Суб’єктивно-прагматичний вимір законодавчого стилю: аксіологія, афект, емоція, оцінка, опінія, експресивність, емотивність (на матеріалі французької мови)

Але загалом сучасна французька лінгвістика не розглядає експресивність як незалежний термін, а ототожнює її з оцінкою, з емотивністю. Таку саму думку висловлює і A. Jackiewicz (2015), стверджуючи, що емоції й експресивність є основою оцінки і що вербальна експресивність зводиться до емоційності, а емоційність прирівнюється до оцінки як вербальне вираження емоцій. Як бачимо, у традиційних (вітчизняних і зарубіжних) лінгвістичних дослідженнях поняття емоційності, експресивності й емотивності входять у поняття оцінки. Тому В. М. Харченко (1976) узагалі вважає, що експресивність, емоційність, оцінність, образність можна об'єднати одним терміном “конотація”. Оцінка та емоція взаємодіють одне з одним таким чином: оцінка - це думка суб'єкта про цінність об'єкта для нього, а емоція - це переживання суб'єктом цієї думки (Чайковська, 2012, с. 281).

Але існує тенденція розрізняти поняття експресивність і емоційність / емотивність, тому що у вербальному вираженні вони можуть розглядатися як незалежні мовні явища. Є лінгвісти (напр., Н. Д. Арутюнова, Л. М. Васильєва, Є. Ю. Чайковська), які розрізняють ці поняття, хоча їх словникові дефініції близькі: експресія - це те, що надає виразність чому-небудь; оцінка - це думка, судження, висловлене в якостях чого-небудь; емоція розуміється як “душевне переживання, хвилювання, почуття” (Чайковська, 2012, с. 282). Е. М. Галкіна-Федорук (1958) розрізняє експресивність і емоційність у мові: вираження емоцій завжди експресивне, але експресія не завжди емоційна. Ми згодні із цією думкою. Інші дослідники вважають навпаки: емоційність не завжди експресивна, вона може мати й нейтральне вираження (Jackiewicz, 2010). Поняття емотивності як і оцінки передбачає присутність особи (суб'єкта реакції), але на відміну від оцінки має антропологічний характер (стосується лише одушевлених суб'єктів, а не предметів світу) і носить емоційно-експресивний характер (оцінювання більш раціональне, оскільки зумовлене аксіологічно). В. І. Шаховський (1987) також говорить про відмінність понять емотивність / емоційність та експресивність: емотивність - це семантична властивість мови виражати емоції системою своїх засобів, а емоційність - це факт психіки. На відміну від емоційності висловлення, яка полягає в нецілеспрямованому самовираженні мовця, так би мовити у “випусканні пари” (напр., лайка), емотивність, за В. І. Шаховським, передусім пов'язана з реалізацією емоційної оцінки, а експресивність співвідноситься з інтелектуальним цілеспрямованим наміром вираження емоцій з метою переконати в чомусь адресата, посилити перлокутивний ефект висловлення, надати йому більшої виразності (там само). Експресивність породжується не тільки емоціями, а й мисленням, інтелектом, волею, етикою та естетикою, конкретним співвідношенням мовців. Тому поняття експресивності значно ширше за поняття емоціональності і може охоплювати мовне вираження всіх, а не лише емоційних сфер життя.

На відміну від Ш. Балі, французька лінгвістка A. Jackiewicz (2010) під експресивністю розуміє не ставлення мовця до свого висловлення, а те що стилістично позначене на фоні нейтрального. Тобто для неї експресивність на лінгвістичному рівні являє собою відхилення від стереотипів у вживанні мовних одиниць на різних рівнях (р. 83). У свою чергу французький тлумачний словник Le Petit Robert (2017) також зазначає, що експресивність стосується стилю (вона залежить від вибору експресивних засобів і ефекту, який вони продукують). Він дає дефініцію експресивності, яка відсилає, з одного боку, до жвавості й інтенсивності враження, що створюють вербальні й невербальні засоби вираження; з другого боку це означає, що висловлення підкреслює, висуває наперед суб'єктивність мовця (Kerbrat-Orecchioni, 1980, p. 120]). Таким чином, поняття оцінки, експресивності й емоційності відрізняються за рівнем уживання, оскільки оцінка - це функціонально-семантична категорія, експресивність - стилістична, а емоційність - психолінгвістична, хоча, як уже говорилося, вони часто взаємодіють. Таким чином, ми, слідом за В. І. Шаховським (1987), під експресивністю розуміємо семантико-стилістичну властивість мовних одиниць, психологічно й соціально вмотивовану, які забезпечують її спроможність виступати в комунікативному акті за допомогою суб'єктивного ставлення до змісту чи до адресата мовлення і створення стилістичного значення, фону, ефекту. Експресивність властива одиницям усіх рівнів мови. При цьому експресивні засоби мають відносно чітко виражену позитивну чи негативну конотацією.

Оцінка - наступний засіб вираження С в дискурсі. Оцінка - це розрив із байдужістю, демонстрація зацікавленості (жест, погляд, постава, голос, інтонація тощо, і звичайно, слово). Оцінка належить до соціальної сфери і пов'язана з пізнанням світу (когніцією), з емоціями. В оцінці відображається світогляд і світосприйняття комунікантів, що дозволяє їй займати особливе місце у формуванні людського буття. Мовиться про кількісну, якісну чи емоційну оцінку об'єкта мовлення як позитивне, негативне, експліцитне чи імпліцитне ставлення суб'єкта до об'єкта висловлення, а думка (судження), що відображає лише факт існування предмета, не є оцінною.

