Суб’єктивно-прагматичний вимір законодавчого стилю: аксіологія, афект, емоція, оцінка, опінія, експресивність, емотивність (на матеріалі французької мови)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний економічний університет

імені Вадима Гетьмана

Суб'єктивно-прагматичний вимір законодавчого стилю: аксіологія, афект, емоція, оцінка, опінія, експресивність, емотивність (на матеріалі французької мови)

Круковський В.І.

Формування мовної картини світу зумовлене як об'єктивними, так і суб'єктивними факторами. Відношення людини до предметного світу, з яким вона вступає в контакт, завжди пристрасне, суб'єктивне. Об'єктивність (О) часто розглядається як матеріальність або нейтральність, а суб'єктивність (С) завжди пов'язана із суб'єктом мовлення, з його враженнями, симпатіями, станом душі, з оцінним мовленням і т. ін., тому що мовленнєвий акт передбачає суб'єкта “Я”, який звертається до адресата “Тебе”, а отже, продукування висловлення - це вираження своєї С через мову, через своє “Я”. Часта присутність “Я” відносить дискурс до суб'єктивного типу, напр., у гуманітарних і соціальних науках, де суб'єктивний фактор переважає, що є предметом критики і становить для них проблему, пов'язану з їхнім характером, з антропологічною сутністю мови й егоцентричною природою мовлення, яке передбачає вживання людиною мовних і екстрамовних засобів для вираження своєї самобутності та індивідуальності, втіленої концептом С.

Вивчення концепту С перебуває сьогодні на вершині популярності (про що свідчить величезна кількість публікацій) у різних галузях науки, і лінгвістики зокрема, оскільки вона передає судження людини про навколишню дійсність, пропускаючи це вираження через власний досвід, на противагу технічним (“об'єктивним”) дисциплінам, де мовні ознаки С (починаючи з “Я”) менш присутні. Все це наводить на думку, що категорія С стає центральною для дискурсу і дозволяє говорити про рівні його об'єктивації / суб'єктивації. Мова містить відбитки С у формі концептуалізації, найменування референтів, їх кваліфікації, модалізації, квантифікації, організації предикатів, але насамперед обрання того чи іншого стилю (тональності) викладу. Деякі дослідники розглядають С як елемент стилю. “Стиль - це феномен не об'єктивного, а суб'єктивного світу, явище іншої людської природи і як такий належить до світу культури” (Брандес, 2004, с. 17). Для досягнення своєї комунікативної цілі мовець обирає не що інше як стиль. Для Е Rastier (2001) стиль - це особливе вживання жанру, інакше кажучи, кожний автор обирає свою манеру забарвлення (маркованості) свого тексту (р. 180). Вивчення жанрів і їх стилів є пріоритетним для лінгвістики. Законодавчий жанр, зокрема, французький, його стиль, його суб'єктивний вимір мало вивчені не лише в Україні, а й за кордоном.

Як інструмент регулювання соціальних відносин законодавчі тексти тісно пов'язані з певною мовною громадою (законодавцями) і відображають співвідношення сил, що встановлюються між ними. Закон - це текст, це мова, це норма, яка народжується з мови. Законодавець підбирає слова, зважує їх, уводить нові концепти: кібербезпека, клонування, апатрид та ін. Французький законодавчий стиль (ЗС) є функціональним стилем і відображає манеру написання законів та підлягає певним обмежувальним правилам техніки написання законів, щоб забезпечити об'єктивність, нейтральність законодавця, а також ясність, точність, зрозумілість законів для кожного громадянина. За допомогою якого стилю це досягти: конкретного чи абстрактного, технічного чи загальномовного? З погляду комунікації зростання долі загальновживаних слів покращує розуміння законодавчого дискурсу (ЗД), проте “інформативність”, точність і аргументативність послання законодавця зменшуються в тій самій пропорції. О - це відсутність С, упередженості чи оцінного судження. Але така дефініція - це не нейтральність, це вже певна упередженість, певна оцінна позиція. Якщо ми вважаємо, що О - це щось найкраще, то це вже оцінне судження, але це не є О. Тобто ми маємо парадоксальну ситуацію: О виражається через С. Чи значить це, що законодавець повинен завжди дотримуватися принципу неупередженості, керуючись лише розумом, ніколи не демонструючи жодних своїх почуттів чи хоча б прихильності. Такий принцип був би занадто стримуючим для законодавця, адже закон - це ще й політика. Він гарантує універсальні цінності: свободу, рівність, справедливість. Чи повинен законодавець експліцитно висловлювати своє оцінне судження з приводу таких явищ, як торгівля людьми, злочинність, насильство над дітьми тощо? Виникає питання вживання чи невживання законодавцем оцінних термінів і їх кількості. На нашу думку проблематика законодавчого стилю полягає в ступені його об'єктивації / суб'єктивації. Чи містить французький ЗС суб'єктивний складник? Як він виявляється? Чи є С французького законодавця інтенційною і чому?

Об'єкт цього дослідження - суб'єктивний вимір французького законодавчого стилю, предмет - лексико-граматичні засоби його вираження. Мета - визначити роль суб'єктивного виміру французького законодавчого стилю в забезпеченні успіху його послання (комунікації, мовлення), виходячи з постулату O. Ducrot та J.-Cl. Anscombre (1983), що первинною функцією мови є аргументативна, що мовлення впливає на соціум. Завдання дослідження: 1) проаналізувати теоретичну літературу з питань прагматики семантичних категорій С, термінологію, виявити засоби С в ЗД і класифікувати їх за семантикою й ступенем суб'єктивації (зокрема, який тип С переважає в законі: аксіологічний, афективний чи інший), схарактеризувати лексико- граматичні засоби, їх місце в ЗД, прагматико-стилістичні функції у французькому ЗД, довести що французький законодавець є не лише скриптором, а має свій стиль, свою позицію з того чи іншого питання.

