Функція обвинувачення

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ УПРАВЛІННЯ

кафедра теорії кримінального процесу та судоустрою

КУРСОВА РОБОТА

на тему

«ФУНКЦІЯ ОБВИНУВАЧЕННЯ»

Підготував: слухач 202 навчальної групи

ННГУ НАВС України

ст. лейтенант міліції Онищенко С.В.

Науковий керівник: професор кафедри теорії

кримінального процесу та судоустрою

кандидат юридичних наук Письменний Д.Т.

м. Київ 2004 р.

ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття та суб'єкти функції обвинувачення у кримінальному процесі

2. Прокурор як суб'єкт функції обвинувачення у кримінальному процесі

3. Потерпілий як суб'єкт функції обвинувачення у кримінальному процесі

Висновок

Використані джерела

Вступ

У кримінальному процесі беруть участь обвинувачі, підсудні, захисники, потерпілі та інші особи. Процесуальне становище будь-кого з них у стадії судового розгляду визначається нормами КПК, а процесуальне становище прокурора- ще й Законом України "Про прокуратуру".

Чинним КПК (ст. 264) та Законом України "Про прокуратуру" (ст. 36) так визначається правовий статус прокурора в судовому розгляді: підтримання перед судом державного обвинувачення, участь у дослідженні доказів, подання суду міркувань з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. У разі коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення. У кримінальному судочинстві кожний з учасників судового розгляду справи має різне процесуальне становище, визначене в законі з урахуванням Інтересу, який вони захищають у суді. У зв'язку з цим обсяг процесуальних прав різний. Але жоден з них не може бути поставлений у суді в переважне становище щодо іншого.

Виходячи з вимог Конституції, прокурор та потерпілий є сторонами кримінального процесу і мають рівні права та можливості з відстоювання процесуальних інтересів, хоча в деяких випадках, зокрема, що стосується функції обвинувачення потерпілий дещо обмежений правах порівняно з прокурором. А тому, на мою думку, чинне кримінально-процесуальне законодавство, що врегульовує згадані відносини, потребує подальшого вивчення, зміни і вдосконалення.

1. Поняття та суб'єкти функції обвинувачення у кримінальному процесі

Питання обвинувачення взагалі і державного обвинувачення зокрема завжди перебувають у центрі уваги юристів -- як теоретиків, так і практиків. Проблеми обвинувачення є одними з центральних у науці кримінально-процесуального права.

Обвинувачення -- одне з давніших і найбільш значущих процесуальних явищ. Воно фактично сприяло виникненню самого кримінального судочинства, яке знадобилося для того, щоб судити про вину конкретної особи у забороненому, злочинному діянні. Судочинство розвивалось у ході вирішення обвинувачення з боку одних громадян стосовно інших, а потім від імені держави. Для теорії і практики кримінального судочинства поняття «обвинувачення» має особливе значення, оскільки як одна з центральних процесуальних категорій впливає на розв'язання цілого комплексу питань. Незважаючи на це, поняття і суть обвинувачення у юридичній літературі висвітлено недостатньо.

На початку XX ст. більшість процесуалістів ставила знак рівності між обвинуваченням і кримінальним переслідуванням, тлумачили їх як кримінальний (публічний) позов, розуміючи під ним «вимогу судового визнання належного державі права покарання» .

Причому багато хто з них розрізняв поняття кримінального позову в матеріальному і формальному значеннях. До того ж у ці терміни іноді вміщувалися несумісні змісти.

Концепція кримінального (публічного) позову є і в сучасному кримінальному судочинстві зарубіжних країн. Так, у КПК Франції 1958 р. обвинувачення іменується публічним позовом (статті 1, 2, 6 та ін.) (Полянский Н.Н. К вопросу о юридическоп природе обвинения перед судом Правоведение. -- 1960. -- №1. -- С. 106--112. Михайленко А.Р. Правовая природа начала уголовного процесса//Вопросы уголовного процесса. -- Саратов. 1979. -- Выш. 2. -- С. 39--50).1.

На думку американського юриста 3. Дугласа, стрижнем судової дуелі, судового поєдинку в кримінальних справах служить «позов», який підтримується «сильними прокурорськими ударами». Аналогічні по суті думки наводяться у працях англійських юристів.

Таку точку зору підтримував і М.М. Полянський, який виступив з трактуванням обвинувачення, яке за своїми конструктивними ознаками небагато чим відрізнялося від наведених. Він визнавав обвинувачення кримінальним позовом, визначив його як «двигун процесу і суб'єктивне ствердження винності особи в злочині, який їй приписують». Момент виникнення обвинувачення автор приурочив до обвинувального висновку, а також висловився за розмежування «кримінального позову в широкому, матеріальному і формальному значенні» Полянский Н Н Очерки общей теорш уголовного процесса --М, 1927 -С 110-125.

Пізніше на користь цієї точки зору висловився М.Л. Шифман, на думку якого державне обвинувачення є кримінальний позов, який означає «спосіб захисту правопорядку з допомогою належно оформленого пред'явлення обвинувачення». Потім М.М. Полянський зробив ще спробу обґрунтувати свою позицію, причому на цей раз він визнав помилковість розрізнення понять позову «в матеріальному І формальному значеннях», але навів деякі нові аргументи на користь підведення обвинувачення під певне процесуальне поняття -- поняття кримінального позову.

Переважна більшість сучасних процесуалістів рішуче відхиляє концепцію «кримінального позову», всіляко підкреслюючи, що наше законодавство ніколи не розглядало обвинувачення як різновид позову.

Незважаючи на деякі ознаки схожості, між обвинуваченням і цивільним позовом є відмінності. Ще І.Я. Фойницький писав, що «відмінність їх за змістом визначається тим, що справа цивільна за своєю природою є приватна і громадська, а справа кримінальна -- публічна й індивідуальна. Звідси особливі якості обвинувачення, з одного боку -- його публічність, суспільність, з другого -- його індивідуальність».

