Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки україни

Харківський Гуманітарний Університет

«Народна Українська Академія»

Факультет «Референт-перекладач»

Кафедра теорії та практики перекладу

Дипломна робота

З дисціплині: «Філологія»

На тему: «Маніпуляційна школа в перекладознавстві (на прикладі праць А. Лефевра)»

Виконав: студент V курсу, гр. РПА-52

Ковриженко А.І.

Науковий керівник: доц. Кальниченко О.А.

Харків 2010

Анотація

Об'єкт дослідження - історія виникнення та вплив «маніпуляційної школи» на переклад (в особливості погляди А.Лефевра).

Мета дослідження - узагальнити інформацію щодо діяльності «маніпуляційної школи», та викласти найбільш впливові концепції, що можуть бути використані як для вивчення теорії перекладу, так і для практики перекладу.

Згідно з поставленою метою та задачами у роботі визначені напрямки розвитку маніпуляційної школи, її вплив на перекладознавство та погляди А.Лефевра, досліджуються такі теорії як теорія полісистем, західна теорія та теорія переписування.

Результати дослідження були викладені та обговорені на семінарах.

маніпуляційна школа, культурний поворот, полісистема, лефевр, дескриптивне перекладознавство

Summary

1. The object of the research in this graduation thesis is the origin and the influence of the “Manipulation school” on Translation Studies.

2. The subject of the research is the approaches to translation as suggested by “Manipulation school” and A. Lefevere.

3. The relevance of the research is determined by the fact that this subject hasn't been yet studied on the territory of the CIS.

4. The purpose of the research is to generalize the information about the activity of “Manipulation school” and to set forth the most influential concepts that can be used for studying Translation Studies, as well as for the translation itself.

5. As the methods of the research historiographical (both chronological and teleological) method and hermeneutic analyses were employed.

6. The material of the research is given by the research papers of such scholars as: A. Lefevere, S. Bassnett, T. Hermans, G. Toury, I. Even-Zohar.

Statements to be defended

1. “Manipulation school” proved the theory that literature manipulates a translator, i.e., under the influence of a certain genre of literature or a certain status of a literature text a translator has to choose certain approaches and translation strategies.

2. A cultural turn in Translation Studies contributed to the restoring of relations between culture and translation.

3. The polisystem theory that treated culture as a set of systems greatly contributed to Translation Studies and became a quintessence of the ideas of “Manipulation school”.

4. A breakthrough «rewriting theory» proposed by A. Lefevere defined the constraints that effect the translator and criteria that translator employs to choose texts for translation

5. An «eastern theory» was an innovative work that showed the differences between translation traditions in the West and in the East, and formed the idea, that it is culture that shapes the translation.

The theoretical value of the research, as we see it, lies in the fact that it works out approaches and criteria for historiographic research and its periodization, identification and comparison of peculiarities in subject matter of translation and theoretical concepts at different periods.

The practical value of the research is determined by the fact that its findings can be used at the classes of theory and history of translation, in compiling reference editions and in recommendations for practicing translators.

Approbation of the research results. The research results were discussed at seminars.

References

In the middle of the XX century, the attitude towards Translation Studies began to change. A new concept appears stating that translation should be studied not from the position of a source text, but target one. At this time the translation is no longer thought to be a derivative genre and it is considered the main instrument in manipulating a society. It was the time when the group of scholars which was called the „Manipulation school” appeared. They were the supporters of the descriptive approach, which main concept was not to prescribe and say what a translation should be, but rather what the translation is. Among the members of that group were such outstanding scholars as A. Lefevere, S. Bassnett, T. Hermans, G. Toury, I. Even-Zohar and others. They proposed many challenging theories which at that time were criticized by other scholars. One of such theories was a theory of polisystem put forward by I. Even-Zohar. That theory proposed to research culture not as a whole system, but as a set of small systems, and in such a way to see how translation would function in a new literature system. The following activity of Manipulation school is connected to the concept of translation shift, which was suggested by J. Catford. A translation shift deals with formal and textual correspondence. In situation when this two notions do not correspond to each other the translation shift appears. The purpose of that theory was an attempt to systematize the possible variants of such shifts. But some scholars consider this task impossible because of the variety of cultures and situations. Another prominent theory, a theory of norms, was proposed by G. Toury, E. Chesterman and T. Hermans. According to that theory there are norms that determine which texts will be translated and which strategies will a translator choose for those translations. It should be stated that it was Manipulation school that contributed to the turn of translation towards culture.

Andre Lefevere was an outstanding scholar and translator and also belonged to the Manipulation school. It was his works and ideas that contributed to the development of the descriptive Translation Studies. One of his main theories deals with the rewriting. According to A. Lefevere to the rewriting belong such activities as translation, editing, writing of reviews and other. In his work, A. Lefevere describes so-called constraints that effect the translator when he chooses and translates the text. But the most innovative in his work was the concept of patronage. Another prominent theory by A. Lefevere was a “Chinese translation theory”. In this paper he compares translation traditions of East and West, determines the main factors that influenced the translation and translators and emphasizes that it is translation that shapes a culture. It should not be forgotten about the poetic translation to which A. Lefevere also made a contribution. He described the classification of the types of poetic translation which became fundamental to poetry translation theory.

It's difficult to overestimate the contribution to Translation Studies made by “Manipulation school” and A. Lefevere in particular. It were they who attracted attention of the whole scientific world to the translation which started to be taken as something that needs thorough research.

Зміст

Анотація

Summary

Statements to be defended

References

Вступ

Розділ 1. Соціокультурний поворот у перекладознавстві

1.1 Історія виникнення школи

1.2 Дескриптивний підхід

1.3 Поняття полісистеми

1.4 Поняття перекладацької заміни

1.5 Поняття теорії норми

1.6 Переклад як маніпуляція

Висновки до розділу 1

Розділ 2. Ідеї Андре Лефевра щодо перекладу

2.1 Перевідтворення

2.1.1 Критика

2.1.2 Застосування

2.2 Лефевр та східна теорія

2.3 Концепції видів поетичного перекладу

Висновки до розділу 2

Загальні висновки

Список використаної літератури

Додаток

Вступ

Об'єкт дослідження - історія виникнення та вплив «маніпуляційної школи» на переклад (в особливості погляди А.Лефевра).