З психологічного погляду роль оцінної суб'єктивності в акті мислення і сприйняття людиною світу з властивою йому простотою висловив швейцарський лінгвіст Ш. Балі. “Наша думка (і в цьому одна з причин її великої слабкості) постійно й ненавмисно додає до найменшого сприйняття елемент оцінки: несвідомий інстинкт самозбереження співвідносить всі явища навколишнього світу з нашим “Я”, з добробутом. Безпосереднім результатом такого порівняння є те, що все наше сприйняття супроводжується почуттям задоволення чи незадоволення” (Bally, 1965, p. 243). С часто виступає як ангажованість мовця, про що ми говорили вище.

Явище оцінки неоднорідне, йому бракує глобального аналізу й делімітації його проблематики. O. М. Вольф (1985) уважає, що в лінгвістиці оцінка - це судження про цінність [30]. У французькій лінгвістиці поняття оцінки не має єдиної теоретичної бази. Французькі лінгвісти по різному визначають оцінку. Для К.-О. (1980) оцінне мовлення - це відбиток С у висловленні, для P. Charaudeau, D. Maingueneau (1981), Ch. Plantin (2011) оцінка - це один із видів суб'єктивності, модальності. P. Charaudeau ділить оцінку на об'єктивну й суб'єктивну (p. 41). Він розглядає проблематику оцінки під кутом зору наділення властивостями об'єкта мовлення, серед яких він розрізняє залежно від семантики: позитивні й негативні. Мовиться про інтелектуальні, естетичні, етичні, афективні й прагматичні судження. Оцінка - це особиста думка мовця щодо об'єкта висловлення залежно від власних критеріїв індивідуума, основана на афекті й на його тлумаченні. Вона залежить від факту вподобання: щось любити / не любити, ненавидіти, цінувати, поважати і т. ін.

Але оцінка не обмежується лише протиставленням двох полюсів: позитивного - негативного. Існує ціла палітра більш-менш тонких відтінків, нюансів, залежно від ступеня проникнення почуттів в особисте сприйняття інформації мовцем через призму нормативних, ідеологічних, психологічних та інших факторів. Саме тут полягає відмінність між афектом, оцінкою й судженням. J. R. Martin & P. R. R. White пропонують три оцінні категорії, засновані на прогресі, що рухається від простого згадування ^ позитивного відчуття / враження ^ до судження залежно від соціальних факторів (p. 92). Тому ми розглядаємо оцінку й судження як інституалізовані форми афекту. Наділення об'єкта тією чи іншою властивістю залежить від світобачення мовця. Отже, оцінка завжди містить когнітивний (інтелектуальний, етичний і т. ін.) й емоційний складники, які залежно від конкретної ситуації можуть бути присутні у висловленні в тій чи іншій пропорції. Оцінка - це один із способів вираження С мовця.

Оцінна С розглядається нами з позицій антропоцентризму, що найяскравіше представлене в оцінному мовленні. Це поняття ми розуміємо не лише як мовне явище, а й як відображення в мовленні процесу пізнання людиною предметів світу. Дійсно, людина інтерпретує світ і закріплює свої міркування про нього в мовному механізмі. Вираження суб'єктивного ставлення до світу характеризує насамперед самого суб'єкта мовлення. Мовлення є природним місцем для оцінних суджень і таким чином може впливати на соціум.

Ми разом із К.-О. (1980) розрізняємо аксіологічну й неаксіологічну С. Неаксіологічна С полягає в кількісній чи якісній характеристиці суб'єктом мовлення об'єкта висловлення без вираження його оцінного судження (без його афективної участі, принаймні з погляду їхньої лексичної дефініції), хоча й така оцінка має намір здійснити певний вплив на адресата. Звичайно, в контексті лексичні одиниці можуть отримувати певне афективне чи аксіологічне забарвлення. Ця якісна чи кількісна оцінка анотованого об'єкта чи субстантива ґрунтується на подвійній нормі - внутрішній для об'єкта і специфічній для мовця, яка виражається насамперед прикметниками й прислівниками, а інколи й дієсловами: grand - petit (великий - малий), court - long (короткий - довгий), chaud-froid (гарячий - холодний), rouge (червоний), noir (чорний), peu (мало), beaucoup (багато), assez (достатньо), lentement (повільно) та ін. Інакше кажучи, оцінка пов'язана як із предметом висловлення, так і з суб'єктом. І з цієї причини ці лексичні одиниці можна вважати суб'єктивними. Оскільки ці лексичні одиниці не виявляють реакцію ні за ні проти денотованого об'єкта, вони менш суб'єктивні, ніж аксіологічні, тому можуть уживатися в ЗД. Але як і будь-яка оцінка неаксіологічна С спирається на культурну й ідеологічну компетенцію мовця.

Аксіологічна С. Аксіологічний підхід означає, що людські діяння можуть бути осмислені лише у співвідношенні з цінностями, що визначають норми, цілі, поведінку тощо людей. Цінності об'єктивні за своїм змістом, але вони завжди переносяться і сприймаються суб'єктивно. Вони залежать від свідомості суб'єкта, оскільки цінністю вважають лише те, що суб'єкт цінує, чому надає певне значення. Тому із суб'єктивістської позиції цінністю є все, що люди вибирають, чому свідомо надають перевагу. Цінності належать до глибоких напрямків, що структурують репрезентації і дії індивідуума. Цінності - це ідеали, преференції, якими керується індивідуум у своїй діяльності. Цінності розробляються, поділяються і передаються в культурному просторі чи існуючих громадах, де вони корелюються з нормами: моральними, естетичними, соціальними, економічними і т. ін. В різні епохи соціум визначає відповідно до сприйняття в суспільстві систему цінностей як мірило життя в ньому. Аксіологія охоплює семантику, що відсилає до інтересів індивідуума і до розриву з індеферентністю.