Дійсно, внаслідок своєї публічної чи суспільної властивості обвинувачення належить державі і визначається інтересами публічними, а не приватними. Звідси -- самостійність і незалежність обвинувачення, що означає таку його побудову, за якої воно здійснюється тільки за волею державної обвинувальної влади і не залежить ні від приватного свавілля окремих осіб (крім справ приватного обвинувачення -- статті 6 і 27 КПК), ні від іншої влади, яка існує у державі, крім обвинувальної. Незалежність державного обвинувачення означає право і обов'язок прокурора в обвинувальній діяльності керуватися виключно твердими правилами закону і загальнодержавними Інтересами, не підкоряючись ніякому іншому впливові.

Внаслідок індивідуальної властивості обвинувачення спрямоване на конкретну особу, щодо якої суду пропонується встановити винність і визначити відповідне покарання. Обвинувачення не переходить на інших осіб і припиняється зі смертю винного. Це означає, що обвинувачення обмежується даною особою, має суворо індивідуальний характер і неможливе без конкретної фізичної особи. Закон забороняє суду поширювати дослідження на осіб, не притягнутих обвинуваченням до відповідальності.

Крім цих відмінностей за змістом, між обвинуваченням і цивільним позовом існують відмінності за формою з огляду на Істотні особливості становища обвинувача й обвинуваченого порівняно зі становищем позивача і відповідача. Обвинувачення користується значною державною підтримкою І перебуває під суворим державним контролем, який обмежує суб'єктивні погляди обвинувачів.

У різних нормах КПК термін «обвинувачення» не раз вживається у двох взаємопов'язаних, але таких, що не збігаються, значеннях. Так, в одних нормах КПК цей термін позначає те, що інкримінується конкретній особі, оскільки в них йдеться про те ж обвинувачення (п. 9 ст. 6), про пред'явлене обвинувачення (ст. 43), про право обвинуваченого знати, в чому його обвинувачують {ст. 142), про те обвинувачення, за яким осіб віддано до суду (статті 243 І 245); в інших нормах -- про пред'явлення обвинувачення (ст. 140), про підтримання обвинувачення перед судом (ст. 264); про відмову від обвинувачення (ч. З ст.264).

Отже, як бачимо, йдеться про певну діяльність суб'єктів кримінального процесу, яких законодавець іменує обвинувачами.

Аналіз текстів вищезазначених статей КПК свідчить, що під обвинуваченням законодавець розуміє:

1) описання злочинного діяння, інкримінованого певній особі (обвинуваченому чи підсудному);

2) діяльність уповноважених посадових та інших осіб з викриття обвинуваченого (підсудного) у вчиненні злочину.

У законодавстві та кримінально-процесуальній науці поняття «обвинувачення» тлумачиться неоднозначне. Так, В.Г. Даєв вважає, що обвинувачення -- це не процесуальна діяльність уповноважених законом суб'єктів з викриття конкретної особи у вчиненні злочину, а лише «особливі процесуальні відносини, які виникають між державою в особі її уповноважених органів, і особою, що притягується як обвинувачений у зв'язку з вчиненням злочину»Даев В. Г. К понятих) обвинение в советском угояовном процессе // Правоведениє. -- 1970. -- № 11. -- С. 85. Ця точка зору піддана обґрунтованій критиці з боку інших авторів

Дійсно, якщо обвинувачення -- це не певний напрям кримінально-процесуальної діяльності, а лише процесуальні відносини, чому ж за межами поняття «обвинувачення» залишаються правовідносини, що виникають між обвинуваченим І непосадовими особами, які також уповноважені законом викривати його у вчиненні злочину, тобто правовідносини між обвинуваченим І громадськими обвинувачами, між обвинувачем і потерпілим від злочину?

Між особою, яку притягнуто до участі у кримінальній справі як обвинуваченого, і державним органом, у провадженні якого в даний момент перебуває справа, складається ціла система правовідносин. Чому вони зводяться лише до процесуальних відносин? У чому особливість цих процесуальних відносин? Позиція В.Г. Даєва будується по суті на невиправданому змішуванні процесуальної діяльності і процесуальних відносин, на підміні одного з цих понять Іншим та на відриві процесуальних відносин від процесуальної діяльності.

Багато хто з учених справедливо відзначає тісний зв'язок обвинувачення як процесуальної діяльності з обвинуваченням у його матеріально-правовому виявленні. «Справа, однак, не лише в наявності такого зв'язку, йдеться про більш істотні відносини даних явищ -- відносин взаємозумовленості, взаємодії, органічної єдності явищ, які у реальній дійсності не існують одне без одного» Альперт С. А. Обвинение в советском уголовном процессе. --Харьков, 1974. - С. 27., -- правильно зазначає С. Альперт.

Визнаючи, що обвинувачення як процесуальна діяльність і обвинувачення в його матеріально-правовому значенні завжди являють одне ціле, А.Л. Ривлін пояснює це тим, що «обвинувачення в його матеріальному змісті ніколи не виступає зовні і незалежно від його процесуальної форми». На думку цього автора, обвинувачення у його матеріально-правовому значенні -- це категорія не процесуального, а матеріального права, бо в іншому випадку воно не потребувало б свого виявлення у процесуальній формі. З таким поясненням важко погодитись.

Обвинувачення в цьому значенні, звичайно, базується на положеннях матеріального кримінального права, оскільки є конкретизацією того, що в узагальненій і абстрактній формі виражено в Загальній та Особливій частинах Кримінального кодексу. Але безперечно й те, що обвинувачення у зазначеному його значенні -- це категорія процесуальна за своїм характером, оскільки поза процесом І нормами процесуального закону воно реально не існує.

"Обвинувачення, -- справедливо зазначає П. М. Давидов, -- є завжди поняттям кримінально-процесуальним" Давьідов П. М. Обвинение в советском уголовном процессе. -- Свердловск, 1974. -- С. 5. .

Необхідно також критично підійти до спроб деяких авторів розглядати співвідношення обвинувачення у матеріально-правовому значенні і обвинувачення як процесуальної діяльності у плані співвідношення змісту і форми. У цьому зв'язку Ф.Н. Фаткуллін зауважує: «Хоч різні за змістом значення поняття обвинувачення нерозривно пов'язані між собою, вони не перебувають у тому співвідношенні, яке характерно для форми І змісту. Кожне з них має свою форму, власний зміст». На це звертає увагу і В.М. Савицький: «Процесуальна функція обвинувачення черпає свій зміст у системі дій і правових відносин, пов'язаних з викриттям винного. І форма, і зміст обвинувальної діяльності визначені кримінально-процесуальним законом. А формулювання обвинувачення, побудоване з урахуванням елементів матеріально-правової норми, надає всій обвинувальній діяльності конкретного і цілеспрямованого характеру».

