Правові засади державного кредиту

9

Контрольна робота

з дисципліни: “Фінансове право”

Правові засади державного кредиту

Зміст

1. Правові засади державного кредиту

1.1 Поняття та функції державного кредиту

1.2 Державна позика

1.3 Державні цінні папери

1.4 Державний борг України. Управління державним боргом

2. Відповіді на тести

3. Відповідь на задачу

Список літератури

1. Правові засади державного кредиту

1.1 Поняття та функції державного кредиту

В економічній науці принципи і механізми застосування державного кредиту найповніше і найґрунтовніше розроблені в кейнсіанській теорії. Представники класичної та неокласичної економічної теорії, як правило, з недовірою ставилися до використання внутрішнього державного кредиту як засобу економічного розвитку. Монетаристські концепції при виборі з двох можливих варіантів:

1) "дефіцит бюджету, державний кредит"

2) "зрівноваження бюджету, відмова від державного кредиту" - однозначно віддають перевагу другому.

У демократичних суспільствах державні позики випускаються на суворо добровільній основі. При цьому, власники облігацій державних позик - кредитори отримують низку додаткових фінансових переваг (пільг). У тоталітарному суспільстві державний кредит ґрунтується, як правило, на примусових принципах. Типовим явищем тут є невиплата частини заробітної плати, її розміщення в облігації державних позик і казначейські векселі, зарахування на блоковані рахунки в ощадні державні каси тощо.

У колишньому СРСР держава використовувала примусові внутрішні позики в 40-50 роках. Облігації цих позик почали погашатися лише з 1974- 1975 pp. [6, 65].

Державний кредит сприяє економічному розвиткові країни, якщо кошти, мобілізовані в бюджет за його допомогою, спрямовуються на фінансування виробничих програм, будівництво нових підприємств, модернізацію і технічну реконструкцію діючих потужностей. Навпаки, економічний розвиток гальмується, якщо кошти, отримані від випуску облігацій державних позик, спрямовуються на погашення і виплату відсотків за попередніми позиками. Державний кредит, що має невиробничий характер, лише примножує економічні негаразди суспільства. Ситуація значно погіршується, коли для покриття зростаючих відсоткових та інших платежів за державними позиками доводиться залучати додаткові бюджетні кошти, що отримуються шляхом посилення податкового тягаря на виробників. Крім того, надмірно висока доходність державних цінних паперів спонукає комерційні банки вкладати в них переважну частку своїх коштів замість того, щоб інвестувати (кредитувати) національне товарне виробництво.

Отже, позитивні риси державного кредиту полягають в беземісійному поповненні доходів бюджету, розширенні можливостей задоволення державних потреб, фінансуванні надзвичайних витрат, вдосконаленні організації грошового обігу, поліпшенні стану розрахунків. Негативні риси державного кредиту полягають у зростанні непродуктивних витрат за рахунок відсотків за користування кредитом І, як наслідок цього, збільшення податкового тиску.

Державний кредит, разом з бюджетною системою, займає важливе місце в процесі перерозподілу сукупного суспільного продукту. Не дивлячись на детальне обговорення складу доходів і витрат на стадії проекту бюджету, досягти їх чіткої збалансованості не вдається ні на етапі обговорення проекту бюджету, ні на стадії його виконання. На це збалансування і направлений механізм державного кредиту.

Дуже часто відносини кредиту зводяться до надання тимчасово вільних грошових коштів на певних умовах (платності, строковості, поворотності) позичальникам. Це не зовсім правильно. Кредитні відносини (незалежно від форми - державний кредит або банківський) об'єктивно об'єднують два взаємопов'язаних, зустрічних процеси. З одного боку, це залучення тимчасово вільних грошових коштів, накопичення їх у кредиторів, з іншого - надання вже зосереджених грошових коштів позичальникам [3,237].

Державний кредит забезпечує акумуляцію тимчасово вільних грошових коштів юридичних і фізичних осіб. Необхідно враховувати, що грошові кошти юридичних і фізичних осіб акумулюються і через механізм обов'язкових, безумовних платежів (податків і зборів). В юридичній літературі детально обґрунтовується відмінність між цими формами. По-перше, державний кредит має добровільний і договірної характер, податки - обов'язковий і імперативний; по-друге, податки зменшують грошові кошти платника, державний кредит не зменшує (навіть припускає їх збільшення - за рахунок виплати відсотків); по-третє, одержані податкові платежі не породжують ніяких обов'язків держави, отримання ж коштів від державного кредитування вимагає повернення грошових коштів з виплатою відсотків.; по-четверте, податкові надходження спрямовуються до бюджету, без деталізації мети, тоді як кошти, одержані за рахунок державного кредитування, - винятково на мінімізацію дефіциту бюджету. [3,237]

Реалізація операцій державного кредиту можлива тільки за наявності тимчасово вільних грошових коштів юридичних і фізичних осіб.. В основі цього лежать особливості руху сукупного суспільного продукту, розрив за часом витрат і отримання доходів, що обумовлюється деякими обставинами:

1) сезонний характер виробництв, пов'язаний з особливостями технологічного циклу;

2) неспівпадання моменту отримання доходів підприємствами і моменту виплати заробітної плати, інших виробничих витрат;

накопичення амортизаційних відрахувань;

формування грошових накопичень населення;

утворення резервних і страхових фондів.

Таким чином, державний кредит є врегульовані нормами права відносини щодо акумуляції державою тимчасово вільних грошових коштів юридичних і фізичних осіб на умовах платності, строковості і поворотності з метою зменшення дефіциту бюджету.

Державний кредит має специфічні риси:

а) має добровільний і договірний характер;

б) позичальником виступає держава, кредиторами - юридичні і фізичні особи;

в) засобом забезпечення державних позик є все державне майно;

г) має поворотний, платний, строковий характер;

д) кошти, залучені за рахунок державного кредиту, спрямовуються на мінімізацію бюджетного дефіциту;

є) застосовується шляхом розміщення державних цінних паперів.

