Правовий регламент та нагляд за фінансовим сектором в Україні

2. Правовий статус страховика.

3. Правовий статус страхувальника.

4. Посередницька діяльність у страхуванні.

5. Договір страхування.

6. Державний нагляд і контроль за страхуванням.

Страхова діяльність (страхування) - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів, страхових внесків, страхових премій та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Вперше, страхування виникло як морське страхування. Пізніше, виникає сухопутне страхування у вигляді вогняного страхування (протипожежного). Потім, виникає страхування від градобиття, страхування від крадежу скота.

Довгий час страхування регулювалося узвичаєнням і звичаями ділового обігу. Перші законодавчі акти про страхування були прийняті в Англії у 1745 і 1774 рр. Законодавство про страхування почало формуватися у Західній Європі на при кінці ХІХ - початку ХХ ст. У Швейцарії закон про страхування був прийнятий у 1885 році, в Франції у 1930 році, у Німеччині у 1901 році. В інших країнах континентальної Європи страхування регулюється цивільними кодексами. У США єдине законодавство про страхування відсутнє, а правове регулювання здійснюється окремими кодексами штатів.

Поштовхом для розвитку страхування була компанія Ллойда (Англійська асоціація страховиків).

Страховики - фінансові установи, які створені у формі АТ, ПТ, КТ або ТДВ, що мають ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страховика повинно бути не менше 3. Якщо законодавство дозволяє, то можуть існувати і державні організації, які здійснюють страхування, в цьому випадку використання слова «державна» або «національна страхова компанія» дозволяється лише за умови, що єдиним власником такого страховика є держава. Водночас, використання у своїй назві слів «страхова компанія», «страхова організація» можливе лише за умови, що у суб'єкта господарювання є ліцензія на здійснення страхової діяльності.

Загальний розмір внесків страховика до статутних фондів інших страховиків не може перевищувати 30% його власного статутного фонду. В тому числі розмір внеску до статутного фонду окремого страховика не може перевищувати 10%.

Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням.

Обов'язки страховика:

1. Ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування.

2. Протягом 2-х робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати, або страхового відшкодування страхувальнику.

3. При настанні страхового випадку здійснити страхову виплату, або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк.

4. Відшкодування витрати, понесені страхувальником при настанні страхового випадку, щодо запобігання або зменшення збитків.

5. Нерозголошення відомостей про страхувальника і його майнове становище та інші обов'язки, передбачені договором.

Страхувальники - юридичні особи та дієздатні фізичні особи, які уклали зі страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України. Страхувальники можуть укладати зі страховиками договори про страхування третіх осіб.

Застраховані особи набувають права і обов'язки страхувальника відповідно до договору страхування.

Страхувальники мають право при укладанні договорів особистого страхування призначати за згодою застрахованої особи фізичних осіб або юридичних осіб вигодонабувачів для отримання страхових виплат, а також замінювати їх до настання страхового випадку.

Обов'язки страхувальника:

1. Своєчасно вносити страхові платежі.

2. При укладанні договору страхування надати інформацію страховикові про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику і надалі інформувати його про будь-яку зміну страхового ризику.

3. При укладанні договору страхування повідомити страховика про інші чинні договори страхування щодо цього предмета договору.

4. Вживати заходів щодо запобігання та зменшення збитків, завданих внаслідок настання страхового випадку.

5. Повідомити страховика про настання страхового випадку у строк, який передбачений договором страхування. Умовами договору страхування можуть бути передбачені також інші обов'язки страхувальника.

В Україні страхова діяльність може провадитись за участю страхових посередників. Ними можуть бути:

1. Страхові або перестрахові брокери;

2. Страхові агенти.

Посередницька діяльність страхових або перестрахових брокерів у страхуванні або перестрахуванні здійснюється як виключний вид діяльності і може включати:

1. Перестрахування;

2. Експертно-інформаційні послуги;

3. Роботу, пов'язану з підготовкою, укладанням та виконанням договорів страхування і перестрахування.

Страхові брокери - це юридичні або фізичні особи, що зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник. Страхові брокери не мають права отримувати та перераховувати страхові платежі, страхові виплати та виплати страхового відшкодування.