Аналізував поняття обвинувачення у двох його значеннях і М.С. Строгович. Зокрема, він писав: «Обвинувачення у матеріальному значенні -- це сукупність процесуальних дій, спрямованих на викриття особи, яка вчинила злочин, тобто те саме, що й кримінальне переслідування. Обвинувачення в формальному значенні -- це діяльність спеціального уповноваженого законом органу чи особи (обвинувача), який виступає перед судом і викриває на суді особу, притягнену до кримінальної відповідальності. У стадії попереднього (авт. чит. досудового ) слідства наявне обвинувачення в матеріальному значенні... В стадії ж судового розгляду наявне обвинувачення у формальному значенні» Строгович М. С. Уголовное преследование в советском уголовном процессе. -- М., 1951. -- С. 48: Ларин А. М. Расследование по уго.іовному делу . Як бачимо, М.С. Строгович, на відміну від М.М. Полянського, обвинувачення у матеріальному значенні характеризував як діяльність, яку здійснює не суддя, а слідчий, прирівнював його до кримінального переслідування. Обвинувачення у формальному значенні, на його думку, належить до діяльності прокурора в суді, з чим погодитися не можна.

Інші точки зору про поняття «обвинувачення», які трапляються у літературі, принципових розходжень з проаналізованими нами не мають. Отже, можна стверджувати, що більшість процесуалістів під обвинуваченням розуміють:

1) описання у процесуальних документах злочинної дії чи бездіяльності, інкримінованої конкретній особі;

2) процесуальну діяльність уповноважених законом органів та осіб, спрямовану на викриття винного у вчиненні злочину і його засудження. Ця діяльність становить основу кримінального процесу, або, Іншими словами, є обвинуваченням у кримінальному судочинстві.

Кримінально-процесуальна діяльність являє собою належно організовану систему дій посадових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, а також окремих громадян, які залучаються до участі у справі. Системність і цілісність кримінально-процесуальної діяльності зумовлені рядом факторів, які властиві нашому кримінальному судочинству і визначають його структуру. Ці фактори проявляються насамперед у спільності і єдності головних завдань, що стоять перед органами розслідування, прокуратури га суду, потім -- у логічній послідовності процесуальних стадій, які змінюють одна одну, і далі -- у чіткому розмежуванні компетенції і розподілу повноважень між усіма учасниками кримінально-процесуальної діяльності, в першу чергу між органами держави, які здійснюють кримінальний процес.

Кримінально-процесуальна функція обвинувачення починає реалізовуватись з моменту винесення слідчим мотивованої постанови про притягнення особи як обвинуваченого (статті 131 і 132 КПК). Є й інші точки зору. Багато авторів вважають, що обвинувачення формується і здійснюється тільки в судовому розгляді, тобто після того, як відбулося рішення про віддання до суду. На досудовому ж слідстві обвинувачення немає, зокрема діяльності слідчого притаманна лише функція дослідження обставин справи Уголовный процесс / Под. ред. М. А Чельщова. -- М., 1969. -- С. 11.

Проблема формування обвинувачення у кримінальному процесі взагалі і на попередньому слідстві зокрема у теорії кримінального процесу ще не дістала належної розробки, хоч дослідження у цьому напрямі проводилися.

Під формуванням обвинувачення, як вважає П.М. Давидов, розуміється виявлення елементів формулювання обвинувачення І сприяння у цьому виявленні, приведення їх у деяку систему, підшукування статті кримінального кодексу, яка б відповідала ознакам злочину, відображеним у цьому формулюванні.

Хоч таке визначення має і позитивні сторони, все ж повністю погодитись з таким тлумаченням не можна. По-перше, до процесу формування обвинувачення автор включає діяльність, яка сприяє виявленню елементів формулювання обвинувачення. Таке широке розуміння діяльності, спрямованої на встановлення обставин формулювання обвинувачення, приводить П.М. Давидова до твердження, що і обвинувачений немов би формує обвинувачення у формі сприяння, виявлення елементів формулювання обвинувачення. Вважаємо, що «сприяння» не є складовою частиною діяльності з формулювання обвинувачення, цей процес має інший зміст. По-друге, неясно, яку саме діяльність має на увазі автор (розумову чи процесуальну), говорячи про діяльність з виявлення обставин, які створюють формулювання обвинувачення, І сприяння у цьому виявленні, а також які саме ознаки створюють поняття «формулювання обвинувачення».

Як правильно зазначає С.А. Альперт, з деяких висловів П.М. Давидова випливає висновок, що під формуванням обвинувачення слід розуміти таку діяльність, яка може значно впливати і впливає на долю обвинувачення як у цілому, так і в тій чи іншій його частині.

Як вважає В.М. Парадєєв, для більш повного з'ясування суті процесу формування обвинувачення необхідно простежити процес «зародження» (виникнення), «становлення» (розвитку) і кінцевого формування обвинувачення Парадєєв В М Понятие формуляр стадия обвинения на предварительном следствии // проблемы .сосуществования уголовно процесуального чакоподательства -- Свердловск, 1985 --С 87--97 .

Дійсно, обвинувачення у кримінальній справі починає формуватись поступово, у ході його виникнення, розвитку і документального фіксування. Щоб обгрунтувати правильність такого твердження І простежити процес формування обвинувачення при розслідуванні злочину, необхідно розглянути дії слідчого у зв'язку із заявою (повідомленням) про вчинений злочин, що надійшла до нього.