Ці специфічні риси державного кредиту дозволяють скласти про нього уявлення, визначити зміст, заснований на публічному характері регулювання цих відносин. Проте низка принципів, рис (платність, поворотність, строковість) схожі з принципами банківського кредитування, хоча, і наповнені іншим змістом. Саме тому і необхідно визначити основні відмінності державного і банківського кредиту:

1. Потреба у банківському кредиті виникає, в основному, через нерівномірність кругообігу вартості виробничих фондів, тоді як потреба у державному кредиті обумовлена браком фінансових ресурсів держави, бюджетним дефіцитом.

Банківський кредит пов'язаний з грошовим оборотом, в умовах якого гроші виконують функцію засобу платежу, при державному кредиті посилюється функція засобу обігу.

У відносинах банківського кредиту беруть участь банк (кредитор) і юридичні і фізичні особи (позичальники); у відносинах державного кредиту - юридичні і фізичні особи (кредитори) і держава (позичальник).

Наслідком відносин банківського кредиту є укладення договору банківської позики; результатом операцій державного кредиту - внутрішній державний борг.

За умов надання банківського кредиту у договорі обумовлюються санкції за порушення умов договору; при державному кредитуванні санкції не передбачаються.

Банківський кредит пов'язаний переважно з безготівковим грошовим оборотом, державне кредитування здійснюється переважно у сфері готівково-грошового обороту. [3,239]

Відносини, які регулюють механізм державного кредиту, мають досить складний, багатоплановий характер, що дозволяє говорити про комплексний характер цього інституту, що включає норми не тільки фінансово-правової галузі, але і інших галузей. Відносини в області державного кредиту складаються з приводу формування, функціонування і погашення державного внутрішнього боргу, що виникає в процесі фінансової діяльності держави по акумуляції тимчасово вільних грошових коштів юридичних і фізичних осіб. Об'єктом цих правовідносин є грошові ресурси, які переходять до держави у формі внутрішніх державних позик, які і складають державний борг.

Суб'єктний склад правовідношення з приводу державного кредиту досить багатоманітний. З одного боку, це держава або уповноважені нею органи. У даному випадку саме держава (а не уповноважені органи) є суб'єктом відносин. По-перше, грошові кошти, що акумулюються у формі державних позик, поступають саме державі і спрямовані на зменшення дефіциту бюджету, утворюють у результаті державний борг, а не борг уповноважених державою органів, що беруть участь в цих відносинах. По-друге, забезпеченням державних позик кінець кінцем є майно держави. Таким чином, діяльність уповноважених державою суб'єктів (Кабінету Міністрів, Міністерства фінансів і т. д.) не виключає і участі держави як самостійного суб'єкта у відносинах державного кредитування.

Об'єкт правовідносин з приводу державного кредиту, суб'єктний склад (місце держави в системі суб'єктів) свідчить про те, що це є фінансово-правові відносини. Певну своєрідність цим відносинам надає специфіка методу правового регулювання, який набуває договірної форми, що зовсім не виключає його фінансово-правової природи. Дійсно, юридичні і фізичні особи на добровільній основі придбавають державні цінні папери, здійснюють внутрішні позики, але навряд чи в цьому випадку можна ставити знак рівності між подібними відносинами і диспозитивними. Відносини державного кредитування (йдеться про внутрішнє кредитування) диспозитивні на стадії виникнення, але подальший їх розвиток, реалізація, припинення не регулюються договірними умовами і методами. Придбання державних цінних паперів - добровільно, але всі умови кредитних відносин визначені державою в безумовному, односторонньому порядку (термін, платність, види, підстави припинення і зміни). Позичальник визначає умови позики і кредитори не можуть їх коригувати.

Не дивлячись на специфіку методу регулювання всі правовідносини в області державного кредиту носять державно-владний характер. Тому вимагають додаткового аргументування положення, які характеризуюють державний кредит як комплексний правовий інститут. Виходячи з характеру однорідних правовідносин, публічно-правового методу (хоча і дещо специфічного) - це фінансово-правовий інститут.

Таким чином, фінансово-правові відносини в області державного кредиту мають наступні особливості:

1) тимчасово вільні грошові кошти юридичних осіб йдуть на певну мету - зменшення бюджетного дефіциту;

укладанню угоди про державну позику передує ухвалення закону про Державний бюджет на поточний рік, яким деталізуються розміри та інші умови позики;

держава виступає в грошових відносинах в ролі позичальника і гаранта боргу;

держава в односторонньому порядку визначає умови позики. [3,242]

1.2 Державна позика

У ст. 15 Бюджетного кодексу України підкреслюється, що Кабінет Міністрів України може брати позики в межах, визначених законом про Державний бюджет України. Міністр фінансів України з метою економії коштів і ефективності їх використання має право вибрати кредитора, вид позики і валюту позики.

Право на здійснення державних внутрішніх і зовнішніх позик в межах і на умовах, передбачених законом про Державний бюджет України, належить державі в особі міністра фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України (ст. 16 Бюджетного кодексу України). Суб'єктом правовідносин є також Національний банк України, який готує пропозиції Кабінету Міністрів для політики в цій сфері, виконує операції по обслуговуванню, розміщенню боргових зобов'язань, їх погашенню і виплаті доходів кредиторам.

Іншими суб'єктами цих відносин є кредитори - юридичні і фізичні особи. У даному випадку може йти мова про спеціальний характер подібних суб'єктів, оскільки ними будуть не всі юридичні або фізичні особи, а тільки ті, що розташовують тимчасово вільні грошові кошти, які вони надали у формі внутрішньої державної позики.

Залежно від статусу позичальника розрізняють централізований і децентралізований державний кредит. У першому випадку державні цінні папери випускаються урядом (Міністерством фінансів), у другому - місцевими органами влади. Місцеві позики є важливою складовою фінансів регіонального самоврядування. Вони дозволяють мобілізувати тимчасово вільні грошові кошти для потреб розвитку конкретних регіонів. Децентралізований державний кредит і місцеві позики в перспективі можуть стати в Україні важливим фінансовим інструментом розвитку народного господарства.