Аксіологія - це відповідність змісту повідомлення індивідуальним чи суспільним нормам, стереотипам, еталонам, уподобанням, позиції мовця. Особливістю аксіології є те, що вона зазвичай пов'язується з поляризацією: плюс / мінус, позитивний / негативний, містить оцінку, що відсилає до людського досвіду: естетики, канонів краси (гарний / негарний); інтелекту (логічний / нелогічний, цікавий / нецікавий); етики, яка стосується моралі, кодексу поведінки, обов'язків (гарно / погано), правильний / неправильний, ввічливий / неввічливий тощо); прагматики (корисний / некорисний, ефективний / неефективний), значний / незначний); гедоніки (смачний / несмачний, приємний / неприємний, страждання / задоволення).

Чому слугують цінності? Не слід сприймати їх як індивідуальний вибір. Так само як громадянин не обирає суспільство, в якому живе, індивідуум не обирає цінності, що сформувалися в суспільстві. Зате він може надати перевагу тій чи іншій цінності, він може заперечити її, поміняти. Тому сама по собі аксіологія не може розв'язати конкретні проблеми. В юридичній системі, яку репрезентують французькі закони, також можна оперувати тим чи іншим вибором. Цінності засновують право, структурують його, невідривні від нього. В праві вони стають принципами, нормами (Rabault). Право гарантує цінності у вигляді норми, яка містить у собі оцінну установку, але не посилається на них. Юридичне рішення взагалі аналізується в термінах “легальний” / “нелегальний” (там само). Легальність не є цінністю, хоча висловлення поняття в оцінних термінах є основою для точки зору законодавця. Ухвалений закон завжди виступає як певна оцінна настанова. Суддя приймає рішення, не посилаючись на цінності, а на законодавчі норми, які він застосовує. Юрист керується розумом. Право нейтральне в аксіологічному плані. Проте цінності відкривають аргументативний вимір права, оскільки відіграють інтерпретативну роль.

Слід проводити різницю між цінностями і нормами закону. Аксіологічний підхід характерний для французьких законів, зокрема, для Карного кодексу Франції, який слугує матеріалом нашого дослідження. Завдання карного права - це забезпечення охорони прав і свобод людини, громадянина, власності, громадського порядку, безпеки, довкілля тощо. Але саме карне право - це та сфера, де можливе обмеження прав і свобод. Воно встановлює відповідальність за вчинення суспільно небезпечних діянь і визначає покарання. Злочин - покарання. Самі юристи ( Береза Н. В., Хім'як Ю., Степанюк О. С. та ін.) дуже жваво обговорюють питання можливості вживання оцінних понять у законі, зокрема, в карному кодексі з його найбільшою “репресивністю”, “жорстокістю”, націленістю на максимальну регламентацію суспільних відносин. Оцінні поняття (напр.: правопорушення, підробка, геноцид) мають розмитий характер для відображення в праві всього різноманіття правових ситуацій, що дозволяє надати нове поле застосування об'єкта. Україський правознавець Ю. Хім'як (2011) зазначає, що функції оцінних понять у праві: 1) власне оцінка; 2) самостійний прийом як один із прийомів законодавчої техніки.

Згідно з енонсіативною лінгвістикою Е. Бенвеніста (1966) аксіологія розглядається як явище С. Поняття “цінності” обирається ним як стрижень для дослідження мови в різних науках. Мова передає всі визначені людством цінності і є носієм оцінних суджень. Проте лінгвістика розглядає поняття “аксіології” обережно, тому що мова надає йому іншого смислу. Акт дослідження поняття “аксіології” є складним і широким полем, яке виходить далеко за межі мовлення.

Отже, аксіологія охоплює зону семантики, що відсилає до ідеї преференцій, до бінарного поділу світу в термінах: добре / погано, які A. Wierzbicka (1996) розглядає як семантичні примітиви, спільні для всіх мов. На думку D. Van de Velde (1995), число слів, що мають нейтральну аксіологічну конотацію менше за те, що мають ту чи іншу аксіологічну конотацію. Із цього приводу французька лінгвістка A. Jackiewicz (2010) застерігає: “глобальна полярність висловлення сильно залежить від контексту” (p. 20). Справді, конкретний контекст може змінити (скасувати, змінити на протилежну, пом'якшити, посилити) початкову полярність терміна. Напр., нейтральне слово regarder (дивитися) може в певній ситуації означати “милуватися” або навпаки “пильно роздивлятися”. Тому передача цінностей - одне з первинних завдань комунікації. Аксіологія ґрунтується на обов'язковій суб'єктивній оцінці суб'єкта мовлення, поза суб'єктом вона не існує. Лінгвістична аксіологія вивчає оцінні аспекти мовлення. Вона цікавиться ідентифікацією цінностей, хоча різні лінгвісти по-різному структурують поле дослідження цих цінностей. K. R. Scherer (2000) розглядає аксіологію як пошук встановлення ієрархії цінностей в етиці й естетиці. Французький дослідник P. Charaudeau пропонує таку систему цінностей: етика, естетика, гедоніка й прагматика (Charaudeau). Французька лінгвістка О. Galatanu досліджує аксіологічний вимір аргументації (Galatanu). A. Jackiewicz (2010) говорить про норми цінностей: моральні, естетичні, когнітивні, соціальні, економічні і т. ін. Вона, зокрема, зазначає, що не існує особливого граматичного механізму чи лексичної категорії, спеціально призначеної аксіології. Багато лінгвістів досліджували аксіологічний елемент оцінного мовлення (Ш. Балі, А. Вежбицька, Ж. Мартіне та ін.).