Заява (повідомлення) згідно зі ст. 94 КПК є приводом до порушення кримінальної справи. Разом з тим для забезпечення законності та обгрунтованості порушення кримінальної справи слідчий повинен встановити достатні для цього підстави. Якщо у заяві немає достатніх даних для порушення кримінальної справи, слідчий має передбаченими у законі способами встановити їх. За наявності достатніх підстав слідчий виносить постанову про порушення кримінальної справи. Згідно зі ст. 98 КПК у цій постанові серед інших обставин мають бути зазначені приводи до порушення кримінальної справи, фактичні дані (підстави), які вказують на ознаки злочинної дії, а також стаття кримінального закону, за ознаками якої порушується справа. Як показує слідча практика, фактичні дані підтверджують наявність ознак злочину, які відносяться до його події.

Поняття «подія злочину» характеризується такими обставинами, як місце, час, спосіб та ін., що є необхідними елементами формулювання обвинувачення, яке знаходить вираження на певному етапі розслідування у постанові про притягнення як обвинуваченого. Аналогічна ситуація складається при порушенні кримінальної справи і з кваліфікацією злочину -- складовою частиною обвинувачення, сформульованого в постанові про притягнення як обвинуваченого.

Викладене свідчить, що обвинувачення починає формуватись ще в стадії порушення кримінальної справи, в ході встановлення окремих обставин, які характеризують подію злочину та дають її юридичну оцінку.

Звичайно, на початку розслідування слідчий не ставить перед собою завдання звинуватити конкретну особу у вчиненні злочину чи захистити її. Слідчий досліджує всі обставини вчиненого злочину всебічно й об'єктивно. Він зобов'язаний виявити обставини як ті, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обтяжуючі і пом'якшуючі обставини (ст. 22 КПК). Дії слідчого, спрямовані на збирання і перевірку доказів винності особи у вчиненні злочину, на його викриття, і є реалізацією функції обвинувачення.

Функція обвинувачення більш виразно починає проявлятися з моменту появи процесуальної фігури підозрюваного (ст. 43^і КПК). Але найбільш чітко обвинувальна функція проявляється в акті притягнення особи як обвинуваченого. Саме - визнання підозрюваної особи обвинуваченим свідчить про те, що особу від Імені держави офіційно обвинувачують у вчиненні злочину. Вперше формулює висновок про винність особи слідчий, що по суті і є здійснення ним обвинувальної діяльності, кримінально-процесуальної функції обвинувачення.

На користь існування функції обвинувачення на досудовому слідстві свідчить і існування захисту. Згідно зі ст. 44 КПК у стадії досудового слідства до участі у справі допускається захисник, крім того і насамперед захист здійснює сам обвинувачений. Чи можна за такої ситуації стверджувати, що є захист, але немає обвинувачення? Висновок один: якщо на досудовому слідстві здійснюється функція захисту, значить у цій стадії обов'язково є і функція обвинувачення.

Сутність обвинувальної функції на досудовому слідстві становлять насамперед дії слідчого. Саме слідчий формулює обвинувачення у його матеріально-правовому значенні, на якому в подальшому розгорнеться процесуальна діяльність з підтримання обвинувачення перед судом. Практичною реалізацією тих висновків, яких дійшов він і прокурор у результаті нагляду за попереднім слідством, є здійснення у суді прокурором процесуальної функції обвинувачення.

Сукупність дій прокурора з відстоювання перед судом висновку про винність підсудного прийнято називати «державним обвинуваченням)?. Слід зазначити, що законодавець дотримується точності у вживанні термінів «обвинувачення» та «державне обвинувачення». Вище ми вже наводили аналіз норм чинного законодавства при описанні поняття «обвинувачення» у матеріально-правовому і кримінально-процесуальному значеннях. Говорячи про досудові стадії, законодавець застосовує лише термін «обвинувачення», а термін «державне обвинувачення» вживається у законі тільки в тих випадках, коли виникає потреба у регламентації діяльності прокурора в суді (статті 121 і 129 Конституції, ст. 264 КГЖ).

Отже, можна зробити загальний висновок про те, що сукупність форм і методів реалізації у суді обвинувальної функції створює поняття «підтримання державного обвинувачення».

У зв'язку з цим важливо уточнити питання про час виникнення державного обвинувачення.

Як свідчить аналіз праць, державне обвинувачення як процесуальна функція порушується, а потім і здійснюється як у стадії досудового розслідування, так і в суді. В.М. Савицький зазначає з цього приводу, що твердження такого роду «дуже не точне, а тому й невірне».

Суперечливу позицію про час виникнення державного обвинувачення і час появи процесуальної функції державного обвинувачення займав М.Л. Шифман. Згідно з одним його твердженням «державне обвинувачення починається з моменту пред'явлення кримінального позову», тобто з моменту направлення прокурором кримінальної справи з затвердженим обвинувальним висновком до суду для вирішення питання про можливість віддання обвинуваченого до суду. В іншому контексті він писав, що «прокурор є стороною тільки після того, коли кримінальний позов прийнятий судом. До цього прокурор не є стороною. Інакше кажучи, прокурор починає виконувати обов'язки державного обвинувача тільки після віддання до суду» Шифман М.Л. -- Прокурор в уголовном процессе. -- М., 1948. -- С. 33.. В останньому випадку М.Л. Шифман висловився точніше. Тому слід вважати, що він пов'язував час виникнення процесуальної фігури державного обвинувача з кінцевими межами стадії віддання до суду, починаючи з моменту винесення рішення, яке підбиває підсумки даної стадії процесу.

Підтримуючи цю точку зору, В.Н. Шпильов прямо вказує, що «функція обвинувачення з'являється після віддання обвинуваченого до суду». Проте і цю думку не можна визнати обґрунтованою. Чинне законодавство не ставить виникнення державного обвинувачення в залежність від акту віддання обвинуваченого до суду. Винесенням постанови (ухвали) про віддання обвинуваченого до суду вирішується лише питання про можливість судити дану особу, тобто про розгляд питання про неї у стадії судового розгляду. З цього моменту обвинувачений є підсудним. Ніяких інших рішень, які б зумовлювали процесуальне становище прокурора і створювали б йому статус державного обвинувача, суддя (суд) не виносить. Більше того, суддя (суд) не має права приймати такі рішення, оскільки самим фактом їх винесення він виявив би своє ставлення до обвинувачення, пред'явленого конкретній особі. Інакше кажучи, винесенням такого рішення суддя (суд) констатував би наявність у нього впевненості про винність обвинуваченого, про необхідність його засудження. Зрозуміло, що в такому разі ідея правосуддя та її реальне здійснення перетворилися б на фікцію. Крім того, у багатьох країнах світу немає стадії віддання обвинуваченого до суду, оскільки на цьому етапі суд змушений виконувати певні функції обвинувача. Тому в КПК варто відмовитися від цієї стадії, замінивши її організаційним рішенням про день і час, місце розгляду справи, а також виклик осіб, необхідних для розгляду справи.