Актуальність дослідження визначає важлива роль засобів С (напр., оцінних елементів) у побудові функціональних стилів, зокрема законодавчого, а також майже повною відсутністю розвідок про С в законі (ми знайшли лише одну працю, присвячену законодавчому стилю). Це, мабуть, тому що закон не є привілейованим місцем для С, для емоцій. Тим цікавішим є цей жанр для підтвердження гіпотези, що будь-який дискурс є поліфонічним і містить певну частку С. Матеріал дослідження: тексти Цивільного і Карного кодексів Франції. Новизна дослідження полягає в його об'єкті, матеріалі (два різних за характером кодекси), в багатодисциплінарному підході (з урахуванням когнітивного, психологічного, соціологічного, юридичного і філософського аспектів) та в отриманих результатах і висновках, а також у тому, що законодавчий текст розглядається в тріаді: а) фактор законодавця - автор тексту; б) текст - змістовна сторона закону; фактор адресата - врахування соціальних даних, пресупозиція адресата / психологічний і соціологічний аспекти прагматики. Таке розуміння прагматичних факторів спонукає нас розглядати законодавчий мовленнєвий акт як єдність екстра- та інтралінгвальних факторів, їх взаємозалежність. Гіпотеза: французький ЗД містить певну частку С, що має, насамперед, аксіологічний характер, виражений переважно оцінними субстантивами й прикметниками.

Аналіз останніх досліджень і публікацій дозволить нам відповісти на питання щодо основних теоретичних підходів до поняття С в мовленні, змісту С, методів аналізу, термінології. В Україні сьогодні проблематика С досліджується в різного типу дискурсах: насамперед художньому (Н. А. Змієвська, С. Т Шабат-Савка), медійному (Л. А. Гурч, Д. С. Кірятська), дипломатичному (А. С. Кожетєва), науково-популярному (Г. М. Сивокінь), а також у рамках досліджень: оцінної лексики (А. Стадній, О. Кульчицька), експресивності та емотивності (М. М. Мілова), аксіології (Г. А. Черненко) тощо.

Заокеанський погляд на проблему С в мові яскраво виражає американський лінгвіст R. W. Langacker, який розглядає С в рамках когнітивної семантики. Для нього С - це конструал (фундаментальне поняття в його теорії), який означає спосіб бачення, усвідомлення й тлумачення ситуації, що дозволяє будувати й організовувати світ (Langacker, 2008, p. 55). У його дослідженнях термін С набагато менш присутній, ніж суб'єктивація. Процес суб'єктивації полягає таким чином для R. W. Langacker у конструалі. Але нас більше цікавлять роботи французьких дослідників, оскільки ми розглядаємо саме французький ЗД, а С залежить від національної культури.

Нагадаємо, що засновниками вивчення ознак С в мові та мовленні є M. Brйal (1987), Ch. Bally (1913), E. Benveniste (1958), які виявили специфічний механізм мовних і мовленнєвих форм вираження С. Зокрема, в 60-ті роки ХХ ст. французький лінгвіст Е. Бенвеніст (1966)заявив, що С невід'ємна від мовлення (p. 260). Для E. Бенвеніста С - це “спроможність мовця представляти себе самого в мові”, виразником чого є насамперед займенник першої особи “Я” та інші дейктики. Прибічники теорії енонсіації (напр., A. Culioli, 1990) стверджують, що мовлення не лише інструмент передавання інформації, а й повідомлення про саму людину. Таке поняття С в мовленні, відкрите Е. Бенвеністом, отримало позитивний відгук у лінгвістів і започаткувало нові напрями досліджень такого складного феномена, як суб'єкт у мові, проблематика, яку традиційно відсували подалі від кордонів лінгвістики такі дослідники, як Ф. де Соссюр і Н. Хомський.

Подальші спроби пошуку конкретних маркерів С поступово спричинили складніше розуміння цього концепту. Проведений нами аналіз праць свідчить, що сьогодні основними напрямами досліджень концепту С є: 1) модальність; 2) суб'єктивна семантика С і її роль в аргументації й оцінці; 3) аналіз С в різного типу дискурсах; 4) афективний синтаксис; 5) класифікація, складання й аналіз суб'єктивної лексики та дослідження так званих психологічних лексико- семантичних полів.

Привілейоване місце в цих дослідженнях займає лексика, як найвиразніший засіб суб'єктивації дискурсу. Можна назвати чимало лінгвістів, які зробили істотний внесок у вивчення суб'єктивної лексики: експресивні дієслова (D. Vanderveken, 1988), дієслова визначення поглядів (O. Ducrot, 1993), дієслова сприйняття (A. Rabatel, 1998), психологічні дієслова (J. Dubois & F. Dubois- Charlier, 1997), які сьогодні продовжує досліджувати D. Le Pesant (2011), предикати почуттів, що виражають С за допомогою дієслів, іменників та прикметників (C. Molinier & F. Levrier, 2000), аксіологічні прислівники (J. Jarukan, 2014) тощо.

Тобто мова йде про лексичні одиниці, що денотують душевний стан чи якості афективного життя. Дослідники намагаються виокремити загальний клас “афективних” термінів і поділити їх на підкласи, такі як, напр., “терміни почуттів” чи “терміни емоцій”. Вивчаються насамперед іменники (напр.: радість, здивування і т. ін.), дієслова (див. вище), а також більш конкретно - прикметники та прислівники. Зокрема досліджується актантна структура цих термінів, їх комбінаторні властивості в синтаксичному плані та їх колокації в семантичному плані (напр., G. Charbonneau, 2013; R. Micheli, 2014). Продовжуючи традиції Ш. Балі, дослідники вивчають так званий “афективний синтаксис” (напр., Abidli Fatna, 2014).