Емітент облігацій місцевих позик зобов'язаний оголосити всю необхідну інформацію про свій економічний і фінансовий стан. На основі цієї інформації потенційні інвестори будуть приймати рішення стосовно ризику придбання цих облігацій.

Облігація місцевої позики містить такі реквізити: найменування цінного паперу, найменування емітента, місце знаходження-емітента, номінальна вартість облігації, строк погашення, розмір відсотків, дата й номер свідоцтва про реєстрацію випуску облігацій, серія та номер облігації, підпис голови Ради. Право власності на облігації посвідчується сертифікатом. Як правило, випуск місцевих облігацій вважається таким, що відбувся, якщо в період розміщення було реалізовано не менше 50% від їх кількості, передбаченої до випуску.

Якщо головною доходною частиною бюджету відповідного регіону є відрахування, дотації, субвенції, отримані з бюджетів вищого рівня, то обсяг випуску облігацій місцевих позик має погоджуватися з центральним фінансовим органом - Міністерством фінансів. Можуть вводитися й інші обмеження: лімітування граничної суми позики з точки зору консолідованого бюджету, звуження масштабів використання виключно бюджетними процедурами тощо.

Ефективність використання місцевих позик багато в чому визначається суб'єктивним фактором - рівнем кваліфікації спеціалістів, які на місцях організовують розміщення облігацій.

Залежно від місця розміщення державного кредиту розрізняють внутрішні державні позики (розміщуються в межах держави у національній валюті) і зовнішні позики (розмішуються за кордоном у іноземній валюті). Однак, у процесі розміщення внутрішніх державних позик можуть брати активну участь й нерезиденти. Лібералізація порядку інвестування коштів нерезидентів на ринок державних цінних паперів розширює його фінансові можливості.

Держава може брати позики в міжнародних кредитних установах та банках інших країн.

Необхідними передумовами вигідного розміщення зовнішніх державних позик на міжнародних фондових біржах є авторитет країни у світі, внутрішня суспільно-політична стабільність, фінансове благополуччя і достатній рівень кредитоспроможності. Незначні за обсягами зовнішні державні позики є неефективними, оскільки їм важко знайти на біржах "широкого" покупця, а витрати на емісію цих цінних паперів є, як правило, досить високими.

Залежно від термінів погашення державою своїх боргових зобов'язань виділяють: короткострокові позики (як правило, до 1 року), середньострокові позики (як правило, від Ідо 5 років) і довгострокові позики (як правило, понад 5 років). Очевидно, що конкретний термін погашення державних позик, за яким виділяються різні види державного кредиту, є відносним.

Занадто великі терміни погашення державних позик вважаються недоцільними, адже в цьому випадку обтяжуються майбутні покоління громадян цієї країни. Особливо наочно цей факт проявляється при зовнішніх позиках. Чи має моральне право нинішнє покоління перекладати на своїх дітей та онуків сплату своїх видатків? Довгострокові позики обтяжують державний бюджет на багато років вперед, перешкоджають його нормальному функціонуванню (зростає загальна сума, що підлягає сплаті кредиторам за весь час позики). Проте діє й інша закономірність: чим "коротші" облігації державних позик, тим складніше налагодити управління і регулювання їх обігом.

За видами доходності державні позики поділяють на:

- відсоткові позики: власники цінних паперів отримують доход з розрахунку певних, як правило, фіксованих, відсотків річних;

безвідсоткові (дисконтні) позики: державні цінні папери реалізуються за ціною, що нижча за їх номінальну вартість; різниця між ціною придбання та номінальною вартістю облігації, що відшкодовується власникові під час погашення, становить доход з цінних паперів; в Україні безвідсоткові (дисконтні) облігації внутрішньої державної позики випускаються, починаючи з 1996 р.

виграшні позики: державні цінні папери реалізуються без встановлення фіксованих відсотків; власники отримують доход за умови включення даного номера облігації у виграшний тираж погашення.

Специфічне місце в системі державного фінансування і кредитування посідають державні лотереї - розіграш державою грошових сум чи речей за допомогою платних білетів. Лотерея виступає як форма залучення у відповідний бюджет коштів населення через продаж нумерованих лотерейних білетів, коли лише частина зібраних коштів розігрується у вигляді виграшів. Держава отримує при цьому доход, який дорівнює різниці між коштами, які надходять внаслідок випуску та реалізації лотерейних білетів, і коштами, які використані на виплату виграшів (враховується й фінансування витрат організацій, які проводять лотереї). Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. прийнято Положення про порядок реєстрації випуску і проведення державних грошових лотерей в Україні.

1.3 Державні цінні папери

Державна заборгованість може виступати і фіксуватися в двох основних формах: [3,254]

реєстрації в книзі державного боргу (борговій книзі);

державних цінних паперах.

Реєстрація державного боргу в борговій книзі для України не характерна. В державах, що використовують цю форму, у такий спосіб оформляється незначна частина державної заборгованості, яку складають, перш за все, кредити емісійного банку уряду, іншим державним органам, місцевим адміністраціям. Застосовується цей спосіб і на міждержавному рівні. Особливістю цієї форми державної заборгованості є те, що вона не може продаватися або переуступатися.

Основною формою державної заборгованості є державні цінні папери. Саме цей інститут регулює кредитні відносини між державою і юридичними, фізичними особами, які оформляються шляхом випуску і розміщення державних цінних паперів. Державні цінні папери засвідчують право на власність і належність до державного кредиту.

Державні цінні папери - це державні зобов'язання, що випускаються в документарній або електронній формах центральним урядом, місцевими органами влади і окремими державними підприємствами з метою розміщення позик і мобілізації грошових ресурсів у відповідні бюджети [6,70].