Перестрахові брокери - юридичні особи, які здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у перестрахуванні від свого імені на підставі брокерської угоди зі страховиком, який має потребу у перестрахуванні, як перестрахувальник.

Страховий агент - фізичні або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і виконують частину його страхової діяльності, а саме:

1. Укладають договори страхування;

2. Одержують страхові платежі;

3. Виконують роботи, пов'язані зі здійсненням страхових виплати та страхових відшкодувань.

Страхові агенти є представниками страховика і діють в його інтересах за винагороду на підставі договору доручення зі страховиком.

Договір страхування

Виник із винаходом страхового полісу (від італійського polizerrі - обіцяти), який замінив договір страхового морського займу. Перший відомий поліс було видано у Генуї 23.10.1347 року. Цей перший поліс був укладений у вигляді заставного листа на суму 107 фунтів ст., який отримувач «вільної і дружної застави» зобов'язувався повернути у випадку, якщо корабель Санта Клара не прибуде протягом 6 місяців до місця свого призначення у Мальйорку.

ЗУ «Про страхування». Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, що несу перечать закону і пов'язані з життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням. Майнове страхування пов'язане з володінням, користуванням і розпорядженням майном. Третя група предмету - страхування відповідальності - страхування заподіяної шкоди особі, майну та шкоди, заподіяної юридичній особі.

Договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, на користь якої укладено договір, а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені в договорів строки та виконувати інші договори.

Договори страхування укладаються відповідно до правил страхування. Договір страхування обов'язково повинен містити (істотні умови):

1. Назва документа.

2. Назву, адресу страховика.

3. ПІБ або назву страхувальника та застрахованої особи.

4. Їх адреси та дати народження.

5. ПІБ, дата народження або назва вигодо набувача та його адреса.

6. Предмет договору страхування.

7. Розмір страхової суми.

8. Перелік страхових випадків.

9. Розміри страхових внесків.

10. Строки їх сплати.

11. Страховий тариф.

12. Строк дії договору.

13. Порядок його зміни і припинення.

14. Умови здійснення страхової виплати.

15. Причини відмови у страховій виплаті.

16. Права та обов'язки сторін.

17. Відповідальність та інші умови.

18. Підписи сторін.

Регулювання страхової діяльності здійснюється Держфінпослуги, який має право встановлювати додаткові умови страхування житті і додаткові умови щодо страхування майна фізичних осіб.

Відповідно до міжнародних систем страхування, які вимагають застосування уніфікованих умов страхування, договори страхування укладаються відповідно до таких умов (але з урахуванням Українського законодавства).

Для укладання договору страхування страхувальник подає страховику письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування. При укладанні договору страхування страховик має право запросити у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджений аудитором та інші документи, необхідні для оцінки страховиком страхового ризику.

Факт укладання договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом, полісом, сертифікатом, що виступають формою договору страхування.

За загальним правилом договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу. Водночас, інше може бути передбачене договором.

Договір страхування може бути укладений шляхом укладання одного документа, що підписується сторонами, або шляхом обміну листами, документами, підписаними сторонами.

Договір страхування вважається недійсним з моменту його укладання у тих випадках, які передбачені ЦКУ. Відповідно до ЗУ «Про страхування» договір страхування може бути також визнано недійсним, якщо:

1. Його укладено після страхового випадку;

2. Якщо предметом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації на підставі судового вироку або рішення, що набрало законної сили.

Договір страхування може бути визнано недійсним лише у судовому порядку.

Державний нагляд здійснюється з метою дотримання вимог законодавства про страхування та ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспроможності страховиків та захисту інтересів страхувальників. Державний нагляд за страховою діяльністю здійснюється Держфінпослуги та його органами на місцях.

Функціями спеціально уповноваженого органу виконавчої влади є:

1. Ведення єдиного державного реєстру страховиків, перестраховиків, а також державного реєстру страхових та перестрахових брокерів.

2. Видача ліцензій страховикам на здійснення страхової діяльності та приведення у відповідності виданій ліцензії.

3. Видача свідоцтв про включення до реєстру та перевірка дотримання ними законодавства.

4. Розробка методичних та нормативних документів з питань страхової діяльності.

5. Узагальнення практики страхової діяльності і подання пропозицій щодо вдосконалення законодавства про страхування.

6. Здійснення контролю за платоспроможністю страховиків.