Актуальність дослідження визначається потребою детального вивчення діяльності «маніпуляційної школи» та ідей А.Лефевра, що лягли у основу багатьох сучасних теорій з перекладознавства.

Новизна даної роботи полягає у тому, що зараз на території нашої країни та території країн СНД дана тема не вивчалася, і не існує українсько- або російськомовної літератури.

Мета дослідження - узагальнити інформацію щодо діяльності «маніпуляційної школи», та викласти найбільш впливові концепції, що можуть бути використані як для вивчення теорії перекладу, так і для практики перекладу.

Методи дослідження - хронологічний і телеологічний, історіографічний метод, а також перекладацький і герменевтичний аналіз.

Матеріалом дослідження стали наукові праці вчених, що належать до «маніпуляційної школи», таких як А.Лефевр, С.Басснет, Т.Германс, І.Евен-Зогар, Ґ.Турі.

Положення, що виносяться на захист:

1. «Маніпуляційна школа» обґрунтувала теорію, що література керує перекладачем, тобто під впливом певного жанру літератури, або певного статусу того чи іншого літературного твору перекладач має обирати певні підходи і перекладацькі засоби та стратегії.

2. «Культурний поворот» у перекладознавстві сприяв відновленню відношень між культурою та перекладом.

3. Полісистемна теорія, що розглядала культуру як сукупність систем, зробила значний внесок у перекладознавство та стала квінтесенцією перекладацької думки «маніпуляційної школи».

4. Провідна теорія А.Лефевра про перевідтворення визначила обмеження, що діють на перекладача та критерії, якими користується перекладач при виборі текстів для перекладу.

5. «Східна теорія» була першою серйозною роботою про відмінності перекладу на сході та заході, та сформувала ідею про те, що саме культура, а не мова формує переклад.

Теоретичне значення роботи полягає у розробці критеріїв дослідження історії перекладознавства, у визначенні і порівнянні особливостей різних перекладацьких концепцій.

Практична цінність роботи полягає у застосуванні результатів дослідження у викладенні історії та теорії перекладу, в якості рекомендацій практикуючим перекладачам і для укладання довідкових видань.

Апробація результатів дослідження - результати дослідження були викладені та обговорені на семінарах.

Розділ 1. Соціокультурний поворот у перекладознавстві

З прогресом цивілізації зростає потреба спілкування між різними народами. З розвитком нових технологій та інформаційних систем, змінами у населенні нашої планети, та перемінами на світовій економічній арені зв'язки між культурами стають самоочевидними та всебічними. Як результат, за останні декілька десятиліть, у перекладознавстві стали помітними дві тенденції. Перша - це те, що теорії перекладу помітно пов'язані з теорією культури, а інша, що орієнтованому на культуру підходу зараз приділяється значно більше уваги, ані ж підходу що орієнтується на лінгвістику. Поєднання цих двох тенденцій вказує той на факт, що зараз переклад розглядається як комунікація між різними культурами.

Американський перекладознавець М.Тимошко якось зазначила: «через те що переклад - це мистецтво володіння мовою, його часто розглядали з точки зору незмінних мовних правил» [41]. Але такий погляд почав змінюватись з 1950х. Переклад вже не вважали простою зміною мовних знаків джерельної мови у мовні знаки цільової. Він стає феноменом, який все більше пов'язується з культурою. «Деякі теоретики перекладу, такі як Ж.Ламбер, розглядають переклад як щось подібне до комунікації між культурами, що потрібно сприймати не як статичний феномен, а як нескінченний переклад знаків іншими знаками» [24, с.186]. І С.Басснет, і А.Лефевр погодилися з цим ствердженням і поклали початок «культурному повороту» у перекладознавстві. До того ставили питання на кшталт «Як вчити перекладати?» та «Як вивчати переклад?»… тепер питання змінились, а об'єкт вивчення переглянули. Тепер вивчається текст у рамці системи як вихідних, так і цільових культурних знаків, і завдяки цьому, у дослідженні перекладу може використовувати лінгвістичний підхід, так і те, що знаходиться поза ним. [9, с.143]

1985 рок став переломним роком для перекладознавства. Саме цього року була опублікована збірка праць: «The Manipulation of Literature» (1985) за редакцією Т. Германса. Саме звідти пішло нове прізвисько групи вчених, що зробили значний внесок у становлення сучасного перекладознавства, таких як С. Басснет, А. Лефевр, Ж. Ламбер, Т. Германс, Ґ.Турі, - «Маніпуляційна школа», назву, що пов'язували з новою дисципліною, яка зустріла опір, але була інноваційною. Перекладознавці почали показувати, що переклад був не другорядним та похідним жанром літератури, а головним літературним інструментом, яким великі соціальні установи, такі як освітні системи, видавничі установи, та навіть урядові заклади, використовували для «маніпулювання» даним суспільством заради «створення» бажаного типу «культури». Церкви замовляли переклади Біблії, уряди підтримували переклади народних епосів, королі ставали патронами перекладів героїчних завоювань; комуністичні режими гарантували переклади творів так званого соціалістичного реалізму.

У статті «The Ways through the Labyrinth: Strategies and Methods for Translating Theatre Texts» [12] С.Басснет пропонує використовувати більше семіотичних маркерів (жести, світло, звук, паузи та ін) аніж вербальних знаків для перекладу драматичних творів. Подальший розвиток цих думок можна побачити у її статті «Still trapped in Labyrinth» [11]. А А.Лефевр у статті «Why Waste our time on Rewrites? The Trouble with Interpretation and the role of Rewriting in an Alternative Paradigm?» [38] викладає концепцію «переписування» (rewriting) - поняття, яке містить в собі інтерпретацію, критику, складання антологій, а також переклад - та показує, як люди, що займаються переписуванням, працюють під тиском поетологічних норм та ідеологічних поглядів, що притаманні цільовій культурі. Ці новаторські ідеї набули розвитку у таких статтях як «Translation Practice(s) and the Circulation of Cultural Capital, Some Aeneids in English» [36] та «Acculturating Bertold Brecht» [3333].