Саме тому, що прокурор вже є державним обвинувачем у справі, у якій - вирішується питання про віддання обвинуваченого до суду, суд (суддя) приймає рішення про необхідність участі в судовому розгляді прокурора, тобто державного обвинувача.

Таким чином, державне обвинувачення формується і формулюється до розгляду справи в суді, і прокурор стає державним обвинувачем саме в цей період.

Сформулювавши державне обвинувачення щодо конкретної особи, прокурор приходить у судове засідання, щоб його підтримати, бо не можна підтримувати те, чого ще не існує.

Державним обвинувачем може бути особа, яка порушила державне обвинувачення, чи інша особа, яка вступила у процес для його підтримання.

Але у будь-якому випадку ці особи здійснюють державне обвинувачення у суді, яке виникло задовго до розгляду справи по суті.

Правильно визначив момент виникнення державного обвинувачення В.С. Зеленецький: «Державне обвинувачення виникає у тому процесі, де прокурор досліджує обвинувальний висновок І всі матеріали кримінальної справи» . Він вважає, що діяльність прокурора, пов'язана із затвердженням обвинувального висновку, є самостійним процесом, самостійною стадією у загальній системі розвитку кримінально-процесуальної діяльності, і цей процес слід назвати «стадією порушення державного обвинувачення» Зеленецкш ВС. Возбуждение государственного обвипения в советском уголовном процессе -- Харьков, 1979. -- С 16. Дійсно, затвердивши зазначений акт, прокурор формулює своє переконання у винності конкретної особи, приймає рішення про затвердження обвинувального висновку і, таким чином, про порушення державного обвинувачення. Те, що державне обвинувачення виникає на даному етапі провадження у справі, підтверджується положеннями ст. 232 КГЖ. Згідно з цією статтею прокурор, затвердивши обвинувальний висновок, направляє справу до суду, якому вона підсудна, і сповіщає суд, чи вважає він за необхідне підтримувати державне обвинувачення.

Нині прийняття рішення про порушення державного обвинувачення чинним законодавством не передбачено. З огляду на це, а також враховуючи, що слідчому не властива функція складання обвинувального висновку, оскільки ця дія не є слідчою, у КГЖ необхідно закріпити норму про те, що обвинувальний висновок на основі зібраних слідчим даних складає прокурор. Це надасть справі більшої об'єктивності, оскільки слідчий заінтересований, щоб справа, яку він розслідував і в якій дійшов висновку про винність особи, була направлена до суду. Прокурор, який лише затверджує обвинувальний висновок, здебільшого покладається на слідчого І тому не завжди досконально знає матеріали справи. Складання ж ним обвинувального висновку змусить його глибоко аналізувати матеріали справи і прийняти об'єктивне, принципове рішення. При цьому складений прокурором документ має називатися не обвинувальним висновком», а «висновком державного обвинувачення». Саме таким чином можна розв'язати теоретичну І практичну проблему початку державного обвинувачення.

У судовій практиці час від часу виникають суперечки з приводу того, який прокурор, на якому рівні має затверджувати обвинувальний висновок. Як відомо, законом визначено, що деякі кримінальні справи віднесено до підсудності обласних і прирівняних до них судів. У переважній більшості обвинувальні висновки у таких справах затверджують прокурори областей, міст Києва і Севастополя або їх заступники, в деяких випадках -- прокурори районів, міст. На наш погляд, така позиція є хибною. Як зазначено у статті 227 КПК, прокурор «у межах своєї компетенції затверджує обвинувальний висновок». Що таке межа компетенції? Це означає, що прокурор району, міста не може виконувати функцій прокурора області, а прокурор області не має функцій Генерального прокурора, військовий прокурор не має функцій прокурора загальної юрисдикції і навпаки. Окремі функції, навіть у межах району, віднесені виключно до компетенції Генерального прокурора, зокрема щодо злочинів, вчинених народними депутатами України. Законодавець, віддаючи певну категорію справ у підсудність обласних і прирівняних до них судів, виходив з того, що ця категорія справ відзначається особливою значимістю у суспільстві, особливою складністю при розслідуванні І судовому розгляді, тягне за собою надзвичайно серйозні наслідки для обвинувачених. Саме з цих підстав такі справи даються для розгляду у першій інстанції суддям обласної ланки, тобто досвідченішим і кваліфікованішим, а в апеляційній інстанції -- суддям Верховного Суду, тобто найдосвідченішим і найкваліфікованішим суддям. Важко уявити, щоб професор медицини цілком серйозно свій остаточний висновок щодо долі людини ґрунтував на дослідженнях, зроблених лікарем-початкІвцем. Також важко погодитись з тим, щоб у кримінальній справі обласної чи республіканської підсудності остаточне високе судове рішення приймалось на підставі висновку прокурора найнижчого рівня. Затвердження обвинувального висновку у справах обласної підсудності прокурорами рівня району, міста призведе до зниження значимості прокурора обласного рівня, до втрати ним контролю за діяльністю органів оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства, до зниження якості слідства, а в цілому -- до поширення порушень прав і свобод людини, завдасть шкоди державі. Маляренко В Т Прокурор у кримінальному-судочинстві. К, Юрінком-Інтер 2001

2. Прокурор як суб'єкт функції обвинувачення у кримінальному процесі

В Україні посада прокурора як особи, яка підтримує обвинувачення існує вже півтора століття. Багато написано про цю посадову особу, але разом зі зміною її повноважень і функцій, змінюються і погляди на неї, виникає нова потреба в коментарях.