7. Встановлення правил щодо страхових резервів та показників звітності.

8. Проведення навчання, підготовки і перепідготовки кадрі, осіб, які провадять діяльність на страховому ринку. Організація нарад, семінарів, конференцій з питань страхової діяльності.

9. Участь у міжнародному співробітництві у сфері страхування, участь у поширенні світового досвіду і організації виконання міжнародних договорів у сфері страхування.

Права спеціально уповноваженого органу:

1. Одержувати звітність про страхову діяльність;

2. Перевіряти правильність застосування законодавства страховиками;

3. Видавати приписи страховикам про усунення порушень законодавства.

4. Зупиняти чи обмежувати ліцензію.

5. Проводити перевірку діяльності страховиків, якщо щодо них є скарги, заяви або за дорученням правоохоронного органу.

6. Право одержувати від страхових та перестрахових брокерів звітність, інформацію про укладені договори і необхідні пояснення.

7. Здійснювати контроль за достовірністю інформацією, що надається страховиками та перестраховиками.

8. Одержувати статистичну інформацію.

9. Звертатися до суду з позовом про скасування державної реєстрації страховика або перестраховика.

Тема 6. Правове регулювання інвестиційної діяльності

1. Поняття, ознаки інвестиційної діяльності, її співвідношення з підприємницькою діяльністю.

2. Поняття, ознаки, класифікація інвестицій.

3. Суб'єкти інвестиційної діяльності.

4. Класифікація та види договорів інвестиційного характеру. Договори з особливим суб'єктним складом.

5. Державні гарантії, пільги, форми державної підтримки інвестиційної діяльності.

6. Правові режими інвестиційної діяльності.

7. Захист інвестицій.

8. Правове регулювання іноземного інвестування.

9. Підприємства з іноземними інвестиціями. Порядок створення та особливості правового статусу.

10. Усунення дискримінації вітчизняних інвесторів та підприємств, заснованих ними, у порівнянні з підприємствами з іноземними інвестиціями.

11. Інвестування резидентами України за межами України.

12. Поняття спільного інвестування і його інститутів.

13. Класифікація інститутів спільного інвестування та їх особливості.

14. Форми та засоби державного регулювання інститутів спільного інвестування.

Інвестиційна діяльність - це процес розміщення ресурсів в обраний об'єкт виробничої і невиробничої сфер народного господарства з метою отримання прибутку.

Визначення поняття «інвестиційна діяльність» міститься в ЗУ «Про інвестиційну діяльність». Це ЗУ не передбачає зайняття інвестиційною діяльністю обов'язково підприємцям, тобто особою, що має реєстрацію, у якості СПД. Це стосується інвестора як вкладника.

Що стосується діяльності з реалізації і використання інвестиції з метою отримання прибутку, що носить систематичний характер, то нею може займатися тільки підприємець.

Інвестор вкладає свої матеріальні і нематеріальні цінності, а підприємець використовує їх у своїй діяльності, у своїх інтересах і в інтересах інвестора.

Діяльність по вкладанню інвестором у підприємницьку діяльність іншої особи слід вважати частиною господарської діяльності, при відсутності фактору систематичності. В інших випадках інвестиційна діяльність визнається частиною підприємницької діяльності.

Термін інвестиція походить від латинського invest - вкладання коштів, тому інвестиція є вкладанням капіталу з метою його подальшого збільшення.

Ознаки інвестицій:

1. Інвестиція являє собою майно, майнові права і інші цінності, що мають ринкову вартість.

2. Інвестиція стає інвестицією лише з моменту вкладання, тобто вилучення цінності з існуючого обігу капіталу і залучення до нового обігу.

3. Вкладання здійснюється безпосередньо в об'єкт підприємницької діяльності (основні і оборотні засоби, статутний капітал).

4. Вкладання вказаних цінностей здійснює спеціальний суб'єкт - інвестор.

5. Інвестиція передбачає довгостроковий характер, який витікає з факту вкладання її у підприємницький обіг, коли має місце значний розрив у часі між моментом здійснення вкладання і моментом отримання певної віддачі (економічного ефекту).

6. Інвестиція має ризиковий характер, що пов'язаний з можливістю отримання не тільки позитивного але і негативного економічного результату, отримання якого ставиться в залежність від ряду факторів, пов'язаних з довгостроковим характером використання інвестицій у підприємницькій діяльності, що передбачає ризиковий характер.