Комунікативна стадія дослідження перекладу, що в кінці 1960-х - початку 1970-х рр. змінила лінгвістичну, починається поступовим послабленням статусу джерельного тексту. В решті решт, виникає думка, що теорію перекладу слід повністю змінити й розпочинати не з джерельного тексту, а з цільового. Тобто, можна було б починати з розгляду текстів, які в самій сприймаючій культурі вважаються за переклади (згідно будь-яких критеріїв) [48]. Можна було б розглядати їх статус у цільовій культурі як текстів незалежних, і порівнювати переклади з паралельними текстами цієї самої культури. А вже потім, так би мовити, озирнутися на джерельні тексти, похідними від яких ці переклади являються, і розглянути рішення, які обирали перекладачі цих текстів; проте відправною точкою залишаються факти перекладеного тексту.

Отже, як і за часів панування підходу до перекладу «Les belles infidиles» («прекрасних, але невірних») у Франції XVII ст., на цьому етапі пріоритет віддасться цільовому тексту. Проте, якщо за підходу «Les belles infidиles» увага акцентувалася на наслідуванні джерельному тексту, як засобі збагачення цільової культури, то новітній соціокультурний етап охоплює значно ширше коло функцій перекладу, а джерельному тексту відводить вторинний статус.

Соціокультурний підхід до вивчення перекладу з'являється у 1970-і роки XX ст. у працях ізраїльського вченого І. Евена-Зогара і пов'язаний надалі, в першу чергу, з іменами ізраїльтянина Ґ. Турі, американця Д. Голмса, бельгійців А. Лефевра та Т. Германса й інших. Огляд цього етапу роздумів про переклад здійснив В. Ґенцлер [24], який також досліджує витоки даного підходу в працях російських формалістів 20-х років XX ст. (ІО. Тинянова, Б. Ейхенбаума, В. Шкловського та інших) та в творах чеського дослідника І.Лєвого, присвячених художньому перекладу. (Прибічники цього підходу, який орієнтований на цільовий текст, групуються навколо журналу «Target»). При описанні цього підходу часто використовується термін «Translation Studies» (перекладознавство), запропонований у впливовій праці Д. Голмса [29].

Справжній прорив у перекладознавстві трапився у 1990 - і, коли була опублікована збірка «Translation, History and Culture» за редакцією С.Басснет та А.Лефевра. Саме тоді перекладознавство зробило «поворот до культури», коли автори почали заново охарактеризувати об'єкт вивчення. Згідно зі С.Басснет, це: «може запропонувати спосіб розуміння того, наскільки складні маніпулятивні контекстуальні процеси: як обирається текст для перекладу… яку роль грає перекладач у виборі стратегій; роль видавця, редактора та патрона; які критерії визначають стратегії, що їх використовує перекладач, та як текст може бути сприйнятий у цільовій системі». Перелік цих обмежень у перекладознавстві по мірі вивчення постійно зростає.

У 90-і вчені робили кроки у напрямку повороту до культури, але саме С.Басснет та А.Лефевр проголосили його початок. У вибуху подій, які трапилися потім, вони стали свого роду провідниками.

1.1 Історія виникнення школи

У першій половині XX сторіччя з'явився рух відомий як «російські формалісти», метою якого було зробити наукові описи культурних продуктів та систем у сфері літератури. Головною ідеєю було те, що наукові методи можуть та повинні бути застосовані у сфері культури. Якою простою ця думка не видавалась би, раніше цього ніхто не робив. Застосування емпіричної науки до літератури у XIX сторіччі було здебільшого обмежена приписом того, що романи мусять описувати суспільство (такою була ідеологія натуралізму), а також спробами аналізувати художню мову у рамках того, що потім стало відомим як рух символістів. Саме символізм породив російських формалістів. У 1915 році група молодих студентів, які зустрілися на курсах професора С. Венгерова, заснували «Московський Лінгвістичний Гурток». Там познайомились Р.Якобсон, П.Богатирьов та Г.Вінокур. Вони збиралися дослідити літературу за допомогою понять, що були запозичені зі структурної лінгвістики, яка лише народжувалась. А у 1916 р. у Санкт-Перетербурзі була заснована «Громада з дослідження поетичної мови» (відома за скороченням «ОПОЯЗ» - общество изучения поэтического языка), куди увійшли В.Шкловский, Б.Ейхенбаум, Б.Томашевський та пізніше Ю.Тинянов. Вони здебільшого були літературними істориками, які досліджували внутрішні закони та принципи літератури. Обидві групи хотіли створити детальну модель, уважно визначаючи терміни, та шляхом спостереження підтвердити або спростувати гіпотетичні принципи чи закони художньої мови, незалежно від психології автора, емоцій читача, або інших перекручувань суспільства.

Згідно з головним принципом формалістів об'єктом дослідження була не сама літературна робота, чи її зміст, а приховані риси, що робили її літературною (Р.Якобсон назвав це «літературністю»). Літературна мова мала свої власні художні прийоми; і ймовірно свої системні моделі, а у роботі Ю.Тинянова, особливі динамічні синхронічні та діахронічні відносини з іншими культурними системами. Описуючи процес перемін у літературних системах, Ю.Тинянов визнає, що з випадкових подій може виникнути новий «конструктивний принцип» , але для того що стати істотним, йому із зовні потрібно запозичити матеріали та моделі [5, с.19-20]. Це спостереження не супроводжувалось роздумами про роль перекладів, але, потім Ю.Тинянов все ж таки написав критичний відгук на переклад Тютчева Г. Гайне. То безсумнівно була основа для вивчення літературних перекладів, але саме дослідження не входило у плани російських формалістів, і їм не приділялося уваги. Але все ж таки деякі студенти Ю.Тинянова, наприклад А.Федоров, стали впливовими теоретиками перекладу у радянський час.

А.Федоров навчався в «Державному Інституті Історії Мистецтв», саме там, де формалісти створили програму наукових досліджень, і коли він у 1953р. написав свою інноваційну роботу «Вступ до теорії перекладу», то до неї частково потрапили ідеї підходу формалістів. Сліди цієї спадщини можна впізнати системному підході до основних правил та у детальному вивченні способів перекладу текстів різних жанрів та стилістичних прийомів. Теж саме можна сказати й про Є. Еткінда, чия робота над перекладом російських поетів привернула увагу до ролі перекладу у розвитку культур. Починаючи з А.Федорова та інших, ми доходимо до російської школи теорії перекладу, яка містить важливі роботи Я. Рецкера та А. Швейцера. Однак, їх загальні принципи не пов'язані з літературознавчим підходом; вони - лінгвістичні, прескриптивні та загалом сумісні з парадигмою еквівалентності. Але важливо не це, а те, як ідеї формалістів вийшли за кордони Росії та досягли інших перекладацьких шкіл. Ми можемо побачити три взаємопов'язані напрямки: через Прагу та Братиславу, через Тель-Авів та через Голландію і Бельгію.

