво держав

Під міжнародним правонаступництвом розуміється перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта міжнародного права (правопопередника) до іншого (правонаступника) внаслідок виникнення або припинення існування держави або зміни її території.

Правонаступництво виникає:

-- при розпаді федерації;

-- при інших територіальних змінах (розпаді держави на дві і більше держави, злитті держав або входженні території однієї держави до складу іншої);

-- при соціальних революціях;

-- при розпаді колоніальної системи. Об'єктами правонаступництва можуть бути:

-- територія;

-- договори;

-- державна власність;

-- державні архіви;

-- державні борги;

-- членство в міжнародних організаціях. Існують такі види правонаступництва:

-- повне -- універсальне -- коли до правонаступника переходять усі права й обов'язки право попередника (наприклад, Україна є повним правонаступником УРСР);

-- неповне (часткове) -- коли до правонаступника переходить частина прав і обов'язків або тільки права чи обов'язки (наприклад, Україна є частковим правонаступником СРСР з питань ядерної зброї);

-- відсутність правонаступництва (tabula rasa -- чиста дошка) -- коли новий суб'єкт міжнародного права відмовляється від усіх прав і обов'язків право попередника, у тому числі не зв'язує себе його зобов'язаннями по міжнародних договорах.

28. Правонаступництво у зв`язку з припиненням існування СРСР

Питання про правонаступництво стосовно договорів Союзу РСР, державної власності, державних архівів і державних боргів СРСР виступає в якості одного з найважливіших наслідків припинення існування Радянського Союзу.

Україна в особі своїх вищих органів влади визначила правонаступництво в тих випадках, коли в силу міжнародного права це підлягає вирішенню одностороннім волевиявленням, а в інших випадках -- шляхом укладання відповідних міжнародних угод.

У Декларації оголошувалося правонаступництво на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному і валютних фондах і золотому запасі, що створений завдяки зусиллям народу Республіки.

Подальший розвиток ця тенденція одержала в Законі України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво». Відповідно до цього Закону:

-- з моменту проголошення незалежності України вищим органом державної влади в Україні була її Верховна Рада;

-- до прийняття нової Конституції України діяла Конституція У РСР;

-- закони й інші акти УРСР діяли на території України за умови, якщо вони не суперечили законам України, прийнятим після проголошення незалежності України;

-- органи держави, сформовані на основі Конституції УРСР, діяли до створення органів держави на основі Конституції України;

-- державним кордоном України був її державний кордон у складі СРСР за станом на 16 липня 1990 року;

-- Україна підтверджувала свої зобов'язання по міжнародних договорах, що були ратифіковані УРСР до проголошення незалежності України, і проголошувала себе правонаступницею прав і обов'язків по договорах СРСР, що не суперечать Конституції України й інтересам Республіки;

-- Україна не несла відповідальності по кредитних договорах СРСР, що були підписані після 1 липня 1991 року без згоди України;

-- усі громадяни СРСР, що постійно мешкали на момент проголошення незалежності України на її території, ставали громадянами України.

29. Міжнародна правосвідомість

Правосвідомість -- одна із форм суспільної свідомості.

Свідомість людини, відображаючи об'єктивні потреби суспільного розвитку, є передумовою і регулятором поведінки людини. Свідомість додає цілеспрямованого характеру людській діяльності.

Свідомість як система включає різні форми відображення суспільних відносин: політичні, правові, етичні, філософські, релігійні. Всі форми суспільної свідомості є взаємозалежними і справляють взаємний вплив одна на одну.

Правосвідомість становить відносно самостійну сферу (ділянку) свідомості:

* суспільної;

* групової;

* індивідуальної.

Правосвідомість -- це система ідей, уявлень, емоцій і почуттів, які виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до чинного, минулого та бажаного права, а також до діяльності, пов'язаної з правом.