Найбільше праць присвячено властивостям лексики емоцій як основного мовного засобу вираження С в дискурсі: афективна лексика і дискурс (F. Grossmann & A. Tutin, 2005; І. Novakova & A. Tutin, 2009), семантичний і культурний вимір емоцій (A. Wierzbicka, 1999), емоції у вербальній взаємодії (Ch. Plantin, 1998, 2003, 2011), вербальне вираження емоцій (Nizha Chatar-Moumni), емоції в законі (Carol Sanger, 2001). Це далеко не вичерпний перелік праць.

Багато досліджень присвячено ролі С в різного типу дискурсах: науковому (Lemya Aouadi, 2015), ораторському (Laura-Alexandra Stacila, 2011), політичному (G. Charbonneau, 2013). журналістському (Marie Fayat, 2017). С в акті аргументації й оцінки (J.-C. Anscombre & O. Ducrot 1983; O. Ducrot, 1993). Власне аксіологічний вимір C в аргументації вивчає О. Galatanu в рамках “теорії можливих аргументів”. Вона говорить про важливість С як оцінного мовлення і встановлює ієрархію С (Galatanu). Французькі лінгвісти P. Charaudeau & D Maingueneau досліджують оцінні й афективні ознаки С з погляду їх аргументативності, які, на їх думку, необхідно враховувати при аналізі дискурсу, зауважуючи, що функція дескриптивних, інформативних за формою висловлень часто зводиться до суто аргументативної (Charaudeau & D Maingueneau, p. 169). В їх роботі С розглядається як елемент більш загальної стратегії автора: побудова свого іміджу, впливу його на іншого, маніпулювання, зваблення чи переконання.

Для P. Charaudeau C - це концептуальна категорія, якій відповідають експресивні засоби, що дозволяють мати різні позиції мовця і його наміри у висловленні (Charaudeau & D Maingueneau, p. 573). Зі свого боку D. Maingueneau (1991) визначає С як пошук мовних засобів (шіфтерів, модалізаторів, оцінних термінів тощо), за допомогою яких мовець показує своє ставлення до свого висловлення (імпліцитно чи експліцитно) (p. 84).

Як видно із цих праць, вираження С в тексті відбувається за участю різноманітних мовних засобів, а її вивчення, з одного боку, тісно пов'язується з рівнем слова, словосполучення та речення, а з другого - з рівнем тексту, макротексту, дискурсу. Більше того, значення С не дозволяє досліднику обмежуватися одиницями лише одного рівня мови, тобто є можливість характеристики С як функціональної категорії. Методики дослідження на кожному із цих рівнів, зрозуміло, різні, хоча вони зумовлюють і доповнюють одна одну. Найповнішими й найцікавішими для нашого дослідження є праці австралійських лінгвістів J. R. Martin & P R. R. White [9] та французької дослідниці C. Kerbrat-Orecchioni (далі K.-O.) (1980), що слугують його теоретичною й методологічною основою, які необхідно розглянути детальніше.

Почнемо з теорії оцінки Appraisal мовознавців J. R. Martin & P. R. R. White, що грунтується на функціональній моделі М. А. К. Холідея. Вона цікавиться мовними ознаками, які мовець залишає в тексті, його позиціюванням стосовно адресатів висловлення і його системою оцінки. Ця теорія для аналізу оцінки автора в рамках міжперсонального дискурсу пропонує систему класифікації ефектів, створених вибором мовця, що ділиться на три, основані на прогресії, взаємозалежні підсистеми формування оцінки в дискурсі: ставлення, ангажованість і градація, які слугують основою для аналізу емоцій і почуттів на лексичному рівні дискурсу. Слід нагадати, що ці три категорії є лише поверхневими виявами ментальних процесів оцінки, за якими слідують етапи інтерпретації й узагальнення. Локальний підхід слід поєднувати із загальним. Ставлення в лінгвістичному значенні відповідає текстовим елементам, що виражають С автора. Концепт “ставлення мовця” пов'язує “суб'єктивне” (психічне) ставлення мовця до того, що він говорить і чому він говорить з його комунікативними намірами. Ставлення у свою чергу об'єднує три суб-категорії: афект, судження й оцінку. Афект виражає почуття мовця до свого висловлення: такі, напр., як щастя / нещастя, задоволення / незадоволення. Почуття часто поляризуються: нейтральні, позитивні, негативні. Судження - це найбільш просунутий етап оцінювання, найбільш розроблена соціалізована форма оцінки, оскільки вона аналізує поведінку відповідно до двох норм “соціальна повага” з погляду моралі чи етики і “соціальної санкції” з погляду соціальних норм, включаючи закон. Судження оцінює людські істоти і їхнє поводження, їхні ідеї, їхні дії тощо, грунтуючись на повазі й соціальній санкції. Оцінка визначає естетичну значимість інших речей.

Вона дозволяє виразити особисте ставлення до висловлення на основі особистих критеріїв, які грунтуються на афекті й на інтерпретації цього останнього. Вона залежить від факту - любити, не любити, цінувати, ненавидіти, поважати тощо.