Перший напрямок вів до вчених, які зібрались у 1926 р. під назвою «Cercle linguistique de Prague» (Празький лінгвістичний гурток). Підтвердженням зв'язку цього гуртка з російськими формалістами були Р. Якобсон та М. Трубєцкой, які були членами гуртка. М. Трубєцкой на той час завідував кафедрою у Відні, що вже свідчить про те, що гурток у Празі з часом вже вийшов за межі самої Праги. У 1928р. Р. Якобсон, М.Трубецкой та інші члени, відвідали І Міжнародну конференцію лінгвістів у голландському місті Гаазі, де вони підписали резолюцію про спів діяльність у лінгвістичному аналізі.

Празький структуралізм був феноменом лише 1920 - 1930 років, але протягом багатьох десятиліть його традиція впливає на літературознавство. У 1960 - 1970 роках чеський вчений І. Лєвий та словацький вчений Ф. Міко намагалися описати структурні принципи, що лежать в основі літературних перекладів. Важливо, що ці вчені з пересторогою ставились до таких понять як еквівалентність та «гарний переклад», і те що підхід їх був не прескриптивний, а дескриптивним. І. Левий видавався чеською у 1960х та став більш відомим у Німеччині [39]. Його роботи - це взірець застосування моделей точних наук; він використовував не лише лінгвістичні підходи, а й теорію гри. А Ф. Міко запропонував зосередитись на тому, що відбувається з позамовними рисами тексту при перекладі. Інший словацький дослідник А.Поповіч зробив висновок, що оскільки у перекладі змінюється текст, то перекладознавству слід зосередитись на тому, що змінюється, та на тому, що залишається. Таким чином він описував «перекладацькі заміни», які впливали на рівень експресії.

Слід також сказати кілька слів і про «Лейпцизьку школу» теоретиків перекладу, що відділилася та рухалась у схожому напрямку з 1964 року. Хоча іі представники ніяким чином не були пов'язані з російськими формалістами, вони також намагалися знайти науковій підхід до перекладознавства. У своїх працях вони давали нове життя та характеристику багатьом німецьким термінами. Наприклад «лінгвістична медитація» (Sprachmittlung) стала більш глибоко досліджуватись, та вийшла за рамки концепції перекладу, а слово «Ьbersetzung» (переклад) стало означали письмовий та усний переклади. Але що для нас найважливіше, так це те, що вони заново визначили поняття «перекладацької заміни», так як вчені цієї школи сфокусувались на відносинах між текстами.

Другий напрямок веде нас від російських формалістів до школи у Тель-Авіві. Посередником виступив ізраїльський вчений Ітамар Евен-Зогар, який познайомився з російськими текстами ще за часів навчання в університеті Беньяміна Харшава, що у Єрусалимі, та почав вивчати їх під час навчання у Копенгагені та написання докторської дисертації. І. Евен-Зогар завжди цікавився системним описом шляхів, якими розвивались культури, та при дослідженні такого культурного феномену як системи, що має свої власні правила та закони, які ще треба відкрити, він відкрито слідкував вченням Ю. Тинянова, Р. Якобсона та Б. Ейхенбаума

Замість того, щоб відокремлено зосередитись на літературній системі, І.Евен-Зогар намагався розглядати культури як «полісистеми», тобто великі, різнорідні та комплексні системи (наприклад як культура Ізраїлю, або Франції), що самі складаються з менших систем, таких як література, мова, закон, архітектура, сімейне життя і т.д. Ці маленькі системи у свою чергу можуть складатися з ще менших компонентів, і таки чином потребувати приставку «полі».

Так само як і структуралісти у Празі та Братиславі, І.Евен-Зогар починав працювати зсередини меншої системи. Дослідження доізраїльських фаз єврейської літератури привели його до створення концепції багатоскладової системи (полісистеми). І. Евен-Зогар заснував кафедру перекладознавства в університеті Тель-Авіву, та стояв біля витоків того, що потім стане «Тель-Авівською школою» перекладознавства, до якої входили Ґ. Турі, Р. Села-Шеффі та Ж. Сапіро. Саме цим людям ми завдячуємо створенням терміну «дескриптивне перекладознавство».

І останній, третій, напрямок приводить нас до Голландії та Фландрії (частина Бельгії, що розмовляє голландською), де працювала група вчених, яка також відома як школа «Льовенська школа». Серед цих вчених були американець Д. Голмс з Амстердаму, та бельгійці Ж. Ламбер, Р. Ван ден Брок, А. Лефевр та Т. Германс. Їх зв'язок з російськими формаліста не такий важливий чи прямий, як у інших випадках. На той час, коли основні роботи російських формалістів були перекладені англійською або французькою, інтелектуальний клімат вже був наповнений ідеями структуралізму. Але не слід думати, що вчення науковців зі східної Європи не досягли Бельгії та Голландії чи Ізраїлю; наприклад А. Попович зустрічався з І. Евеном-Зогаром та Ґ. Турі. Це призвело до широкого співробітництва.

Нарешті ці три шляхи перетнулися наприкінці 1960-х, а саме у 1968 на конференції у Братиславі. Справжня ж співпраця розпочалась у 1970-х, коли деякі вчені з різних країн зустрілися у «комітеті з перекладу Міжнародної асоціації порівняльної літературної». Ґ. Турі за допомогою полі системної теорії І.Евена-Зогара вказав шлях до зв'язку культури з перекладом. Найвпливовіші роботи вчених були зібрані у праці «The Manipulation of Literature» [27], після чого цю школу деякий час жартівливо називали «маніпуляційною».

Кожна група вчених мала свою історію і свої погляди, але вони всі погоджувались, що науковий підхід треба використовувати для того, аби дізнатися щось про світ, аніж оцінювати або критикувати вже відоме. Так, вони погодились, що попередні дослідження перекладу, включаючи різні теорії парадигми еквівалентності, були «до-науковими». Та на відміну від літературознавців вони вважали, що переклад вартий того, щоб його серйозно вивчати.