У літературі є різні визначення терміну "прокурор" та його походження. В Юридичній енциклопедії дається таке визначення - прокурор (від лат. ргосurаrе -- піклуватися; анл. рublich рrоzесtоr, франц. рrосurеur) -- службова особа в системі прокуратури, яка здійснює прокурорський нагляд, функції досудового розслідування у деяких категоріях кримінальних справ, а також підтримує державне обвинувачення у кримінальному процесі Юридическоя знциклопєдия / Под ред. М. Ю. Тихомирош -- М, 1998. -- С. 370/.. Відповідно до процесуального законодавства він бере участь у розгляді справ судами, опротестовує рішення, вироки, ухвали і постанови судів, які суперечать закону.

Прокурори беруть участь у правотворчій діяльності. Здійснюючи кримінальне переслідування, органи прокуратури проводять розслідування у справах про злочини, які віднесено кримінальним законодавством до їхньої компетенції. Прокурор має право прийняти до свого провадження чи доручити підлеглому йому прокуророві або слідчому розслідування будь-якого злочину.

Є й інші визначення цього поняття. Деякі автори вважають, що термін "прокурор" походить від лат. рrосuгаtоr -- завідуючий, управитель, піклувальник.

Як зазначає П.В. Шумський, посада прокурора як державного чиновника була запроваджена у Стародавньому Римі із введенням Августовської Конституції. Це був слуга імператора з представницькою владою. Особливу роль він відіграв при збиранні податків, управлінні імператорським маєтком тощо. Пізніше прокурор став представником у суді за призначенням свого довірителя Шумський 17. В Прокуратура України. -- К, 1998. - С. 21..

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила створення незалежної самостійної Української держави -- України, а 5 листопада 1991 р. прийняла Закон України "Про прокуратуру", який визначив завдання, функції та повноваження органів прокуратури.

Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., передбачає, що Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються:

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Проблеми функцій держави в цілому і у галузевих межах давно привертали увагу дослідників, зокрема щодо кримінального процесу І діяльності прокуратури. Раніше і за останні роки з цієї проблематики як у вітчизняній літературі, так і у зарубіжній навіть з'явилися окремі монографічні дослідження. Однак проблема функцій (в тому числі функція підтримання обвинувачення) залишається всебічно не дослідженою з урахуванням її складнощів та багатоплановості системи видів державної діяльності. Найбільш близькою до функції прокуратури, зокрема, підтримання в суді державного обвинувачення, є охоронна, правоохоронна діяльність, функція держави. С.Альперт зазначає, ідо однією Із суттєво важливих і дійових форм правоохоронної діяльності прокурора в суді € підтримання ним державного обвинувачення. На думку М.Якимчука, прокуратура в межах своєї компетенції бере участь у реалізації функції держави і передусім функції забезпечення законності та правопорядку, охорони прав та інтересів держави. Проте функції держави не варто ототожнювати з функціями її окремих органів, призначення яких пов'язане з їх правами і обов'язками. Функції окремих органів, зокрема прокуратури, за своїм обсягом підпорядковані функціям держави. Функції прокуратури визнаються похідними від державних функцій, взаємопов'язані з ними І реально впливають на забезпечення їх виконання. Функції держави, їх здійснення конкретизуються в діяльності державного апарату і його органів. Н. Мичко пише, що проблема функціональної характеристики є однією з найважливіших у теорії і практиці прокурорської діяльностіМычко Н.И. Прокуратура Украины роль и место в системе государственной власти --Донецк 1999 . Через функції прокуратури розкривається її тип, значення, роль і місце в механізмі держави, визначається доцільність структури прокурорської системи в цілому і окремих її органів. З функціями прокуратури також пов'язані закономірності її становлення і розвитку. За зміною функції настають зміни і в структурі прокуратури, у завданнях її органів, організації та у діяльності. Система функцій визначає соціальну призначеність прокуратури, її компетенцію та правовий статус.

Таким чином, як зазначається в спеціальній літературі, функція прокуратури є одним з головних понять, через яке розкривається структура і весь зміст діяльності органів прокуратури.

До предмета нашого дослідження входять не всі функції, що покладені на прокуратуру, а саме -- підтримання державного обвинувачення у суді, яка відповідно до ст. 121 Конституції України є першочерговою.

Функція обвинувачення займає домінуюче становище не тільки серед функцій прокуратури, а й у системі кримінально-процесуальних функцій. Без обвинувачення кримінальний процес був би безпредметним, а тому і не потрібним. Саме обвинувачення породжує інші функції та їх розвиток (наприклад, захисту, правосуддя, вирішення справи тощо).

Конституційна функція нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, також зумовлена функцією державного обвинувачення, оскільки розслідування злочинів насамперед і спрямоване на їх розкриття, виконання вимог закону про невідворотність відповідальності за вчинений злочин, що неможливе без формування конкретного обвинувачення і підтримання його в суді.

Враховуючи те, що у Конституції України не повинно бути нічого випадкового і те, що в ст. 121 Конституції в системі функцій, покладених на єдину систему прокуратури України, підтримання державного обвинувачення в суді поставлене на перше місце, то цій функції і надається першочергового значення. Вона є однією з основних функцій. Для прокуратури ця функція є традиційною. Проте необхідно зазначити, що висунення і підтримання обвинувачення для прокуратури не завжди було пріоритетною функцією.

З історії відомо, що, створюючи прокуратуру в 1722 р., Петро І щодо Генерал-прокурора в Указі повелів: «Сей чин якобы око наше стряпчий о делах государственных». І перед виїздом до Астрахані він сенаторам суворо наказан, представляючи першого Генерал-прокурора П.ГЯгужинського: «Вот моє око, коим я буду все видеть; он знает мои намерения и желания, что он заблагорассудит, то вы делайте». Таким чином, при витоках створення прокуратури основною її функцією була наглядова

За радянських часів (ст. 3. Закону про Прокуратуру СРСР 1979 р.) пріоритет також віддавався наглядовим напрямам (функціям) діяльності прокуратури. П. Елькінд навіть зазначала, то функція підтримання обвинувачення в суді може бути правильно зрозуміла лише у зв'язку із загальним призначенням прокурора бути органом нагляду за законністю.