7. Інвестиція спрямована в кінцевому рахунку на отримання позитивного економічного результату (прибутку, доходу). Мета отримання прибутку є однією зі складових поняття інвестиції, ставиться в залежність від реалізації останньої у власній підприємницькій діяльності інвестора чи підприємницької діяльності іншої особи.

Інвестиція - це майно, майнові права і інші цінності, що мають ринкову вартість, довгостроково і з ризиком вкладаються інвестором в об'єкти підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (доходу).

Класифікація інвестицій:

1. За ознакою предмету:

- Гроші:

- Речі рухомі і нерухомі;

- Майнові права (корпоративні права, права інтелектуальної власності, права на використання землі і так далі);

- Роботи або послуги.

2. За джерелами:

- Власні фінансові кошти;

- Кредити (залучені кошти);

- Бюджетні фінансові асигнування;

- Благодійницькі внески, інші добровільні відрахування.

3. За ступенем ризику:

- Інвестиції з низьким;

- Високим;

- Спекулятивним степенем ризику.

4. За строком дії:

- Короткострокові (інвестиції до 1 року);

- Середньострокові (до 3 років);

- Довгострокові інвестиції (понад 3 роки).

5. За формами власності

- Державні (фінансуються з державного, місцевого бюджетів, фінансуються державними підприємствами);

- Приватні (кошти населення, комерційних структур);

- Інвестиції колективних підприємств.

6. За національною належністю:

– Іноземні (ресурси міжнародних інвестиційних інститутів, іноземних корпорацій, фірм);

- Національні.

7. За приналежністю до суб'єктної категорії:

- Інвестиції фізичних осіб;

- Юридичних осіб;

- Держави.

Суб'єкти інвестиційної діяльності

Основним суб'єктом такої діяльності є інвестор. Інвестором може виступати фізична чи юридична особа, а також держава чи територіальна громада, які вкладають майно, майнові права і інші цінності, що мають ринкову вартість, з метою отримання прибутку (доходу) безпосередньо у власний чи створений об'єкт інвестування, або шляхом передачі цінностей реципієнту для реалізації і використання інвестицій на підставі договору інвестиційного характеру.

Крім інвестора учасниками інвестиційної діяльності можуть бути:

Реципієнт - та сторона, що приймає інвестиції

Суб'єкт інвестиційної діяльності - власник чи володілець об'єкта інвестування, який отримав від інвестора майно, майнові права і інші цінності у власність чи користування і використовує їх у своїй підприємницькій діяльності чи у спільній підприємницькій діяльності з інвестором.

Інші учасники інвестиційної діяльності - це суб'єкти інвестиційної діяльності, що безпосередньо сприяють процесу вкладання інвестицій в об'єкт інвестування чи процесу реалізації інвестиції, які виконують роботи чи надають послуги, спрямовані на кінцевий результат інвестиційної діяльності (отримання прибутку чи доходу) на підставі додаткового до інвестиційного договору зобов'язання (застава, гарантія, страхування).

Серед інших учасників виділяють:

1. НБУ;

2. Державні/недержавні банки, в тому числі спеціалізовані. Їх функціями в інвестиційному процесі є кредитно-розрахункове касове обслуговування, депозитні операції, операції з цінними паперами, проектне фінансування, довірчі операції тощо;

3. Страхові компанії - вони забезпечують учасникам захист від інвестиційних ризиків.

4. Виконавці - суб'єкти інвестиційної діяльності, що здійснюють виконання робіт, надання послуг і виробництво продукції, що необхідні для реалізації інвестиції. Виконавцями можуть бути фірми-ріелтори (посередники на ринку нерухомості), інженірингово-консалтингові фірми (розробляють документацію), будівельні фірми, фірми, що реалізують інвестиційні проекти, керують проектом тощо.

Особливим суб'єктом інвестиційних відносин є держава. Держава може виступати в інвестиційних відносинах як учасник міжнародних договорів про інвестиційну діяльність, як регулятор інвестиційних відносин, бути стороною в інвестиційних відносинах, виступати інвестором, бути гарантом виконання інвестиційних зобов'язань.

