Договір зберігання

36

Зміст

Вступ

1. Поняття договору зберігання

1.1 Підстави виникнення зобов'язань зі зберігання

1.2 Сторони, предмет, об'єкти договору зберігання

1.3 Форма та строк договору зберігання

2. Права та обов'язки сторін за договором зберігання

2.1 Права та обов'язки охоронця

2.2 Права та обов'язки поклажодавця

2.3 Відповідальність сторін у зобов'язаннях зберігання

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Одним з найпоширеніших договорів у сфері послуг в даний час є договір зберігання. Потреба в забезпеченні збереження майна, коли сам власник позбавлений можливості здійснювати нагляд за ним, досить давно викликала до життя існування особливих правових норм про зберігання. Договір зберігання має широке застосування у цивільному обороті. Він укладається у випадках, коли у власника або іншої особи, яка правомірно володіє належним йому майном, виникає потреба в отриманні з боку інших осіб послуг по забезпеченню його схоронності. Послуги по зберіганню чужих речей можуть надаватись як при здійсненні підприємницької діяльності, так і у межах інших (зокрема побутових) відносин. За договором зберігання одна сторона (зберігай) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її відповідно до його умов у схоронності. Аналіз положень ст. 939 ЦК свідчить про те, що договір зберігання може бути як реальним, так і консенсуальним.

Об'єктом даного дослідження є договір зберігання, його досконалість та недоліки. Завданням даної роботи буде з'ясувати особливості його правового регулювання за чинним ЦК України, ЦК УРСР, поняття, зміст, порядок укладення та розірвання, відповідальність сторін за договором зберігання. Предметом дослідження будуть статті Цивільного кодексу України, коментарі статей ЦКУ, наукові праці, присвячені проблемам законодавчого забезпечення договору зберігання , публікації в спеціальній юридичній періодиці.

1. Поняття договору зберігання

1.1 Підстави виникнення зобов'язань зі зберігання

Договір схову (за новим ЦК України - договір зберігання) належить до категорії договорів про надання послуг. У власників, інших титульних володільців майна досить часто виникає потреба обумовлена тимчасовою неможливістю здійснювати самостійно певні правомочності, передати його у тимчасове володіння окремих осіб для забезпечення належної фізичної та функціональної схоронності цього майна, охорони від неправомірних вилучень і посягань сторонніх осіб та для участі його у товарообігу. Договір схову (зберігання) нині є не лише засобом збереження об'єктів усіх форм власності, а й водночас став ефективним правовим інструментом підприємницької діяльності.

В юридичній літературі договір схову називався договором поклажі, а його суб'єкти - відповідно поклажодавцем і поклажоприймальником. Радянська теорія і практика відмовилися від терміна "поклажа", замінивши його терміном "схов". Особа, що приймала майно на зберігання, іменувалася не поклажоприймальником, а охоронцем, а суб'єкт, який здавав річ на зберігання, у зв'язку з відсутністю нової термінології, так і продовжує називатися поклажодавцем [16, 213].

Для виникнення зобов'язань зі зберігання необхідні певні юридичні факти. Такими підставами можуть бути угоди, юридичні вчинки, акти планування, адміністративні акти, постанови слідчих, ухвали суду, господарського суду та інші дії громадян та організацій, які породжують цивільні права та обов'язки.

Ознакою зобов'язань зі зберігання є те, що ці відносини породжуються лише правомірними діями. Найпоширенішим юридичним фактом, з яким пов'язано виникнення зобов'язання зберігання, є угоди (договори). Але не з будь-якої угоди можуть виникнути правові відносини зі зберігання. Вони виникають лише з тієї угоди, що спрямована саме на передачу певного майна на зберігання іншій особі, тобто в даному випадку воля сторін має бути спрямована на досягнення певних правових наслідків, а саме - на виникнення зобов'язань зі зберігання.

Укладаючи договір схову (зберігання), сторони повинні уявляти основні наслідки взаємної згоди, їх волевиявлення і розуміти, що один дає іншому конкретну річ на зберігання, вступаючи з ним у правові відносини з цією метою, а інший згоден прийняти на себе обов'язок зі зберігання речі. Тобто просте прохання приглянути за речами не можна розглядати як укладення договору схову, оскільки дані речі залишені не з метою здачі їх на зберігання. В даному випадку дії учасників угоди не спрямовані на виникнення між ними такого правового зв'язку [8,141].

В основному зобов'язання зі зберігання виникають безпосередньо за наявності юридичного факту, яким є укладення договору схову. Але ці зобов'язання можуть виникати не лише з договору схову, в якому зберігання є єдиною метою, що передбачена законом. Підставою певних зобов'язань зберігання можуть бути інші договори, де зберігання виступає як допоміжна функція, що доповнює основний зміст іншого договору, тобто виступає як елемент основного зобов'язання. Так, комісіонер зобов'язаний зберігати майно комітента за договором комісії, підрядник - майно замовника за договором підряду, перевізник - вантаж відправника за договором перевезення. Основним змістом цих договорів є надання іншої послуги, а не зберігання, але при наданні основної послуги має здійснюватися і зберігання майна громадян, організацій як додаткова діяльність, що є елементом основного зобов'язання. Це сприяє належному виконанню обов'язку, який є змістом послуг, що надаються.

На відміну від договору схову в цих випадках не потрібно, щоб сторона, яка надає послугу, що є змістом основного договору, згодна була прийняти на себе обов'язок і зі зберігання, а особа на чию користь здійснюється послуга, бажала б покласти на неї такий обов'язок. У даному випадку для виникнення зобов'язання схову досить укласти основний договір про надання послуг, тобто відповідно договір комісії, підряду, перевезення тощо, де існує предмет схову, що залишений або внесений у відведене приміщення чи місце [11, 492]. Спеціальної спрямованості на те, щоб встановити правові відносини і щодо схоронності речей, тут немає.