Ключовий пункт правосвідомості -- усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свобод людини і оцінка чинного права з погляду його відповідності загальнолюдським цінностям, що знайшли закріплення в міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки виражає ставлення індивіда до правової дійсності, а й спрямовує її на певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

30. Міжнародний правотворчий процес

Міжнародна правотворчість - це активна творча діяльність суб'єктів міжнародного права по формуванню правових норм, шляхом узгодження державних інтересів і позицій.

Держави є основними суб'єктами м.п.п.

М.п.п включає 2 стадії:

1. досягнення згоди державою щодо змісту правила поведінки.

2. досягнення згоди щодо визнання цих правил поведінки в якості норм м.п.

Принципи м.п.п.:

1 група - які забезпечують політико-правову сторону м.п.п.

2 група - які забезпечують його технічного управлінчу сторону.

31. Реалізація норм міжнародного права

Реалізація норм права - це здійснення приписів правових норм у практичній діяльності суб'єктів права. Форми реалізації правових норм:

- використання - це така форма реалізації уповноважувальних правових норм, за якої суб'єкти на свій розсуд за власним бажанням використовують надані їм права (реалізація права на вищу освіту);

- виконання - форма реалізації зобов'язальних правових норм, що полягає в активній поведінці суб'єктів, яку слід здійснювати незалежно від їх власного бажання (наприклад, реалізація положень КК України про надання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані);

- дотримання - це така форма реалізації забороню вальних норм права, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів. Для неї характерним є утримання від активних дій, заборонених юридичними нормами (наприклад, не порушення водіями транспортних засобів обмежень швидкості руху);

- застосування правових норм -- це організаційно-владна діяльність компетентних органів держави з реалізації правових норм щодо конкретних життєвих обставин та персоніфікованих суб'єктів (рішення суду).

32. Міжнародні правовідносини

Правовідносини - це суспільні відносини, що виникають та здійснюються на основі норм права і виражаються у взаємних юридичних правах і обов'язках суб'єктів права.

Структура правового відношення має чотири необхідних елементи:

1) Суб'єкти правовідносин - індивіди, організації або спільноти, які на підставі юридичних норм можуть бути учасниками правовідносин - носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Міра участі суб'єктів у правовідносинах визначається їх правоздатністю і дієздатністю. Правоздатність - це здатність особи мати права і обов'язки. Правоздатність фізичних осіб настає з моменту їх народження і припиняється з моментом смерті.

Дієздатність - здатність особи своїми діями набувати і здійснювати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Вона вміщує в собі угодсдаатність і деліктоздатність.

2) Об'єкти правовідносин -- це матеріальні, духовні та інші соціальні блага, з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини і здійснюють свої суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

3) Суб'єктивне право - це закріплена у правових нормах можливість суб'єкта на свій розсуд здійснювати свої юридичні права і обов'язки.

4) Юридичний обов'язок. Суб'єктивному праву логічно відповідає встановлений об'єктивним правом обов'язок.

33. Поняття міжнародно-правової відповідальності

Міжнародно-правова відповідальність -- це юридичний обов'язок суб'єкта-правопорушника ліквідувати наслідки шкоди, заподіяної іншому суб'єкту міжнародного права невиконанням або неналежним виконанням розпоряджень міжнародного права.

Невиконання або неналежне виконання міжнародно-правових розпоряджень виявляється в тому, що держава-порушниця своїми діями порушила сформований міжнародний правопорядок або своїми діями заподіяла шкоду іншій державі.

Зміст правовідносин міжнародно-правової відповідальності полягає в осуді правопорушника й в обов'язку правопорушника понести несприятливі наслідки правопорушення. Суб'єктами міжнародно-правової відповідальності можуть бути тільки держави. Фізичні і самостійні юридичні особи не несуть такої відповідальності за звичайні правопорушення, оскільки в цих випадках відповідальність є цивільно-правовою.

Підставами міжнародно-правової відповідальності є передбачені нормами міжнародного права об'єктивні і суб'єктивні ознаки. Розрізняють такі підстави міжнародно-правової відповідальності:

-- юридичні;

-- фактичні;

-- процесуальні.