У сучасних умовах суверенної України функція прокуратури спрямовується на західні зразки враховуючи входження України в європейські структури, де органи прокуратури насамперед виконують функцію кримінального переслідування обвинувачення у суді особи, яка вчинила злочин.

Навіть у складі Європейського союзу планується створити прокуратуру ЄС і передусім на європейському рівні ухвалити рішення про те, що в своїй діяльності прокурор ЄС орієнтується на принцип монополії прокуратури порушувати кримінальну справу в усіх випадках вчинення злочинів і чітко сформулювати можливі винятки з правил про обов'язкове кримінальне переслідування.

Враховуючи значення функцій у державній діяльності, зокрема, у кримінальному судочинстві та в підтриманні прокуратурою державного обвинувачення в суді, дуже важливо знати: то таке функція, її визначення і в чому її зміст. Проте однозначних відповідей на пі питання не існує. На думку М.Полянського характеристика судових функцій постійно змінюється разом зі змінами відповідного законодавства. Тому розгляд даної проблеми потребує аналізу існуючих поглядів на питання, що викладається, зокрема, стосовно функцій кримінального процесу, і зумовлені в основному об'єктивними чинниками. У різних галузях науки по-різному підходять до з'ясування суті функцій. Однак з урахуванням того, то «функція ...є загальнонауковим поняттям, то вона повинна відображати те загальне, що притаманне ньому явищу в кожній галузі знань»Муравьев НВ Прокурорский надзор в его устройстве й деятельпости -- ТІ -- М 1889 -С 276-271 Зелененький ВС Функциональная структура прокурорской деятельности -- Харьков, 1978 -С 7 .

Ці положення стосуються і функцій прокуратури, І конкретної діяльності прокурорів, які їх здійснюють.

Діяльність суб'єкта стосовно меж напрямі певної функції можна розглядати як функціонування, яке показує функцію дії у роботі. Про функціонування йдеться і у Конституції України (п. 9 Перехідних положень). Таким чином, функція -- це не сама діяльність, а лише відношення діючого органу до всього організму. Функція може виконувати своє призначення лише у процесі здійснення, тобто функціонування.

Прокуратура виконує також позаконституційні функції, такі як координацію діяльності з боротьби зі злочинністю (ст. 10 Закону України «Про прокуратуру»). Вноситься також пропозиція про віднесення до функцій прокуратури участь прокурорів при розгляді у судах кримінальних, цивільних, господарських та адміністративних справ, а також нагляд прокурорів за судовими рішеннями. Усі названі функції прокуратури, передбачені Законом, мають характер зовнішніх функцій, оскільки при їх здійсненні прокурори вступають у правовідносини з органами, особами, які не входять до системи прокуратури.

Функції прокуратури не ізольовані від функцій інших систем та зумовлюються ними. Особливо не стосується кримінально-процесуальних функцій, зокрема, функції захисту, яка є похідною від функції обвинувачення. Захист можна розглядати як форму реагування на обвинувачення. Названі функції за своїм змістом, напрямом є протилежними, їх здійснення породжують змагальний характер судочинства, що у свою чергу сприяє з'ясуванню істини у справі. Співвідношення обвинувачення і захисту трактується як два взаємопов'язаних правових інститути, без яких не обходиться жодна кримінальна справа. Доцільно зазначити, що обвинувачення є первинним стосовно захисту. Спочатку формується обвинувачення щодо конкретної особи, після чого вступає в дію функція захисту, інакше немає від чого захищатися. Найбільш рельєфно це виявляється при розгляді справи в суді, де прокурори підтримують державне обвинувачення, що було сформульовано на досудовому слідстві і пред'явлено обвинуваченому, але при цьому слідчий не перетворюється в обвинувача, оскільки не має перед ким підтримувати обвинувачення. Це може бути тільки у суд.

Державне обвинувачення як першочергова конституційна функція прокуратури і як основна конституційна засада судочинства (Конституція України -- статті 121. 129) є першоосновою взагалі всього кримінального процесу і провадження кримінальних справ у суді. Без зазначеного конкретного обвинувачення справи за чинним законодавством до суду не направляються, а тому функції правосуддя і вирішення справи по суті спрямовані на дослідження обвинувачення, котре було висунуте проти конкретної особи. Такий погляд є безперечним і правильним. Проте в майбутньому, як зазначає О.Михайленко, кримінально-процесуальна процедура буде застосовуватися не для обвинувачення і засудження, а для того, щоб публічно і гласно показати, що людина не чинила ніяких суспільне небезпечних дій, і при цьому посилається на унікальне, далекоглядне положення В. І. Леніна: «Если Дрожжин предан суду то это сделано именно для того, чтобы показать, что он не виновен. Нарекания и сплетни бывают нередко, и показать таким путем их лживость -- прием вполне правильний»Ленин В.И. Полн собр. соч -- Т 43. -- С. 74. . Ця дуже важлива проблема з приводу нетрадиційного використання кримінально-процесуальної форми, процедури правосуддя заслуговує самостійного наукового і практичного дослідження.

Повернемося до звичного, коли прокурор підтримує державне обвинувачення у суді зі справ, які він направив до суду з обвинувальним висновком. Таке підтримання потребує від нього активної професійної поведінки насамперед спрямованої на викриття перед судом винуватості підсудного у вчиненні злочину. В.Савицький ще за радянських часів, намагаючись охопити всі аспекти, нюанси, функції державного обвинувачення, визначає його як «здійснювана у встановлених законом процесуальних формах діяльність прокурора у стадії судового розгляду справи, яка випливає з його державно-правової функції нагляду за точним виконанням законів, що полягає у доведенні винуватості підсудного і обгрунтуванні пов'язаних з цим правових наслідків і напрямів на створення умов, забезпечення винесення законного й обгрунтованого вироку, а також виконання всіх інших завдань радянського кримінального судочинства». Сам автор цього визначення, незважаючи на його громіздкість, зазначає, що воно не є вичерпним, як того хотілось би, така доля, на його думку, будь-якої дефініції. З цим варто погодитися. Дійсно, з наведеного визначення не вбачається часу формування тези, суті державного обвинувачення, яке виникає ще до стадії судового розгляду, у якому може воно коректуватися, уточнюватися або, навіть, спрощуватися. Як би ми не дивилися на визначення функції прокуратури про підтримання державного обвинувачення в суді, незаперечним фактом є те, що ця функція займає перше місце і за конституційним переліком функцій, покладених на прокуратуру, і за своєю суттю та значенням у кримінальному судочинстві. Саме обвинувачення є первинним для початку судочинства. Воно передує такій функції, як захист, та іншим функціям, визначення котрих залишається неоднозначним. Це стосується і функції державного обвинувачення, в основі якої лежить певна діяльність органів прокуратури, то складає самостійний специфічний вид державної діяльності взагалі, у сучасних умовах спрямовано на західні зразки, де обвинувачення за своєю суттю зводиться до кримінального переслідування. Функцію обвинувачення необхідно розуміти у статиці як окреме поняття, термін і у динаміці, коли ця функція практично здійснюється, тобто коли обвинувачення функціонує заради активної поведінки осіб, які є сторонами обвинувачення. Для цього обвинувачам необхідно відповідним чином підготуватися з тим, щоб у судових засіданнях можна було б ефективно підтримувати обвинувачення.