1.2 Дескриптивний підхід

Одним із ключових аспектів цього напряму в дослідженні перекладу є те, що його представники наполягають на дескриптивному, тобто описовому, підході до перекладу замість прескриптивного (приписового). Якщо до того значна кількість висловлювань про переклад зосереджувалася на тому, яким переклад має бути - що визначалося того чи іншого роду еквівалентністю, читацьким смаком, розкриттям «чистої мови», оптимальною комунікативністю - то даний підхід, навпаки, зосереджений на тому, якими переклади є насправді, без жодної наперед складеної думки про можливість оптимальних варіантів. А це означає, що дослідження в межах цього підходу носять емпіричний характер. За цього підходу досліджуються і переклад (як результат), і перекладання (як процес). Інакше кажучи, існує зацікавленість не лише в перекладі, але й у діяльності перекладачів, конкретно в даний період часу в даній культурі, і більш узагальнено. (І в цьому відношенні даний підхід істотно підсилив інтерес також і до когнітивних досліджень перекладання).

Іншим аспектом цього підходу є взаємна згода щодо того, що є перекладом у дійсності. Притримуючись орієнтації на цільові тексти, представники цього підходу під перекладом розуміють який завгодно текст, що його в даній культурі в даний проміжок часу сприймають як переклад, хай навіть і як «поганий» переклад. Таким чином, «еквівалентність», в сенсі подібності певного роду, не є у жодному випадку єдиним типом відношень, що можуть встановлюватися між джерельними та цільовими текстами. Можна сказати, що еквівалентність просто вийшла з моди. Німецька скопос-теорія зробила в це свій внесок, коли заявила, що «функціональна відповідність» (найближче, що у них було до еквівалентності) була лише однією з багатьох вимог та що перекладачі часто потребують радикальнішу трансформацію. Для цих теоретиків еквівалентність стала неважливою. Але інші відносилися до неї зовсім по-іншому. Для цієї другої групи, для якої Ґ.Турі пізніше створить «дескриптивне перекладознавство», еквівалентність була ознакою усіх перекладів, лише тому, що вони були перекладами, незважаючи на їх мовні та естетичні властивості [48]. Лінгвістичний підхід до перекладу з його поняттям еквівалентності втрачав таким чином свою популярність. Отже, перекладознавство стало самостійною дисципліною, а дескриптивний підхід підкреслював важливість дослідження перекладів, а не тлумачення правил та поглядів. Метою ж «процедури розкриття» за Ґ. Турі в перекладознавчому дослідженні [48, с.36] є встановлення того, яким поняттям еквівалентності даний перекладач фактично оперував, і саме стосовно даного перекладацького завдання: характер цього поняття - це те, що ми прагнемо встановити; і не є вже встановленим фактом, від якого ми відштовхуємося.

Дехто такий підхід до еквівалентності вважає дещо безцеремонним, але він насправді має ту перевагу, що є реалістичним, прагматичним і включає до поняття «переклад» значно ширше коло текстів. Такий підхід також дозволяє з плином часу змінювати розуміння перекладу та його визначення.

1.3 Поняття полісистеми

Іншим центральним теоретичним поняттям за такого підходу є поняття полісистеми.

Термін полісистема вперше був запропонований Ітамаром Евеном-Зогаром у низці публікацій у 1970 роки, позначивши цим словом сукупність систем літератур у даній культурі, включаючи усі її жанри від «високих» або «канонізованих» форм таких як поезія до «низьких» або, не канонізованих форм, наприклад, дитячої літератури та популярних бестселери. Евен-Зогар визнав як первинну (створення нових зразків та моделей), так і вторинну (підтримання вже існуючих зразків та моделей) значимість перекладної літератури в історії літератури [21, с.7-8]. Його молодший колега Ґ. Турі, засвоївши поняття полісистеми, виокремив і визначив певні «норми» перекладу, що впливають на рішення перекладачів, і включив ці чинники до широкої моделі сучасної теорії перекладу, викладеної в праці «In search of theory of translation» [47]. Ці думки були не зовсім новими, бо базувалися вони на працях російських формалістів та праці дослідників Тель-Авівського університету, що реалізовували амбіційну програму створення «історії художнього перекладу івритом». Гіпотезу Евена-Зогара «перевірила» низка дослідників, таких як Ш. Яхалом, З. Шавіт, Ґ. Турі, які зібрали широке коло даних, на яких будували свої теоретичні висновки. Свої ідеї І.Евен-Зогар представив на «історичній» конференції у 1976 року в Льовені в Бельгії голландсько-бельгійській групі дослідників, матеріали якої були представлені в збірці «Literature & Translation: New Perspectives in Literary Studies (1976). Основні положення підходу були викладені у книзі І.Евена-Зогара «Papers in Historical Poetics» (Tel-Aviv 1978) та у «In search of a Theory of Translation» (Tel-Aviv 1980).

Полісистемний підхід - це не теорія, яка пояснює, що трапляється, коли ми переносимо літературний текст з джерельної мови у цільову. Його головна мета - показати як переклад може функціонувати у літературній системі та як він може здобути або зберегти панівну поетику або ідеологію.

Вся культура, у своєму найширшому сенсі, розглядається як мережа систем. Деякі з цих систем є семіотичні, а деякі з них є мовні. І деякі з мовних систем складають літературу: вони об'єднуються в сукупність текстів, що в даний період часу в даній культурі сприймаються як «література». А перекладні тексти також утворюють свою власну підсистему. Першочерговий дослідницький інтерес тут припадає на художню літературу, причому часом ці дослідження знаходяться на межі з порівняльним літературознавством: скажімо, як підсистема перекладних текстів частково перекривається з системою літературних текстів. Аби бути включеним до цільової культури як літературний текст, переклад повинен не лише ввійти до підсистеми перекладних текстів, але й до системи літературних текстів. Місцеположення певного тексту в полісистемі з часом може змінитися. Нелітературні (нехудожні) тексти в джерельній культурі можуть стати частиною літературної полісистеми цільової культури (скажімо, листи, щоденники), а інші тексти можуть вийти за її межі. Інакше кажучи, системи та полісистеми не є статичні, а є динамічні, вічно плинні та такі, що розвиваються, разом із зміною самої культури [20].