Юридичні вчинки - це також юридичні факти, які є підставою для встановлення відносин зберігання. Вони здійснюються з певною метою, але під час їх здійснення воля осіб не спрямована на те, щоб викликати юридичні наслідки у вигляді встановлення конкретних відносин зі зберігання, що виникають і без цієї спрямованості волі, тому що закон пов'язує з наявністю таких дій виникнення зобов'язань. У таких випадках для виникнення правовідносин зберігання досить, щоб особа здійснила практичні дії, які можуть мати різний характер. Так, наприклад, відмова покупця прийняти поставлену продукцію, є порушенням обов'язку з прийняття даної продукції на відповідальне зберігання; виявлення і здача знахідки органам міліції або виконавчому комітетові селищної, сільської ради зумовлює обов'язок зі зберігання даної речі протягом шести місяців (ч. 2 ст. 138 ЦК УРСР); бездоглядна або приблудна худоба передається на тимчасове утримання сільськогосподарським підприємствам, керівники яких не мають права відмовитися прийняти її (ст. 139 ЦК УРСР) [8]. Подібні норми є і в новому ЦК України. У цих випадах зобов'язання зі зберігання майна виникає на підставі прямих вказівок закону без укладення договору схову.

Іноді для виникнення зобов'язання зі зберігання потрібна наявність сукупності певних юридичних фактів. Це стосується встановлення планово-договірних відносин зі зберігання між підприємствами та організаціями, тобто тут існує акт планування і договір схову. Лише поєднання їх може утворити підставу, яка породжує цей вид зобов'язань. Зокрема, міністерства, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим готують пропозиції щодо визначення підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності для зберігання матеріальних цінностей державного резерву (запасів матеріально-технічних, продовольчих та сировинних ресурсів).

Відповідно до Закону України "Про державний матеріальний резерв" (ст. 11) запаси матеріальних цінностей державного резерву розміщуються на підприємствах, в установах та організаціях, спеціально призначених для зберігання матеріальних цінностей державного резерву. Частина запасів матеріальних цінностей державного резерву може зберігатися на промислових, транспортних, сільськогосподарських, постачальницько-збутових та інших підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах [6].

Для підприємств, установ та організацій, заснованих повністю або частково на державній власності (державні підприємства, установи та організації, акціонерні товариства, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендні підприємства, основані на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності всіх форм власності, визнаних відповідно до законодавства України монополістами, відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву є обов'язковим, якщо це не завдає їм збитків.

Перелік підприємств, установ та організацій усіх форм власності, що виконують відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, номенклатура та обсяги їх накопичення визначаються мобілізаційними та іншими спеціальними планами [5]. Тобто в даному разі зберігання матеріальних цінностей державного резерву виникає з акту планування.

Зобов'язання схову також можуть виникнути з адміністративних актів, бо адміністративні акти є різновидом юридичних фактів. Це акти органів державного управління, вони виражають волю органів з питань, що належать до їх компетенції. Воля у них спрямована на встановлення цивільно-правового зобов'язання зі зберігання. Орган управління, що видав або прийняв такий акт, вступає в адміністративні відносини з громадянином або організацією, яким адресовано даний акт. Між органом, що видав акт, та іншою особою, наприклад майбутнім спадкоємцем, в інтересах якого прийнято акт, встановлюються цивільні правовідносини зі зберігання. Зокрема, державний нотаріус за місцем відкриття спадщини за повідомленням підприємства, установи та організації, громадян або за своєю ініціативою вживає заходів щодо охорони спадкового майна, коли це потрібно в інтересах спадкоємців, кредиторів або держави. Цих заходів вони вживають безпосередньо або шляхом доручення державним нотаріусам чи посадовим особам виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів за місцезнаходженням майна. Заходів з охорони спадкового майна державний нотаріус вживає не пізніше наступного дня з дати надходження доручення або заяви про наявність спадкового майна, яке потребує охорони. Для охорони спадкового майна державний нотаріус проводить опис майна і передає його на зберігання спадкоємцям або іншим особам, яких він призначає. Охорона спадкового майна триває до прийняття спадщини всіма особами. У даному разі зобов'язання зі зберігання виникають з адміністративного акта, зокрема акта описування спадкового майна, на якому державний нотаріус попереджає охоронця про відповідальність за зберігання майна, або з постанови про призначення охоронця спадкового майна. Майбутні сторони таких зобов'язань не вибирають собі контрагентів, зобов'язану особу призначають, визначаючи її самим актом [10, 691]. Такі адміністративні акти можуть вчиняти лише державні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і створювати, крім цивільних, ще й адміністративні відносини, де акт спрямований на виникнення зобов'язань зі зберігання. Орган державної виконавчої влади, що видає адміністративний акт, сам не стає суб'єктом зобов'язань зі зберігання, у той час як громадяни та організації є їх сторонами.

До юридичних фактів, які зумовлюють виникнення зобов'язань зі зберігання, слід віднести ухвали суду, господарського суду і постанови слідчих органів. Ці акти приймають дані органи при здійсненні функцій у межах їхньої компетенції і спрямовані на встановлення відносин зі зберігання. Вони є підставою виникнення зобов'язань зі зберігання між громадянами та організаціями. Суди та слідчі органи вступають в адміністративні відносини із зобов'язаним суб'єктом, а між ним та іншою уповноваженою особою встановлюються цивільно-правові зобов'язання зі зберігання. У даному разі між сторонами не укладається спеціальний договір схову майна. Для виникнення зобов'язання зі зберігання у цих випадках потрібна фактична передача майна зобов'язаній особі органом, який прийняв ухвалу чи постанову. Сторони таких відносин визначаються актами судово-слідчих органів, які призначають охоронців майна. Наприклад, державний виконавець передає описане майно, на яке накладено арешт, призначеному зберігачеві під розписку в акті опису. Ці органи відповідно до вимог закону чи за своєю ініціативою, чи за ініціативою заінтересованих осіб зобов'язані приймати такі акти для належного виконання покладених на них завдань [17, 228].

Крім зазначених, підставами виникнення зобов'язань зі зберігання можуть бути й інші дії громадян та організацій (у розумінні фізичних осіб, юридичних осіб), державних органів та органів місцевого самоврядування.