Інвестиційний договір - це договір, де хоча б однією стороною є інвестор. Такий договір регулює відносини щодо довгострокового і ризикового укладання майна, майнових прав та інших цінностей, що мають ринкову вартість в обраний об'єкт підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (доходу) від використання або реалізації цих цінностей.

За правовою природою інвестиційний договір вважається господарсько-правовим. Він є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами (консенсуальний). Такими умовами є:

1. Предмет, що включає в себе матеріальний об'єкт інвестуванні і юридичний об'єкт (дії, спрямовані на здійснення інвестування, що залежать від конкретного виду інвестиційного договору);

2. Сторони (інвестор і реципієнт);

3. Об'єкт інвестування (будь-який об'єкт підприємницької діяльності);

4. Ціна договору (ринкова вартість інвестиції);

5. Строк договору (той період часу, з яким пов'язують певні події чи факти, які мають юридичне значення). Частіше за все інвестиційні договори довгострокові.

6. Мета інвестиційного договору - це той правовий результат, який сторони намагаються досягти при укладанні договору. Основною метою інвестиційного договору є реалізація інвестиції і отримання прибутку, а додатковою метою може бути участь в управлінні, розширенні виробництва і створення підприємства.

Додатковими умовами інвестиційних договорів можуть бути:

1. Деталізація форм і розмірів відповідальності.

2. Забезпечення зобов'язань;

3. Страхування інвестиційних ризиків тощо.

Форма інвестиційного договору письмова (повна, скорочена, кваліфікована з державною реєстрацією, а також договір приєднання).

Правові ознаки інвестиційних договорів:

1. Інвестиційний договір повинен відповідати економічний сутності інвестування, тобто закріплювати факт вкладання коштів в об'єкт інвестування.

2. Згідно з цим договором інвестор зобов'язується внести інвестицію у певній кількості і формі.

3. Об'єктом інвестування можуть бути основні, оборотні фонди і статутний фонд.

4. Сторонами договору виступає інвестор і реципієнт.

5. Договір має на меті отримання прибутку.

6. Є довгостроковим, частіше за все.

7. Носить ризиковий характер.

Класифікація договорів інвестиційного характеру:

1. В залежності від суб'єктного складу:

- Самоінвестування - інвестування власної підприємницької діяльності, тобто придбання майна, майнових прав і інших цінностей для здійснення власної підприємницької діяльності. Самоінвестуванням можна вважати створення філій іноземних інвесторів.

- Інвестування підприємницької діяльності іншої особи. Тут приймають участь як інвестор так і реципієнт. Це відношення по створенню унітарного підприємства, придбання частки в існуючому підприємстві, придбання цінних паперів на первинному ринку.

- Спільна інвестиційна діяльність, коли обидва суб'єкти є інвесторами. Існує при договірних відносинах простого товариства або у вигляді спільної діяльності з розподілом ролей інвестора і реципієнта.

2. В залежності від змісту інвестиційні відносини розподіляються на:

- Відносини з інвестування майна, майнових прав і інших цінностей в об'єкт інвестування;

- Відносини з реалізації і використання інвестиції в господарській діяльності з метою отримання прибутку.

3. В залежності від пов'язаності з іноземним правопорядком:

- Міжнародні приватні інвестиційні відносини;

- Національні інвестиційні відносини.

4. В залежності від розподілу прав і обов'язків:

- Двосторонні;

- Багатосторонні.

5. В залежності від зустрічного задоволення:

- Оплатні;

- Безоплатні.

6. В залежності від строку виконання:

- З одноразовим виконанням;

- З тривалим виконанням.

7. В залежності від спрямованості результату:

- Договори, в результаті яких інвестор отримує право власності на майно, з метою здійснення інвестиційної діяльності (наприклад, договір лізингу);

- Договори, в результаті яких інвестор отримує інші інвестиційні права (наприклад, корпоративні, права на використання земельної ділянки, права інтелектуальної власності і таке інше);

- Договори, спрямовані на заснування юридичних осіб;

- Договори про спільну інвестиційну діяльність без створення юридичної особи.

8. В залежності від ступеня ризику:

- З середнім ступенем ризику;

- З великим ступенем ризику;

- Авантюрні.

9. В залежності від розміру інвестицій:

- Великі;

- Середні;

- Малі.