Прихильники цього підходу заявляють: завдяки йому можна зробити революцію у нашому сприйнятті літературної історії, оскільки можна побачити, що переклад грає вирішальну роль в утворенні літературної системи і що він «допомагає нам зрозуміти роль перекладу у становленні літературних жанрів та літературних систем» [50, с. 8]. Праці кількох науковців, що увійшли до тому «The Manipulation of Literature Studies in Literary Translation» [27], доводить справедливість цієї теорії стосовно кількох країн Європи.

Багато в чому полісистемна теорія стала логічним продовженням вимог голландських та бельгійських теоретиків перекладу - вийти за «законні» межі лінгвістики та літератури.

1.4 Поняття перекладацької заміни

Діяльність цієї школи знайомить нас з поняттям «перекладацька заміна» (shift), або інакше «трансформація». Уперше термін перекладацька заміна, використав Д. Кетфорд у своїй книзі «A Linguistic Theory of Translation» [15], де цьому питанню від присвятив розділ. За основу він узяв уже існуючу лінгвістичну модель, в якій мова аналізується як комунікація, що функціонує у контексті та на низькі різних рівнів (наприклад фонологія, графологія, граматика, лексика) та одиниць (речення, слово, морфема).

Д.Кетфорд відокремив формальну відповідність та текстуальну еквівалентність. Згідно з Д.Кетфордом, формальна еквівалентність це - будь-яка категорія цільової мови (одиниця, клас, елемент або структура), що у системі цільовій мові займає таке ж саме місце, що й дана категорія джерельної мови займає у джерельній мові [15, с.27]. А текстуальна еквівалентність - це «будь-який текст або частина тексту цільової мови, що у якийсь момент стає еквівалентом даного тексту або частини тексту у джерельній мові» [15, с.27].

Таким чином текстуальна еквівалентність прив'язана до окремої пари цільового та джерельного текстів, а формальна еквівалентність - це загальніше поняття, що пов'язане з мовною парою. Коли два поняття розходяться, виникає перекладацька заміна. Тобто перекладацька заміна, за словами Кетфорда, це - «відхід від формальної відповідності у процесі переходу від джерельної мови до цільової мови» [15, с.28].

Кетфорд поділяє заміну на два типи: заміна рівня та заміна категорії. Заміною рівня може бути те, що у одній мові виражається граматикою, а у іншій лексикою. Наприклад українське слово «зіграти» перекладається англійською як «to finish playing». Заміна категорій поділяється у свою чергу на ще чотири види:

· Структурні заміни. Згідно з Кетфордом, це - найпоширеніша форма заміни, що має справу з граматичною структурою. Наприклад, таке англійське речення як «I like jazz» (я полюбляю джаз) перекладається італійською як «mi piace il jazz» (мені подобається джаз). Найчастішою трансформацією є зміна порядку слів у реченні.

· Заміни класу. Ці заміни при перекладі трансформують одну частину речення у іншу. Так наприклад «a medical student» перекладається як «студент-медик»

· Зміна одиниць представляє собою заміну слів, фраз та речень.

· Внутрішньо-системні заміни. Це заміни, що трапляються, коли джерельна та цільова мова мають приблизно однакові системи, але де «переклад має справу з підбором тих термінів, що не співпадають у системі цільовій мові. Так, англійське слово «advice» в однині французькою перекладається як «des conseils», але вже у множені, а визначений артикль «la» у реченні «Il a la jambe cassee» у англійській мові стає невизначеним «he has a broken leg».

За допомоги своєї книги Д. Кетфорд намагався систематично застосувати досягнення лінгвістики до перекладу. Однак його аналіз внутрішньо-системних замін виказує деякі слабкі місця цього підходу. Згідно з його порівнянням використовування французьких та англійських артиклів у коротких паралельних текстах, Д. Кетфорд робить висновок, «що «le/la/les» буде перекладатися англійською як «the» у 65% випадків» [15, с.81-2], та підкріпляє своє думку, що «перекладацька еквівалентність не повністю збігається з формальною відповідністю». Через це Кетфорда дуже критикували теоретики перекладу, серед яких Ж. Деліль [18], за статичний порівняльний лінгвістичний підхід, Р. Генрі [26], який через двадцять років сказав, що на його думку праця «представляє цікавість лише для академічної історії [26, с.157]. Однак, він все ж таки визнає корисність останнього розділу книги, що мала справу з обмеженнями при перекладанні. Д. Кетфорд також стверджував, що еквівалентність залежить не стільки від формальних лінгвістичних критеріїв, скільки від комунікативних ознак, таких як функція, релевантність, ситуація та культура. Однак, як він сам потім зазначив [15, с.94], визначення, що у даній ситуації «функціонально релевантне» - це «справа вибору».

1.5 Поняття теорії норми

Основним об'єктом дослідження тут є, таким чином норми. Теорію норми розробляють Ґ. Турі, Е. Честерман, Т. Германс та інші, розглядаючи шляхи, якими норми різного роду впливають на перекладацькі рішення та також на реакцію цільової авдиторії. У значній мірі також саме норми визначають види текстів, яким належить бути перекладеними у першу чергу. Перші кроки у напрямку нинішньої зацікавленості нормами стосовно перекладу здійснив І. Левий у статті від 1967 року [40], розглядаючи переклад в поняттях теорії ігор та практичних міркувань, пов'язаних з прийняттям рішень. Саме поняття «норма» до перекладознавства як оперативне для дескриптивного підходу було запроваджене років через десять потому Ґ. Турі [49], передруковано 1980 року. Згідно з Ґ. Турі, перекладацькі норми визначаються процесом прийняття рішень при перекладанні і, отже, саме вони визначають типи еквівалентності, що встановлюються між джерельним та цільовим текстами. Також Ґ. Турі [47, с.53-57]; [48, c.56-61] розрізняє різні типи норм та коментує шляхи їхнього встановлення.