Ринок державних цінних паперів є невід'ємною частиною фінансової системи. Емісія державних цінних паперів більш зручна і ефективна в порівнянні із запозиченням грошових ресурсів Національним банком, дозволяє оперативно здійснювати управління державним боргом. Держава, привертаючи додаткові ресурси, посилює вторинний ринок цінних паперів, що і забезпечує задоволення потреби в додаткових грошових коштах переважно через емісію цінних паперів.

Державні внутрішні позики можуть оформлятися різними видами цінних паперів: облігаціями державної внутрішньої позики, державними короткостроковими безкупонними облігаціями, казначейськими векселями, казначейськими зобов'язаннями, державними борговими товарними зобов'язаннями. В Україні використовуються далеко не всі форми цих цінних паперів. Умови, порядок випуску державних цінних паперів регулюється Законом України від 18 червня 1991 року «Про цінні папери і фондову біржу».

Найпоширенішим видом державних цінних паперів є облігації державних позик. Облігація (від лат. obligatio - зобов'язання) - це цінний папір, який, по-перше, засвідчує внесення її власником певних грошових коштів на її придбання (в даному випадку - на користь держави); по-друге, надає її власникові право на отримання певного доходу від облігації; по-третє, потверджує зобов'язання держави відшкодувати повну номінальну вартість облігації у передбачений умовами позики строк.

Державні облігації - це облігації, випущені від імені держави в цілому або від імені якого-небудь її окремого органу. Тобто емітентом таких облігацій виступає або держава в цілому, або окремі її органи. На розвинених зарубіжних ринках цінних паперів держава або її органи, коли вони виступають у ролі емітентів, звичайно діють як рядові учасники ринку, тобто нарівні з інституційними. Як правило, від імені держави в цілому облігації випускаються міністерством фінансів або аналогічним йому органом державної виконавчої влади.

Облігації, випущені від імені конкретного органу держави, випускаються самим цим органом. Наприклад, законодавство США надає право ряду федеральних органів випускати облігації від свого імені. Облігації, випущені від імені держави в цілому (treasury securities) випускаються з метою фінансування загальнодержавних або бюджетних потреб [7,51].

Окрім фінансування бюджетних потреб, другою важливою метою випуску державних облігацій є збільшення притоку іноземної валюти. Це сприяє зміцненню національної грошової одиниці, оскільки мобілізовану таким чином іноземну валюту можна використати в експортно-імпортних розрахунках. Необхідно зазначити, що держава не завжди повинна випускати з цією метою облігації зовнішньої позики або облігації в іноземній валюті. У розвинених країнах вона впливає на надходження валюти шляхом встановлення певного відсотка на свої облігації, деноміновані в національній валюті. Якщо відсоткова ставка державних облігацій вище ставки по аналогічних цінних паперах інших країн, то іноземні інвестори можуть віддати перевагу першим, оскільки прибуток від них вищий. Для придбання таких облігацій іноземні інвестори змушені купувати національну валюту країни, у якій випускаються привабливі облігації, і розраховуються нею за ці облігації. Збільшення продажу національної валюти означає, що попит на цю валюту зріс і, як наслідок, підвищується ціна на неї. У цьому випадку говорять, що курс даної національної валюти підвищується. [7,53].

Нарешті, третьою важливою метою випуску державних облігацій є вияв стримуючого впливу на інфляцію. У цьому випадку грошові кошти, одержані від випуску державних облігацій, тимчасово вилучаються «з обігу», тобто «притримуються». Якщо в обігу перебуває надто велика кількість грошових коштів, то вона підвищує можливості покупців по витрачанню грошей на придбання товарів і послуг, тобто відбувається збільшення попиту. Останнє викликає підвищення цін на товари та послуги, тобто збільшується інфляція. Для того, щоб не давати купівельному попиту рости швидкими темпами, необхідно зменшити кількість грошей, котрі можуть бути витрачені на придбання товарів та послуг. Зробити це можна шляхом створення стимулів до того, щоб збереження грошей і одержання прибутків від нього було, більш вигідним, ніж витрачання їх на придбання товарів. Саме це й досягається певною мірою за допомогою випусків державних облігацій. [7,53].

Вказані вище цілі можуть бути досягнуті за умови, що державні облігації здатні задовольняти ряд вимог, зокрема, вимоги надійності, певності та ліквідності. Державні облігації, як правило, задовольняють вказані вище вимоги. Вони вважаються найбільш надійним видом паперів, оскільки вважається, що держава гарантує виконання своїх зобов'язань по випущених нею облігаціях «усією своєю могутністю». У розвинених країнах вкладання коштів у державні облігації розглядається як відносно без ризикове вкладення.

Вказаним облігаціям також притаманний високий ступінь певності. Тобто інвестори знають, що вони мають справу з державою, що державне управління є великою мірою сталим і послідовним і що виникнення несподіванок, які б істотно погіршили становище інвесторів, виключається.

З огляду надійності та певності, державні облігації наділені також ліквідністю, їх легко можна продати й купити на випадок необхідності, вони без будь-яких обмежень приймаються як засіб розрахунку або забезпечення зобов'язань.

Маючи такі характеристики, державні облігації, природно, представляють найбільший інтерес для великих інституційних інвесторів - комерційних та ощадних банків, фінансових компаній, страхових компаній, пенсійних фондів, інвестиційних фондів і компаній. Вказані інвестори розпоряджаються великими грошовими коштами і тому зацікавлені вкладати їх у надійні, певні та ліквідні цінні папери.

Разом з тим, з огляду наявності знову-таки згаданих вище характеристик, державні облігації є найменш прибутковими. Відсоткові ставки по державних облігаціях є найнижчими серед усіх боргових цінних паперів. Проте в певному розумінні й ця обставина має свою перевагу. Оскільки всі інші боргові цінні папери наділені більшим ступенем ризиковості, меншою мірою певності й можуть бути більш-менш ліквідними, то встановлення відсотків по них здійснюється на основі порівняння розбіжностей по вказаних вище критеріях між інституційними борговими цінними паперами і державними облігаціями, що випускаються на цей самий строк. Таким чином, відсоткова ставка по державних облігаціях виконує, окрім іншого, також функцію загальноринкового показника, на основі якого визначаються відсоткові ставки інших боргових цінних паперів, ким би вони не випускались у даній країні.

Відсоткові ставки по облігаціях інших емітентів перебувають у прямій залежності від відсоткових ставок по державних облігаціях. Це означає, що коли підвищуються ставки по останніх, автоматично відбувається підвищення відсоткових ставок перших; і навпаки, при зниженні останніх - перші також одразу знижуються [7,55].

Облігації органів держави випускаються з дещо іншою метою. Як правило, це робиться для того, щоб мобілізувати позикові грошові кошти і потім надати їх як кредити виробникам товарів і послуг, здійснюючим господарчу діяльність у галузі, за регулювання якої відповідає даний орган держави. Стосовно США, це федеральні агентства, спеціально створені для цілей кредитування житлового будівництва, сільського господарства, малого бізнесу, розвитку місцевостей та інших галузей і проектів. Кожне таке агентство створюється на основі окремого закону.

Облігації, що випускаються органами держави (агентствами), також, як і державні облігації, вважаються надійними й ліквідними, тому прибутки по них є невеликими. Це також має свою позитивну сторону: грошові кошти, одержані від таких облігацій, згодом надаються у вигляді дешевих кредитів. Випуски облігацій органів держави не переслідують мету одержання прибутку, їх основне призначення полягає у тому, щоб мобілізувати грошові кошти, які згодом стануть дешевими кредитами.

Місцеві облігації випускають для забезпечення потреб місцевих бюджетів, як правило, з метою спорудження та утримання ряду об'єктів, функціонування яких має важливе значення для даної місцевості, наприклад, шкіл, парків, університетів, місцевих аеропортів, госпіталів, місцевих електростанцій та інших, а також для фінансування різного роду місцевих проектів - будівництва мостів, підприємств по переробці відходів, очисних споруд, насосних станцій, адміністративних будівель, системи водозабезпечення та інших. Вказані облігації можуть випускатися муніципальними органами усіх рівнів: областей, районів, міст, графств, округів.

Місцеві облігації також вважаються надійними та ліквідними цінними паперами, їх надійність забезпечується двома засобами: за допомогою загальної податкової влади, а також доходами, одержаними внаслідок експлуатації об'єктів, побудованих на мобілізовані від випуску облігацій кошти. Тому процентні ставки по місцевих облігаціях є близькими до процентних ставок по державних облігаціях [7,56]. Грошові кошти, які надходять від місцевих облігацій, звичайно зараховують у місцеві позабюджетні фонди.

В Україні випускаються облігації внутрішніх і зовнішніх державних і місцевих позик. Кошти, що надходять від розміщення державних облігації, зараховуються до державного бюджету, хоча й не враховуються в його доходах (згідно із світовою бюджетною методологією).

При випуску державної позики обов'язково обумовлюється термін, протягом якого облігації підлягають погашенню або викупу.

Облігації державних позик можуть бути як іменними, так і на пред'явника. Державні облігації випускаються або у вигляді документів, або у вигляді записів на відповідних електронних рахунках у системі електронного обігу цінних паперів. В Україні державна облігація у вигляді електронного запису вважається придбаною з моменту реєстрації її набувача.

Державні облігації можуть вільно обертатися, або мати обмежене коло обігу, вони бувають ощадні та казначейські.

Генеральним агентом з обслуговування випуску та погашення облігацій виступає Національний банк України. Він виконує вказані функції на підставі угоди з Міністерством фінансів України. Придбання державних облігацій при їх випуску здійснюється у національній валюті України шляхом безготівкової сплати.

Розміщення облігацій проводиться Національним банком України такими шляхами:

(а) аукціонного продажу з оголошенням обсягу облігацій, що виставлені на аукціон;

(б) аукціонного продажу без оголошення обсягу облігацій, що виставлені на аукціон;

(в) позааукціонного продажу з оголошенням обсягу реалізації облігацій за фіксованими цінами, які встановились на попередньому аукціоні.

Особливістю випуску державних облігацій в Україні є те, що покупцями облігацій на аукціоні можуть бути виключно комерційні банки України. Останні можуть купувати облігації за рахунок власних і залучених коштів для себе, а також для своїх клієнтів за дорученням і на кошти останніх. Власниками облігацій можуть бути юридичні та фізичні особи. Причому необхідно звернути увагу на те, що спочатку (в 1995 році) державні облігації могли купувати лише юридичні особи [7,64].

Загальне керівництво та відповідальність за проведення аукціону несе аукціонний комітет.

Рішення про час, місце і форму проведення аукціону, обсяг та умови випуску облігацій, що пропонуються на продаж, строк подання заявок на участь у ньому приймається Міністерством фінансів України за погодженням з Національним банком України. Національний банк України до проведення операцій з розміщення облігацій зобов'язаний надіслати електронною поштою повідомлення комерційним банкам про проведення аукціону або про продаж державних облігацій за фіксованими цінами. Комерційні банки, що бажають взяти участь в аукціоні повинні надіслати в Національний банк України заявки встановленої форми. Заявки можуть бути конкурентними і неконкурентними. Перші вказують, що комерційний банк бажає придбати на аукціоні певну кількість державних облігацій за певною ціною. Другі вказують, що банк погоджується придбати певну кількість державних облігацій за середньозваженою ціною, яка буде встановлена при проведенні аукціону. Кількість конкурентних заявок може бути необмеженою, але кількість неконкурентних заявок обмежується однією.

При проведенні позааукціонного продажу облігацій за фіксованими цінами комерційні банки подають лише неконкурентні пропозиції, що задовольняються за середньозваженою ціною, яка склалася на попередньому аукціоні.

Емітентом державних облігацій, за дорученням Уряду, виступає Міністерство фінансів України, а учасниками ринку облігацій можуть бути Національний банк України, комерційні банки, юридичні та фізичні особи, що є клієнтами комерційних банків, Українська міжбанківська валютна біржа. Проведення аукціонів та позааукціонного розміщення державних облігацій являє собою первинний ринок вказаних облігацій. Наступні угоди з ними будуть здійснюватися на вторинному ринку [7,67].

Національний банк України на ринку державних облігацій виконує функції агента Міністерства фінансів України з обслуговування випуску облігацій на первинному ринку, депозитарій державних облігацій, контролюючого органу, ділера на вторинному ринку. Як генеральний агент Міністерства фінансів України, Національний банк України визначає, за узгодженням з Міністерством фінансів України, правила проведення аукціонного продажу облігацій на первинному ринку, надає та поширює серед установ банківської системи оголошення про черговий випуск державних облігацій, розміщує облігації серед комерційних банків, проводить нарахування, сплату відсотків та погашення державних облігацій за рахунок коштів і за дорученням Міністерства фінансів України.

Як контролюючий орган, Національний банк України встановлює порядок бухгалтерського та депозитарного обліку, розміщення, обігу, сплати відсотків та погашення облігацій; визначає вимоги до депозитарної мережі, механізму вторинного обігу облігацій і порядку проведення розрахунків за ними; здійснює контроль за комерційними банками - учасниками ринку облігацій при їх розміщенні, обігу та погашенні; не допускає до участі на ринку державних облігацій комерційні банки в разі порушення ними умов чинного законодавства; отримує Інформацію щодо наслідків торгів облігаціями на вторинному ринку, кількості облігацій на рахунках «депо» в депозитарній мережі, руху коштів за облігаціями в установах банківської системи.

Як ділер на вторинному ринку. Національний банк України купує державні облігації у інших учасників біржових торгів і виступає продавцем державних облігацій, що придбані на вторинному ринку або взяті у забезпечення ломбардного кредиту, строк повернення коштів за яким минув.

Комерційні банки на ринку облігацій виступають як інвестори, фінансові посередники, а також виконують функції реєстраторів прав власності за державними облігаціями агентів Національного банку України з розміщення та обслуговування обігу облігацій і ланок платіжної системи при проведенні грошових розрахунків за операціями з державними облігаціями.

Комерційні банки можуть на договірній основі здійснювати купівлю-продаж облігацій на вторинному ринку, а також надавати кредити юридичним особам під заставу державних облігацій. Як фінансові посередники, комерційні банки можуть проводити операції з державними облігаціями від свого імені, за дорученням і за рахунок коштів інших юридичних та фізичних осіб, тобто виконувати брокерські функції. Крім того, комерційні банки здійснюють депозитарний облік облігацій, що знаходяться у їх власності або належать Інвесторам - фізичним та юридичним особам, а також розрахункове обслуговування операцій з державними облігаціями.

Юридичні та фізичні особи - клієнти комерційних банків - виконують на первинному та вторинному ринках державних облігацій роль інвесторів.

Біржова торгівля державними цінними паперами здійснюється на фондовій секції Української міжбанківської валютної біржі та на Українській фондовій біржі.

Українська міжбанківська валютна біржа та Українська фондова біржа здійснюють функції торговельної системи шляхом збору заявок з купівлі та продажу державних облігацій на вторинному ринку, встановлення котирувальної ціни, створення умов щодо укладання угод купівлі та продажу облігацій, проведення розрахунків за угодами, укладеними в процесі біржової торгівлі.

Про наслідки торгівлі державними облігаціями обидві біржі повідомляють Національний банк України.

Законодавством України не забороняється також позабіржова торгівля державними облігаціями. Тобто комерційні банки або інвестори можуть продавати та купувати належні їм цінні папери безпосередньо один у одного. Угоди на позабіржовому ринку можуть укладатися і виконуватися виключно через комерційні баки, які є депонентами депозитарію Національного банку України. Про результати укладених угод комерційні банки повинні повідомляти депозитарій Національного банку України [7,68].

На сьогоднішній день в Україні існує дворівнева депозитарна система державних облігацій. Центральною ланкою її є спеціалізований електронний депозитарій Національного банку України, нижчу ланку становлять депозитарії комерційних банків. Останні виконують функції зберігача державних облігацій за ДЦП.

Депозитарій Національного банку України здійснює облік прав власності на державні облігації. Вказана функція реалізується шляхом ведення рахунків «депо». Облік прав власності в депозитарії Національного банку України ведеться окремо за кожним учасником (комерційним банком) у розрізі як прав власності, що належать самому банку, так і його клієнтам. Права власності засвідчуються виписками з рахунків депозитарію Національного банку України. [7,69]

Комерційні банки виступають депонентами депозитарію Національного банку України, депозитарне обслуговування депонентів здійснюється на підставі депозитарних договорів.

Депозитарій Національного банку є єдиним і обслуговує як первинний, так і вторинний ринки державних облігацій.

Облігації зовнішніх державних позик України - цінні папери, які розмішуються на міжнародних і іноземних фондових ринках. Вони підтверджують зобов'язання України відшкодувати їх пред'явникам номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій. Облігації зовнішніх державних позик України можуть деномінуватися у конвертованій іноземній валюті. Такі облігації оплачуються виключно у конвертованій іноземній валюті відповідно до умови випуску і можуть бути процентними, дисконтними, іменними, на пред'явника, з вільним або обмеженим оборотом. Емітентом зовнішніх державних облігацій України є держава в особі Міністерства фінансів. Грошові кошти, одержані від їх розміщення, спрямовуються виключно до Державного бюджету України. Рішення про кожний їх випуск приймається Кабінетом Міністрів України і оформляється постановою Кабінету Міністрів України, в якому позначаються умови випуску (загальний обсяг випуску, номінальна вартість однієї облігації, валюта, термін виплати, розмір доходу, термін погашення).

Казначейські зобов'язання (векселі) держави - це вид державних цінних паперів, що засвідчує внесення їх власником грошових коштів до бюджету і дає право на одержання фіксованого доходу протягом строку володіння цими паперами. Казначейські зобов'язання бувають трьох видів:

а) довгострокові (від 5 до 10 років);

б) середньострокові (від 1 до 5 років);

в) короткострокові (до 1 року).

Рішення про випуск довгострокових і короткострокових казначейських зобов'язань приймаються Кабінетом Міністрів України, короткострокових - Міністерством фінансів України. Кошти від реалізації казначейських зобов'язань спрямовуються на покриття поточних витрат Державного бюджету.

Залежно від призначення й конкретних цілей казначейські зобов'язання випускаються на різних умовах (казначейські бони, казначейські ноти).

Казначейські зобов'язання (векселі) держави розміщуються на добровільній основі серед юридичних і фізичних осіб. Виплата доходу на казначейські зобов'язання (векселі) та їх погашення здійснюється відповідно до умов їх випуску.

Казначейські векселі можуть передаватися Державним казначейством бюджетним установам на здійснення платіжних операцій за витратами, що передбачені в бюджеті, але які фактично не профінансовані через нестачу бюджетних коштів (наприклад, для оплати бюджетними установами спожитих енергетичних ресурсів) [6,72].

Важливе значення має вихід українських цінних паперів, в тому числі муніципальних, на фондові ринки іноземних країн. Розширення обсягів придбання облігацій державних позик нерезидентами сприятиме надходженню в Україну іноземних інвестицій.

Випуск і розміщення зовнішніх державних позик перебувають в Україні у зародковому стані. Це пов'язано як з низькою привабливістю нашої економіки для іноземних інвесторів, так і з надмірною заполітизованістю цієї проблеми. Негативне значення з перспективної точки зору мала перша невдала спроба випуску облігацій зовнішньої державної позики в Україні у 1994 р. Указ Президента України "Про державні товарні облігації матеріальних ресурсів України" від 7 квітня 1994 р. був відхилений Верховною Радою України. Такий розвиток подій загальмував вихід України з вітчизняними борговими зобов'язаннями на зовнішній ринок.

Указом Президента України від 10 липня 1998 р. було затверджено Положення про порядок випуску та обігу облігацій зовнішніх державних позик України. Ці облігації випускаються і обертаються з метою здійснення запозичень на міжнародних та іноземних фондових ринках.

Облігації зовнішніх державних позик України - це цінні папери, що підтверджують зобов'язання держави відшкодувати власникам цих облігацій їхню номінальну вартість та доход відповідно до умов випуску облігацій. Первинне розміщення, обслуговування обігу та погашення облігацій зовнішніх державних позик України здійснює Міністерство фінансів України. Для цього Міністерство може залучати іноземні та українські кредитні установи, організації (банки, інвестиційні компанії тощо).

Спроби випуску облігацій державної зовнішньої позики були здійснені в Україні з метою проведення реструктуризації заборгованості Російському акціонерному товариству "Газпром" за поставки природного газу. У лютому 1998 р. уряд України здійснив першу публічну позику щодо розміщення (продажу) єврооблігацій.

Залучення зовнішніх запозичень, які, як правило, дешевше внутрішніх - важлива передумова досягнення в Україні реальної фінансової стабілізації.

1.4 Державний борг України. Управління державним боргом

За своїм економічним змістом державний кредит невіддільний від державного боргу. Наслідком державного кредиту є зростання державного боргу.

Державний борг - це сума коштів, отриманих від випущених, але ще не погашених державних позик. Інакше кажучи, державний борг - це фінансові зобов'язання держави на певну дату стосовно своїх кредиторів. Таким чином, державний борг виникає внаслідок випуску державних позик і залучення кредитних ресурсів для покриття дефіциту державного бюджету. [6,64]

Можна надати й інше визначення цього поняття: державний, борг - це сума фінансових зобов'язань сектора загального державного управління, які мають форму договірних, стосовно внутрішніх і зовнішніх кредиторів, щодо відшкодування залучених коштів (одержаних товарів, виконаних робіт, наданих послуг) та виплати відсотків (чи без такої виплати) [4,8].

Для розкриття суті державного боргу вагоме значення має визначення його функцій. У науковій літературі виділяються фіскальна та регулююча функції державного боргу. Фіскальна функція полягає в залученні державою необхідних коштів на фінансування дефіциту бюджету, а регулююча - у коригуванні обсягу грошової маси через механізм купівлі-продажу державних цінних паперів Центральним банком.

На думку Вахненка Т.П. необхідно виділити ще такі функції державного боргу - валютно-фінансову та перерозподільчу. Адже в багатьох випадках саме завдяки зовнішнім позикам здійснюється поповнення міжнародних валютних резервів країни, що спрямовуються на фінансування дефіциту платіжного балансу. Крім того, зовнішні запозичення часто є основним джерелом обслуговування зобов'язань держави, номінованих в іноземній валюті.

Через механізм державного запозичення відбувається також перерозподіл капіталу між приватним і державним сектором (нагромадження підприємств та фізичних осіб, що могли б бути використані для виробничих інвестицій, спрямовуються на фінансування дефіциту бюджету) та перерозподіл капіталу між сегментами фінансового ринку (кредитним, валютним і фондовим). На стадії погашення боргу потоки капіталу рухаються у зворотному напрямі, а при сплаті відсотків кошти перерозподіляються І від платників податків до кредиторів держави. Саме в цьому й полягає перерозподільча функція державного боргу.

З метою точного з'ясування змісту категорії "державний борг" визначимо межі його статистичного охоплення. Державний борг включає лише борги сектора загального державного управління. Не враховуються борги державних підприємств та борги, що пов'язані з виконанням функцій грошово-кредитного регулювання, таких як грошова емісія, позики МВФ на поповнення валютних резервів. Згідно з прийнятою в світі методологією гарантії оплати боргів підприємств, а також інші умовні зобов'язання не враховуються до того моменту, поки державні органи не вимушені розпочати виплати з метою погашення такого боргу. Дані про борг охоплюють сектор державного управління в цілому: центральний уряд і місцеві органи управління. Поточна заборгованість держави не вважається державним боргом до часу її офіційного визнання. Пасивний борг, основні виплати й відсоткові платежі за яким були призупинені внаслідок односторонньої відмови, не враховується в статистиці державного боргу. Дані про борг відображають загальну суму зобов'язань органів державного управління, що не зменшується на суму їх вимог до інших секторів економіки.