10. В залежності від галузевої спрямованості:

- Галузеві;

- Територіальні (у вільних економічних зонах, територіях пріоритетного розвитку);

- Міжнародні.

11. В залежності від інвестора:

- З державним суб'єктом;

- З іноземним суб'єктом;

- З національним суб'єктом тощо.

Договори з особливим суб'єктним складом (концесійні та інші)

Сторонами таких угод є держава як суб'єкт влади. Предметом таких угод є майнові відносини по здійсненню інвестування у формі придбання прав на використання об'єктів державної власності України.

Особливості таких договорів:

1. Приватно-публічний характер

2. Специфічний матеріальний об'єкт;

3. Виключний характер наданих прав;

4. Ліцензування діяльності інвестора

Тема 6. Інноваційна діяльність

1. Правовий фон для реалізації інноваційної політики держави

2. Система засобів державного регулювання інноваційної діяльності. Державне агентство з інвестицій та інновацій. Правовий статус та повноваження.

3. Об'єкти та суб'єкти інноваційної діяльності.

4. Договірні форми комерціалізації інноваційних продуктів.

5. Спеціальні суб'єкти інноваційного ринку

Виокремлюють такі форми:

1. Створення дієвої законодавчої бази, прийняття науково-технічного та інноваційного кодексів, законодавства щодо захисту інновацій.

2. Проведення сертифікації і використання патентного захисту.

3. Створення державних інститутів кредитного забезпечення інновацій. Наприклад, кредитування на пільгових умовах, без застави та на великий термі.

4. Утворення нових адміністративних структур, заснованих на системному характері інновацій.

5. Проведення на урядовому рівні компаній з проблем нововведень.

6. Активізації діалогу між науковим співтовариством, промисловістю, громадськістю.

7. Формування стратегічних напрямків досліджень і інновацій, необхідних для підвищення конкурентоспроможності країни.

Політика держави у сфері інновацій включає:

1. Підтримку фундаментальних та прикладних досліджень з потенційним комерційним застосування: законодавство, податкова політика, розмір і характер розподілу бюджетних засобів, у тому числі на проведення робіт із пріоритетних напрямків.

2. Формування та підтримка інфраструктури.

3. Кадрове забезпечення.

Найбільш яскраво характеризує інновацій політику державне фінансування науково-технічної діяльності, його порядок і обсяги, форми і принципи державного фінансування досліджень, розробок і підтримки наукових установ варіюються в залежності від характеру робіт, що фінансуються і статусу одержувачів підтримки. Наприклад, фундаментальні дослідження і проекти загальнодержавного значення цілком фінансуються з бюджетних коштів. Стосовно наукових установ, котрі ведуть фундаментальні дослідження, практикується фінансова підтримка організацій як таких. При підтримці прикладних досліджень держава прагне забезпечити якнайшвидшу промислову реалізацію результатів робіт і повернення частки витрачених коштів.

Система заходів інноваційного регулювання включає засоби прямого державного регулювання, тобто прямої участі держави, інноваційних процесів і засоби державного стимулювання підтримки здійснення суб'єктами господарювання інноваційної діяльності.

Державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

1. Визначення і підтримки пріоритетних напрямків інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів.

2. Формування і реалізації державних, регіональних і місцевих інноваційних програм.

3. Створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності.

4. Захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності.

5. Фінансової підтримки виконання інноваційних проектів.

6. Стимулювання банків і кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів.

7. Встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності.

8. Підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.

Державне агентство з інвестицій та інновацій - це спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності. Його основні завдання - це участь у формуванні і забезпечення реалізації державної інвестиційної та інноваційної політики, координація роботи центральних органів виконавчої влади у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності.

Функції ДАІІ

1. Участь у формуванні інвестиційної та інноваційної політики.

2. Подання пропозицій щодо пріоритетних напрямків інноваційної діяльності, державних інноваційних програм та необхідних обсягів бюджетних коштів для їх кредитування.

3. Організація проведення експертиз, інвестиційних та інноваційних програм і проектів.

4. Здійснення державної реєстрації інноваційних проектів і ведення державного реєстру інноваційних проектів.

5. Здійснення контролю за організацією виконання державних інвестиційних та інноваційних програм.