Класифікація норм (за Ґ .Турі) включає попередні (preliminary), вихідні (initial) й операційні (operational) норми. Прелімінарні (попередні) норми визначають загальну політику перекладу (вибір типів і жанрів джерельних текстів для перекладу чи заборона на їхній переклад, вибір окремих джерельних текстів, авторів, мов тощо) і напрямок переклад (скажімо, терпимість/ нетерпиміст до переклад з тексту посередника, а не з першоджерела). Вихідні норми пов'язані з орієнтацією перекладача або на норми джерельного тексту, або на норми цільової авдиторії, культури, мови. Слідування джерельним нормам визначає адекватність перекладу стосовно джерельного тексту, а прихильність до норм, що йдуть з цільової культури, визначає прийнятність перекладу в межах цієї культури. Операційні норми стосуються рішень, які приймаються не перед здійсненням перекладу, а безпосередньо під час перекладання. Ці норми бувають двох різновидів: матричні (matrical) норми, що визначають те, яка частина тексту перекладається, а яка ні, способи членування тексту, пропуски фрагментів тексту тощо, та текстуально-мовні (textual-linguistic) норми, що мають своїм наслідком конкретні текстуальні вибори, примітки, трансформації тощо. Досліджуються норми шляхом вивчення перекладених текстів і теоретичних та критичних висловлювань про переклад взагалі та конкретні переклади. До дослідження норм долучились й інші дослідники, які розмежовують норми та конвенції, а всередині норм - норми конститутивні та регуляторні. Відмінність між нормами та конвенціями полягає у тому, що останні не є зобов'язуючими, а лише вказують на те, чому віддається перевага. Конститутивні норми визначають, що вважати за переклад і що таким не визнавати (наприклад, адаптацію, переказ тощо), а регуляторні норми стосуються перекладацьких виборів на нижчих рівнях.

А. Честерман [16] поняття норми трохи уточнює далі, запропонувавши розрізняти професійні норми та норми очікування. Норми очікування «встановлюються одержувачами перекладу, їхніми очікуваними уявленнями про те, на що переклад (даного типу) має бути схожим, та на що оригінальний текст (даного типу) має бути схожим у цільовій мові» [16, с. 9]. Професійні норми складаються у результаті компетентної професійної діяльності перекладачів і обумовлюють прийняті способи та стратегії перекладання. У свою чергу, вони можуть підрозділятися на три основні різновидності: норми відповідальності (accountability norms) - етичні норми, що вимагають притримуватись професійних стандартів чесності та ретельності; норми спілкування (communication norms) - соціальні норми, які наголошують на ролі перекладача, яка фахівця із спілкування; норми відношення (Relation norms) - мовні норми, які вимагають від перекладача встановлювати і підтримувати відповідні відношення між джерельним та цільовим текстом на основі його розуміння намірів автора оригіналу чи замовника перекладу, потенційної аудиторії та мети перекладу [16, с. 8-9]. Коли перекладач прагнутиме задовольнити норми очікування даної спільноти, то одночасно він зважатиме й на професійні норми цієї спільності [8, с. 165].

Поняття норми надає пріоритет цільовому тексту і, таким чином, дієво заміщує поняття еквівалентності як оперативний термін перекладознавства [28, с.217]. Поняття норми також налаштовує на думку, що «первинним об'єктом аналізу в перекладознавстві є не окремий переклад, а зв'язний корпус перекладених текстів» [1, с. 240]

1.6 Переклад як маніпуляція

Притримуючись динамічних уявлень про полісистему, вчені, що працюють в межах цього підходу, зацікавилися взаємодією літератур різних культур в різні історичні періоди, та тією вагою, яку переклади у цих діалогах зіграли, та яким чином. Як вид діяльності, перекладання гуртується з іншими формами переробки текстів, такими як складання антологій та історіографія. Піднімаються важливі питання ідеологи та влади, стає актуальним питання маніпуляції, особливо після опублікування впливової збірки праць під назвою «The manipulation of Literature Studies of Literary Translation» [27]. Звідси й панівна метафора для цього підходу: переклад - це маніпулювання. Щоб захисники еквівалентності не стверджували б у своїх теоріях, в дійсності «з точки зору цільової літератури всі переклади передбачають певну ступінь маніпуляції над джерельним текстом з якоюсь певною метою» [27, с.11][ 23]. Це висловлювання Т.Германса, що стало відоме, як гіпотеза маніпуляції, є однією з найпровокативніших заяв, які робились на тему перекладу. Якщо це твердження сприймати прямо, то воно для професії перекладача взагалі рівнозначне осуду. Така заява ставить стосовно перекладу такі питання, що викликають тривогу. Невже усі переклади є маніпуляцією, підтасовкою? І якщо переклад - це маніпуляція, то хіба можна довіряти йому? А якщо довіряти не можна, то навіщо нам він здався? Те ж саме буде вірним, отже, і стосовно тлумачення, усного перекладу. І перекладні тексти, у свою чергу, впливають на цільову культуру, включаючи перцепцію цільовою культурою культури джерельної. Отже, перекладачі володіють велетенською силою впливу та маніпуляції.

Однак, вони, поза сумнівом, не мають руки абсолютно розв'язаними, адже їхня власна праця, та й фактично взаємини, також підлягають обмеженням, і вони самі є також керовані. Цей аспект процесу перекладання став іще однією підтемою нещодавніх досліджень в межах даного підходу. Так, А.Лефевр [37] досліджує низку обмежень, які впливають не лише на рішення, які тексти будуть перекладатися, але й також на сам процес перекладання. Ці обмеження включають: ідеологію, силу опікування та клієнтуру (замовники та прохачі перекладу), норми поетики цільової мови, всесвіт дискурсу (предметна область) та , звичайно, характер самих цільової та джерельної мов. Одним із новозапроваджених понять є поняття «переломленого тексту» (refracted text),такого тексту, що його було пристосовано, перероблено чи перекладено з ідеологічної чи художньої позиції, яка відверто відмінна від позиції першоджерела.

Вчені, що працюють в межах цього підходу, поширили коло своїх інтересів значно ширше, аніж представники попередніх. На додаток до основних питань, які були щойно окреслені, в межах цього підходу розглядаються такі явища як вторинні переклади (переклад з третьої мови, мови-посередника) і навіть псевдопереклади (тексти, що вважалися або вважаються перекладами, але насправді такими не є). Спостерігається також зростання зацікавленості до таких питань як авторське право перекладача, паратексти перекладів (тобто, додаткові матеріали, що оточують переклади, на кшталт переднього слова від редакції, видавничого рекламного оголошення на обкладинці тощо).