34. Ознаки міжнародного правопорушення

Міжнародне правопорушення являє собою складне правове явище. З юридичної точки зору, в якості міжнародного правопорушення розглядається міжнародно-протиправне діяння суб'єкта міжнародних правовідносин, у якому є ознаки (елементи) складу міжнародного правопорушення.

Міжнародне правопорушення характеризують такі основні ознаки:

-- міжнародна суспільна небезпека;

-- протиправність;

-- причинно-слідчий зв'язок між протиправним діянням і шкідливими наслідками, що наступили;

-- карність.

Міжнародна суспільна небезпека -- це здатність міжнародного правопорушення заподіяти шкоду (завдати шкоди) відносинам і об'єктам, що охороняються міжнародним правом.

Протиправність правопорушення обумовлена порушенням правил поведінки, закріплених у міжнародно-правових зобов'язаннях держав, чим порушуються права інших суб'єктів.

Причинно-слідчий зв'язок є найважливішою ознакою правопорушення, тому що саме вона дозволяє з'ясувати, що причиною нанесеної шкоди є міжнародне правопорушення.

Карність є правовим наслідком, закономірним результатом правопорушення.

35. Класифікація міжнародних правопорушень

Всі правопорушення, що зумовлюють міжнародно-правову відповідальність, можна класифікувати на міжнародні делікти (незначні правопорушення) і міжнародні злочини (особливо небезпечні правопорушення).

Міжнародні делікти вельми різноманітні і, через свою незначимість, як правило, не ведуть до тяжких наслідків. Інша справа з міжнародними злочинами. Вони частіше за все складають значну небезпеку для миру і безпеки народів, і через це сучасне міжнародне право приділяє їм особливу увагу. До міжнародних злочинів належать:

- акти агресії;

- акти насильницької колонізації;

- геноцид (дії щодо знищення нації, етнічної групи, народності. У 1948 р. під егідою ООН ухвалена Конвенція про попередження геноциду);

- апартеїд - примусове насильницьке роздільне проживання (мало місце в ПАР);

- застосування засобів масового знищення людей та ін.

36. Форми і види міжнародно-правової відповідальності.

Відповідальність узагалі - це, в персональному плані, здатність суб'єкта суспільних відносин відповідати за свої дії. У суспільному плані - це захід впливу на суб'єкта суспільних відносин у зв'язку з його якимись діяннями.

Міжнародно-правова відповідальність може виражатися у вигляді політичної і матеріальної відповідальності. Кожна з них має свої форми вираження. До форм політичної відповідальності відносяться: сатисфакція, санкції, ресторації, реторсії, репресалії, а також заходи, що здійснюються ООН на підставі статей 41, 42 Статуту ООН, аж до застосування збройних сил.

Сатисфакція являє собою вимушений обов'язок винної сторони вибачитися, висловити співчуття з приводу того, що трапилося, запевнення в тому, що подібне не повториться, покарати конкретних винуватців.

Санкції виражаються у вживанні стосовно винної сторони примусових заходів, спрямованих на те, щоб якось її обмежити або покарати.

Ресторації виражаються у примусі винної сторони відновити попередній порушений нею стан.

Репресалії виражаються у вжитті насильницьких дій, можливо, неправомірних, у відповідь на неправомірні насильницькі дії з метою відшкодування заподіяних збитків.

37. Підстави для звільнення від міжнародно-правової відповідальності

Відповідно до загальних принципів міжнародної відповідальності держав усяке міжнародно-правове діяння держави спричиняє міжнародну відповідальність цієї держави.

Обставини, що виключають протиправність діяння, повинні бути юридично значимими і, відповідно, визначатися нормами міжнародного права. У цьому відношенні Комісія міжнародного права ООН при розробці Проекту статей про відповідальність держав розробила в 1980 році статті 29-34 про обставини, що виключають відповідальність держав. До таких обставин належать: