4

курсова робота

з дисципліни: Кримінальне право

Тема: « Чинність Кримінального кодексу України у часі та просторі »

Зміст

Вступ

1. Чинність КК України у часі

2. Зворотна дія КК України у часі

3. Чинність КК України у просторі

4. Особливості застосування КК України за межами території, що охоплюється державним кордоном України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Кримінальне право - юридична база боротьби зі злочинністю в країні й одночасно найважливіший чинник, покликаний забезпечити дотримання законності у процесі цієї складної й відповідальної діяльності.

Кримінальне право має свій окремий предмет, тобто регулює характерні для нього суспільні відносини, спрямовані на охорону особи, її прав і свобод, суспільства і держави від суспільно небезпечних посягань, що оголошуються в законодавчому порядку злочинами і за які передбачаються найбільш суворі заходи державного примусу -- кримінальні покарання.

Отже, предметом кримінального права є відносини, що виникають у зв'язку із вчиненням злочину і застосуванням до особи, що його вчинила, кримінального покарання або інших видів впливу кримінально-правового характеру.

Застосування до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, зазначених засобів державного примусу становить метод правового регулювання тих відносин, поштовхом до виникнення яких є юридичний факт -- вчинення злочину.

Оскільки кримінальне право під страхом покарання забороняє злочинну поведінку, його норми переважно є нормами-заборонами. Вони, як і інші норми кримінального права, встановлюються тільки через прийняття Верховною Радою України відповідних законів. Жодні інші інстанції в державі зробити це не вправі. Отже, єдиним джерелом кримінального права є закон, тобто нормативний акт вищої категорії - це Кримінальний кодекс України.

З огляду на подані вище факти стає очевидним те, що детальне вивчення поняття і розгляду чинності Кримінального кодексу України у часі та просторі є досить необхідним аспектом на сьогодні. Тому, на нашу думку, удосконалення знань щодо цього інституту є досить актуальним.

Мета курсової роботи з дисципліни „Кримінальне право” - вивчити і закріпити весь матеріал курсу, а в роботі розкрити основні питання за обраною темою. Тема роботи „Чинність Кримінального кодексу України у часі та просторі”, як було зазначено вище, є досить актуальною для дослідження.

Предметом курсової роботи є вивчення і аналіз окремих аспектів Кримінального кодексу України у часі та просторі, об'єктом виступає Кримінальний Кодекс України.

В ході роботи над курсовою були вивчені теоретичні аспекти, щодо обраної теми і проаналізовані відповідні статті Кримінального Кодексу України. Корисним матеріалом для дослідження були підручники, монографії, статті періодичних видань вітчизняних і зарубіжних авторів, а також аналітичні матеріали з сайтів мережі Інтернет.

1. Чинність КК України у часі

Злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Чинним визнається закон, що вже набрав чинності. У зв'язку з цим принципове значення мають питання про час прийняття, оприлюднення та набрання законом чинності і про час припинення його чинності. Встановлення цих меж є важливим для вирішення питань, що можуть виникнути при зіткненні (колізії) законів у зв'язку з їх застосуванням до конкретного суспільне небезпечного діяння, коли, наприклад, під час вчинення такого діяння діяв один закон про кримінальну відповідальність, а під час розгляду справи в суді діє вже інший закон.

Злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього діяння (ст.6 КК). Закон, що усуває караність діяння або пом`якшує покарання, має зворотню силу, тобто поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання. Закон, що встановлює караність діяння або посилює покарання, зворотньої сили не має (ст.58 КУ). Чинним визнається закон, що набув законної сили до його скасування чи заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк - до закінчення такого строку. Питання набрання законної сили законом врегульовані ч.5 ст.94 КУ: “Закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування”. Офіційними джерелами, в яких публікуються закони, є Відомості ВР України та газета “Голос України”.

Усунення або встановлення караності діяння, а також пом`якшення або посилення покарання здійснюється шляхом законодавчого виключення чи введення нового складу злочину, шляхом зміни диспозиції або санкції, а також шляхом введення або виключення обставин, що зменшують або збільшують ступінь суспільної небезпеки певного злочину.

Особа, яка вчинила злочин до набрання чинності законом, що встановлює караність діяння або посилює покарання, відповідає за законом, який діяв під час вчинення даного злочину.

Злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння (ч. 2 ст. 4 КК) Кримінальний кодекс України// http://www.rada.kiev.ua. Чинним визнається закон, що вже набрав чинності. У зв'язку з цим принципове значення мають питання про час прийняття, оприлюднення та набрання законом чинності і про час припинення його чинності. Встановлення цих меж є важливим для вирішення питань, що можуть виникнути при зіткненні (колізії) законів у зв'язку з їх застосуванням до конкретного суспільне небезпечного діяння, коли, наприклад, під час вчинення такого діяння діяв один закон про кримінальну відповідальність, а під час розгляду справи в суді діє вже інший закон.

Після прийняття Верховною Радою України кримінального закону (дата прийняття обов'язково супроводжує офіційний текст закону) він підписується Головою Верховної Ради України і направляється Президентові України для підпису і оприлюднення. Згідно з ст. 94 Конституції України Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. У разі, якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений. Якщо при повторному розгляді закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.

Оприлюднення закону - самостійна стадія процесу набрання законом чинності. Воно має велике юридичне значення і полягає у доведенні до відома громадян і державних органів від імені Президента України повного і точного тексту закону державною мовою шляхом його поміщення в офіційному виданні. Згідно з Указом Президента України від 10 червня 1997 р. "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" такими виданнями є "Офіційній вісник Україні", "Відомості Верховної Ради Україні" і газета "Урядовий кур'єр". Регламент Верховної Ради передбачає як офіційну також публікацію закону в газеті "Голос України". В окремих випадках закон може бути оприлюднений через телебачення та радіо. Офіційне оприлюднення закону здійснюється після включення його в Єдиний державний реєстр нормативних актів із вказівкою присвоєного йому реєстраційного коду. Закони України можуть бути опубліковані і в інших виданнях, але лише після їх офіційного оприлюднення. Публікація закону в інших виданнях носить інформаційний характер і не може бути використана для офіційного застосування.

Питання про час набрання законом чинності врегульоване в ч. 1 ст. 4 КК: "Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування" Кримінальний кодекс України// http://www.rada.kiev.ua. Це положення включено в КК відповідно до ч. 5 ст. 94 Конституції України.

На підставі цього можливі три строки набрання новим законом чинності:

1) після десяти днів з дня його офіційного оприлюднення, але не раніше дня його опублікування. Практично строки оприлюднення та опублікування закону збігаються. При розрахунку десяти днів сам день опублікування закону до їх числа не входить. Тому, якщо закон був опублікований, наприклад, 1 вересня, то він набирає чинності з нуля годин 12 вересня;

2) з дня його опублікування в офіційному виданні. Формулювання "закон набирає чинності з дня його опублікування" досить часто зустрічається у текстах кримінальних законів. Наприклад, таке формулювання було дано у розділі II Закону України від 7 жовтня 1997 р. "Про внесення змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України щодо посилення боротьби з порушеннями бюджетного законодавства";

3) з того строку, який в ньому зазначений. Наприклад, КК України 1960 р. був прийнятий 28 грудня, а набрав чинності (уведений в дію) з 1 квітня 1961 р.; КК 2001 р. був прийнятий 5 квітня, а набрав чинності з 1 вересня 2001 р.

У літературі виділяють три обставини, внаслідок яких закон про кримінальну відповідальність втрачає чинність:

1) коли він був скасований або змінений іншим законом про кримінальну відповідальність. У тексті нового закону міститься в цьому разі пряма вказівка на скасування закону, що існував раніше, або на зміну окремих норм закону, що в цілому продовжує діяти. Наприклад, Законом України від 17 червня 1992 р. із КК 1960 р. були виключені ст. 61 ("Шкідництво"), ст. 62 ("Антирадянська агітація і пропаганда"), ст. 64 ("Організаційна діяльність, спрямована на вчинення особливо небезпечних державних злочинів"). Законом України від 11 липня 1995 р. була змінена редакція глави VII Особливої частини КК 1960 р. "Посадові злочини";

2) коли він замінений повністю чи частково іншим законом без будь-якої вказівки про те в новому законі. Наприклад, Законом України від 28 січня 1994 р. була дана нова редакція ст. 148 КК 1960 р. "Заняття забороненими видами підприємницької діяльності";

3) у зв'язку із закінченням строку дії або із зміною (усуненням) умов чи обставин, на які закон був розрахований. Наприклад, таким нормативним актом був Указ Президії Верховної Ради України від 26 грудня 1990 р. "Про відповідальність за порушення правил користування картками споживача на право придбання товарів".

Для правильного застосування закону про кримінальну відповідальність нерідко вирішальне значення має визначення часу вчинення злочину. Вирішення цього питання багато в чому залежить від характеру вчиненого злочину, його специфіки. Так, залежно від протяжності злочинів у часі розрізняють продовжувані і триваючі злочини. Часом вчинення триваючого злочину вважається час вчинення суб'єктом дії або бездіяльності, з якої починається так званий "злочинний стан" (залишення в небезпеці, втеча з місць позбавлення волі, зберігання зброї тощо). Часом вчинення продовжуваного злочину вважається час вчинення останньої дії з числа декількох тотожних діянь, об'єднаних єдиним наміром (наприклад, крадіжка останньої деталі комп'ютера, який викрадається по частинах). Часом вчинення злочину в співучасті вважається час виконання суспільно небезпечного діяння виконавцем Кримінальне право України: Загальна частина: / Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. та ін.; Відп. ред. Кондратьєв Я. Ю.; Наук. ред. Клименко В. А. та Мельник М. І. - К., Правові джерела, 2002. .

Вчинення багатьох злочинів пов'язане не тільки з виконанням суб'єктом суспільне небезпечного діяння (дії або бездіяльності), а й з настанням певних суспільне небезпечних наслідків, встановлювати які вимагає закон. У теорії кримінального права немає єдності щодо питання про час вчинення таких злочинів. Одні юристи визначають час вчинення злочину настанням зазначених в законі наслідків, інші вважають, що часом вчинення злочину треба визнавати час вчинення дії (бездіяльності), незалежно від часу настання суспільне небезпечних наслідків. Остання точка зору виявилася найбільш обґрунтованою і знайшла закріплення у ч. 3 ст. 4 КК, де сказано: "Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності" Кримінальний кодекс України// http://www.rada.kiev.ua.

2. Зворотна дія КК України у часі

Якщо закон виключає караність діяння, він має зворотню силу - діяння, вчинене особою до набрання цим законом сили, більше не вважається злочинним. Кримінальна справа щодо неї не може бути порушена, а наявна підлягає закриттю за відсутністю складу злочину. Якщо особа вже засуджена і відбуває покарання за певне діяння, то на підставі ч.2 ст.54 КК вона підлягає звільненню від покарання у порядку ст.405-1 КПК. Така особа, а також особа, яка повністю відбула покарання за це діяння, на підставі п.1 ч.1 ст.55 КК визнаються такими, що не мають судимості. Зворотню силу має і закон, який пом`якшує покарання. Пом`якшення покарання визначається шляхом порівняння санкцій попереднього та нового закону, який набув чинності, як щодо основних, так і до додаткових покарань, а також і до поєднання цих покарань. Якщо новий закон пом`якшує покарання, то застосовується саме він щодо діянь, вчинених до набрання ним чинності. Особам, засудженим за даний злочин на підставі раніше чинного закону, міра покарання, що перевищує санкцію нововиданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого новим законом, на підставі ч.3 ст.54 КК у порядку ст.405-1 КПК. При цьому ч.3 ст.54 передбачає два варіанти співвідношення покарання, яке було призначене засудженому за “старим” законом, із санкцією нововиданого закону: а) покарання за “старим” законом і максимальна межа санкції нововиданого закону є покараннями одного і того самого виду; при цьому максимальна межа санкції нововиданого закону менша від покарання, призначеного за “старим” законом; б) покарання за “старим” законом і максимальна межа санкції нововиданого закону є покараннями різних видів; при цьому максимальна межа санкції нововиданого закону передбачає більш м`який вид покарання.

Як загальне правило у ч. 2 ст. 4 КК закріплено положення про те, що злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Однак часто мають місце ситуації, коли на час вчинення злочину діяв один закон, а на час розслідування або розгляду справи в суді - вже інший. Ці ситуації раз у раз виникатимуть у зв'язку з набранням чинності 1 вересня 2001 р. новим КК. Поставатиме питання, який кодекс застосовувати до злочину, вчиненого до 1 вересня, - КК 1960 р. або КК 2001 р. Це і є питання про зворотну дію закону, тобто про можливість поширення нового закону на діяння, вчинені до набрання цим законом чинності. Його регулює ст. 5 нового КК, згідно з якою закон про кримінальну відповідальність має зворотну дію, якщо він: 1) скасовує злочинність діяння; 2) пом'якшує кримінальну відповідальність.

Разом з тим закон, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі (ч. 2 ст. 5 КК). Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 3-тє вид., переробл. та доповн. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка.- К.: Атіка, 2005.- 1064 с.

Надання зворотної дії в часі закону, яким скасовується злочинність діяння чи пом'якшується покарання, є вираженням гуманізму, охорони прав людини: якщо діяння згідно з новим законом перестало бути злочинним, то в такому разі зводяться нанівець (зникають) соціальні і правові підстави для покарання певної особи чи подальшого відбування нею покарання; якщо законодавець, наприклад, дійде висновку, що за злочини, які будуть вчинені після прийняття нового закону, досить менш суворого покарання, ніж було передбачено попереднім законом, то немає підстав зберігати більш суворе покарання особам, які вчинили такі злочини до видання нового закону і набрання ним чинності.

Нові кримінальні закони, що скасовують злочинність діяння або пом'якшують кримінальну відповідальність за діяння, як і ті, що встановлюють злочинність діяння чи посилюють кримінальну відповідальність, можуть бути віднесені як до Загальної, так і до Особливої частини КК. Так, у ст. 22 Загальної частини КК наведено перелік злочинів, відповідальність за які настає з 14 років. До нього, на відміну від КК 1960 р., не включена вказівка на відповідальність за необережне вбивство. Це означає, що особа у віці від 14 до 16 років не може нести відповідальність за необережне вбивство, в тому числі за вбивство, вчинене до 1 вересня 2001 р., - строку набрання новим КК чинності.

Слід відмітити, що згідно з ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Поняття "відповідальність" передбачає різні форми державного примусу, в тому числі кримінальну відповідальність. Як вид юридичної відповідальності кримінальна відповідальність характеризується тим, що вона пов'язана з особливим видом правопорушень - злочином. "Відповідальність" як загальне поняття охоплює не тільки випадки, пов'язані з призначенням і застосуванням покарання, а й випадки, пов'язані з правовим становищем особи, до якої від імені держави застосована кримінальна відповідальність. Тому, виходячи із ст. 58 Конституції України та положень ч. 1 ст. 5 КК, зворотну силу мають також закони, що, наприклад, поліпшують умови і порядок відбування покарання, розширюють види звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, знижують строки погашення і зняття судимості та ін. У ч. 1 ст. 5 КК законодавець, у розвиток ст. 58 Конституції України, уточнив коло осіб, на яких поширюється зворотна дія закону. Це особи, що вчинили відповідні діяння до набрання чинності законом, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, а також особи, що відбувають покарання або відбули його, але мають судимість.

Встановлення того, пом'якшує чи, навпаки, посилює кримінальну відповідальність новий закон, нерідко є складним завданням. Вимагається добре знання кримінального права, щоб точно встановити співвідношення колишнього і нового кримінального закону, визначити, який із них є більш м'яким.

У теорії кримінального права вироблено деякі правила, які дозволяють при порівнянні законів дійти висновку про більш м'який закон.

Це:

1) закон, що встановлює більш м'який вид покарання порівняно з кримінальним законом часу вчинення злочину;

2) закон, в якому мінімальна межа покарання нижча, ніж мінімум такого ж покарання в законі, що діяв раніше;

3) при збереженні рівності мінімальних меж у новому кримінальному законі максимальна межа того ж виду покарання є більш низькою, ніж максимум покарання в законі, що діяв раніше;

4) при одночасному зниженні мінімуму покарання і підвищенні його максимуму більш м'яким вважається закон, який знижує мінімальну межу покарання. Це положення закріплено в ч. 3 ст. 5 КК. При цьому, однак, максимальне покарання за конкретний злочин не може бути призначено вище максимальної межі закону, який діяв раніше;

5) новий закон виключає додаткове покарання, передбачене в колишньому законі;

6) в новому законі збережено додаткове покарання, що було і в колишньому законі, однак це покарання передбачено факультативно, тоді як в колишньому законі воно було обов'язковим;

7) якщо санкція в новому законі передбачає альтернативне кілька основних покарань, а в законі, що діяв раніше, було тільки одне таке покарання.

Порівняння законів на предмет пом'якшення чи посилення кримінальної відповідальності досягається також шляхом аналізу в новому і колишньому законах усіх ознак злочину, умов кримінальної відповідальності тощо. Так, Законом України від 11 липня 1995 р. (набрав чинності з 1 вересня 1995 р.) була дана нова редакція глави VII Особливої частини КК 1960 р. "Посадові злочини".

Зокрема, в статтях 168-170 цього КК така кваліфікуюча ознака, як неодноразовість, була замінена на повторність. Оскільки поняття неодноразовості ширше за поняття повторності (останнім не охоплюються випадки передачі хабара одночасно кількома особами), то в цій частині відбулося пом'якшення відповідальності за хабарництво. Тому одночасне давання хабара особі кількома особами охоплюється в КК 1960 р. ознаками ч. 1 ст. 170, тоді як до набрання чинності новим законом такі дії кваліфікувалися за ч. 2 цієї статті і тягай більш тяжке покарання. Формулюючи відповідальність за хабарництво у КК 2001 р., законодавець ознаку повторності передбачив як кваліфікуючу за одержання та давання хабара, підтримавши в цій частині позицію Закону від 11 липня 1995 р. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 3-тє вид., переробл. та доповн. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка.- К.: Атіка, 2005.- 1064 с.

КК 2001 р. відтворив у ст. 218 відповідальність за фіктивне банкрутство. Однак на відміну від ст. 1563 КК 1960 р. законодавець у диспозицію ст. 218 ввів вказівку на наслідки - завдання великої матеріальної шкоди кредиторам або державі як умову кримінальної відповідальності за цей злочин. Тим самим законодавець звузив караність даного діяння порівняно з редакцією ст. 1563 КК 1960 р., оскільки тепер караність злочину має місце не за будь-яке банкрутство, як це було за КК 1960 р., а лише за те, яке завдало великої матеріальної шкоди.

У зв'язку з прийняттям нового КК на особливу увагу заслуговує питання про зворотну дію так званого проміжного закону. На практиці трапляються випадки, коли під час вчинення злочину був чинним один закон, в процесі розслідування справи - другий, а на час розгляду справи в суді або постановлення вироку - третій. У цих випадках досить часто виникає питання про те, який з цих законів слід застосувати до особи, що вчинила злочин.

У теорії кримінального права проблема застосування проміжного закону є спірною. Одні автори вважають, що проміжний закон може застосовуватися тільки за його "життя", тобто тільки тоді, коли він діє. На думку інших, такий закон, якщо він більш м'який, ніж наступний, має застосовуватися до осіб, які вчинили злочин, незалежно від того, чи є чинним такий закон. Перевагу має таке рішення: проміжний закон по справі не застосовується тому, що при розгляді справи вже є чинним новий закон. Застосуванню підлягає закон часу вчинення злочину. Однак покарання, що призначається, не може перевищувати максимальної межі, яка була передбачена в проміжному законі Кримінальне право України: Загальна частина: / Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. та ін.; Відп. ред. Кондратьєв Я. Ю.; Наук. ред. Клименко В. А. та Мельник М. І. - К., Правові джерела, 2002..

3. Чинність КК України у просторі

Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі визначається на підставі таких принципів:

а) територіального;

б) громадянства;

в) космополітичного (універсального);

г) реального.

Перші два принципи вважаються основними.

Територіальний принцип. Сутність цього принципу виражена в ч. 1 ст. 6 КК, де зазначено, що особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом. Територіальний принцип випливає із суверенітету держави, влада якої поширюється на всю її територію.

За загальним правилом, закріпленим у ч. 2 ст. 6 КК, злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України, незалежно від того, де особу було віддано до суду в зв'язку з його вчиненням Кримінальний кодекс України// http://www.rada.kiev.ua. Зазначене положення охоплює як випадки вчинення всього діяння на території України, так і випадки вчинення діяння як на території України, так і на території інших держав. Злочин вважається вчиненим на території України, якщо його, наприклад, було почато за кордоном, а припинено чи закінчено на території України або, навпаки, розпочато в Україні, а припинено чи закінчено на території іншої держави. Злочин вважається вчиненим також на території України, якщо він підготовлений за її межами, а дії, що його утворюють, початі або вчинені на її території, або, якщо суспільне небезпечне діяння було почато чи вчинено поза межами України, а закінчено чи суспільне небезпечні наслідки наступили на території України. Однак практично будь-яка із держав, на території якої була вчинена певна частина злочинних дій, може застосовувати щодо особи, яка вчинила злочин, свої кримінальні закони, якщо відповідальність за такі злочини в них передбачена.

Частина 3 ст. 6 КК вказує також на випадки вчинення злочину в співучасті. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України. Тому відповідно до ст. 27 КК злочин належить вважати вчиненим на території України, якщо організаційна діяльність, підмовництво, пособництво були здійснені за кордоном, а виконавець діяв на території України, а також у протилежних випадках, коли той чи інший співучасник діяв в Україні, а виконавець злочину - за кордоном.

Територіальний принцип чинності закону в просторі вимагає з'ясування, що таке "територія України". Поняття території визначається на підставі норм державного і міжнародного права, зокрема Закону України від 4 листопада 1991 р. "Про державний кордон України". Стаття 1 цього Закону зазначає: "Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору".

Поняттям "територія України" охоплюються:

а) суша, море, ріки, озера і решта водойм, надра землі в межах кордону України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, у тому числі і над територіальним морем. До територіального моря України належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, що відлічуються від лінії найбільшого відливу як на материку, так і на островах, належних Україні, або від прямих початкових ліній, що з'єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок затверджуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а при відсутності договорів - у відповідності із загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;

б) військові кораблі, приписані до портів на території України, що знаходяться під прапором України у відкритому морі, в територіальному морі або портах інших держав;

в) невійськові судна, приписані до портів на території України, що знаходяться під прапором України у відкритому морі;

г) іноземні невійськові судна, що знаходяться в територіальному морі чи порту України. Згідно з п. 5 ст. 28 Закону України "Про державний кордон України" прикордонні війська України мають право знімати з такого судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання та слідства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України;

ґ) військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на її території, які під розпізнавальним знаком України знаходяться у відкритому повітряному просторі, в повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави;

д) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на її території і знаходяться поза межами держави у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.

Виділяють також об'єкти, які не є територією України, але на які поширюються юрисдикція і сфера застосування кримінального законодавства України.

Це:

а) континентальний шельф - поверхня і надра морського дна підводних районів, що примикають до узбережжя чи до островів України і знаходяться поза зоною територіального моря до глибини 200 м або за цими межами до такого місця, де глибина покриваючих вод дозволяє розробку природних багатств цих районів. Поверхня і надра морського дна впадин, що розташовані в суцільному масиві континентального шельфу України, незалежно від глибини, є частиною континентального шельфу України. Важливо при цьому відмітити, що дія закону про кримінальну відповідальність у просторі стосується тільки випадків учинення злочинів, пов'язаних з розвідкою континентального шельфу, розробкою його мінеральних і живих ресурсів, провадженням бурових робіт, спорудженням, експлуатацією і використанням штучних островів, установок і споруд, здійсненням морських наукових досліджень, захистом і збереженням морської сфери; прокладкою і експлуатацією підводних кабелів і трубопроводів. Разом з тим юрисдикція і сфера застосування кримінального законодавства України не поширюються на води, що покривають континентальний шельф, і повітряний простір над ним, режим яких регулюється міжнародним правом;

б) підводні телеграфні кабелі і трубопроводи, що проходять по дну відкритого моря;

в) наукова станція, розташована в Антарктиді. Таку станцію Україна має на острові Галиндес цього материка;

г) запущені в космос об'єкти, що належать Україні та включені відповідно до Конвенції "Про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір" 1975 р. у реєстр космічних об'єктів України. Такі об'єкти підпадають під юрисдикцію і сферу дії кримінального законодавства України Кримінальне право України: Загальна частина: / Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. та ін.; Відп. ред. Кондратьєв Я. Ю.; Наук. ред. Клименко В. А. та Мельник М. І. - К., Правові джерела, 2002..

Із ч. 1 ст. 6 КК випливає, що особи, які вчинили злочини на території України, підлягають відповідальності за цим Кодексом. Закон має на увазі громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства (останніми вважаються особи, які проживають або знаходяться на території України, але не є її громадянами і не мають доказів своєї належності до іноземної держави), які, знаходячись на території України, вчинили злочини, передбачені КК. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 3-тє вид., переробл. та доповн. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка.- К.: Атіка, 2005.- 1064 с.

Відповідно до міжнародних угод і законів України іноземні громадяни, які користуються дипломатичним імунітетом, виключені з-під юрисдикції судових властей України.

Норми міжнародного права і прийнятого відповідно до них Положення від 10 червня 1993 р. про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні надають дипломатичного імунітету і виключають з-під кримінальної юрисдикції України дипломатичних представників іноземних держав і певне коло інших іноземних громадян, або частково, на засадах взаємності, обмежують кримінальну юрисдикцію щодо консульських працівників та інших осіб.

Повним дипломатичним імунітетом користуються: глава дипломатичного представництва (посол, посланник, повірений у справах), члени дипломатичного персоналу дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг (радники, торгові представники, військові аташе, перші, другі і треті секретарі, заступники торгових представників, помічники військових аташе), а також члени сімей усіх зазначених осіб, якщо вони не є громадянами України.

Обмеженим дипломатичним імунітетом користуються консульські посадові особи і консульські службовці, члени адміністративно-технічного і обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв, а також представники і службові особи міжнародних організацій, члени парламентських і урядових делегацій. Ці особи не підлягають кримінальній юрисдикції України лише щодо дій, вчинених ними при виконанні своїх службових обов'язків.

Питання про кримінальну відповідальність осіб, які мають дипломатичний імунітет і вчинили злочини на території України, вирішується дипломатичним шляхом (ч. 4 ст. 6 КК). На цих осіб кримінальна юрисдикція України відповідно до ст. 13 Положення від 10 червня 1993 р. поширюється лише у випадках ясно вираженої згоди на це акредитуючої держави, що виражається в позбавленні певної особи дипломатичного імунітету від кримінальної юрисдикції держави перебування.

Принцип громадянства. Відповідно до цього принципу громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 1 ст. 7 КК).

Злочинність і караність діяння, вчиненого за кордоном громадянами України, а також особами без громадянства, що постійно проживають в Україні, визначаються за українськими законами незалежно від того, чи визнається таке діяння злочином в тій країні, де воно було вчинено. Таким же чином визначається відповідальність і для осіб, які мають подвійне громадянство - України та іншої держави. Якщо особи, які мають таке громадянство, вчиняють злочин поза межами України, то незалежно від того, чи є вони також громадянами держави, на території якої вчинений злочин, або ні, вони підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

Якщо громадяни України і особи без громадянства, які постійно в ній проживають, за вчинений в іншій державі злочин зазнали там же покарання, то згідно з ч. 2 ст. 7 КК вони, у разі їх повернення в Україну, вдруге не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за цей же злочин Кримінальний кодекс України// http://www.rada.kiev.ua. Це нормативне положення введено до КК 2001 р. відповідно до ч. 1 ст. 61 Конституції України, де зазначено: "Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення". Разом з тим засудження за межами України її громадянина або особи без громадянства, яка постійно проживає в Україні, у разі вчинення ними на території України нового злочину може мати для них певні правові наслідки. Згідно з ч. 2 ст. 9 КК рецидив злочинів, не-відбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання. Це положення поширюється також на іноземців і осіб без громадянства, які постійно не проживають в Україні, у разі вчинення ними злочину на території України.

Космополітичний (універсальний) принцип. Цей принцип виходить з міжнародно-правових зобов'язань України у сфері боротьби із злочинністю. Згідно з ст. 8 КК іноземці та особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України. Сутність цього принципу полягає у спільності інтересів кількох держав у боротьбі зі злочинами, вчинення яких на території однієї держави здатне заподіяти шкоди й інтересам інших держав, в тому числі Україні.

Особлива частина КК містить низку статей, що були включені до КК 1960 р. і відтворені у КК 2001 р. згідно з міжнародними договорами про боротьбу з окремими злочинами. Це, зокрема, дозволяє ставити питання про видачу осіб, які вчинили на території іншої держави злочини проти інтересів України. Так, у ст. 199 "Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї" закріплені положення Міжнародної конвенції про боротьбу з підробкою грошових знаків, укладеною в Женеві 20 квітня 1929 р. У ст. 284 "Ненадання допомоги судну та особам, що зазнали лиха" закріплені положення брюссельських конвенцій 1910 р.

Ці статті включені до КК на підставі договорів, укладених ще колишнім СРСР, але оскільки Україна після проголошення незалежності стала правонаступницею законодавства колишнього СРСР у частині, що не суперечить її національному законодавству і суверенітету, то і зараз такі норми КК можуть застосовуватися на підставі космополітичного (універсального) принципу не тільки до громадян України і осіб без громадянства, які постійно в ній проживають, а й до іноземних громадян і осіб без громадянства, які постійно в ній не проживають.

В останні роки уведення таких норм до КК здійснюється на підставі міжнародних договорів, учасницею яких Україна стала після проголошення нею незалежності. Наприклад, Міжнародна конвенція по боротьбі з вербуванням, використанням та навчанням найманців від 29 грудня 1989 р. була ратифікована Верховною Радою 14 липня 1993 р. Відповідно до цієї конвенції до КК 1960 р. була уведена ст. 63 "Найманство". У КК 2001 р. положення Конвенції відтворені, з деякими уточненнями, в ст. 447.

Реальний принцип. Цей принцип також закріплений в ст. 8 КК. Він полягає в тому, що іноземці та особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом у випадках, якщо цей злочин є особливо тяжким та був спрямований проти прав і свобод громадян України або інтересів України, наприклад, за ст. 115 у разі вбивства громадянина України на території іншої держави чи за ч. 2 ст. 258 за вчинення поза межами України терористичного акту групою осіб з метою провокації воєнного конфлікту. Реальний принцип засновується на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, сутність яких полягає в тому, що будь-яка держава має право карати діяння, що вчинені іноземцями за межами її території і порушують кримінальні закони, якщо ці діяння посягають на основні права і свободи її громадян або ставлять під загрозу безпеку держави. Застосування реального принципу можливе за умови, якщо іноземці чи особи без громадянства, які в Україні не проживають, не були засуджені в іноземній державі і притягаються до кримінальної відповідальності на території України.

Кримінальне законодавство України уперше ввело у систему норм Загальної частини інститут видачі осіб, що вчинили злочин (екстрадицію), хоча міжнародному праву він відомий давно. Основні його положення закріплені у ст. 10 КК.

Під видачею осіб, які вчинили злочин (екстрадицією), розуміють передачу таких осіб однією державою (що запитується), на території якої вони знаходяться, іншій державі (що запитує), на території якої був вчинений злочин або громадянами якої вони є.

Інститут видачі осіб, які вчинили злочини, має і певні винятки. Так, згідно з ч. 1 ст. 10 КК громадяни України та особи без громадянства, що постійно в ній проживають, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду Кримінальний кодекс України// http://www.rada.kiev.ua. Відповідно до норм конституційного права України не підлягають видачі також іноземні громадяни та особи без громадянства, яким Україною було надано притулок (ст. 26 Конституції України).

Стаття 10 КК передбачає два види видачі осіб, що вчинили злочини: видача для виконання покарання і видача для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.

Згідно з ч. 2 ст. 10 КК іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України. Видача особи, яка вчинила злочин, є суверенним правом держави, а не обов'язком. Підставою такої видачі служить вирок, винесений судом держави, що запитується, відносно громадянина запитуючої держави, який набрав законної сили, а також міжнародний договір, учасниками якого повинні бути Україна і запитуюча держава. При цьому видача для виконання вироку може бути здійснена лише відносно осіб, які вчинили діяння, що відповідно до законодавства України та законодавства запитуючої держави є кримінальне караними. Наприклад, така видача злочинців передбачена Конвенцією про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах, що була укладена державами - членами СНД 22 січня 1993 р.

Згідно з ч. 3 ст. 10 КК іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України. Так, видачу з метою проведення кримінального переслідування встановлено п. 2 ст. 60 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 27 травня 1993 р.

4. Особливості застосування КК України за межами території, що охоплюється державним кордоном України

Чинність КК України щодо діянь, вчинених за межами України, визначена в ст.5. Відповідальність за злочини, вчинені за межами України, ґрунтується на національному принципі просторової чинності кримінального закону. Підстави такої відповідальності відображають зумовлений громадянством України постійний правовий зв`язок особи з державою у формі їх взаємних прав та обов`язків. Зокрема., громадяни України згідно КУ зобов`язані неухильно дотримуватись КУ та законів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.68 КУ), а держава зобов`язана відповідати перед людиною за свою діяльність (ст.3). Держава також гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ст.8 ЗУ “Про громадянство” від 08.10.1991р. у редакції від 16.04.1997р.). Громадянин України несе відповідальність на батьківщині за вчинене за кордоном діяння (ч.1 ст.5 КК) лише за умови, що воно визначається злочинним даним КК та законом іноземної держави або лише даним КК, якщо воно посягало на інтереси правопорядку України. Якщо діяння на посягало на інтереси іноземного правопорядку і реально не завдало і не могло завдати школи інтересам українського правопорядку, то воно є малозначним діянням (ч.2 ст.7 КК). На таких само підставах (ч.2 ст.5) за дані діяння несуть відповідальність і “перебуваючі в Україні особи без громадянства”, тобто особи, які не мають доказів належності до громадянства жодної держави і постійно проживають в Україні. Питання про належність до громадянства України вирішується згідно ст.1-27 ЗУ “Про громадянство”.

Ч.3 ст.5 КК, яка передбачає відповідальність в Україні за злочин, за який особу було притягнуто за кордоном, суперечить КУ, бо ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне ї те ж саме правопорушення.

Згідно з Мінською конвенцією кожна з договірних сторін при розслідуванні злочинів і розгляді кримінальних справ судами враховує передбачені законодавством пом`якшуючі та обтяжуючі обставини не залежно від того, на території якої договірної сторони вони виникли.

Видача громадянина України іноземній державі є неприпустимою (ч.2 ст.25 КУ) Кримінальний кодекс України// http://www.rada.kiev.ua. Це не стосується випадків видачі громадянина України повноважному міжнародному судовому органу у зв`язку з можливим вчиненням ним передбачених міжнародними конвенціями злочинів (злочини проти миру і людяності та воєнних злочинів). Видача інших осіб - іноземних громадян і осіб без громадянства - може здійснюватись на основі міжнародних конвенцій, міжнародних договорів та угод, чинних для України. Україна 25.09.1995р. приєдналася до Європейської Конвенції від 13.12.1957р. про видачу правопорушників, згідно якої Україна повинна видавати іншим договірним державам осіб які переслідуються компетентними органами сторони, яка робить запит, за вчинення правопорушення або які розшукуються цими органами з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою (ст.1 Конвенції). Це положення про видачу не стосується громадян України, оскільки видача громадян України заборонена КУ (ч.2 ст.25 КУ). Крім того, дана Конвенція, як й інші конвенції, передбачає право держави відмовити у видачі свого громадянина (п.”а” ч.1 ст.6).

В Міністерстві юстиції розробка проектів міжнародних договорів України про правові відносини та правову допомогу, а також підготовка пропозицій про приєднання до відповідних багатосторонніх договорів здійснюється відділом укладання міжнародних договорів про правову допомогу Департаменту міжнародного співробітництва МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ СПІВРОБІТНИЦТВО У ЦИВІЛЬНИХ ТА КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ. http://www.minjust.gov.ua.

.

Ця робота проводиться в рамках Експертної групи з підготовки проектів міжнародних договорів про правові відносини та правову допомогу у цивільних і кримінальних справах, очолюваної заступником Міністра юстиції. Експертна група вперше була створена розпорядженням Президента України у 1992 році. На сьогоднішній день вона діє відповідно до Указу Президента України від 24.04.2004р. № 476/2004, яким також затверджено Положення про неї та її персональний склад. До складу Експертної групи входять фахівці Секретаріату Президента, Верховного Суду, Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства закордонних справ, Служби безпеки, Генеральної прокуратури, Державного департаменту з питань виконання покарань.

На Експертну групу покладено завдання по підготовці текстів проектів двосторонніх міжнародних договорів про правову допомогу; підготовці пропозицій щодо доцільності участі України в багатосторонніх міжнародних договорах про правову допомогу та щодо заяв і застережень України до них; розгляд та підготовка пропозицій щодо внесення змін і доповнень до міжнародних договорів про правову допомогу.

Одним з основних принципів договорів про правову допомогу є те, що громадяни Договірних Сторін мають право на рівний правовий захист на території другої Договірної Сторони щодо своєї особи, своїх прав та інтересів так як би вони були громадянами останньої Договірної Сторони. Громадяни однієї Договірної Сторони на території другої Договірної Сторони мають право на вільний доступ до суду та інших компетентних органів для подачі позовів та захисту своїх прав та інтересів на тих самих умовах, як і громадяни останньої Договірної Сторони.

Правова допомога, як правило, включає виконання процесуальних дій, передбачених законодавством запитуваної Договірної Сторони, зокрема, опитування сторін, свідків, експертів, здійснення експертизи, судового огляду, вручення та передачу документів, речових доказів, порушення кримінального переслідування, визнання та виконання судових рішень, надання на прохання другої Договірної Сторони відомостей про судимість обвинувачених, надання інформації щодо законодавства Договірних Сторін, та інших дій згідно з законодавством Договірних Сторін.

Інші питання, що регулюють міжнародні договори в галузі правової допомоги, стосуються видачі осіб, які скоїли злочини на території однієї держави, і ухиляються від кримінальної відповідальності на території іншої держави (екстрадиція); передачі осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання на територію держави свого громадянства.

Крім того, Україна є учасником багатосторонніх договорів, які також, як правило, регламентують окремі питання міжнародної правової допомоги та міжнародного правового співробітництва у цивільних або кримінальних справах. Участь в цих міжнародних інструментах встановлює одноманітні правила одночасно у відносинах з багатьма державами. Так, учасниками конвенцій Ради Європи є більшість європейських держав. Сторонами конвенцій, розроблених в рамках Гаазької конференції з міжнародного приватного права, є держави світу.

У разі, якщо Україна і відповідна держава є учасницями як дво, так і багатосторонніх договорів з питань, що регулюють однакові правовідносини, у відносинах з цими державами застосовуються спеціальні положення договорів про співвідношення з іншими міжнародними інструментами. Так, наприклад, відповідно до статті 20 Європейської конвенції про видачу правопорушників встановлено, що ця Конвенція щодо тих країн, до яких вона застосовується, замінює положення будь-яких двосторонніх договорів, конвенцій або угод, які регулюють видачу правопорушників між будь-якими двома Договірними Сторонами.

Станом на 15 травня 2007 року договірно-правова база України у сфері правових відносин та міжнародної правової допомоги складається з 86 договорів МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ СПІВРОБІТНИЦТВО У ЦИВІЛЬНИХ ТА КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ. http://www.minjust.gov.ua.

.

Співробітництво держав у кримінальній сфері здійснюється задля досягнення цілей правосуддя. Воно може існувати як на стадії розслідування і розгляду кримінальної справи, так і після набрання законної сили рішенням (вироком) суду і має багато аспектів.

Форми такого співробітництва є різноманітними, основні з яких це: 1) надання правової допомоги у кримінальних справах, яка полягає у проведенні процесуальних дій, оскільки під час розслідування і судового розгляду кримінальних справ часто виникає потреба у збиранні за кордоном доказів шляхом допиту обвинувачених, потерпілих, свідків, експертів, проведення обшуку, експертиз, судового огляду, вилучення та передачі предметів, вручення та пересилання документів тощо; 2) видача правопорушників (або іншими словами екстрадиція) для притягнення до кримінальної відповідальності або для виконання вироку суду; 3) передача засуджених осіб для подальшого відбуття покарання; 4) арешт, пошук та конфіскація доходів, отриманих злочинним шляхом (де держави, зокрема, зобов'язуються надавати допомогу у проведенні розслідування та вживати тимчасові заходи: заморожувати банківські рахунки, накладати арешт на власність; конфіскувати засоби і доходи, отримані злочинним шляхом тощо.

Правовою підставою для такого співробітництва є двосторонні та багатосторонні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Серед багатосторонніх міжнародних договорів слід відзначити європейські конвенції з питань кримінального судочинства - Європейську конвенцію про взаємну допомогу у кримінальних справах з додатковим протоколом до неї, Європейську конвенцію про видачу правопорушників з двома додатковими протоколами до неї, Європейську конвенцію про передачу провадження у кримінальних справах, Конвенцію про передачу засуджених осіб та Протокол до неї, Європейську конвенцію про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими особами, Конвенцію про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом та Європейську конвенцію про міжнародну дійсність кримінальних вироків.