У цілому, дослідження в межах соціокультурного підходу приймають досить-таки прагматичний погляд на переклад, розглядаючи його в широкому соціокультурному контексті. Коротко кажучи, перекладознавство цього напряму «має справу з твердими даними культури, що підлягають верифікації, та шляхами їхнього впливу на людське життя» [10, с.12]

Більшість культур на земній кулі сформувалися при безпосередній участі та під впливом перекладу (як усного, так і письмового), а також під впливом переносу жанрів, мотивів, сюжетів та навіть способу життя та способів мислення, що складає культуротворчу сутність . «Наша історія ідей є ніщо інше, як історія перекладу, достатньо згадати переклад Біблії, грецьких та римських філософів, епоси, які заклали основу Західної культури. Трансляція з однієї культури до іншої способів мислення та організації життєдіяльності й справді є різновидом перекладу, що часто не усвідомлюється і ніяк не вписується в лінгвістичну теорію перекладу. А.Лефевр писав [10, с.17-18], що переклад спочатку існував у двох іпостасях - як власне мовна діяльність - translatio, яка може розглядатися як простий «обмін означуваними» (саме цей різновид перекладу вивчається сучасними лінгвістичними теоріями перекладу) та переклад, який в латинській традиції можна означити як «traduction» що описує переклад як перенесення культурних цінностей з однієї культури до іншої без безпосереднього залучення translatio, тобто без того, що розуміється під еквівалентним перекладом. «Traductio» готове і має можливість урівноважити лінгвістичний та культурно-ідеологічний компоненти перекладацького процесу» [35, с.18].

Висновки до розділу 1

1. З появою збірки «The Manipulation of Literature» (1985) за редакцією Т.Германса почалася історія «маніпуляційної школи», що ставилася до перекладу як до головного літературного інструменту.

2. «Маніпуляційна школа» бере свій початок від російських формалістів.

3. Саме «маніпуляційна школа» стала прибічницею дескриптивного підходу, на відміну від попередніх шкіл, які притримувалися прескриптивного підходу.

4. Завдяки діяльності цієї школи переклад почали розглядати через призму полісистеми. Полісистемна теорія, що була запропонована І. Евен-Зогаром, лягла у основу багатьох досліджень.

5. Ґ.Турі та Т.Германс розвили теорію норм, що розглядала шляхи, якими різного роду норми впливають на перекладацькі рішення та на реакцію цільової авдиторії.

Розділ 2. Ідеї Андре Лефевра щодо перекладу

2.1 Перевідтворення

Теорія перевідтворення (rewriting), запропонована Андре Лефевром (1945 - 96), базується на системному / дескриптивному підході та розглядає переклад як дискурсивну діяльність, яка знаходиться у рамках системи літературних норм, мережі інститутів та соціальних агентів, що регулюють створення текстів. Згідно з Лефевром, переклад - це один з кількох типів практичної діяльності, які ведуть до часткового зображення реальності. Такі форми перевідтворення включають в себе редагування, рецензування та складання антологій разом з перекладом, який є надзвичайно ефективною формою перевідтворювання, що сприяла розповсюдженню нових ідей та літературних тенденцій. Перевідтворення або переломлення (refraction) (термін який Лефевр вживає у ранніх роботах) посилаються на відображення перспективного образу літературних робіт (романів, п'єс, поем) [34, с.234-5; 37, с.10] Проте, Лефевр ставить під питання концепцію оригінальності та доводить це тим, що поняття авторського таланту та думка, що може бути доступ до намірів автора, походять з поетики романтизму і є неспроможними, враховуючи, що жоден «оригінал» не є священним, і що усі «оригінали» черпають із попередніх джерел[34, с.234].

Як і Т.Германс, картину, яку малює А.Лефевр, «не зовсім досягає постмодерністського залу дзеркал та зображень без відбитку якихось «оригіналів», але безсумнівно підкреслює як і кількісне, так і якісне значення «переломлення» для сприйняття та передачі культурних елементів.

На перевідтворення діють деякі «внутрішньо-системні» обмеження: мова, предметна область та поетика; а також відчувається вплив регуляторних сил, тобто професіоналів у рамках літературної системи, та патронаж з поза-системи. За моделлю Лефевра, ці обидва типа стримуючих факторів діють як «контролюючі чинники». Під мовою Лефевр розглядає різницю між джерельною та цільовою мовою, та різні види мовних змін, які нав'язуються, наприклад, домінуючими естетичними критеріями та ідеологією часу [37, с.103-9]. Предметна область відноситься до «знання, вивчення, але також і до об'єктів та звичаїв певного часу, на які автори можуть вільно посилатися у своїх роботах». [38, с.233]. Поетика відноситься до естетичних правил, які домінують у літературній системі у якійсь точці часу. Поетика складається з двох компонентів: описового компонента (репертуар жанрів, літературних прийомів, основних тем, відповідних символів, прототипічних персонажів та ситуацій) та функціонального компоненту, який має справу з такими питання як саме повинна, або може, функціонувати література у межах суспільства [34, с.236][ 37, с.26]. Обидва компоненти поетики підлягають уповільненому закостінню; іншими словами, літературні напрямки постійно входять та виходять з моди, разом з певними авторами та жанрами, які домінують у певних етапах еволюції літературної системи (наприклад танка, ренга та хайку у японській літературі, в зазначеній послідовності) [37, с.35]. Професіонали - це особи (критики, перекладачі та інші), які надають естетичному критерію завершеного вигляду, контролюють літературну систему та фільтрують матеріали на вході та виході. Літературні системи, що суворо регулюються, можуть створювати установи з вираженою метою створення естетичної стабільності у системі. Французька Академія (Academic Francaise) та подібні мовні установи є тому гарним прикладом [38, с.232]. Патронаж можна розуміти як силу, будь то люди або установи, які можуть сприяти або заважати читанню, написанню або перевідтворенню літератури, та які більше стурбовані ідеологією літератури, ніж її поетикою [37, с.15]. Патронаж може здійснюватись окремими особами (наприклад Людовік XIV), групами людей, релігійними установами [31], політичними партіями, шарами суспільства, урядовими радами, видавцями та ЗМІ (друковані та інші) [37, с.15].