Серед типів оцінювання аксіологія є найвищим ступенем С за шкалою К.-О. (1980). У дискурсі аксіологічна С виявляється аксіологічними пасажами, фігурами стилю, експресивними виразами, лексичними одиницями тощо. Лексичні одиниці, що мають аксіологічну конотацію, зазвичай є дуже абстрактними, тому виявити цю конотацію нелегко. Знайти ознаки аксіологічної С в ЗД означає виявити позицію французького законодавця щодо змісту закону. На думку К.-О. (1980), аксіологія - це оцінне судження валоризації чи девалоризації, тобто це підвищення чи пониження значення денотата висловлення для мовця. Аксіологічна С, так само як і неаксіологічна передбачає подвійну інформацію, пов'язану з денотатом висловлення і його автором (опис денотата й оцінку). Але на відміну від неаксіологічної С аксіологічна С виражає не лише кількісне чи якісне судження про денотат, а й висловлює позицію мовця чи оцінне судження (гарний / поганий), тобто аксіологічна лексика суб'єктивна два рази. Саме аксіологічне значення інтегроване в основний зміст слова. Валоризація чи девалоризація об'єкта висловлення здійснюється в ЗД за допомогою оцінного вокабуляру, який ми проаналізуємо нижче. К.-О. особливо підкреслює варіабельність аксіологічних цінностей (p. 87).

Отже, ми з'ясували, що мови артикулюють не лише дескрипції, як цього хотіла б об'єктивістська традиція, але й оцінну С, невід'ємну від них. Мовлення, як ми вже говорили, є природним місцем для вираження оцінних суджень. Оцінне (суб'єктивне) мовлення виявляється в дискурсі в різних формах: через просодію, синтаксичні конструкції, вживання експресивних виразів чи інших засобів на рівні дискурсу, але насамперед через слово, через оцінну лексику, типологію якої розробляють численні дослідники. Розглянемо основні типи цієї лексики.

Суб'єктивні (оцінні) мовні одиниці. Вивчення мовлення є результатом особистого життєвого досвіду індивідуума всередині певного середовища (родинного, шкільного, бізнесового тощо), і кожне засвоєне ним слово, представлене в пам'яті, несе одночасно лексичне значення й афективно-аксіологічну оцінку, тому дослідники розрізняють у складі когнітивного лексичного значення слова два додаткові різновиди субзначень - прагматичне й комунікативне. Якщо когнітивним типам значень відповідає інформативна функція, то прагматичному й комунікативному - емотивна й апелятивна. Таким чином, лінгвісти оперують відмінністю між “дескриптивним смислом” і “емотивним смислом” (N. Stevenson, 1962), “денотацією” і “конотацією” (J. Dubois, 1973), “денотативним” і “конотативно-емотивним” смислом (R. Jakobson, 1963). Прагматичний компонент ЛЗ зазвичай є другорядним, додатковим до когнітивного. Це інформація особливого роду - це не денотативна, а оцінна, суб'єктивно-модальна, емотивна, аксіологічна інформація. Вона часто імпліцитна, хоча компонент такого значення начебто не повинен уважатися імпліцитним. Таку інформацію ще називають факультативною, оскільки вона відновлюється адресатом і часто є суб'єктивною, неоднозначною. Очевидно, що суб'єктивна частина інформації найбільше міститься в структурі імплікаціонала, в периферійних компонентах значень.

Деякі суб'єктивні слова мають відносно стабільну, незалежну від контексту й уживання, семантику і позначаються в словниках як “меліоративні”, оскільки несуть позитивну аксіологію чи афективність, напр.: honneur (честь), beautй, (краса), joie (радість), grandiose (грандіозна), тоді як інші кваліфікуються як “пейоративні”, стилістично знижені, тому що несуть негативну аксіологію чи афективність, напр.: laideur (потворність), mйchant (злий), atroce (жахливий), tromper (обманути) тощо. Ch. Perelman зазначає, що “почуття визначає дуже часто вибір слів, які виражають значення захоплення чи навпаки відрази, осуду. Звідси: картина - мазанина... нектар - бурда” (Perelman, р. 541). Французький психолог J. Cosnier (1996) уточнює, що “кожна когнітивна репрезентація пов'язана з афективним зарядом (слабким, середнім чи сильним)” (р. 15). Але є суб'єктивні лексичні одиниці, що входять одночасно до обох категорій (афективної й аксіологічної) і називаються аксіологічно-афективними (напр.: чудовий, мерзенний), тому що виражають одночасно оцінне судження й емоційну реакцію мовця щодо предмета висловлення. К.-О. (1980) стверджує, що часто важко встановити чітку межу між аксіологічними й афективними лексичними одиницями особливо прикметниками, тому що вони отримують ту чи іншу забарвленість чи конотацію залежно від контексту. Існують власне нестабільні терміни, полярність яких залежить, напр., від ідеологічного світогляду мовця. В цьому випадку слід брати до уваги не лише контекст, а й прагматичний вимір, комунікативну ситуацію, які відіграють вирішальну роль. “На відміну від об'єктивних мовних одиниць висловлення грає одночасно на двох тісно пов'язаних між собою регістрах: з одного боку, воно говорить про щось, з другого боку, воно висловлює думку мовця щодо свого висловлення” (Maingueneau, 1991, р. 114).