Величина державного боргу оцінюється як сума, яка повинна бути виплачена органами державного управління при настанні терміну погашення, тобто за номінальною вартістю. При цьому, у випадку оформлення державного боргу дисконтними цінними паперами, сума державного боргу включає вартість відсоткових виплат, а при оформленні відсотковими облігаціями - ні. Оскільки борг - це стан (запас), його величина оцінюється на певну дату, наприклад, останній день місяця чи фінансового року.

У країнах з розвинутою ринковою економікою державний борг, що подається офіційною звітністю, як правило, адекватно відображає суму фінансових зобов'язань держави, що підлягатимуть погашенню й обслуговуванню в майбутньому за рахунок податкових надходжень до бюджету, залучення нових позик, а в деяких випадках - грошової емісії та продажу державного майна. Стан справ в Україні - принципово інший.

Особливість ситуації з державною заборгованістю України полягає в тому, що фактично існує два типи державного боргу:

офіційно визнаний державний борг;

заборгованість, що в складі державного боргу не враховується, проте є державним боргом за економічним змістом.

Офіційно визнаний державний борг - оформлений кредитними угодами або державними цінними паперами, він передбачає погашення основної суми боргу та виплату відсотків у чітко визначені терміни. До зазначеного типу державного боргу належить заборгованість перед юридичними особами за внутрішніми державними позиками, заборгованість перед Національним банком України за прямими кредитами, зовнішня заборгованість за кредитами міжнародних фінансових організацій та урядів іноземних Держав, за товарними поставками країн СНД, заборгованість за позиками іноземних комерційних банків, за міждержавними кредитними лініями та за облігаціями зовнішньої державної позики.

Факторами формування другого типу державного боргу в Україні є несплата з бюджетів усіх рівнів рахунків за поставлені товари чи надані бюджетним установам послуги, накопичення заборгованості з виплати заробітної плати, пенсій, соціальних допомог, прийняття державою певних зобов'язань без документального оформлення термінів їх погашення. До зазначеного типу державного боргу можна віднести:

- кредиторську заборгованість бюджетних установ, що складається із заборгованості з оплати праці працівників бюджетних установ, соціальних допомог, заборгованості з оплати комунальних та інших послуг, постачання товарів та ін.;

- заборгованість за виплатами Пенсійного фонду та державних фондів соціального страхування;

- гарантії держави щодо компенсації знецінених заощаджень громадян в установах Ощадного банку;

- заборгованість перед комерційними банками України за кредитами, наданими підприємствам під гарантії Міністерства фінансів та Міністерства культури і мистецтв.

Хоча ці види державних зобов'язань офіційно до складу державного боргу України не включаються, проте визнаються державою в якості кредиторської заборгованості бюджетних установ, заборгованості з виплати пенсій, зобов'язань по компенсації заощаджень громадян в Ощадбанку та заборгованості перед комерційними банками України [4, 9].

Поняття державного боргу (боргу Автономної Республіки Крим або боргу місцевого самоврядування) закріплено у ст. 2 Бюджетного кодексу України. Під боргом розуміється загальна сума заборгованості держави (Автономної Республіки Крим або місцевого самоврядування), що складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави (Автономної Республіки Крим або місцевого самоврядування), включаючи боргові зобов'язання (Автономної Республіки Крим або міських порад), які набувають чинності в результаті виданих гарантій по кредитах, або зобов'язань, що виникають на підставі законодавства або договору. Аналізуючи зміст державного боргу, слід мати на увазі, що йдеться, по-перше, про певні суми грошових зобов'язань держави на певну дату; по-друге, всі непогашені боргові зобов'язання держави включають як основну суму боргу, так і відсотки за ним; по-третє, державний борг включає зобов'язання держави по відношенню до юридичних і фізичних осіб (внутрішній державний борг) і по відношенню до іноземних держав (зовнішній державний борг)

Відносини державного внутрішнього боргу регулюються Законом України від 1 вересня 1992 року «Про державний внутрішній борг України». В широкому розумінні державний внутрішній борг складається із заборгованості минулих років і заборгованості, що виникає у наступні періоди, охоплює різні форми кредитів, одержаних урядом, державних позик, що здійснюються шляхом випуску цінних паперів від імені уряду, інших боргових зобов'язань, гарантованих урядом. Законодавство більш лаконічне у визначенні внутрішнього державного боргу: «Державним внутрішнім боргом України є термінові боргові зобов'язання Уряду України у грошовій формі. Державний внутрішній борг гарантується всім майном, що знаходиться у загальнодержавній власності».

Основними складовими державної заборгованості є заборгованості бюджетів. Проте необхідно враховувати і інші борги, відповідальність за погашення яких також лягає на державу (заборгованість, що виникає при здійсненні державою підприємницької діяльності, заборгованість державних підприємств).

Державний борг, який є заборгованістю держави у процесі формування і використання додаткових грошових ресурсів держави за рахунок тимчасово вільних грошових коштів юридичних і фізичних осіб, іноземних держав, має низку особливостей:

1. Характер правового статусу кредиторів:

а) юридичні і фізичні особи - утримувачі державних цінних паперів;

б) іноземні держави.

2. Позичальник - держава в особі Уряду України.

3. Борг гарантується всім майном, що знаходиться у загальнодержавній власності.

4. Право емісії може бути закріплено за:

а) урядом;

б) органами місцевого самоврядування.

5. Сфера розміщення боргових зобов'язань:

а) тільки на внутрішньому ринку;

б) тільки на зовнішньому ринку;

в) змішана.

6. Наявність номінальної вартості (вказаної на борговому зобов'язанні, яка підтверджує суму, яку одержав і використовує емітент) і реальної вартості (вартості, за якою боргове зобов'язання реалізується на ринку).