6. Підготовка і подання до КМУ пропозицій щодо утворення спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, розроблення статутів про ці установи та затвердження порядку формування та використання коштів, участь в організації навчання, підвищення кваліфікації та перепідготовки фахівців у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності і так далі.

Об'єктом інноваційної діяльності є інновація - (від англ. введення новацій) це перетворення новації на товар, що характеризується новизною, користується попитом і включається в економічний обіг. Специфічною рисою інновацій є те, що вони не є предметом матеріального світу, ним є лише її матеріальний носій: документ, дослідний засіб і таке подібне.

Інновацією є новий або удосконалений продукт наукової, технічної, соціально-економічної управлінської діяльності, що трансформований в об'єкт інтелектуальної власності, має ринкову вартість, підкладається у виробництво з метою отримання прибутку від його використання і досягнення соціального ефекту.

Об'єктами інноваційної діяльності є:

1. Інноваційні програми і проекти.

2. Нові знання та інтелектуальні продукти.

3. Виробниче обладнання та процесори.

4. Інфраструктура виробництва і підприємництва.

5. Організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та діяльність виробництва соціальної сфери.

6. Сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки.

7. Товарна продукція.

8. Механізм формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Суб'єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні та юридичні особи України, іноземних держав, особи без громадянства, об'єднання цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяльність, залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

Суб'єктами інноваційної діяльності можуть бути:

1. Суб'єкти наукової і науково-технічної діяльності.

2. Замовники інновацій.

3. Володільці прав на об'єкти інтелектуальної власності.

4. Суб'єкти господарювання, що впроваджують інновації у виробництво.

5. Господарюючі суб'єкти, які надають послуги розробникам інновацій і так далі.

До кола суб'єктів включають:

1. Науковців.

2. Інформаційні центри.

3. Консалтингові фірми.

4. Патентно-ліцензійні служби.

5. Інноваційні підприємства.

6. Технопарки.

7. Техноцентри.

8. Державу, як суб'єкта управління і учасника інноваційних відносин в особі державних унітарних підприємств і установ.

Основним суб'єктом інноваційної діяльності виступає інноватор. Він здійснює інвестування об'єкта інтелектуальної власності у виробничу сферу. Інноватор, частіше за все, сам не здійснює використання інноваційного продукту, а передає майнові права іншому суб'єкту - підприємцю, який безпосередньо здійснює їх реалізацію з метою отримання прибутку. Така передача відбувається на договірній основі. При цьому, зацікавленість інноватора виражається в отриманні частини прибутку у фіксованій сумі чи у процентному відношенні до неї.

Іншим випадком є відносини інноватор і роботодавця. Тут інноватор створює об'єкт інтелектуальної власності в результаті трудової діяльності у якості найманого робітника за контрактом і отримує за це фіксовану зарплату. Інноватор може передати своє нововведення у якості внеску до статутного фонду підприємства. В цьому випадку інноватор отримує свою частку прибутку пропорційно своєму внеску. Іноді, інноватор і підприємець співпадають в одній особі.

Господарські договори на створення і передачу інноваційного продукту - за такими договорами одна сторона (виконавець) зобов'язується виконати за завданням другої сторони (замовника) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, а замовник зобов'язується прийняти виконану роботу (продукцію) і оплатити їх.

Предметом договору на передачу науково-технічної продукції може бути модифікована науково-технічна продукція. Нею є:

1. Завершені науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні роботи та послуги, створення дослідних зразків або партій виробів, необхідних для проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт згідно з умовою, погодженою із замовником, що виконується чи надається суб'єктами господарювання, а саме науково-дослідними, конструкторськими, проектно-конструкторськими і технологічними установами і організаціям, а також науково-дослідним і конструкторськими підрозділами підприємств, установ і організацій.

2. Договір може укладатись на виконання всього комплексу робіт від дослідження до впровадження у виробництво науково-технічної продукції, а також на її подальше технічне супроводження (обслуговування).

Передача інновацій в якості вкладу до статутного фонду здійснюється паралельно з укладанням ліцензійного договору, поступки виключних прав інтелектуальної власності, франчайзингу і оренди.

Сторона, що передає науково-технічний заділ втрачає безпосередній доступ до результатів подальших розробок і прав по їх використанню, а за це отримує корпоративні права, у тому числі частку прибутку від реалізації інноваційної продукції.