Крім афективного, комунікативно-прагматичні значення можуть мати соціальну (аксіологічну) конотацію, яка особливо велика при вживанні слів-оцінок: хвалити, лаяти, лестити, ображати; хороший, поганий, приємний; образливо, весело, сумно і т. ін. Виходячи з вище зазначеного, дамо такі дефініції.

Оцінний аксіологічний вокабуляр - це сукупність слів, що імплікують оцінне судження мовця на зниження чи підвищення значення предмета висловлення, що він бачить хорошого, гарного чи навпаки. Використовуючи його, мовець намагається змусити адресата розділити з ним цінності чи погодитися з його думкою.

Афективний вокабуляр - це сукупність слів, що виражають емоційну реакцію чи афективний стан автора висловлення (жалість, симпатію, гнів, обурення тощо). Вживаючи їх мовець намагається викликати ті самі почуття чи емоції в адресата.

Таким чином, оцінні мовні одиниці - це слова й словосполучення або речення, які характеризують предмет, явище, подію і т. ін.. з погляду категорії цінності. Оцінне значення мовних одиниць, у якому реалізується категорія оцінки, можна визначити як інформацію про оцінне ставлення суб'єкта мовлення до певної властивості, виділеної при розгляді того чи іншого об'єкта під певним кутом зору. Оцінні (афективно-акксіологічні) слова (суб'єктивні) відрізняються первинністю оцінного значення від тих слів, які розвинули прагматичні смисли в контексті вживання (напр.: заздрісний, енергійний, метикуватий і т. ін.). Їх значення полягає не в тому, щоб описувати світ, а в тому, щоб виражати емоції, психологічний стан, суб'єктивне ставлення і цим самим вплинути на адресата і в цьому їх прагматизм.

На відміну від об'єктивних (дескриптивних) термінів, денотативний клас яких має відносно стабільні контури, клас суб'єктивних термінів - це розмита сукупність. Лінгвістичні роботи не пропонують глобальної класифікації суб'єктивних оцінних засобів. Вище були зазначені лише окремі (часткові) дослідження певних засобів С, які розглядаються в рамках різних субдисциплін, як наприклад, квантифікація, оцінювання, судження. Чи можна скласти перелік “суб'єктивних” одиниць у певній мові? Виокремити сукупність слів з аксіологічною конотацією? Якщо так, то за яким методом і за якими критеріями? Для яких мовних регістрів? Багато дослідників намагаються класифікувати суб'єктивну лексику завжди на основі присутності чи відсутності оцінного складника в значенні слова і його контексту. Австралійські лінгвісти J. R. Martin & P. R. R. White розробили досить повну модель категоризації оцінної лексики, яку ми розглянули вище.

Зі свого боку французький лінгвіст Y. Mathieu (2000) пропонує таксономію дієслів почуттів на основі аналізу синтаксичних властивостей емоційної лексики. Він поділяє їх на 18 так званих “приємних” класів: distraire (розважати), apaiser (заспокоювати), vivifier (оживляти), intйresser (цікавити), йmoustiller (веселити), йmouvoir (розчулити), satisfaire (задовольняти), subjuguer (підкорити), flatter (лестити), rassurer (завірити), йpater (вражати), dйsarmer (роззброїти); 13 “неприємних” класів: (effrayer (лякати), attrister (засмучувати), lasser (стомлювати), meurtrir (забити), йnerver (дратувати), tracasser (докучати), odsйder (невідступно переслідувати), dйranger (турбувати), froisser (кривдити), dйconcerter (розстроювати), effarer (стривожити), rйvolter (викликати обурення), aigrir (озлобляти), dйcevoir (розчаровувати), dйmoraliser (деморалізувати), inhiber (пригнічувати), endurcir (ставати бездушним), dйgouter (відбивати охоту); 2 “байдужих” класів: indiffйrer (залишати байдужим), йtonner (дивувати).

Український дослідник А. М. Манзій (2007) у своїй статті, яка так і називається “Класифікація емоційно-оцінної лексики сучасної німецької мови”, наводить такі класи оцінної лексики в сучасній німецькій мові: емоційно-оцінна лексика з емоційно-оцінним компонентом в денотативній частині значення; емоційно-оцінна лексика, яка поєднує у своєму конотативному значенні емоційно-оцінний компонент з експресивним, образним, стилістичним, ідеологічним і будь-яким іншим компонентом.

У свою чергу Ш. Балі зазначає: “... часто буває, що одне й те саме слово залежно від випадку має суто інтелектуальне значення або суб'єктивне й афективне значення; їх опозиція дозволяє побачити різницю між об'єктивним визначенням речей і їх оцінкою, яка надходить до нього від мислячих суб'єктів” (Bally, 1965, p. 18). Ця цитата Ш. Балі підкреслює всю складність класифікації суб'єктивної лексики. Схоже протиставлення ми знаходимо у Y Y. Mathieu (2007, p. 123): “ментальна внутрішня сутність поділяється на дві частини залежно від когнітивної природи чи психологічного стану”, що дозволяє запитати в себе, чи не є вона спадкоємницею класифікації, яку сьогоднішня еволюція наук регулярно ставить під сумнів. Ми бачимо, що критерії розмежування й категоризації такої лексики викликають певні проблеми. Це означає, що поділ лексичних одиниць на об'єктивні й суб'єктивні є відносним.