1.2 Сторони, предмет, об'єкти договору зберігання

У договорі схову беруть участь дві сторони - охоронець (зберігач) і особа, яка передає на зберігання майно і називається поклажодавцем. Сторонами договору, тобто охоронцем і поклажодавцем, можуть бути як громадяни, так і юридичні особи. Охоронцями можуть бути дієздатні громадяни та організації, що мають статус юридичної особи.

Поклажодавцями в основному є власники майна, що здають його на зберігання. Але це не становить обов'язкову умову дійсності договору, який укладається. Будь-яка особа, яка має юридичний інтерес щодо збереження майна, яке перебуває в її правомірному володінні, має право укласти договір схову як поклажодавець, хоч це майно і не належить їй на праві власності. Тим самим не виключена можливість здачі на зберігання речей заставодержателем, наймачем, перевізником тощо. Що стосується власника, то можливість вимагати у таких випадках майно від охоронця підпорядкована загальним правилам. Оскільки охоронець лише володіє річчю, але не стає її власником, дійсний власник, який має право на вилучення речі у поклажодавця, набуває такого права і щодо охоронця незалежно від його добросовісності та інших обставин справи. Добросовісність охоронця та спосіб вибуття речі з володіння власника можуть вплинути лише на взаємні розрахунки між сторонами. Так, якщо наймач майна після закінчення терміну договору найму здає його на сплатне зберігання замість того, щоб повернути майно власникові, віндикаційний позов власника буде задоволений навіть проти добросовісного володільця. Але в цивільному спорі такого характеру позивач повинен внести охоронцеві плату за зберігання, переклавши тим самим заподіяні збитки на їх винуватця, тобто поклажодавця [14, 217-218].

Всі організації, які здійснюють функції охоронців, можна поділити на дві групи, взявши за критерій для такого розмежування мету їх діяльності. До першої групи належать підприємства та організації, для яких зберігання не є метою діяльності, зазначеної в їхньому статуті (положенні). Це фабрики, заводи, санаторії, готелі і тому подібні організації; інші підприємства, установи, що мають інші основні виробничі функції, а не зберігання, яке вони в одних випадках виконують як допоміжний, додатковий до основної мети обов'язок, а в інших - як епізодичну діяльність.

Другу групу становлять підприємства, для яких схов є основною або єдиною метою їх діяльності, передбаченою їхніми статутами, яка, як правило, здійснюється оплатно. Це підприємства-холодильники, ломбарди та транспортні організації. Однак треба мати на увазі, що розподіл цих організацій на дві групи за зазначеною ознакою не виключає можливості здійснення схову підприємствами другої групи не тільки як основної і єдиної мети діяльності, передбаченої їхнім статутом, а й епізодичної (наприклад, при зберіганні речей відвідувачів транспортними організаціями, ломбардами).

Юридичною підставою для такого поділу охоронців (зберігачів) слугує аналіз норм цивільного законодавства, яке прямо такий поділ не закріплює, а лише виділяє їх певну частину. Так, ст. 418 ЦК УРСР виділяє організації, що здійснюють схов в силу своєї діяльності, ст. 955 нового ЦК України - зберігачів, що здійснюють зберігання на засадах, підприємницької діяльності (професійний зберігач). Визнання тієї чи іншої особи професійним зберігачем тягне для неї певні юридичні наслідки при укладенні та виконанні договорів зберігання [8].

Значення такого розмежування полягає в тому, що між організаціями, які належать до першої групи охоронців, та поклажодавцями зобов'язання схову може виникнути не тільки з договору схову, а й тоді, коли майно, крім грошей і цінностей, не було окремо здано на зберігання (наприклад, зберігання майна в готелях).

Між підприємствами, віднесеними до другої групи охоронців, та поклажодавцями обов'язок зі зберігання виникає лише при передачі майна за договором схову (наприклад, ломбарду, підприємству-холодильнику), крім випадків прийняття вантажів на відповідальне зберігання. Залежно від цього вирішуватиметься й питання про відповідальність того чи іншого охоронця.

Суб'єктами зобов'язань схову у відносинах з громадянами можуть бути готелі, будинки відпочинку, санаторії і тому подібні організації. Основними виробничими цілями діяльності цих організацій є надання інших послуг (наприклад, санаторно-курортного лікування, організація відпочинку тощо), передбачених їхніми статутами, а не зберігання речей громадян. У даному разі зберігання виступає як допоміжна функція, що супроводжує статутну діяльність при наданні послуги, яка становить зміст і мету основного зобов'язання.

ЦК України визначає коло зберігачів, які мають особливий правовий статус у спеціальних видах зберігання. Так, цим Кодексом виділяються: зберігання речі у ломбарді, у банку, у камерах схову організацій, підприємств транспорту, у гардеробі організації, у готелі, зберігання автотранспортних засобів на спеціальних автостоянках, у гаражних кооперативах (статті 986- 996).

На відміну від ЦК УРСР, у новому ЦК України зберіганню речі в гардеробах присвячена спеціальна стаття (992), згідно з якою зберігачем речі, зданої до гардеробу організації, є ця організація. При цьому положення цієї статті застосовуються у разі зберігання верхнього одягу, головних уборів у місцях, спеціально відведених для цього, в закладах охорони здоров'я та інших закладах.

Правила ст. 994 ЦК України про зберігання речей у готелі законодавцем поширені також на зберігання речей фізичних осіб у гуртожитках, мотелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших організаціях, у приміщеннях яких особа тимчасово проживає.

У перерахованих випадках сторони перебувають у зобов'язальних відносинах з надання послуг (наприклад, послуг з санаторно-курортного лікування), а залишення майна у зазначених приміщеннях є юридичним фактом, що тягне за собою встановлення додаткового обов'язку з його зберігання [9, 686].