Об'єкти інтелектуальної власності включаються до складу ресурсів підприємства у якості нематеріальних активів. Нематеріальні активи відображаються в річному бухгалтерському балансі по сумі затрат на їх придбання, включаючи витрати по доведенню їх до стану, в якому вони стають придатними для використання підприємством у запланованих цілях. Вартість таких нематеріальних активів переноситься на вартість виробленої підприємством продукції за певний період, протягом якого вони повинні приносити прибуток і враховуватись у складі активів цього підприємства (5-10 років, зазвичай).

Технопарки - це науково-виробничий комплекс, який включає в себе дослідний центр та найближчу компактну виробничу зону, в якій розміщені малі наукомісткі фірми.

Технопарк є комерційною організацією, яка самостійно володіє, користується і розпоряджається своїми правами, майном, коштами, що наділені при створенні, набути в наслідок господарської діяльності і залучені на позиковій основі або іншій основі.

Сучасні технопарки створюються в організаційно-правовій формі корпоративної юридичної особи (АТ, ТОВ). Форма власності - змішана. За спеціалізацією технопарки бувають або універсальними або спеціалізованими.

Мета діяльності технопарку - комерціалізація результатів науково-дослідних робіт і генерації ідей, розробки і створення інтелектуального продукту ат випуску експериментальних зразків до промислового виробництва конкурентоспроможної інноваційної продукції.

Особливості технопарків:

1. Найчастіше за все ця організація засновується на праві приватної власності.

2. Технопарк підтримує офіційні та робочі зв'язки з університетом чи іншим навчальним закладом або провідним науково-дослідним центром.

3. Технопарк створюється для сприяння, формування та розвитку наукомістких фірм та інших організацій, що звичайно розміщуються на певній території.

4. Він активно управляє передачею технологій та знань в галузі бізнесу організаціям, що розташовані на території технопарку.

Складові технопарку:

1. Територія та будівлі.

2. Науково-дослідний центр із кадровим і науковим потенціалом.

3. Промислові підприємства та фірми, що перетворюють науковий потенціал дослідного центру у ринкову продукцію.

4. Адміністративно-управлінська структура, що забезпечує функціонування всього комплексу, як єдиного цілого.

Науковий парк - це технологічний центр, організований на спеціально відведених і підготовлених територіях, здебільшого у вільних економічних зонах, на яких знаходяться пов'язані центральними пунктами технологічного обслуговування, науково-дослідні інститути, лабораторії, експериментальні центри та невелика кількість підприємств з передовою технологією, що виконують замовлення, пов'язані зі створенням і освоєнням нових розробок.

Технополіс - це науково-промисловий комплекс, що має розвинену інфраструктуру, сфери обслуговування, яка частіше за все охоплює територію одного міста.

Технополіс складається з університетів, дослідницьких центрів, технопарків, інкубаторів бізнесу, промислових та інших підприємств. Всі представники технополісу здійснюють свою практичну діяльність, використовуючи результати наукових та технологічних досліджень, підтримують тісні зв'язки з аналогічними структурами на національному та міжнародному рівнях.

Основним завданням технополісу є виведення на сучасний рівень традиційних для регіону галузей, спеціалісти яких залучаються до розробок основних програм цієї інноваційної структури.

Бізнес-інкубатор - це організації, метою яких є формування сприятливих умов для стартового розробку фірм та починаючих підприємців, шляхом надання їм певного комплексу послуг та ресурсів. Це неприбуткові організації, що існують на кошти муніципалітетів чи спонсорів. Частіше за все, він має вигляд будівлі або декількох будівель, де на обмежений строк розміщуються новостворені малі фірми - клієнти бізнес-інкубатору. Головне завдання бізнес-інкубатора - підтримка починаючих фірм і підприємців.

Науково-дослідні установ - це юридичні особи, для яких наукова діяльність є основною і становить понад 70% загального річного обсягу виконаних робіт.

Венчурні фірми - займаються створенням та провадженням нововведень ризикового характеру (venture - ризик). Ці фірми діють переважно у формі ЗАТ і ТОВ. Венчурне підприємство створюється під конкретний інноваційний проект для освоєння нової технології, права на яку має хоча б один із засновників.