К.-О. (1980) і ми разом з нею поділяємо лексичні одиниці на об'єктивні й суб'єктивні. Суб'єктивні лексичні одиниці у свою чергу розкладаються на дві субкатеорії: “афективні”, що висловлюють емоції мовця стосовно об'єкта, й “оцінні”, що виражають оцінку об'єкта мовцем. Ця остання субкатегорія безпосередньо пов'язана з явищем аксіології. Зі свого боку, Y Y. Mathieu (2007) додає до поділу аксіологічної лексики на позитивну й негативну іще двозначну (амбівалентну) й нейтральну. К.-О (1980) мотивує це тим, що будь-яка лексична одиниця в певному сенсі суб'єктивна, оскільки слова є лише інтерпретаторами речей (p. 79). Водночас вона, як і Ш. Балі, наголошує, що не всі мовні одиниці однакові, оскільки наповнені більшою чи меншою дозою С, позначаючи рівень участі мовця у своєму висловленні. “Вісь протиставлення об'єктивний / суб'єктивний не дихотомічна, а гра дуальна” (1980, p. 81). На цьому ступені суб'єктивності К.-О. підкреслює значення культурних стереотипів та морфології, які інколи ускладнюють аксіологічну структуризацію вокабуляру. Як пояснює К.-О., афективні прикметники виражають одночасно певну властивість предмета і емоційну реакцію мовця стосовно цього предмета (p. 85) і наводить такий приклад: “Посередній, цинічний і підступний, без сумніву, є оцінними прикметниками аксіологічного забарвлення, тоді як огидний має афективне забарвлення” (там само).

У широкому сенсі, залежно від контексту, один і той самий термін може переходити від одного типу С до іншого. Така подвійна С є причиною плутанини цього концепту, за що деякі лінгвісти критикують К.-О., вважаючи її класифікацію обмеженою, а категоризацію ознак С - нестабільною, об'єктивне висловлення може стати суб'єктивним залежно від конкретної ситуації. Ось чому F. Rastier (2001) відмовляється проводити різницю між денотацією й конотацією і заявляє, що мови начебто описують лише об'єктивну реальність просто забарвлену там і сям “пропозиційним ставленням” (p. 125). Важко визначити й описати всі підходи, методи і об'єкти досліджень мовленнєвої С. Тут не існує, як бачимо, єдиного підходу чи стабільної термінології. Але це не головне, головне - це природа явища С.

Таким чином, ми детально розглянули теоретичні підходи і зміст таких суб'єктивних понять, як: оцінка, опінія, аксіологія, афект, емоції, експресивність і емотивність та мовленнєві засоби їх вираження в мовленні, механізм їх дії, - а тепер побачимо й проаналізуємо, як виражається С французького законодавця в законодавчому дискурсі, ґрунтуючись на теорії енонсіації Е. Бенвеніста, що С всеповсюдна в мовленні.

Характеристика суб'єктивного виміру французького законодавчого стилю.

У принципі французький законодавчий стиль є нейтральним: сухим, суворим, безбарвним, що вживає тільки слова, необхідні для вираження соціально-корисної думки. У всякому разі такої концепції дотримується французький законодавець, тому що закон - це мова розуму, логіки, а не пристрастей. З іншого боку, розум - це не обов'язково обдумування, міркування. Законодавець нічого не обговорює, не дискутує, не виправдовує, не доводить, він приписує. Стиль законодавця ні спекулятивний, ні зверхній. Буває, що законодавець, виходячи із свого безстороннього стану, залишає на стилі свій особливий відбиток. Це ледве помітний слід: невеличкі нюанси, штрихи. Але саме завдяки цим штрихам стиль законодавця стає не таким нудним, не таким плоским, не таким безбарвним, не таким понурим, сумним і монотонним.

Законодавець уповноважений підкреслити, продемонструвати цілі своєї законодавчої політики за допомогою слів, які показують його відношення до цієї політики. І тому цілком зрозумілим є його бажання, щоб це його ставлення побачили. Цілком природно й законно, щоб його висловлення несли ознаки його прихильності, схвалення чи несхвалення. Є слова законодавця, які не тільки дозволяють чи забороняють. Є також слова, що допускають, визнають, терплять, підбадьорюють, хоча, звичайно, існують поряд слова, що забороняють, виключають чи приписують більш-менш суворо. Коли французький закон надає судді певне право, вживаючи дієслово “octroyer ” (надавати щось як милість, як послугу), то семантика цього дієслова імплікує, що законодавець робить це немов би проти своєї волі, без особливого бажання, він протягує це право кінчиками пальців; а вже надавати право, виражене дієсловом “accorder ” (надавати щось), свідчить, що він дозволяє це право більш великодушно. Законодавча політика міститься в слові.

Цілком природно, що часом законодавець виявляє навіть свої почуття. Інколи голос законодавця тремтить, він не завжди байдужий. Це визнає також і англійський філософ і правознавець J. Bentham (1920), коли пише з приводу стилю законів. "Цілком допустимо, що закони інколи містять відбиток певної батьківської ніжності, що в законі залишаються певні помітні ознаки прихильності законодавця, котрий написав ці закони” (p. 397). Так, це правда, французький законодавець дійсно вживає часом слова, які показують його добре серце чи його суворість. Коли законодавець залякує кримінальною відповідальністю, то він тоді звертається до погрозливих слів. Погрожуючи карою, цей суворий тон законодавця сприяє запобіганню злочину. Можливо, погроза й не залякує, але так чи інакше вона вже проголошена.