Підстави виникнення зобов'язань зберігання в організаціях, зазначених у ст. 420 ЦК УРСР, статті 992, 994 ЦК України, можуть бути різними. Якщо громадянин прибув у санаторій, готель і здав свої речі до камери схову, гардероба, отримавши жетон або номер, то підставою, що породжує даний вид відносин, є договір схову. Якщо верхній одяг і головні убори відвідувачі здають до гардероба, їм видається жетон. Відповідальність за збереження у роздягальному відділі і гардеробі одягу, взуття, що належать відвідувачам, несе адміністрація лазень і душових павільйонів. Цінні речі, документи та гроші здають до камери схову цінностей, а там, де її немає, за збереження цінних речей, документів, грошей, що не здані відвідувачами на зберігання, власник чи орган, уповноважений управляти майном, відповідальності не несе [8].

Коли речі громадянина перебувають у приміщенні (номері готелю) або залишаються в передбачених для цього місцях без особливої здачі на зберігання, зобов'язання зі схоронності речей все одно виникає, але не з договору схову, а з договору про надання місця у готелі, гуртожитку тощо. Такого підходу дотримується і судова практика. В постанові Пленуму Верховного Суду України "Про застосування у судовій практиці деяких норм законодавства, яким регулюються відносини з побутового обслуговування населення" від 6 липня 1979 р.

Коли особа вступає у відносини за договором на санаторно-курортне лікування, надання місць у готелях, то згідно із законом між нею і цими організаціями встановлюються відносини зі зберігання цього майна, хоч воно, крім грошей і коштовностей, і не було спеціально здано на зберігання.

Надання такого роду послуг цими організаціями неможливе без здійснення допоміжної функції - охорони речей громадян. Поклажодавцями тут можуть бути лише фізичні особи. Звичайно, предметом даних зобов'язань є послуги, а об'єктом - речі громадян, тобто індивідуально-визначене майно особистого користування. Гроші та коштовності стають такими об'єктами лише при укладенні окремого договору схову з цими організаціями.

Суб'єктом даних зобов'язань на стороні охоронців можуть виступати й організації, для яких схов не є жодною з цілей діяльності, жодною додатковою функцією. До них належать адміністративні органи, вузи, науково-дослідні, інші установи та організації, що зберігають у гардеробах одяг своїх співробітників і відвідувачів. Підставою виникнення зобов'язань зі зберігання в даному разі можуть бути договір схову (наприклад, отримання номера при здачі речей до гардероба) та юридичні вчинки, якщо речі були залишені в гардеробі, який не обслуговувався гардеробником. Такі відносини мають безоплатний, короткостроковий характер, обмежуючись часом перебування громадян у цих організаціях.

До організацій, для яких зберігання майна є їхньою професійною діяльністю, належать ломбарди та камери схову транспортних організацій. Камери схову на залізничних вокзалах та автовокзалах створено для прийняття від громадян речей на зберігання незалежно від наявності проїзних документів, тобто єдиною функцією, метою діяльності цих камер є зберігання речей громадян, і ця діяльність передбачена їхнім статутом. Зокрема, Порядок обслуговування громадян залізничним транспортом, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1997 р визначає, що суб'єкти господарювання, які займаються перевезенням та обслуговуванням пасажирів, повинні забезпечити схоронність ручної поклажі пасажирів у камерах схову, схоронність багажу та вантажобагажу в сховищах та під час перевезень [7].

Поклажодавцями виступають громадяни. Організації не можуть здавати своє майно на зберігання в ломбарди та камери схову транспортних організацій, оскільки це не входить у зміст їх правоздатності. Виникнення зобов'язань зі зберігання майна ломбард засвідчує, видаючи іменну охоронну квитанцію, а в камерах схову транспортних організацій видають квитанції або жетони. Цей договір схову є двостороннім, реальним, оскільки обов'язок зі зберігання речі виникає лише з моменту фактичної передачі її у володіння охоронця. Об'єктом зобов'язання схову в цих випадках є індивідуально-визначене майно громадян, яке може прийматися на зберігання згідно зі статутами підприємств, правилами перевезення пасажирів і багажу на транспорті.

Для різних охоронців об'єктами схову можуть бути різні речі. Так, ломбарди приймають предмети особистого користування і домашнього вжитку, перелік яких може змінюватися. Камери схову беруть на зберігання ширше коло речей, ніж ломбарди.

Основною рисою договірного зберігання організаціями є те, що, оскільки приймання речей на зберігання входить у сферу їх професійної діяльності, вони мають, як правило, для таких операцій спеціальні приміщення чи спеціальне обладнання (камери схову ручного багажу - на вокзалах, гардероби - в установах, театрах тощо).

Охоронцями можуть бути громадяни, які приймають на зберігання речі інших громадян. Зберігання речей громадянами не має характеру промислу, а часто є безоплатною послугою, що трапляється в побуті, але може бути й сплатною. Юридичним фактом, який породжує такі відносини, здебільшого є укладення між громадянами договору схову, який є реальним. Громадяни можуть займатися зберіганням майна з метою отримання прибутків, набувши статусу підприємця.

Предмет договору

У всіх випадках предметом договору схову завжди є послуги, що їх надає охоронець поклажодавцеві та які спрямовані на забезпечення схоронності майна. Об'єктом договору схову може бути як індивідуально-визначена річ, так і речі, що мають родові ознаки. За зобов'язаннями зберігання, незалежно від підстав їх виникнення, охоронець повинен повернути у схоронності ті самі, а не інші речі, і тому, як правило, об'єктом цих зобов'язань є індивідуально-визначені речі. Іноді речі можуть визначатися родовими ознаками (наприклад, здача зерна на елеватор). Коли на схов здаються речі, що мають родові ознаки, то вони переходять у власність охоронця, якщо немає іншої угоди. І охоронець зобов'язаний повернути стороні, яка здала родові речі на схов, рівну або обумовлену сторонами кількість речей того самого роду та тієї самої якості, а не ті самі речі, що їх здавали на схов. Якщо згідно із законом охоронець стає власником переданих йому речей, то ризик випадкової загибелі чи псування таких речей покладається на охоронця, і він зобов'язаний повернути поклажодавцеві рівну або обумовлену сторонами кількість речей того самого роду та тієї самої якості звичайно за умови, якщо загибель речей не сталася внаслідок дії непереборної сили. Законодавство допускає укладення угоди між охоронцем і поклажодавцем з приводу родових речей, зокрема про відповідальність за випадкову загибель або псування таких речей, яка може бути покладена на поклажодавця [16, 114].