Ангажованість показує ступінь імплікації мовця, ступінь сприйняття ним висловлення, ступінь його схвалення чи несхвалення. Мовиться про спосіб представлення об'єкта висловлення, про вираження судження у вигляді кількох термінів, про дуже суб'єктивний факт, певним чином пов'язаний із соціальним фактором. Ангажованість показує рівень залученості автора дискурсу: повністю незалежна, персоналізована чи неочікувана. Вона пов'язана з переконаннями, емоціями, досвідом автора дискурсу, що може становити проблему, щоб виправдати своє висловлення, свою мотивацію. Мотивація може викликати емоції чи бути її наслідком. Ангажованість зосереджується на джерелі висловлення, тональності голосу мовця. Ця підсистема пропонує аналізувати всі ці фактори на основі двох субкатегорій: мова автора і мова адресата. І, нарешті, третя підсистема аналізу оцінки - градація, що охоплює дві субсистеми: силу, що враховує інтенсивність вираження оцінки, і фокус, що моделює ступінь прототипності вживаних мовцем термінів.

Градація дозволяє модулювати інтенсивність оцінки, визначити чи є сприйняття автором виловлювання сильним чи слабким, що виражається кількісними чи якісними мовними одиницями, які можуть понизити чи підвищити на певний градус “тональність звучання” того чи іншого елемента висловлення. Градація на рівні дискурсу дозволяє нюансувати позитивну чи негативну оцінку. J. R. Martin & P. R. R. White зосереджуються переважно на лексиці, що дозволяє визначити, який жанр лексики автор мобілізує більше: дієслово, іменник, прикметник і прислівник. З погляду цілісності J. R. Martin & P. R. R. White уперше пропонують досить повну систему оцінки дискурсу, хоча вона й не враховує текстовий вимір аналізу, до того ж вона досить громіздка і користуватися нею важко.

Найцікавішими роботами про С для нас є роботи К.-О., яка розширила теорію E. Бенвеніста (1966). У своїх працях вона підкреслює складність проблеми С, даючи зрозуміти, що йдеться не лише про мовне питання, а також про визначальну роль психології, яка посилює суб'єктивний аспект дискурсу навіть у соціальних питаннях, який чинить тиск на індивідуума. В рамках певної дискурсивної діяльності мовець виражає свою власну С, приховуючи свою присутність на рівні дейктиків чи навпаки, демонструючи її.

Перший рівень С, на думку К.-О. (1980), - це статична, експліцитна чи імпліцитна С, що виражається дейктиками - мовними одиницями, функціонування, обрання й тлумачення яких передбачає врахування ролі актантів висловлення, часу й простору локутора, а можливо, й алокутора (p. 45). Вона підкреслює, що разом із зміною ситуації змінюється референт того чи іншого дейктика, але не його смисл, який залишається постійним від висловлення до висловлення (там само). Ця С лише позначає суб'єкт мовлення, не дублюючи його вплив на адресата, звідси витікає, що така С є статичною. Найочевиднішими дейктиками є особові займенники, насамперед 1-ї та 2-ї особи. Цей рівень С не імплікує оцінки.

На думку К.-О. (1980), яку ми поділяємо, існує другий рівень С, яка називається оцінною (p. 21). Оцінний (аксіологічно-афективний) рівень, з погляду P. Charaudeau і O. Galatanu найсуб'єктивніший, він об'єднує всі відношення, де мовець оцінює свою позицію. Але якщо виявити маркери С першого рівня, тобто дейктики, досить легко, то не існує чітких критеріїв пошуку оцінних ознак С у висловлюванні, оскільки вони набагато численніші й нестабільніші, тому кваліфікувати їх важче. К.-О. (1980) стверджує, що в цьому разі слід посилатися на інтуїцію алокутора (p. 22), але ця інтуїція повинна спиратися на лінгвістичні знання, зокрема, лексики, які спрямовують і орієнтують дослідника. К.-О. розрізняє дві категорії оцінної С, а саме - афективну й аксіологічну (p. 23). Ця остання поділяється на субкатегорії: аксіологічну й неаксіологічну.

Дослідження К.-О. та J. R. Martin & P. R. R. White належать до різних течій. Перше цікавиться С в окремому висловленні, друге намагається пояснити й класифікувати оцінне мовлення в дискурсі. Але і в першому і в другому дослідженні вивчається явище аксіології, яка є частиною оцінного мовлення, а тому їх треба розглядати разом. Отже, С висловлення грунтується не на істинному чи неістинному характері, а вимірюється ступенем участі мовця в продукуванні свого висловлення та в ставленні до нього мовця і виявляється на двох рівнях: статичному й оцінному (аксіологічно-афективному).

У семантичному плані внески всіх цих різних вище проаналізованих праць чітко висвітлили труднощі різного характеру: 1) С - це явище швидше постійне, ніж дискретне (контекстуальне), як за обсягом, так і за ступенем О (Kerbrat-Orecchioni, 1980, p. 81]; 2) багато лексичних одиниць є потенційно полісемічними; 3) деякі лексичні одиниці поєднують кілька типів оцінки (напр. : prьtendre - претендувати, se vanter - хвалитися є аксіологічно-афективними), а тому описати їх значення важко; 4) не всі суб'єктивеми апріорі аксіологічні, але велика кількість слів може набувати в дискурсі аксіологічного характеру; 5) у дискурсі у відповідному контексті є можливість надати позитивної чи негативної конотації термінам, які апріорі є нейтральними; 6) суб'єктивеми не є обов'язковими й достатніми ознаками для вираження оцінного судження і повинні поєднуватися з іншими ознаками, напр., з екстралінгвальними. З методичного погляду для дослідників проблема полягає в необхідності обирати з-поміж жорстких, але мало ефективних моделей аналізу С. Питання С інколи важко розглядати навіть, якщо на перший погляд, термін стосується думок, ідей, емоцій, почуттів, інтерпретацій, набутого (пережитого) досвіду особи. Але, здається, це поняття набагато складніше. Теоретично абсолютна С могла б існувати лише, якби особа ніколи не вступала в контакт з іншою особою, з певною формою організації суспільства. У свою чергу О також має багато проблем, а саме: О означає повне абстрагування від поглядів, норм тощо (тобто від контексту) для того щоб, зайняти нейтральну позицію в конкретній ситуації.