Напр., у статті 727 Цивільного кодексу Франції говориться: "Sont indignes de succйder, et comme tels, exclus de la succession... ” (Недостойні успадкування, а тому й вилучені із успадкування...) (Code civil, 2008, a. 727). Слова "вилучені” було б досить, але законодавець ужив іще слово "недостойні”, до того ж на початку фрази. Це не просто санкція, це накладення анафеми, це стилістичний ефект.

Таких прикладів можна навести багато. Якщо морфологічна й синтаксична форми французьких законодавчих текстів, як правило, спрямовані на нейтральність, то сам зміст юридичних правил чітко висловлює позицію автора. Тобто законодавець тут не є нейтральним, а цілком однозначно висловлює свою думку: забороняє, дозволяє, приписує тощо.

Характеристика суб'єктивного виміру стилю Карного кодексу Франції.

Аксіологічні субстантиви, що виражають С безпосередньо своєю семантикою, а не функцією, які не потрібно аналізувати, оцінка завжди присутня в їхньому значенні: а) меліоративна оцінка: libertй (свобода), solidaritй (солідарність), dignitй (достоїнство), honneur (честь), peine (кара), sыretй (безпека), responsabilitй (відповідальність); б) пейоративна оцінка: crime (злочин), gйnocide (геноцид), vol (крадіжка), contrefaзon (підробка), mensonge (брехня), fraude (шахрайство), prostitution (проституція), pйdophilie (педофілія), traitre (зрадник).

Суб'єктивні дієслова. Процес аналізу суб'єктивних дієслів у французькому ЗД є досить складний, тому що передбачає потрійне розрізнення. Хто виносить оцінне судження? Чого стосується оцінка? Якою є його природа? С дієслів виявляється не лише в їхньому значенні, а й у самому виконанні дії. Семантичний рівень дозволяє нам класифікувати дієслова на різні категорії залежно від дії, які вони передбачають. Ми виявили такі групи дієслів, що виражають: 1) примус: devoir (бути зобов'язаним), obliger (зобов'язувати), ordonner (наказувати), forcer (змушувати); 2) санкцію: condamner (засуджувати), punir (карати), priver (позбавляти), rйprimer (подавляти), sanctionner (санкціонувати); 3) заборону: mterdire (не дозволяти), dйfendre (забороняти), prohiber (забороняти на законних підставах) і т. ін. Всі ці слова свідчать про імперативний, розпорядчий характер закону.

Суб'єктивні прикметники. Прикметники мають розпливчатий характер з погляду граматики, семантики та прагматики і характеризуються градацією своєї семантики на шкалі, що намагається представити онтологічні властивості об'єктів дійсності - такі, як: сила, інтенсивність, розмір, а також ангажованість мовця. Вони чітко вписуються в суб'єктивну мовленнєву діяльність як основні оператори функції суб'єктивації. Слідом за К.-О. (1980) ми поділяємо прикметники на афективні, що виражають одночасно певну властивість об'єкта і емоційну реакцію мовця стосовно цього об'єкта, й аксіологічні, що вимагають подвійної норми оцінки: внутрішньої щодо цінностей мовця і зовнішньої щодо цінностей суспільства (p. 86). В Карному кодексі нами були виявлені такі прикметники: а) афективні: un individu dangereux (небезпечний індивідуум), violence psychologique (психологічне насильство), mensonger (брехливий), aimable (люб'язний), affective (афективний), grave (тяжкий); б) аксіологічні: infraction politique (політичний злочин), matiиre correctionnelle (виправне покарання), un rapport motivй, falsifiй (вмотивований, сфальсифікований звіт), une dйfence lйgitime (легітимний захист), responsabilitй pйnale (кримінальна відповідальність), la vie privйe (приватне життя), corrompu (корумпований). Аксіологічні прикметники - це найвиразніший засіб вираження С у французькому ЗД.

Неаксіологчні прикметники: bande organisйe (організована банда), entente йtablie, stable (створене, стабільне об'єднання), possible (можливий), intйressant (цікавий), rapide (швидкий), efficace (ефективний). Їх набагато більше ніж аксіологічних, які в законодавчому контексті отримують афективно-аксіолоігчне забарвлення. Вживаючи ці прикметники насамперед у легальних дефініціях (ЛД) (див. нижче), французький законодавець обмежується нечітким суб'єктивним визначенням об'єкта, даючи можливість судді висловити свій погляд на відношення між встановленим фактом і його поняттям. Шляхом тлумачення тієї чи іншої лексичної одиниці ЛД суддя визначає ступінь норми, яку треба застосувати до цього факту.

Суб'єктивні прислівники. Французький законодавець уживає також прислівники, що свідчать про його С: а) аксіологічні: volontairement (добровільно), sciemment (свідомо), exceptionnellement (виключно), lйgitimement (легітимно), personnellement (особисто), publiquement (публічно); б) неаксіологічні: postйriurement (пізніше), directement (безпосередньо), notamment (зокрема), antйrierement (раніше).