Подібна, але більш лаконічна ст. 960 міститься також у новому ЦК, яка передбачає, що за згодою поклажодавця зберігач має право змішати речі одного роду та однієї якості, які передані на зберігання.

1.3 Форма та строк договору зберігання

ЦК встановлює правило про форму договорів зберігання, які є єдиними для громадян та інших осіб (ст. 955). Так, за ЦК України договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених ст. 209 цього кодексу (наприклад, правочини між юридичними особами, певні правочини між юридичними і фізичними особами, правочини між фізичними особами на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян). Однак договір про прийняття речі на зберігання в майбутньому має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання. При цьому письмова форма вважатиметься дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією, іншим документом, підписаним зберігачем.

При здачі одним громадянином речей на зберігання іншому в період надзвичайних обставин (пожежа, повінь, землетрус) допускається доведення такого факту показаннями свідків незалежно від вартості майна (ч. 3 ст. 414 ЦК УРСР). У п. 2 ст. 956 ЦК України до таких обставин безпосередньо віднесене раптове захворювання власника чи іншого володільця майна, а також зазначено, що крім перерахованих, можуть бути й інші надзвичайні обставини.

Якщо охоронцем виступає спеціалізована організація (наприклад, камера схову), то видається квитанція, яка й підтверджує укладення договору. Часто квитанція виписується на формуляр, де відображається і сам порядок зберігання, який визначає права та обов'язки контрагентів [14, 308]. У деяких випадках (наприклад, при здачі в гардероб верхнього одягу) поклажодавцям видаються номерні жетони, їх звичайно не можна вважати актами письмового оформлення договору, але вони мають доказове значення при розв'язанні питань про те, чи було здано майно на зберігання.

Договір зберігання на товарному складі укладається у письмовій формі, яка вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом. Такими складськими документами є: складська квитанція, просте складське свідоцтво; подвійне складське свідоцтво, яке складається із складського свідоцтва та заставного свідоцтва - варанта (статті 976, 980, 981 ЦК України).

У відносинах за договором схову строк є досить своєрідним, оскільки він визначає межі обов'язків охоронця. Охоронець не має права вимагати від поклажо-давця достроково забрати своє майно, якщо в договорі обумовлено строк його дії. Навпаки, поклажодавець може у будь-який момент вимагати повернення майна навіть якщо строк дії договору ще не закінчився. Якщо договір було укладено на певний строк, охоронець має право вимагати, щоб поклажодавець прийняв від нього майно, якщо настав строк. При безстроковому характері договору ця вимога може бути пред'явлена у будь-який момент, але охоронець зобов'язаний надати поклажодавцеві достатній строк для одержання ним свого майна.

2. Права та обов'язки сторін за договором зберігання

2.1 Права та обов'язки охоронця

Охоронець не тільки має право прийняти на зберігання майно, а й у деяких випадках зобов'язаний це зробити. Так, зобов'язані приймати на зберігання майно громадян камери схову транспортних організацій, гардероби підприємств та установ згідно з їх правилами внутрішнього розпорядку. У ст. 959 ЦК України прямо передбачається, що професійний зберігач, який зберігає речі на складах загального користування, не має права відмовитися від укладення договору зберігання за наявності у нього такої можливості.

Приймаючи майно, охоронець повинен оглянути його. Так, у разі відвантаження матеріальних цінностей державного резерву на підприємства для їх зберігання та з цих підприємств усі транспортні підприємства та організації незалежно від форм власності приймають та здають їх, обов'язково перевіряючи вагу або кількість місць (залежно від виду вантажу), тобто фактично майно приймається після огляду.

Якщо майно не відповідатиме вимогам, що пред'являються до якості упаковки, комплектності та іншим ознакам, або заборонене до приймання відповідними правилами, охоронець може відмовитися прийняти таке майно. Іноді майно, що передається на схов, підлягає оцінці. Так, майно, що здається в ломбард, оцінюється за згодою сторін. Речі з дорогоцінних металів оцінюють за встановленими державними розцінками [11, 170].

Після прийняття речей на зберігання охоронець приступає до виконання свого основного обов'язку. Щоб здійснити його, він повинен вжити всіх необхідних або передбачених договором заходів для збереження майна (ст. 961 ЦК України). Обсяг та характер засобів, що їх має вжити охоронець, визначаються видом договору, а також його оплатністю чи безоплатністю. При здачі речей охоронцеві може бути визначено, від якої небезпеки їх треба охороняти, які дії для цього вчинити. Охоронець у всіх випадках повинен зберігати майно від загибелі, крадіжки. Так, на нього може бути покладений обов'язок зі збереження продуктів від псування, речей від пошкодження шкідниками тощо. Зокрема, ломбард вживає застережних заходів проти псування речей від вологості, молі тощо; холодильник забезпечує збереження продуктів відповідно до інструкцій та санітарних правил.

Якщо дії, які зобов'язаний вчинити охоронець для забезпечення схоронності речі, не визначено договором схову або спеціальними правилами, то він повинен вживати необхідних заходів, виходячи із конкретних обставин, умов зберігання, властивостей і стану речей, а також небезпеки, що може загрожувати їх цілості. Дії, спрямовані на збереження майна, залежать від роду речей, їх властивостей, місця і часу зберігання. Заходи, яких вживає охоронець, зумовлені тим, окремий громадянин чи організація зберігає майно, оплатно чи безоплатно надається ця послуга, здійснюється вона як одна із цілей діяльності організації, передбаченої в її статуті, чи ні.