Під кутом зору індивідуума, якщо навіть С присутня опосередковано й безособово, вона, на думку К.-О., виражає постійне ставлення, ціль якого розказати щось відкрито про себе, тобто висловитися від свого імені. Це означає, що експліцитна О є фальшивою, тому що все, що нас оточує, сприймається кожним по-різному. На це впливають ідеологія, мовні компетенції тощо. Тобто в рамках дискурсивної діяльності мовець виражає свою власну С у дискурсі, інколи приховуючи її, чи навпаки, демонструючи її. Проте мовець повинен враховувати присутність співбесідників, які мають свою С, свої власні погляди. Під час підготовки свого висловлення він повинен враховувати різних учасників комунікативної ситуації і упереджувати їх реакції. Словом, для того щоб бути ефективним, мовець повинен не забувати про адресата висловлення, це те, що Ск Регеїтап називає поняттям приєднання (адресата) (Регеїтап, р. 328).

Звідси можна зробити висновок, що термін С є метаоб'єктом лінгвістики. Його розуміння не є одностайним. Одні дослідники розглядають С як оцінку (напр., R. Риріег, 1998), інші - як модальність (напр., N. Le Querler, 1996). Але головне в їх підході до С полягає в тому, що вони перетворили мовця із спостерігача, який перебуває поза мовою чи перед мовою, в агенса дії, який позначає своєю С дискурс, мобілізуючи й актуалізуючи наявні граматичні форми (дейктики, суб'єктивеми тощо). Це означає, що С визначає типи дискурсу. Тепер термін С уживається для численних випадків, де мовець використовує мовлення, щоб виразити свої відчуття, почуття, свою думку і своє ставлення (звідси і зв'язок між аксіологією і модальністю). Слід зауважити, що в українській лінгвістиці при розгляді питання про вплив мовця все ще перевага надається поняттям: експресивність (напр., Мілова М. М.), емотивність (напр., Романова Н. В.), оцінка (напр., Кірятська Д. С.), модальність (напр., Ткачук В. М.). Цей короткий, але далеко не вичерпний огляд лише частково представляє існуючу ситуацію з вивченням С в лінгвістиці. В ході представлення результатів дослідження ми розкажемо про інші погляди на С.

Результати дослідження. Отже, ми з'ясували, що у французькій лінгвістиці поняття С не має єдиної теоретичної бази і розглядається вона переважно як М, яка включає, на думку К.-О., 1 і 2 рівні С. Перший рівень С свідчить про експліцитну чи імпліцитну присутність мовця у висловленні за допомого дейктиків з яскраво вираженим “Я”, якого в ЗД не може бути за визначенням, тому ми його не будемо розглядати детально, оскільки цей рівень проаналізований нами раніше (Круковський, 2012). Другий рівень С - це оцінна С, виражена експліцитно, до якої певною мірою можна віднести: 1) модуси; 2) оцінку (раціональну, аксіологічну й неаксіологічну); 3) опінію (ставлення, погляди, судження, переконання, думки тощо); 4) афект (почуття, емоції), до цих понять, що виражають С, ми разом із багатьма українськими дослідниками (Чайковська, 2012; Мілова, 2014) додаємо 5) експресивність та 6) емотивність. Цілком природно запитати себе про зміст цих термінів, які часто вживаються як взаємозамінні і які кожний дослідник розуміє по-своєму. Розглянемо детальніше всі ці поняття окрім М, яка, як ми зазначили, була нами розглянута раніше.

Антропологічність, суб'єктивність мови чи не найяскравіше представлені в оцінному мовленні. Ми слідом за К.-О. уважаємо, що оцінка або оцінна суб'єктивність - це С другого рівня. Вираження оцінного (суб'єктивного) ставлення до світу характеризує насамперед самого суб'єкта.

Опінія як вид раціональної (логічної) оцінки одним із засобів вираження С індивідуума в дискурсі. Оцінки за ступенем вияву в них дескриптивних властивостей майже одностайно поділяються мовознавцями на раціональні (об'єктивні) та емоційні (суб'єктивні) (Буяр І. Є., 2009; Шкіцька І. Ю., 2011). Ці типи оцінок розрізняються перлокутивною спрямованістю: емоційні оцінки націлені на зміну стану співрозмовника, а раціональні оцінки розраховані на згоду / незгоду з висловленою думкою. Проте раціональні й емоційні оцінки не завжди чітко розмежовуються: залежно від домінування того чи іншого аспекту. Раціональна оцінка - це не аксіологічна оцінка, а логічна (Charaudeau) на зразок правильно / неправильно. В західній лінгвістиці вона позначається терміном опінія, яку P. Charaudeau залучає до логічної С (там само). Опінія (гіперонім та його гіпоніми: погляди, позиція, точка зору, думка, судження. Переконання тощо) у звуженому значенні розглядається як нижча форма знання (Jackiewicz, 2010, p. 27) або як переконання (Charaudeau). Її ознаки легко ідентифікувати (Я думаю, я переконаний, що..., я вважаю, що... ). Модальність (алетична) думки свідчить про віру, з якою позиціонує себе мовець: можливість / неможливість, реальність / нереальність, впевненість / невпевненість, згода / незгода, за / проти, сумнів, заперечення тощо. Така оцінка має інтелектуальний характер. Логічну С важливо враховувати в контексті аксіологічної оцінки. Опінія схожа на особисту оцінку на основі підтверджених знань чи непідтверджених вірувань, але ця особиста оцінка має місце в певному соціальному середовищі. Персональна опінія формується на основі індивідуального досвіду, віку, статі, освіти, афектів (особистих емоцій, відчуттів і почуттів), соціальних суджень, відношень, а також на сукупності знань і соціального контексту (зокрема соціального класу, до якого належить індивідуум), ідеологій і т. ін. Всі ці фактори впливають на спосіб оцінки й спосіб сприйняття світу мовцем. Слід пам'ятати, що концепт опінія містить соціальне судження в соціальному контексті, що обов'язково передбачає, з логічного погляду, врахування норм, що діють у певній соціальній групі. Таким чином, опінія виникає з протиставлення між особистими відчуттями і соціальними нормами в специфічному контексті. Ось чому відхилення від нормативних очікувань у певному контексті змушує мовця розглядати співрозмовника як порушника цих норм і викликає в нього негативні емоції різної сили.