Як бачимо, у французькому Карному кодексі С представлена найбільше на лексичному рівні: іменниками, дієсловами, прикметниками й прислівниками, які не мають безпосереднього оцінного характеру з боку законодавця, а виконують інтерпретативну функцію для судді і превентивну, стримуючу, залякувальну, репресивнну, виховну і т. ін. функції для громадянина. Але найважливіша їх функція у Французькому Карному кодексі - це аргументативна, яку ми розглянемо детальніше на прикладі ЛД. Кожний закон, кожний кодекс мають свій стиль - більш технічний, менш технічний, більш абстрактний, менш абстрактний. Ми бачимо, що стиль французького Карного кодексу дуже технічний, там багато юридичних аксіологічних іменників, що виражають права на повагу до: dignitй humaine (людської гідності), sыretй (безпеки), libertй d'expression (свободи слова) тощо, які закон гарантує і захищає, погрожуючи покаранням у разі їх порушення. Термін “правопорушення” є оцінним поняттям, визначаючи його, законодавець повинен враховувати матеріальну сторону поведінки громадянина і психологічний аспект цієї поведінки, тобто намір, який розглядається як спеціальний задум, як абстрактне поняття. Намір - це свідоме бажання суб'єкта скоїти правопорушення, це оцінний елемент судження, який можна тлумачити по-різному. Необхідно виявити цей намір на основі суб'єктивних і об'єктивних елементів. Поняття наміру принципове для французького законодавця. “Немає злочину чи делікту без наміру його скоїти”, - зазначено у статті 121-3 Кодексу (Code pйnal, 2008). Тому від законодавця вимагається надзвичайна точність у питанні ідентифікації психологічного елемента правопорушення.

Дефініція терміна “complice” (співучасник). “Est complice d'un crime ou d'un dйlit la personne qui sciemment, par aide ou assistance, en a facilitй la prйparation ou la consommation” (Є співучасником злочину чи правопорушення особа, котра свідомо допомагала чи сприяла їх підготовці чи скоєнню) (Code pйnal, 2008, a. 121-7). У цій дефініції французький законодавець позначає злий намір терміном “свідомо”, який відображає душевний стан винуватця правопорушення.

Дефініція терміна “enfant en danger” (діти в небезпеці). “Enfant maltraitй est celui qui est victime de violence physique, cruautй mentale, abus sexuel, nйgligence lourde ayant des consйquences graves sur le dйvelopement physique et psychologique'” (Дитина в небезпеці - це дитина, яка є жертвою фізичного насильства, словесної жорстокості, сексуального зловживання, небезпечного недбальства, які мають тяжкі наслідки для фізичного і психологічного розвитку дитини). Цю ЛД можна критикувати за вживання суб'єктивних, так званих “каучукових”, розпливчатих термінів: lourde (небезпечний), grave (тяжкий), maltraitй (засмиканий). Розмитість, дифузність, аморфність смислу ЛД, яка є тут необхідністю, ґрунтується на С юридичного мовлення. Коли законодавець визначає концепт, він претендує в дефінітивному висловленні на певну об'єктивність, але виявлення реалій не спирається на точні критерії і вимагає складних ЛД. Крім продукування концептуальної сутності, законодавець наштовхується на мову, яка створює мовленнєву С. ЛД містить суб'єктивні лексичні одиниці, обрані волею законодавця. Цей вибір передбачає його бажання запросити співбесідника суддю поділитися своєю думкою щодо ЛД.

Дефініція “injure” (образи) належить до дуже суб'єктивних ЛД. У Франції стаття 29 закону про пресу ще від 29 липня 1881 року визначає образу таким чином: “toute expression outrageante, termes de mйpris ou invective qui ne renferme l'imputation d'aucun fait est une injure” (Будь-який образливий вислів, презирливий чи лайливий термін, що не містить жодного правдивого факту є образою). Поняття “образи” залежить від особи, яка говорить образливі слова, від середовища, її професії, віку, її освіти. Кваліфікація “образи” залежить також від контексту, навіть звичайний термін може отримати значення образи. Критерій, що дозволяє вважати термін образою, не завжди є об'єктивним. Деякі терміни проте належать до очевидної образи: ідіот, телепень, покидьок та ін. Але в більшості випадків образливий термін оцінюється суб'єктивно у зв'язку з контекстом його вживання. С образи пояснюється тим, що вона належить до прагматики мовлення. Вона хоче спровокувати співбесідника на реакцію, зачепити його за живе, завдати йому болю, принизити. Напр.: intrigant (інтриган), bandit (бандит), fasciste (фашист), canaille (каналія). Деякі терміни не є образливими, але стають ними в контексті, коли до них додаються епітети чи коментарі, що націлені на образу. Суб'єктивність образи ускладнює формулювання її дефініції.

Французький законодавець часто вживає оцінні елементи як аргументативний чинник у дефініціях. Оцінка має аргументативну силу в тому сенсі, що коли ми оцінюємо певну річ, то вже беремо участь у прийнятті рішення щодо неї. Як і будь-яка дефініція концепту, що відображає навколишню дійсність, законодавча дефініція містить оцінні характеристики явищ цієї дійсності, (що у свою чергу робить її засобом оцінної характеристики різних елементів соціально-правової дійсності) і в такий спосіб виконує аксіологічну функцію, яка має глибоко ідеалізований і політизований характер. Дефінітивні оцінні елементи в ЛД стосуються всіх юридичних категорій:personnes, biens, institutions... і наявні в багатьох ЛД, надаючи їм гнучкості і допомагаючи всебічному тлумаченню суддею. Оцінні елементи у складі дефініції підлягають суб'єктивній оцінці, звичайно на двох рівнях: зроблений законодавцем вибір дескриптивних елементів є судженням, а суддя формулює своє судження під час тлумачення дефініції.

Таблиця Приклади суб'єктивних елементів у ЛД Карного кодексу Франції