Коли охоронцем є громадянин, то при безоплатному зберіганні речей іншої особи він зобов'язаний виявити турботу про передане йому майно, тобто дбати про це майно, як про своє власне. У новому ЦК України також є аналогічна стаття, але вона встановлює обов'язок будь-якого зберігача (як фізичну, так і юридичну особу) за безоплатним зберіганням піклуватися про річ, як про свою власну (ст. 961). Від нього можна вимагати вжиття лише тих заходів зі збереження речей, яких він вживає щодо своїх речей того самого виду і призначення. Отже, такого охоронця не можна звинувачувати в тому, що він не вжив певних заходів щодо схоронності майна, якщо ці заходи він не застосував для збереження власного майна (наприклад, не провітрював речі, не встановлював додаткових охоронних пристроїв тощо). Проте останнє не слід розуміти так, що якщо охоронець (зберігач) при безоплатному зберіганні майна іншого громадянина ставиться до збереження власного майна того самого призначення недбало, не виявляючи звичайної турботи про нього, то він не зобов'язаний вжити мінімальних доцільних заходів зі збереження прийнятого майна. Безгосподарне ставлення до своїх речей не звільняє охоронця від відповідальності за пошкодження чужого майна. Турбота має бути не меншою, ніж про свої речі, і в тому разі, якщо особі передається на зберігання майно, описане слідчим, зокрема речові докази [13, 339-340].

Коли охоронцем є організація, для якої схов - одна з цілей діяльності, передбаченої її статутом (положенням), пред'являються максимальні вимоги щодо схоронності майна (наприклад, холодильники, ломбарди). Ці підприємства надають послуги зі зберігання оплатно і зобов'язані проводити цілий комплекс дій і заходів, застосовувати спеціальні технічні засоби, способи, апаратуру для створення умов, що виключають навіть випадкову втрату, пошкодження майна, їх зобов'язання передбачають схоронність внутрішніх і зовнішніх властивостей речей. З процесу зберігання майно має вийти таким, яким воно було прийнято на зберігання.

Строк, протягом якого охоронець має здійснювати свої функції, може бути визначеним і невизначеним. Якщо обома сторонами в зобов'язанні зі зберігання є громадяни, тривалість виконання охоронцем його обов'язків встановлює він сам. Договір схову між ними може бути укладений на визначений строк, без зазначення строку або до витребування.

При передачі громадянами своїх речей на зберігання організаціям строк зберігання визначається угодою сторін, статутом охоронця або спеціальними правилами. Так, у договорі вказується строк зберігання при здачі громадянами майна в ломбард. Строк зберігання речей у камерах схову готелів, гуртожитків, будинків відпочинку, санаторіїв, гардеробах підприємств, установ та організацій визначається часом перебування громадян у цих організаціях. Іноді зберігання має тривати протягом строку, встановленого законом (наприклад, щодо знайдених речей). Охорона спадкового майна триває до прийняття його всіма спадкоємцями, а якщо воно не прийнято - до закінчення строку прийняття спадщини (ч. 2 ст. 558 ЦК УРСР), а за новим ЦК України - до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини (ст. 1302).

У зобов'язаннях зі зберігання строк визначає час здійснення охоронцем своїх обов'язків. До закінчення встановленого строку особа, яка прийняла майно на зберігання, як правило, не може вимагати від поклажодавця, щоб він прийняв речі назад. Таке право надано йому тільки у разі настання строку, який встановлюється в інтересах поклажодавця.

Але чи залишається обов'язок охоронця зберігати майно після закінчення строку зберігання? Аналіз ст. 969 ЦК України дає змогу дійти висновку, що такий обов'язок з охоронця не знімається, але ступінь турботи про майно, що зберігається, характеризується після цього більш низькими вимогами. Охоронець і надалі відповідає за втрату, нестачу або пошкодження цього майна, але лише за наявності з його боку умислу або грубої необережності. Після закінчення строку зберігання, охоронець зобов'язаний продовжувати виявляти турботу про схоронність майна до того моменту, поки його не візьме інша сторона. У такому разі охоронець має право вимагати відшкодування йому додаткових витрат зі зберігання майна. Якщо охоронець навмисно або з грубою необережністю допустив втрату, нестачу або пошкодження цього майна, то він зобов'язаний відшкодувати особі, яка здала річ на зберігання, заподіяні збитки [10, 524].

Згідно із ст. 963 ЦК України охоронець не має права користуватися майном, переданим йому на схов, якщо інше не передбачено договором. Навіть у тих випадках, коли використання майна не спричинить особливих змін зовнішнього вигляду, погіршення його стану (наприклад, при читанні прийнятих на зберігання книг), на це необхідна згода поклажодавця. Так, Закон України "Про державний матеріальний резерв" забороняє використання матеріальних цінностей, зокрема за самовільне відчуження (використання, реалізацію) матеріальних цінностей державного резерву з юридичних осіб, на відповідальному зберіганні яких вони перебувають, стягується штраф у розмірі 100 відсотків вартості матеріальних цінностей у цінах на час виявлення факту відчуження, а також пеня з суми відсутнього їх обсягу за кожний день до повного їх повернення (п. 10 ст. 14) [6].

Іноді закон передбачає право користування речами, що зберігаються. Так, відповідно до ст. 58 Закону України "Про виконавче провадження" охоронець може користуватися переданим на схов майном боржника, якщо за властивостями майна користування ним не тягне за собою знищення або зменшення його цінності. В іншому разі заборона користуватися майном має бути спеціально обумовлена в акті опису.

Але буває так, що, враховуючи властивості майна, зберігання його не можна здійснити належним чином, не користуючись ним. У такому разі охоронець може користуватися такого роду майном, щоб воно не простоювало марно, задовольняючи свої господарські інтереси з урахуванням призначення майна, яке зберігається. Це не перетворює зобов'язання зберігання на відносини з надання майна у безоплатне користування, оскільки тут вирішальне значення для учасників правовідносин має саме момент зберігання, мета, заради якої майно передавалося колгоспові, а не момент користування, що відіграє другорядну роль.