На думку van Dijk (1997), опінії характеризуються своєю спроможністю змінюватися в контексті або всередині певної групи чи громади (p. 16). Інша ознака опінії стосується позиції особи чи групи осіб у конкретній ситуації. Це позиціонування чи ангажованість думки спричинює вироблення певного ставлення, що включає емоційний і оцінний складники з метою захисту своєї думки. Зрозуміло, що чим більше опіній у дискурсі, тим більше там емоцій мовця, який намагається вплинути на адресата позитивно чи негативно. Ми вважаємо, що опінія - це розвинуті, соціалізовані й унормовані емоції, які повинні відповідати певним очікуванням тієї чи іншої групи людей чи певним соціальним, контекстуальним та ідеологічним вимогам. Опінія сприяє посиленню чи нейтралізації особистих емоцій залежно від соціальних критеріїв, напр., маніпулюючи протилежними оцінками. Комбінування емоціями й породженими ними опініями сприяє еволюції й виникненню нових емоцій. Продукування дискурсу вимагає від мовця певної ангажованості, і залежно від типу дискурсу емоції присутні в ньому більшою чи меншою мірою. Проблема опінії в ЗД полягає в тому, що вона є дуже експліцитним виявом С законодавця, що пояснює її відсутність у ЗД. Тобто у французькому ЗД такої оцінки не повинно бути. Індивідуальна, персональна думка неможлива в законі, тому що, по-перше, він є колективним твором, а по-друге, тому що закон потрібно виконувати, а не заперечувати чи ставити під сумнів. У цьому ми незабаром переконаємося. Зате деонтична М є відмітною рисою ЗД: il est dйfendu -забороняється, il est permis - дозволяється, il est nйcessaire - необхідно.

Наступним засобом вираження С мовця в дискурсі є афект. Афект - це загальний (родовий) термін, гіперонім, що включає емоції, настрій, почуття, відчуття, душевний стан тощо, тобто це розмите поняття. Напр., для J. A. Deonna і F. Teroni світ афективних явищ об'єднує емоції, настрій, почуття, пристрасті, темперамент, риси характеру, вади й достоїнства, інколи навіть відчуття й бажання. Важко провести між цими психологічними іменниками семантичну межу, оскільки такий поділ є швидше інтуїтивним і мовленнєвим, а не психологічним (Anscombre, Ducrot, 1983). Деякі поняття можуть змішуватися й уподібнюватися одне одному. Відома, напр., позиція D. Hume (p. 124), який аналізує цінності в термінах афективних реакцій. Для нього С - це передусім афект.

Французький дослідник J. Barbier розуміє під поняттям “афект” сукупність манер, що виражають емоційний чи душевний стан мовця, відрізняючи його від настрою, який належить до глобального тривалого емоційного “клімату”. На його думку афект - це трансформації тенденцій діяльності людини, це зміни її емоційного стану (Barbier). A. Wierzbicka (1996) та Ch. Plantin (2011), які вивчали метамовні афективні терміни, говорять, що афективні терміни містять три складники: фізичний, афективний (психологічний) й когнітивний. Тому деякі афекти можуть кваліфікуватися то як емоції, то як почуття, напр.: любов і ненависть. Афекти відповідають теорії дій американського соціолога T. Parsons (1937), оскільки мають ціль (об'єкт); актуалізуються в конкретних ситуаціях, регулюються нормами, передбачають витрати енергії (фізіологічної).

Такі афективні іменники, як страх, гнів, радість, любов семантично складні й дуже багатозначні. Вони можуть належати до різних категорій афектів залежно від уживання (дистрибуції), інтерпретації, ситуації і т. ін. Напр., bonheur (щастя) може означати “афект” або мати неафективне значення “удачі" (chance): porter bonheur - приносити удачу. Douleur (біль) може належати до відчуття: відчувати біль у плечі чи до афекту у виразі: Depuis ce drame Claire est accablйe de douleur (Із цього драматичного моменту Клер була пригнічена горем) (Maingueneau, 1991, p. 55). Ми не будемо втягуватися в детальну термінологічну дискусію й назвемо всі ці явища афектом.

Афективна С передбачає емоційну реакцію мовця, його афективну участь, його позицію, що відображає його почуття, оцінку, психологічний чи емоційний стан: жаль, симпатію, гнів, обурення: патетичний, смішний, чудовий, схвильований, кат, деспот, обожнювати, цікавитися, страждати, боліти, боятися; його смаки: приємний /неприємний, смачний /несмачний; його фізіологічну поведінку: знервований, неспокійний / спокійний, одержимий, уважний тощо.

Ш. Балі (1965) зазначає: “Афективність - це природний і спонтанний вияв нашої думки; вона нерозривно пов'язана з нашими життєвими відчуттями, нашими бажаннями, нашою волею, нашими оцінними судженнями; вона, що одне й те саме, - внутрішня ознака нашого особистого інтересу до дійсності” (p. 75). Всі елементи цієї дефініції “ефективності” є психологічними поняттями. У Ш. Балі ми знаходимо три поняття, що мають апріорі однакове значення: афективність, суб'єктивність і експресивність. Для Ш. Балі афективність і суб'єктивність є квазісинонімами загальнішими за експресивність. Далі ми розглянемо детальніше певні відмінності між цими поняттями.