3. Потерпілий як суб'єкт функції обвинувачення у кримінальному процесі

З інтересами обвинувачення пов'язані, як правило, і процесуальні інтереси потерпілого, адже він заінтересований у повному й об'єктивному розслідуванні та розгляді справи. У цьому розумінні він здебільшого активний помічник суб'єктів державного обвинувачення і завдання останніх -- якомога повніше використовувати його допомогу.

Обвинувальний характер діяльності потерпілого більш за все визначає його процесуальне становище у кримінальному судочинстві, причому у всіх категоріях кримінальних справ, але особливо виразно у справах приватного обвинувачення. Потерпілий протягом ряду процесуальних стадій викриває обвинуваченого, подає докази його винності; активно співпрацює з органами розслідування і судом. Позиція потерпілого, який добивається засудження і покарання винного, повною мірою відповідає вимогам закону, правосвідомості, відповідає меті правосуддя і разом з тим служить однією з гарантій прав громадян.

Закон надає право державному і громадському обвинувачам у всіх справах брати участь у судових дебатах, де вони висловлюють і обґрунтовують свої позиції з усіх питань, що стосуються вирішення справи по суті (винність підсудного, кваліфікації його дій, міри покарання тощо). Обвинувачення, яке здійснює потерпілий, є урізаним, неповним через відсутність у нього такого права у більшості кримінальних справ. У ст. 49 КПК викладено права потерпілого при розгляді кримінальної справи в суді. Зокрема, в ч. 4 цієї статті є застереження щодо його права під час судового розгляду особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення у справах приватного обвинувачення. У всіх інших справах, як це випливає з тексту цієї ж частини статті, потерпілий може брати участь у судових дебатах лише тоді, коли не виступає прокурор чи громадський обвинувач.

Важко визнати логічним те, що потерпілому не надано права виступати у судових дебатах. Таке становище, на наш погляд, обмежує його права і законні інтереси як однієї з головних процесуальних фігур. Потерпілий є найактивнішим учасником судового процесу. Визнаємо ми це чи ні, але здебільшого саме за волевиявленням потерпілого кримінальний процес починається та й рухається не без його думки. Так, на практиці більшість кримінальних справ публічного і приватно-публічного обвинувачення порушується за заявою потерпілого, що й передбачено п. 1 ч. 1 ст. 94 КПК, при вирішенні питання про закриття справи згідно зі статтями 7, 7-1, 7-2, 8, 9 і 10 КПК суд, прокурор, слідчий і орган дізнання на вимогу ст. 12 КПК зобов'язані з'ясувати думку потерпілого; по закінченні досудового слідства на вимогу ст. 217 КПК слідчий зобов'язаний ознайомити потерпілого з матеріалами кримінальної справи тощо. І тут, у вирішальній стадії кримінального процесу -- в судовому розгляді -- законодавець чомусь Ігнорує думку потерпілого.

Деякі юристи-вчені висловлюються за надання потерпілому права участі в судових дебатах. "Це ж ганьба, що людина, яка постраждала від злочину, не має можливості сказати в суді, що вона думає з приводу злочину і міри покарання винному", -- таку гостру оцінку недосконалості закону дає В.М. СавицькийСавицкий В.М Закон нужно совершенствовать, но не ухудшать / Социалистическая законность. -- 1990. -- Л 1. -- С ЗІ .

Цю недосконалість закону гостро відчувають практики, державні обвинувачі й суди. Більшість потерпілих бажає висловити свою думку з приводу того, що відбувається під час судового розгляду, долі підсудного. Нерідко ще в ході слідства чи до суду вони надсилають свої письмові заяви про те, що пробачають кривдника з урахуванням таких-то обставин І мотивів чи, навпаки, вимагають суворого покарання злочинця, Ізоляції його від суспільства. Нелогічність тієї обставини, що потерпілий не може висловити в судовому засіданні свою точку зору, здається очевидною. По-перше, це зачіпає право потерпілого порівняно з підсудним (той висловлюється в останньому слові) і від цього він відчуває себе вдруге морально обійденим, вважає, що йому не дали навіть висловитись. По-друге, позиція потерпілого щодо міри покарання і вирішення інших питань по суті справи не може бути байдужою як для сторін -- державного обвинувача і захисника, так і для суду. Звичайно, яку міру покарання обрати -- справа виключно суду, але на практиці враховується і позиція потерпілого.

Ми поділяємо думку авторів, які вважають за доцільне надати потерпілому право брати участь у судових дебатах в усіх кримінальних справах, незалежно від участі в судовому розгляді представників інших видів обвинувачення, "Важко пояснити, -- слушно зауважує О. П. Кучинська, -- чому потерпілий, якому заподіяно майнову шкоду, вправі виступати в дебатах (як цивільний позивач), а якщо заподіяно шкоду моральну чи фізичну -- не вправі. Це -- непорозуміння в законодавстві і його слід ліквідуватиКучинська О.П. Проблеми реалізації прав потерпілого в радянському кримінальному процесі // Сучасні проблеми держави та права. -- К., 1990 .