Особа, що взяла майно на зберігання, зобов'язана зберігати його особисто. Передати майно на зберігання іншій особі вона може тільки за згодою поклажодавця. Проте у деяких випадках охоронець має право передати іншій особі речі, які зберігає, і без згоди їх володільця. Така передача можлива, якщо будь-які обставини будуть загрожувати цілості майна, а охоронець засобами, що є в його розпорядженні, не може відвернути таку загрозу і позбавлений можливості запитати згоди поклажодавця. У цьому разі охоронець діє в інтересах поклажодавця з метою схоронності його речей, і він зобов'язаний своєчасно повідомити поклажодавця про передачу речі на зберігання іншій особі (ст. 962 ЦК України).

Охоронець зобов'язаний повернути майно тому, хто здав його на схов, або уповноваженій на це особі навіть тоді, коли зберігання майна продовжується до визначеного законом або угодою сторін строку, поклажодавець має право у будь-який час взяти його назад, оскільки строк зберігання встановлюється в його інтересах. Особа, що прийняла річ на зберігання, не може наполягати на її отриманні поклажодавцем до закінчення строку, якщо він здав річ на певний строк, який ще не настав (ст. 972 ЦК України).

Речі, що зберігаються, мають бути видані відразу після пред'явлення вимоги з урахуванням звичайного часу роботи охоронця, можливості термінового повернення, роду майна, способу його отримання тощо. Майно може повертатися не все разом, а частинами, партіями. Договором між сторонами може бути визначений і порядок повернення майна. Якщо вантажі перебувають на відповідальному зберіганні, їх мають за розпорядженням постачальника відправити за вказаною адресою будь-яким видом транспорту, якщо не було вказівки про те, яким способом слід повернути продукцію або товар. Якщо вид транспорту був вказаний охоронцю, він зобов'язаний використати саме цей вид транспорту, в іншому разі можуть виникнути додаткові витрати.

Майно має бути повернуто у тому місці, яке визначено договором або нормативними документами. Якщо місце зберігання не збігається з місцем, де потрібно згідно із договором видати майно назад, то охоронець має право відправити його поклажодавцеві за рахунок останнього. Переважно речі повертаються в місцезнаходженні охоронця - ломбарді, камері схову, гардеробі.

Охоронець не лише зобов'язаний повернути майно, що зберігається у нього, у встановлений законом або договором строк, а й має право вимагати своєчасного отримання майна особами, які здали його на зберігання. Якщо особи, які здали на зберігання речі, ухиляються від зворотного одержання їх, для них настають невигідні наслідки. Так, у разі невибрання з державного резерву матеріальних цінностей у передбачені договором строки одержувачі відшкодовують витрати, пов'язані з додатковим зберіганням зазначених матеріальних цінностей понад ці строки, а також збитки, зумовлені зниженням якості матеріальних цінностей за період прострочення їх вибрання та простій транспортних засобів, наданих для відвантаження зазначених матеріальних цінностей (п. 11 ст. 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв").

Якщо охоронцем є громадянин, він має право вимагати за судом продажу цього майна в порядку, передбаченому ЦПК України. Коли охоронцем є державна, кооперативна або інша громадська організація, то продаж невитребуваного майна проводиться в порядку, передбаченому їх статутом (положенням). Суми, виручені від реалізації майна, видаються тому, хто здав майно на схов, за вирахуванням сум, належних охоронцеві (ч. 3 ст. 421 ЦК). Охоронець має право утримати винагороду, витрати зі зберігання, приймання, відправки та реалізації майна.

2.2 Права та обов'язки поклажодавця

Заслуговує на увагу норма ст. 964 ЦК України про те, що у разі небезпеки, втрати, нестачі чи пошкодження речі зберігач зобов'язаний змінити спосіб, місце та інші умови її зберігання, не чекаючи відповіді поклажодавця, а у разі якщо річ, що є на зберіганні, пошкоджено або виникла реальна загроза її пошкодження, а вжиття заходів з боку поклажодавця очікувати неможливо, зберігач має право реалізувати річ чи її частину самостійно та відшкодувати понесені втрати з суми виторгу, якщо він не відповідає за настання зазначених обставин. Таке право охоронця не суперечить природі зобов'язань зі зберігання, оскільки в даному випадку виконується доручення в інтересах особи, що здала на схов майно. Наявність такого права сприятиме зменшенню збитків під час зберігання. Бувають випадки, коли, незважаючи на вжиті усі необхідні заходи для подальшого зберігання майна, неможливо усунути певні несприятливі обставини, а в законі немає вказівки на те, як повинні діяти охоронець і поклажодавець у подібних ситуаціях.

В ст. 965 цього Кодексу передбачено, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором. У разі дострокового припинення зберігання з незалежних від зберігача обставин він має право на пропорційну частину оплати. Поклажодавець, який не забрав річ після закінчення терміну зберігання, повинен оплатити за весь час фактичного її зберігання.

Законом передбачаються і особливі випадки оплати зберігання. Так, нотаріальна контора зобов'язана видати винагороду охоронцеві, опікунові або особі, якій передано на зберігання спадкове майно, якщо вони не є спадкоємцями [3].

Зберігач описаного державним виконавцем майна, якщо ним не є сам боржник або член його сім'ї, одержує винагороду відповідно до угоди зберігача і державного виконавця (ст. 58 Закону України "Про виконавче провадження").

Послуги, що надаються охоронцем, оплачуються у багатьох випадках наперед, інакше речі не можуть бути прийняті на зберігання. Такі правила діють при здачі майна в ломбарди, автоматичні камери транспортних організацій, у камери схову залізниці. Плата вноситься або за весь період, або за певний термін. Винагорода може вноситися і в момент отримання речей назад. Питання про право охоронця затримувати у себе річ до сплати винагороди поклажодавцем законом не врегульовано, а в літературі вирішується по-різному. Одні автори вважають, що охоронець не має права затримувати річ до отримання грошей за зберігання [12, 256], інші - що перешкод до цього немає, посилаючись при цьому на двосторонній характер сплатного договору схову [16, 506]. Вважаємо більш правильною другу точку зору, оскільки у взаємних договорах кожна із сторін може не виконувати своїх обов'язків доти, поки інша сторона не виконає те, що покладено на неї.