Афект у лінгвістичному значенні - це те, що ми відчуваємо залежно від нашої позиції до висловлення, тобто позитивний чи негативний сигнал стосовно його змісту. У лінгвістиці афект - це пусковий механізм, що запускає емоцію, її репрезентацію в дискурсі, а точніше - це мовленнєве вираження особистого відчуття, часто без огляду на соціальний аспект, на соціальні норми, і поділяється на три основні субкатегорії: щастя / нещастя, безпека / небезпека, задоволення / незадоволення (автора).

P. Charaudeau (p. 604) стверджує, що оцінка має афективний характер (судження грунтується не на розумі, а на афекті). Багато речей можна кваліфікувати як ганебні, огидні, забавні, чудові, сумні, незручні і т. ін. Але сумнівно, що афект причетний до будь-якого типу оцінного акту. Афективне мовлення відсилає до емоційної реакції мовця на предмет, але це не завжди є оцінкою, напр., у випадку вживання слів із стилістичною метою. Зокрема, К.-О. (1980), чітко протиставляє оцінне судження й афект. Одним із виявів афекту є емоції / почуття.

Емоції / почуття_- це тема досліджень, яку лінгвісти не можуть оминути жодним чином, оскільки мовленнєві емоції пов'язані на рівні когнітивної системи із сприйняттям і тлумаченням досвіду, що свідчить про визначальну роль емоцій у писемному й усному мовленні. Емоції - невід'ємна частина життя людини, оскільки вони впливають на її пізнавальну діяльність, на її поведінку і соціальні відносини. Вони присутні завжди і супроводжують усі наші дії, навіть якщо ми цього не усвідомлюємо. Емоції пожирають соціальний і політичний простір за рахунок інших способів пізнання світу, зокрема, розуму. Справді, філософи говорять, що нічого великого без пристрастей не здійснюється. Більшість соціологів і філософів не заперечують належність емоцій до афекту, (оскільки так чи інакше емоції відчуваються й переживаються). Але емоції не є повністю ірраціональними і не зводяться лише до простого сприйняття чи неусвідомленого імпульсу.

Деякі дослідники доводять, що не слід плутати емоції і почуття (Cosnier, 1996). Західна філософія завжди відрізняла біль, любов, страх, жалість, гнів і надію від тілесних (фізіологічних) інстинктів, таких, як голод і спрага. Проте важко сказати чи є, напр., сором емоцією чи почуттям. Французький дослідник J. Cosnier (1996) уважає, що емоції належать до психо-органічного стану, який характеризується інтенсивністю, короткістю і різким розпадом ментальних і психологічних функцій, викликаних цією емоцією. На його думку, характеристики фізичні (втома, біль), когнітивні (збентеження, невпевненість) і поведінка (соромливість, агресивність) не є емоціями, а почуттями. Почуття - це етикетка, це слово, що слугує для опису тієї чи іншої емоції, це вербалізація емоцій, перехід на мисленнєвий рівень.

Для K. R. Scherer (2000) емоції - це реакція на внутрішній чи зовнішній подразник (стимул) індивідуума, який має в когнітивній психології, нейробіології, а також у соціології три складники: когнітивні оцінні процеси, периферійні фізіологічні реакції й поведінкове вираження. За D. Van de Velde (1995),ці поняття відрізняються валентністю: назви почуттів двовалентні, тоді як назви емоцій одновалентні, принаймні емоція не обов'язково має об'єкт, наприклад, радість жити і тому стає почуттям.

Тобто, на відміну від емоцій, почуття, навпаки, виражають усталений афективний стан. Почуття - це трансформації відносин, пов'язані з певними емоціями, з певними особистісними й соціальними факторами. Термін “почуття” вживається частіше в науково-популярному дискурсі. Сьогодні ми не будемо вступати в детальну дискусію про відмінності між емоціями й почуттями, а обмежимося вище зазначеними зауваженнями. Є багато праць, присвячених їхнім відмінностям (Deonna, Teroni; Barbier; Van de Velde). Зазначимо лише, що є згода серед дослідників щодо зв'язку емоцій з раціональністю, оскільки вони націлені на об'єкт, тобто мають інтенційний характер. Отже, емоції - це ментальний інтенційний стан, що спирається на вірування, на цінності. Критерії класифікації емоцій різні: соціальні норми або ступінь загальності, що мають характер універсальний (гнів) чи специфічний (сором) стосовно соціального контексту чи ступеня раціональності (обурення, тривога) та інші критерії. J. M. Barbier уважає, що базових емоцій є шість, які супроводжуються часто тілесними відчуттями: любов, радість, здивування, гнів, сум і страх, що випливають із більш абстрактних почуттів: гордість, симпатія тощо, які лише денотують референт, але не відчуваються (Barbier). Ф. Растьє (2001) також пропонує свою класифікацію почуттів. Емоція може бути різної інтенсивності (від дуже легкої до дуже сильної). Слова, які ми вживаємо, дозволяють нам виразити певний рівень інтенсивності емоцій. Емоції становлять мотиваційну основу для людської діяльності і можуть штовхати людину на нові дії.

Ш. Балі (1965) був першим, хто вказав на важливість для лінгвістики вивчати мовлення як вираження почуттів, як інструмент дії і порушив питання про “способи й засоби за допомогою яких мова продукує емоції”. Засоби, які він пропонує вивчати, це те, що він називає стилістикою (с. 11). У лінгвістичній літературі немає точного визначення емоцій і почуттів. Деякі дослідники ототожнюють афект і емоції особливо на психологічному рівні (Charaudeau).