В разі безоплатного схову той, хто здав майно на схов, зобов'язаний відшкодувати охоронцеві витрати, необхідні для зберігання майна. За новим ЦК України такий обов'язок покладається на поклажодавця за умови, якщо інше не встановлено договором або законом. Так, якщо громадянин безоплатно зберігав речі іншої особи і передав їх у ломбард, бо приміщення, де вони знаходилися, залило водою, то витрати з оплати зберігання речей у ломбарді, доставки їх туди і назад мають бути відшкодовані, оскільки є необхідними і здійснені з метою захисту інтересів поклажодавця. Розмір витрат у даному разі визначають виходячи з дійсно зроблених витрат зі зберігання.

При виникненні розбіжностей спір вирішує суд. Тобто охоронець у разі закінчення безоплатного договору має право вимагати від іншої сторони у судовому порядку відшкодування всіх необхідних і виправданих витрат, пов'язаних з виконанням обов'язків зі зберігання майна. На відшкодування витрат понад обумовлену винагороду охоронець має право і в разі укладення сплатного договору, якщо ці витрати також були зумовлені необхідністю.

При безоплатному зберіганні речей у санаторіях, готелях, гуртожитках і тому подібних організаціях, у гардеробах установ, підприємств володільці речей ніяких витрат не відшкодовують, бо тут вони входять як один з елементів в обслуговування громадян.

Охоронець має право у будь-який час відмовитися від договору, якщо майно здано на схов до затребування або без зазначення строку, але він зобов'язаний надати поклажодавцеві достатній за даних обставин строк для прийняття речей назад. Поклажодавець зобов'язаний взяти їх у цей строк.

Згідно зі ст. 957 ЦК якщо строк зберігання у договорі не встановлений, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, а у разі визначення строку моментом пред'явлення вимоги про повернення речі, зберігач має право вимагати від поклажодавця забрати цю річ у розумний строк [3].

Отже, в обох випадках законодавець не встановлює конкретного строку, протягом якого поклажодавець зобов'язаний взяти майно у охоронця. На охоронця покладається обов'язок надати поклажодавцеві строк, достатній для отримання речей.

В одних випадках вимога охоронця може потягти за собою обов'язок поклажодавця терміново взяти свої речі (наприклад, у зв'язку з припиненням роботи гардероба в організації), а в інших - надання певного часу, відстрочення для отримання майна. Це правило встановлено тому, що речі зберігаються в інтересах їх володільця, термінове ж виконання ним свого обов'язку може порушувати іноді його інтереси. Поклажодавець може сам отримати майно або через уповноважену ним особу.

Обов'язок охоронця повернути майно поклажодавцеві дає право останньому вимагати речі або товари у примусовому порядку, якщо вони не будуть повернуті у встановлений строк. Коли ж охоронець не повертає речі, то він порушує свій обов'язок, який існує за договором або зобов'язанням зберігання, яке виникло з інших юридичних фактів, що є підставою подання позову про повернення речі у натурі. Поклажодавець може вимагати примусового виконання охоронцем його обов'язку. Він повинен подати лише докази, що підтверджують факт передачі майна на зберігання, а не належність майна останньому.

2.3 Відповідальність сторін у зобов'язаннях зберігання

Якщо охоронець не виконає належним чином своїх обов'язків, допустить втрату майна, нестачу або його пошкодження, він несе відповідальність за це перед поклажодавцем.

Відповідальність охоронця за ЦК УРСР може бути повною і обмеженою. При повній відповідальності охоронець відшкодовує поклажодавцеві як прямі збитки, так і неодержані доходи, тобто відповідає за загальними правилами цивільного законодавства. Повна відповідальність може настати, якщо це передбачено законом або договором (ст. 419 ЦК УРСР). У всіх інших випадках настає обмежена відповідальність, на підставі якої за втрату та нестачу майна охоронець відповідає лише у розмірі вартості втраченого майна чи майна, якого не вистачає, а за пошкодження майна - у розмірі суми, на яку знизилася його вартість (ст. 419). Отже, внаслідок диспозитивного характеру даної статті у зазначених у ній розмірах охоронець відповідає в тих випадках, якщо за законом або договором на охоронця не покладено обов'язок відшкодувати збитки у вигляді неодержаних доходів [10, 134]. Якщо при здаванні майна на схов було зроблено оцінку цього майна, яку зазначено у договорі або іншому письмовому документі, виданому охоронцем, відповідальність охоронця обмежується сумою оцінки, коли не доведено, що дійсна вартість пошкодженого, втраченого майна або майна, якого не вистачає, перевищує цю суму.

Певною мірою суперечливо вирішено питання про розмір відповідальності зберігача в новому ЦК України, в ст. 969 якого закріплено правило про відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі на загальних підставах. Тобто це правило можна зрозуміти і так, що відшкодуванню підлягають як прямі (реальні) збитки (витрати, зроблені поклажодавцем, втрата або пошкодження майна), так і неодержані ним доходи. Однак зміст ст. 970 ЦК України свідчить про інше, оскільки згідно з нею збитки, завдані поклажодавцеві втратою або пошкодженням речі відшкодовуються зберігачем: у разі втрати та нестачі речей - у розмірі їх вартості; у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість. Таким чином, ця норма, як і відповідна норма ст. 419 ЦК УРСР, не передбачає відшкодування неодержаних доходів, які міг би одержати поклажодавець у разі належного зберігання майна.

Незважаючи на те, що під час приймання майна на схов і визначення його вартості за згодою сторін може бути занижено оцінку речей, закон дозволяє у разі їх втрати відшкодовувати збитки лише у розмірі оцінки, встановленої у договорі. У розмірі оголошеної вартості несуть відповідальність транспортні організації при втраті або пошкодженні речей, що здані до камери схову, якщо охоронець не доведе, що дійсна вартість майна нижча від суми оцінки. Якщо речі здано до камери схову цих організацій без оголошення їхньої вартості або до автоматичних камер схову, де оцінка не оголошується, охоронці відповідають у межах доведеної позивачем дійсної вартості речей.