В лінгвістиці емоції розглядаються як комунікативна функція людини і певної соціальної групи (Charaudeau; Maingueneau, 1991), як активні сутності в тому сенсі, що вони впливають на участь у спільній побудові мовленнєвих актів. Цю позицію особливо захищає C. Plantin, пов'язуючи емоції з аргументативною функцією мови (2011). Українська дослідниця М. М. Мілова (2014) уважає, що в галузі мови (мовлення) справа вже не в самій емоції, а в її відповідності ситуації (емотивно-когнітивному дискурсі) та формі її вираження (c. 105).

Емоції становлять для лінгвіста справжні проблеми з причини свого невловимого й “слизького” характеру і залишаються розмитим і важким для оперування концептом у мовознавстві. Але саме мовлення не містить жодних емоцій, оскільки емоція - явище психічне, а емоційність - психологічна характеристика людини, стану її емоційної сфери. Дискурс може містити лише дескрипції емоцій, але в ньому вербалізуються не всі, а лише певні емоції локутора. Вивчення емоцій у дискурсі почалося ще з часів античності. Експліцитні чи імпліцитні емоції є результатом душевного стану мовця, які він намагається виразити у своєму висловленні, щоб отримати щось від адресата.

Мовлення передає не лише інформацію, а й певну частку емоцій мовця, настрій, ставлення, погляди, диспозицію. Емоції необхідні для побудови діяльнісних відносин між суб'єктами. Вище ми говорили, що дослідження лінгвістичного вираження емоцій стосуються насамперед лексики, хоча вона передає лише третину емоцій. Справді, існує величезне різноманіття засобів їх вираження, тому що будь-яке слово, жест, інтонація, міміка і т. ін. в контексті можуть отримувати афективну конотацію. Базові емоції є певним чином рушійною силою для зміни опінії. Мовець може спробувати зіграти на відчуттях (страх, радість, ненависть, привабливість, сум тощо), щоб переконати слухача. В будь-якому висловленні емоційна оцінка має велике стилістичне значення, тому що вона визначає вибір і розташування основних значущих елементів висловлення.

Емоція виступає як погляд на відображувальний зміст, як забарвленість викладеного змісту в мовленні. Вона не зумовлена жанром чи нормою, а визначається прагматичним (інтенційним) завданням певного висловлення. Тон, експресія виступають як форми характеристики об'єкта висловлення, а через нього - і його реального автора. Вище ми говорили, що два типи оцінок (аксіологічна й афективна) не покривають одна одну, але емоційна оцінка формується на основі логічної оцінки. Основу емоційності тексту становить три групи явищ із галузі почуттів: емоційна реакція, емоційний стан і емоційне ставлення (Мілова, 2013). Усі три види можуть бути присутні у висловленні. Емоції привносять у дискурс частинку життя, що представляють зусилля і час мовця. Сама оцінка не є почуттям, вона елемент думки, але її існування зумовлене існуванням відповідного почуття. Мовним механізмом вираження С у вигляді психічного стану афективності, емоцій, почуттів та опіній є мовні категорії експресивності й емотивності як ознаки мовних одиниць (експресивів і емотивів), які вивчаються в лінгвістиці насамперед у рамках стилістики і прагматики. Розглянемо ці категорії детальніше. лексичний аксіологічний інтерпретативний превентивний

У мовознавстві існує велика кількість визначень експресивності й емотивності. Нас цікавить насамперед думка Ш. Балі, засновника теорії експресивності, який зазначав, що саме стилістика вивчає експресивні факти мовної системи. Для нього лінгвістична експресивність (мовна й мовленнєва) тісно пов'язана з категорією емоційної оцінки, з теорією емоцій, з емоційністю / емотивністю. “Є експресивним будь-який мовленнєвий факт, що асоціюється з емоціями” (Bally, 1965). Джерелом експресивності, яку Ш. Балі визначає як вираження емоцій, є не лише мовні вирази, але й ситуація висловлення, контекст, екстралінгвальні фактори. Механізм лінгвістичної експресії імплікує певні умови, що залежать від фізичних рамок, комунікативної ситуації, які відіграють визначальну роль у продукуванні й розумінні експресивних висловлень. Наявність того чи іншого фактора залежить від природи емоції, яка й зобов'язує виразити певний мовленнєвий факт експресивно. Особливість емоції полягає в тому, що вона завжди виявляється в особливій ситуації, коли певні зовнішні фактори здійснюють певний вплив на індивідуума і породжують певну емоцію. Емоція завжди пов'язана із ситуацією.

Наступний елемент, що впливає на експресивність, є так званий елемент “образності”, мета якого створити певну образну репрезентацію, надати слову новий смисл, об'єднавши, напр., протилежні за значенням слова. Тобто дефініція поняття “експресивність” стосується, головним чином ідеї імпліцитності. Щоб пояснити основний механізм експресивності, Ш. Балі звертається до поняття “сенсорна імпресія” й “образна репрезентація”. “Коріння інтелектуального мовлення, дозволяє йому виразити емоцію лише шляхом імпліцитних асоціацій, ... які породжують або сенсорне враження, або образну репрезентацію” (Bally, 1965, p. 83). Таким чином, механізм експресивності ґрунтується повністю на імпліцитних асоціаціях. Концепт експресивності є основою мовної креативності. Щоб бути експресивним, мовлення має постійно деформувати ідею, трансформувати, збільшувати чи зменшувати її, передавати її в іншій тональності Ці трансформації стосуються синтаксису, фонетики і семантики. Звичайно, мовна експресивність характерна насамперед для спонтанного мовлення “афективного” й “активного” (там само).